Економічні трансформації, що супроводжувалися кризовими явищами, призвели до зниження купівельної спроможності населення та спричинили зростання диференціації доходів. Тому актуальною залишається проблема бідності, розв'язання якої є пріоритетним завданням для України. У період економічної кризи відбулося зростання масштабів абсолютної бідності: рівень бідності за критерієм фактичного прожиткового мінімуму становив у 2008 р. 19,9 %, а у 2009-му підвищився до 24,8 %. Зберігаються стабільно високі показники нерівності, і відповідно, відносної бідності. Для України характерним є феномен значних масштабів бідності працюючого населення та, як наслідок, високі ризики бідності сімей з дітьми, загроза вкорінення хронічної та спадкової бідності, обмеженість у доступі до послуг та засобів комунікації, відсутність нормальних житлових умов та можливостей їх покращення. Це обумовлює низьку самооцінку населенням свого життєвого рівня та надвисокі показники суб'єктивної бідності (56,4 % у 2009 р.).

Надмірна диференціація регіонів за соціально-економічним станом призводить до формування нерівності можливостей для розвитку людини, посилення міграційних процесів, провокує політизацію регіонального чинника, поглиблює світоглядну і політичну дезінтеграцію суспільства. Відсутність ефективної державної регіональної політики, починаючи із середини 90-х років, уже спричинила дезінтеграційні тенденції, послаблення міжрегіональних економічних зв'язків, поглибила диференціацію регіонів за рівнем конкурентоспроможності та якістю життя людей. Відносно висока плинність робочої сили привела до зміни галузевої структури зайнятості. Докорінні зміни відбулися в розподілі середньомісячної заробітної плати за видами економічної діяльності (рис. 2.4), що стало одним із факторів залежності рівня життя населення від сектора економіки, де воно зайняте.

Так, найбільш оплачуваними у 2010 році стали діяльність авіаційного транспорту, де середньомісячна заробітна плата становила 6774 грн, фінансова діяльність - 4601 грн, а рибальство і рибництво характеризується найнижчим рівнем - 1191 грн, при середньомісячній заробітній платі по Україні в цілому - 2239 грн, зокрема в освіті - 1889 грн, охороні здоров'я та надання соціальної допомоги - 1631 грн, що свідчить про недостатнє фінансове забезпечення діяльності підприємців у життєво важливих видів економічної діяльності (див. додаток М 2.2.)

Під час небувалого спаду обсягів виробництва протягом кінця 2008 та 2010 роках відкрите безробіття зростало, але його рівень порівняно довго був відносно невисоким за рахунок зміни правил реєстрації у Службі зайнятості. Зусилля працедавців були направлені на збільшення прихованої форми безробіття за рахунок скорочення тривалості робочого часу, відмови від індексації заробітної плати відносно інфляції і накопичення заборгованості з оплати праці. Але навіть значне скорочення зайнятості все ж таки істотно відстає від фактичного спаду обсягів виробництва, що говорить про недостатню взаємодію ринку праці з ринком товарів. Крім того, частина прихованого безробіття: зневірені; не знають, де і як шукати роботу; вважають, що немає необхідної роботи; мають сезонний характер роботи, сподіваються повернутися на попередню роботу - поступово скорочується, а саме: складала у 2004 році - 9,7 %, 2005 - 8,0 %, 2006 - 6,0 %, 2007 - 4,3 %, 2008 - 4,0 %, дещо збільшуючись у 2009 році - 4,9 %, та стабілізуючись у 2010 році - 2,9 %, що зумовлено збільшенням ефективності державної політики у сфері зайнятості, починаючи з 1990 року.

Таблиця 2.1

Склад економічно неактивного населення у 2000-2010 рр.*

(у середньому за період)

Джерело: За даними Державної служби статистики України.

Примітка. Починаючи з 2004 року, у зв'язку зі змінами у програмі обстеження причини економічної неактивності наводяться більш детально.

Значна частина зайнятого населення змогла уникнути звільнення і виходу на відкритий ринок праці, оскільки працедавці адаптувалися до кризи попиту швидше як через зміни в ціні праці (зарплаті), так і через зміни в кількості праці, що використовується. Таким чином, у використанні трудових ресурсів за роки становлення незалежної країни склалися дві негативні тенденції, що протидіють процесам економічного зростання та ефективного використання потенціалу підприємства, пов'язані зі зниженням абсолютного рівня продуктивності праці зайнятих. Всі три тенденції у використанні праці в сукупності свідчать про різке зниження продуктивності праці - одного з основних чинників ефективної роботи підприємства. Щодо постійної частки пропозиції робочої сили, скорочуються попит на неї і частка працевлаштованих, відповідно підвищується напруження на ринку праці.

За весь період 2009 року відбувалося скорочення зайнятості в економіці в основному за рахунок підвищення вибуття робочої сили і ліквідації робочих місць порівняно з поступовим сповільненням попиту на працівників, а також з обмеженням створення нових робочих місць. Інтенсивність перерозподілу робочих місць за рахунок їх ліквідації і створення на ринку праці в зарубіжній практиці розглядається одним з найбільш надійних критеріїв адаптації підприємств до нових умов фінансування. І важливою умовою успішності такого адаптування є дотримання високого рівня оплати праці працівників.

Історичний досвід розвинених країн підтверджує доцільність, а на певних етапах розвитку і необхідність державного регулювання оплати праці як фактору стимулювання раціонального перерозподілу робочих місць. Законодавчі методи полягають в розробці законодавчої і нормативної бази, яка є базисом для заходів регулювання. Мета законодавчого регулювання - встановлення основоположних принципів організації оплати праці. Основним документом, що вирішує це завдання в Україні, є Кодекс законів про працю України (КЗпП), у якому регламентуються питання організації праці і заробітної плати. Адміністративні методи включають заходи заборони, дозволу або примушення. У країнах з розвиненими ринковими відносинами вони перетворилися на невід'ємну частину господарського механізму і сприяють підвищенню ефективності економіки та рівня життя населення. Істотним недоліком адміністративних методів є те, що вони обмежують свободу економічного вибору. Тому в розвинених країнах пріоритетом у сфері державного регулювання оплати праці надається погоджувальним та економічним методам. Регулювання оплати праці, умов праці, тривалості нормативного робочого дня, положення з оплати понаднормової роботи визначають трудові договори відповідно до чинного законодавства.

Залишаються нерозв'язаними проблеми молоді, серед яких - нерівний доступ до освіти й працевлаштування, забезпечення житлом. Кожна третя молода людина не задоволена своїм соціальним статусом, і лише третина молоді бачить власну соціальну перспективу в Україні. Серед молоді спостерігається найвищий рівень безробіття, що пов'язано з пошуком першого робочого місця. Особливо гостро ці проблеми постають перед сільською молоддю, і вирішення їх неможливе без якісних змін у сфері освіти та соціальної політики.

Багаторазові спроби реформувати вищу освіту в Україні не мали цілісного, системного характеру. За роки незалежності чисельність студентів вищих навчальних закладів постійно зростала. Кількість абітурієнтів, які обирають престижні спеціальності, збільшується за рахунок розширення мережі вищих навчальних закладів (ВНЗ) не лише державної, а й недержавної форм власності. При наборі до ВНЗ не завжди враховуються довгострокові тенденції попиту й пропозиції робочої сили, що призводить до зростання напруженості на ринку праці України та структурного безробіття. У найближчі роки очікується скорочення контингенту випускників загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ) та професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ), обумовлене впливом демографічних чинників, що може спричинити ряд проблем: 1) у ВНЗ - пов'язаних з погіршенням їх фінансового стану, масовим скороченням педагогічних та науково-педагогічних працівників, дестабілізацією загальної діяльності вузів; 2) на національному та регіональних ринках праці - через значне зменшення пропозиції кваліфікованої робочої сили й фахівців з вищою освітою. Зростаючі темпи економічних і технологічних змін також призводять до необхідності зміни працівниками роботи і навіть професії, що дедалі більше потребує переходу від традиційної до гнучкої форми зайнятості та використання в процесі професійного навчання інноваційних навчальних технологій.

Таким чином, основними проблемами на шляху адаптації системи освіти до вимог часу є: 1) зниження доступності освіти та невідповідність її якості сучасним вимогам; 2) невідповідність ринку освітніх послуг потребам ринку праці, що спричиняє диспропорції між підготовкою спеціалістів та попитом на них з боку роботодавців; 3) неефективність механізмів державного фінансування системи освіти при постійному збільшенні бюджетних видатків на освіту; 4) збереження занадто централізованого керування освітнім процесом.

Удосконалення системи освіти, як і перспективи культурного розвитку в цілому, потребує інтенсивного використання інформаційно-технологічного ресурсу, розширення електронної комунікації, освоєння можливостей глобальних інформаційних мереж. В Україні дотепер залишаються недостатньо високими показники охоплення молоді Інтернетом - 36 % на відміну від 90 % - у країнах Балтії чи навіть 50 % у РФ. Унаслідок цього інституційні медіа в Україні мають значно невикористаний потенціал організовувати й контролювати комунікації молодої і зрілої аудиторії. Високоресурсні із соціального погляду групи практично ізольовані від альтернативних інформаційних систем.

За оцінками Світового банку, Індекс економіки знань, який розраховується з показників розвитку інноваційної системи, освіти й людських ресурсів, інформаційно-комунікаційних технологій та економічного режиму і державного управління, для України становить 5,55, тоді як для провідних країн світу він перевищує 8,21 (Швеція, Сполучені Штати Америки, Фінляндія, Ірландія, Великобританія, Канада, Франція, Німеччина, Японія та Нідерланди). Українські університети практично не представлені у світових і європейських рейтингах. Кількість науково-технічних статей, надрукованих українськими вченими в провідних світових наукових журналах у 2006 р., становила 4044 (проти 96 449 - вченими Великобританії, 23 033 - вченими Росії, 14 240 - вченими Ізраїлю). Частка України на світовому ринку наукомісткої продукції є меншою 0,1 %, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт становить близько 1 % ВВП України, інноваційна активність промислових підприємств залишається надзвичайно низькою, оновлення основних засобів виробництва не перевищує 5 % на рік, матеріально-технічна база наукових організацій швидко старіє. На фоні збільшення кількості осіб з науковим ступенем погіршується якість їхньої підготовки, посилюється відплив найбільш кваліфікованої та професійно придатної до творчого пошуку частини наукової еліти в інші сфери діяльності та за кордон, зростає середній вік дослідників. Як наслідок, за даними глобального індексу конкурентоспроможності, у 2010 р. серед 133 країн Україна, займаючи за рівнем вищої освіти та фахової підготовки 46-те місце, за технологічним розвитком посіла 83-те, а за інноваціями - 63-тє місце.

Трансформаційні перетворення в суспільстві практично не торкнулись інституціональної структури культури, що негативно вплинуло на фінансову ситуацію галузі, особливо в її бюджетному секторі. Кошти, які виділялись державою, покривали лише необхідні поточні потреби соціально-культурних закладів. Основні проблемні питання культурної діяльності (доступність, якість послуг, фінансування) залишаються складними. Невизначеними є питання удосконалення управління культурною діяльністю та її економічного механізму. Недостатнє врахування змін у споживацьких пріоритетах населення призвело до звуження сфери культурної діяльності і свідчить про повільне пристосування закладів культури до нових умов функціонування. Технічне переоснащення і модернізація матеріально-технічної бази відбувається вибірково й не підкріплюється відповідними програмними заходами.

Отже, в умовах соціально-економічних, політичних та культурних змін останніх десятиліть, за браком фінансових, виробничих та матеріальних ресурсів держава виявилася неспроможною гарантувати своїм громадянам виконання взятих на себе обов'язків, зокрема в гуманітарній сфері. Так, проголошені Конституцією України права на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), безпечне для життя й здоров'я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), безплатну вищу освіту (ст. 53) та ін., залишаються здебільшого декларативними. Внаслідок цього громадяни України у своїй переважній більшості незадоволені своїм соціально-економічним становищем і розвитком країни в цілому. Поглиблення гуманітарних проблем, викликане недостатньою увагою з боку держави до цієї сфери суспільного життя, може стати причиною подальшого посилення зневіри громадян у здатності й спроможності держави враховувати прагнення та інтереси людини, спонукати громадян шукати шляхи вирішення власних проблем поза межами визначених державою норм і механізмів. Сьогодні вже можна констатувати наявність серйозних суспільних загроз, зумовлених тривалим нехтуванням проблемами гуманітарного розвитку, адже брак розуміння громадянами справжніх цілей і намірів державної політики та відсутність механізмів узгодження інтересів та засобів їх досягнення між громадянами й державою не сприяють ані дотриманню норм і законів, ані успішній реалізації державних програм.

Перед Україною стоїть завдання здійснення гуманітарної політики, покликаної забезпечити громадянську єдність на основі демократичних цінностей, та бути стратегією розвитку, спрямованого на створення гідних для кожного громадянина умов для розкриття та повноцінної реалізації власного потенціалу. Така політика має орієнтувались на загальнонаціональний проект спільного майбутнього, що є однаково прийнятний для жителів усіх регіонів України, та сприяти міжкультурному та міжрелігійному діалогу в Україні, гармонійному поєднанню загальнонаціональних та регіональних інтересів у культурній сфері, забезпеченню громадянських прав і свобод.

Демократичні трансформації є умовою інтеграції України у європейський та світовий простір як рівноправного партнера, а не країни-реципієнта, в тому числі й продукції культурної індустрії. Європейська інтеграція, що підтримується більшістю громадян, вимагає від України активної участі у реалізації декларованих ООН «Цілей розвитку тисячоліття». Останні мають стати системою пріоритетів, що визначатимуть стратегію реформ, у тому числі і в гуманітарній сфері.

2.3 Екологічна ситуація Україні

Найактуальнішою екологічною проблемою для України залишається забруднення природного середовища, що проявляється в надмірній концентрації тих чи інших компонентів або енергії -- вищій від фонових або допустимих норм -- внаслідок зведення в оборот речовин, які в природі не існують. Виникнення джерел забруднення пов'язане з діяльністю суспільства, спрямованою на виробництво матеріальних благ. Наслідки цієї діяльності викликають зміну характеристик усіх природних компонентів та їх складових, що негативно впливає на життєдіяльність суспільства, особливо -- на здоров'я людей.

Найактивніше забруднюється атмосферне повітря, через яке небезпечні речовини поширюються на інші компоненти, підвищуючи тим самим уже існуючий в них рівень забруднення. Найбільша їх кількість припадає на підприємства енергетики, чорної металургії, вугільної, нафтогазової, харчової промисловості. Ці підприємства зумовлюють високий рівень забруднення атмосферного повітря в багатьох регіонах країни.

Дуже гостро стоїть проблема забруднення атмосферного повітря автотранспортом, на який припадає понад 1/3 загального обсягу викидів в атмосферу. Вже тепер у Києві та багатьох інших великих містах викиди автотранспорту перевищують 70 % у загальному обсягу викидів.

Основним джерелом забруднення поверхневих вод є стічні води житлово-комунального господарства, металургії, хімічної, нафтохімічної та інших галузей промисловості . Залишається гострою проблема малих річок, яких налічується в республіці понад 22,5 тис. Майже 25 тис, км їх русел потребують розчищення. Орієнтовна вартість робіт оцінюється в 3 млрд. грн. [10, с. 79 ], малі річки інтенсивно забруднюються пестицидами, мінеральними добривами, а також стоками тваринницьких комплексів, забруднення підземних вод України.

Складною залишається ситуація із забрудненням ґрунтів, головне джерело якого -- нераціональне використання в процесі сільськогосподарського виробництва пестицидів і мінеральних добрив. Останнім часом намітилася тенденція до зниження їх використання в сільському господарстві, що пов'язано з економічним спадом у цій галузі. Але залишкова кількість пестицидів спостерігається в ґрунтах усіх областей України нерідко у концентраціях, що перевищують допустимі норми.

Велику небезпеку для проживання населення створює радіаційне забруднення території, викликане наслідками аварії на Чорнобильській АЕС. За оцінкою фахівців [ 7, с. 34 ] , лише в об'єкті "Укриття", збудованому над руїнами четвертого блоку АЕС, міститься близько 200 тонн радіоактивних матеріалів. У нинішньому стані об'єкт "Укриття" є радіологічне небезпечним. Оскільки він не є герметичний, то можлива взаємодія з навколишнім природнім середовищем та ґрунтовими водами. Питання ліквідації залишається відкритим і досі.

Всі екологічні проблеми можна поділити на дві великі групи [ 6, с. 339 ]. Перша з них об'єднує проблеми, що викликаються природнім ходом змін умов життя - клімату, ґрунтів, водного режиму та інших природних явищ середовища. До другої групи проблем відносяться наслідки, що виникають в природі в результаті господарської діяльності людини - нераціонального використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища.

Для України основними проблемами, що пов'язані з першою групою є природно-антропогенні процеси [10, с. 77 ]. До них належать такі явища, які ускладнюють виробничу діяльність людини (особливо -- нормальне ведення сільського господарства), а іноді становлять небезпеку безпосередньо для населення. Це -- карстові явища, зсуви, селеві потоки, ерозія ґрунтів (виникнення ярів), підтоплення тощо.

Небезпека карсту теоретично загрожує 60% .території України. Небезпечним явищем є зсуви -- сповзання великих мас гірських порід та ґрунту під діянням сил гравітації. Цей процес активізують наявність гідротехнічних споруд, розвиток ерозійних процесів, порушення балансу водообміну. Особливо небезпечними для населення є селеві потоки --- суміш твердого і рідкого матеріалів, які зриваються з величезною швидкістю донизу, руйнуючи все на своєму шляху. Через складування твердих або рідких відходів у вузьких долинах, ярах, балках посилюються причини, що ведуть до їх утворення. Інтенсивною яружною ерозією уражено близько 18 % території України (переважно лісостепові та степові ділянки). Цей процес прискорюють неправильне розорювання площ до самого русла річок, оранка впродовж схилів, знищення рослинності тощо. У зв'язку з високим постійним рівнем ґрунтових вод на 17 % території України розвинуті процеси підтоплення. Для Полісся це -- природний процес. На інших територіях він пов'язаний, головним чином, з господарською діяльністю населення -- будівництвом водосховищ і, особливо, збільшенням мережі зрошувальних каналів. Особливо небезпечними в цьому відношенні є зрошувані території -- на 80 % таких площ спостерігається підтоплення. Цей процес заважає веденню сільського господарства, сприяє вторинному засоленню ґрунтів, призводить до вимокання коренів рослин тощо. Активізація процесу підтоплення позначається на нормальному функціонуванні побутової сфери -- спостерігаються затоплення жилих приміщень, швидка корозія підземних комунікацій, що призводить до аварій водопровідної та каналізаційної мереж тощо.

Природно-антропогенні процеси, з одного боку, звичайно зашкоджують господарській діяльності суспільства, але з іншого - саме необдумана діяльність людини посилює причини виникнення таких процесів.

Щодо екологічних проблем другої групи, то економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергомістких технологій [ 3,с. З ], в розвитку народного господарства перевага надавалася сировинно-видобувній, найбільш екологічно небезпечній галузі промисловості. В наш час, внаслідок незбалансованої господарської діяльності неухильно зростає техногенне навантаження на всі компоненти природного середовища [23, с. 12].

Техногенне навантаження -- це соціально-економічна освоєність території та забруднення природного середовища [10, с.77 ]. Під соціально-економічною освоєністю території розуміється її використання з господарською метою. Вона охоплює характеристики промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту, земельного фонду, демографічного навантаження. Економічна криза зумовила спад промислового виробництва, що спричинило скорочення обсягів споживання ресурсів і зменшення викидів шкідливих речовин. Але темпи зниження споживання ресурсів порівняно з темпами спаду обсягів виробництва промислової продукції є значно меншими [ 22, с. 75]. Це пов'язано з експлуатацією застарілого устаткування, його спрацюванням, із загальним технологічним руйнуванням виробництва. Цей процес без належних капіталовкладень постійно посилюється і викликає зростання кількості та масштабів промислових аварій і катастроф.

Масштаби змін, спричинених виробничою діяльністю суспільства, залежать також від здатності природи до самоочищення. Стійкість природного середовища до техногенного навантаження - це властивість природних систем зберігати свою структуру і характер функціонування за умови діяння зовнішніх чинників. У дослідженнях доцільно використовувати не «стійкість», а «потенціал стійкості» [ 10, с. 80 ], тобто характеристики його міри, величини. Цей потенціал може бути відповідною реакцією природного середовища на антропогенний вплив. Він характеризує здатність природи відновлювати втрачені екологічний і природно-ресурсний потенціали, є дуже важливим критерієм для нормування різних господарських навантажень, може бути основою раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища. До потенціалу стійкості природного середовища віднесено метеорологічний потенціал атмосфери, потенціали стійкості природних вод, ґрунтів і біотичний потенціал.

Метеорологічний потенціал атмосфери характеризує переважання і атмосфері тих чи інших процесів (нагромадження або розсіювання) за рік ж певній території. Якщо він є більшим від 1, то переважають процесі нагромадження, якщо менший від 1 -- мають місце процеси самоочищенню атмосфери. Цей показник визначається за клімато-погодними умовами, як сприяють даним процесам: повторюваність днів з малими і великими швидкостями вітрів, з туманами, опадами тощо.

Стійкість водних об'єктів--це складні біохімічні і фізичні процеси, в яких можна виділити окремі групи факторів, що значною мірою впливають на процесі самоочищення води (температурний режим, кольоровість води і гідрологічні характеристики). Температурний режим значною мірою зумовлює процес біотичного самоочищення через мінералізацію природних і антропогенних домішок у воді. На величину механічного самоочищення води впливають гідрологічні характеристики, які визначають величину розбавлення забруднювачів. Самі тому на їх охорону і відтворення необхідно насамперед спрямовувати зусиллю державних органів.

Під стійкістю ґрунтів розуміється їх властивість зберігати нормальне функціонування і структуру незалежно від різноманітних природних і антропогенних впливів. Потенціал стійкості ґрунтів визначався за такими величинами: сума активних температур, крутизна схилів, кам'янистість, структурність, питомий опір, механічний склад, вміст гумусу, тип водного режиму, реакція РН, залісення, вміст іонів, розораність, господарська освоєність земель. Більш родючим ґрунтам властива і більша стійкість до техногенного навантаження. Біотичний потенціал--це властивість ландшафтів (особливо--природних заповідних об'єктів) зберігати або відновлювати генофонд, біологічне різноманіття.

Підсумовуючи короткий огляд техногенно-екологічної ситуації України, можна зробити висновок, що сучасний стан навколишнього середовища є критичним. Зростаюча інтенсивність експлуатації природних ресурсів і криза в економіці, які супроводжуються підвищенням частки застарілих технологій та устаткування, зниженням рівня модернізації та оновлення основних фондів, збільшують ризик виникнення техногенних катастроф.

Висновки до розділу 2

Період економічного піднесення 200-2008 рр. змінився стрімким економічним спадом, який був обумовлений явищами фінансово-економічної кризи. В 2009 році спостерігалася стабілізація економіки на певних низьких рівнях макроекономічних показників, що дозволяє говорити про перехід економіки до фази депресії.

Навіть ураховуючи високі ризики відновлення кризових процесів у країнах єврозони, видається, що за рахунок «перерозподілу» світових «центрів зростання» зовнішнє середовище надаватиме сприятливі імпульси для відновлення економічного зростання України у 2010-2011 рр.

Економіка України у 2011 році розвивається відповідно до світових трендів. Поступово відновлюється зростання, але обсяги виробництва у більшості країн є все ще нижчими ніж їх потенційний рівень. Низький загальний рівень доходів населення, нерозвиненість внутрішнього ринку та структура національної економіки, орієнтованої значною мірою на виробництво проміжної та інвестиційної продукції, не дають підстав розраховувати на компенсацію внутрішнім попитом втрат від скорочення експорту та інвестиційної діяльності. Проте відзначені вище тенденції дають змогу встановити перспективний вектор поліпшення структури національної економіки з поступовим зниженням рівня залежності від експорту.

Стан гуманітарного розвитку України характеризується поєднанням суперечливих та іноді протилежних за спрямованістю процесів. З одного боку, відповідно до доповідей ПРООН щодо людського розвитку, Україна є країною з високим рівнем розвитку людського потенціалу (69-те місце в Доповіді 2010 р.), хоча її місце в рейтингу коливається між групами країн із середніми та високими показниками (в 1990 р. Україна посідала 45-те місце, а у 2009 р. - 85-те). З іншого боку, неможливо заперечувати наявність в українському соціумі кризових явищ, зумовлених як складностями на шляху системних перетворень в Україні, так і погіршенням соціально-економічної ситуації у світових масштабах.

За оцінками Світового банку, Індекс економіки знань, який розраховується з показників розвитку інноваційної системи, освіти й людських ресурсів, інформаційно-комунікаційних технологій та економічного режиму і державного управління, для України становить 5,55, тоді як для провідних країн світу він перевищує 8,21 (Швеція, Сполучені Штати Америки, Фінляндія, Ірландія, Великобританія, Канада, Франція, Німеччина, Японія та Нідерланди).

Найактуальнішою екологічною проблемою для України залишається забруднення природного середовища, що проявляється в надмірній концентрації тих чи інших компонентів або енергії -- вищій від фонових або допустимих норм -- внаслідок зведення в оборот речовин, які в природі не існують. Виникнення джерел забруднення пов'язане з діяльністю суспільства, спрямованою на виробництво матеріальних благ. Наслідки цієї діяльності викликають зміну характеристик усіх природних компонентів та їх складових, що негативно впливає на життєдіяльність суспільства, особливо -- на здоров'я людей.

Підсумовуючи огляд техногенно-екологічної ситуації України, можна зробити висновок, що сучасний стан навколишнього середовища є критичним. Зростаюча інтенсивність експлуатації природних ресурсів і криза в економіці, які супроводжуються підвищенням частки застарілих технологій та устаткування, зниженням рівня модернізації та оновлення основних фондів, збільшують ризик виникнення техногенних катастроф.

Розділ 3. Напрями стимулювання сталого розвитку україни

3.1 Національні пріоритети сталого розвитку України

Базуючись на основних ідеях і принципах, декларованих на конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992р.), Україна повинна здійснити перехід до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, збереження сприятливого стану навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Визначення шляхів забезпечення сталого розвитку держави повинно ґрунтуватися на формулюванні стратегічних цілей державотворення з урахуванням реалій сьогодення, тенденцій розвитку світового співтовариства, місця і ролі України в Європі та світі. Стратегічні інтереси сталого розвитку держави полягають у забезпеченні стабільного соціально-економічного зростання з урахуванням сприятливого стану навколишнього природного середовища і раціонального використання, охорони та відтворення природно-ресурсного потенціалу.

Пріоритетними напрямками державної та територіальної політики задля здійснення соціально-економічних реформ з необхідною умовою формування національної екологічної доктрини (розробка якої в контексті становлення стратегії сталого розвитку є дуже важливою) повинні стати, на думку Б.В. Буркинського та Т.П. Галушкіної раціональне використання природних ресурсів та екологізація виробництва, оскільки Україна повинна продемонструвати не тільки свою направленість на проголошення принципів сталого розвитку, а й чітко визначити основні пріоритети екологозбалансованої політики на найближчі роки.

Досягти такої консолідації та масової підтримки влади можна лише за умови, що головною метою і реальним пріоритетом розвитку соціальної держави і економіки є здійснення державою такої політики, яка буде спрямована на забезпечення певного рівня добробуту своїх громадян, підтримку соціально вразливих груп населення, на затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Ефективна соціальна політика у поєднанні з розкутістю ініціатив найбільш активної частини населення покликана збалансувати інтереси та консолідувати суспільство на основі надійних соціальних гарантій і впевненості в завтрашньому дні.

Звичайно, відносна важливість різних сфер життя, які розглядаються через призму трьох аспектів, відрізняються на об'єктивному та адміністративному рівнях. Разом із тим слід зазначити, що в Україні досі не існує у правовому полі національної концепції сталого розвитку, яка б визначала принципи, напрями й цілі збалансованого розвитку країни. Однак вже зроблено перші кроки до офіційного визначення всесвітньої стратегії сталого розвитку:, створено Національну комісію сталого розвитку України, підготовлено проект Концепції сталого розвитку України (від 25.04.2001 р. у 2002 р. було відхилено Верховною Радою у 2002 році), розроблено Цілі розвитку тисячоліття, затверджено Концепцію сталого розвитку населених пунктів України. Однак, на жаль, необхідно визнати, що чітко ідеологія еколого-соціально-збалансованого розвитку ще однозначно не визначена.

Реалізація Концепції має забезпечуватися за допомогою цілеспрямованої політики, яка включає державний, регіональний та місцеві рівні вирішення відповідних питань, правові, фінансові та організаційні засоби. На державному рівні, з метою послідовної реалізації основних принципів сталого розвитку, має бути створено Національну комісію сталого розвитку України, яка забезпечує формування основ Національної політики сталого розвитку та здійснює координацію діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, міжнародних та громадських організацій. Склад комісії та її чисельність затверджується Президентом України.

Державне регулювання сталого розвитку передбачає: 

максимальне використання власних можливостей економіки держави, особливо її природосировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу; 

врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталого розвитку, визначення пріоритетів і включення їх до плану на кожний рік відповідно до фінансових можливостей держави; 

поєднання державного впливу з ринковими формами управління, стимулювання якісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільг пріоритетам сталого розвитку. 

запровадження спеціального моніторингу сталого розвитку, головним завданням якого є збір, вивчення і підготовка інформації для аналізу показників, які визначають якість життя, природних ресурсів, виробництво і використання всіх небезпечних речовин, що застосовуються в практиці, а також стан господарства, довкілля, в тому числі - екосистем і територій, що охороняються. 

Держава забезпечує сталий розвиток через: 

розробку та впровадження нормативно-законодавчих актів щодо переходу на засади сталого розвитку; 

реалізацію пріоритетних загальнонаціональних програм соціально-економічного і екологічного розвитку країни; 

активізацію соціальної політики і забезпечення соціальних гарантій населенню; 

визначення основних напрямів і параметрів розвитку економіки, включаючи структурну перебудову з урахуванням екологічних вимог; 

здійснення цілеспрямованої інвестиційної діяльності, направленої на подальшу екологізацію промислового і сільськогосподарського виробництва з виходом на міжнародні стандарти; 

створення системи моніторингу сталого розвитку через запровадження єдиних індикаторів сталого розвитку, інформація щодо яких щорічно подається в Національних доповідях про стан навколишнього природного середовища (додаються). 

Національні пріоритети сталого розвитку реалізуються через: 

розробку та реалізацію сукупності стратегій (економічної, екологічної та соціальної) розвитку суспільства у зв'язку та взаємоузгодженості; 

формування механізмів інтеграції екологічної компоненти у стратегію соціально-економічного розвитку; 

створення системи збалансованого управління розвитком суспільства, що стимулюватиме охорону довкілля та відновлення його природних властивостей, забезпечить належне регулювання використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил держави; 

врахування в процесі реалізації основних цілей сталого розвитку можливостей і потреб регіонів України, різних верств населення, національних меншин і етнічних груп, залучення громадськості для вироблення планів дій щодо охорони навколишнього природного середовища; 

введення інтегральних індикаторів сталого розвитку. 

Для закріплення позитивних результатів економічної динаміки України у посткризовому періоді та забезпечення сталого зростання на довгострокову перспективу стратегічними пріоритетами реструктуризації промислового сектору України мають стати:

1. Перебудова галузевої структури промислового сектору в напрямі розвитку високотехнологічних виробництв. З одного боку, високотехнологічний сектор здатний задовольнити внутрішній попит на наукоємні товари, що використовуються як безпосередньо споживачем, так і на виробництвах у традиційних галузях промисловості та підвищують їх ефективність. З іншого боку, вихід на зовнішні ринки з високотехнологічною продукцією дозволить подолати структурні диспропорції у зовнішній торгівлі України товарами за рахунок підвищення рівня інтелектуалізації українського експорту, забезпечить максимальну реалізацію конкурентних переваг України.

2. Реформування розвинених в Україні індустріальних виробництв, зокрема тих, що на сьогодні забезпечують вагому частину економічного зростання. Головною метою тут є підвищення конкурентоспроможності таких виробництв на основі технологічного переоснащення підприємств та оптимізації структури продукції, що ними виробляється, зниження енергоємності виробництва тощо.

3. Використання потенціалу внутрішнього ринку, стимулювання імпортозаміщення для зниження залежності національної економіки від кон'юнктури світових ринків. За рахунок використання потенціалу внутрішнього ринку можливо упередити негативні прояви зовнішнього середовища.

4. Розвиток і реалізація науково-технологічного потенціалу промисловості дозволить здійснити позитивні зміни у технологічній структурі промисловості завдяки подоланню науково-технологічного відставання, що має здійснюватися у рамках переходу України до стратегії інноваційного прориву. Слід підтримувати інноваційну діяльність підприємств, у т. ч. у межах розвитку міжнародної кооперації, стимулювати попит на інновації та активне їх упровадження в промисловості, ліквідувати розрив між наукою і виробництвом, стимулювати комерціалізацію вітчизняних науково-технологічних розробок на вітчизняних підприємствах, забезпечити патентно-ліцензійну безпеку вітчизняних компаній.

5. Проведення ефективної політики енергоощадження у промисловості на основі модернізації технологічної та виробничої бази підприємств із максимальним використанням передових досягнень науки і техніки, здійснення цілеспрямованого комплексу організаційних заходів з раціонального використання паливно-енергетичних ресурсів та енергоощадження, істотного скорочення матеріаломісткості виробництва.

6. Створення і функціонування конкурентоспроможних промислових структур, що мають представляти інтереси країни на зовнішніх ринках та інтереси промисловості у системі корпоративної соціальної відповідальності. Механізмом підвищення конкурентоспроможності промислових структур є раціоналізація організаційно-правових форм господарювання, що дозволить зменшити операційні і транзакційні витрати, реалізувати конкурентні переваги, підвищити прибутковість підприємств, збільшити надходження до бюджету.

Важливою складовою формування сталого розвитку української економіки є реалізація комплексу заходів, пов'язаних з енергоощадженням, лібералізацією та інтеграцією вітчизняних енергетичних ринків, оптимізацією структури енергетичного балансу держави, зокрема заміщенням традиційних видів палива іншими його видами, насамперед отриманими з альтернативних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів. Це дасть змогу підвищити цінову конкурентоспроможність вітчизняної продукції завдяки зниженню українськими товаровиробниками витрат на газ та енергію. Принципово важливу роль у досягненні інтегральності економічного та соціального середовища України, суттєвому підвищенні рівня капіталізації національної економіки та забезпеченні динамічності післякризового економічного зростання має відігравати прискорення економічних перетворень у сільськогосподарському секторі. Значущість сільгоспвиробництва як структурного пріоритету визначається не лише значним природно-ресурсним і трудовим потенціалом та соціальною вагою цього сектору в Україні, але й можливостями скористатися позитивними довгостроковими трендами збільшення попиту на сільгосппродукцію на світовому ринку. Реформування аграрного сектору

Щодо соціальної складової сталого розвитку, то у центрі сталого розвитку перебуває людина, яка має право на здорове і повноцінне життя в гармонії з природою. Забезпечення цього вимагає зміни стереотипів цінностей, гуманізації суспільства, активізації соціальної політики і забезпечення соціальних гарантій населенню. З цією метою необхідно у галузі соціальної політики і соціального захисту: 

запровадити єдині соціальні стандарти послуг на основі науково обгрунтованих нормативів бюджетної забезпеченості кожного жителя з урахуванням регіональних особливостей; 

посилити соціально-екологічну спрямованість економічних реформ, здійснити децентралізацію соціальної політики та перерозподіл повноважень у її реалізації між центром і регіонами; 

підвищити реальні доходи населення на базі державного регулювання заробітної плати та пенсійного забезпечення, здійснювати моніторинг рівня життя різних соціальних верств і груп з метою недопущення зниження реальних доходів і скорочення платоспроможного попиту населення; 

розробити місцеві програми ліквідації бідності, скорочення прошарку малозабезпечених та маргінальних категорій громадян; 

наблизити рівень заробітної плати до реальної вартості робочої сили на ринку праці, створити систему соціальних гарантій працівникам у сфері оплати праці, виходячи з мінімального споживчого бюджету й економічних можливостей; 

реформувати пенсійне забезпечення з метою переходу до системи, яка базується на принципах страхування, підготувати нормативно-правову базу для формування системи соціального страхування; 

коректувати спрямованість програм на адресну допомогу окремим категоріям населення; 

домогтися зниження смертності у всіх вікових групах населення, особливо населення працездатного віку, підвищення тривалості життя; 

забезпечити виховання у населення бережливого ставлення до свого здоров'я та здоров'я оточуючих, пропаганда здорового способу життя, посилення боротьби з палінням, пияцтвом та іншими шкідливими звичками, сприяння розвитку фізкультури та спорту, служб гігієни; 

в галузі освіти забезпечити: 

зміну стереотипів людини, формування нової системи цінностей, починаючи з дошкільного віку, з урахуванням самоцінності природи і людини як частини природи; 

процес відродження і розбудови національної системи освіти як найважливішої ланки виховання громадян, формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти; 

формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного та морального здоров'я, створення державної та громадської систем забезпечення необхідною для екологічної освіти і виховання населення інформацією; 

екологізація освітнього процесу в дошкільних закладах, виховання з перших років життя гуманної, соціально-активної особистості, здатної розуміти і любити природу, дбайливо до неї ставитися; 

збільшення видання літератури і наочних посібників про природні багатства держави, їх збереження, примноження і раціональне використання; 

можливість для населення одержувати знання з питань сталого розвитку і збереження навколишнього природного середовища, розвиток неформальної екологічної освіти з використанням засобів масової інформації і популярних видань; 

підвищення соціального статусу вчителя, вдосконалення структури, змісту, форм і методів освіти; 

в галузі науки і техніки забезпечити: 

створення наукових основ сучасних технологій і технічних засобів, спрямованих на розв'язання проблем екологічної та техногенної безпеки, перехід до екологічно безпечних технологій, здатних мінімізувати ризик та негативний вплив на довкілля; 

технологічне оновлення виробничого потенціалу і випуск екологічно безпечної продукції, максимальне залучення науково-технічного потенціалу країни до розв'язання всього циклу проблем ресурсозбереження від наукових досліджень до впроваджень науково-технічних проектів; 

зниження природо- та матеріаломісткості продукції, підвищення її надійності, довговічності та конкурентоспроможності на світовому ринку. 

Невідкладним завднням є їнтеграція екологічної політики в стратегію економічних реформ. Сталий розвиток повинен реалізовуватись у рамках ефективного функціонування ринкової системи та державного регулювання економіки, координації дій у всіх сферах життя суспільства. Це пов'язано з активною структурною перебудовою в сфері матеріального виробництва, основою якої є:

побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, яка дозволить забезпечити належний рівень життя населення;

узгодження загальнодержавних інтересів та економічних пріоритетів з регіональними і місцевими, залучення органів регіонального та місцевого самоврядування як партнерів центральної влади в процесі забезпечення сталого економічного зростання; 

екологізація виробництва, зменшення техногенного навантаження на довкілля, матеріаломісткості, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;

підвищення рівня збалансованості економіки за рахунок переорієнтації виробництва засобів виробництва на задоволення потреб населення, проведення екологічної експертизи та оцінки впливу на навколишнє природне середовище всіх проектів господарської діяльності. 

Макроекономічні екологоорієнтовані перетворення передбачають зміну структур виробництва і споживання, передусім: 

усунення бар'єрів, які обмежують доступ суб'єктів господарювання на регіональні і міжрегіональні ринки, створення економічних передумов для випуску екологічно-безпечної продукції, здатної ефективно конкурувати на високоорганізованих ринках; 

забезпечення сприятливого режиму для прискореного розвитку екологічно орієнтованого бізнесу, особливо в регіонах з напруженою екологічною ситуацією та високим рівнем безробіття; 

у сфері промислової політики: 

забезпечити формування ефективної міжгалузевої структури виробництва, яка б відповідала світовим стандартам і потребам економіки держави, підвищити соціально-екологічну орієнтацію галузей, збільшити в структурі промислового виробництва частку легкої і харчової промисловості; 

обмежити розвиток сировинних і напівфабрикатних виробництв, поетапно зменшити експорт продукції видобувних та інших ресурсо- та енергомістких галузей, наростити обсяг виробництва продукції, що має закінчений технологічний цикл і сприяє ефективному використанню власного природно-ресурсного потенціалу; 

здійснити перебудову техногенного середовища, технічне переозброєння виробництва на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно орієнтованих технологічних процесів, застосування відновлюваних джерел енергії, розв'язання проблем знешкодження і використання всіх видів відходів; 

в аграрній сфері економіки: 

постійне збільшення обсягу виробництва високоякісних продуктів харчування, якісну зміну структури харчування населення, підвищення калорійності продукції. 

здійснення соціально-економічних перетворень на селі, перебудову земельних та майнових відносин власності, створення багатоукладної економіки; 

формування економічної збалансованості аграрного виробництва у регіонах з урахуванням їх природно-ресурсного потенціалу, раціонального використання природно-економічних умов, дотримання норм екологічної безпеки під час реформування структурних продуктових комплексів та розміщення нових виробництв; 

впровадження екологічно прогресивних адаптованих до місцевих умов технологій, реалізацію заходів щодо підвищення родючості ґрунтів; 

прискорений розвиток та модернізацію переробної сфери, зменшення втрат продукції; 

в енергетиці: 

формування раціональної структури виробництва електроенергії, підвищення технічного рівня та екологічної безпеки електростанцій шляхом їх переоснащення із застосуванням новітніх ефективних технологій спалювання палива; 

організацію виробництва сучасного енергетичного обладнання; 

розвиток нетрадиційної енергетики - будівництво вітряних електростанцій, використання сонячної енергії, геологічна розвідка та технологічне освоєння родовищ геотермальних ресурсів, розробка та впровадження біоенергетичних установок, використання шахтного метану; 

створення потужностей для перероблення та довготривалого захоронення радіоактивних відходів і будівництво інженерних споруд для зберігання відпрацьованого ядерного палива; 

модернізацію, реконструкцію й оновлення технологій, що сприятиме зменшенню енерговитрат, розроблення та впровадження механізмів економії енергії, в тому числі вдосконалення цінової політики; 

ефективне використання власної бази енергоресурсів, проведення реконструкції підприємств вугільної промисловості, вжиття заходів щодо створення власного паливно-енергетичного циклу. 

Реалізація завдань відновлення динаміки економічного зростання на підґрунті підвищення продуктивності праці на інвестиційно-інноваційних засадах надасть можливість суттєво прискорити темпи зростання ВВП, забезпечити стійке підвищення доходів населення, підприємств і бюджету. Внаслідок реалізації внутрішньої політики з акцентом на створення умов для підвищення продуктивності капіталу буде закладено основи для забезпечення стійкого економічного зростання у довгостроковій перспективі.

3.2 Економічні механізми реалізації соціальної політики

Удосконалення економічного механізму реалізації соціальної політики має зосереджуватись на п'яти напрямах:

1) формування бюджету на основі застосування довготривалих нормативів поточних витрат на утримання закладів культури базової мережі загальнодержавного і місцевого рівня;

2) розширення господарської самостійності закладів культури, прав колективів в організації творчо-просвітницької діяльності, поступової зміни статусу закладів культури з державного на автономній;

3) розвиток механізмів спільного фінансування культурних проектів за рахунок бюджетів різного рівня і позабюджетних коштів, активізація меценатства та спонсорства, захист закладів культури шляхом застосування податкового, митного та валютного протекціонізму;