Концепція сталого розвитку та її реалізація в умовах України

4) зміцнення соціальних гарантій працівників культури і забезпечення принципу рівної оплати за рівну працю, встановлення заробітної плати у закладах культури відповідно до оплати праці у виробничих галузях економіки;

5) визначення економічних умов здійснення культурної діяльності (розподіл доходів, рівень концентрації надання послуг, протидія дискримінаційної цінової політики тощо).

З точки зору необхідності покращання стану у соціо-гумантарній сфері необхідно звернути увагу на технології у сфері освіти. Вони включають комплекс заходів, направлених на удосконалення системи загальної і середньої професійної освіти, основними з яких стають орієнтація на підготовку висококваліфікованих робочих кадрів, забезпечення умов для здобування професійної освіти молоддю з подальшим працевлаштуванням. Необхідна чітка координація діяльності освітніх установ, орієнтованих на підготовку фахівців, необхідних на ринку праці. Важливо звернути увагу на можливість фінансування професійного навчання таких категорій населення як молоді, інвалідів тощо. Процесу перепідготовки кадрів повинен передувати наскрізний аналіз безробітних або частково зайнятих - тобто працюючих громадян на постійному місці роботи не з повною зайнятістю і відсутністю додаткових джерел матеріального забезпечення. Враховуючи неоднакову ступінь готовності різних груп населення до перепідготовки, слід розробити концепцію стимулювання перепідготовки кадрів, які потребують працевлаштування. Працюючим у сфері освіті необхідно розробити програму безперервної освіти, яка включає можливості професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, з подальшою перспективою професійного зростання.

Враховуючи зміни у відносинах власності, максимальне використання людського капіталу припускає становлення і всебічний розвиток соціального партнерства. Воно означає, що кожен суб'єкт господарювання (держава, профспілки, працівники, громадські організації і об'єднання), а не тільки держава, прагнуть створити умови для забезпечення нормального відтворення фізичних і духовних сил працівника, його розвиток. Очевидно, принцип соціального партнерства не спрацьовує автоматично. У реальному житті воно досягається на базі вирішення протиріч між працедавцем і працівниками, державою і працедавцями з приводу оплати праці, податкових відрахувань, забезпечення умов праці, режиму відпочинку, роботи, задоволення потреб населення. Угоди з цих питань досягаються не просто за рахунок підсилення значимості соціального партнерства при забезпеченні соціальної підтримки населення. Організаційними формами, що закріплюють соціальне партнерство, є генеральні, галузеві, трудові угоди, колективні договори. В них передбачається широкий набір заходів соціальної підтримки і захисту працездатного населення з урахуванням специфіки та можливостей підприємств, регіону, галузі.

Таким чином, у процесі стимулювання становлення класу підприємців необхідно передбачити подолання негативних умов і чинників. Це негативні чинники, які впливають на всі основні сфери життєдіяльності: у соціально-економічній сфері (відсутність процесу відтворення людини, зменшення рівня життя тощо); у сфері виробництва (застаріла матеріально-технічна база й ін.); у сфері розподілу (деформація системи оплати праці, підрив трудових стимулів, анархічність формування доходів населення та ін.).

Виходячи з цього, система формування потужного класу підприємців повинна включати наступні напрями:

1) умови роботи й заробіток;

2) освіта, наука й інноваційний розвиток;

3) соціальний захист, соціальне партнерство.

Перший напрям містить технології регулювання оплати праці, створення і збереження робочих місць; адаптації індивідів, що опинилися незайнятими, тобто створення умов для мінімізації рівня бідності. Цей напрям припускає підвищення реальної ціни робочої сили, активізації мотивів і стимулів до праці та підприємницької активності, відновлення в сучасних умовах зв'язку доходів із зростанням продуктивності праці і результативності підприємницької діяльності. Він також передбачає забезпечення сприятливих умов для підприємницької ініціативи, направленої на створення нових робочих місць, виробництво якісних і недорогих товарів.

Другий напрям ставить за мету: створення можливостей для самореалізації, підвищення рівня та якості освіти, доступність освіти, гарантовані можливості працевлаштування; перепідготовка безробітних, що мають професії, не затребувані на ринку; розвиток післявузівської освіти і внутрішньофірмової підготовки тощо. Ці технології припускають забезпечення умов для того, щоб кожним людина могла б мати не тільки знайти гідну роботу й задовільний заробіток, але і можливість підвищенні кваліфікації та професійного зростання.

Розвиток системи соціального партнерства передбачає забезпечення гарантії працівникам у сфері оплати праці. Забезпечення стабільності господарсько-правових і податкових умов, стимулювання розширення економічного середовища застосування договірних відносин, колективних та індивідуальних трудових договорів гарантують захист свободи економічної діяльності. У рамках цього напряму діяльності першочерговими є наступні заходи: укладання тарифних угод і колективних договорів; підвищення рівня економічної й правової грамотності працівників, їх активне залучення до колективно-договірного процесу; організація добродійної діяльності.

Виходячи з цих напрямів виділимо основні завдання щодо розвитку та ефективного використання людського капіталу в Україні, а саме:

введення державних професійних стандартів, відповідно до міжнародних вимог створення системи сертифікації та атестації працівників;

координація національної та регіональних програм розвитку людських ресурсів, підготовки і перепідготовки кадрів;

організація системи професійної орієнтації населення і в першу чергу молоді, планування трудової кар'єри;

формування та забезпечення системи державного замовлення на підготовку кадрів для інноваційних сфер діяльності;

мобілізація фінансових ресурсів підприємств і роботодавців шляхом встановлення нормативів фінансових витрат на зростання професійної кваліфікації працівників та порядку їх використання, пільгового оподаткування коштів, що направляються на перепідготовку кадрів у процесі інноваційної перебудови виробництва або вимушеного скорочення робочих місць;

більш широке залучення коштів населення і працівників шляхом впровадження кредитування освітніх послуг;

фінансове забезпечення професійної підготовки кадрів для реалізації нових інноваційних програм з позабюджетних джерел і бюджетів усіх рівнів;

оптимальне поєднання державних і недержавних освітніх структур з внутрішньофірмовими системами підвищення кваліфікації персоналу в межах реалізації регіональних програм розвитку людських ресурсів і підвищення рівня життя населення;

у сфері додаткової освіти необхідні забезпечення збереження, розвиток існуючої мережі державних та недержавних установ додаткової освіти населення, визначення попиту на послуги установ додаткової освіти;

формування замовлень роботодавцям, виходячи із попиту на ринку праці, тощо.

Необхідно активізувати дію факторів, які стимулюють високоефективну і продуктивну працю, активізацію на цій основі особистої відповідальності громадян за своє матеріальне становище. Основними напрямами запропонованої державної політики має стати:

досягнення відчутного поліпшення матеріального становища та рівня життя населення;

забезпечення ефективної зайнятості населення, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили;

нормалізація та покращення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої, та громадян працездатного віку;

суттєве поліпшення соціальної інфраструктури.

Для досягнення цих цілей необхідно вирішити такі завдання:

відновити роль доходів від трудової діяльності як основного джерела грошових доходів населення і найважливішого стимулятора розвитку виробництва та підвищення трудової активності працівників;

стимулювати використання доходів від трудової і підприємницької діяльності, доходів від власності для інвестування та кредитування соціально-значимих програм, спрямованих на формування базових умов життєдіяльності: поліпшення житлових умов, медичне обслуговування, отримання освіти;

фінансувати заклади освіти та охорони здоров'я, виходячи з попиту кінцевого споживача послуг.

Лібералізація економіки і усунення адміністративних обмежень створять умови для зростання економічної активності значної частини населення, розвитку ринку праці, збільшення масштабів вторинної зайнятості та само зайнятості, активізуються процеси перерозподілу робочої сили на користь високоприбуткових підприємств і організацій промисловості, сфери обслуговування, ринкової інфраструктури. Підтримка та продовження цих процесів дозволить підвищити ефективність використання потенціалу підприємства.

Щодо культурної сфери, що масштаби виконання державою своїх функцій по фінансуванню послуг різняться по сферах культурної діяльності, тому патерналістка модель реалізації культурної політики може поєднуватись з ринковою і набувати змішаних форм. Диверсифікація джерел доходів формує стійку тенденцію до функціонування в перспективі багатоканальної системи фінансування культурних закладів. Таким чином, реалізація державної культурної політики має розвиватись у декілька напрямах і використовувати прями і непрямі фінансові методи.

Пряме фінансово-економічне регулювання закладів культури здійснюватиметься трьома шляхами: у формі безповоротного цільового фінансування, пільгового кредитування і позабюджетних державних фондів із закріпленими джерелами доходів. Пряме фінансування включає:

- відшкодування поточних і інвестиційних витрат;

- загальні і цільові трансферти; субсидії на реалізацію культурних проектів;

- гранти закладам і організаціям культури та творчим працівникам.

Здійснення непрямого фінансування має відбуватиметься через надання податкових пільг організаціям та особам, що займаються благодійною діяльністю, пільг по оплаті комунальних послуг, орендної плати, забезпечення гарантій за кредитами.

Необхідно запровадити систему перехресного фінансування закладів культури на основі маркірованих податків. Надходження від маркірованих податків повинні мати різне походження як від організацій, що функціонують у сфері культури, так й від суміжних з нею видах діяльності. Маркіровані податки встановлюються у відсотках від доходів кінотеатрів, валового обороту телекомпаній, обсягу продажу аудіовізуальної продукції, , а також від надання туристичних послуг, продажу товарів і послуг на території об'єктів і організацій культури.

З метою децентралізації функцій держави по фінансуванню культурної діяльності вони можуть делегуватись спеціально утвореним для цього квазідержавним організаціям. Такі структури незалежні від державного апарату у прийнятті рішень щодо підтримки діяльності закладів культури, здійснення проектів, що дозволяє забезпечити коштами конкретні напрями культурологічного розвитку, мистецтва зі знанням естетичної специфіки і потреб населення.

Для забезпечення стабільності надходження бюджетних асигнувань впроваджуватиметься нормативно-цільовий метод фінансування культурних закладів. Порівняно із кошторисним фінансуванням він має переваги, оскільки встановлює пряму залежність бюджетних надходжень від результатів діяльності закладів культури.

Мотиваційний характер трудової діяльності забезпечуватиметься впровадженням 18-ти розрядної тарифної сітки по оплаті праці. Діапазон крайніх розрядів 1:5,9 дає змогу, зберігаючи відмінності в оплаті праці, зацікавлювати працівників у підвищені кваліфікації.

В умовах виникнення індустрії “конвеєрного туризму” і усвідомлення значення туризму як однієї з системотворчих галузей європейської економіки особливого значення набуває збереження й актуалізація об'єктів культурної та історичної спадщини, інтеграція їх у структуру сучасного культурно-економічного життя України. З цією метою розробляються юридичні та економічні механізми:

- приватизації пам'яток як дієвого засобу їх капіталізації і залучення приватних інвестицій на реставрацію і утримання;

- розроблення системи заходів, реалізація яких дозволить зробити збереження і реставрацію пам'яток історії і культури вигідними для власників, орендаторів та інвесторів, включаючи особливий податковий режим, а також систему бюджетних субсидій для компенсації частини витрат на реставрацію пам'ятки.

- розвиток та утримання об'єктів культурної та історичної спадщини;

- сприяння розвитку культурного, пізнавального та екологічного туризму і створення на базі об'єктів спадщини туристичних продуктів і брендів.

Ефективна інформаційна політика зумовлена пріоритетами модернізації суспільства, використання просвітницько-виховного потенціалу сучасних медіа для розбудови міцного, консолідованого українського соціуму, дотриманням інформаційно-психологічної безпеки громадян. Зокрема, запроваджуються:

- механізми економічного сприяння виробленню якісного національного культурного продукту;

- стратегії вдосконалення системи фінансування та економічного заохочення розвитку радіо і телебачення, які відіграють найбільшу роль у сучасному інформаційному просторі України;

- система економічних заходів подолання дискримінаційного становища української преси й книгодрукування, переважання в них зарубіжного продукту.

- стратегії економічного сприяння розвитку нових медіа на платформі всесвітньої мережі Інтернет.

Економічне стимулювання сфери охорони здоров'я, масової фізкультури і спорту полягає в пріоритетності профілактичних стратегій, збільшенні бюджетного фінансування реформи в медичній сфері, запровадженні економічних механізмів заохочення здорового способу життя, залученні небюджетних коштів на розвиток фізкультури, будівництво спортивних об'єктів тощо.

Державна підтримка мистецтва включає фінансування бюджетних мистецьких закладів і установ, державних премій і конкурсів, зокрема Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, підтримку недержавних премій, конкурсів, залучення благодійних і спонсорських коштів на розвиток і промоцію українського мистецтва. Стратегічним напрямком роботи є вироблення інноваційних моделей капіталізації культурних індустрій, зокрема сфери туризму та відпочинку, утвердження їх як прибуткової культурно-економічної галузі.

Система економічних стимулів і механізмів впровадження культурної політики сприятиме розвитку та модернізації українського культурного простору, формуванню повноструктурного культурно-мистецького ринку. Це створить необхідні умови для розквіту української культури, її повноправного входження в європейський та світовий культурний простір.

3.3 Подолання екологічної кризи в Україні

Розв'язок проблеми ресурсів і екологічної кризи тісно пов'язані між собою: це дві сторони однієї проблеми [ 19, с. 1 ]. Наскільки б важливими не були безвідходні технології, нові методи переробки відходів, підвищення норм охорони здоров'я - вони можуть лише полегшити кризу, відкласти термін її наростання. У цих умовах треба програмувати і регулювати суспільне виробництво на збереження природних ресурсів. Принциповим є питання про міру можливості заміни природних ресурсів штучно створеними засобами виробництва, міри заміни природного капіталу штучним [ 8, с. 167].

Для України характерна практика, коли для досягнення певних соціально-економічних цілей, підвищення макроекономічних показників природа та її ресурси оцінюються майже за нульовим тарифом, а точніше -- безплатно. Але сьогодні, цілком закономірним стає те, що суспільство підійшло до необхідності плати за природні ресурси і витрат на їх збереження й відтворення. Включення природних ресурсів у сферу товарно-грошового обміну як повноцінного товару з дійсною його вартістю означатиме підведення економічного підґрунтя під сучасну екологічну політику. Обмеженість природних ресурсів зумовлює постійне зростання цін на них, збільшення витрат на переробку, зберігання чи утилізацію відходів. Тому економічно ефективним стає зменшення природоємності. Цей процес повинний органічно пов'язувати два аспекти в народному господарстві [ 8, с. 169 ]: скорочення або певну стабілізацію споживання природних ресурсів, з одного боку, і зростання макроекономічних показників (випуску продукції) внаслідок вдосконалення технологій, впровадження ресурсозберігаючого і маловідходного виробництва, використання повторних ресурсів і відходів - з іншого. Обидва ці напрями передбачають корінну структурну перебудову економіки на користь природозберігаючих і наукоємних видів діяльності.

Поки що серед макроекономічних покажчиків і соціально-економічних цілей державної економічної політики відсутній такий важливий складовий елемент, як природно-ресурсний потенціал. Тим часом, тільки враховуючи його, можна по-справжньому дбати про екологічну безпеку існування людського суспільства.

На думку видатного вітчизняного вченого, Трегобчука В. М., необхідно ввести такий узагальнюючий показник, як валовий суспільний (внутрішній) еколого-економічний продукт. Крім того, рівень та характер використання природних ресурсів, насамперед земельних, водних і мінерально-сировинних, масштаби й напрями вкладання капіталів, орієнтація техніко-технологічного та організаційного прогресу тощо мають бути узгоджені не лише з поточними, а й з перспективними потребами населення країни. Іншими словами, ми повертаємося до концепції сталого екологічного розвитку (суть та значення концепції розглянуто в І розділі).

Як вважає Трегобчук В. М., для України актуальною є розробка еколого-економічної моделі ринкових реформ. Така модель має передбачати встановлення жорстких екологічних нормативів, стандартів, вимог і обмежень для окремих галузей та підприємств, регіонів, областей, басейнів рік, у межах яких розміщуються чи розвиваються виробництва, здійснюється освоєння природних ресурсів тощо. Тільки на основі еколого-економічної моделі ринкових реформ в Україні можна радикально поліпшити взаємовідносини людини з природою.

Спрямованість і зміст взаємодії суспільства, його виробництва з навколишнім природним середовищем нині зумовлюються рядом чинників. По-перше, соціально-економічною системою, в якій суспільство функціонує. По-друге, матеріальними потребами й рівнем життя населення держави, тобто необхідністю і можливостями використовувати природні ресурси для забезпечення належних умов життя та підтримання досягнутого рівня добробуту. По-третє, способом, технікою і технологією виробництва, структурою економіки і закономірностями соціального розвитку. Зрештою, від цього залежать величина та рівень сумарних антропогенних навантажень на біосферу, а отже -- стан і якість довкілля в кожному конкретному регіоні та державі в цілому.

Взаємодія суспільства та природи є не що інше, як постійне розв'язання суперечностей між необхідністю охороняти природні ресурси і потребою їх споживати. Об'єктивна суперечливість взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і нагальна потреба оптимального розв'язання наявних суперечностей між ними визначають зміст, характер і напрями природокористування, відтворення природних ресурсів та охорони довкілля, збереження в ньому динамічної екологічної рівноваги, яка забезпечує/ нормальний для здоров'я людини його стан.

Питання охорони навколишнього середовища мають враховувати наступні положення [ 20, с. 18 ]:

антропо-техногенні навантаження на довкілля, біосферні ресурси та об'єкти не повинні перевищувати можливості їх природного відтворення, відновлення та самоочищення;

застосовувані технології мають ґрунтуватися на безвідхідності виробництва, а також на ефективних методах знешкодження й відновлення використаних (відпрацьованих) природних ресурсів (відходів), що повертаються у навколишнє середовище;

всі види господарської діяльності, природокористування і природоперетворення слід здійснювати з обов'язковим урахуванням екологічних чинників, законів, критеріїв, вимог та обмежень -- так, щоб вони не завдавали біосфері непоправної шкоди, не підривали її біопродуктивного потенціалу та екологічної рівноваги.

Економіко-екологічні проблеми природокористування, забезпечення населення і галузей народного господарства певними ресурсами високої якості, нарешті, проблеми охорони довкілля від забруднення, деградації, а ресурсів -- від виснаження та вичерпання можуть бути успішно розв'язані тільки за комплексного, системного підходу. Одним з напрямків цієї системи має стати спрямованість на розширення та вдосконалення механізмів зовнішньоекономічних зв'язків у сфері екології, поширення позитивного досвіду зарубіжних країн у справі раціоналізації природокористування й поліпшення системи охорони природи. Дуже важливо, щоб наша держава радикально змінила стан справ щодо реального забезпечення власних ресурсно-екологічних інтересів у зовнішньоекономічній діяльності. Йдеться про застосування ефективних інструментів досягнення міждержавного паритету під час розгляду питань пре транскордонне перенесення шкідливих речовин та промислових викидів; будівництва й функціонування трансконтинентальних магістралей, нафто- та газопроводів тощо. Крім того, слід розробити і впровадити у практику дієві механізми стимулювання іноземних інвестицій на екологічні цілі, а також виконувати свої зобов'язання по міжнародних угодах з проблем навколишнього середовища.

Особливої уваги потребує дотримання вимог ресурсно-екологічної безпеки під час створення та функціонування трансконтинентальних нафто- і газопроводів, автомагістралей та інших транспортних коридорів на території України. Головне завдання туї полягає в тому, щоб повною мірою враховувались як національні, так і міжнародні пріоритети та імперативи у сфері екології. З одного боку; обов'язковою є орієнтація на ресурсно-екологічні критерії, стандарти те обмеження за будь-якої господарської діяльності. Беручи до уваги гостроту екологічної ситуації в Україні, ні в якому разі н< можна допустити, щоб у вільних економічних зонах, у прилеглих де трансконтинентальних коридорів місцевостях, в приватизованих підприємствах розмішувалися екологічно шкідливі виробництва з застосовувалися еколого-небезпечні технології, застарілі технічні засоби. Туї мають впроваджуватися екологічно чисті технологічні процеси, економні я ефективні методи та способи ресурсоспоживання в усіх сферах господарське] діяльності.

За останні десятиріччя назбиралося чимало прикладів того, що розвинені країни прагнуть винести за межі своїх метрополій екологічно шкідливі; багатовідхідні та ресурсоємні виробництва і розмістити їх на території інших держав. Така тенденція зберігається й сьогодні як своєрідний феномен "екологічного колоніалізму". Основні риси останнього -- це, з одного боку широкомасштабний імпорт мінерально-сировинних, лісових, біологічних те інших природних ресурсів, з другого -- перенесення на чужі території "брудних» галузей промисловості та експорт застарілих, екологічно небезпечних технології і продуктів, вивезення туди токсичних і радіоактивних відходів для захоронення.

Отже, в умовах інтернаціоналізації господарсько-економічних зв'язків слід діяти екологічно грамотно і виважено, аби Україна не перетворилася не специфічну екологічну колонію. А щоб цього не сталося, під час оцінки проектів спільних підприємств, вільних економічних зон, трансконтинентальним транспортних коридорів, газо- і нафтопроводів, акціонерних компаній за участю іноземних інвесторів має бути забезпечений еколого-економічний підхід та їх всебічна й об'єктивна екологічна експертиза із залученням фахівців-екологів різних галузей знань.

З метою забезпечення сталого розвитку України охорона навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів мають розглядатися не як самоціль, а як невід'ємна частина процесу розвитку. Основними напрямами екологізації економіки мають стати: 

послідовна екологізація всіх ланок суспільного виробництва, структурна перебудова економіки та врахування вимог екологічної безпеки, орієнтація на якісні соціально-технологічні перетворення сучасного суспільства; 

визначення фіксованої частки валового внутрішнього продукту, що спрямовується на охорону навколишнього середовища; 

формування збалансованої ефективної структури споживання, в основі якої лежать принципи раціональності й безвідходності;

встановлення обмежувальних цін на енергоносії, перехід до загальної обов'язкової системи платного природокористування; 

інституційні перетворення з метою формування нового правового й економічного механізму взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування та природокористувачів, включення екологічного імперативу в структурно-інвестиційну політику, перехід до екологічно чистого виробництва; 

вдосконалення законодавства і нормативної бази в сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки у зв'язку із зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва; 

розвиток ринку робіт і послуг в галузі охорони навколишнього природного середовища та організація екологічно безпечної господарської діяльності, впровадження концепції “життєвого циклу” у виробництво будь-якої продукції; 

розвиток і вдосконалення системи державного екологічного моніторингу стану навколишнього природного середовища та його компонентів (в тому числі природних ресурсів) у рамках Єдиної державної системи екологічного моніторингу та регіональних кадастрів природних ресурсів; 

реалізація екологічних міждержавних, державних та регіональних програм, комплексу першочергових заходів щодо реабілітації радіаційно забруднених територій; 

вдосконалення системи обліку та методів економічної, екологічної і соціальної оцінки природних ресурсів (з метою забезпечення їх зростаючої цінності), економічних механізмів природокористування, в тому числі рентної системи платежів, платежів за шкідливі викиди і скиди, розміщення відходів та інших видів шкідливого впливу на довкілля, введення спеціального оподаткування екологічно небезпечної продукції; 

інвентаризація та ідентифікація джерел забруднення, сприяння підвищенню культури виробництва і зміцненню технологічної дисципліни; 

удосконалення управління природокористуванням і техногенно-екологічною безпекою, впровадження басейнового принципу водокористування; 

створення нового економіко-правового механізму взаємодії державних органів влади різних рівнів, органів місцевого самоврядування та природокористувачів, включення екологічних вимог у процедуру оцінки соціально-економічної ефективності управлінських рішень; 

модернізація основних джерел викидів шкідливих речовин в атмосферу, підвищення рівня їх екологічної безпеки і зниження забруднення атмосфери; 

забезпечення економії первинних ресурсів і розв'язання проблем утилізації відходів виробництва через вдосконалення структури розміщення виробництва, формування виробничих комплексів замкнутого циклу; 

припинення деградації ґрунтів та збереження водних ресурсів і об'єктів як унікальних складових навколишнього природного середовища; 

забезпечення належної охорони та збереження лісових ресурсів і екосистем, посилення природоохоронних функцій лісів, здійснення комплексу лісогосподарських заходів щодо зниження радіоактивного забруднення лісового фонду; 

підвищення ефективності державного контролю за додержанням регламентів природокористування і охорони навколишнього природного середовища шляхом застосуванням економічних і адміністративних санкцій. 

Тільки екологічно зорієнтовану господарську діяльність суспільства можна розглядати як економічно та соціально-ефективну, оскільки при цьому досягається велика економія природних ресурсів, майбутніх інвестицій і поточних витрат та поліпшуються соціальні показники (знижуються рівні захворюваності і смертності, зростає тривалість життя тощо). Соціальне та екологічно зорієнтована ринкова економіка -- а саме таку систему слід будувати в Україні - здатна на основі гнучких і пристосованих до конкретних умов національного виробництва механізмів ефективно розв'язувати екологічні проблеми, долати гострі еко-кризові ситуації. Водночас така економіка стане важливим етапом на шляху до реального втілення в життя принципів сталого та екологобезпечного соціально-економічного розвитку.

Висновки до розділу 3

Базуючись на основних ідеях і принципах, декларованих на конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992р.), Україна повинна здійснити перехід до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, збереження сприятливого стану навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Визначення шляхів забезпечення сталого розвитку держави повинно ґрунтуватися на формулюванні стратегічних цілей державотворення з урахуванням реалій сьогодення, тенденцій розвитку світового співтовариства, місця і ролі України в Європі та світі. Стратегічні інтереси сталого розвитку держави полягають у забезпеченні стабільного соціально-економічного зростання з урахуванням сприятливого стану навколишнього природного середовища і раціонального використання, охорони та відтворення природно-ресурсного потенціалу.

Пріоритетними напрямками державної та територіальної політики задля здійснення соціально-економічних реформ з необхідною умовою формування національної екологічної доктрини. Реалізація Концепції має забезпечуватися за допомогою цілеспрямованої політики, яка включає державний, регіональний та місцеві рівні вирішення відповідних питань, правові, фінансові та організаційні засоби.

Державне регулювання сталого розвитку передбачає: 

максимальне використання власних можливостей економіки держави, особливо її природосировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу; 

врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталого розвитку, визначення пріоритетів і включення їх до плану на кожний рік відповідно до фінансових можливостей держави; 

поєднання державного впливу з ринковими формами управління, стимулювання якісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільг пріоритетам сталого розвитку. 

запровадження спеціального моніторингу сталого розвитку, головним завданням якого є збір, вивчення і підготовка інформації для аналізу показників, які визначають якість життя, природних ресурсів, виробництво і використання всіх небезпечних речовин, що застосовуються в практиці, а також стан господарства, довкілля, в тому числі - екосистем і територій, що охороняються. 

Щодо соціальної складової сталого розвитку, то у центрі сталого розвитку перебуває людина, яка має право на здорове і повноцінне життя в гармонії з природою. Забезпечення цього вимагає зміни стереотипів цінностей, гуманізації суспільства, активізації соціальної політики і забезпечення соціальних гарантій населенню.

Удосконалення економічного механізму реалізації соціальної політики має зосереджуватись на п'яти напрямах:

1) формування бюджету на основі застосування довготривалих нормативів поточних витрат на утримання закладів культури базової мережі загальнодержавного і місцевого рівня;

2) розширення господарської самостійності закладів культури, прав колективів в організації творчо-просвітницької діяльності, поступової зміни статусу закладів культури з державного на автономній;

3) розвиток механізмів спільного фінансування культурних проектів за рахунок бюджетів різного рівня і позабюджетних коштів, активізація меценатства та спонсорства, захист закладів культури шляхом застосування податкового, митного та валютного протекціонізму;

4) зміцнення соціальних гарантій працівників культури і забезпечення принципу рівної оплати за рівну працю, встановлення заробітної плати у закладах культури відповідно до оплати праці у виробничих галузях економіки;

5) визначення економічних умов здійснення культурної діяльності (розподіл доходів, рівень концентрації надання послуг, протидія дискримінаційної цінової політики тощо).

Економіко-екологічні проблеми природокористування, забезпечення населення і галузей народного господарства певними ресурсами високої якості, нарешті, проблеми охорони довкілля від забруднення, деградації, а ресурсів -- від виснаження та вичерпання можуть бути успішно розв'язані тільки за комплексного, системного підходу. Одним з напрямків цієї системи має стати спрямованість на розширення та вдосконалення механізмів зовнішньоекономічних зв'язків у сфері екології, поширення позитивного досвіду зарубіжних країн у справі раціоналізації природокористування й поліпшення системи охорони природи.

Складовою формування сталого розвитку української економіки є реалізація комплексу заходів, пов'язаних з енергоощадженням, лібералізацією та інтеграцією вітчизняних енергетичних ринків, оптимізацією структури енергетичного балансу держави, зокрема заміщенням традиційних видів палива іншими його видами, насамперед отриманими з альтернативних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів. Це дасть змогу підвищити цінову конкурентоспроможність вітчизняної продукції завдяки зниженню українськими товаровиробниками витрат на газ та енергію.

ВИСНОВКИ

Модель стійкого розвитку визначається в Декларації тисячоліття як система гармонійних відносин, що реалізовує збалансоване соціально орієнтований, економічно ефективний і природозахисний розвиток країни на користь задоволення потреб нинішнього і майбутнього поколінь, передбачає існування трьох основних компонент стійкого розвитку: соціальної, економічної та екологічної. Кожна з компонент базується на загальних принципах стійкого розвитку і в той же час має свої особливості, цілі та імперативи функціонування і взаємодії в рамках інтеграційного механізму і єдиної політики стійкого розвитку.

Ідея сталого розвитку стосується не тільки сучасності: вона адресована водночас як нинішнім, так і прийдешнім поколінням. Це ідея рівноправ'я всіх поколінь і всіх людей кожного покоління, справедливості в просторі й у часі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи.

Основна мета сталого розвитку України - забезпечення динамічного соціально-економічного зростання, збереження якості навколишнього середовища і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь через побудову високоефективної економічної системи, що стимулює екологічну сталість, продуктивну працю, науково-технічний прогрес, а також має соціальну спрямованість.

Забезпечення сталого розвитку України ґрунтується на притаманних державі геополітичних, географічних, демографічних, соціально-економічних та екологічних особливостях, з урахуванням яких основними цілями сталого розвитку є:

економічне зростання - формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивів і гарантій праці громадян, якості життя, раціонального споживання матеріальних ресурсів;

охорона навколишнього природного середовища - створення громадянам умов для життя в якісному навколишньому природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорозмаїття, реалізація екологічного імперативу розвитку виробництва; 

добробут - запровадження єдиних соціальних стандартів на основі науково обґрунтованих нормативів бюджетної забезпеченості одного жителя з урахуванням регіональних особливостей; 

справедливість - встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя; 

ефективне (стале) використання природних ресурсів - створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни та їх збереження для майбутніх поколінь; 

стабілізація чисельності населення - формування державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення, надання всебічної підтримки молодим сім'ям, охорона материнства і дитинства; 

освіта - забезпечення гарантій доступності для одержання освіти громадян, збереження інтелектуального потенціалу країни; 

міжнародне співробітництво - активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою раціонального використання екосистем, гарантування безпечного і сприятливого майбутнього

На цих засадах можна виділити чотири критерії стійкого розвитку на тривалу перспективу. Кількість відновлюваних природних ресурсів, максимально можливе сповільнення темпів вичерпання запасів невідновлюваних природних ресурсів, можливість мінімізації відходів на основі впровадження маловідходних, ресурсозберігаючих технологій, забруднення навколишнього середовища (як сумарне, так і по видах) в перспективі не повинне перевищувати його сучасний рівень.

Серед основних механізмів фінансування сталого розвитку можна виділити наступні: мобілізація ресурсів, зменшення боргового навантаження, податкові надходження, інституційно - організаційні механізми, податкові важелі.

Економічний розвиток України позбавлений рис сталого розвитку. Період економічного піднесення 200-2008 рр. змінився стрімким економічним спадом, який був обумовлений явищами фінансово-економічної кризи. В 2009 році спостерігалася стабілізація економіки на певних низьких рівнях макроекономічних показників, що дозволяє говорити про перехід економіки до фази депресії.

Економіка України у 2011 році розвивається відповідно до світових трендів. Поступово відновлюється зростання, але обсяги виробництва у більшості країн є все ще нижчими ніж їх потенційний рівень. Низький загальний рівень доходів населення, нерозвиненість внутрішнього ринку та структура національної економіки, орієнтованої значною мірою на виробництво проміжної та інвестиційної продукції, не дають підстав розраховувати на компенсацію внутрішнім попитом втрат від скорочення експорту та інвестиційної діяльності. Проте відзначені вище тенденції дають змогу встановити перспективний вектор поліпшення структури національної економіки з поступовим зниженням рівня залежності від експорту.

Стан гуманітарного розвитку України характеризується поєднанням суперечливих та іноді протилежних за спрямованістю процесів. З одного боку, відповідно до доповідей ПРООН щодо людського розвитку, Україна є країною з високим рівнем розвитку людського потенціалу (69-те місце в Доповіді 2010 р.), хоча її місце в рейтингу коливається між групами країн із середніми та високими показниками (в 1990 р. Україна посідала 45-те місце, а у 2009 р. - 85-те). З іншого боку, неможливо заперечувати наявність в українському соціумі кризових явищ, зумовлених як складностями на шляху системних перетворень в Україні, так і погіршенням соціально-економічної ситуації у світових масштабах.

Найактуальнішою екологічною проблемою для України залишається забруднення природного середовища, що проявляється в надмірній концентрації тих чи інших компонентів або енергії -- вищій від фонових або допустимих норм -- внаслідок зведення в оборот речовин, які в природі не існують. Виникнення джерел забруднення пов'язане з діяльністю суспільства, спрямованою на виробництво матеріальних благ. Наслідки цієї діяльності викликають зміну характеристик усіх природних компонентів та їх складових, що негативно впливає на життєдіяльність суспільства.

Сучасний стан навколишнього середовища України є критичним. Зростаюча інтенсивність експлуатації природних ресурсів і криза в економіці, які супроводжуються підвищенням частки застарілих технологій та устаткування, зниженням рівня модернізації та оновлення основних фондів, збільшують ризик виникнення техногенних катастроф.

Базуючись на основних ідеях і принципах, декларованих на конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992р.), Україна повинна здійснити перехід до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, збереження сприятливого стану навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Визначення шляхів забезпечення сталого розвитку держави повинно ґрунтуватися на формулюванні стратегічних цілей державотворення з урахуванням реалій сьогодення, тенденцій розвитку світового співтовариства, місця і ролі України в Європі та світі. Стратегічні інтереси сталого розвитку держави полягають у забезпеченні стабільного соціально-економічного зростання з урахуванням сприятливого стану навколишнього природного середовища і раціонального використання, охорони та відтворення природно-ресурсного потенціалу.

Пріоритетними напрямками державної та територіальної політики задля здійснення соціально-економічних реформ з необхідною умовою формування національної екологічної доктрини. Реалізація Концепції має забезпечуватися за допомогою цілеспрямованої політики, яка включає державний, регіональний та місцеві рівні вирішення відповідних питань, правові, фінансові та організаційні засоби.

Державне регулювання сталого розвитку передбачає: 

максимальне використання власних можливостей економіки держави, особливо її природосировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу; 

врахування конкретної ситуації, в якій буде здійснюватись процес сталого розвитку, визначення пріоритетів і включення їх до плану на кожний рік відповідно до фінансових можливостей держави; 

поєднання державного впливу з ринковими формами управління, стимулювання якісних змін шляхом позачергового фінансування, кредитування, матеріально-технічного та валютного забезпечення, надання економічних пільг пріоритетам сталого розвитку. 

запровадження спеціального моніторингу сталого розвитку, головним завданням якого є збір, вивчення і підготовка інформації для аналізу показників, які визначають якість життя, природних ресурсів, виробництво і використання всіх небезпечних речовин, що застосовуються в практиці, а також стан господарства, довкілля, в тому числі - екосистем і територій, що охороняються. 

Щодо соціальної складової сталого розвитку, то у його центрі перебуває людина, яка має право на здорове і повноцінне життя в гармонії з природою. Забезпечення цього вимагає зміни стереотипів цінностей, гуманізації суспільства, активізації соціальної політики і забезпечення соціальних гарантій населенню.

Удосконалення економічного механізму реалізації соціальної політики має зосереджуватись на п'яти напрямах:

1) формування бюджету на основі застосування довготривалих нормативів поточних витрат на утримання закладів культури базової мережі загальнодержавного і місцевого рівня;

2) розширення господарської самостійності закладів культури, прав колективів в організації творчо-просвітницької діяльності, поступової зміни статусу закладів культури з державного на автономній;

3) розвиток механізмів спільного фінансування культурних проектів за рахунок бюджетів різного рівня і позабюджетних коштів, активізація меценатства та спонсорства, захист закладів культури шляхом застосування податкового, митного та валютного протекціонізму;

4) зміцнення соціальних гарантій працівників культури і забезпечення принципу рівної оплати за рівну працю, встановлення заробітної плати у закладах культури відповідно до оплати праці у виробничих галузях економіки;

5) визначення економічних умов здійснення культурної діяльності (розподіл доходів, рівень концентрації надання послуг, протидія дискримінаційної цінової політики тощо).

Економіко-екологічні проблеми природокористування, забезпечення населення і галузей народного господарства певними ресурсами високої якості, нарешті, проблеми охорони довкілля від забруднення, деградації, а ресурсів -- від виснаження та вичерпання можуть бути успішно розв'язані тільки за комплексного, системного підходу. Одним з напрямків цієї системи має стати спрямованість на розширення та вдосконалення механізмів зовнішньоекономічних зв'язків у сфері екології, поширення позитивного досвіду зарубіжних країн у справі раціоналізації природокористування й поліпшення системи охорони природи.

Складовою формування сталого розвитку української економіки є реалізація комплексу заходів, пов'язаних з енергоощадженням, лібералізацією та інтеграцією вітчизняних енергетичних ринків, оптимізацією структури енергетичного балансу держави, зокрема заміщенням традиційних видів палива іншими його видами, насамперед отриманими з альтернативних джерел енергії та вторинних енергетичних ресурсів. Це дасть змогу підвищити цінову конкурентоспроможність вітчизняної продукції завдяки зниженню українськими товаровиробниками витрат на газ та енергію.

Список використаних джерел

1. Атаманюк Ю.А. Шляхи виживання людства // Міське господарство України. - 2009 - №2 - С.26 - 29.

2. Бадрак О., Шостак Л. Цілі та пріоритети сталого розвитку України //Економіка України. - 2002. - №10. - C. 30 - 37.

3. Барцев С.И., Межевикин В.В., Охонин В.А. Принцип замкнутости, оптимальное природопользование и устойчивое развитие //Энергия: экономика, техника, экология. - 2005. - №5. - C. 28 - 34.

4. Белоконь А., Владимирский Б. Устойчивое развитие университетов: подходы к принятию управленческих решений //Альма матер (вестник высшей школы). -2003. - №6. - C. 3 - 8.

5. Бицюра Ю. До проблеми визначення понять сталого економічного розвитку //Економіст. - 2006. - №5. - C. 62 - 65.

6. Бицюра Ю. Загальна модель розширеного відтворення як основа сталого економічного зростання //Економіст. - 2006. - №11. - C. 54 - 58.

7. Борщук Є.М. Глобальна енергетична проблема і концепція стійкого розвитку: (Економіка та екологія) //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - №11. - C. 218 - 226.

8. Борщук С, Загорський В. Концепція сталого розвитку і проблеми оптимізації еколого-економічних систем // Регіональна економіка. - 2005. -№3.-С. 113-119.

9. Васюта О. Розвиток еколого-економічний // Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.3 / Редкол.: …С.В. Мочерний (відп.ред.) та ін. - К.: Академія, 2002. - С. 282.

10. Вебер А.Б. Устойчивое развитие и проблема ценностей. - М.:Ин-т социологии РАН, 1999. - 122 с.

11. Веклич О.О. Сучасний стан та ефективність економічного механізму екологічного регулювання // Економіка України. - 2003. - № 10. -С. 62-70.

12. Вікіпедія [електронний ресурс]. - режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/сталий_розвиток

13. Галушкіна Т.П., Сударкін О.О. Сталий розвиток прибережних зон: комплексне управління та нова співпраця / Веб-сторінка конференції International Conference on Freshwater, Bonn, Germany; http://www.water-2001.de/2001 c.3-4.

14. Герасимчук З. Комплексна оцінка рівня сталого розвитку регіонів України //Економіка України. - 2002. - №2. - C. 34 - 43.

15. Герман Л.М., Підлісник В.В., Юхновський І.Р. Шляхи сталого розвитку сільського господарства України за результатами вивчення суспільної думки //Економіка АПК. - 2007. - №2. - C. 149 - 154.

16. Гирусов Э.В., Г.В. Платонов Мир в поисках концепции устойчивого развития // Вестник Московского университета. - Серия 7. - Философия. - № 1. - 1996. - С. 3-14.

17. Глобальний екологічний фонд http://www.aris.kg/our_partners/org/gef/

18. Горбань А.В. Здоровый образ жизни как объект познания (социально-философский анализ) // Культура народов Причерноморья. - 1999. - № 10. - С. 142-146.

19. Горбань А.В. Проблемы и перспективы глобального и регионального стабилизирующего развития: социально-философский анализ // Культура народов Причерноморья. - 1998. - № 3. - С. 122-127.

20. Горбань А.В. Стратегии реализации концепции устойчивого развития (социально-философский аспект) // Культура народов Причерноморья. - 2003. - № 45. - С. 25-28.

21. Горбань А.В. Сценарии устойчивого развития: образовательная парадигма // Вестник СевГТУ. Выпуск 46: Философия. - Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2003. - С. 158-164.

22. Горбань А.В. Устойчивое развитие: от политической доктрины к научной теории // Ученые записки ТНУ им. В.И. Вернадского. Серия Философия. - Том 15 (54), № 2. - Симферополь, 2002. - С. 143-149.

23. Горбань А.В. Экологическая культура - мировоззренческая сущность и ценностная ориентация экологии человека // Культура народов Причерноморья. - 2001. - № 20. - С. 164.

24. Горбань А.В. Экология человека: системный подход к определению понятия // Культура народов Причерноморья. - 1999. - № 6. - С. 302-306.

25. Горбань А.В. Этапы взаимодействия общества и природы (социально-философский анализ) // Культура народов Причерноморья. - 1999. - № 6. - С. 107-111.

26. Гринів Л.С. Концептуальні засади просторової парадигми екологічно збалансованої економіки // Регіональна економіка. - 2001. - № 4. -С.54

27. Гуриева Л. Стратегия устойчивого развития региона //Проблемы теории и практики управления. - 2007. - №2. - C. 46 - 58.

28. Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К.: Інтелсфера, 2001. - 312 с.

29. Дейнеко Л., Хлобистов Є. Сталість соціально-економічного розвитку за умов суспільних трансформацій //Регіональна економіка. - 2005. - №4. - C. 22 -

30. Декларация Рио-де-Жанейро про окружающую среду и развитие от 14 июня 1992 го-да // Международное публичное право. Сборник документов. Т.2. - М.: БЕК, 1996. - С. 135-138. - Комісія ООН зі сталого розвитку. Офіційна веб-сторінка: [електроннийресурс]. - Режим доступу: http://www.un.org/russian/esa/desa/aboutus/dsd.html

31. Демченко В.В. Проблемы и перспективы устойчивого развития горных территорий //Регіональна економіка. - 2006. - №4. - C. 276 - 282.

32. Дергачова К. Концепція сталого розвитку у науково-практичному вимірі // Політичний менеджмент. - 2004- №4 - С.118-125.

33. Дідух Я. Енергетичні проблеми екосистем і забезпечення сталого розвитку України //Вісник Національної академії наук України. - 2007. - №4. - C. 3 - 11.

34. Дорогунцов С.І., Ральчук О.М. Управління техногенно-екологічною безпекою парадигми сталого розвитку: концепція системно-динамічного вирішення. - К.: Наукова думка, 2001. - С. 38-65

35. Дрейер О.Н., Лось В.А. Экология и устойчивое развитие. Учебное пособие. М.: 1997. - 224 с.

36. Друянов В. Экологическое образование и устойчивое развитие //Энергия: экономика, техника, экология. - 2003. - №3. - C. 53 - 57.

37. Електронний ресурс //Wikipedia.org/wiki/Податок Тобіна

38. Електронний ресурс //Wikipedia.org/wiki/Сталий розвиток

39. Ермилов С.Ф. Енергетична політика в контексті сталого розвитку держави //Економіка і прогнозування. - 2006. - №2. - C. 9 - 24.

40. Європейське майбутнє - у поглибленні відносин з НАТО // Уряд, кур'єр. - 2005. - 24 лют. - С. 21