Грошово-кредитна політика держави

Законом України "Про Національний банк України" визначено: "Грошово-кредитна політика - комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості".

Як бачимо, цілі грошово-кредитної політики в Україні практично збігаються з цілями її проведення у високорозвинених в економічному відношенні країнах світу.

Для проведення грошово-кредитної політики в Україні інституційна основа виникла зі створенням банківської системи та національного грошово-кредитного ринку, оформленням діяльності Національного банку України в цій сфері відповідним документом "Основні напрями (орієнтири) грошово-кредитної політики та проведення реформи грошової системи України".

Проведення грошово-кредитної політики як однієї з основних складових механізму економічного регулювання висуває ряд вимог до рівня розвитку та якості функціонування банківської системи.

Незалежну банківську систему України було створено в 1991 р. відповідно до Закону України "Про банки та банківську діяльність", прийнятого Верховною Радою 20 березня 1991 року.

Відповідно до цього закону банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (перший рівень) та комерційних банків (другий рівень).

У названому законі визначено, що Національний банк України є центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення національної грошової одиниці, визначення її курсу відносно валют інших держав. Національному банку України належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск грошових знаків.

Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.

Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.

Для реалізації своєї функції управління грошово-кредитним ринком Національний банк України має право:

встановлювати рівень резервних вимог для комерційних банків;

видавати комерційним банкам кредити на строк за домовленістю;

купувати й продавати цінні папери, що випускаються державою;

видавати кредити банкам під заставу векселів та цінних паперів;

купувати і продавати іноземну валюту й платіжні документи в іноземній валюті;

випускати в обіг та регулювати кількість грошей, що перебувають в обігу;

встановлювати відсоткові ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам.

Національний банк України пройшов кілька етапів регулювання грошово-кредитного ринку, поступово реалізуючи через відповідні монетарні інструменти функції, передбачені Законом України "Про банки та банківську діяльність".

Головною функцією центрального банку кожної держави (у США - Федеральної резервної системи) є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит?

Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою грошових агрегатів. Для поточного вимірювання кількості грошей, використовуваних як платіжний засіб, доцільно скористатися агрегатом М1, який найповніше відображає виконання грішми функції засобу платежу.

Для прогнозування ситуації в економіці України та аналізу можливих результатів її реформування потрібно використовувати агрегат М2, оскільки включені в нього строкові депозити і ощадні вклади можуть суттєво вплинути на сукупний попит. Ці кошти можна вкласти в державні облігації, що вплине на розмір внутрішнього боргу; інвестувати, що змінить значення реального ВВП, або перетворити у готівкову іноземну валюту, що зберігається поза банками. Для України найбільш адекватним показником грошової маси з погляду аналізу поточної ситуації і найближчих перспектив її зміни є агрегат М1, а для прогнозування і регулювання у довготерміновому періоді - М2.

Реальна насиченість економіки національною грошовою масою протягом 1995-1996 pp. була досить низькою - на рівні 7-6% від ВВП за грошовою базою та 10.3-9.4% за агрегатом М2. Швидкість обігу грошей знизилась з 14.9. обертів за агрегатом М2 у 1995 p. до 13,1 у 1996 р. Тому позики держави на внутрішньому фінансовому ринку потрібно збільшувати поступово і відповідно до зростання реальної насиченості національної економіки грошовою масою.

В Україні рівень монетаризації ВВП (співвідношення між наявною грошовою масою і обсягом ВВП) один з найнижчих серед держав з перехідною економікою. У 1997 р. цей показник становив лише 13.6%, тоді як у Польщі, був у 2.0-2.5 рази вищий, і в 1997 р. становив 40%, в Угорщині перевищив 42%, у Чехії - 71%. У Китаї рівень монетаризації зріс протягом 1991-97 pp. з 87.4 до 120.8%.2

Недосконала у нас і структура грошової маси. У розвинутих країнах обсяг готівки у складі загальної грошової маси не перевищує 10%. Водночас з 1994 по 1997 pp. частка грошей у поза-банківському обігу в Україні збільшилася удвічі - з 24.7. до 49.3%. У 1990 р. у структурі грошової маси готівка становила лише 15%, а рівень монетаризації - 80%.

В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.

Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.

Уперше норми банківських резервів були введені у США в 1913 p., їх увели і в інших країнах, зокрема у Німеччині (1948 p), Франції (1979 p).

У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.

Міжнародний досвід свідчить, що мінімальні обов'язкові резерви використовують для вирішення довготермінових проблем стабілізації грошового обігу та антиінфляційної боротьби. Обов'язкові резерви застосовують для обмеження темпів зростання грошової маси, вилучення надлишкових коштів із грошової сфери, формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовою масою, регулювання попиту на банківські ресурси.

Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві, відмінності, пов'язані з національними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резервних вимог - строкові депозити і депозити до запитання.

Норми обов'язкових резервів у різних країнах неоднакові. Найвищий їх рівень в Італії, Австрії (25%) та Іспанії (17%). В Японії норма резервування коливається в межах 0,125-2,5%, в Англії резервних вимог практично нема.

Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.

В Україні норми обсягів резервування змінюють досить часто. Протягом 1993-1997 pp. НБУ тричі змінював порядок формування комерційними банками мінімальних резервів. Крім того, часто змінюють види залучених коштів, які підлягають резервуванню.

Підвищення норм обов'язкових резервів призводить до зростання бездохідних активів і, відповідно, до зниження прибутковості комерційних банків. Зміна норм резервування не сприяє розробці комерційними банками довготермінових стратегій розвитку, оскільки обов'язкове резервування є прихованою формою оподаткування. Зі збільшенням вимог резервування банки неохоче надають довготермінові кредити.

Згідно з положенням "Про порядок формування банківською системою України обов'язкових резервів" комерційні банки формували обов'язкові резерви у розмірі 11% від залучених коштів як у національній, так і в іноземній валютах незалежно від терміну і характеру внеску. На початку 1998 р. НБУ змінив норму резервування з 11 до 15% з метою зменшення пропозиції грошей і гальмування інфляції.

Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка. її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.

У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків - це витрати надлишкових резервів. Тому коли Національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.

Головним елементом відсоткової політики НБУ протягом 1995-97 pp. було підтримання позитивної реальної дисконтної ставки. Таку політику почали вести 1994 р. з метою стримування інфляції та забезпечення зацікавленості підприємств і населення зберігати гроші в банках. Дисконтну ставку визначають з огляду на поточні темпи інфляції, попит та пропозицію кредитних ресурсів на міжбанківському ринку, ситуацію на валютному та фондовому ринках.

З травня 1995 р. дисконтна ставка почала відігравати активну регулівну роль і стала базовою ставкою для кредитних угод. НБУ зобов'язав комерційні банки вводити до кредитних угод пункт про коригування відсоткової ставки залежно від зміни дисконтної. У вересні 1996 р. вимоги щодо коригування відсоткових ставок за кредитами відповідно до змін дисконтної ставки було скасовано.

Суттєве зниження інфляції в 1995 р. дало змогу знизити дисконтну ставку НБУ з 225 до 71%. Кредитна ставка знижувалась із запізненням.

Протягом 1997 р. НБУ поступово знижував дисконтну ставку з 40% річних (на початок року) до, 16% (серпень 1997 p). Відповідно кредитна ставка (за одномісячними кредитами) знизилася з 64 до 45% річних. Незбалансованість валютного ринку змусила НБУ з листопада 1997 р. підвищити дисконтну ставку до 35% річних. Протягом перших семи місяців 1998 р. дисконтна ставка змінювалась п'ять разів: 6 лютого - з 35 до 44%; 18 березня - до 41; 21 травня - до 45; 29 травня - до 51%. На кінець липня, коли інфляція в Україні становила 2.1%, облікова ставка НБУ була 82%.

За умов розгортання світової фінансової кризи США, Великобританія, Японія та інші країни вдавалися до зниження облікових ставок. Таким шляхом пішов і центральний банк Росії, запровадивши облікову ставку на рівні 42%.

Регулювання дисконтної ставки НБУ є чинником подвійної дії, його використовують як для підвищення, так і зниження інфляції. З одного боку, підвищення дисконтної ставки в короткотерміновому періоді дало змогу дещо стримати відплив спекулятивного іноземного капіталу з ринку облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП), що спостерігалося наприкінці 1997 р. Це позитивно (лише в короткотерміновому періоді) вплинуло на стан виконання державного бюджету. З іншого боку, цей «захід зумовив зростання кредитних ставок, яке відшкодовують підприємства або шляхом підвищення цін, або затримкою заробітної плати, чи іншим шляхом. У разі зниження поточних темпів інфляції знижується дисконтна ставка і, відповідно, відсоткова ставка за кредити.

Високий рівень кредитних ставок комерційних банків порівняно із дисконтною ставкою НБУ обумовлюють такі чинники:

1. Високі інфляційні очікування, що перевищують поточний рівень інфляції, та відчуття штучного стримування інфляційного процесу, що безпосередньо підтримує високий рівень відсоткових ставок.

2. Різке збільшення у пасивах банків обсягу коротко - і середньотермінових депозитів порівняно з коштами клієнтів.

3. Низька питома вага кредитних операцій в активах банків.

Нижньою межею для відсоткової ставки за кредити є дохідність безризикових фінансових активів - вкладень в облігації внутрішньої державної позики. Очікувана динаміка відсоткових ставок за ОВДП більше впливає на відсоткову ставку за кредити, ніж нормативне зниження дисконтної ставки. Тому у разі залучення Мінфіном грошей на фондовому ринку шляхом підвищення дохідності ОВДП збільшаться ставки і на кредитному ринку.

В Україні імпорт - одна із найбільш дохідних сфер застосування капіталу, тому банкам вигідніше кредитувати його під високі відсотки (набагато вищі, ніж для виробничого сектора).

В умовах економічного спаду та важкого фінансового, стану всіх підприємств різко зростає ризик неповернення кредиту і відсотків за його використання. Відсутність орієнтирів зростання, несприятливий інвестиційний клімат, невизначеність економічної і соціальної перспективи - це ті причини, які перешкоджають комерційним банкам проводити кредитну політику, спрямовану на зростання галузей матеріального виробництва.

На думку економістів, у країнах із перехідною економікою необхідною умовою поступового не інфляційного зростання грошової маси та нагромаджень у національній валюті для фінансування національної економіки є підтримання системи відсоткових ставок на рівні 5-9% для депозитів та 7-17% для кредитів.1 Наближення відсоткової ставки за кредити до дисконтної ставки, забезпечення економіки кредити за оптимальною відсотковою ставкою можливе лише за умови підтримування стабільних макроекономічних параметрів і невисокої дисконтної ставки тривалий час.

У 1994 р. НБУ визначив, що в умовах перехідного періоду відсоткова політика повинна мати індикативний характер, а дисконтна ставка - відображати інтереси вкладників і забезпечувати збереження реальної вартості депозитів. Ці принципи є актуальними і сьогодні, оскільки в Україні досить висока ймовірність зростання інфляції.

Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням - з іншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з цих рахунків.

Головними покупцями на ринку ОВДП в Україні є банки. НБУ налагодив механізм обігу ОВДП, створив систему електронного обліку цінних паперів.

Пряма участь НБУ у фінансуванні бюджетного дефіциту через операції на первинному ринку ОВДП звела до мінімуму виконання ним своєї основної функції - ролі кредитора останньої інстанції стосовно комерційних банків, що відповідно звузило їхні можливості кредитувати національну економіку.

Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її функціонування є становлення фінансових ринків - грошового, фондового, валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може використати продуктивно, до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на реалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.

Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.

Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків с такі:

ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-економічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогам державного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;

нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає подання періодичної, фінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;

моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіх обставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;

правозастосування, тобто вжиття державою відповідних заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.

Система законодавчого регулювання фінансових ринків в Україні - це багаторівнева ієрархічна структура, в основі якої є Конституція України. У ст.92 Конституції зазначено, що "заходи створення та функціонування фінансового, грошового та інвестиційного ринків" визначені винятково законами України. До актів законодавства, за допомогою яких ведуть законодавче регулювання фінансових ринків, належать Цивільний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний Кодекс України, Закони України "Про власність", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", пакет законів про приватизацію тощо.

Система органів, у компетенції яких передбачено регулювання, контроль або інші функції управління фінансовими ринками, складається із кількох груп.

До першої групи належать Верховна Рада, Президент України та Кабінет Міністрів України, які шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів з питань фінансових ринків і фінансових показників забезпечують загальні засади державного регулювання усієї фінансової сфери. До цієї групи можна віднести і Міністерство юстиції, яке виконує загальну нормотворчу функцію у державі.

Друга група об'єднує державні стани, які контролюють або виконують функції управління на фінансових ринках, Це Міністерство фінансів, НБУ, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, Міністерство економіки, Державна податкова адміністрація та деякі інші.

До третьої групи належать державні органи, які виконують спеціальні функції контролю та нагляду за дотриманням законодавства і правозастосування в державі, - Міністерство внутрішніх справ, Генеральна прокуратура, Служба безпеки, Вищий арбітражний суд.

Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.

Доцільно розробити концепцію розвитку ринку державних цінних паперів, щоб вирішити такі проблеми:

забезпечення інформаційної відкритості первинного ринку, особливо таких його показників як обсяг, продаж, активи, доходи, кількість учасників (резидентів та іноземних інвесторів) тощо;

розширення обсягу залучення коштів для фінансування дефіциту державного бюджету шляхом випуску ОВДП з терміном погашення від одного до трьох років, що дало б змогу більше залучати кошти населення;

випуску середньо - і довготермінових державних цінних паперів під заздалегідь визначені конкретні інвестиційні проекти;

цілісності, прозорості, відповідності законодавчої бази загальноприйнятим стандартам захисту інтересів інвесторів.

Необхідно запровадити ефективний механізм регулювання ринку облігацій внутрішньої державної позики. Потрібні законодавчі обмеження на прибутковість державних запозичень. Вона не повинна перевищувати середню відсоткову ставку за кредитами комерційних банків, що їх надають суб'єктам господарювання. Така норма є у багатьох країнах і повинна сприяти переорієнтації фінансових потоків у сферу виробництва.

Періодичні фінансові кризи у країнах світу потребують відповідних оперативних дій з боку уряду України і НБУ.

З появою перших ознак можливого розгортання фінансової кризи в Україні у серпні-вересні 1998 р. уряд разом з Національним банком України розробили антикризові заходи фінансової стабілізації, затверджені постановою KM України від 10 вересня 1998 р. №1413. Зокрема, НБУ було вжито низку заходів з упорядкування операцій купівлі-продажу валюти тільки через валютні біржі, а готівку - на аукціонах української міжбанківської валютної біржі. Запроваджено обмеження на виконання резидентами-імпортерами авансової оплати у вільно конвертованій валюті, на закупівлю іноземної валюти банками-нерезидентами. Заборонено кредитування комерційними банками резидентів для реалізації контрактів, за винятком придбання товарів критичного імпорту, посилено валютний контроль за діяльністю комбанків та обмінних пунктів тощо. Це припинило вимивання валюти з банківської системи, зокрема у Росію, уповільнило темпи девальвації гривні.

Практика запровадження валютного коридору гривні сприяє стабілізації офіційного валютного курсу, підтриманню прогнозованості ситуації, появі більш-менш реалістичних орієнтирів для суб'єктів господарювання та запобігає втраті довіри населення до гривні.

Важливим завданням НБУ є підтримання ліквідності банківської системи, збільшення обсягів і поліпшення кредитного портфеля комерційних банків, його орієнтації на обслуговування реального сектора. З цією метою визначено вимоги щодо повного формування комерційними банками резервів на покриття кредитних ризиків до 1 січня 1999 p., підвищено норми обов'язкового резервування до 16,5% від суми залучених коштів, змінено порядок зарахування коштів у покриття обов'язкових резервів, проведено взаємозалік заборгованостей за міжбанківськими кредитами, депозитами тощо.

Для розвитку банківської системи в Україні характерні дві протилежні тенденції - диверсифікація та об'єднання банків. Розвиток банківської сфери в такому напрямі дає змогу створювати конкурентоспроможну банківську систему, яка відповідає економічним завданням. Останніми роками процес формування банківської системи, удосконалення грошово-кредитної політики, пошуку дієвого інструментарію і механізмів контролю роботи комерційних банків фактично триває.

Аналіз діяльності банків свідчить про загострення їхніх фінансових проблем, що зумовлені:

загостренням кризи в економіці і насамперед у сфері виробництва;

відсутністю виробленої стратегії і тактики роботи в ринкових умовах.

Незадовільний фінансовий стан комерційних банків може бути наслідком помилок, допущених самими банками: порушень чинного законодавства і нормативних актів НБУ, порядку формування статутного фонду, здійснення ризикованої кредитної політики, що загрожує інтересам кредиторів і вкладників; недотримання визначених економічних нормативів і обов'язкових резервних вимог; порушень правил ведення бухгалтерського обліку.

Головними напрямами розвитку банківської системи України є такі:

закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці шляхом подальшого стримування темпів інфляції;

кількісний контроль за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній зміні ВВП;

підтримка короткотермінової ліквідності комерційних банків Національним банком України;

стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківську систему шляхом підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії механізмів страхування депозитів;

подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу;

утримання валютних резервів у обсягах, потрібних для підтримки національної валюти;

продовження процесу "дедоларизації" національної економіки шляхом підвищення привабливості гривневих активів порівняно з вкладеннями в активи в іноземній валюті;

поступове зростання мінімальних вимог до статутних фондів банків за рахунок капіталізації прибутку акціонерів;