Предмет і метод економічної теорії
Історичні етапи розвитку економічної думки. Економічні закони, принципи та категорії. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства. Сутність та типи економічних систем. Форми організації суспільного виробництва. Грошовий обіг та його закони.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 10.11.2010 |
| Размер файла | 197,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, неминучу політичну напруженість. З іншого боку вона відіграє конструктивну функцію. прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка розвитку - прискорення технічного і технологічного оновлення виробництва, структурної перебудови економіки, підвищення ділової активності.
Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Щ зміни пов'язані передусім з впливом на відтворювальні процеси досягнень науково-технічного прогресу, активним впровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростанням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що менше піддаються циклічним коливанням.
На зміст циклічності дуже відчутий вплив має інтернаціоналізація відтворювальної структури, так само як і масштабне застосування в системі управління економікою новітніх засобів інформатики. Це природно, розширює можливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпорацій ефективної антициклічної політики. Як наслідок цього в повоєнному розвитку економіки відбулися загальне скорочення тривалості фаз економічного циклу та більш швидке досягнення стану структурної рівноваги.
4. Малі, середні та довгі цикли
Циклічність являє собою відхилення економіки від стану рівноваги, яке може бути представлено в трьох видах:
Відхилення ринкового попиту від пропозиції товарів та послуг. Таке відхилення може бути короткостроковим та довгостроковим;
Відхилення, яке пов'язане зі зміною попиту на обладнання, споруди і т.п.; воно долається протягом 8 - 12 років шляхом переливу капіталів;
Відхилення, яке пов'язане з переходом від одного технологічного способу виробництва до іншого. Рубежі між ними відмежовують крупні етапи цивілізації.
Відповідно до цього розрізняють такі основні види циклів.
Короткочасні, або короткі (3-4 роки). В їх основі лежить необхідність оновлення товару, або коливання попиту на гроші Малі цикли пов'язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Вони регулюються безпосередньо на підприємстві з допомогою проведення маркетингових досліджень, стратегічного планування.
Середні (7-11 років). Середні цикли виникають в результаті міжгалузевої конкуренції. Їх матеріальною основою є необхідність оновлення основного капіталу. Для впливу на них використовуються методи державного централізованого регулювання.
Великі економічні цикли (40-60 років). Поряд з малими і середніми циклами існують більш тривалі економічні цикли, названі „довгими хвилями”. М.Д. Кондратов виділив дві з половиною „довгі хвилі": перша - з початку 90-х років 18 ст. до 1844-1851 рр.; друга - до 1896 р; третя - з 1896 р. по 1920 р. Ці цикли називають „довгими хвилями Кондратьєва" від імені російського вченого, який їх описав. „Довгі хвилі" складаються з висхідної фази „великого піднесення", що триває 20-25 років та низхідної фази - „великого спаду", які пов'язані з великими науково-технічними відкриттями і їх широким застосуванням в промисловості. Матеріальною основою таких циклів є зміна базових технологій та поколінь машин (стрибок у лінії технічного прогресу), оновлення об'єктів інфраструктури.
Іноді виділяють також циклічні коливання вікових трендів.
В економічній теорії виділяють також цикли Кітчина тривалістю3-5 років, Джугляра - 7-11 років, Кузнєца - 15-20 років і т.д.
5. Антициклічні заходи держави
Антициклічне регулювання - це система господарсько-політичних заходів, які здійснюються державою з метою пом'якшення циклічних коливань суспільного виробництва і зменшення соціальних та економічних збитків, які вони спричиняють.
Існують різноманітні погляди на причини виникнення циклічних коливань, і різні підходи до їх регулювання. Проте концепції регулювання найбільш наближені до двох основних - неокейнсіанської та неокласичної. Перша пропонує управляти сукупною пропозицією, друга сукупним попитом. В залежності від початкових умов та орієнтирів прихильники того чи іншого напрямку по-різному вирішують питання згладжування циклічних коливань, по-різному оперують інструментами, державного регулювання, котрі можна використовувати для цих цілей. Так, прихильники кейнсіанських рецептів більшу увагу надають бюджетній, податковій політиці (фіскальній). Неокласичні теорії базуються на проблемах грошей та кредиту (монетарній політиці).
Серед інструментів макроекономічного регулювання виділяють фіскальне та монетарне. Фіскальне регулювання передбачає скорочення витрат державного бюджету, збільшення податкових ставок в періоди, що погрожують перевиробництвом та додаткові витрати держбюджету, зменшення податкових ставок, коли виникає погроза недовиробництва. Тим самим здійснюється вплив на стан ділової активності в країні.
Монетарне регулювання означає вплив на ринкову економіку з допомогою механізму зміни облікових ставок, норм обов'язкових банківських резервів, операцій з цінними паперами.
Поряд з інструментами фіскальної та монетарної політики використовують інструменти цінової, антиінфляційної, зовнішньоекономічної політики, що сприяють стабілізації економіки та попередженню економічних криз. Адже, якщо в 19 ст. анти циклічне регулювання обмежувалось лише антикризовою політикою, то в 20 ст.д.ержава впливає на всі фази циклу, щоб попередити виникнення криз.
В фазі спаду всі заходи держави повинні бути направлені на стимулювання ділової активності. Для попередження „перегрівання" економіки і пов'язаних з ним негативних наслідків в господарській діяльності державі слід проводити політику стримування. Податково-бюджетна політика цього періоду характеризується підвищенням податкових ставок, скороченням державних видатків, обмеженнями в галузі проведення амортизаційної політики. Вказані фіскальні заходи приводять до зниження купівельної спроможності, тобто і до скорочення попиту, що приводить в кінцевому результаті до зниження ділової активності. В кредитно-грошовому регулюванні проводиться політика „дорогих грошей”: підвищення процентних ставок по кредитах, скорочення кредитних ресурсів банків.
В Україні для виходу із кризи були використані, перш за все, інструменти монетарної політики, які дали позитивні наслідки - стабілізували фінансову систему, національну валюту, сприяли зростанню ділової активності. Впровадження нової системи оподаткування доходів населення сприяє зростанню попиту, що стимулює національного виробника. Продумана зовнішньоекономічна політика захищає виробництво від іноземних конкурентів. Змінюються позиції української економіки на світовому ринку, сформувалась стійка тенденція до збільшення українського експорту. Це сприяє економічному зростанню, що спостерігається з 2000 року.
Тема 10. Відтворення і зайнятість трудових ресурсів
1. Відтворення робочої сили
Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виділяти відтворення особистого фактора - людини праці і підприємця. Продуктивна сила людини праці характеризується її робочою силою, тобто здатністю до праці.
У будь-якій суспільно-економічній формації робоча сила має дві характеристики:
кількісну (кількість носіїв здатності до праці);
якісну (стан фізичного розвитку і здоровя людини, рівень освіти, кваліфікації, співвідношення цих показників для різних професійних груп населення).
Процес відтворення робочої сили - це, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтримання і відновлення фізичних і розумових здібностей людей до праці, у т. ч. зміну працівників, які вибувають з процесу виробництва (причому ця заміна відбувається, як правило, в розширених масштабах), по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах народного господарства і, по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання в процесі виробництва.
Щоб праця здійснювалася як продуктивний процес, робоча сила повинна реально включатися до складу продуктивних сил, тобто бути зайнятою у процесі виробництва
Відтворення робочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення роботою, їх зайнятість.
Зайнятість - це діяльність громадян, повязана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій або іншій формі
Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього трудових ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати.
Повна зайнятість є основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Коли трудові, а разом з ними й інші ресурси використовуються повністю, економіка країни перебуває на межі своїх виробничих можливостей.
Однак для ефективного функціонування економіки потрібно, щоб працівники використовувались в найбільш необхідних виробництвах, з найбільшою віддачею. Тобто необхідна раціональна зайнятість. Якщо на виробництві надмірна кількість працівників, економіка втрачає свою ефективність. Тому сучасна економіка не може забезпечити 100% зайнятість.
Під повною зайнятістю розуміється ситуація, коли роботу мають всі хто може і бажає працювати. Вона відповідає природному рівню зайнятості.
Якщо економіка має недостатньо робочих місць для бажаючих працювати, то формується неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи.
Не всі придатні для зайнятості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом економічної діяльності, яка приносить дохід. Тому наука виділяє таку категорію, економічно активне населення - це населення, яке протягом певного періоду забезпечує пропонування робочої сили для виробництва товарів і послуг. До економічно активних належать зайняті та безробітні.
Для характеристики зайнятості населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи:
А) зайняті - це люди, що виконують оплачувану роботу і ті, що мають робочі місця, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку.
Б) безробітні - це люди, які не мають роботи, але активно її шукають.
В) ті, що не належать до робочої сили, це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або в зв'язку з навчанням, чи просто не хоче працювати й не шукає роботу.
Зайняті й безробітні утворюють сукупну робочу силу.
Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат у певний час і за конкретних умов.
Особливості відтворення робочої сили на сучасному етапі. Однією з принципових особливостей відтворення людського ресурсу в розвинутих країнах є значне розповсюдження підприємницької діяльності. Близько 80% зайнятих у західних країнах у тій чи іншій формі виступають власниками сімейної справи, дрібних, малих, середніх і великих підприємств, власниками акцій корпорацій.
Для сучасного відтворення робочої сили характерним є високий рівень кваліфікації, що дозволяє займатися підприємницькою діяльністю представникам практично всіх професій.
Елементами відтворення робочої сили в сучасних умовах є:
дошкільне, шкільне виховання і навчання, середня спеціальна, вища і наукова освіта (приблизно 80-90% за рахунок держави, приватного капіталу і громадських організацій);
заробітна плата, яка відповідає рівню освіти і кваліфікації, як правило, вище прожиткового рівня;
субсидування початкової підготовки і перепідготовки робочої сили (у середньому на 90% за рахунок держави);
допомоги по безробіттю і різні види соціальної допомоги (на 75-80% за рахунок держави);
пенсійне забезпечення, в основному вище прожиткового мінімуму (на 90-100% за рахунок держави і приватного капіталу);
фінансування на відновлення і зміцнення здоров'я і культурний розвиток (на 70-80% за рахунок держави, приватного капіталу і громадських організацій).
Отже, можна зробити висновок, що розширене відтворення сукупної робочої сили суспільства - це зростання її чисельності в органічному зв'язку з підвищенням рівня кваліфікації, зростанням продуктивності праці, тривалості трудового стажу та добробуту населення.
2. Ринок робочої сили, як форма регулювання відтворення трудових ресурсів
Ринок праці (робочої сили) - це специфічний ринок, на якому об'єктом купівлі-продажу виступає один з основних факторів виробництва -праця (робоча сила). Попит на працю пред'являють підприємства, фірми, а пропозицію формує населення. Ринок є однією з найважливіших ланок у розвиненій ринковій системі й означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму. Такий вибір визначається суспільними потребами та індивідуальними можливостями, і тому заробітна плата працівників залежить від вартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї.
Об'єктом купівлі-продажу робоча сила стає за умов існування, з одного боку, вільного вибору професії або виду діяльності, що передбачає вільне переміщення людини в межах країни і за її межами, придбання будинку, квартири або оренди її на певний час, а з іншого боку, - вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільному виробництві. Інакше кажучи, не тільки людина, яка здатна до праці, може це робити чи не робити, а й той, хто наймає робочу силу, також має право на вибір. А це означає, що невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття - надзвичайно складна економічна і соціальна проблема для будь-якої країни.
На ринку праці діє закон попиту і пропонування робочої сили, який впливає на заробітну плату. Заробітна плата представляє собою ціну робочої сили й утворюється як результат взаємодії попиту і пропозиції на ринку праці. Величина заробітної плати відображає потребу в даному виді праці й забезпечує перелив робочої сили між галузями економіки, між регіонами, а також стимулює освоєння нових професій, перекваліфікацію.
На ринку праці відбувається досить жорсткий відбір найбільш здібних, підприємливих. Слабих і нездібних ринок праці не сприймає. Разом з тим він стимулює висококваліфіковану працю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взаємозв'язку між внеском кожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.
Міжнародний досвід свідчить, що ринок праці не може існувати поза конкурентною, основаною на приватній власності економікою і демократичних суспільних інститутів. Національний ринок праці охоплює все суспільне відтворення - через нього кожна галузь і кожне підприємство одержують необхідну їм кількість кадрів не тільки заданого професіонально-кваліфікаційного складу, але й певних культурних і етичних властивостей, адекватних вимогам цивілізованої і демократичної економіки.
На ринку реалізується можливість:
вільного вибору професії, галузі, місця діяльності, що стимулюється пріоритетними пропозиціями (рівень оплати праці, можливості реалізації творчих задумів і т.д.);
наймання і звільнення за дотримання норм трудового законодавства, що захищає інтереси людей з точки зору гарантій праці, його оплати;
незалежної і разом з тим економічно заохочуваної міграції трудових ресурсів між регіонами, галузями і професійно-кваліфікаційними групами, котра звичайно сприяє покращенню умов життя і трудової діяльності;
вільного руху заробітної плати та інших доходів при збереженні пріоритету освіти, дотримання установленого законом гарантованого мінімуму заробітної плати, що забезпечує прожитковий мінімум, і регулювання верхньої межі доходів через податкову систему, засновану на прогресивній шкалі.
3. Безробіття, його суть, причини і форми
Безробіття - це стан, коли людина немає оплачуваної роботи та здійснює ї пошук. Безробіття є однією з основних проблем економіки, оскільки впливає як на рівень життя людей, так і на обсяги виробництва. Найчастіше рівень зайнятості в економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.
Рівень безробіття - відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили.
де Б - безробітні, З - зайняті, Б? - рівень безробіття.
Рівень зайнятості - відношення зайнятих до дорослого населення, виражене в процентах.
Види безробіття.
Фрикційне безробіття - пов'язане зі зміною населенням місця роботи або місця проживання. Відповідно, певний час люди знаходяться без роботи й здійснюють її пошук. Таке безробіття існує завжди.
Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Це є наслідком структурних змін в економіці, внаслідок яких попит на деякі професії зменшується. Це безробіття також неминуче.
Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка супроводжується падінням попиту на робочу силу. в фазі піднесення воно відсутнє.
Циклічне безробіття вважається вимушеним, а фрикційне й структурне - природним. Ситуація, коли відсутнє циклічне безробіття відповідає повній зайнятості. Рівень безробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття.
Природний рівень безробіття - рівень безробіття, при якому чисельність безробітних відповідає кількості вільних робочих місць і існує повна зайнятість.
За формами прояву безробіття може бути відкритим і прихованим.
Приховане безробіття полягає втому, що спеціалісти виконують роботу, яка потребує набагато меншої кваліфікації, чим та, яку вони мають, або коли до виконання роботи залучено більше працівників ніж необхідно.
Тема 11. Фінансово-кредитна система в ринковій економіці
1. Фінансова система країни та її структура
Фінанси - це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі формування, розподілу та використання грошових фондів й пов'язані з обігом грошових коштів. Часто фінанси ототожнюють з грошима. Проте фінанси - це не гроші, а насамперед економічні відносини. Фінанси відображають процес руху грошей в готівковій і безготівковій формах, рух всіх інвестиційних цінностей, що замінюють в певний момент часу грошові кошти (цінні папери, дорогоцінні метали, об'єкти вкладення капіталу). Вони виконують дві основні функції: економічну (сприяють перерозподілу національного доходу, стимулюють чи стримують виробника, забезпечують безперервність виробничого процесу) та функцію контролю.
Фінансова система - це сукупність взаємопов'язаних ланок, кожна з яких є носієм певних фінансових відносин та перебуває у певному зв'язку з іншими ланками системи. Фінансову систему можна представити як сукупність, з одного боку, певних сфер фінансових відносин, з іншого - різних інститутів, що забезпечують функціонування цих сфер і процес управління ними.
Структура фінансової системи. Відповідно до суб'єктів виділяють чотири основних елементи фінансової системи, кожен з яких вирізняється наявністю власної фінансової бази, функціональним призначенням та цілями діяльності:
державні фінанси - основний елемент структури фінансової системи. Його складовими є державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові позабюджетні фонди, державний кредит. Державні фінанси є основою для виконання державою своїх функцій та здійснення державного регулювання соціально-економічного розвитку, проведення економічної політики.
фінанси підприємств, установ, організацій - це сукупність фінансових відносин на рівні конкретних суб'єктів господарювання (юридичних осіб). До них відносять фінанси прибуткових, неприбуткових. Вони є основою не лише для власного функціонування підприємств та організацій, а й в цілому для соціально-економічного розвитку країни, оскільки є джерелом податкових надходжень до бюджетів та джерелом особистих доходів населення.
фінанси домогосподарств (домогосподарств) - це економічні відносини пов'язані з формуванням, розподілом та використанням грошових фондів, створених з особистих доходів населенням. Вони забезпечують споживання населення, є джерелом для заощаджень і, в кінцевому рахунку, для інвестицій.
фінанси страхування - це сукупність особливих перерозподільних відносин, що виникають з приводу формування цільових фондів страхування за рахунок грошових внесків. Ці фонди призначені для відшкодування можливих матеріальних втрат внаслідок непередбачених подій. Фінанси страхування включають сукупність цільових спеціалізованих фондів загальнообов'язкового страхування, страхових компаній, товариств взаємного страхування.
Фінансова політика - це сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу й використання з метою досягнення певних економічних, соціальних і міжнародних цілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства. Фінансова політика має забезпечувати нормальне функціонування фінансової системи держави й на цій основі - ефективніше виконання державою соціальних, економічних, екологічних, оборонних та інших функцій.
Основна мета фінансової політики - збільшити обсяг фінансових ресурсів на основі економічного розвитку, нарощування державних фінансів, необхідних для повнішого задоволення потреб суспільства.
Відповідно до часового простору, на який орієнтована фінансова політика, її поділяють на: поточну та перспективну.
Поточна фінансова політика пов'язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.
Перспективна фінансова політика розрахована на тривалий період. Вона має забезпечувати виконання стратегічних масштабних завдань, які потребують великих витрат часу та капіталу.
За напрямками фінансової політики виділяють політику: економічного розвитку, стабілізації, обмеження ділової активності.
Політика економічного розвитку - система фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичного обсягу валового національного продукту та підвищення рівня зайнятості населення.
Політика стабілізації - система фінансових заходів, спрямована на утримання обсягу випуску продукту на досягнутому в країні рівні.
Політика обмеження ділової активності - система стримувальних фінансових заходів, спрямованих на зниження темпів зростання реального обсягу ВВП порівняно з досягнутими. Уряд застосовує таку політику в періоди піднесення, щоб запобігти кризі перевиробництва.
Фінансова політика є складовою частиною економічної політики й повинна бути ув'язаної з іншими видами політики: кон'юнктурною, структурною, політикою конкуренції, соціальною та ін. Основними інструментами фінансової політики є: державні видатки, податки і платежі, податкові та інші фінансові пільги, інструменти впливу на грошову масу, кредитне регулювання та ін.
2. Податки та податкова система
Податки - це встановлені законодавством обов'язкові, безумовні платежі, які сплачуються фізичними та юридичними особами в державний та місцеві бюджети у встановленому розмірі та у встановлені строки. Податки та платежі є основним джерелом доходів держави та місцевих органів влади.
Податки виконують такі функції:
фіскальна. За допомогою податків держава наповнює свій бюджет.
регулююча. Змінюючи ставки оподаткування, збільшуючи або зменшуючи податкове навантаження держава може регулювати сукупний попит і пропозицію з метою досягнення економічної рівноваги.
стимулююча. Вводячи або відміняючи податки, надаючи податкові пільги держава може стимулювати розвиток одних і стримувати розвиток інших, небажаних для суспільства видів економічної діяльності.
Податки поділяють на прямі та непрямі. Прямі податки стягуються безпосередньо з індивідів та фірм (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств). Непрямі - це податки, що встановлюються на товари та послуги і входять в їх ціну (податок на додану вартість, акцизи, мито).
В залежності від ставок податки поділяють на: пропорційні, коли ставка оподаткування незмінна й не залежить від величини доходу; прогресивні, коли ставки оподаткування зростають зі збільшенням доходу; регресивні, коли податкова ставка зі збільшенням доходу знижується.
В залежності від органу, який справляє податки та платежі, їх поділяють на загальнодержавні та місцеві. В залежності на які цілі використовуються надходження від податків, їх поділяють на: загальні, які надходять до загального фонду бюджету й за ними не встановлюються конкретні цілі використання (ПДВ, податок на прибуток) та спеціальні, надходження від яких можуть бути використані лише на встановлені цілі (екологічні податки, платежі в пенсійний фонд, на соціальне страхування).
Податки і платежі є одним з головних інструментів державного регулювання економіки. Вони є складовою фіскальної політики держави. Для подолання економічних спадів, підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості використовують стимулюючу фіскальну політику. В рамках цієї політики застосовують зменшення податків. З метою запобігання кризам надвиробництва, зниження рівня інфляції використовують стримувальну фіскальну політику. В її рамках податки та платежі підвищують. Податки та платежі можуть використовуватись і як метод структурної політики. Зменшення ставок оподаткування, надання податкових пільг або звільнення від оподаткування окремих галузей чи суб'єктів економіки може сприяти їх прискореному розвитку, забезпечувати стабілізацію їх фінансового стану. Збільшення податків, введення додаткових податків та платежів по відношенню до окремих видів діяльності дозволяє стримувати їх розвиток або скорочувати обсяги їх діяльності. За допомогою податків можна впливати на потоки експорту та імпорту, врівноважуючи платіжний баланс, захищати внутрішній ринок та підвищувати конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку.
Сукупність податків і обов'язкових платежів в бюджети та державні цільові фонди, які справляються в установленому законодавством порядку; принципи, форми і методи їх встановлення, зміни, сплати, контролю утворюють податкову систему.
Податки є основним джерелом формування бюджету.
3. Державний бюджет та бюджетна політика
Державний бюджет (англ. budget - сумка) - головний фінансовий план держави. По своїй суті він є балансом доходів і видатків держави, який приймається на фінансовий рік. Державний бюджет приймається як Закон, тому є обов'язковим для виконання. Основу доходів державного бюджету складають податки. Податки забезпечують до 90% доходів держави. Крім податків, держава отримує доходи від сплати державного мита, митних зборів, плати за ліцензії, рентних платежів, від підприємств державної власності, надходжень від розміщення тимчасово вільних державних коштів. Структура видатків державного бюджету визначається роллю та функціями держави в економіці, поточною економічною ситуацією та завданнями соціально-економічного розвитку. Однак, в цілому виділяють такі основні напрямки видатків державного бюджету: видатки на оборону; на утримання державного апарату; фінансування бюджетного сектору економіки; соціальні видатки; фінансування розвитку економіки; обслуговування державного боргу.
Державний бюджет відображає сукупність фінансових відносин, які виникають з приводу перерозподілу національного доходу з метою утворення та використання централізованого фонду грошових засобів призначеного для фінансування економічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб державної оборони і управління. Таким чином, державний бюджет є одним з основних інструментів державного регулювання економки. Зменшуючи податки та збільшуючи видатки із бюджету, держава може проводити стимулювання економічного розвитку, а збільшуючи податки та зменшуючи видатки, навпаки - стримувати розвиток економіки. За допомогою бюджету держава перерозподіляє національний продукт, спрямовуючи кошти на найбільш пріоритетні завдання, здійснює структурну політику, вирішує соціальні проблеми, вирішує екологічні проблеми та ін.
В ході регулювання економіки за допомогою державного бюджету, обов'язково виникає невідповідність між доходами і видатками бюджету. Перевищення видатків над доходами означає виникнення дефіциту державного бюджету. Дефіцит означає, що держава вкладає в розвиток економіки коштів більше ніж отримує. Тому дефіцит бюджету використовують як метод стимулювання економіки. Покриття дефіциту бюджету можливе за рахунок державних позик (внутрішніх та зовнішніх) або емісії грошей. Державні позики приводять до виникнення державного боргу. Тому витрати бюджету повинні бути інвестиційними, тобто такими, які дадуть зростання виробництва й національного доходу та дозволять повернути борги, які виникають у держави як наслідок дефіциту. Допустимою межею дефіциту бюджету вважають 3% від обсягу ВВП, а межею державного боргу - 60% ВВП.
Бюджетна система України складається з державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Державний бюджет складається із статей доходів і статей видатків. Доходи формуються, як уже відмічалось в попередньому питанні, з податків, державних позик, доходів від зовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна тощо. Видатки бюджету використовуються на фінансування народного господарства даної території, невиробничої сфери, фундаментальних наукових досліджень, забезпечення обороноздатності країни, утримання органів державної влади, на обслуговування зовнішнього боргу держави.
4. Кредит, як форма функціонування грошових фондів
Кредит - форма руху позичкового капіталу, що надається в позику. Кредит - це система економічних відносин, які виникають з приводу використання позичкових коштів.
Функції кредиту:
Акумулює й мобілізує тимчасово вільний грошовий капітал;
Перерозподіляє грошовий капітал та концентрує його на найбільш важливих та прибуткових галузях;
Підвищує ефективність використання капіталу, оскільки прискорює його обіг та підвищує відповідальність за використання позичкових коштів;
Сприяє скороченню витрат обігу, оскільки прискорює реалізацію товарів;
Прискорює концентрацію і централізацію капіталу, дозволяє підприємству інвестувати коштів більше ніж воно заробляє;
Є інструментом регулювання економіки. Використовуючи кредитну політику, впливаючи на процентні ставки, держава може прискорювати або стримувати економічний розвиток.
Принципи кредиту:
Принцип повернення. Після використання позичкові кошти повинні бути поверненими власнику;
Строковості. Кредит надається на певний строк, після якого він повинен бути поверненим;
Платності. За користування кредитом потрібно платити. Плата за користування кредитом - процент;
Матеріального забезпечення. Кредит надається під заставу майна, цінних паперів, гарантію інших суб'єктів тощо;
Цільового використання. Кредит надається на певні цілі й не може бути використаним на інші.
Форми кредиту:
Комерційний - продаж товарів у борг одним підприємством іншому;
Банківський - надається банками;
Споживчий - надається населенню на купівлю споживчих товарів;
Іпотечний - надається під заставу нерухомості;
Державний - в ролі позичальника виступає держава;
Міжнародний - кредит надаються між державами або міжнародними кредитними організаціями.
В залежності від строку, на який надають кредит, виділяють:
Короткостроковий кредит - до одного року. Береться на поповнення оборотних засобів;
Середньостроковий кредит - від 1-го до 5 років. Береться на поповнення основних засобів;
Довгостроковий - понад 5 років. Такі кредити як правило беруться для довгострокових інвестицій.
Плата за кредит - процент. Величина проценту залежить від строку кредиту, суми кредиту, умов кредиту, міри ризику, забезпечення, а також співвідношення між попитом і пропозицією на кредитному ринку.
Банки і банківська система.
Сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування і кредитно-фінансових інститутів (установ, організацій) утворюють кредитну систему. Основними кредиторами виступають банки, котрі в Україні утворюють дворівневу банківську систему. Перший рівень представлений Національним банком України (НБУ), другий - комерційними та іншими банками. Центральні банки здійснюють випуск державних цінних паперів, реєструють комерційні банки, регулюють грошову масу в обігу, зберігають золото-валютні запаси країни. Вони здійснюють також грошово-кредитне регулювання економіки, контроль за діяльністю кредитних установ.
Центральні банки використовують в основному три основних інструменти впливу на грошово-кредитну політику. Це облікова ставка відсотку, що регулює ставку надання кредитів комерційними банками своїм кредиторам; норма резервування, що впливає на кількість грошової маси в банках; операції з цінними паперами.
Комерційні банки поділяють на універсальні та спеціалізовані (іпотечні, інвестиційні, галузеві). Функції. що виконують комерційні банки різноманітні: розрахунково-касове обслуговування підприємств, кредитування фізичних та юридичних осіб, залучення коштів у вигляді депозитних вкладів, видача кредитів, валютні операції, лізингові тощо. Комерційні банки є головними „нервовими” центрами кредитної системи. Сучасний комерційний банк - це кредитно-фінансовий заклад універсального характеру. Він не тільки приймає вклади населення та підприємств, але й видає кредити, виконує фінансове обслуговування клієнтів.
операції комерційного банку поділяються на пасивні та активні. Пасивні пов'язані із залученням коштів, активні - з їх розміщенням. Крім того. Банки можуть виконувати посередницькі операції за дорученням клієнтів на комісійній основі і довірчими операціями (управління майном, цінними паперами).
Важливе місце в сучасній ринковій економіці займають спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, такі як, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, інвестиційні банки, іпотечні банки, кредитні спілки. Акумулюючи тимчасово вільні кошти ці інститути активно приймають участь в нагромадженні та ефективному розміщенні капіталу.
Тема 12. Тенденції розвитку світового господарства
1. Виникнення, суть і основні тенденції розвитку світового господарства
Світове господарство - сукупність національних господарств, поєднаних в єдину систему на основі міжнародного поділу та кооперації праці. Світове господарство охоплює комплекс економічних відносин, що склалися між країнами. Воно поєднує усі міжнародні торгово-економічні, фінансові й науково-технічні зв'язки.
В основі розвитку світового господарства лежить міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виготовленні тих чи інших видів продуктів з метою обміну ними. Він зумовлений: нерівномірним розподілом ресурсів між країнами; відмінностями в природно-кліматичних умовах та географічному розташуванні; відмінностями в забезпеченості трудовими ресурсами та їх рівнем кваліфікації; відмінностями в науково-технічних досягненнях; історичними умовами
Міжнародне співробітництво зароджується ще в сиву давнину. Першою формою економічних відносин була міжнародна торгівля яка стала визначальним фактором розвитку світового господарства. В XVI ст. вона сягнула таких масштабів, що перетворилась на світову. Промисловий переворот та індустріалізація в ХІХ ст. прискорили розвиток не лише міжнародної торгівлі а й національних економік, посилили міжнародний поділ праці. В цей період великої ваги набувають нові форми економічного співробітництва: вивіз капіталу; міжнародна міграція робочої сили; міжнародні валютні відносини. Таким чином, в кінці ХІХ ст. сформувалось світове господарство.
Етапи розвитку світового господарства.
1 етап - остання третина ХІХ століття - початок 20-х років ХХ ст. цей етап характеризується завершенням територіального поділу світу й початковими формуванням об'єднаної ринкової світової економіки на підприємницьких засадах. Світове господарство представлене двома типами країн: економічно розвиненими та колоніально залежними і слабко розвиненими країнами. Для цього етапу характерне переважання ринкових між розвиненими, неекономічних відносин між розвиненими та їх колоніями та практично відсутність відносин між слабко розвиненими країнами.
2 етап - початок 20-х рр. ХХ ст. - початок 90-х рр. ХХ ст.д.ля цього етапу характерний розпад світової підприємницької економіки, розкол світового господарства на два табори у відповідності до ідеологічних принципів: капіталістичний і соціалістичний. світове господарство представлене економічно розвиненими країнами з ринковою економікою, промислово розвиненими країнами з адміністративно командною економікою та країнами, що розвиваються. На цьому етапі відбувається розпад колоніальної системи, зростання економічних зв'язків між розвиненими і слабко розвиненими країнами, посилення економічної нерівності між країнами, виникнення міжнародних економічних інститутів та інтеграційних формувань.
3 етап - з початку 90-х рр. ХХ ст. Для нього характерна відмова від ідеологічних принципів поділу світу та перехід до становлення цілісної світової економіки на ринкових засадах. Світове господарство представлене: країнами з розвиненою ринковою економікою; країнами ринкової економіки, що розвиваються та країнами з перехідною економікою. Для даного етапу характерне посилення нерівномірності економічного розвитку, глобалізація економічних процесів, набуття продуктивними силами загальносвітового характеру.
Структура світового господарства.
Промислово розвинені країни: займають панівне положення в світовому господарстві. До них належать близько 30держав. Їх відрізняє інтенсивний тип розвитку економіки, високий рівень розвитку продуктивних сил. Ці країни зосереджують переважну частку економічного й науково-технічного потенціалу світу. Господарський розвиток країн Заходу, їх внутрішньоекономічна і зовнішньоекономічна політика визначають основні напрямки науково-технічних зрушень та структурної перебудови в світовому господарстві, стан світового ринку.
Країни, що розвиваються: Більшість держав цієї групи утворились в результаті національно-визвольної війни, розпаду колоніальної системи. Особливість полягає у тому, що, наряду з індустріальними, існують доіндустріальні типи продуктивних сил - багатоукладність соціально-економічної структури. Слабкий розвиток і відсталість країн обумовлює низький рівень розвитку продуктивних сил. Існує зовнішньоекономічна орієнтація на промислово розвинені країни - аграрно-сировинна спеціалізація продуктивних сил. На ринках цих країн панують транснаціональні компанії розвинених країн. Країни переживають часте загострення соціальної обстановки.
Країни перехідного типу: колишні країни соціалістичного табору, котрі здійснюють перехід до ринкової економіки. Це країни, котрі мають розвинений промисловий потенціал, кваліфіковану робочу силу. Характерне поєднання елементів командної економіки і ринку, диспропорцій економічного розвитку, загострення соціальних проблем, пов'язаних з проходженням первісного нагромадження капіталу. Багато країн Східної Європи вже зараз успішно інтегруються в світове господарство в якості повноцінних партнерів розвинених країн.
Міжнародний поділ праці.
Міжнародний поділ праці - спеціалізація деяких держав на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку.
Основа міжнародного поділу праці - природні, географічні та економічні виробничі відмінності між національними господарствами окремих країн.
На домашинній стадії виробництва провідними були природнокліматичні відмінності. Основна форма міжнародних економічних відносин - обмін продуктами.
На машинній - диференціація виробництва. Основна форма - міжгалузева, внутрішньогалузева спеціалізація й міжнародна кооперація праці. Світогосподарські зв'язки переміщуються з сфери обігу в сферу виробництва. Створюється основа для руху капіталів.
Сучасний етап характеризується наростанням залежності економік, пов'язаної з переходом на нову технологічну базу, пануванням інформаційних технологій.
Форми міжнародного поділу праці:
загальний: поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство й т.п.);
частковий: спеціалізація окремих галузей виробництва, видів готової продукції;
одиничний: спеціалізація різних країн на випуску окремих вузлів, деталей, на технологічних стадіях виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва привела до виникнення світових ринків продукції, капіталів, робочої сили. Панівне положення на цих ринках займають транснаціональні корпорації (ТНК) - крупні компанії, які діють в міжнародному масштабі й контролюють суттєву частку світового промислового виробництва й торгівлі. Розрізняють два типи ТНК:
національні компанії, які мають значні зарубіжні активи (вкладення);
міжфірмові союзи, які об'єднують приватні капітали різних держав.
2. Форми міжнародного співробітництва
Основною формою міжнародного співробітництва є міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля - це обмін товарами та послугами між державами. В якості покупців та продавців виступають окремі особи, приватні, акціонерні підприємства та державні структури. Масштаби та форми участі країни в міжнародній торгівлі, вплив останньої на національну економіку залежать віл рівня економічного розвитку та глибини інтеграції країни м систему міжнародного поділу праці.
Причини міжнародної торгівлі. Міжнародна торгівля обумовлена:
обмеженістю або відсутністю ресурсів в національні економіці;
обмеженістю внутрішніх ринків збуту;
національними відмінностями в рівнях витрат виробництва;
нерівномірним доступом до технологій й т.п.
Завдяки цим відмінностям стає вигідною спеціалізація країн на виробництві певних товарів, витрати виробництва яких у країні менші порівняно зі світовими. Міжнародна торгівля базується на принципі “порівняльних переваг”, який був сформульований Д. Рікардо ще у 1817 році. Відповідно до нього країна повинна виробляти лише ті товари, в виробництві яких вона має порівняльні переваги. А інші повинна закуповувати за кордоном. В результаті такої спеціалізації стає ефективнішим як національне, так і світове виробництво. Тому міжнародна торгівля є взаємовигідною.
Показниками, які характеризують міжнародну торгівлю є:
обсяги експорту та імпорту;
обсяги експорту та імпорту на душу населення (в розвинених країнах вони складають 3 - 5 тис. дол);
експортний потенціал - обсяг продукції, який країна може продати на зовнішньому ринку без шкоди для внутрішнього споживання;
співвідношення частки країни в світовому виробництві товарів з її часткою в світовій торгівлі цими товарами. Цей показник характеризує конкурентноздатність національних товарів;
структура експорту. Для розвинених країн характерна машинно-технологічна спрямованість, а для слабко розвинених - сировинна спрямованість експорту;
структура імпорту. Вона характеризує залежність країни від світової економіки.
Міжнародна торгівля хоча є вигідною, може справляти й негативний вплив на національну економіку. Тому держава здійснює регулювання зовнішньої торгівлі. Існує два режими зовнішньоторгової політики: протекціонізм (держава обмежує зовнішню торгівлю з метою захистити внутрішній національний ринок) та фрітредерство (політика вільної торгівлі).
Вивіз капіталу та міжнародний кредит.
Іншою формою міжнародного економічного співробітництва є вивіз капіталу. Вивіз капіталу - вилучення частини капіталу з національного обігу і включення його в виробничий процес або обіг в інших країнах в товарній або грошовій формах з метою отримання прибутку.
Причини вивозу капіталу:
надлишок капіталу на національних ринках;
бажання підприємців використати різницю в рівнях витрат виробництва в різних країнах;
пошук доступу до джерел сировини;
бажання наблизити виробництво до ринків збуту;
пошук більш кваліфікованої робочої сили, розвиненої ринкової інфраструктури;
бажання обійти більш жорстке національне законодавство.
Умови розвитку міграції капіталів - лібералізація та інтернаціоналізація економічних зв'язків. Мета вивозу капіталу - отримання більш високої норми прибутку за рахунок переваг, пов'язаних з використанням інтернаціональних факторів виробництва.
Капітал вивозиться в двох формах: підприємницький та позичковий. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється шляхом будівництва за кордоном підприємств, купівлею пакетів акцій, відкриттям філій та дочірніх компаній. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється в формі прямих (дають право управління або контролю над підприємством) та портфельних (не дають права контролю) інвестицій. Вивіз позичкового капіталу здійснюється через надання міжнародних позик, кредитів, банківські депозити та кошти на рахунках іноземних фінансових інститутів.
В залежності від форм власності розрізняють вивіз приватного, державного та капіталу міжнародних фінансових компаній та організацій.
3. Міжнародні економічні організації
Основні інтеграційні угрупування. Провідне місце серед них займає Європейський Союз (1968) - найбільш висока ступінь інтеграції у вигляді економічного і валютного союзу. Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня торгова організація - ВТО (колишня ГАТТ), Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та ін.
Всесвітня Торгова Організація почала діяти з 1 січня 1995 року на основі Генеральної угоди про торгівлю та тарифи (ГАТТ), яка протягом 1948-1994 років виконувала функції ВТО. Правові норми, які лежать в основі ВТО визначають умови, на яких здійснюється світова торгівля товарами та послугами. Функції ВТО - організація виконання всіх домовленостей в рамках ГАТТ.
Міжнародний валютний фонд - міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та надання їм фінансової допомоги при валютних ускладненнях, які викликані дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко - та середньострокових кредитів в іноземній валюті. МВФ було створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р. почав функціонувати МВФ з 1947 р. МВФ встановлює загальні правила валютної політики та регламентує співпрацю в галузі валютних відносин.
Світовий банк. Основу світового банку становить Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який було створено разом з МВФ на Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. метою діяльності МБРР є сприяння структурній перебудові та розвитку економіки країн-членів через надання довгострокових кредитів. Крім МБРР в групу Світового банку входять Міжнародна фінансова корпорація (1956), Міжнародна асоціація розвитку (1960), багатостороннє агентство по гарантуванню інвестицій (1988), Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (1966).
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) створений в Парижі у 1990 р. для сприяння реформам в Центральній та Східній Європі в зв'язку з переходом країн цього регіону до ринкової економіки. Мета ЄБРР стимулювати та прискорити залучення капіталів в галузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи.
Тема 13. Міжнародна фінансова система
1. Міжнародна валютна система і її еволюція
Міжнародна валютна система, яка склалась в ХІХ ст., в своєму розвитку пройшла три основних етапи: етап золотого стандарту, етап золото-паперового стандарту і етап паперово-валютного стандарту.
Система золотого стандарту склалась на початку ХІХ ст. і існувала до початку 2-ї світової війни. Її основні принципи:
а) Функціонування золота в якості світових грошей;
б) Фіксація золотого вмісту національних валют;
в) Їх безпосередня конвертованість в золото;
г) Наявність фіксованого валютного курсу. Різновидами цієї системи були: золотомонетний, золото злитковий і золотодевізний стандарти. (Девіза-платіжне доручення, яке виписане в іноземній валюті і має бути сплаченим за кордоном)
Система золото-паперового стандарту була впроваджена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудсі, де був заснований Міжнародний валютний фонд - міжурядова організація при ООН. Вона базувалась на таких принципах:
а) Основним інструментом міжнародних розрахунків оголошувалось золото і прирівняні до нього резервні валюти - долар США і англійський фунт стерлінгів;
б) Учасники договору повинні були виразити свої валютні паритети, установити свій валютний курс по долару;
в) Міждержавне регулювання валютно-фінансових відносин здійснювалось через МВФ;
г) Заборона вільного продажу золота. Операції з ним дозволялись тільки центральним банкам на основі фіксованої ціни на нього - 35 дол. за 1 тр. Унцію (31.1 гр).
Система паперово-валютного стандарту була установлена в 1979 р. на конференції країн-членів МВФ в м. Кінгстоні (Ямайка). Характерними ознаками цієї системи є:
а) Повна демонетизація золота в сфері валютних відносин;
б) Головним резервним активом і міжнародним засобом розрахунків та платежів установлювалася інтернаціональна розрахункова грошова одиниця СДР (спеціальні права запозичення);
в) Впровадження системи плаваючих валют, при якій валютні курси коливаються під впливом ринкових сил.
Ямайська валютна система, яка діє в нинішній час, розвивається за принципом полі центризму. З одного боку, вона підпорядкована централізованим регулюючим діям МВФ, а з другого, має досить розгалужену мережу регіональних валютних структур. Однією з них є введена в 1979р. Європейська валютна система, в межах якої була створена міжнародна кредитно-розрахункова одиниця ЄКЮ, на основі якої в процесі європейської економічної інтеграції була створена і введена в дію 31 січня 1999 р. єдина європейська валюта - євро.
Всі розглянуті в попередній темі форми міжнародних економічних відносин мають вартісне вираження і опосередковуються грошовими відносинами, які в межах всесвітнього господарства складають ще одну форму валютно-фінансових відносин.
Міжнародні валютні відносини - це сукупність економічних відносин, які складаються при функціонуванні валюти в світовому господарстві і обслуговують взаємний обмін результатами діяльності національних господарств. Їх об'єктивну основу складають міжнародна торгівля, рух капіталів та послуг. Складовими частинами валютної системи є:
а) Визначення основних міжнародних валютних засобів;
б) Режим валютних паритетів та курсів;
в) Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків;
г) Статус міждержавних інститутів, що регулюють валютні відносини;
д) Режим міжнародних валютних ринків.
Носієм міжнародних валютних відносин є світовий грошовий товар. В цій ролі в різні часи виступали золото, кредитні гроші, міжнародні і колективні валюти. Сукупність всіх платіжних інструментів, які використовуються в міжнародних розрахунках, зветься міжнародною ліквідністю.
Подобные документы
Економічні потреби і виробничі можливості суспільства. Людина як провідний елемент продуктивних сил і виробничих відносин. Еволюція економічних систем. Відносини власності в економічних системах. Функції та еволюція грошей. Грошовий обіг та його закони.
шпаргалка [2,1 M], добавлен 24.01.2011Принципи, категорії і закони економічної науки. Поділ праці та економічна діяльність. Реалізація економічних інтересів і суспільне виробництво. Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми. Формування глобальної економічної системи.
курс лекций [2,2 M], добавлен 28.11.2010Економічні потреби суспільства: сутність і класифікація. Технологічний спосіб виробництва. Роль НТП в розвитку технологічного способу виробництва. Економічна система й економічний лад суспільства. Сучасні соціально-економічні системи та їх еволюція.
контрольная работа [37,6 K], добавлен 08.12.2010Політекономія - суспільна наука, система знань про економічні системи, сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціонування національного виробництва. Предмет і метод політекономії, виникнення, етапи розвитку. Економічні закони і категорії.
лекция [278,9 K], добавлен 07.04.2012Власність як основа економічного ладу суспільства. Сутність економічної системи, її структура та класифікація. Типи та форми власності, їх еволюція. Закон відповідності економічних відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Способи виробництва.
презентация [102,5 K], добавлен 24.09.2015Політична економія, мікро- і макроекономіка, як складові економічної теорії. Суспільне виробництво і його основні фактори. Грошовий обіг та його закони. Ринок: сутність, функції, умови формування. Попит, пропозиція, їх взаємодія. Капітал у сфері торгівлі.
шпаргалка [188,1 K], добавлен 21.03.2012Виникнення, еволюція, предмет політичної економії. Структура суспільного виробництва. Економічні потреби суспільства. Виникнення товарного виробництва. Характеристика економічних систем сучасного світу, ринкової економіки. Міжнародні економічні відносини.
курс лекций [164,8 K], добавлен 03.02.2010Початок самостійного розвитку економічної теорії. Виникнення політичної економії. Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і виробництвом. Розвиток відносин власності в Україні. Еволюція форм організації суспільного виробництва.
шпаргалка [138,9 K], добавлен 27.11.2010Суспільний спосіб виробництва є своєрідним ядром економічної системи. Суспільний спосіб виробництва. Закони розвитку товарного виробництва. Конкуренція та її закони. Оборот капіталу підприємства. Форма і сутність суспільного способу виробництва.
контрольная работа [29,7 K], добавлен 21.02.2009Поняття, сутність та етапи еволюційного переходу економічної системи до її наступного типу. Лібералізація та демонополізація економіки. Забезпечення рівності між попитом і пропозицією. Закон товаровиробництва. Економічні закони постсоціалістичних країн.
курсовая работа [50,4 K], добавлен 20.05.2011
