Основні положення політекономії

ВСТУП

Політична економія - одна із найважливіших навчальних дисциплін для студентів усіх економічних спеціальностей. Без опанування теоретичних проблем, які вона вивчає, не можна стати висококваліфікованим бухгалтером, фінансистом, менеджером чи економістом. Знати політичну економію зобов'язані усі, хто присвячує своє життя економічній, господарській чи управлінській діяльності. Дана дисципліна закладає наукові основи всіх економічних і управлінських спеціальностей, дає теоретичне тлумачення економічних явищ і процесів, формулює категорії, закони і принципи, без знання яких неможливо опанувати інші економічні дисципліни. Багатогранність політичної економії як науки дає можливість розглянути економічне життя суспільства на різних рівнях: мікро-, макро- та глобальному. Відповідно до цих напрямів і побудований даний конспект лекцій.

ЗМІСТ

Вступ

Тема 1.Вступ. Предмет і метод політичної економії

Тема 2.Суспільне виробництво. Фактори виробництва

Тема 3.центральні проблеми економічної організації

Тема 4.Поділ праці, товарне виробництво і гроші

Тема 5.Економічні системи сучасного світу

Тема 6.Сучасна ринкова економіка та її інфраструктура

Тема 7.Національний продукт. Розподіл національного доходу

Тема 8.Сучасні економічні проблеми

Тема 9.Економічні функції держави

Тема 10.Міжнародні економічні відносини

Список літератури

ТЕМА 1. ВСТУП. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ ЯК НАУКИ

1. Виникнення, еволюція і предмет політичної економії як науки

Економічні явища і процеси завжди привертали до себе увагу вчених та всіх освічених людей, тому що давали можливість пояснити мотиви господарської діяльності людей.

Перші спроби вивчення економічних явищ, процесів мали місце ще в працях мислителів Давнього Єгипту, Вавилону, Китаю, Індії. Значний внесок у розвиток економічної думки зробили вчені Античної Греції та Риму. Отже, економічна теорія як наука зародилася ще у IV-ІІІ ст. до н. е. Зокрема, Ксенофонт вперше вводить поняття „ економія ” (oicos - домашнє господарство; nomos - закон, правило), що означало закони ведення домашнього господарства. Особливо слід підкреслити внесок Аристотеля в економічну теорію як науку. Він вказує, що економіка вивчає виробництво і споживання для задоволення потреб. Науку про багатство він розділив на економіку і хрематистика ( вчення про збагачення, накопичення грошей через лихварство).

Еволюція економічної думки, викликана історичним розвитком суспільства та його господарського середовища, змінювала і погляди на предмет економічної науки. Античні вчені (Ксенофонт і Аристотель) під економікою розуміли «науку про домашнє господарство».

Формування перших шкіл належить до часів нової історії, коли товарне господарство почало набувати загального характеру, в період зародження капіталізму. Меркантилісти - представники першої економічної теоретичної школи(XVI-XVII), які відображали інтереси торгівців епохи первісного нагромадження капіталу, предметом своїх досліджень вважали багатство (грошове, у золоті і сріблі), а його джерелом - торгівлю, насамперед, міжнародну.

Як дисципліна і предмет викладання економічна теорія виникла у кінці ХVII- на початку ХVIII ст., спочатку як політична економія. У 1615р. французький економіст А. Монкретьєн (представник школи меркантилізму) вводить термін „politicos оіconomia” (рoliticos - державний, суспільний). Предметом політичної економії є організація і управління суспільним господарством, або закони ведення господарства у державі.

Економічна теорія сформувалась як суспільна наука, оскільки вона вивчає господарську діяльність людей. З часу її появи економічна теорія як наука значно еволюціонувала. До кінця ХІХ ст. вона існує як політична економія.

Школа фізіократів (ХУІІІ ст..)перенесла предмет дослідження у сферу виробництва. Згідно уявлень фізіократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким розуміли продукти землеробства.

Англійська класична політична економія (ХУІІІ-ХІХ ст..) розширила предмет науки до дослідження умов виробництва і нагромадження (А.Сміт), а також розподілу (Д.Рікардо) національного багатства, створюваного в усіх галузях матеріального виробництва, що проявляється в економічних законах і виробничих відносинах. К.Маркс і Ф.Енгельс (ХІХ ст..) предметом політичної економії вважали систему виробничих відносин - відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ і відповідну систему економічних законів.

У другій половині ХІХ ст. створюються передумови для зміни економічної науки. Зокрема сформувалася система ринкової економіки і економісти починають досліджувати конкретні проблеми економії і максимізації вигоди від використовуваних рідкісних ресурсів. При цьому залучають нові методи аналізу, такі як граничні величини, графіки, інтегральне та диференціальне числення.

У надрах маржиналізму, або неокласичної економічної теорії, в кінці ХІХ ст.. з'явилась нова назва економічної науки. У 1890р. Альфред Маршалл вводить термін економікс у своїй праці „Principlles of Economics”.

Економікс зосереджує увагу на з'ясуванні кількісних взаємозв'язків між елементами господарської системи. Її предметом є дослідження багатства і економічної поведінки раціонального економічного суб'єкта щодо виробництва необхідних для споживання матеріальних і нематеріальних благ. Увага зосереджується на ізольованому суб'єкті економіки, його стимулах до дії, тобто підкреслювалась роль людини в економіці.

Дж. М. Кейнс (30-і роки ХХ ст..) значно розширив предмет економікс, перенісши центр досліджень на рівень всієї економічної системи, тобто на рівень макроекономіки.

Найпоширенішим визначенням предмету економічної теорії як науки є наступне: це наука про те, як люди і суспільство вибирають спосіб використання дефіцитних ресурсів для того, щоб виготовити різноманітні товари, розподілити їх зараз і в майбутньому для споживання поміж різними індивідуумами і групами людей для найповнішого задоволення потреб.

Враховуючи вище сказане, можна можна дати наступне визначення предмету політичної економії: політична економія - це наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку людей, як суб'єктів господарювання цієї системи в процесі виробництва і розподілу життєвих благ з метою найповнішого задоволення потреб за умов обмеженості виробничих ресурсів і альтернативних варіантів їх використанн.

Розрізняють два рівні економічного аналізу: мікро- і макроекономічний. Мікроекономіка вивчає поведінку окремих економічних суб'єктів, а макроекономіка - функціонування національної економічної системи, особливості ведення господарства в межах держави.

Політекономічний аналіз передбачає дві сторони - позитивну і нормативну. Позитивна сторона полягає у проведенні абстрактного (теоретичного) дослідження економічної системи та її елементів і виведення закономірностей, принципів, теорій, а нормативна сторона - у підготовці загальних рекомендацій для раціональної економічної поведінки усіх суб'єктів економічної системи. Нормативна політична економія є науковою основою для розробки економічної політики держави.

2. Економічні категорії та економічні закони

Результатом економічного аналізу, систематизації і узагальнення економічних процесів і явищ є виведення економічних теорій, категорій, законів.

Економічні категорії - це наукові терміни, узагальнюючі поняття, які відображають найсуттєвіші сторони реальних економічних явищ, процесів та предметів. Наприклад: товар, ринок, капітал, прибуток, робоча сила та ін. Економічні закони - це найсуттєвіші, стійкі, причинно-наслідкові зв'язки в системі економічних відносин, між економічними процесами і явищами. Економічні закони - це суспільні закони, які діють через поведінку людей, які мають певні цілі, інтереси. Ці закони мають конкретно історичний характер, змінюються разом із зміною суспільства. Вони діють як тенденції, що виникають у результаті взаємодії різноспрямованих інтересів, цілей, як усереднення явищ, відхиляються у той чи інший бік. Економічні закони є умовними, тобто діють тільки за певних конкретних умов. Економічні закони у своїй сукупності утворюють систему економічних законів розвитку суспільства, яка включає різні групи і види законів. Розрізняють загальні (діють в усіх економічних системах), особливі (діють в частині економічних систем) і специфічні (діють в окремі економічній системі) економічні закони.

3. Метод політичної економії

Методологія політичної економії - це комплекс способів, прийомів, засобів і принципів наукового дослідження її предмету. Політична економія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних процесів і явищ.

Основні методи економічної теорії:

· Діалектика;

· Наукова абстракція;

· Аналіз і синтез;

· Індукція і дедукція;

· Поєднання історичного і логічного підходів;

· Економічне моделювання;

· Економічний експеримент;

· Статистичний, математичний, порівняльний, графічний, системний, функціональний та інші прийоми аналізу.

Діалектика як метод - загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, обґрунтованих видатним німецьким філософом Георгом Гегелем, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей. Наукова абстракція, як метод, полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших, сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, економічних категорій, виявлення і функціонування законів. Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових. При аналізі об'єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Індукція та дедукція. Індукція - це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція - метод пізнання від загального до одиничного, від теорії у вигляді гіпотези до фактів. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального. Історичний і логічний методи використовуються економічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає всі процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей, зиґзаґів і подробиць, не властивих цьому процесові. Економічне моделювання - це формалізований опис і кількісний вираз економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя. Економічні моделі дають можливість наочно і глибше дослідити основні риси й закономірності розвитку реального об'єкта пізнання. Види економічних моделей: макро- і мікроекономічні; абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні; статичні і динамічні; графічні, математичні, статичні, комп'ютерні. Економічний експеримент - штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали в економічній політиці держави.

4. Функції політичної економії. Економічна теорія та економічна політика

Політична економія виконує ряд важливих функцій: пізнавальну; теоретико-методологічну; аналітичну; практичну; світоглядну.

Практичне значення політичної економії полягає у тому, що знання одержані нею, ведуть до передбачення, а передбачення - до дії. Теоретична економіка_ - це не набір правил про те, як стати багатим. Вона не дає готових відповідей на усі питання. Теорія - лише інструмент, спосіб осмислення економічної діяльності. Володіння цим інструментом, знання економічних основ зможуть допомогти кожному зробити правильний вибір у багатьох ситуаціях господарської діяльності. Економічна політика - цілісна система заходів держави у сфері виробництва розподілу, обміну і споживання суспільного продукту, покликана відображати інтереси всього суспільства і окремих його груп, спрямована на подолання або передбачення і уникнення економічних проблем, на розвиток національної економіки. Вона має визначати оптимальні варіанти вирішення економічних проблем.

Економічна політика передбачає:

- чітке визначення мети і цілей економічної політики;

- аналіз варіантів досягнення поставленої мети;

- передбачення наслідків реалізації програми щодо даної мети;

- оцінку ефективності і результатів обраних економічних заходів.

Цілями економічної політики є економічне зростання; повна зайнятість ресурсів; економічна ефективність; економічна стабільність; економічна свобода; справедливість; позитивний платіжний баланс.

ТЕМА 2. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО. ФАКТОРИ ВИРОБНИЦТВА

1.Суть і структура суспільного виробництва

Суспільне виробництво - це сукупність усіх сфер діяльності людей, які забезпечують стабільне функціонування суспільства, де створюються усі товари і послуги, необхідні для задоволення потреб людей.

Матеріальне виробництво - це сфера діяльності людей, результатом якої є конкретні матеріальні блага і матеріальні послуги. Воно об'єднує промисловість, сільське господарство, будівництво, транспортний зв'язок тощо. Нематеріальне виробництво - це сфера людської діяльності, результатом якої нематеріальні блага та послуги. Воно об'єднує: освіту і науку; культуру і мистецтво; спорт і охорону здоров'я; оборону і управління.

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг. Життєве благо, створене у суспільному виробництві є продуктом виробництва. Процес виробництва, який повторюється, поновлюється і є безперервним, називається відтворенням. Воно поділяється на три види: просте, розширене та звужене (спадне). Просте відтворення - це таке, за якого обсяги виробництва залишаються незмінними, що відбувається тоді, коли в процес виробництва залучається незмінна кількість факторів виробництва. Розширене відтворення має місце, коли відбувається збільшення обсягів виробництва у кожному наступному періоді. Воно характерне у період економічного зростання.

Залежно від шляхів здійснення є:

- інтенсивне розширене відтворення;

- екстенсивне розширене відтворення.

При інтенсивному розширеному відтворенні збільшення обсягів виробництва забезпечується підвищенням продуктивності праці на основі впровадження у виробництво НТП.

При екстенсивному розширеному відтворенні збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок залучення додаткової кількості ресурсів.

Звужене (спадне) відтворення характеризується зменшенням обсягів виробництва із кожним наступним циклом. Такий тип відтворення відбувається в період економічної кризи.

2.Фактори виробництва і ефективність їх використання.

Процес виробництва можна представити як поєднання факторів виробництва. Фактори виробництва - це всі чинники виробництва, що залучені до господарської діяльності людей, це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. Для виробництва того чи іншого блага є свій набір факторів. Тому виникає потреба у їх класифікації, в об'єднанні у певні групи. В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва. Марксистська теорія, наприклад, поділила фактори виробництва на речові і особисті. Під речовими факторами розумілась сукупність предметів праці, природних ресурсів та засобів праці, а під особистими - робочу силу як сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини. За цим підходом сукупність усіх ресурсів, що використовуються у господарській діяльності людей, становлять продуктивні сили суспільства, що об'єднують засоби виробництва і робочу силу. Такий розподіл факторів виробництва має яскраво виражену соціальну спрямованість, яка виходить з класового підходу до аналізу природного процесу виробництва. Відповідно до цього підходу єдиним фактором, що створює вартість та прибуток, є праця найманого робітника. Це занадто спрощений розподіл факторів виробництва, який не враховує тих змін, що відбулися в структурі факторів виробництва за останні півтора століття.

У другій половині ХІХ ст. ряд західних економістів всупереч марксистській класифікації ввели в науковий обіг три фактори виробництва: працю, капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид доходу. На початку ХХ ст. засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий - підприємницькі здібності щодо організації та управління виробництва. Така класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і завершеною. Однак економічна наука постійно розширює і доповнює класифікацію факторів виробництва. Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: землю, капітал, працю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію. Земля, як фактор виробництва - це всі природні ресурси, які використовуються під час виробництва. Цей фактор характеризується з трьох позицій:

1. Земля є безпосереднім ресурсом у сільськогосподарському виробництві (с/г угіддя);

2. Земля, як джерело мінеральних, водних, лісових, біологічних, рекреаційних ресурсів;

3. Земля - місце під забудову інфраструктури .

При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:

- по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею планети і становить лише 29% від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн. га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь - 42 млн. га;

- по-друге, земля є невідтворним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити;

- по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для господарюючих суб'єктів;

- по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;

- по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.

Все вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та не відтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати. Капітал - це інвестиційні ресурси, тобто усі матеріальні чинники виробництва, що створені працею людей і використовуються ними для виробництва товарів і послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили. У цьому випадку капітал опосередковано бере участь у процесі виробництва. Праця як фактор виробництва - це сукупність усіх фізичних сил і розумових здібностей людей, що використовуються у виробництві життєвих благ, тобто здатність людей до праці. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція „людського капіталу”, згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства, особливий, специфічний фактор виробництва. Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною повний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Підприємницькі здібності (хист) - це здатність людей організувати поєднання ресурсів для виробництва товарів і послуг, ухвалювати відповідні рішення, здійснювати інновації і йти на ризик. Підприємницькі здібності - особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки господарюючого суб'єкта, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницькі здібності керівника забезпечують розвиток та вдосконалення виробництва, цього постійне оновлення, створення інноваційного середовища, зміну традиційних стереотипів в управлінні процесом виробництва та відкривають дорогу новому. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю порівнюється до витрат висококваліфікованої праці. Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва, збагачує їх якісно новим змістом. Інформація в сучасних умовах є одним із найважливіших факторів суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері. Вона виступає опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом і суттєво впливає на розвиток економічних процесів, тому значно зростає інформаційно місткість виробництва, праці та продукту. У наш час стало зрозумілим, що науково-технічна революція поступово починає перевтілюватись у інформаційну, яка стає вирішальним фактором економічного і соціального розвитку сучасного суспільства. І в таких умовах саме те суспільство, котре перейшло до інформатизації і радикальних змін на її основі, прийде до успіху, а те, що не проводить змін - приречене на відставання та поступову деградацію.

Екологічний фактор виробництва. В другій половині ХХ століття у зв'язку зі змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного продукту та робочої сили. Тривалий час природокористування здійснювалось людським суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних екологічних процесів. Кінець ери дешевої сировини та безвідплатного споживання природних ресурсів призвів до зростання витрат в добувних та обробних галузях, збільшення витрат на впровадження очисних технологій, вжиття природоохоронних та природно відновлюваних заходів. Виходячи з викладеного, екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення. Екологічний фактор у сучасних умовах набуває все більшого значення як на мікро - так і на макрорівні. На мікроекономічному рівні господарювання екологічний фактор може або здешевлювати випуск конкретної продукції, або навпаки, значно збільшувати витрати виробництва. Практика господарювання показала, що впровадження дорогих за вартістю, але економно споживаючих дорогу сировину та природозаощаджуючих новітніх технологій, є, безумовно, економічно вигіднішим за всіма параметрами, ніж витрати підприємств на очищення та утилізацію відходів, що утворюються на кінцевій стадії виробничого процесу. На макроекономічному рівні стало очевидним, що зростання суспільних екологічних витрат справляє суттєвий вплив на динаміку окремих показників господарської діяльності держави - продуктивність суспільної праці, обсяги ВВП та національного доходу. Знаючи роль і значення вищенаведених факторів виробництва, потрібно зауважити, що вони переплітаються і взаємодіють один з одним. Жоден з них сам по собі не спроможний виробити продукт і принести дохід. Відсутність хоча б одного з них може призвести до руйнування системи і зробити неможливим сам виробничий процес. Крім того, факторам виробництва властива взаємозамінність, котра обумовлена специфікою споживчих властивостей і конструктивними особливостями продукту, що виробляється, а також обмеженістю того чи іншого виду ресурсу. Співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції, що виробляється за допомогою цього набору факторів, характеризує виробничу функцію. Виробнича функція - це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва і максимальним обсягом випуску продукції.

Виробнича функція з двома факторами виробництва (працею і капіталом) записується такою формулою:

Q = f (L, K),

де Q - обсяг випуску продукції;

L - затрати праці;

K - затрати капіталу;

f - функція.

Якщо врахувати весь набір факторів виробництва (працю, капітал, матеріали та інші фактори), то виробнича функція матиме такий вигляд:

Q = f (L, K, C, ..., X_n),

де C - витрати матеріалів;

X_n - витрати інших ресурсів.

Виробнича функція вказує на існування альтернативних можливостей, за яких різне поєднання факторів виробництва або їхня взаємодія забезпечують такий самий максимальний обсяг випуску продукції.

3. Ефективність суспільного виробництва

Усі фактори виробництва є кількісно визначеними, обмеженими, рідкісними. Це виражається законом рідкості ресурсів. Ресурси є обмеженими насамперед відносно потреб суспільства. У зв'язку із цим перед суспільством постає проблема ефективного використання ресурсів. Ефективне використання ресурсів передбачає:

по-перше: повну зайнятість ресурсів, тобто залучення усіх наявних, придатних ресурсів у процес виробництва;

по-друге: повний обсяг виробництва, тобто ресурси повинні використовуватися у такий спосіб, щоб найповніше задовольняти потреби суспільства.

Ефективність характеризує зв'язок між кількістю отриманих благ і кількістю ресурсів витрачених у процесі їх виробництва, тобто, віддачу, результативність виробництва і визначається як відношення результату виробництва до витрат, що зумовили цей результат. Вона дозволяє показати, якою ціною досягається приріст обсягів виробництва, відображає якість економічного зростання.

Розрізняють економічну і розподільчу (соціальну) ефективність. Економічна ефективність - це досягнення виробництвом найкращих результатів за умови найменших витрат виробництва або зниження витрат виробництва на одиницю продукції. Розподільча (соціальна) ефективність - це ступінь відповідності результатів виробництва потребам суспільства загалом і кожної людини зокрема.

Ефективність виробництва визначається низкою показників, серед яких можна виділити: продуктивність праці (обсяг виробленої продукції у розрахунку на одного зайнятого у суспільному виробництві, або на одну людино-годину); трудомісткість (кількість праці, витраченої на виробництво одиниці продукції); фондовіддача (кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів); фондомісткість ( вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції); матеріаловіддача (обсяг виробленої продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів); матеріаломісткість; капіталомісткість.

4.Науково-технічний прогрес і його роль у підвищенні ефективності суспільного виробництва

Науково-технічний прогрес (НТП) забезпечує зростання ефективності суспільного виробництва. Його суть полягає у якісних змінах, що відбуваються в науці і техніці. Наука - це особливий вид людської діяльності, спрямований на виробництво нових знань про природу і суспільство. Техніка - це сукупність усіх засобів праці, що використовується у виробничих цілях і для задоволення виробничих потреб.

НТП здійснюється у двох формах:

1) еволюційна форма НТП - коли техніка і технологія, що застосовуються у виробництві, вдосконалюються на снові уже відомих знань;

2) революційна форма НТП - це перехід до технічних і технологічних засобів, що побудовані на принципово нових знаннях, наукових ідеях.

Науково-технічна революція (НТР) - це якісний стрибок у розвитку продуктивних сил на основі докорінних зрушень у науці. Таким чином, наука перетворилася на безпосередній елемент продуктивних сил, вона є новим джерелом економічного зростання.

ТЕМА 3. ЦЕНТРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Економічні потреби суспільства та їх структура. Економічні інтереси

Основною рушійною силою суспільного прогресу є людина, яка є водночас і діючим суб'єктом економічної системи та системи економічних інтересів. Тільки реалізуючи свої інтереси, людина суттєво й активно впливає на економіку загалом, бере участь у всіх галузях і сферах суспільного життя. Визначальним чинником доцільної поведінки економічних суб'єктів є все зростаючі потреби. Побудувати ефективну, раціональну систему господарювання, досягти вагомих успіхів у соціально-економічному зростанні суспільство може, виходячи з певних інтересів людини, лише реалізуючи найрізноманітніші потреби людей. Потреби - це відчуття необхідності в тих чи інших благах, бажання володіти ними, тобто у той чи інший спосіб усвідомлене внутрішнє спонукання до певного блага. Потреби можна характеризувати як нужду у чому-небудь, необхідному для життєдіяльності і розвитку кожної людини зокрема і суспільства загалом.

Потреби розвиваються разом із поступальним розвитком суспільного виробництва, прогресом в науці тощо. Потреби людей є безмежними, вони постійно змінюються, вдосконалюються, на місце одних потреб завжди приходять інші. Безмежність потреб зумовлена: фантазіями людей; конкуренцією між виробниками; розвитком інформації; розвитком науки і техніки; модою. Потреби у своїй різноманітності утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями. Розрізняють: біологічні потреби і соціальні потреби; за характером виникнення: базові (первинні), що зумовлені фізіологією людини і вторинні, що породжені розвитком цивілізації; за нагальністю задоволення: першочергові і вишукані (другорядні); за засобами задоволення: матеріальні і нематеріальні; за суб'єктами вияву: індивідуальні, колективні (групові), суспільні; відносно виробництва: виробничі і невиробничі; за можливістю задоволення: насичені, вгамовані і ненасичені, невгамовні. Потреби в економічних благах (обмежених, обсяги яких менші за існуючі потреби, які створюються в результаті виробничої діяльності людей) називають економічними потребами. За критерієм нагальності потреб визначають їх ієрархію. Найпоширенішою такою моделлю є піраміда потреб А. Маслоу.

Усвідомлення потреб і прагнення задовольнити їх зумовлюють мотивацію поведінки людини. Формою вияву потреб є інтерес.

Економічний інтерес є сукупністю тих потреб певного суб'єкта господарювання, реалізація яких забезпечує відтворювальну діяльність. Економічні інтереси - це усвідомлені потреби, для задоволення яких люди обирають певний вид економічної діяльності. Суб'єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім'ї, колективи, групи людей, суспільство в цілому, держава, а об'єктом - економічні блага.

Розрізняють:

Ш особисті інтереси - інтереси індивідів;

Ш інтереси підприємств, організацій, фірм;

Ш інтереси окремих груп людей;

Ш загальнодержавні інтереси.

Інтереси не лише збігаються, але й вступають у суперечність. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємо реалізації. Механізм узгодження інтересів визначається сутністю економічної системи.

2. Фундаментальні проблеми організації економіки

Жодне суспільство не має безмежних можливостей. Блага є обмеженими, тоді як потреби є безмежними. Недостатність благ стосовно потреб людей зумовлена обмеженістю ресурсів. Іншими словами ресурси є рідкісними, тобто має місце закон рідкості (обмеженості) ресурсів. Згідно із ним блага є обмеженими, оскільки немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для задоволення потреб. У зв'язку із безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів, перед будь-яким суспільством постає три фундаментальні, взаємопов'язані проблеми організації економіки:

1. Що і в якій кількості потрібно виробляти? Скільки кожного з товарів повинна виробляти економіка і які та скільки послуг має бути запропоновано? Які із благ слід виробляти негайно, сьогодні, які в майбутньому? Чи це мають бути блага для широкого кола споживачів, чи вишукані, дорогі товари і послуги? Чи слід виробляти більшу кількість товарів споживчого призначення чи виробничих товарів?

2. Як виробляти? Хто повинен виробляти ті чи інші товари? Як процес виробництва впливатиме на довкілля? Це вибір технології виробництва, постачальників сировини, організаційно-правових форм підприємств, вибір організації виробництва. Вирішення даної проблеми сприятиме досягненню найбільшої ефективності виробництва.

3. Для кого виробляти? Хто буде споживачем вироблених життєвих благ? Визначається система розподілу вироблених благ між різними людьми, сім'ями, підприємствами. Чи дане суспільство прагне мати більше багатих людей і менше бідних? Як забезпечити існування непрацездатних?

Що, як і для кого виробляти - це найважливіші, найуніверсальніші економічні проблеми, притаманні будь-якій економіці. усі вони повинні вирішуватись у виробництві, результативність якого значною мірою залежить від технології. При цьому різні суспільства використовують різні підходи для їх вирішення.

Шукаючи відповідь на ці питання, виникає проблема технологічного вибору.

3. Технологічний вибір у суспільстві. Крива трансформації

Невідповідність потреб людей і можливостей їх втамування внаслідок обмеженості виробничих ресурсів змушує усіх людей, їх груп, суспільства в цілому вирішувати, які потреби необхідно задовольнити негайно, а які можна відкласти на потім. Обмежені ресурси можна використати на задоволення різних потреб, тобто одні й ті ж фактори виробництва можна витратити на створення різних життєвих благ. Тобто виробничі ресурси є альтернативними. Це все створює проблему економічного (технологічного) вибору, суть якого полягає в тому, як слід розподілити обмежені ресурси, щоб виробити ті блага, які є найнагальнішими для суспільства сьогодні. Правильний економічний вибір дозволить найповніше задовольнити зростаючі потреби людей, а хибний приведе до значних втрат ресурсів і зниження рівня задоволення потреб. Ціною технологічного вибору є та кількість інших товарів і послуг, від яких ми відмовляємося в процесі вибору, ціна тих потреб, які залишилися невтамованими, від задоволення яких відмовились, надавши перевагу суттєвішим із них .Витрати також є альтернативними і кожне благо має альтернативну вартість. Альтернативна вартість - це ціна тих благ, від яких слід відмовитися в процесі вибору на користь даного блага.

Проблема економічного вибору і альтернативність витрат виробництва зумовлюють пошук способів використання виробничих можливостей підприємства, галузі, регіону, чи економіки загалом. Виробничі можливості суспільства визначаються:

1. кількістю і якістю виробничих ресурсів;

2. рівнем розвитку технологій та організації виробництва;

3. вдалістю економічного вибору у суспільстві та розподіл наявних факторів;

4. законом спадної доходності (віддачі) ресурсів. Згідно з цим законом збільшення кількості певного змінного ресурсу при незмінній кількості інших ресурсів веде до зменшення віддачі (кількості виготовлених благ) в розрахунку на кожну його додаткову одиницю.

Проблему технологічного вибору ілюструє крива виробничих можливостей, або крива трансформації.

Крива виробничих можливостей або трансформації показує різні комбінації виробництва двох альтернативних товарів за умов повної зайнятості товарів, повного обсягу виробництва при незмінній кількості ресурсів та незмінних технологіях.

Для ілюстрації технологічного вибору за допомогою кривої трансформації припускають, що:

1. економіка функціонує за умов повної зайнятості і досягає повного обсягу виробництва;

2. кількість і якість ресурсів залишається незмінною;

3. технологія виробництва є постійною;

4. в економіці виготовляється два продукти ( комп'ютери і піца).

Крива відображає різноманітні варіанти вибору стосовно двох товарів(рис.3.1).

Будь-яка точка в середині кривої (точка К) показує можливий, але не ефективний варіант виробництва двох альтернативних товарів і говорить про неповне і нераціональне використання ресурсів, що зменшує виробничі можливості. Будь-яка точка поза кривою трансформації (точка N) відображає бажанішу альтернативу, але за цих умов ( в короткостроковому періоді за фіксованої кількості ресурсів) є недосяжною.

Рис. 3.1. Крива трансформації

комп'ютери

А

В N

К

С

Піцца D

В майбутньому, у результаті збільшення кількості ресурсів та впроваджень досягнень НТП у виробництво, можна збільшити виробництво обох альтернативних товарів, при цьому крива трансформації зміститься праворуч. Таке зміщення означає економічне зростання в суспільстві (рис.3.2).

Рис.3.2. Крива виробничих можливостей у динамічній економіці

комп'ютери комп'ютери

піцца піцца

Динаміка трансформації суспільства (зміщення кривої трансформації) залежить від розподілу ресурсів між інвестиційними товарами, витратами на науку та споживчими товарами, витратами на поточне споживання.

Крива трансформації ілюструє, що за умов повної зайнятості збільшення обсягу виробництва одного продукту означає відмову від певної кількості іншого (крива нахилена вправо і вниз, опукла). Це пов'язано із дією закону зростання альтернативної вартості. Його суть полягає в тому, що із збільшенням виробництва одного блага (піцци) на додаткову одиницю, доводиться відмовлятися від щоразу більшої кількості іншого блага (комп'ютерів).

4. Зростаючі витрати, закон спадної доходності. Фактори зростання доходності

Криву трансформації використовують для ілюстрації одного із найважливіших економічних законів - спадної віддачі (доходності). Даний закон визначає залежність між витратами виробництва і його результатами. Згідно із законом спадної доходності послідовне збільшення кількості використовуваного одного із виробничих факторів при незмінній кількості інших, забезпечуватиме все менший приріст обсягу виробництва. Слід зауважити, що за незначних обсягів виробництва збільшення змінного ресурсу спричинятиме зростання приросту обсягу виробництва ( зростаючу віддачу), але тільки до певної межі. Тобто, закон спадної віддачі діє лише після залучення деякої кількості певного ресурсу і підтверджується для всіх технологій. Таким чином, закон спадної віддачі (доходності) вказує, що збільшення частки одного з факторів виробництва за решти незмінних факторів призводить до збільшення обсягів виробництва. Проте з деякого моменту зумовлений цим приріст обсягу виробництва стає все меншим і меншим. При цьому витрати виробництва зростають. Витрати зростають як за рахунок зміни структури виробництва, так і подорожчання факторів виробництва, а їх зменшення (зокрема за рахунок досягнень НТП), зумовлює зростання доходності.

ТЕМА 4. ПОДІЛ ПРАЦІ, ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО І ГРОШІ

1. Виникнення товарного виробництва та його історичний розвиток. Товар і його властивості

Форма суспільного виробництва - це певний спосіб організації господарської діяльності. Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство. Натуральне (самодостатнє) виробництво - це такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками. Його ознаки:

- виробництво здійснюється для власних (внутрішніх) потреб виробника;

- замкненість економічної діяльності (економічно самостійне господарство опирається на власні ресурси і забезпечує себе усіма життєвими благами);

- нерозвинений поділ праці (універсалізація праці);

- переважає ручна праця, примітивні засоби виробництва та найпростіша організація праці;

- визначальна роль у збільшенні обсягів виробництва належить приросту ресурсів;

- відсутність, або випадковий характер обміну;

- примітивність, рутинність виробництва.

На зміну натурального господарства прийшло товарне виробництво, розвиненіша і ефективніша форма суспільного виробництва.

Товарне виробництво - це такий тип організації виробництва, за якого продукти виробляються для продажу на ринку, для їх обміну, який базується на суспільному поділі праці та економічній відокремленості виробників.

Основні передумови і ознаки товарного виробництва:

- суспільний поділ праці;

- економічна відокремленість виробництва на основі приватної власності;

- ринковий зв'язок між виробником і споживачем;

- еквівалентність обміну;

- виробництво для задоволення не власних потреб, а для обміну;

- економічна конкуренція.

Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинене. Просте товарне виробництво - при якому процес виробництва здійснюється власниками засобів виробництва. Це дрібне виробництво самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Гроші, отримані від продажу своєї продукції використовують для задоволення власних потреб у певних товарах. Розвинене товарне виробництво базується на найманій праці і машинній індустрії. Це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, притаманний капіталістичному суспільству.

Просте і розвинуте товарне виробництво мають як спільні, так і відмінні риси.

Просте товарне виробництво	Розвинене товарне виробництво
Базується на особистій праці дрібного власника засобів виробництва; Мета - задоволення потреб виробника і членів його сім'ї; Продукт праці належить виробнику; Виробництво товарів має обмежений характер; Незначні масштаби випуску товарів, переважно ручна праця.	Базується на застосуванні найманої праці; Мета - одержання прибутку; Поділ і кооперування праці; Загальний, панівний характер виробництва, все, що виробляється стає товаром, товаром стає і робоча сила; Великі масштаби виробництва, передова техніка, механізована праця.

Спільним для обох типів є приватна власність, суспільний поділ праці, ринкова форма зв'язків, конкуренція.

Усі результати товарного виробництва виступають у формі товарів.

Товар - продукт виробництва, виготовлений для продажу, а не для власного споживання; це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну. Він характеризується:

Ш споживчою вартістю - здатністю задовольняти певну потребу;

Ш вартістю - витратами праці на його виробництво. Вартість товару проявляється у своїй зовнішній формі - міновій вартості. Це певне кількісне співвідношення, у якому один товар обмінюється на інший.

Наведена характеристика властивостей товару узгоджується із теорією трудової вартості, вона була започаткована класичною політичною економією, а згодом розроблялась марксистською політекономією.

Вартість за трудовою теорією визначається уречевленими в товарі суспільно необхідними витратами праці. Споживча вартість у класиків є об'єктивною, абстрактною якістю будь-якого товару або послуги, щоб задовольняти потреби людей. Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва, він регулює зв'язки між товаровиробниками, а також розподіляє і стимулює суспільну працю в умовах товарного виробництва.

Закон вартості - це закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів можуть здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів. У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції:

- стихійно регулює суспільне виробництво;

- стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;

- обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаровиробників.

Згідно сучасної неокласичної теорії товар характеризується корисністю, цінністю, рідкістю. Корисність блага у неокласиків на відміну від споживчої вартості , є поняттям суб'єктивним, індивідуальним для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення, яке отримує людина від споживання того чи іншого товару чи їх наборів. Ступінь корисності блага - це його цінність. А цінність залежить від запасу (кількості) даного товару, нагальності у ньому споживача, тобто, цінність благ залежить від їх рідкості. Рідкість відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства. Цінність виступає основою для визначення вартості товару. Таким чином, люди оцінюють товари і послуги не тільки тому, що на їх виробництво затрачена праця, а й тому, що вони мають корисність.

2.Спеціалізація і поділ праці в сучасних умовах

Основою переходу від натурального до товарного виробництва стали суспільний поділ праці і економічна відокремленість виробників. Поділ праці - історичний процес відокремлення, закріплення, видозміна окремих видів господарської діяльності, спеціалізації виробників, який проходить у формі диференціації і співіснування різноманітних видів трудової діяльності. Суспільний поділ праці - спеціалізація виробників на виконанні окремих видів діяльності, на виробництві тих чи інших товарів і послуг. Історично розрізняють три великих поділи праці, які заклали основи товарного виробництва. Перший великий поділ праці - відокремлення скотарів від землеробів; другий - виділення класу ремісників; третій - виділення купців і формування торгівельного капіталу. Така спеціалізація обов'язково передбачає обмін продуктами праці. З точки зору рівня самостійності, спеціалізації, економічних і технологічних зв'язків між різними видами виробництва виділяють три основні форми суспільного поділу праці:

- загальний поділ праці - відокремлення великих видів ( сфер) діяльності, які вирізняються між собою формоутворенням продукту (промисловість, с/г);

- частковий поділ праці - відокремлення окремих галузей в межах великих видів виробництва, випуск готових однорідних і однотипних продуктів, об'єднаних техніко-технологічною спільністю (металургія, машинобудування та ін.);

- одиничний поділ праці - виділення окремих технологічних операцій, виробництво окремих складових компонентів, продуктів (подетальний поопераційний).

Розрізняють поділ праці усередині підприємства і в межах країни. Усередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями, робітниками тощо. Поділ праці всередині національної економіки виявляється в існуванні різних галузей і сфер виробництва, у спеціалізації регіонів та окремих країн.

До основних організаційно-економічних форм реалізації суспільного поділу праці відносять:

- спеціалізацію виробництва 9відокремлення певних виробничих процесів та їх стадій);

- кооперацію виробництва (зв'язок спеціалізованих виробничих підрозділів, одиниць. Обмін різними видами діяльності і продуктами)

- концентрацію виробництва (зосередження виробничих факторів у межах єдиного виробництва);

- комбінування виробництва 9використання різних видів праці у єдиному процесі виробництва).

Суспільний поділ праці і спеціалізація мали надзвичайно велике значення у розвитку людського виробництва. Вони забезпечують підвищення продуктивності праці. Подальше поглиблення поділу праці є передумовою збільшення обсягів суспільного виробництва, нагромадження національного багатства, підвищення рівня реального споживання.

3. Суть, функції та види грошей. Грошові агрегати

Як відомо, розвиток товарного виробництва і обміну включає виникнення особливого механізму для покращення процесу обміну. Таким механізмом стають гроші. Вони є одним з найдавніших економічних явищ, що впливають на всі сторони життя людей („гроші рухають світом”). Це складний і один із найважливіших елементів ринкової економіки. Гроші мають тисячолітню історію. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична і еволюційна. Згідно раціоналістичної теорії (П. Самуельсон, Дж.К. Гелбрейт) гроші виникли в результаті домовленості між людьми про введення спеціального інструменту для здійснення обміну товарами. Еволюційна концепція (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва і обміну. Незважаючи на ці два підходи, можна стверджувати, що гроші з'явилися із розвитком товарного виробництва і поділу праці, тому спочатку були товарні гроші. Товарні гроші - це торговий еквівалент, що використовувався як засіб обміну, але він міг вступати в обмін і як звичайний товар. Товарними грошима були: худоба, міра зерна, шовк (Китай),шкіра хутрових звірів (у мисливців Півночі), какао боби (Центральна і Південна Америка), перлини, корали, мушлі (побережжя Африки і Азії), хутро куниці чи бобра (південна Європа, північна Америка), хутро соболя (Сибір), ікла моржів, шкури тюленів (Чукотка, Аляска). А потім роль грошей стало відігравати золото (властивості найвдаліші для цього). Із розвитком обміну і ринку гроші втрачають товарну природу. З'являються паперові гроші, вони не мають внутрішньої вартості, а купівельну спроможність їм надає держава, яка гарантує обіг паперових грошей на своїй території. Вони є символічними грошима, вартість яких (купівельна спроможність) значно перевищує витрати на їх виробництво.

Таким чином, гроші - це загальний еквівалент, за допомогою якого здійснюється обмін товарами. Деякі сучасні економісти визначають сутність грошей у їх функціях. Зокрема, К.Р. Макконнелл і С. Брю вважають, що «гроші - це те, що вважають грошима», «все, що виконує функції грошей, і є грошима». Дж. Хікс вказує, що гроші - це «те, що використовується як гроші». Враховуючи такі тлумачення, гроші - все те, що використовується для укладання угод купівлі-продажу та виконує функції грошей.

Гроші виконують ряд функцій, що дозволяють повніше розуміти їх суть.

1. Гроші - міра вартості: у певній кількості виявляється вартість товарів та їх ціна. Ціна - це грошова оцінка товару, тобто, це та кількість грошей, яку необхідно заплатити за одиницю товару.