Основні положення політекономії

Темп інфляції показує, прискорилась чи уповільнилась інфляція за певний період і визначається за формулою :

I_t- рівень цін у поточному періоді;

I_t-1- рівень цін у попередньому періоді.

Протилежним до інфляції є явище дефляції, яка спостерігається тоді, коли загальний рівень цін знижується. Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію. Помірна інфляція має місце тоді, коли річний приріст цін становить до 10%. За такої інфляції ціни відносно стабільні, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб'єктів; люди продовжують заощаджувати гроші. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли ціни зростаю на 20, 50,100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей, а перетворює їх у товари. Ринки капіталів звужуються, а внутрішні інвестиції скорочуються. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження. Інфляція виходить з-під контролю держави. Гіперінфляція характеризується зростанням цін на тисячі, десятки тисяч і більше відсотків за рік. Усі прагнуть при цьому позбутися грошей. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вона означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно - політичне безладдя. Така інфляція була характерна для економіки України в 1992-1993 рр. Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат ( пропозиції ). Інфляція попиту виникає тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб врівноважити попит і пропозицію. Виробництво не може швидко зреагувати на надлишковий попит збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені, тому зростають ціни. Інфляція пропозиції (витрат) спостерігається тоді, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції. Ця інфляція з боку пропозиції, яка означає ріст витрат виробництва, що випереджає ріст реального доходу і продуктивності праці.Збільшення витрат на виробництво одиниці продукції зменшує прибутки та обсяги виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті пропозиція товарів зменшується, а рівень цін підвищується. Ціни при цьому зростають через зростання цін на сировину, паливо, енергоресурси, або коли номінальна зарплата зростає швидше, ніж рівень продуктивності праці.

Поєднання інфляції попиту та інфляції пропозиції утворює інфляційну спіраль. Крім того інфляцію поділяють на передбачену - яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів, і непередбачену, коли вона є несподіваною для економічних суб'єктів, наслідком незапланованих змін в сукупному попиті і сукупній пропозиції. За співвідношенням темпів зростання цін на товари розрізняють:

Збалансовану інфляцію - це інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів і послуг.

Незбалансовану інфляцію - це інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.

Серед головних причин інфляції слід виділити: зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту; дефіцит державного бюджету; мілітаризація економіки; монополії та не обґрунтовані привілеї; особливості структури національної економіки і ін. Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції чи є непередбачуваною, негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя країни. Основними соціально-економічними наслідками інфляції є:

по-перше, зниження реальних доходів населення. Це стосується насамперед осіб, що одержують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери ін.). Реальні доходи цих людей зменшуються, а реальні доходи осіб, номінальні доходи яких зростають швидше, ніж рівень інфляції, збільшуються;

по-друге, відбувається випадковий перерозподіл доходу і багатства між різними верствами населення; між дебіторами і кредиторами;

по-третє, знецінюються фінансові активи із фіксованим доходом;

по-четверте, знижується мотивація до інвестування довгострокових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі;

по-п`яте, спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів;

по-шосте, прискорюється матеріалізація грошей. Гроші стають „гарячими”, від них намагаються якнайшвидше звільнитися;

по-сьоме, знижується мотивація до праці;

по-восьме, підривається управлінський механізм економіки, знижується ефективність інструментів державного регулювання, а часом навіть інфляція робить недоцільним їх використання.

Дослідження показали, що між безробіттям та інфляцією існує зв`язок. Збільшення безробіття зменшує інфляцію і навпаки. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса - англійського економіста, який вивчивши дані щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за останні 100 років, виявив обернений зв`язок між безробіттям і змінами в номінальній зарплаті і цінами, тобто інфляцією (мал.2).

Мал.2 Крива Філліпса

Крива Філліпса відображає підхід, згідно з яким країна може мати нижчу норму безробіття, якщо є бажання заплатити таку ціну, як вищий темп інфляції. Ця модель є корисною для аналізу короткострокових змін безробіття та інфляції. В межах тривалих інтервалів часу зв'язок між безробіттям та інфляцією має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х р.р. ХХст., коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття - стагфляція. Стагфляція описує таку економічну ситуацію, в якій високий рівень безробіття супроводжується високим сталим темпом інфляції. Отже, в довгостроковому періоді не існує альтернативи між рівнями інфляції і безробіттям, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

ТЕМА 9. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

1. Необхідність, суть і форми державного регулювання економіки

Держава як соціальний інститут завжди впливала на суспільно-політичний та економічний розвиток. Державні органи формують стратегію економічного розвитку, доповнюючи і модифікуючи дію стихійно-ринкового механізму. В рабовласницьку добу, в країнах Стародавнього Сходу держава здійснювала єдиний грошовий обіг, займалася прокладенням доріг, будівництвом іригаційних систем. В епоху феодалізму держава регламентувала торгівлю, здійснювала організацію митної системи. З розвитком ринкової економіки держава сприяла первісному нагромадженню капіталу. Держава стала власником банків, підприємств, сприяла розвитку мануфактурного виробництва, монополізувала виробництво горілки, солі, тютюнових виробів. Разом з тим держава стимулювала розвиток конкуренції, здійснювала захист національного ринку, регулювання тривалості робочого дня, утримувала пошту, транспорт, порти.

Переосмислення бездоганності ринкового механізму і економічної ролі держави остаточно відбулося після економічної кризи 1929-33 рр. і наступної депресії. У результаті у США був сформований «Новий курс Рузвельта», який передбачав посилення економічної ролі держави у подоланні кризових явищ, безробіття, монополізму. Тобто, в сучасних умовах ринковий механізм не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Він має ряд недоліків і характеризується неспроможністю вирішувати деякі проблеми.

По-перше, ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти нестабільності, циклічності економічного розвитку, а відтак - економічним спадам, зростанню безробіття, високому рівню інфляції.

По-друге, в сучасний ринок характеризується тенденціями до концентрації і монополізації виробництва, тобто не є досконало конкурентним. Монополістичні тенденції обмежують ефективність ринкової економіки. Протистояти монополії ринок неспроможний.

По-третє, Ринок реагує тільки на індивідуальні потреби, що фінансуються окремими суб'єктами, і не має механізмів, здатних забезпечити людей суспільними благами. Ринок не здатен виділити ресурси для виробництва деяких товарів (державне управління, армія, освіта і наука, охорона здоров'я, культура тощо).

По-четверте, ринок породжує побічні наслідки господарської діяльності людей, так звані екстерналії або зовнішні ефекти. До негативних екстерналій, які слід обмежувати, відносять забруднення довкілля, вичерпання не відтворюваних ресурсів, порушення еколого-економічної рівноваги, відхилення від стандартів якості товарів тощо. Позитивні екстерналії, які треба розвивати і стимулювати, виникають тоді, клои деякі товари виробляються у недостатній кількості. Це пов'язано із переливами ресурсів.

По-п'яте, ринкова економіка є соціально вразливою, постійно виникає проблема ефективності і справедливості, значної диференціації доходів, соціальної нерівності і незахищеності.

По-шосте, ринок неспроможний забезпечити економіку грошовою масою; вирішити такі проблеми, як захист національних інтересів, оборона країни.

Усі ці проблеми можуть бути вирішені тільки за участі держави, шляхом регулюючого її впливу на економіку.

У загальному вигляді основні функції держави в ринковій економіці сформульовані П. Самуельсоном. Він виділяє три основні функції держави:

- стабільність: забезпечення високих темпів економічного зростання, запобігання і зменшення негативних наслідків циклічності, створення сприятливих умов функціонування ринку, зниження темпів інфляції, зростання зайнятості, розвиток НТП;

- справедливість: зменшення нерівності у розподілі доходів на основі перерозподілу на користь малозабезпечених верств населення, непрацездатних;

- ефективність: сприяння конкуренції, відновлення інформованості суб'єктів, коригування розміщення ресурсів, протидія монополістичним тенденціям, запобігання зовнішнім ефектам.

Таким чином, до функцій держави, спрямованих на регулювання економіки слід віднести:

- визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку;

- забезпечення правової бази ефективного функціонування ринкової системи;

- захист конкуренції, її стимулювання, контроль і обмеження монопольних структур;

- перерозподіл доходів, соціальний захист населення;

- корегування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту, фінансування суспільних потреб;

- стабілізація економіки; контроль рівня зайнятості, темпів інфляції; стимулювання економічного зростання;

- захист, оборона та забезпечення правопорядку в країні;

- вирішення екологічних проблем і проблем захисту довкілля;

- регулювання зовнішньоекономічних відносин.

Держава повинна регулювати національну економіку. Вона не повинна підмінити ринковий механізм, а лише підкорегувати його, спрямувати у напрямку досягнення суспільних цілей. Державний вплив на економіку є ефективним, якщо є відповідний «розподіл» співвідношення між державним регулюванням і ринком. Державне регулювання - це втручання не в ринковий механізм, а в передумови і побічні наслідки його функціонування. Державне регулювання - це систематична, цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найефективнішого функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Основними формами державного регулювання є:

· Правове, тобто визначення правової бази підприємницької діяльності;

· Економічне - це вплив держави на економічні потреби та інтереси господарюючих суб'єктів. Воно передбачає використання прямих і непрямих методів державного регулювання. До економічних регуляторів прямої дії належать цільове державне фінансування і державне замовлення. До економічних регуляторі непрямої дії - бюджетно-податкові, грошово-кредитні, цінові і валютні методи впливу;

· Адміністративне: здійснюється вольовими командними методами через неекономічні методи впливу: державний контроль за монопольними ринками, забезпечення мінімального рівня добробуту і соціального захисту, регулювання експорту, імпорту, встановлення мит, тарифів і т.п., дотримання національних стандартів і норм.

В економічному регулюванні особливе місце займають прогнозування, індикативне планування і програмування. Регулюючий вплив держави проявляється і через функціонування державного сектора економіки.

2. Перерозподіл доходів. Нерівність, бідність і ефективність

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу їхньої економічної системи. Причинами економічної нерівності людей є відмінності в освіті і особистих здібностях; різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені рівнем освіти і професійної підготовки; відмінності у становищі на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв'язків або дискримінації. Особлива роль у поглибленні економічної нерівності людей належить майновим доходам від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо. В умовах перехідної економіки поглиблення диференціації в доходах зумовлене тим, що окремі суспільні групи поводяться відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи. За умов економічної нерівності гостро постає проблема бідності. Розрізняють бідність країни загалом та бідність окремих громадян і сімей. Бідність не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі бідності, що нерідко називають прожитковим мінімумом. Прожитковий мінімум - це мінімальний набір найнеобхідніших життєвих благ, виражений у грошовій формі, що забезпечує нормальні умови для відтворення та функціонування населення. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних соціально-економічних умов. Розрізняють:

Фізіологічний мінімум - вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення фізіологічних потреб;

Соціальний мінімум - мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб.

Прожитковий мінімум зумовлений динамікою цін і кількісною оцінкою набору споживчих благ.

Рівень життя характеризується такими параметрами як:

· мінімальна заробітна плата - встановлений державою норматив заробітної плати у вигляді грошового еквівалента, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації за умов суспільно нормальної інтенсивності праці;

· межа бідності - це той рівень доходу, який забезпечує виживання людей, нижче якого є неможливим задоволення основних потреб. Нині вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу на місяць. Рівень бідності - це питома вага сімей, у яких рівень доходів на одну особу нижчий від визначеної межі бідності. Рівень життя населення визначається: рівнем номінальних і реальних доходів; освітнім рівнем населення; забезпеченістю житлом; рівнем безробіття в країні; структурою витрат бюджету. Важливим показником економічного розвитку країни є структура витрат сім'ї. Згідно закону Ангеля ( німецького статистика, який у ХІХ ст.здійснив аналіз споживання сімей із різними рівнями доходів) із збільшенням доходів населення зменшується питома вага витрат на продукти харчування, незмінною залишається частка витрат на житло, комунальні послуги, одяг і збільшується частка витрат на товари довготривалого використання, освіту, культуру, відпочинок тощо.

Нерівність і бідність у розподілі національного доходу ілюструє крива Лоренца:

Частка доходу,

%

100 А

80

60

40 L С

20

В

О

0 20 40 60 80 100 Частка населення,

%

3. Аграрні відносини і аграрна політика

Аграрний сектор економіки відіграє вирішальну роль у забезпеченні населення продуктами харчування, а промисловість - сільськогосподарською сировиною. Близько 60 % промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Аграрні відносини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в суспільстві у зв'язку з володінням і використанням землі як основного фактора виробництва в сільському господарстві. Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв'язку з іншими галузями. Найчіткіше цей зв'язок виявляється у процесах агропромислової інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення називають агропромисловою інтеграцією. В результаті сформувався агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК є агро бізнес, тобто великі багато профільні підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції. Діяльність у аграрній сфері зумовлена залежністю від природних процесів і умов. Це виявляється у сезонному характері сільськогосподарського виробництва, відмінностях у продуктивності праці в різних аграрно-кліматичних зонах. Із специфікою аграрного виробництва пов'язаний неоднаковий рівень доходів, одержуваних з одиниці земельної площі. Відмінності у природних умовах, диференціація земельних угідь створюють передумови існування рентних відносин. Оскільки технічні засоби для сільськогосподарського виробництва створюються в промисловості, підвищення його продуктивності потребує розвитку тих галузей які виробляють техніку для села. Економічне реформування у сільському господарстві України передбачає створення багатоукладної економіки за допомогою розвитку підприємництва на основі різноманітних форм власності. В результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Приватна власність на землю та інші засоби виробництва є економічною основою фермерських (селянських) господарств. Фермери можуть користуватися землею і на засадах оренди. Фермерські (селянські) господарства є формою підприємництва громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Значна частина селянських господарств - це сімейні ферми. У разі потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Цінова політика у аграрному секторі повинна базуватися на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним регулюванням і посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги для аграрних товаровиробників. Цінова політика повинна сприяти беззбитковому виробництву сільськогосподарської продукції з відповідним рівнем продуктивності. В умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості суттєво зумовлені державним регулюванням. Головними завданнями державного регулювання в аграрній сфері (виходячи із досвіду економічно розвинутих країн) є:

- підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;

- попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;

- обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.

Особливостями державного регулювання АПК є нестабільність цін і доходів; конкурентність сільськогосподарського виробництва і монополізація в ресурсних і переробних сферах; низька привабливість до інвестицій у сільськогосподарське виробництво; різноманітність природно-кліматичних умов; потреба екологізації сільського господарства і проведення наукових досліджень тощо.

Державна підтримка селянських господарств має стати невід'ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень.

4. Монетарна політика Центрального банку. Фіскальна політика. Державний бюджет

Монетарна (грошово-кредитна) політика - це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, високого рівня зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Це політика регулювання пропозиції грошей і відсоткової ставки. Монетарну політику в країні провадить центральний банк, який виступає «банком банків», що регулює пропозицію грошей в економіці. В більшості країн світу центральні банки є державними. В Україні центральним банком є Національний банк (НБУ).

Основні функціями центральних банків є:

· розробка і впровадження разом із Урядом ефективної грошово-кредитної політики;

· здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

· здійснення міжбанківських розрахунків в тому числі і в міжнародних відносинах;

· продаж кредитних ресурсів комерційним банкам та кредитування уряду;

· регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та кредитних організацій;

· здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості національної валюти;

· зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

· управління державним боргом.

Основними інструменти монетарної політики центрального банку є:

- операції на відкритому ринку цінних паперів;

- норма обов'язкових резервів - це та частка банківських активів, яка передається на зберігання в центральний банк;

- норма облікової ставки - це той відсоток, під який центральний банк надає позики комерційним банкам.

Центральний банк може купувати або продавати урядові цінні папери комерційним банкам, нефінансовим фірмам, населенню. В результаті він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей. В умовах надто високих темпів економічного зростання та інфляції центральний банк проводить рестриктивну (стримувальну) політику. Для цього він повинен зменшити надлишкові резерви комерційних банків. Цього можна досягти шляхом продажу державних цінних паперів, підвищення норми обов'язкових резервів, підвищенням облікової (дисконтної) ставки. Внаслідок цього пропозиція грошей зменшиться, а відсоткова ставка зросте. Гроші стануть «дорогими», умови надання кредиту - жорсткішими. Тому така політика називається політикою «дорогих грошей». В результаті сукупний попит зменшується і як наслідок - зменшуються доходи, обсяг виробництва, зайнятість та інфляція. Якщо економіка перебуває в стані депресії, застою, провадиться стимулююча монетарна політика. Вона передбачає збільшення пропозиції грошей. Для цього центральний банк скуповує цінні папери, знижує норму обов'язкових резервів і облікової ставки. Гроші стають «доступними», а політика називається політикою «дешевих грошей». Зниження ринкової відсоткової ставки в результаті таких дій центрального банку, стимулює зростання інвестицій та інших видатків, чутливих до відсоткових ставок. Це, в свою чергу, збільшує сукупний попит, що сприяє зростанню ВВП і зайнятості. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави - система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом`якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов`язані функції - стабілізаційну і фіскальну. Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтованих (автоматичних) стабілізаторів - механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика. Дискреційна фіскальна політика - політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін “дискреція” означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів. Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Всі ці заходи здійснюють вплив як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. На проведення активної фіскальної політики впливають труднощі макроекономічного прогнозування, обумовлені недосконалістю економічної інформації, мінливості економічних очікувань, а також існування значного внутрішнього лагу (час від моменту зміни економічної ситуації до прийняття урядом відповідних рішень і навпаки). Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Державний бюджет - фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує такі функції: розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб), контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками), стабілізаційну (регулює хід економічного циклу). Розмір державного бюджету, його структура, співвідношення між доходами і видатками визначає можливості фіскальної політики, яка, у свою чергу, впливає на стан державного бюджету. Бюджетні доходи:

звичайні: податки; збори (акцизні, мито); доходи від держаної власності та держаної торгівлі; внески в державні фонди соціального страхування;

надзвичайні: кошти від приватизації; кошти від поражу прав використання повітряного простору.

Основними джерелами доходів держави є податки (система обов`язкових платежів суб`єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньо-економічної діяльності. За економічним змістом податки - це система фінансових відносин між державою та платниками податків щодо наповнення державного бюджету. Податки складають близько 90% надходжень в державний бюджет. Основними функціями податків є:

- фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);

- розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);

- регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).

Податки класифікуються за різними ознаками. Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги - акцизи, мито, податок на додану вартість. Чим біднішою є країна, тим більше вона покладається на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньоекономічної діяльності. З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:

- прогресивні (середня ставка підвищується у міру зростання доходу);

- пропорційні (середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);

- регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).

Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на загальнодержавні (надходять до державного бюджету) та місцеві (надходять до місцевого бюджету). Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо). Доходна частина державного бюджету є фінансовою основою здійснення соціальних програм підвищення життєвого рівня населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров`я, соціального забезпечення, реалізації інших соціальних програм. Проте податки призводять до зменшення рівноважного обсягу національного виробництва.

Американський економіст А.Лаффер довів, що надмірний податковий тягар підриває стимули до інвестування, знижує трудову активність, сприяє тінізації економіки. Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету (рис.9.1). Обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку. За нульової ставки держава не отримує податків. Підвищення ставки до певного рівня “m” супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету, Подальше зростання ставки податку обумовить тінізацію економіки та їх скорочення. “Ефект Лаффера” полягає в тому, що зменшення податкових ставок викличе скорочення доходу держави. Проте таке скорочення буде нетривалим і у довгостроковій перспективі зниження податків буде сприяти зростанню заощаджень, інвестицій та зайнятості.

Податкові надходження, Т

Тмах

m Податкова ставка, t

Рис.9.1. Крива Лаффера.

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит (надлишок). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету. Безпечними для стабільності економіки вважаються 1-2%. Майже всі країни світу мають дефіцит державного бюджету. Причинами виникнення і зростання бюджетного дефіциту є: економічні кризи, мілітаризація економіки, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, інші витрати державного бюджету. Зростання бюджетного дефіциту обумовлює інфляційні процеси, кризу державних фінансів, грошової системи, посилення податкового тягаря, зростання диференціації в доходах населення, послаблює мотивацію до праці.

В залежності від фази економічного циклу фіскальна політика обумовлює неоднакові бюджетні наслідки. Під час спаду виробництва ефективною вважається стимулююча (експансіоністська) політика - збільшення державних закупівель або зниження чистих податків, або застосування цих заходів одночасно. Наслідком такої політики є формування або збільшення бюджетного дефіциту. В умовах інфляції, обумовленої надмірним сукупним попитом, використовують стримуючу (рестриктивну) політику - зменшення державних закупівель, підвищення чистих податків, або застосування таких заходів одночасно. Наслідком такої політики стає скорочення бюджетного дефіциту або бюджетний профіцит. Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється шляхом запозичень у населення, у центрального банку, зовнішніх. Тому основними джерелами погашення дефіциту державного бюджету є підвищення податків, додаткова емісія грошей, державні позики.

Державний борг - заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо. Основними причинами формування державного боргу є: надмірні державні витрати; циклічні спади; скорочення податків без відповідного зменшення державних видатків; недостатні надходження від зовнішньої торгівлі; зобов`язання за невиконаними кредитними угодами юридичних осіб, гарантом яких виступив уряд; вплив політичних факторів. Важливе значення має не стільки абсолютний розмір державного боргу (борг зростає у міру збільшення ВВП, на його величину впливає інфляція), скільки відносні показники заборгованості - відношення боргу до ВВП і суми обслуговування боргу до ВВП (так званий “тягар боргу”). Його величина залежить від рівня процентної ставки, що впливає на розмір виплат по боргу; темпів зростання реального ВВП та обсягу первісного бюджетного дефіциту.

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

1. Міжнародна економіка та основні форми міжнародних економічних відносин

Економіка більшості країн світу є відкритою економікою. Для сучасного світу характерною є взаємозалежність економік країн, які, вирішуючи свої проблеми, спираються не тільки на власні можливості але і на ті можливості, які пов'язані з їх участю у світовому господарстві. Світове господарство - це внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками. Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних всесвітнім поділом праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство можна розглядати і як сукупність світових ринків: ринку ресурсів, продуктів, фінансових ринків із відповідною світовою інфраструктурою. Світове господарство ґрунтується на міжнародному поділі праці. Міжнародний поділ праці - це спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов. Основними чинниками, що зумовили поділ праці між країнами, були відмінності у володінні природними ресурсами, у їх природно-кліматичних умовах, географічному розташуванні, історичних традиціях виробництва та інше. В сучасний період основний вплив на міжнародний поділ праці здійснює продовження поділу праці в середині країни, який охоплює різні види спеціалізації -- міжгалузеву, внутрішньогалузеву і технологічну. Сучасний етап міжнародного поділу праці характеризується інтернаціоналізацією господарського життя та міжнародною економічною інтеграцією. Інтернаціоналізація економіки - це формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік. Міжнародна економічна інтеграція - процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму. Таким чином, характерною особливістю сучасного світового господарства є його глобалізація.

Під глобалізацією розуміють широкий спектр процесів, що відбуваються в сучасному світі - інтеграцію ринків ресурсів, продуктів і капіталу, появу єдиних для цілого ряду країн валют, уніфікацію стандартів і споживчих смаків, лібералізацію руху капіталів між країнами, введення єдиних правил у сфері регулювання банківських і фінансових операцій та інше. Глобалізація відкриває нові можливості для економічного розвитку країн. Разом з тим вона має і негативні сторони, зокрема, наражає національну економіку на небезпеку зовнішніх збурень, потрясінь та інше. Тому в сучасних умовах особливої ваги набувають питання захисту національних інтересів країн.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) - економічні відносини в системі світового господарства. Форми міжнародних економічних відносин:

- міжнародний рух капіталів;

- світова торгівля;

- міжнародні валютно-фінансові відносини;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародне науково-технічне співробітництво.

Міжнародний рух капіталів (МРК) - переміщення засобів за кордон (або з-за кордону) з метою отримання прибутку.

Функції міжнародного руху капіталів:

1. забезпечення економіки готівкою;

2. надання можливостей корпораціям та окремим особам отримувати дохід від розміщення їхніх тимчасово вільних грошових засобів;

3. перерозподіл ресурсів у глобальному масштабі.

Розрізняють експорт підприємницького капіталу (для одержання прибутку) і експорт позичкового капіталу (для одержання процента). Експорт підприємницького капіталу здійснюється у вигляді інвестицій, створення за кордоном спільних підприємств, дочірніх компаній або філій. Якщо експортер є повним власником підприємства або контрольного пакета акцій, то це прямі інвестиції; якщо ж повний контроль експортера над іноземним підприємством відсутній, то такі інвестиції називають портфельними. Міжнародні кредити можна розглядати і класифікувати за різними ознаками. За цільовим призначенням розрізняють: комерційні кредити, які надаються іншим країнам під закупівлю певних товарів фірм, які визначає кредитор; інвестиційні кредити - надаються для будівництва певних об'єктів або розширення діючих. За формами надання: фінансові кредити - вони не мають чіткого цільового призначення, позичальник може їх використати на погашення зовнішньої заборгованості, закупівлю засобів виробництва, інших товарів; товарні кредити - надаються у формі товарів і матеріальних цінностей; валютні кредити - надаються у вільноконвертованій валюті та у формі валютних цінностей. За строками: короткострокові - терміном до 1 року для закупівлі сировини та матеріалів; середньострокові - терміном від 1 до 5 років для придбання верстатів, обладнання, машин; довгострокові - на термін понад 5 років для будівництва суден, мостів, інших споруд.

Форми міжнародного науково-технічного співробітництва:

- створення спільних науково-співробітницьких центрів, бюро, лабораторій для використання новітніх оригінальних ідей у галузі науки, техніки тощо;

- консультації та координація дій у галузі науково-технічної політики;

- організація підготовки кваліфікованого персоналу дослідників;

- спільні дослідження світового досвіду в галузях організації виробництва і праці.

2. Міжнародна торгівля та її теорії

Збільшення кількості товарів, що вивозилися за кордон зумовило утворення світового товарного ринку. Світовий ринок - це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базуються на міжнародному поділі праці. Головним змістом світового ринку є пересування товарів і послуг між країнами, тобто міжнародна торгівля. Під міжнародної торгівлею розуміють сферу міжнародних товарно-гошових відносин, яка являє собою сукупність зовнішньої торгівлі усіх країн світу. Світова торгівля - форма МЕВ, що ґрунтується на глибокому МПП, спеціалізації окремих країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами. Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків - експорту та імпорту, різниця між якими складає торгівельне сальдо, а сума вартісних обсягів експорту та імпорту називається торговельним оборотом. Експорт - продаж товарів та послуг за кордон, а імпорт - купівля товарів та послуг з-за кордону. Необхідність міжнародної торгівлі зумовлена рядом чинників:

- міжнародна торгівля є засобом збільшення обсягів виробництва і добробуту населення;

- нерівномірність розподілу економічних ресурсів - природних, людських, інвестиційних - між країнами. Тому для підвищення і розвитку національного виробництва потрібен їх імпорт;

- потреба в нових технологіях;

- наявністю специфічних продовольчих товарів, які споживаються в усьому світі, але можуть вироблятися лише в окремих країнах (кава, какао, цитрусові тощо);

- потребою в іноземній валюті.

Міжнародна торгівля розвивається швидкими темпами, набагато випереджаючи зростання виробництва. У сферу світової торгівлі щороку надходить 1/5 усього, що видобувається, вирощується і виробляється на планеті. При цьому збільшується питома вага не сировини та енергоносіїв, а продукції обробної промисловості, яка нині становить понад ѕ усієї торгівлі, а частка машин і обладнання - 1/3.

Теорії міжнародної торгівлі:

Історично першою є теорія меркантилізму. Ця теорія ґрунтується на тому, що багатство нації визначається обсягом золота. Тому завдання національних держав - продавати більше, купувати менше, сприяючи таким чином переміщенню золота, яке виконувало функцію світових грошей, з одних держав у інші.

Класичні теорії зовнішньої торгівлі:

1.Теорія абсолютних переваг А. Сміта виходить з того, що добробут нації залежить від ступеня поглиблення поділу праці, в тому числі й міжнародного. Кожна країна має виробляти ті товари і послуги, у виробництві яких вона має абсолютні переваги, тобто виробництво товарів і послуг у цій країні обходиться дешевше ніж в інших.

2. Теорія відносних переваг Д. Рікардо передбачала, що кожна країна використовує свій капітал і працю у тих галузях, які забезпечують їй найбільші вигоди. Таким чином, відбувається найефективніший і найбільш економічний поділ праці між різними націями. Суть концепції Рікардо: наявність абсолютної переваги у національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі; міжнародний поділ можливий та ефективний за наявності порівняльних преваг. Сутність принципу порівняльних переваг полягає у тому, що обмін між двома країнами наступає тоді, коли відносні відмінності між витратами виробництва певних товарів в одній країні відрізняються від відношення між витратами виробників цих товарів в іншій країні. При налагодженні міжнародного товарообміну цими товарами кожна країна спеціалізується на виробництві й експорті того товару, виробництво якого для неї обходиться відносно дешевше, а імпортує товари, виробництво яких у даній країні обходиться відносно дорожче.

Неокласичні теорії світової торгівлі:

Теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера-Оліна. Шведські економісти Е. Хекшкр і Б. Олін показали, що порівняльні переваги пов'язані із забезпеченістю країни факторами виробництва. Кожна країна має тенденцію спеціалізуватися на тих виробництвах, для яких співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найсприятливіші. Отже, країни продають (експортують) товари інтенсивного використання відносно надлишкових товарів та ввозять (імпортують) продукти інтенсивного використання відносно дефіцитних для них факторів. Теорія альтернативних витрат Г. Хаберлера: він стверджує, що країни експортують продукцію найпередовішого технологічного виробництва, сприяючи тим самим поширенню у світі новітніх технологій. Відтак розрив між технологічними рівнями зникає, експорт скорочується, структура зовнішньої торгівлі змінюється. Теорія життєвого циклу товару Раймонда Варнона виходить з того, що всі товари проходять свій життєвий цикл. Ця теорія розглядає взаємозв'язок між життєвим циклом типового нового товару та міжнародною торгівлею за такою схемою:

І етап - поява нового продукту на ринку;

ІІ етап - зрілість продукту;

ІІІ етап - випуск стандартизованого продукту.

Міжнародна міграція робочої сили - переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх здібностей, кращих умов життя.

Причини міжнародної міграції робочої сили:

2. національні відмінності в рівнях заробітної плати;

3. міжнародна відмінності вартості життя;

4. нерівномірність інвестиційних процесів у різних країнах;

5. відмінності в рівнях безробіття між країнами;

6. суттєві відмінності рівнів життя населення різних країн;

7. потреба у використання іноземної робочої сили національними державами тощо.

3. Торгівельний та платіжний баланси. Валютний курс

Платіжний баланс - статистичний звіт за певний проміжок часу, який показує співвідношення між сукупними надходженнями з-за кодону та платежами за кордон.

Платіжний баланс складається із двох головних статей: рахунку поточних операцій і рахунку руху капіталу. Рахунок поточних операцій включає експорт та імпорт товарів і послуг, чисті доходи від іноземних інвестицій та чисті грошові перекази. Його величина залежить від обсягу експорту, імпорту та валютного курсу. Сальдо цього рахунку - це чистий експорт NХ. Рахунок руху капіталу включає приплив і відплив довгострокового і короткострокового капіталу в країну і з країни. Це пов'язано з кредитними відносинами, купівлею або продажем матеріальних та інших активів Третьою частиною платіжного балансу є офіційні резерви. Офіційні резерви - - це запаси іноземної валюти, що їх тримають центральні банки для урегулювання збалансованості платіжного балансу.

Дефіцит платіжного балансу означає, що населення країни, фірми та державні установи заплатили таким самим представникам інших держав більше, ніж отримали від них. Про величину дефіциту платіжного балансу можна судити із скорочення офіційних резервів (додатне значення у статті "Офіційні резерви"). Зростання офіційних резервів свідчить про активне сальдо платіжного балансу (від'ємне значення у статті "Офіційні резерви).

Торговельний баланс - статистичний звіт, у якому віддзеркалюються платежі з експорту, імпорту та реекспорту товарів за певний проміжок часу.

Товарний і платіжний баланс складаються з кредитних і дебетових рахунків. Кредитні розрахунки забезпечують надходження іноземної валюти в країну. Дебетові розрахунки - пов'язані з витратами іноземної валюти. Різниця між кредитом і дебетом утворює сальдо зовнішньоторговельного балансу. Валюта в широкому розумінні - це грошова одиниця країни; у вузькому - це грошова одиниця іноземних держав. Національна валютна система - форма організації валютних відносин країни, що визначається національним законодавством. Валюта ділиться на національну та іноземну. Здатність національної грошової одиниці обмінюватися на інші валюти називають конвертованістю валюти. Розрізняють валюти вільно конвертовані, частково конвертовані, неконвертовані, а також резервні. Вільно конвертовані -- валюти, що їх вільно й необмежено обмінюють на інші валюти. Частково конвертовані -- валюти країн, в яких застосовуються певні валютні обмеження для резидентів і окремих видів обмінних операцій. Валюта неконвертована -- валюта країн, заборонена до обміну на інші валюти без спеціального дозволу державних органів. Резервні валюти - вільно конвертовані валюти провідних країн, які використовують для розрахунків та визначення цін на світових ринках і зберігають в офіційних резервах центральних банків. Зовнішня конвертованість - надання повної свободи іноземним фізичним та юридичним особам щодо здійснення валютних операцій.

Внутрішня конвертованість - надання права здійснювати обмінні операції національних грошових одиниць на іноземну валюту тільки фізичним та юридичним особам даної країни.

Курс валюти - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни.

Котирування - визначення офіційними державними органами (центральним банком) ціни іноземної валюти.

Фактори, які зумовлюють коливання курсів валют: співвідношення купівельної спроможності валют на внутрішніх ринках; співвідношення попиту і пропозиції національних валют на міжнародних ринках. Розрізняють номінальний і реальний валютні курси. Номінальний валютний курс - це курс, за яким обмінюються валюти. Реальний валютний курс -- відносна ціна товарів, виготовлених у двох країнах. Він показує, в якому співвідношенні обмінюються товари однієї країни на товари іншої країни.

Існують три варіанти системи номінальних валютних курсів:

- Система жорстко фіксованих валютних курсів характеризується тим, що через продаж іноземної валюти або скуповування власної утримує курс своєї валюти в певних межах стосовно законодавчо встановленого валютного паритету.

- Гнучкі, або вільно плаваючі валютні курси складаються під впливом попиту і пропозиції на валюту.

- Гнучкі регульовані валютні курси -- це курси, які регулює держава для недопущення їх значних коливань.

Для досягнення певних економічних цілей держава може цілеспрямовано змінювати курс своєї валюти, якщо вона сама їх встановлює. Цілеспрямоване зниження державою курсу своєї валюти стосовно інших валют для досягнення певних проміжних цілей економічної політики називається девальвацією. Девальвацію проводять для стимулювання сукупного попиту в економіці і збільшення експорту товарів. Цілеспрямоване підвищення державою курсу своєї валюти стосовно чужоземних валют для досягнення певних проміжних цілей економічної політики називається ревальвацією. Ревальвація стримує експорт продукції і стимулює імпорт, сприяє відпливу капіталу з країни і гальмує його приплив. Девальвація і ревальвація проводяться переважно в умовах системи жорстко фіксованих валютних курсів. В історичному аспекті розрізняють три валютних системи: систему золотого стандарту, Бреттон-вудську систему, Ямайську валютну систему. Система золотого стандарту існувала протягом 1880-1913 рр. Вона передбачала наявність таких умов:

1 Кожна країна визначала золотий вміст своєї грошової одиниці.

2. Підтримка жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою пропозицією грошей.

3. Вільний рух золота між країнами

За цих умов валютний курс дорівнює співвідношенню золотого вмісту валют. Система золотого стандарту сприяла зниженню невизначеності та ризику в міжнародній торгівлі і тим самим стимулювала розвиток міжнародного товарообміну. Головним недоліком золотого стандарту було те, що його існування робило неможливим проведення країнами незалежної грошово-кредитної політики, спрямованої на розв'язання внутрішніх економічних проблем, робило міжнародний обмін залежним від видобутку золота..

Другою системою була Бреттон-Вудська система, яка існувала з 1944 по 1971 р. Її принципи: встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу американського долара; курс долара фіксований до золота (35 доларів за одну тройську унцію (31,1г. золота)); центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара; організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР. Третьою системою, яка існує сьогодні, є Ямайська система, започаткована в 1976р. В основі цієї системи лежать "плаваючі" курси валют. Ці курси змінюються у відповідь на ринковий попит і пропозицію. Ямайська система характеризується тим, що відмінено монетний паритет золота, країна сама обирає режим валютного курсу.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Базидевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: навч. Посібник. - Київ: Атака, 2002. -368с.

2. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник, - К.:»Основи», 2003.- 517 с.