Основні положення політекономії

Виникнення, еволюція, предмет політичної економії. Структура суспільного виробництва. Економічні потреби суспільства. Виникнення товарного виробництва. Характеристика економічних систем сучасного світу, ринкової економіки. Міжнародні економічні відносини.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 03.02.2010
Размер файла 164,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Витрати в короткостроковому періоді поділяються на постійні, змінні, сукупні, середні, граничні.

Постійні витрати - це витрати, які не залежать від обсягу виробництва і мають місце навіть при нульовому обсязі виробництва. Це витрати на орендні платежі, проценти по кредитах, утримання будівель, заробітну плату керівників, службовців тощо.

Змінні витрати - це витрати, які безпосередньо змінюються із зміною обсягу виробництва. До них належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію комплектуючі, транспортні послуги, оплату праці робітників тощо.

Сукупні (загальні) витрати - це витрати на придбання усіх необхідних факторів виробництва ( сума постійних і змінних витрат).

Середні витрати - це витрати в розрахунку на одиницю продукції. Виділяють середні постійні, середні змінні і середні загальні витрати виробництва.

Граничні витрати - це приріст витрат на виробництво кожної наступної (додаткової) одиниці товару.

У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати, які не можуть бути відшкодовані. До них належать втрати, які здійснюються раз і назавжди і не компенсуються в разі припинення діяльності фірми, а також втрачені можливості у зв'язку з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, що відшкодовуються з прибутку).

ТЕМА 7. НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОДУКТ. РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ

1. Національний продукт та його форми

Проаналізувати результати суспільного відтворення дає змогу система національних рахунків (СНР), згідно з якою основним показником національного продукту є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний дохід (ВНД), чистий внутрішній продукт (ЧВП), національний дохід (НД), особистий дохід (ОД), використовуваний дохід (ВД).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - сума вартості кінцевих товарів і послуг вироблених на території певної країни протягом певного періоду часу, здебільшого року.

Кінцеві продукти - це ті продукти, що остаточно покинули сферу виробництва і призначені для кінцевого споживання.

При визначенні ВВП не враховують вартість проміжного продукту. Проміжний продукт - це той продукт, який підлягає подальшій обробці, переробці чи перепродажу.

При визначенні ВВП не враховують вартість реалізації потриманих речей та операції з цінними паперами. ВВП є дуже важливим показником функціонування національної економіки. Проте він не враховує результатів економічної діяльності у тіньовому секторі економіки. За різними джерелами в тіньовій економіці України виробляється біля 50% усієї продукції. У ВВП не враховується обсяг продукції, виробленої домогосподарствами для власного споживання. Це дає підстави для висновку про те, що величина ВВП є заниженою.

З метою уникнення подвійного рахунку ВВП можна визначати як суму доданої вартості одержаної на всіх стадіях виробництва. Додана вартість - це різниця між виторгом фірми і сумою загальних витрат виробництва.

Крім вказаного методу визначення ВВП є ще два підходи:

1. Видатковий підхід, згідно з яким ВВП визначається як сума видатків на купівлю кінцевих товарів і послуг.

ВВП=С+І+G+Xn, де

С - видатки домогосподарств на споживчі товари,

І - інвестиційні витрати фірм,

G - витрати держави на купівлю товарів і послуг,

Xn - витрати іноземців на купівлю товарів і послуг, тобто чистий експорт. Це величина, на яку видатки іноземців на вітчизняні товари і послуги перевищують витрати вітчизняних споживачів на закупівлю імпортних товарів, тобто різниця між експортом і імпортом.

2. Дохідний або розподільчий підхід, згідно з яким ВВП є сумою доходів одержаних вітчизняними постачальниками ресурсів та інших платежів (амортизації та інших непрямих податків на бізнес).

ВВП=ЗП+ПЦ+ПБ+РП+А+НПБ, де

ЗП - заробітна плата найманих працівників;

ПЦ - проценти за кредит, одержані власниками грошового капіталу;

ПБ - прибуток підприємців;

РП - рентні платежі, одержані власниками землі;

А - амортизаційні відрахування;

НПБ - непрямі податки на бізнес.

Розрізняють номінальний і реальний ВВП.

Номінальний ВВП - це ВВП виражений у цінах поточного року.

Реальний ВВП - це номінальний ВВП, скорегований на індекс цін, тобто виражений у цінах базового року.

На основі ВВП визначають ряд інших взаємопов'язаних макроекономічних показників.

Валовий національний дохід (ВНД) - це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених як правило за рік усіма факторами виробництва, що належать резидентам певної країни. ВНД відрізняється від ВВП на величину чистих факторних доходів з-за кордону. Щоб визначити ВНД треба додати до ВВП доходи від вітчизняних факторів виробництва, що використовуються за кордоном і відняти доходи, одержані іноземцями в даній країні. Чистий внутрішній продукт (ЧВП) визначають як різницю ВВП і суми амортизації. Він вимірює загальний обсяг продукції, який економіка країни загалом може спожити, не погіршуючи своїх виробничих можливостей. Національний дохід (НД) - визначається як різниця ВНД та амортизації і непрямих податків на бізнес. Це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, чи ці ресурси використовуються у власній країні чи за кордоном. Це означає, що НД можна вирахувати додаванням усіх факторних доходів - заробітної плати, прибутку, процента і ренти. Особистий дохід (ОД) - дохід, одержаний домогосподарствами із урахуванням трансфертних платежів до сплати податків. Трансфертні платежі - ті виплати, які одержує населення із бюджету, незалежно від безпосередньої участі у створенні ВВП (пенсії, стипендії, субсидії тощо). Використовуваний дохід (ВД) - це особистий дохід за мінусом податків, тобто це та частина особистого доходу, яку використовують домогосподарства на свій власний розсуд. Він поділяється на споживання і на заощадження.

2.Теорія розподілу доходів та ціноутворення на фактори виробництва

При створенні національного доходу беруть участь чотири фактори виробництва і відповідно до їх вкладу здійснюється його розподіл. Розподіл національного доходу - це процес визначення частини виробленого продукту для окремих суб'єктів економічної системи чи виробничих факторів. При цьому, робітники одержують зарплату, власники землі - земельну ренту, власники грошового капіталу - процент, а підприємці - прибуток. Розподіл здійснюється через ринки виробничих ресурсів і готових товарів. Ринок ресурсів розподіляє доходи на фактори виробництва, а ринок товарів - товари особистого споживання, визначаючи тим самим частку виробників у доході. Розподіл здійснюється насамперед на грунті власності. Економічна функція розподілу національного доходу полягає у його впливі на національну економіку через систему потреб, інтересів, стимулів. Соціальна функція розподілу національного доходу спрямована на задоволення і розвиток соціальних потреб. Одна із перших теорій розподілу національного доходу була запропонована Ф.Кене в «Економічній таблиці» (18 ст.). Наступною була класична теорія, відповідно з якою розподіл пов'язується із теорією вартості. Первинними джерелами доходу є заробітна плата, земельна рента і прибуток, які визначають вартість товару. Тому розподіл визначає частки власників землі, капіталу і найманих працівників. Відповідно до маржинальної теорії (теорії корисності) основою розподілу є поняття граничної продуктивності факторів виробництва, а також зумовленість. Зумовленість - це прийняття рішень підприємцем, що визначають частку участі окремого фактора у виробництві, змінюють комбінацію використання усіх факторів у сукупності. Двигуном розподілу факторів виробництва є їх ціна, яка регулюється попитом і пропозицією. Таким чином, у ринковій економіці національний дохід розподіляється між власниками факторів виробництва відповідно до функції, яку виконує той чи інший фактор. Розподіл національного доходу між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів. Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості і межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств. Упродовж тривалого періоду у вітчизняній економічній науці панував марксистський підхід функціонального розподілу національного доходу. Згідно з ним, лише один фактор виробництва - праця - створює національний дохід. Усі інші фактори беруть участь у привласненні того, що створили наймані працівники. Результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить у структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу. Національний дохід має дві складові: затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, і затрати змінного капіталу, які набувають форми додаткової вартості. Якщо земля і капітал перебувають у приватній власності, то в суспільстві неминуче має місце експлуатація. Пропорція, у якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату і додаткову вартість показує ступінь експлуатації. Додаткова вартість, у свою чергу, у функціональному розподілі набуває таких форм: прибуток промислового капіталіста; прибуток торгівельного капіталіста; позичковий процент як форма доходу капіталіста-власника грошового 9позичкового) капіталу; рента, що є доходом землевласника. Тому прихильники марксистської схеми розподілу національного доходу виступають за одержавлення землі і капіталу. Проте більшість сучасних економістів поділяють неокласичну теорію розподілу, згідно з якою всі фактори виробництва створюють національний дохід і беруть участь у його привласненні. Розподіл національного доходу залежить від цін факторів виробництва. Ціна фактора - це сума грошей, яку платять за фактор виробництва. Вона й визначає розмір доходу власника відповідного ресурсу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попиті пропозиція на ресурси і рівень цін є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів. Величина доходу на кожен із факторів визначається граничним внеском кожного фактора у валовий дохід. Такий принцип розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та підприємців, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного із факторів. Таким чином в процесі розподілу НД формується ціна усіх факторів виробництва. Це відбувається відповідно до їх граничного вкладу у виробництво національного продукту.

Ціна на ресурси залежить від попиту на них. А попит на ресурси є похідним від попиту на продукт, який виготовляється за його допомогою. Це означає, що попит на ресурси залежить:

по-перше, від ціни товару, що виробляється при допомозі даного ресурсу;

по-друге, від продуктивності цього ресурсу у процесі створення товарів і послуг;

по-третє, від ціни цього ресурсу.

Прибутковим є використання того чи іншого ресурсу доти, доки величина граничного продукту цього ресурсу у грошовому вираженні (MRPx) буде дорівнювати величині граничних витрат на цей продукт (MRСx):

MRPх = MRСx

Формування факторних часток НД називається первинним розподілом національного доходу. Вторинний розподіл передбачає крім цього і перерозподіл національного доходу, тобто формування доходів із врахуванням трансфертних платежів. Тобто сучасна теорія розподілу національного доходу включає аналіз так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб'єктам державою незалежно від їх вкладу у створення національного продукту. Розподіл національного доходу між окремими фізичними особами, сім'ями чи домогосподарствами називають персональним або родинним розподілом доходів. Це поняття характеризує розподіл національного доходу без посилання на джерело доходу чи суспільну верству, до якої належить домогосподарство. Такий аналіз дозволяє виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей. Доходи домогосподарств або особисті доходи - це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу. Джерелами формування доходів домогосподарств є заробітна плата, доходи від власності, від особистого підсобного господарства, від індивідуальної трудової діяльності, від підприємницької діяльності, державні (соціальні) трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога з безробіття тощо), доходи з інших джерел (наприклад, спадщина). Доходи домогосподарств бувають натуральними (продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання) і грошовими. Усі грошові доходи, одержані домогосподарствами без урахування оподаткування і зміни цін, називають номінальними особистими доходами. Якщо із номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, одержимо номінальні використовувані доходи. Це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Вони характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів (інфляції). Реальні доходи визначають як відношення номінальних використовуваних доходів до індексу споживчих цін.

3. Заробітна плата, її форми, системи та види

Заробітна плата - це винагорода, яку одержує найманий робітник за виконану ним роботу. Заробітна плата є ринковою ціною праці. Розмір заробітної плати залежить від складності і умов виконання роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці. Рівень заробітної плати зумовлений попитом на працю і її пропозицією, а попит - продуктивністю праці, рівнем кваліфікації працівника, а також ціною тих товарів і послуг, які виробляються працівником. Матеріальним змістом заробітної плати є кількість благ, які забезпечують відтворення робочої сили. Слід розрізняти заробітну плату основну та додаткову. Основна зарплата визначається посадовим окладом, відрядними розцінками, тарифними ставками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Величина додаткової заробітної плати зумовлена кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премії, винагороди, заохочувальних виплат, а також доплат, що перевищують встановлені законодавством. Розрізняють такі основні форми заробітної плати:

- відрядна - виплачується за обсяг виробленої продукції чи виконаних робіт. Вона включає: пряму відрядну, непряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну, акордну оплату. Основою її нарахування є норма праці - відрядна розцінка;

- погодинна - виплачується за відпрацьований робітником час. Вона може бути простою погодинною і погодинно преміальною. Основою її нарахування є погодинна ставка;

- комісійна - використовується, щоб оплатити працю, коли не можна визначити ні обсягу виробництва, ні відпрацьований час. Виплачується вона як відсоток від суми укладених угод, обсягу реалізованої продукції тощо;

- комбінована - поєднує в собі усі перелічені форми.

Зв'язок між рівнем складності праці, кваліфікацією працівників і рівнем заробітної плати забезпечують через певні системи оплати праці (тарифна система, яка передбачає залежність оплати праці від тарифу і тарифної ставки, преміальна, акордна, система участі у прибутках, згідно з якою заздалегідь встановлюється частка прибутку, яка розглядається як преміальні виплати працівникам, пропорційно до тарифної ставки, особистих трудових характеристик).

Залежно від рівня заробітної плати розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата - це сума грошей, нарахована чи отримана працівником за відпрацьований час чи виконаний робітником обсяг робіт. Реальна заробітна плата - це та кількість товарів і послуг, яку можна придбати за номінальну заробітну плату, тобто це купівельна спроможність заробітної плати. Вона залежить від розміру номінальної заробітної плати і від динаміки рівня цін.

Індекс реальної заробітної плати визначається із врахуванням індексу цін:

Ірзп = Інзп /Іц,

Де Ірзп - індекс реальної заробітної плати;

Інзп - індекс номінальної заробітної плати;

Іц - індекс цін.

Рівень заробітної плати диференціюється залежно від рівня кваліфікації, продуктивності праці, ризиковості, відповідальності тощо. Вона здійснюється на основі закону граничної корисності, що проявляється як закон граничної продуктивності, або на основі ціни трудових послуг, наданих найманими працівниками підприємцям. З метою забезпечення мінімально необхідного рівня відтворення робочої сили використовують показник мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата - це грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах нормативної інтенсивності праці. Згідно із законом України «Про оплату праці» держава гарантує мінімальну заробітну плату на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

4. Земельна рента. Ціна землі

Земля та інші природні ресурси належать до факторів, кількість яких є обмеженою, тому за користування ними треба платити. Плата за користування орендованими природними ресурсами називається економічною рентою. Плата за користування чужою землею виступає у формі земельної ренти. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Земельна рента виступає у формі диференційної ренти. Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції. Земля обмежена у просторі, особливо обмежена площа кращих щодо родючості земельних ділянок. Потреби ж у продукції сільського господарства постійно зростають. Тому людство, щоб забезпечити свої потреби, змушене одночасно обробляти всі землі (в тому числі і середні та гірші), придатні для використання. Умови виробництва і реалізації продукції у сільському господарстві повинні забезпечувати можливість покриття витрат на виробництво і отримувати середній прибуток не лише на кращих і середніх, а й на гірших землях. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих земельних ділянок (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і становить земельну ренту - диференційну. Розрізняють дві форми диференційної ренти - першого і другого роду. Диференційна рента першого роду - це рента (додатковий дохід) отримана в результаті використання кращих і середніх за природною родючістю земельних ділянок та ділянок вигідно розташованих відносно ринків збуту і споживача.

Диференційна рента другого роду - це рента, одержана в результаті послідовних додаткових капіталовкладень в одну і ту ж земельну ділянку.

Крім диференційної ренти визначають монопольну ренту. Вона утворюється на землях особливої якості або в особливих кліматичних умовах. Монопольна рента - це різниця монопольно високою ціною і вартістю товарів високого попиту (наприклад кава, какао, окремі сорти винограду, цитрусових, тютюну). Виробництво яких нарощувати неможливо через обмеженість земель. Тобто це надлишковий прибуток, що перетворюється у ренту. Формами вилучення ренти можуть бути орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни. Орендна плата - це платіж, який орендар вносить власнику землі за користування земельною ділянкою. Сума орендної плати включає крім самої ренти амортизаційні відрахування на основні кошти і проценти на вкладений у землю капітал. На ставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умов платежу. В умовах ринкової економіки земля не лише здається в оренду, а є об'єктом купівлі-продажу, отже, має ціну. Ціна землі як форма доходу є похідною від величини ренти, що є ціною за право на тимчасове використання природних ресурсів. Ціна землі залежить від поточної вартості її граничного продукту і від вартості її граничного продукту в майбутньому. Вона залежить від доходу (ренти), який принесе її власнику земля в майбутньому. Це означає, що ціна землі є дисконтованою поточною ціною ренти. Отже, ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна величині процентної ставки. Вона визначається за формулою:

ЦЗ=(R/S)*100%, де

R - рента;

S - банківський відсоток.

5. Теорія капіталу і проценту

Ринок капіталу має складну структуру, оскільки капітал існує у різних формах, отже. Поняття капіталу - це багатогранне явище. Серед економістів і досі немає єдності щодо визначення суті капіталу. Класична політична економія визначає капітал як сукупність матеріальних благ, що задовольняють людські потреби у зростанні вартості. Марксистська політична економія характеризує капітал як сукупність певних виробничих відносин, характерних для системи найманої праці, з приводу привласнення власником засобів виробництва частини неоплаченої вартості. Згідно монетаристської теорії, капітал - це гроші, або кредитні гроші. Автори теорії корисності (зокрема представники австрійської школи) стверджують, що капітал - це усе, що приносить дохід як результат різної оцінки окремими економічними суб'єктами наявних і майбутніх споживчих благ.

Капітал (із латинської мови capitalis - головний) - це само зростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід. Його матеріально-речовим змістом є речові, особисті, інтелектуальні, фінансові фактори виробництва, його продукти.

Багатоаспектність категорії «капітал» виявляється у різноманітних конкретних формах його існування:

1) за сферами застосування: промисловий, торгівельний, позичковий;

2) за джерелами формування: власний, залучений;

3) за напрямами інвестування: речовий, людський;

4) за масштабами функціонування: національний, міжнародний;

5) щодо змінності у короткостроковому періоді виробництва: постійний і змінний;

6) за особливістю обороту і перенесення вартості: основний і оборотний;

7) за значенням у створенні і перерозподілі доходу: реальний і фіктивний;

8) за формами функціонування: індивідуальний, колективний, суспільний.

Капітал у грошовій формі виступає опосередковуючим фактором виробництва. Він не бере безпосередньої участі у процесі виробництва, проте є необхідним для започаткування виробництва, його розширення і безперервності. Грошовий капітал у своєму русі перетворюється у позичковий капітал. Позичковий капітал - це грошовий капітал, що надається його власником у позику іншим економічним суб'єктам з метою одержання доходу у формі позичкового відсотка. Позичковим капіталом характеризується чистою продуктивністю. Чиста продуктивність - це річна норма відсотка, за якої витрати на позичений капітал повинні окупитися.

Плата за користування грошовим капіталом виступає у формі відсоткової ставки або у формі позичкового відсотка. Процент - це плата або ціна грошового капіталу, яку одержує його власник. Розмір процента виступає у вигляді процентної ставки. Процентна ставка - це відносна величина процентних виплат, які виплачуються покупцем продавцю-власнику грошового капіталу за його надання у тимчасове розпорядження.

Класична теорія щодо процентної ставки базується на уявленні, що норма процента - це частина вартості додаткового продукту, створеного працею, а боржник згідний поступитися його частиною, оскільки позичений капітал передував початку виробництва. Отже, норма процента похідна від прибутку, тому вона є нейтральною від пропозиції і попиту на грошовий капітал. Неокласики (А. Маршалл, монетаристи) виходять із реального продукту, а не його грошового виразу. Отже, ставка процента визначається продуктивністю (попитом на інвестиційні засоби) і ощадливістю (пропозицією заощаджень). Ставка процента залежить від норми прибутку.

Згідно кейнсіанської концепції процентна ставка - це грошовий феномен, який визначає пропозицію грошей і попит на них. Суспільство змушене винагороджувати власників капіталу за їх відмову від його самостійного використання. Дж. Кейнс вказує, що позичковий відсоток - це винагорода за розлучення з ліквідністю, за зменшення активів власника. Але Дж. Кейнс, як і класики, пов'язує природу процента із нормою прибутку, адже від норми процента залежать мотиви до інвестування. Проте, норма процента у кожний даний період безпосередньо визначається співвідношенням попиту і пропозиції на позичковий капітал. Маржиналізм залучає до аналізу природи процента психологію господарюючих суб'єктів. Для власника грошового капіталу він (капітал) має більшу граничну корисність сьогодні, ніж у майбутньому. Позика веде до втрат частини граничної корисності, тому від позичальника вимагається повернення більшої суми грошей з метою компенсації ймовірних втрат. Цей надлишок і утворює процент. Сучасна економічна теорія здебільшого трактує процент як ціну, яка виплачується за право користуватися певною сумою грошей зараз, щоб не чекати доки ми її накопичимо в майбутньому. Це пояснюється дією закону спадної віддачі, оскільки гроші мають сьогодні більшу цінність (корисність) ніж будуть мати в майбутньому. Отже, позичковий відсоток є ціною грошового капіталу. Його можна розглядати як дисконт - компенсацію за втрату частини вартості, як винагороду за ризик при наданні грошового капіталу у позику. Норма відсоткової ставки - це та сума грошей, яку треба заплатити із кожної позиченої грошової одиниці.

Розмір або норма відсоткової ставки зумовлена:

1. факторами попиту (насамперед, чистою продуктивністю позичених грошей);

2. факторами пропозиції, до яких належать: рівень інфляції, рівень облікової ставки, ступінь ризику, термін, на який береться позика, величина позики, величина податків, конкуренція на грошовому ринку.

З огляду на інфляцію розрізняють номінальну і реальну відсоткову ставку.

Номінальна відсоткова ставка - це ринкова ціна кредиту, виражена в грошових одиницях за поточним курсом ( у поточних цінах). Реальна відсоткова ставка - це відсоткова ставка, виражена у незмінних грошових одиницях або скоригована з урахуванням інфляції. Вона визначається за формулою:

Rр = Rн - Т і ,

де

Rр - реальна відсоткова ставка,

Rн - номінальна відсоткова ставка,

Т і - темпи інфляції.

6. Прибуток, його форми та функції

Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом такого ресурсу як підприємницький хист. Винагорода, яку отримує підприємець, набуває форми підприємницького доходу, або прибутку. Прибуток - це винагорода підприємця за його організаційні здібності, управління виробництвом, інновації і ризиковий характер діяльності.

Розрізняють бухгалтерський, економічний та нормальний прибуток.

Щоб їх визначити необхідний валовий дохід. Валовий дохід (TR) - це виручка від виробництва і реалізації певного обсягу продукції. Він визначається за формулою:

TR = P*Q, де

Р - ціна товару;

Q - кількість виробленої та реалізованої продукції.

Бухгалтерський прибуток - це різниця між валовим доходом, отриманим від реалізації товарів і послуг, і сумою бухгалтерських (явних) витрат на виробництво і реалізацію цих товарів і послуг.

Пб = TR - ТС, де

Пб - прибуток бухгалтерський;

ТС - сукупні явні витрати.

Економічний прибуток - це різниця між валовим доходом і сумою усіх економічних (явних і неявних) витрат виробництва.

Нормальний прибуток - це мінімальний дохід, який дає можливість підприємцю здійснювати виробництво без збитків і залишитися в галузі. Він визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від альтернативних варіантів використання можливостей підприємця, тобто, це альтернативні, або неявні витрати. Нормальний прибуток дорівнює сумі економічних витрат. Прибуток, одержаний за всіма видами господарської діяльності фірми, становить балансовий прибуток. Він характеризує кінцевий фінансовий результат виробничої і невиробничої діяльності підприємства. Із балансового прибутку сплачують податки, проценти за кредит та інші неподаткові обов'язкові платежі. Чистий прибуток - це та частина прибутку, що залишається після сплати обов'язкових платежів. Чистий прибуток є джерелом розширення і розвитку виробництва, поповнення страхових і резервних фондів, виплати дивідендів по акціях та процентів по облігаціях, задоволення соціальних потреб і стимулювання праці працівників. Отже, частина чистого прибутку розподіляється між співвласниками підприємства, із нього сплачують дивіденди, відсотки по облігаціях, а все, що залишається, становить нерозподілений прибуток. Нерозподілений прибуток залишається в розпорядженні підприємства і використовується для інвестування виробництва, тобто є джерелом розширення, вдосконалення, оновлення виробництва.

Ефективність господарської діяльності підприємства виражають за допомогою рівня прибутковості або рентабельності.

Джерела прибутку:

· раціональне поєднання та ефективне використання виробничих ресурсів;

· зниження витрат праці та капіталу в розрахунку на одиницю продукції;

· запровадження у виробництво впроваджень НТП, інноваційність та ризик господарської діяльності;

· прискорення оборотності коштів підприємства;

· наявність певного ступеня монопольної влади.

Функції прибутку:

v первинна, рушійна сила виробництва;

v засіб (інструмент) до ефективного використання ресурсів і їх розподілу серед альтернативних видів виробництва;

v прибуток є одним із засобів розподілу національного доходу;

v прибуток стимулює нововведення та інвестування підприємствами.

ТЕМА 8. СУЧАСНІ ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ

1. Економічне зростання та його чинники

Економічне зростання являє собою збільшення кількості матеріальних благ і послуг, що виробляється в країні. Це розвиток національної економіки протягом певного періоду, який вимірюється приростом чи темпами приросту валового внутрішнього продукту, національного доходу, або темпами приросту цих показників у розрахунку на душу населення. Показники абсолютного приросту використовують для оцінювання темпів зростання економічного потенціалу країни, а приріст на душу населення - для аналізу динаміки добробуту населення країни та порівняння рівнів життя в різних країнах. Збільшення суспільного виробництва зумовлене зростанням потреб людей або збільшенням їх кількості. В залежності від чинників, що зумовлюють зростання суспільного виробництва, розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи економічного зростання. Екстенсивний тип економічного зростання досягається шляхом залучення додаткової кількості виробничих ресурсів за їхнього незмінного технічного рівня. За таких умов обсяг ВВП зростає за рахунок збільшення чисельності працівників, обсягу капіталовкладень, сировини, ресурсів, продовження тривалості робочого часу та за незмінної ефективності виробництва. При інтенсивному типі економічного зростання збільшення обсягів виробництва забезпечується шляхом впровадження новітніх технологій, раціонального використання ресурсів, удосконалення організації виробництва, тобто за рахунок підвищення продуктивності праці та ефективного використання усіх ресурсів. Економічне зростання може досягатися за наявності певних чинників або факторів. Важливим чинником економічного зростання є фактор попиту, тобто наявність потенційних покупців, готових спожити додатково вироблену в країні продукцію. Фактори пропозиції відображають реальні можливості економіки, щодо забезпечення економічного зростання. Ці можливості визначаються кількістю і якістю трудових ресурсів та їх освітньо-кваліфікаційним рівнем; відношенням людей до праці; кількістю капітальних благ та їх технічним рівнем; рівнем розвитку технології та організації виробництва; якістю природних ресурсів. Фактори розподілу відображають вдалість суспільного вибору щодо розподілу і використання наявних ресурсів; структуру народногосподарського комплексу. На можливість реалізації потенціалу вказаних прямих факторів економічного зростання впливають непрямі фактори: рівень цін на виробничі ресурси, рівень податків, норма позичкового процента, ступінь монополізації ринку, стабільність нормативно-правової бази.

2. Циклічність економічного розвитку

Так само як в економіці може спостерігатися зростання обсягів національного виробництва, так і може мати місце зниження обсягів ВВП, тобто важливою особливістю сучасної економіки, яка базується на ринкових засадах, є нестабільність. Довгострокове економічне зростання переривається спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості та зростанням цін. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить хвилеподібно-зростаючий, циклічний характер. Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку 19 ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства й особливостями сільськогосподарського виробництва. Економічний цикл - це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто, це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, що характеризується коливаннями обсягу національного виробництва, доходів і зайнятості та постійно повторюється. Його ще називають циклом ділової активності або діловим циклом.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Серед критеріїв класифікації циклів слід виділити тривалість, тобто час (місяць, рік) між двома сусідніми вищими або двома сусідніми нижчими точками ділової активності. За тривалістю економічні цикли поділяють на малі (короткі) цикли, які продовжуються 3-4 роки; середні цикли - строком 7-11 років; великі цикли (довгі хвилі), періодичність яких становить 40-60 років. У структурі циклічного економічного розвитку найбільш вираженими є середні промислові цикли. Історія середніх циклів починається із кризи перевиробництва 1825 р., що охопила Великобританію. Цей цикл тривав 12 років і закінчився кризою 1836 р., яка уразила економіку Великобританії та США. Через 11 років нова економічна криза охопила економіку Великобританії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857р.стала першою світовою циклічною кризою. Пізніше більшість криз були світовими. В цілому у 20ст. у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося 14 циклічних криз.

Кожен економічний цикл є унікальним. Але водночас усі цикли характеризують певні загальні ознаки. Насамперед, це загальна послідовність у зміні фаз циклу. Більшість учених - економістів поділяють цикли на чотири фази: пік, спад (рецесія), дно, піднесення. Пік або вершина є найвищою точкою піднесення, коли в національній економіці досягається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін має тенденцію до підвищення, а ріст ділової активності припиняється. Найнижча точка економічного спаду (дно) характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають зростати (мал.1).

Вихідною фазою економічного циклу є криза, спад виробництва, який ще називають рецесією. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза створює передумови для її власного відмирання та виникнення наступної фази. Фаза піднесення завершується і змінюється фазою кризи ( рецесії ) на так званій верхній поворотній точці піку чи вершини.

Мал. 1 Економічний цикл

Таким же чином фаза кризи ( спаду, рецесії ) завершується і створює умови для нового піднесення через фазу депресії на її поворотній найнижчій точці - на дні. Початок піднесення, що настає за спадом, називають пожвавленням, а глибокий і тривалий спад - депресією. Внаслідок дії різноманітних факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення - з фазою піднесення, і цикл функціонує як двофазний. Спад і піднесення є його головними фазами, а пік і дно позначають поворотні пункти циклу. Отже, діловий цикл триває від одного економічного спаду до іншого. Основними індикаторами фази циклу виступають обсяг реального виробництва, рівень зайнятості і рівень безробіття.

Фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, фазою, яка є найвідчутнішою за своїми соціально - економічними наслідками, є фаза кризи або рецесії. Це період, протягом якого реальний ВВП скорочується протягом не менше як шести місяців. Рецесія починається від піку і закінчується найнижчою точкою спаду - дном. Для неї характерними є: перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом і зростання запасів нереалізованої продукції; падіння цін на товари; скорочення обсягів виробництва; масове банкрутство торгівельних, промислових фірм і банків; збільшення незайнятості виробничих потужностей; зростання безробіття; зниження рівня номінальної і реальної зарплати, прибутків підприємств та інших доходів; падіння курсу акцій; потрясіння кредитної системи; підвищення норми позичкового процента; зростання соціальної напруженості та ін.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях, у точці «дна», після чого починається пожвавлення і піднесення. Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає, скорочуються товарні запаси, відбувається значний приріст виробничих інвестицій. В міру економічного піднесення, зростають темпи приросту рівня цін. Піднесення - це фаза, яка характеризується збільшенням обсягів виробництва, зростанням добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевищує всі попередні. Різні сектори економіки по - різному підлягають циклічним коливанням. Найчутливішим до них є виробництво інвестиційних товарів, споживчих товарів довготривалого використання та будівництво.

Існує ряд теорій, які розглядають економічні цикли та їх причини. У другій половині ХІХ ст. англієць В. Джевонс пояснював циклічність появою плям на Сонці, американець Г. Мур - ритмічністю руху Венери, С. Сісмонді причиною криз вважав недостатнє споживання населення, український економіст М.І. Туган-Барановський - диспропорційність між галузями економіки. Інноваційні теорії, зокрема, Й. Шумпетер, А. Хансен, пов'язують циклічність із нерівномірністю НТП, стрибкоподібним характером оновлення основного капіталу. Дж. М. Кейнс та його послідовники Р. Харрод, Дж. Хікс та ін. розглядають цикл як результат взаємодії руху національного доходу, споживання і заощадження. Монетаристська теорія виходить із того, що головну роль у динаміці економічного циклу відіграє нестабільність грошової пропозиції. Можна звести різні теорії ділових циклів до двох підходів - теорій, що пов'язують цикли із зовнішніми факторами та теорій, що пояснюють цикли внутрішніми факторами. До внутрішніх факторів слід віднести: коливання інвестицій; зростання доходу і споживання; рішення у грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним їх вилученням з обігу невідповідність між сукупним попитом і пропозицією зміни в державних закупках. Серед зовнішніх чинників циклічності виділяють політичні перевороти, трансформації соціально-економічної системи, війни, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових родовищ корисних копалин нових земель, зміни у зовнішніх умовах функціонування національної економіки, наукові відкриття, технологічні інновації, помилки уряду в реалізації економічної політики тощо. Але безперечним є те, що циклічні коливання викликані суттєвими змінами в сукупному попиті або в сукупній пропозиції. Політика держави, спрямована на залагодження коливань в економіці, називається антициклічною політикою. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов'язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюється економічними агентами. Політика стримування - це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. вони застосовуються у тому випадку, коли економіка перебуває у фазі піднесення. Держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов'язкових резервів тощо. Політика експансії - це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи рівень сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов'язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання. Однак антициклічне регулювання повністю не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.

3. Безробіття, його види та наслідки

Однією із складових ринкової економіки є ринок праці. Він охоплює всі категорії працездатного населення, яке готове працювати за наймом або в режимі само зайнятості, підприємництва. Ринок праці є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями національної економіки з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників. Головними елементами ринку праці є попит , пропозиція, ціна робочої сили. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою загальної потреби на робочу силу для випуску продукції, які забезпечені реальними робочими місцями. Пропозиція робочої сили - це працездатне населення, яке пропонує свою робочу силу за кожного рівня заробітної плати. Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів, зокрема, рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, характером і змістом праці, податковою системою тощо. Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон'юнктури ринку. Якщо попит і пропозиція врівноважуються, потреби суспільства в робочій силі задовольняються максимально. Ситуації рівноваги ринку праці відповідає певний рівень заробітної плати. Слід зазначити, що обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який в свою чергу, залежить від загальної ринкової кон'юнктури та фази економічного циклу в країні. Коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робочу силу зростає, а ринок праці розширюється. Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими і безробітними. Зайнятість населення, як економічне поняття - це сукупність економічних, правових, соціальних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід. Зайнятість, як економічна проблема, - це співвідношення чисельності працездатного населення і кількості зайнятих, яке характеризує ступінь використання трудових ресурсів та ситуацію на ринку робочої сили. Зайняте населення - це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, хто мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку, тощо. Зайняте населення є активною частиною трудових ресурсів, яка задіяна у суспільному виробництві. Крім зайнятих в структурі працездатного населення виділяють безробітних і добровільно непрацюючих (незайнятих). Безробітні - це громадяни, які не мають роботи, але активно шукають або очікують її і здатні приступити до неї. Згідно Закону України „Про зайнятість населення”, безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості. Незайняті - це люди, що не працюють і не шукають роботу за даного рівня заробітної плати. Це частина дорослого населення, що навчається, перебуває на пенсії, є надто хворими, щоб працювати, або не потребує роботи, у зв'язку з наявністю інших джерел для існування. Отже, люди, що мають роботу - зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її - безробітні; а ті, що не мають роботи і не шукають її - незайняті. Згідно методики МОП (Міжнародна організація праці - це спеціалізована установа, утворена в 1919 році, працює при ООН, що проголосила своєю метою вивчення і покращення умов праці і життя трудящин шляхом рекомендацій з питань трудового законодавства) усе населення поділяється на економічно активне і економічно неактивне. Економічно активне - це частина населення, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг. Кількісно воно складається із чисельності зайнятих економічною діяльністю і чисельності безробітних. Економічно неактивне населення - це особи у віці 15 - 70 років. Які не можуть бути кваліфіковані як зайняті або безробітні: учні, студенти, курсанти денної форми навчання, пенсіонери, зайняті домашнім господарством, особи, які не мають необхідності або бажання працювати. Безробіття - соціально-економічне явище, пов'язане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї. Вонро відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Важливою ознакою безробіття є його закономірний характер.

Безробітних у загальній чисельності робочої сили відображає рівень безробіття. Рівень безробіття - це відношення кількості безробітних до величини робочої сили (суми зайнятих і безробітних):

Рівень безробіття = Чисельність безробітних / кількість робочої сили х 100%

Серед основних чинників формування безробіття слід виділити:

- недостатній рівень сукупного ефективного попиту;

- негнучкість системи відношення цін і ставок заробітної плати;

- недостатня мобільність робочої сили;

- структурні зрушення в економіці;

- дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національних меншин;

- демографічні зміни в чисельності і складі робочої сили.

Аналіз статистичних даних про зайнятість населення та безробіття показує, що на ринку праці щорічно відбувається певний приплив робочої сили та приріст вільних робочих місць. Пропозиція робочої сили, так само як і попит на неї, безперервно змінюються. Вільні робочі місця заповнюються безробітними, але частина працездатного населення лишається без робочого місця. Отже, зайнтість і безробіття є актуальними економічними проблемами.

У залежності від причин, які викликають безробіття, розрізняють декілька його видів. Фрикційне безробіття виникає внаслідок зміни робочого місця на краще, у зв'язку з переїздом з однієї місцевості до іншої та закінченням навчального закладу. Це «добровільне» безробіття, оскільки виникає з ініціативи самих працівників. Воно є неминучим, певною мірою бажаним і відносно короткочасним. Перехід із малооплачуваних, малопродуктивних робіт на продуктивніші сприяє підвищенню доходів і кращому розподілу трудових ресурсів. Структурне безробіття спричинене структурними зрушеннями в економіці, закриттям старих підприємств і виробництв. В результаті змінюється попит на окремі професії і фахи та пропозиція робочої сили щодо них. Робоча сила повільно реагує на зміни в попиті на товари і послуги, зміни техніки і технології виробництва, тому й виникає безробіття. «Структурні» безробітні зможуть працевлаштуватися тільки в результаті перекваліфікації, перепідготовки чи зміни місця проживання. Різниця між структурним і фрикційним безробіттям полягає в тому, що «фрикційні» безробітні мають навики і фах, які можуть продати на ринку праці, а «структурні» безробітні не можуть отримати роботи без попередньої додаткової перепідготовки, навчання чи зміни місця проживання. Фрикційне безробіття носить короткостроковий характер, а структурне - більш тривалий і тому вважається серйозною проблемою. Циклічне безробіття - це вивільнення робочої сили, викликане загальним спадом виробництва внаслідок циклічних коливань. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час кризи. У ринковій економіці, в силу її динамізму, обов'язково існує оптимальний резерв робочої сили і підтримується природна норма безробіття, при якій досягається довготривала рівновага, коли темпи інфляції дорівнюють очікуваному темпу зростання цін. Вважається, що наявність структурного і фрикційного безробіття є передумовою для розвитку економіки. Повна зайнятість визначається як зайнятість, що складає менше 100% робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття називають природним безробіттям. Повна зайнятість, таким чином, це зайнятість при наявності природного безробіття. Природний рівень безробіття залежить від інформованості населення про можливості зайнятості, системи підготовки та перепідготовки кадрів, міграційних та демографічних факторів, тощо. Вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5 - 6%. За умов, коли фактичний рівень безробіття дорівнює природному безробіттю, фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП. Потенційний ВВП - це максимальний його рівень, що може підтримуватись за даної технології, повної зайнятості, без прискорення інфляції. Безробіття є серйозною соціально-економічною проблемою оскількипороджує цілий ряд негативних як економічних, так і соціальних наслідків. За наявності циклічного безробіття в економіці виникають певні втрати. Вони виражаються у відставанні фактичного ВВП від потенційного його рівня. Американський вчений А.Оукен виявив залежність, за якою кожен відсоток циклічного безробіття викликає 2,5% відставання ВВП фактичного від потенційного. Це отримало назву закону Оукена.

Поряд з економічними втратами безробіття має негативні соціальні і психологічні наслідки, а саме: відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення; втрата кваліфікації робітників, що може згодом зумовити значне зниження зарплати чи нові звільнення; погіршення фізичного і психологічного стану робітників; падіння моральних підвалин; громадська і політична напруга в суспільстві.

4. Інфляція: суть, види та наслідки

Однією із найважливіших проблем багатьох країн світу, насамперед, тих, що переходять до ринкової економіки, є інфляція. Інфляція - це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу , що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Інфляція вимірюється за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує як змінилися ціни в національній економіці за певний період.


Подобные документы

  • Економічні потреби суспільства: сутність і класифікація. Технологічний спосіб виробництва. Роль НТП в розвитку технологічного способу виробництва. Економічна система й економічний лад суспільства. Сучасні соціально-економічні системи та їх еволюція.

    контрольная работа [37,6 K], добавлен 08.12.2010

  • Політекономія - суспільна наука, система знань про економічні системи, сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціонування національного виробництва. Предмет і метод політекономії, виникнення, етапи розвитку. Економічні закони і категорії.

    лекция [278,9 K], добавлен 07.04.2012

  • Історичний процес виникнення та розвитку системи економічних ідей та поглядів. Періодизація історії економічних вчень. Економічні вчення епохи доринкової економіки, нерегульованої та регульованої ринкової економіки. Формування політичної економії.

    презентация [4,4 M], добавлен 25.03.2013

  • Початок самостійного розвитку економічної теорії. Виникнення політичної економії. Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і виробництвом. Розвиток відносин власності в Україні. Еволюція форм організації суспільного виробництва.

    шпаргалка [138,9 K], добавлен 27.11.2010

  • Історичні етапи розвитку економічної думки. Економічні закони, принципи та категорії. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства. Сутність та типи економічних систем. Форми організації суспільного виробництва. Грошовий обіг та його закони.

    курс лекций [197,0 K], добавлен 10.11.2010

  • Товарна форма виробництва: генезис, сутність, основні риси. Загальний та частковий поділ праці як матеріальна основа виникнення та розвитку товарного виробництва. Еволюція товарної форми господарства, її відмінності та характеристика в сучасних умовах.

    контрольная работа [27,3 K], добавлен 01.08.2010

  • Система економічних законів, їх суть і класифікація. Основні фактори суспільного виробництва: сутність і співвідношення. Виробничі ресурси, їх обмеженість. Економічні інтереси і потреби: діалектика взаємозв’язку. Еволюція грошей.

    шпаргалка [22,9 K], добавлен 17.06.2007

  • Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії. Вільям Петті - родоначальник англійської класичної школи політекономії. Економічні вчення фізіократів, Адама Сміта, Давида Рікардо, французьких політекономістів.

    реферат [50,0 K], добавлен 30.09.2011

  • Економічні потреби і виробничі можливості суспільства. Людина як провідний елемент продуктивних сил і виробничих відносин. Еволюція економічних систем. Відносини власності в економічних системах. Функції та еволюція грошей. Грошовий обіг та його закони.

    шпаргалка [2,1 M], добавлен 24.01.2011

  • Поняття та зміст, історія виникнення та розвитку політичної економії. Заслуга класичної школи та її найвідоміших представників. Предмет політичної економії. Методи дослідження економічних процесів на сучасному етапі. Сутність нормативного підходу.

    контрольная работа [13,8 K], добавлен 07.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.