1.1 Причини і передумови перехідної економіки України

Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого. Найбільш розповсюдженою характеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнах, колишніх республіках СРСР, є поняття «адміністративно-командна система», проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи - її господарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним. Визначально синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

В СРСР 92 % власності було зосереджено в руках держави. Звідси випливає висновок, що невід'ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності і частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; по-третє, від характеру самої праці; по-четверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектично взаємопов'язані між собою [12; 90].

Управління виробництвом і власністю в СРСР мало адміністративно-командний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав'язувались значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалось заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п'ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країн Заходу.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Це було зумовлено тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави. При цьому проголошувалось існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта - вищі чиновники партійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (близько 35%) витрачалась на військові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо 1908 р. ця частка становила 54,8%, 1928 р. - 58,1, то 1988 р. - 40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР посідав 77-е місце в світі.

Водночас соціалістичною за змістом була система освіти, охорони здоров'я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, розподілу житла, пенсійного забезпечення, дитячого дошкільного та позашкільного виховання, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. Завдяки цим елементам соціалізму змінювався і капіталістичний устрій у розвинених країнах світу. З цього приводу навіть Папа Римський Іоанн Павло II зазначав: «Прихильники розгнузданого капіталізму ігнорують добрі діяння, здійснені за комунізму, - боротьбу з безробіттям, власність бюрократично номенклатурної еліти, таку систему найлогічніше назвати «державно номенклатурним соціалізмом». Проте у післясталінський період ця система економічно була набагато гуманнішою і демократичнішою, ніж в Україні кінця 90х років XX ст. - початку XXI ст.

Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (поділ останніх на аграрні, індустріальні і постіндустріальні) є поверхневою, оскільки ігнорує тип власності, системну характеристику продуктивних сил, має інші вади.

Недостатньо обґрунтованою є також характеристика економічної системи СРСР як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі елементи соціалізму) видається за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.

Що стосується визначення поняття «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово стихійна, стихійна) заміняє визначальний для характеристики економічної системи критерій - тип економічної власності. Залежно від останнього формувався тип юридичної власності - передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.

Якщо згрупувати існуючі положення щодо вектора наступних перетворень, то можна виділити такі основні моделі: 1) ринкової економіки, ринкової економічної системи, соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиненої ринкової економіки та ін.; 2) змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму; 3) постіндустріального суспільства; 4) національної економіки; 5) капіталістичної економіки; 6) народної економіки. Розглянемо коротко кожну з них передусім у методологічному аспекті.

Серед перелічених моделей ринкової економіки найбільш недосконалою є модель руху до ринку. У підручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг» [2;128]. Американський економіст П. Хейне стверджує, що ринок - це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів [3;56]. Можна давати й ґрунтовніші визначення ринку, але його невід'ємними найважливішими атрибутами все одно залишаться процес купівлі-продажу товарів і послуг та механізм його забезпечення відповідно до вимог певних законів.

З погляду структури суспільного відтворення ринок є одним з елементів сфери обміну. З методологічної точки зору, зокрема з боку вимог системного підходу, це положення означає зведення цілісної системи (яка існувала тоді в СРСР та Україні) до одного з її елементів, до того ж не найважливішого, оскільки сферою домінантою суспільного відтворення є безпосереднє виробництво.

Друга модель ринкової економіки - це рух до ринкової економіки або ринкової економічної системи. Між цими моделями істотних відмінностей немає, оскільки, по-перше, поняття «економіка» в онтологічному сенсі означає народне господарство, що включає галузі матеріального виробництва і сфери нематеріального виробництва. Іншим важливим аспектом (гносеологічним) цієї категорії є те, що це наука, яка вивчає народне господарство, способи його ведення людьми, відносини між людьми у процесі виробництва і обміну товарів, закономірності цього процесу [4;102].

По-друге, економічна система також характеризується як сукупність економічних відносин між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Відмінність між поняттями «економіка» та «економічна система» полягає у тому, що перше з них місткіше (оскільки включає наукову дисципліну, що вивчає народне господарство), а також у тому, що економічна система вказує на наявність окремих підсистем, елементів, взаємодія між якими формує єдину цілісність. Ці відмінності, у свою чергу, випливають із поняття «система», яка розглядається як «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність».

Для характеристики економічної системи на макрорівні двома найважливішими ознаками є типи власності (а в їхніх межах - окремі форми) і господарський механізм, який є комплексом основних форм, методів і важелів використання економічних законів, розв'язання суперечностей, реалізації власності, а також розвитку людини та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп. Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власності є приватна (передусім приватна капіталістична) та комплекс ринкових форм, методів і важелів, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції, стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановлення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз та інших названих форм і методів.

Ринкова економіка, або з позицій системного підходу - ринкова економічна система, створює для цього на пізніх етапах своєї еволюції такі відсутні в ній органи, як різні види бірж (на попередніх етапах такими органами були центральні банки, комерційні банки та ін.).

Ця модель існувала впродовж кількох століть (з початку XVI ст.), еволюціонуючи від менш розвинених до більш розвинених форм. Наприкінці XIX ст. вони стали доповнюватись такими якісно новими ознаками, як колективна капіталістична власність (формою розвитку якої стали акціонерні компанії) та монополістична планомірність. Остаточного краху ринкова економіка зазнала під час світової кризи 1929 - 1933 рр.

Двома найважливішими макроекономічними ознаками якісно нової економічної системи капіталізму стають державна власність та державне регулювання. З погляду господарського механізму це означає, що замість ринкових важелів регулювання відбувається їх поєднання з державним регулюванням. Внаслідок неспроможності ринкової економіки вирішувати низку макроекономічних проблем, які вона сама породила, постійно зростає роль державного регулювання, яке здійснюється за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Стає зрозумілим, що без активної ролі держави як регулятора неможливе саме існування економічної системи капіталізму.

1.2 Характерні риси перехідної економіки України

перехідний період

З кожним роком у світі посилюється розуміння того, що намагання досягти економічного росту без приділення достатньої уваги соціальним проблемам не може служити основою для подальшого розвитку суспільства. Виконання урядом важливих функцій регулювання ринкової економіки повинно поєднуватися з вкладанням коштів у розвиток людського капіталу. Така роль не перешкоджає економічному зростанню, а навпаки, придає йому прискорення та забезпечує його сталість.

Досвід багатьох країн з перехідною економікою свідчить, що Уряд дійсно виконує важливі обов'язки в управлінні економікою таким чином, щоб забезпечити стабільність та згуртованість суспільства. Ці життєво необхідні цілі являються важливими не просто самі по собі, а у випадку їх досягнення, можуть сприяти зменшенню соціальних конфліктів, а також прискоренню економічного зростання.

Ринкова економіка потребує наявності розвинутих демократичних інструментів та інституцій. Головне завдання Уряду у довготерміновій перспективі полягає у тому, щоб перетворитися в ефективну установу, спроможну простежувати дотримання демократичних принципів і практики на усіх рівнях і в усіх сферах життя суспільства з метою сприяння створенню умов для загального процвітання, шляхом забезпечення справедливого доступу до можливостей суспільства, а також для ефективного розподілу суспільних благ в умовах розвинутого ринку [12;256].

Одним із напрямків забезпечення економічної трансформації України є проведення реформи системи державного управління, актуальність якої зумовлюється наступними обставинами:

Нинішня ситуація у системі державного управління характеризується відсутністю прозорості в процесах прийняття та виконання урядових рішень.

Уряд не зовсім відійшов від ролі, яка була притаманною державним органам адміністративно-командної системи, а саме - від керівництва економікою та управлінням господарською діяльністю, хоча в ринковій економіці головною функцією уряду має бути встановлення інституційних та правових рамок, в межах яких економічні агенти одержали б можливості для діяльності за принципами ринку.

Структура апарату центрального уряду побудована відповідно до галузевої структури національної економіки; діє велика кількість виконавчих органів, функції яких не сумісні з моделлю ринкової економіки і які дублюють один одного.

Створення ефективної та прийнятної для суспільства системи державного управління, яка спроможна оперативно діяти в умовах ринкової економіки, забезпечувати сталий баланс економічних інтересів у державі - є однією з ключових умов забезпечення економічної безпеки.

Стан економічної безпеки має стати головним критерієм оцінки ефективності державної економічної політики і діяльності владних структур у ході реформування економіки.

Трансформація методів державного управління покликана змінити і принципи роботи центральних органів виконавчої влади [11;401].

Верховна Рада України прийняла проект Закону “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, який дозволить створити цілісну систему прогнозів економічного і соціального розвитку на різні періоди та систему програмних документів економічного і соціального розвитку.

Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади та органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програма економічного і соціального розвитку - це документ, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення; формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблем економічного і соціального розвитку та досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Розбудова соціально-орієнтованої ринкової економіки потребує удосконалення методів державного регулювання соціально-економічними процесами [13;16].

Перш за все, на мою думку, необхідними умовами удосконалення державного регулювання соціально-економічними процесами мають бути:

· впровадження відкритості і прозорості бюджетного процесу, створення механізму ефективного контролю за виконанням бюджету, використанням бюджетних коштів;

· недопущення погіршення показників у життєво важливих секторах економіки і особливо в тих, стан яких наближається до критичних значень;

· недопущення переважання групових або регіональних інтересів над загальнонаціональними в процесі формування державних цільових програм та Державного бюджету.

Важливим інструментом реалізації державної соціально-економічної політики в Україні є впровадження адекватного економічній ситуації програмно-цільового управління. Шляхом концентрації обмежених бюджетних ресурсів на реалізації державних цільових програм, спрямованих на вирішення пріоритетних проблем і завдань, можливо у стислі терміни забезпечити подолання кризових явищ в економіці і суспільстві.

На сьогодні ці важелі використовуються недостатньо ефективно. Ситуація з розробки і затвердження державних програм в країні набула складного і до певної міри неконтрольованого характеру, що в значній мірі є наслідком відсутності або недосконалості існуючої законодавчої, нормативної та методичної бази.

Відсутність механізму контролю за розробкою, прийняттям та реалізацією програм спричинила затвердження великої кількості програм, значна частина яких не фінансується. Тому важливим питанням є впорядкування механізму формування, прийняття та контролю за реалізацією програм, що фінансуються з державного бюджету, ефективного використання та повернення бюджетних коштів шляхом прискореного впровадження результатів реалізації програмних заходів.

Мінекономіки розроблений проект Закону України “Про державні цільові програми”, який, на нашу думку, дозволить вирішити переважну більшість питань, зокрема щодо принципів, умов, обов'язкових вимог, етапів формування програм та їх складу, повноважень органів державного управління та суб'єктів формування і виконання програм, запровадження системи комплексної державної експертизи, контролю і звітності, визначення порядку фінансування програм і контролю за використанням бюджетних коштів, а також припинення виконання програм, в. т.ч. дострокового. Зараз проект Закону знаходиться у Кабінеті Міністрів України і готується для подання Верховній Раді.

Потребують змін і організаційні механізми підготовки рекомендацій. На перше місце виступає не кулуарна підготовка рішень з наступним узгодженням позицій інших відомств, а процес постійного (крок за кроком) обговорення проблемного питання з метою виявлення проблем, розбіжностей, суперечностей.

У цьому процесі знайде своє місце і такий важкий для виконання на сьогодні захід, як залучення до обговорення незалежних експертів, представників громадських організацій, представників інших гілок влади.

Лише розгорнута система комунікацій здатна забезпечити ефективність політики, досягнення економічного зростання.

Головна мета будь-якої реформи - економічна свобода громадян і створення на цій основі ефективної господарської системи, здатної забезпечити динамічний розвиток народного господарства і гідний рівень добробуту громадянам держави, подолавши відставання від інших країн.

При проведені ж реформ економічної системи України не були навіть визначені та проаналізовані основні комплексні моделі, які можуть забезпечити економічне зростання. Ці перетворення не сприймаються суспільством і здійснюються незалежно від його потреб, тобто мають самодостатній характер їх проведення в соціальному плані, що коштує народу дуже дорого.

Політичне й економічне реформування буде успішним лише тоді, коли само воно буде психологічно і соціально обумовленим, а методи його здійснення - реалістичними та ефективними. Інакше нам ще довго доведеться виживати на звалищах минулого.

Метою реформ в умовах сьогодення не може бути стабілізація економіки. Адже, по суті, це означало б нижню рівновагу, коли спад призупинився, а економічне зростання ще не почалось. Але при цьому зберігаються всі диспропорції, які склалися за роки кризи і економічної деградації, а також ціла низка руйнівних чинників, програм та моделей. Таке становище не може зберігатися довго, оскільки в подальшому воно призведе до ще більшого застою і деградації [11; 3].

Проблема нашої економіки в першу чергу полягає не в тому, щоб швидко перейти від планових до ринкових засад, а в переході від економіки, що базується на екстенсивному способі розвитку шляхом інтенсифікації виробництва, до економіки, основу якої складають найновіші технології, високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на цій основі ми повинні побудувати новий господарський механізм.

Глобальні зміни полягають у тому, що завтра головним фактором суспільного розвитку стає не науково-технічний прогрес (шлях, на який ми нещодавно ступили і нині долаємо), а якості людини, і це вже багатьма державами визнано. Якщо відбудувати схему країн за рівнем економічного розвитку, досягненнями і результатами, рівнем життя і т.д., то вони будуть знаходитись у прямій залежності від якості людського капіталу.

Використовуючи найкращий світовий досвід, маючи необхідне наукове підґрунтя, ми повинні трансформувати існуючі відокремлені частини, розірвані інформаційні потоки і створити новий макроекономічний господарський механізм, що забезпечить поступовий підйом та розквіт нашої багатої, незалежної держави.

Господарський механізм не існує окремо від виробничої та організаційної діяльності людей, суспільства. Він підпорядкований визначеним об'єктивним суспільним закономірностям. Це активна самодостатня система, якій властива організація, втілена в охоплюючу весь виробничий простір мережу самостійних суб'єктів. Це соціальна система, і її головними компонентами є господарюючі суб'єкти, а, отже, люди. Для них властива певна форма існування, обумовлена їх особистими інтересами, бажаннями та намірами. Отже, якщо система не в змозі задовольняти першочергові потреби своїх суб'єктів, а саме - людей, то навіщо вона взагалі потрібна.

Суспільний продукт господарської системи знаходиться у постійному русі, проходячи стадії виробництва, розподілу, обміну і споживання. Система становить організм, котрий має два основних зустрічних потоки, один з яких - потік товарів, продукції, робіт, послуг, а інший - грошовий. Збалансованість цих потоків і є здоровим функціонуванням економіки. Як і в будь-якому живому організмі, порушення кровообігу в економіці неминуче призводить до больового шоку та загибелі.

Зараз Україна переживає складний період саме цього шоку - фінансового колапсу. Грошові потоки розірвано, замість них з'являються грошові сурогати (взаємозаліки, векселі, бартер тощо). Фінансові установи, що мають бути серцем збалансованих грошових потоків, не здатні забезпечити відтворення цього процесу, бо вони зайняті насамперед підтриманням ліквідності та вкладанням своїх коштів у облігації внутрішньої державної позики. Витрати, які несе держава з введенням грошового сурогату, чи взаємозаліки, чи вексельний обіг, чи бартер, який на сьогоднішні день становить 50% фінансового потоку, наносять невиправної шкоди, відкидають нас у епоху середньовіччя [8;168].

Необдумана монетарна політика уряду та Національного банку України призвела до зниження рівня монетаризації економіки, її знекровлення. Зниження рівня монетаризації у 2001 році до 13,4% проти 70% нормативних зумовлене випереджаючими темпами зростання рівня інфляції порівняно з темпами зростання грошової маси, внаслідок чого було розімкнуто товарні та ресурсні потоки.

Відірваність господарської системи від виробництва, ринку продуктів і ресурсів, відсутність інформації про її діяльність - все це призводить до необхідності терміново налагодити побудову макроекономічної системи України, негайно вирішити питання: що виробляти і в якій кількості; з якими витратами і для кого; як розподіляти вироблений суспільний продукт.

Основною ланкою системи повинно стати виробництво з його основним елементом - господарським саморегулюючим суб'єктом. При всій значимості виробництва, воно має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Лише споживання робить необхідним виробництво, а виробництво заради виробництва - безглузде. Споживання створює мету виробництва і водночас його мотив, формує соціальне замовлення виробництву, обсяг, структуру і якість суспільного продукту. Задоволена потреба часто народжує нову, часто більш складну потребу. Зростання і ускладнення потреб є потужною рушійною силою розвитку виробництва, яке можливе за умови максимального використання вітчизняними підприємствами високих технологій, створення стратегічного ешелону НТП, випереджаючого розвитку сфери промислової переробки сировинних ресурсів.

У загальній макроекономічній системі особливу увагу слід приділити зовнішньоекономічним зв'язкам. На етапі складання міжгалузевих балансів, розробки планів розвитку держави та визначення її виробничих потужностей необхідно сконцентрувати всі наявні фінансові джерела у експортноспроможному виробництві, яке здатне у стислі терміни окупити вкладені у нього кошти і отримати прибуток, забезпечити необхідні фінансові надходження до бюджету. Разом з тим необхідно запобігти відпливу капіталів з економіки України до інших країн світу через офшорні зони тощо, використовуючи ці кошти для забезпечення власного економічного зростання. Лише за приблизними розрахунками акумулювання та використання цих капіталів надасть можливість відродити економіку і досягти рівня валового внутрішнього продукту 1990 року вже у 2007 році. При цьому імпортна частка валового внутрішнього продукту повинна складатися лише з тих товарів, які з поважних причин не виробляються на цей час в Україні, але мають стратегічно важливе значення [12;306].

Глибока інституціональна і організаційно-структурна криза виявляється у стагнації мікроекономіки та її інфраструктури, управлінському вакуумі, втраті керованості. Політика щодо подолання кризи повинна ґрунтуватися на концепції та стратегії мікроекономічного розвитку як частини загальноекономічної стратегії реформування. При цьому важливо розробити модель переходу до нових механізмів організації, управління й господарювання.

Сьогоднішня ситуація вимагає негайного перегляду та формування стратегії промислового розвитку на основі використання досягнень НТП, активізації інвестиційного процесу та докорінної структурної перебудови виробництва шляхом прискореного розвитку наукомістких галузей. Адже промислова сфера досі залишається основною ланкою соціально-економічного прогресу, вирішальним фактором економічного зростання. Високотехнологічні промислові сфери виступають потужним каталізатором технологічного оновлення усього національного товаровиробництва, визначення першочергових точок зростання і забезпечення конкурентоспроможності промислової продукції на внутрішніх і зовнішніх ринках. Стратегія і тактика розвитку цієї сфери повинна бути визначена структурною і промисловою політикою держави.

Структурна перебудова економіки має відбуватись послідовно, поетапно, з розгортанням інвестиційної та інноваційної діяльності, забезпечуючи оздоровлення виробничої структури економіки при посиленні ролі внутрішнього банківського капіталу і власних коштів підприємств.

На першому етапі структурної перебудови економіки увагу слід зосередити на галузях, що визначають життєзабезпечення населення. Важливо відновити інвестиційний попит на оновлення і розвиток товарного виробництва, забезпечивши його достатніми внутрішніми накопиченнями й інвестиційною підтримкою держави. Такими паростками економічного зростання можуть стати галузі зі швидкими темпами економічного обороту, високим і стійким ринковим попитом - агропромисловий комплекс, харчова та легка промисловості, сфера послуг.

Таким способом буде зупинено спад рівня життя населення. Із зупинкою спаду виробництва, стабілізацією систем життєзабезпечення населення та відродженням позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності активізується процес економічного відтворення й пожвавлення.

Другий етап структурної перебудови економіки може початись тільки за умов відтворення фінансової системи на засадах нової економічної системи, формування надійного ринку цінних паперів і капіталу, введення науково обґрунтованої амортизаційної діяльності, регулювання темпів зміни співвідношень руху фондів накопичення і споживання.

За прогнозними оцінками зарубіжного досвіду, для нормалізації відтворення основних фондів питому вагу накопичень в національному доході слід підтримувати на рівні не нижче 20%.

Третій етап структурного оновлення економіки - це перехід до нормального функціонування економіки, яке передбачає узгоджену взаємодію як ринкової економіки з конкуренцією у всіх сферах бізнесу під регулюючим впливом держави, так і планової, де державні муніципальні накопичення й інвестиції під структурні зміни формуються залежно від загальнодержавних і місцевих потреб та замовлень в єдиному руслі національних інтересів України.

Підприємливість і ринкова активність на третьому етапі будуть залежати не тільки від потреб, попиту і платоспроможності внутрішнього ринку, а й значною мірою від зовнішніх ринків, інтеграції економіки у світовий економічний простір.

Враховуючи те, що країна 7 років йшла до економіки ринкового типу, необхідно взяти всі ті надбання, якими вона володіє сьогодні, і додати ті нові форми та інструментарії, якими користується світова економічна наука і не відштовхує світова економічна система [26;15].

Ми повинні створити всі умови переходу від економіки, яка базується на екстенсивному способі розвитку, до економіки, яка розвивається шляхом інтенсифікації виробництва, основу якої складають найновіші технології, високий рівень науки в поєднанні з високим загальноосвітнім рівнем. Саме на цій основі ми повинні побудувати новий господарський механізм, нову господарську систему.

Крім того, ми повинні чітко визначити своє місце у системі світової економічної безпеки, орієнтуючись в першу чергу на досягнення власних економічних інтересів, водночас враховуючи інтереси світової спільноти.

Розділ 2. Характеристика рівня продуктивних сил і виробничих відносин в процесі трансформаційних зрушень в економічному житті України

Економічна трансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуже непросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв'язки між окремими явищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому при аналізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися до досить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідної економіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища як певні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.