Передумови та форми функціонування внутрішнього економічного механізму підприємства

1. Проблема підприємництва: уточнення або переорієнтація сфер діяльності підприємства. Для новоствореного підприємства ця проблема полягає в конкретизації попереднього, відносно невизначеного напрямку і секторів ринку, що неминуче натикається на труднощі технічного й адміністративного характеру при новій орієнтації давно існуючих підприємств.

2. Технологічна проблема: створення технічної системи, яка забезпечила можливість реалізації попереднього рішення, а саме вибір технології, переформування інформаційної мережі та системи контролю.

3. Адміністративна проблема: визначення структур і процедур, які б забезпечували нормальне функціонування підприємства.

Послідовне вирішення цих проблем формує цикл адаптації підприємства. Кожне підприємство визначає свою стратегію адаптації виходячи з власних особливостей.

2.4 Еволюція економічного механізму вітчизняних підприємств

Найбільш радикальний шлях підвищення економічної ефективності промислового виробництва пов'язаний зі створенням досконалого господарського механізму, застосуванням економічних методів у системі управління, планування, фінансування, оцінки та економічного стимулювання господарської діяльності виробничих підприємств.

На шляху вдосконалення господарського механізму вже пройдено кілька етапів, і на кожному з них випробувана певна модель (або принципова схема) організації господарського механізму. Зупинимося на цих моделях детальніше, оскільки досвід їх розроблення і впровадження становить не тільки історичний, а й, безумовно, науковий інтерес.

До економічної реформи 1965 р. у державному секторі діяв господарський механізм, в основу якого було покладено переважно директивний, адміністративно-командний підхід до вирішення господарських питань. Його можна охарактеризувати як однобічний, бо основним було завдання виконання плану з випуску і реалізації товарної продукції та забезпечення нею всіх споживачів за обсягом, номенклатурою, асортиментом, якістю та термінами постачання. Інше важливе завдання - підвищення економічної ефективності промислового виробництва - у повному обсязі не ставилося, а його часткове вирішення за допомогою окремих планових показників відчутно не впливало на господарську діяльність виробничих колективів та підвищення якості їх роботи. Відносно високі темпи розвитку в галузях промисловості в попередні роки досягалися в основному за рахунок політичних, ідеологічних, організаційних та адміністративно-правових методів в управлінні та плануванні.

Невідповідність між економічною політикою, яка базувалася на адміністративному підході до виробництва та розподілу ресурсів, і завданням підвищення економічної ефективності промислового виробництва проявилася досить явно вже в перші роки після війни, коли здійснення нових п'ятирічних планів розвитку народного господарства вимагало великих капіталовкладень та мобілізації всіх можливих джерел накопичення. Уже тоді зниження темпів розширеного відтворення, падіння рівня економічної ефективності промислового виробництва та темпів накопичення вказували на необхідність удосконалення принципів економічної політики, зміни стилю та методів у системі управління, планування та економічного стимулювання, заміни моделі господарського механізму, що склалася, новою.

Уперше завдання переходу на нову, оновлену модель господарського механізму в промисловості було поставлено в 1965 р. Центральною проблемою такого переходу було визнано підвищення економічної ефективності промислового виробництва.

Для визначення економічної ефективності виробничих фондів передбачалося використовувати показники прибутку та рентабельності. Ці показники пропонувалося застосовувати в системі централізованих показників планування основної промислової діяльності підприємств, у системі обліку та звітності, а також у системі економічного стимулювання трудових колективів при створенні трьох фондів - фонду матеріального стимулювання, фонду соціального розвитку та житлового будівництва і фонду розвитку виробництва.

Слід зазначити, що ця реформа господарського механізму мала прогресивний характер, була першим кроком на шляху до ринкової економіки з елементами державного регулювання, створювала можливість відійти від суто адміністративних методів господарювання. Далеко не всі ключові питання реформи моделі господарського механізму того періоду дістали необхідне розроблення та наукове обґрунтування. Насамперед це стосується системи економічної оцінки основної діяльності підприємств. Передбачалося, що така оцінка, як і раніше, повинна здійснюватися за допомогою системи планових показників, доповнених показниками прибутку та рентабельності. Однак питання, яким чином слід визначати ефективність виробничих фондів або основної діяльності, не було з'ясовано. Одні економісти пропонували використовувати загальний прибуток та рентабельність, інші - розрахунковий прибуток та відповідний рівень рентабельності. Котрий із цих показників точніше відображає реальний рівень ефективності виробництва при тій чи іншій економічній оцінці, визначено не було, як і не було з'ясовано питання, який з наведених показників доцільніше використовувати при розробленні та формуванні поточних і перспективних планів економічного та соціального розвитку підприємств.

Не можна також вважати обґрунтованим питання про використання зазначених показників у системі економічного стимулювання. Якщо за допомогою системи економічного стимулювання передбачалося мобілізувати зусилля виробничих трудових колективів на розв'язання завдань підвищення ефективності промислового виробництва, що визначалася через показник рентабельності, то виникало запитання: для чого іншим фондоутворюючим показником використовується показник реалізації товарної продукції?

Якщо цим передбачалося підвищити відповідальність, моральну та матеріальну зацікавленість колективів не тільки у виконанні плану виробництва, а й у реалізації товарної продукції, то для досягнення такої мети, очевидно, доцільно використовувати систему формування фонду заробітної плати на підприємствах. З цієї точки зору фонд матеріального стимулювання більшість економістів розглядали і зараз розглядають як частину загальної системи оплати праці відповідних виробничих колективів. Тим самим, не приділялося необхідної уваги стимулюванню виробничих колективів за досягнутий рівень ефективності основної діяльності підприємств.

Якщо передбачалося стимулювати трудові колективи за досягнутий рівень ефективності виробничих фондів або основної діяльності, то доцільно було б використовувати один фондоутворюючий показник, а саме рівень рентабельності підприємства, який склався. У цьому разі стимулювання за досягнутий рівень ефективності основної діяльності має своє особливе, самостійне значення, відмінне від призначення та практичного застосування системи створення фонду заробітної плати та різних форм оплати праці.

До недоліків реформи 1965--1966 рр. можна віднести те, що запропонована модель господарського механізму практично не торкалася діючого на той час фінансово-кредитного механізму та його основних ланок, зокрема системи розподілу прибутку, системи фінансування та кредитування капіталовкладень, методів розроблення, формування та обґрунтування Щорічних та перспективних фінансових планів у їх зв'язку з завданням підвищення ефективності основної діяльності підприємств та ін.

Принципово новий підхід до розроблення та формування моделі господарського механізму було запропоновано у 1979 р. Основний наголос у цьому підході було зроблено вже не на постановку та розв'язання завдання підвищення економічної ефективності промислового виробництва, а на розроблення та формування п'ятирічних та річних планів економічного та соціального розвитку підприємств. Для оцінки їх роботи було рекомендовано використовувати показник чистої продукції (валового доходу) та розрахований на його основі показник продуктивності праці. З теоретичного погляду це означало відхід від теорії чистої доданої вартості (прибутку) та орієнтацію на теорію валового доходу, а побудований на основі останньої господарський механізм було визнано особливим його типом -- так званою другою моделлю господарського механізму.

У практиці господарської діяльності підприємств цей тип господарського механізму не дістав широкої підтримки, оскільки відразу у процесі його практичного застосування виявилися суттєві недоліки. Насамперед це стосується вибору вихідної теоретичної концепції - теорії валового доходу (чистої продукції).

Відомо, що при цьому знову-таки залишалося невирішеним питання: як визначати ефективність виробничих фондів або ефективність основної діяльності підприємств. Ігнорування цього питання в системі економічної оцінки, обліку та звітності, під час аналізу господарської діяльності підприємств, розробленні та формуванні перспективних і річних планів економічного та соціального розвитку, при організації системи економічного стимулювання, по суті, нейтралізувало всі зусилля з практичного здійснення всіх інших пропозицій щодо удосконалення моделі господарського механізму.

Новий етап перебудови господарського механізму розпочався у 1987 р. з удосконалення та розширення сфери застосування господарського розрахунку, самоокупності та самофінансування з метою створення та посилення внутрішніх стимулів розвитку підприємств. При цьому передбачалося поширення принципів госпрозрахунку на роботу всіх структурних підрозділів. Головним критерієм оцінки та матеріального заохочення колективу вважалося зіставлення витрат та результатів. В основу організації госпрозрахунку внутрішніх підрозділів були покладені ті самі принципи, що визначали госпрозрахунок підприємства в цілому: окупність витрат і самофінансування процесу відтворення, виробничо-господарська самостійність та самоуправління колективу, матеріальна зацікавленість у кінцевих результатах діяльності.

Особливу роль у розвитку внутрішньовиробничого госпрозрахунку відіграло впровадження колективного та орендного підрядів. Економічна сутність колективного підряду полягала в тому, що колектив робітників брав на себе обов'язки щодо випуску продукції (виконання робіт або надання послуг) у встановлені терміни, а адміністрація підприємства зобов'язувалась надавати йому необхідні ресурси та оплатити виробничу продукцію за наперед визначеними розцінками.

Розвиток колективного підряду на підприємствах передбачав упровадження його більш прогресивної форми - орендного підряду, ефективність якого пов'язувалася з можливістю господарської самостійності колективу-орендатора у використанні державних засобів виробництва. Однак широкого застосування на практиці господарювання підприємств орендний підряд не знайшов, що було зумовлено особливостями командно-адміністративної економіки.

Узагальнюючи практику формування внутрішнього економічного механізму вітчизняних підприємств, зазначимо особливості господарського механізму, що склався, та його недоліки. До них належать:

ь централізоване планування, яке охоплювало всі сторони діяльності підприємств, що зменшувало їх відповідальність;

ь оцінка ефективності діяльності за рівнем виконання плану, що не стимулювало підвищення ефективності виробництва;

ь жорстка регламентація взаємозв'язків між підприємствами (постачальник - виробник - споживач) і керуючими органами, що не створювало умов для стимулювання до підвищення якості продукції;

ь централізований розподіл ресурсів, регламентація розподілу прибутку, що не стимулювало його збільшення;

ь централізоване витратне ціноутворення, яке не давало можливості об'єктивно оцінювати ефективність діяльності підприємства.

2.5 Світовий досвід організації внутрішніх економічних відносин

У ринковій економіці важливою передумовою успішного розвитку підприємства є підприємницький стиль його діяльності. Якщо підприємство велике, воно може втратити підприємницькі властивості внаслідок більшої інерційності. Для такого підприємства більш характерні риси прирістного стилю поведінки. Воно надає перевагу стабільності, що значно знижує потреби в нововведеннях. Це, у свою чергу, призводить до зниження конкурентоспроможності та зменшення частки підприємства на ринках збуту продукції. Усі ці проблеми притаманні нині більшості великих підприємств України. Перед ними постає завдання пошуку шляхів поєднання переваг великих фірм та підприємницьких властивостей малих підприємств, тому процес відродження та подальшого розвитку великих підприємств в Україні повинен супроводжуватися їх внутрішньою дезінтеграцією - виокремленням внутрішніх підприємницьких структур. Досвід такої дезінтеграції мають Японія та США.

Розглянемо, як вирішувалася подібна проблема великою японською фірмою «ОМРОН», що була створена на базі невеликого підприємства з персоналом 110 осіб. Ця фірма спеціалізувалася переважно на виготовленні апаратури управління та мала на кінець 70-х років на ринку цієї продукції частку в 40%. Технічні підрозділи фірми хоча й були невеликими, але мали змогу в найкоротші терміни (за кілька днів) створити на вимогу замовника новий устрій, не застосовуючи складного устаткування.

У 80-ті роки становище фірми, масштаби якої значно зросли, стало погіршуватися. Відчутно збільшився термін виконання замовлень -- до 2-3 місяців. За п'ять років частка фірми на ринку знизилася до 37%. Ці зміни було названо «синдромом великого бізнесу», який характеризується надто централізованим та розгалуженим апаратом управління, всеохоплюючою формалізованою системою процедур прийняття рішень, збільшенням кількості нарад для формування щоденних рішень, відсутністю відповідальності за їх підготовку та прийняття, відкладання рішень та ін.

В основу реконструкції фірми були покладені дві ідеї:

1. Наблизити адміністрацію до реальних умов роботи низових підрозділів;

2. Створити кілька підприємств, яким можна надати повну самостійність і які функціонуватимуть у межах компанії як окремі невеликі фірми, самостійно здійснюючи дослідницькі роботи, модернізацію продукції, виробництво і маркетинг, у тому числі зарубіжний маркетинг.

На початок реконструкції у фірмі працювало понад 5000 осіб. Фірма виготовляла 7 видів продукції. Усього було створено 20 дрібних фірм у межах компанії, по кілька фірм з кожного виду продукції. Управління децентралізували за трьома рівнями: адміністрація компанії, управління по групах продукції, керівництво фірми.

З організацією внутрішньофірмового підприємництва поряд із збільшенням обсягу діяльності низових підрозділів підвищується відповідальність та розширюються повноваження їхніх адміністрацій. Якщо раніше керівник підрозділу відповідав лише за прибутки і збитки та повинен був відстежувати обсяг продажу, то після створення малої фірми він контролює статті бухгалтерського балансу та надходження готівкових платежів. Таким чином, його обов'язки стають подібними до обов'язків президента компанії середнього масштабу.

Як організовані фінансові відносини між компанією та внутрішньою фірмою? Корпоративний фінансовий центр (у даному разі «ОМРОН-банк») розглядає капітал низових підрозділів як свої позики цим організаціям. Так, якщо товарні запаси в тому чи іншому низовому підрозділі збільшуються порівняно з попереднім роком, то таке збільшення розглядається як додаткова позика від «ОМРОН-банку», що обкладається відповідним обліковий відсотком.

Подібна реорганізація перетворює низовий підрозділ у ризиковану компанію, діяльність якої можна порівняти з діяльністю конкурентів.

У результаті організації внутрішньофірмового підприємництва «синдром великого бізнесу» змінився «довгостроковим циклом зростання». Цей цикл здійснюється за схемою: реакція на вимоги споживачів - нові технології - нові товари - розширення ринкової участі - зростання прибутків. Результати проведеної реорганізації характеризують такі дані: у перший рік обсяг продажу збільшився на 27%; доходи до сплати податків -- на 33%; доходи після сплати податків -- на 49% [9; 363-366].

Внутрішньофірмове підприємництво досить поширене в американських корпораціях. Тут основоположною є ідея, згідно з якою підприємницька автономія -- суттєва передумова інноваційної діяльності. Сутність внутрішнього підприємництва полягає у вивільненні творчої підприємницької активності на внутрішньофірмовому рівні. Якщо вчений, інженер, винахідник, службовець має потенційно цінну науково-технічну ідею і готовий стати головним організатором у справі її здійснення, йому створюють необхідні для цього умови.

Керівництво корпорації формує певну мережу підтримки підприємництва в межах корпорації. По-перше, воно забезпечує фінансування ризикованих проектів шляхом створення альтернативних джерел фінансування (загальнокорпоративні кошти на НДДКР, кошти підрозділів, спеціальні інноваційні фонди для фінансування ризикованих проектів). Щоб мати можливість використовувати ці фонди, інтерапренер мусить довести вигідність свого проекту. Деякі корпорації дають змогу інтерапренерам випускати власні акції і розміщувати їх усередині корпорації. По-друге, багато корпорацій створюють у своїй структурі спеціальні підрозділи - венчурні групи, відділи нововведень та ін., що виявляють цінні науково-технічні ідеї, реалізація яких неможлива в межах даної структури. Таким підрозділам доручається організація внутрішніх фірм для реалізації цих ідей і створення умов для їх діяльності.

Першим кроком до розвитку внутрішньофірмового підприємництва на вітчизняних підприємствах має стати усвідомлення їх керівниками і спеціалістами сутності та ефективності підприємницького стилю поведінки. Важливо проявити ініціативу у створенні малих підприємницьких фірм усередині великих акціонерних товариств. Для цього необхідно формувати концепцію організації внутрішньофірмового підприємництва, яка повинна орієнтувати на вирішення стратегічних завдань компанії: обраних компанією стратегій діяльності, науково-технічного розвитку, маркетингу.

економічний внутрішній ринок ціна



3. Внутрішні ціни та методи їх формування

3.1 Сутність внутрішньогосподарського ринку

Розвиток механізму внутрішньогосподарського розрахунку в підприємствах обумовлює необхідність формування системи внутрішньогосподарського ринку, що гармонізує взаємовідносини між підрозділами та адміністрацією підприємства. Така система при правильній її побудові і застосуванні вдосконалює внутрішньогосподарський механізм, дає можливість більш обґрунтовано розраховувати витрати і результати роботи підрозділів, здійснювати їх стимулювання.

Внутрішньогосподарський ринок - це система економічних (товарно-грошових) відносин, які забезпечують ефективне функціонування підприємства на основі економічного інтересу внутрішньогосподарських підрозділів в кінцевих результатах діяльності. В умовах розширення економічної самостійності структурних підрозділів виникає потреба у товарно-грошових відносинах як економічного елемента управління структурними підрозділами з боку адміністрації підприємства. Такі відносини замінюють цілу систему директивних показників і дають можливість управляти господарською діяльністю підрозділів підприємства, не використовуючи надто жорсткої регламентації. Структурні підрозділи підприємства в умовах відносної економічної самостійності дістають можливість самостійно виконувати замовлення сторонніх організацій, а також здійснювати спільну діяльність на принципах прямих договірних відносин.

В основі системи внутрішньогосподарського ринку лежать внутрішні ціни. Вони являють собою умовно-розрахункові ціни, які використовуються при обміні продукцією та розрахунках між підрозділами підприємства. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються.

У світовій практиці специфічні особливості внутрішніх цін проявляються у спеціальному терміні для їх визначення - трансфертні ціни. Встановлення внутрішніх цін, особливо у великих компаніях, - складне та трудомістке завдання. Оскільки рух коштів згідно з цінами є лише документальним і не створює реального прибутку для підприємства, складається враження, що встановлення рівня внутрішніх цін - виключно облікова операція, яка не впливає на реальні господарські рішення. Проте практичний досвід показує, що багато часу витрачається на формування та узгодження внутрішніх цін.

При формуванні внутрішньогосподарського ринку слід враховувати економічну природу внутрішніх розрахункових цін, їх докорінну відмінність від цін відкритого конкурентного ринку (ринкових цін). Збігання терміну "ціни" не дає ніяких підстав для ототожнення внутрішньогосподарських цін з цінами ринковими. На відміну від ринкових цін, стосовно яких ставиться завдання зробити їх відомими для всіх операторів ринку, внутрішні ціни, як правило, є конфіденційними. Оскільки ринкові ціни формуються під впливом попиту та пропозиції і виконують якісно зовсім інші функції порівняно з внутрішньо-господарськими цінами. Насамперед, ринкові ціни дозволяють виявити оцінку споживачем пропонованих на ринку товарів: потребу у відповідній продукції, її якості продажного та післяпродажного сервісу, доступності за ціною. Завдяки цьому створюється можливість для прояву розподільчої функції ціни, за допомогою якої відбувається переливання капіталу до прибуткових секторів та галузей економіки й повнішого задоволення суспільних потреб. Стимулююча функція проявляється через високі ринкові ціни на продукцію підвищеного попиту, а також відносно підприємств, які виробляють товари з нижчими, порівняно з іншими виробниками, витратами. Селективна функція виявляє товаровиробників, не здатних при даному рівні ринкових цін забезпечити прибуткове виробництво, тому їх чекає банкрутство. Ринкові ціни встановлюються в такий спосіб, що окремий оператор ринку позбавлений можливості істотно впливати на їх рівень.

Внутрішньогосподарські розрахункові ціни виконують такі основні функції: функцію оцінки результатів діяльності внутрішніх підрозділів підприємства за певний період часу, як правило, за рік (обліково-вимірювальна), а також роль економічного інструмента визначення розмірів матеріального стимулювання працюючих за колективні річні результати (стимулююча). Допоміжною, похідною, функцією від цієї основної є функція розподілу новоствореної вартості між підрозділами, з одного боку, та підприємством в особі його власника (керівника, менеджера, адміністрації і т.п.) - з другого (розподільча). При цьому реалізується також і функція узгодження інтересів сторін, які вступають в економічні відносини розподілу, визначаючи рівень та структуру внутрішньої розрахункової ціни. Інтереси власника або особи (групи осіб) полягають в досягненні високих підприємницьких результатів (прибутку), інтереси підрозділів зводяться до належної винагороди за працю. По суті, функції розподілу та узгодження інтересів мають мотиваційну природу і мало різняться між собою, тому можна вважати головною функцією внутрішньогосподарської розрахункової ціни забезпечення гармонійної підприємницької та трудової мотивації.

Отже, ринкові ціни є регулятором обсягів і пропорцій розширеного відтворення суспільного продукту, а внутрішньогосподарські розрахункові ціни - регулятором економічних відносин всередині підприємства на стадії виробництва продукції ще до того, як вона надійде до сфери обміну.

Кожне підприємство формує свою власну систему внутрішніх цін. Однак можна виділити два основні чинники, які впливають на вибір системи внутрішньофірмового ціноутворення:

· стиль управління вищого керівництва;

· професійна орієнтація керівництва підприємства.

Стиль управління проявляється в ступені його централізації. Коли підприємство як організація має централізовану структуру і можливості кожного структурного підрозділу щодо прийняття рішень обмежені, система внутрішніх цін формується зверху. Вона єдина для всіх структурних підрозділів підприємства. Утім, застосування такого принципу має одну перевагу -- відсутність численних внутрішніх переговорів та узгоджень щодо встановлення внутрішніх цін.

У разі децентралізованої структури управління кожний структурний підрозділ функціонує в умовах більшої свободи вибору, а відтак він має можливість обирати відповідну систему внутрішнього ціноутворення.

Що стосується професійної орієнтації керівництва компанії, то залежно від професійної підготовки менеджерів та їх практичного досвіду можна виокремити менеджерів, які більш схильні до виробництва та техніки, ніж до маркетингу, і навпаки. Усе це впливає на вибір системи внутрішніх цін.

На підприємствах, зорієнтованих на виробництво, існує тенденція до ціноутворення на основі витрат виробництва (внутрішня ціна дорівнює витратам виробництва плюс прибуток). На підприємствах, орієнтованих на ринок, внутрішня ціна напівфабрикатів та готової продукції частіше встановлюється як різниця між ринковою ціною та витратами реалізації. Саме таку систему застосовують провідні компанії світу. Кожна система внутрішніх цін має свої недоліки та переваги, однак підхід, заснований на ринкових цінах, здається найбільш ризикованим. Існує також проміжний варіант внутрішнього ціноутворення - використання договірних цін.

Процес децентралізації великих західних компаній супроводжувався активним упровадженням внутрішньофірмового ціноутворення в корпоративний механізм управління. Створення відносно незалежних структурних підрозділів змусило керівництво децентралізованих компаній сформулювати нові підходи до управління. На початок 80-х років у США налічувалося близько 1,5 тис компаній, а в Великобританії - понад 300, які застосовували внутрішньофірмові ціни. Серед найбільш відомих компаній, які використовують систему внутрішньогосподарського ринку, можна назвати американські «Дженерал моторе», «Дженерал електрик», «ІБМ»; англійську «Плессі»; японські «Тойота», «Мацусіта». На основі застосування внутрішніх цін була створена ефективна структура функціонування великих підприємств, яка забезпечувала узгодження економічних інтересів кожного окремого підрозділу та підприємства в цілому.

Внутрішні ціни формуються з урахуванням взаємозв'язку загальнозаводських критеріїв оцінки роботи з критеріями, що характеризують роботу окремих підрозділів. Через систему внутрішніх цін визначаються орієнтири для роботи структурних підрозділів, і цим опосередковано регламентуються всі дії підрозділів.

3.2 Методи формування внутрішніх цін

У практиці внутрішньогосподарських відносин внутрішні ціни можуть формуватися:

· на рівні ринкових цін;

· на договірній основі;

· на основі витрат виробництва;

· комбіновано.

Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами. За базу внутрішніх цін беруться поточні або усереднені ринкові ціни на внутрішньогосподарські матеріали та комплектуючі вироби, які, з точки зору підприємства, є проміжною продукцією. За відсутності таких цін використовують ціни на аналогічну продукцію. У внутрішніх відносинах між підрозділами практикується також використання ринкових цін зі знижками, що свідчить про економію партнерів за внутрішньою угодою на витратах, пов'язаних з реалізацією (на рекламу, транспортування, фінансові розрахунки та ін.). При цьому найчастіше компанії використовують поточні, ринкові ціни. Усереднені ринкові ціни застосовуються тоді, коли підприємства не вважають за доцільне витрачати час та кошти на збір поточної цінової інформації. Рідко у внутрішньому ціноутворенні використовуються ціни ринкових аналогів номенклатури товарів і послуг внутрішньогосподарського обігу.

На думку західних економістів, існує кілька переваг ринкових цін як бази для формування внутрішніх цін, а саме:

· вони забезпечують стабільну основу господарської взаємодії підрозділів;

· дають змогу об'єктивно оцінити ефективність діяльності підрозділів, оскільки саме ринкові ціни є об'єктивним вимірником витрат і прибутку;

· вони створюють належні стимули до підвищення ефективності роботи підрозділів за допомогою прибутку, що входить у структуру ринкових цін.

Крім того, західні економісти вважають, що заснована на ринковій внутрішня ціна позитивно впливає на продуктивність праці і конкурентоспроможність внутрішньої продукції.

Проте внутрішні ціни, визначені на базі ринкових, не є оптимальним інструментом внутрішніх розрахунків. Так, не завжди можна визначити ринкову ціну на внутрішню продукцію або ціну аналога. В окремих випадках внутрішні товари через свою специфіку взагалі виключені з ринкового обігу. Також має місце певна умовність ринкових цін, які публікуються. За відомими оцінками розбіжність між опублікованими та фактичними ринковими цінами становить 10--15% і більше. Вибір бази ціни значно ускладнюється, якщо ринок монополізований.

В окремих випадках ринкові ціни можуть неточно відображати (у тому числі, й завищувати) виробничі витрати підрозділу-постачальника у внутрішньому обігу. Це може статися як через обмеженість конкретного ринку порівняно з обсягом внутрішньовиробничого обігу, так і в разі неповного врахування рівня завантаження потужностей. На конкурентному ринку фірми складають кошторис витрат виходячи з неповного завантаження потужностей (як правило, не більш як на 80%).

У децентралізованій компанії внаслідок вищого регулювання виробництва рівень завантаження потужностей може бути вищим. У цьому разі механічне перенесення ринкової ціни у внутрішньоекономічні відносини призведе до штучного збільшення внутрішньої ціни виробів підрозділу-постачальника, що стане причиною збільшення цін у внутрішньому обігу. За подібної ситуації часто приймаються неправильні рішення, наприклад, збільшується ціна на кінцеву продукцію, що, у свою чергу, веде до зниження конкурентоспроможності продукції підприємства. Таким чином, внутрішні ціни, сформовані на ринкових цінах, не завжди сприяють узгодженню інтересів підрозділів та підприємства в цілому.

Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції. Своєрідною альтернативою викладеному вище методу внутрішнього ціноутворення може бути такий метод установлення цін на внутрішні деталі та вузли, який базується на фактичній ціні реалізації готової продукції підприємства. При визначенні внутрішніх цін на проміжні продукти з фактичної ціни готової продукції віднімають витрати виробництва та прибутки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу виробництва. На практиці такий метод внутрішнього ціноутворення використовує японська компанія «Мацусіта».

Слід зазначити, що внутрішні ціни, визначені на основі ціни кінцевої продукції підприємства, часто призводять до викривлення сутності внутрішньогосподарських відносин внаслідок виникнення внутрішньогосподарської ринкової стихії, яка негативно впливає на налагоджений корпоративний механізм. Це може і спричинити небажану конкуренцію між підрозділами компанії.

Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. На практиці підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву продукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внутрішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну продукцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін. Зауважимо, що ряд фахівців з внутрішнього ціноутворення виключають будь-яку можливість використання альтернативних баз розрахунку, крім договірної ціни. При цьому як аргумент висувається небезпека послаблення ефективності корпоративної системи управління. При визначенні внутрішніх цін на основі договору між підрозділами-постачальниками та підрозділами-споживачами доцільно дотримуватися таких правил:

· підрозділам-партнерам за внутрішньогосподарським договором надається свобода вибору в реалізації або придбанні продукції як у внутрішнього підрозділу, так і на стороні;

· допускається мінімальне втручання арбітражного комітету компанії;

· сторони зобов'язані інформувати одна одну про можливі альтернативні закупівлі та продаж.

Досвід практичної діяльності децентралізованих компаній свідчить про те, що внутрішні ціни, сформовані на договірній основі, не вирішують усіх проблем. Так, якщо в договір включається умова не купувати продукцію у «зовнішніх» постачальників, то у випадку, коли ринкова ціна менша за прямі витрати підрозділу-постачальника, підприємство зазнає прямих збитків. Слід відзначити певний суб'єктивізм договірного підходу до встановлення внутрішніх цін, адже вибір необхідної ціни значною мірою залежить від особистих якостей керівників підрозділів, які здійснюють переговори. Крім того, як і будь-яка договірна форма прийняття рішень, процедура визначення внутрішніх договірних цін -- це дуже тривалий процес, пов'язаний з великими втратами часу та ризиком виникнення конфліктних ситуацій між керівниками підрозділів.

Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва. Цей метод внутрішнього ціноутворення найбільш широко використовують у практиці організації внутрішньофірмових відносин вітчизняні підприємства. У зарубіжних компаніях при розрахунках внутрішніх цін витрати є менш поширеною їх базою. Це пояснюється тим, що на своїх традиційних ринках збуту підприємства повинні постійно порівнювати конкурентоспроможність продукції підрозділів з об'єктивним зовнішнім критерієм, яким є ринкова ціна. Проте іноді підприємства вважають за доцільне використовувати затратну базу у внутрішньофірмовому ціноутворенні і застосовують різні варіанти затратного методу встановлення внутрішніх цін. В їх основу можуть бути покладені повні, виробничі, прямі (непрямі), змінні та граничні витрати.

На думку багатьох західних економістів, використання затратного методу при встановленні внутрішніх цін може призводити до неефективних управлінських рішень. Так, внутрішні ціни, визначені на основі повних витрат, нерідко зумовлюють завищення витрат підрозділів. Така ситуація виникає при повній або близькій до неї завантаженості потужностей підрозділу, коли внутрішня ціна обчислена виходячи з умов нормального завантаження потужностей. Як наслідок, підрозділу-споживачу, котрий використовує внутрішню продукцію, буде вигідніше купувати її у зовнішніх постачальників. У цьому випадку підприємство зазнає збитків та сплачує додатковий прибуток «зовнішньому» постачальнику.

За рахунок зменшення постійних (змінних) витрат при збільшенні обсягу виробництва може бути знижена внутрішня ціна, що базується на прямих витратах. Але й у цьому разі зберігається головний негативний наслідок, притаманний усім варіантам витратного методу внутрішнього ціноутворення - відсутність стимулів у підрозділів підприємства зменшувати ціну.

Використання підприємствами внутрішніх цін на базі нормативних витрат нерідко перешкоджає зростанню ефективності роботи підрозділів. Так, якщо нові нормативи вводяться на підприємстві з 1 січня, то підрозділи, які впровадили раціоналізаторські пропозиції з 1 грудня попереднього року, отримують від цього вигоду лише протягом місяця. Тому вони, як правило, намагаються впроваджувати новації з моменту введення підприємством нових нормативів з тим, щоб якомога довше одержувати додаткові доходи. Такий варіант формування внутрішніх цін досить часто використовується в практиці американських децентралізованих компаній.

З теоретичної точки зору оптимальним визнається варіант ціноутворення на базі граничних витрат. Особливо це стосується підприємств з капіталомістким виробництвом. Однак на практиці він використовується дуже рідко.

Модифікацією витратного методу ціноутворення є внутрішні ціни з надбавкою на прибуток. У такому вигляді внутрішня ціна наближається за своєю структурою до ринкової.

Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення. Виходячи з викладеного вище можна зробити висновок, що в системі внутрішнього ціноутворення необхідний поступовий перехід до розрахунків, що ґрунтуються на ринкових цінах.

Особливістю внутрішніх розрахунків середньої ланки управління є те, що вони практично не обговорюються в пресі, не існує статистичних даних, які б регулярно публікувалися. У багатьох випадках система внутрішнього ціноутворення на підприємстві становить його комерційну таємницю. Однак в останні роки спостерігається поступовий відхід від витратних методів у внутрішньофірмовому ціноутворенні. Взагалі підприємства практикують диференційований вибір бази розрахунку внутрішньої ціни залежно від конкретної ситуації.

З метою поєднання переваг різних методів внутрішніх розрахунків підприємства намагаються використовувати комбіновані (змішані) методи внутрішнього ціноутворення в корпоративному механізмі управління.

У всіх існуючих методах внутрішніх розрахунків нижньою межею ціни є витрати (повні, виробничі, прямі, додані) підрозділу-постачальника, а верхньою межею - ринкова ціна. З точки зору партнерів внутрішніх угод (підрозділів-постачальників та підрозділів-споживачів проміжної продукції), такий діапазон внутрішніх цін загалом виправданий. Підрозділу-постачальнику не має сенсу реалізовувати свою продукцію за ціною, меншою за виробничі витрати, тоді як підрозділ-споживач не зацікавлений купувати внутрішню проміжну продукцію за ціною, вищою від ринкової. Існування підрозділів у вертикально-інтегрованій компанії передбачає активне використання внутрішніх цін як інструмента корпоративної системи управління з метою формування розрахункового прибутку підрозділів. Використання показника прибутку у внутрішніх відносинах має об'єктивне підґрунтя. Прибуток вважається дійовим показником оцінки ефективності роботи структурної одиниці підприємства.

Таким чином, внутрішні ціни, які дають змогу приймати обґрунтовані управлінські рішення, базуються на конкурентній ринковій інформації про витрати та прибуток. У межах удосконалення корпоративних систем управління, що здійснюється в останній час у практиці функціонування зарубіжних (а частково і вітчизняних) компаній, слід очікувати зрушення основного масиву внутрішніх цін у бік використання ринкової розрахункової бази.



Висновки

Підприємство - це первинна ланка національної економіки. На підприємстві здійснюється виробництво продукції, відбувається безпосередній зв'язок робітника із засобами виробництва.

В умовах ринкових економічних відносин основною фігурою на підприємстві виступає підприємець. Статус підприємця набувається шляхом державної реєстрації підприємства. При цьому суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути як окремий громадянин, так і об'єднання громадян.

Таким чином, підприємство - це самостійний господарюючий суб'єкт, створений підприємцем або об'єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.

Основна мета підприємства - одержання прибутку, але не будь-якою ціною. Сучасні ринкові відносини вимагають розумного співвідношення обох цілей: задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.

Підприємства функціонують не самостійно, а у взаємозв'язку з іншими підприємствами, при чому у сфері конкуренції.

Виробничі і ринкові зв'язки підприємства на практиці проявляються від самого початку організації і навіть задумів підприємницької діяльності.

Ефективна діяльність підприємства здійснюється завдяки оптимальному управлінню як окремими структурними підрозділами, так і їх сукупністю. Виникає потреба виділення центрів відповідальності (форм функціонування) відповідно до організаційної структури підприємства. Структурним підрозділам надаються відповідні права у прийнятті рішень та відповідальність за кінцеві результати. Таким чином, формою їх функціонування є підрозділ - центр відповідальності. Керівництво підрозділів має право самостійно приймати тактичні рішення відповідно до стратегічних планів підприємства.

Цілі, пріоритети і політика підприємства реалізуються за допомогою відповідних методик, інструкцій, положень, нормативів, які на основі єдності принципів їх підготовки становлять реальний механізм управління економікою.

Господарський механізм - складна суспільна система, для якої характерний досить високий ступінь невизначеності притаманних їй зв'язків і відносин. Це відкрита, здебільшого ймовірна, непостійна система з гнучкими і переважно нестійкими внутрішніми і зовнішніми зв'язками.

Центральним у системі господарського механізму є економічний механізм, що діє через економічні інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей та складається з комплексу економічних способів, методів, важелів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються об'єктивні економічні закони.

Економічний механізм підприємства має складну структуру, однак можна виділити такі його складові, як механізм формування і використання ресурсів (капіталу); механізм управління затратами; механізм управління фінансами; мотиваційний механізм; механізм взаємодії з ринком.

Таким чином, економічний механізм підприємства, з одного боку, має забезпечувати зовнішні зв'язки останнього і створювати відповідні умови отримання доходу. З іншого боку, цей механізм спрямований на розвиток виробничих відносин усередині підприємства.

Питання формування і удосконалення системи внутрішнього економічного механізму підприємства з переходом на ринкові економічні відносини набирає все більшої ваги, що обґрунтовується тим, що в системі ринку кожне підприємство повинно існувати і розвиватися на основі власних результатів своєї діяльності. А це вимагає повсякденної клопіткої аналітичної роботи, проведення маркетингових досліджень, удосконалення технології, прийняття обґрунтованих управлінських рішень.

В багатьох випадках система внутрішнього економічного механізму висвітлюється відірвано від інтересів суспільства в цілому. Але вона входить в склад господарського механізму суспільства (держави) в цілому. А його завдання полягає саме в сприянні втілення в життя цілей національної економіки держави в цілому.

Кожне підприємство формує свою власну систему внутрішньогосподарського ринку.

Внутрішня ціна в практиці внутрішнього обігу виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагомими є вимірююча та стимулююча. Вимірююча функція виявляється через облік витрат виробництва, стимулююча -- через формування частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни. Основна мета внутрішніх розрахунків досягається в тому разі, якщо рівень внутрішніх цін забезпечує найбільш ефективне функціонування існуючої системи управління підприємством.

Встановлення внутрішніх цін, особливо у великих компаніях, - складне та трудомістке завдання. Існують такі методи встановлення внутрішніх цін:

· на рівні ринкових цін;

· на договірній основі;

· на основі витрат виробництва;

· комбіновано.

Внутрішні ціни дають змогу приймати обґрунтовані управлінські рішення, базуються на конкурентній ринковій інформації про витрати та прибуток.

Підприємство самостійно розпоряджається своєю продукцією, одержаним прибутком, що залишається в його розпорядженні після сплати податків та інших обов'язкових платежів.

Список використаної літератури

1. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібн. / За ред. М.Г. Грещака. - К.: КНЕУ, 2001. - 192 с.

2. Герасименко В.В. Ценовая политика фирмы: Европейский опыт, российские перспективы, модели и методы, варианты и тесты. - М.: Финстатинформ, 1995. - 186 с.

3. Гончаров В.В. В поисках совершенства управления: Руководство для высшего управленческого персонала (Опыт лучших промышлённых фирм США, Японии и Заподной Европы): В 2-х т. - М.: МНИИПУ, 1997. - Т.1. - 768 с.; Т.2. - 736 с.

4. Грещак М.Г., Гребешкова О.М. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч.-метод. посібн. для самостійного вивчення дисципліни. - К.: КНЕУ, 2001. - 103 с.

5. Грещак М.Г., Гребешкова О.М., Коцюба О.С. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібн. - К.: КНЕУ, 2001. - 228 с.

6. Економіка підприємства: Підручник / За ред. С.Ф. Покропивного. - К.: КНЕУ, 2000. - 528 с.

7. Кашин В.Н., Ионов В.Я. Хозяйственный механизм и ефективность промышлённого производства. М.: Наука, 1997. - 367 с.м

8. Корнієв В.Л. Цінова політика підприємства: Монографія. - К.: КНЕУ, 2001. - 257 с.

9. Круглов М.И. Стратегическое управление компанией: Учебник. - М.: Русская Деловая Литература, 1998. - 389 с.

10. Левшин Ф.М. Внешнеторговые цены: Закономерности ценообразова-ния и методы ценовых расчётов. - М.: Внешнеторгиздат., 1990. - 135 с.

11. Осипов Ю.М. Основы теории хозяйственного механизма. - М.: Изд-во МГУ, 1994. - 368 с.

12. Тормоса Ю.Г. Ціни та цінова політика: Навч.-метод. посібн. - 2-ге вид., без змін. - К.: КНЕУ, 2006. - 91 с.

13. Транченко Л. Формування організаційної структури підприємства відповідно до вимог програмно-цільового управління // Актуальні проблеми економіки. - 2006; №4(58), С. 158-164.

14. Хозяйственный механизм предприятия: концепция, методы, практика. - М.: Изд-во МАН, 1991. - 208 с.

15. Цигилик І. І. Підприємство і внутрішній економічний механізм в умо-вах підприємництва // Економіка. Фінанси. Право. - 2006; №11, С. 3-10

16. Шмаглен Г. Основы и проблемы экономики предприятия: Пер. с нем. - М.: Финансы и статистика, 1996. - 512 с.

17. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. И.О. Волкова. - М.: ИНФРА-М, 1997. - 416 с.

Додаток 1

Таблиця 1.1

Матриця зв'язків між цехами основного виробництва

№ п/п	№ п/п	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15	16	17	18	19
	Цех	01	02	03	04	05	09	12	15	21	22	23	25	31	33	35	40	41	71	СГП
1	01	X			1	1	і.	1	1		1	1	1	1	1	1	1	1	1	1
2	02	1	X					1	1		1		1			1		1	1	1
3	03	1	1	X		1			1		1		1			1
4	04				X		1
5	05				1	X	1		1			1		1		1	1			1
6	09						X													1
7	12	1	1	1		1	1	X	1	1	1	1	1	1	1	1	1			1
8	15				1		1	1	X			1				1	1			1
9	21							1		X	1		1			1				1
10	22	1			1	1	1	1	1		X	1	1	1	1	1	1			1
11	23									1		X								1
12	25	1			1	1	1	1	1		1	1	X	1	1	1	1			1
13	31				1		1				1	1		X			1			1
14	33	1			1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	X	1	1	1	1	1
15	35				1		1				1					X	1			1
16	40				1												X			1
17	41													1				X		1
18	71													1					X	1
19	СГП																			Х

Примітка. Таблиця заповнюється рядками: 1 ставиться, якщо цех позначений у рядку, передає деталі, вузли, послуги в цех або на склад, позначений у відповідній графі; 0 - в іншому випадку (для наочності нулі випущено).

Таблиця 1.2

Матриця зв'язків між цехами основного виробництва в оптимально трикутній формі

№ п/п	№ п/п	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15	16	17	18	19
	Цех	33	12	03	02	21	01	22	25	05	15	31	35	04	40	23	41	71	09	СГП
1	33	X	1			1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1
2	12	1	X	1		1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1			1
3	03			X	1			1	1	1	1		1
4	02		1		X	1	1	1	1		1		1				1	1		1
5	21		1			X		1	1				1							1
6	01	1	1				X	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1	1
7	22	1	1				1	X	1	1	1	1	1	1	1	1			1	1
8	25	1	1				1	1	X	1	1	1	1	1	1	1			1	1
9	05									X	1	1	1	1	1	1			1	1
10	15	1									X		1	1	1	1			1	1
11	31							1				X		1	1	1			1	1
12	35							1					X	1	1				1	1
13	04													X					1
14.	40														X				1	1
15	23															X			1	1
16	41	1															X			1
17	71	1																X		1
18	09																		X	1
19	СГП																			X

Додаток 2

Рис. 1.1 Дивізіональна структура управління



Додаток 3

Таблиця 1.3

Фрагмент матриці ділових зв'язків у процесі управління виробничим об'єднанням

Примітка. П - підготовка рішення; У - участь у підготовці рішення; Уз - обов'язкове узгодження на стадії підготовки рішення або його прийняття; В - визначення та внесення питань, які потребують вирішення; Вр - виконання рішення; К - контроль виконання рішення.

Додаток 4

Рис. 1.2 Схема організації внутрішньозаводської інфраструктури

Размещено на Allbest.ru