Побудова та закономірності функціонування внутрішнього економічного механізму підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

економічний підрозділ облік стимулювання

Конспект лекцій

з дисципліни "Внутрішній економічний механізм підприємства"

Укладач к.е.н.,

доцент Грідін О.П.

Вступ

Управління процесами формування, розподілу і використання економічних ресурсів підприємства та оптимізації обороту його грошових коштів базується на економічній структуризації підприємства, організації внутрішніх економічних відносин та створенні внутрішнього економічного механізму управління діяльністю колективів підрозділів та окремих працівників підприємства. Принципи і методи побудови та функціонування такого механізму розглядаються в даній навчальній дисципліні.

Навчальна програма дисципліни містить розділи, у яких послідовно розглядаються питання про передумови побудови, структуру, типи і форми внутрішнього економічного механізму та його функціональних підсистем (планування та організації економічної діяльності підрозділів підприємства; обліку, контролю та оцінки результатів їх діяльності; стимулювання економічної діяльності підрозділів; аналізу й оптимізації економічної системи).

1. Виробничо-організаційна та економічна структуризація підприємства

1.1 Економічна модель підприємства

Узагальнена теорія підприємства розглядає його як цілісний економічний суб'єкт, який поєднує у часі та просторі різні соціально-економічні процеси та отримує ефект шляхом використання системних мультиплікативних ефектів. Сучасне підприємство - це складна відкрита виробничо-господарська і соціально-економічна система.

Економічно підприємство є відокремленою ланкою промисловості, яке визначається певною господарською, фінансовою, економічною самостійністю. Економічна підсистема підприємства охоплює економічні відносини підприємства з державою, державним бюджетом, організаціями ринкової інфраструктури, постачальниками компонентів виробництва та споживачами продукції (робіт, послуг), населенням, а також внутрішні відносини, які виникають між підрозділами підприємства, між останніми та апаратом управління.

Як економічна система, підприємство - це організація, що створена з метою одержання прибутку на вкладений капітал шляхом формування чистого доходу від реалізації виробленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг) споживачеві. Вона складається з окремих, пов'язаних між собою економічних підсистем, вузлів і елементів, що забезпечують формування вартості і собівартості продукції (робіт, послуг), доходу та прибутку підприємства. Економічні підсистеми організаційно представлені службами, вузли - підрозділами, елементи - ресурсами підприємства.

В основі економічної структуризації підприємства лежить його організаційна структура, що відображає поділ підрозділів за функціональною ознакою: підрозділи основного і допоміжного виробництва, обслуговуючі підрозділи, невиробничі підрозділи, адміністративно-управлінський апарат.

У процесі діяльності підприємства всі його підрозділи вступають у двосторонні вертикальні та горизонтальні економічні відносини. Відносини по вертикалі (по підпорядкованості) пов'язані з ієрархічною структурою управління економічними процесами з одного центру - дирекції підприємства. Горизонтальні економічні відносини на одному рівні управління обумовлені внутрішньою кооперацією між підрозділами згідно з технологічною або продуктовою їх спеціалізацією.

Промислове підприємство, як економічна система, може перебувати у двох станах: стійкому або нестійкому. Стійкий стан характеризується ритмічним випуском високоякісної продукції та існуванням стійкого попиту на неї, рівномірним процесом виробництва в усіх підрозділах, належним матеріально-технічним та кадровим забезпеченням, нормальним психологічним кліматом у колективі. Порушення якої-небудь із цих умов приводить до нестійкого економічного стану підприємства. Воно може бути результатом впливу як зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

Стійкий стан підприємства забезпечується головним чином за рахунок створення ефективної системи управління, яка спроможна використати сприятливі тенденції для зміцнення його конкурентоспроможності. Для управління економічною системою підприємства створюється внутрішній економічний механізм.

Умовою ефективного управління є висока гнучкість структури підприємства, під якою розуміють спроможність швидкої зміни технологічної, організаційної, економічної, кадрової, та інших її складових з мінімальними витратами, а також висока гнучкість структури внутрішнього економічного механізму.

Стійкість забезпечується стабільною базовою формою організаційної структури, основу якої становлять невеликі, самостійні з господарської точки зору, вузькоспеціалізовані підрозділи.

Адаптивність досягається за рахунок характерних для малих підрозділів властивостей, а саме: інноваційності, керованості, наявності підприємницьких рис та інших. Адаптація може виявлятися як саморегулювання, самонавчання, самоорганізація та самовдосконалення. При саморегулюванні система реагує на зміни середовища жорстко встановленими спеціальною програмою заходами та діями. Самонавчання системи означає її здатність змінювати програму реагування. Самоорганізація - здатність системи змінювати свою внутрішню структуру в межах заданого набору елементів. Самовдосконалення - здатність системи перебудувати свою структури не тільки в межах заданого набору елементів, а й шляхом розширення цього набору.

1.2 Структуризація виробничої системи підприємства

Внутрішня побудова підприємства, його виробничої та організаційної системи безпосередньо впливає на створення контуру комунікаційних зв'язків між його підрозділами. Тому питання структуризації підприємства відіграють велику роль під час формування його внутрішнього економічного механізму.

Склад підрозділів підприємства, що реалізують виробничий процес виготовлення продукції, форми їх взаємозв'язків покладені в основу виробничої структури підприємства. Основними рівнями типової виробничої структури є: цех - відділення - дільниця - бригада - робоче місце. Виробнича структура перебуває у процесі постійного розвитку під впливом удосконалювання техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.

У процесі формування виробничої структури необхідно враховувати чинники як зовнішнього, так і внутрішнього впливу, що створюють умови побудови раціональних структур. До зовнішніх чинників відносять економічні, правові, науково-технічні, соціально-культурні, екологічні; до внутрішніх - цілі та стратегії розвитку підприємства, ресурсні обмеження, специфіку продукції та технології її виготовлення, чисельність персоналу, потужність виробництва тощо. Вибір структурних рішень у виробництві визначається передусім такими чинниками: 1) орієнтацією виробництва; 2) формами спеціалізації та кооперування підрозділів; 3) організаційним середовищем; 4) місцем розташування виробництва.

За орієнтацією виробництва всі підприємства можна поділити на чотири умовно названі типи: "технологічні", "кон'юктурні", "маркетингові" та "технологічної атаки".

Підприємства "технологічного" типу функціонують на основі базових технологічних процесів, зміна яких веде до зміни профілю підприємства і по суті до організації нового підприємства. До цього типу відносять підприємства металургійної, хімічної промисловості та інші.

Для підприємств "кон'юктурного" типу характерні реактивна взаємодія з ринком, відсутність стабільної технології й виробництво продукції, яка не потребує тривалого освоєння. До таких відносять підприємства торгівлі, посередницькі організації, машинобудівні складальні фірми.

Підприємства "маркетингового" типу орієнтуються на поточні потреби ринку, водночас намагаючись заздалегідь підготувати технологію до майбутніх потреб ринку, вони активно впливають на майбутній ринковий попит.

Підприємства "технологічної атаки" спроможні самостійно або раніше за інших здійснити стрибкоподібні зміни технології.

Кожне підприємство ідентифікує (визначає) основні стимули своєї діяльності в напрямку того чи іншого типу стратегічної поведінки і залежно від цього створює свою виробничу структуру. Основою формування виробничих структур підприємств у більшості галузей промисловості є виробничий процес виготовлення продукції. Основні фази цього процесу - заготівельні, обробні, складальні, випробувальні - дають змогу перетворити вихідні ресурси в продукти або послуги.

За формами спеціалізації виділяють технологічну, предметну та змішану структури виробництва. Технологічна структура передбачає виконання цехами підприємства певної частини технологічного процесу. Підрозділи створюються за принципом технологічної однорідності. Прикладами цехів технологічної спеціалізації є: на машинобудівному заводі - ливарні, ковальські, механічні, термічні; на текстильному підприємстві - прядильні, ткацькі, обробні. Технологічна форма спеціалізації цехів і технологічна виробнича структура характерні для підприємств одиничного та дрібносерійного виробництва, які випускають різноманітну та нестійку номенклатуру виробів.

У разі предметної структури основні цехи підприємства спеціалізуються на виготовлені будь-якого виробу, групи однорідних виробів, вузлів, деталей з використанням найрізноманітніших технологічних процесів і операцій. У цехах предметної спеціалізації здійснюється замкнутий цикл виробництва, у зв'язку з чим їх часто називають предметно-замкнутими. Прикладами таких цехів є цех шестерень на верстатобудівному заводі; цехи двигунів, шасі, коробок швидкостей на автомобільному; цехи рантового, гвинтового взуття на взуттєвій фабриці. Предметна форма спеціалізації цехів і предметна виробнича структура характерні для підприємств великосерійного та масового виробництва, які випускають обмежену номенклатуру виробів у великих обсягах.

Змішаний, предметно-технологічний, тип виробничої структури характеризується наявністю у складі підприємства основних цехів, що організовані як за технологічною, так і за предметною ознаками. Як різновид цієї спеціалізації використовують предметно-подетальну чи предметно-повузлову спеціалізацію цехів з неповним циклом виготовлення продукції.

Виробництво може спеціалізуватися на одній із фаз виробничого процесу, наприклад на складанні виробів, постачанні готової продукції. Проте воно може здійснювати усі фази виробництва продукції - від отримання замовлення до постачання виробу замовнику. Тенденції розвитку підприємств - це вузькоспеціалізоване підприємство, що дає можливість мінімізувати витрати, підвищити якість та конкурентоспроможність продукції.

Орієнтація виробничих підприємств на ті чи інші структурні рішення в значній мірі залежить від ступеню складності продукції та способів її виробництва.

Організаційне середовище та його елементи, наприклад організаційна культура виробництва, обумовлюють потенційні можливості розвитку виробничої структури та створюють умови для формування нових структурних підрозділів.

Місце розташування виробництва та структурних підрозділів найчастіше визначаються міркуваннями зменшення виробничих та збутових витрат на продукцію підприємства (за рахунок наближення до ринків збуту, наявності дешевих виробничих ресурсів, пільгових умов господарювання та інше).

Завдання створення раціональної виробничої структури підприємства або розроблення рекомендацій щодо її удосконалення полягає в пошуку найкращого варіанта структури за критеріями "керованості" об'єкта і підвищення ефективності управління ним. Загальним напрямком поліпшення "керованості" об'єкта є максимально можливе спрощення його виробничої структури. Воно досягається як скороченням кількості елементів системи, так і спрощенням зв'язків між ними, а також підвищенням стабільності функціонування системи.

Для побудови виробничої структури машинобудівного заводу визначальною є система матеріальних потоків, яка містить три складові: 1) потоки матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих виробів; 2) потоки незавершеного виробництва; 3) потоки готової продукції. Потоки першого типу "склад - цех" відображають організацію матеріального постачання цехів. Потоки другого типу "цех - цех" - виробничі зв'язки між цехами основного виробництва, які відповідають принципам їх спеціалізації, визначеним технологічним маршрутам виготовлення виробів, вузлів, деталей, структурі номенклатурних завдань виробничим підрозділам в оперативних планах. Як варіант цих зв'язків можливі переходи типу "цех - проміжний позацеховий склад" і "проміжний позацеховий склад - цех". Потоки третього типу "цех - склад готової продукції".

Додаткова складова - потоки виробничих послуг, що реалізуються на переходах "допоміжний цех - цех" і між допоміжними цехами. Ці потоки відображають організацію ремонту, інструментального, енергетичного, транспортного забезпечення та інші види виробничого обслуговування основного виробництва.

Визначити організаційну структуру виробничої системи можливо за допомогою утворення матриць взаємодії виробничих підрозділів. У матриці відображається наявність (відсутність) зв'язку між цехами і складами позацехової підпорядкованості (табл. 1.1).

Заповнену матрицю доцільно доопрацювати з метою отримати більш наочну картину групування цехів за їх місцем у виробничих циклах виробів, особливо для виявлення кругових технологічних маршрутів. За рахунок перестановки рядків-граф дістаємо упорядковане уявлення про матеріальні потоки від початкових операцій до готової продукції (за сукупною номенклатурою робіт). Випускні цехи виділені у нижній частині матриці. Організація виробництва (спеціалізація цехів) повинна забезпечувати послідовне проходження виробів від заготівельних до завершальних фаз по цехах основного виробництва.

За допомогою зазначеного методу можна отримати чітку характеристику матеріальних потоків і зробити висновок про особливості оперативного управління на підприємстві в аспектах календарного планування, диспетчеризації та обліку основного виробництва. Основний напрямок подальшого аналізу - пошук можливостей раціоналізації виробничої структури.

1.3 Структуризація системи управління підприємством

Раціональна структура апарату управління є основою планомірного та ритмічного функціонування виробничої структури. Розмаїття та особливості виробництва обумовлюють необхідність застосування різних видів і типів організаційних структур управління. Основними полярними варіантами, між якими можна розглядати всі можливі типи організаційних структур управління, є: 1) "механічна структура", яка не залежна від змін зовнішніх і внутрішніх факторів; 2) "органічна структура", яка істотно залежить від змін зовнішніх і внутрішніх факторів).

Перший варіант доцільно використовувати для оперативного або тактичного управління, коли значну роль в ефективності праці більшості робітників відіграє виробничий досвід. Проте якщо система здатна до самоорганізації, то доцільніше створювати структури органічного типу.

Традиційні моделі організаційних структур управління ґрунтуються на комбінації лінійних, функціональних і програмних (проектних) структур, які різняться залежно від виду і типу вихідних елементів (персонал, служби апарату управління).

Для лінійних і функціональних структур характерні постійні елементи (групи, колективи, виконавці) та вертикальні зв'язки підпорядкованості. Елементарна організаційна структура відображає дворівневий розподіл, який поширений у малому та середньому бізнесі. Проектні структури управління доповнюють лінійно-функціональні організаційні структури.

В умовах багатопродуктового виробництва частіше використовуються продуктові централізовані або децентралізовані (дивізіональні) структури, що поєднують централізоване планування та децентралізоване функціонування виробничих цехів (відділень підприємств, філій).

Характерними рисами дивізіональної структури є: децентралізація, відносна економічна автономність як центрів прибутку, стандартизація результатів. Критеріями створення філій як центрів прибутку можуть бути: продукт, регіон, територія, споживач, канали просування.

Вибір організаційної структури виробничого підприємства в перспективі залежить від вибору того чи іншого типу стратегії поведінки на ринку. Для підприємств "кон'юктурного" і "маркетингового" типів необхідна гнучка внутрішня організаційна структура, яка дає змогу динамічно реагувати на зміни ринкових факторів та не створює перешкод внутрішньофірмовому переміщенню трудових і матеріальних ресурсів від менш ефективних напрямків діяльності до більш ефективних. Для підприємств "технологічного" типу організаційна структура повинна бути більш сталою, незмінною, мати чітко виражений ієрархічний характер. Організаційно-управлінська структура підприємств "технологічної атаки" має бути змішаною. На фоні достатньо визначеної загальної структури з ієрархічним управлінням підприємством доцільно будувати підсистеми із структурою "планетарного" ("гранульованого") типу, в яких окремі нестабільні виробничі підрозділи групуються навколо провідних підрозділів або окремих лідерів.

Організаційна структура виробництва передбачає встановлення безпосередніх взаємозв'язків між її основними складовими та розподіл між ними прав і відповідальності. Для виробничих підрозділів характерна професійна організація. Її основні риси - мінімальна технологічна структура та ієрархія середнього рівня, численний обслуговуючий персонал. В ефективній організаційній структурі один підрозділ функціонує як система контролю (попередження) для іншого підрозділу.

Протягом процесу створення продукту у виробництві необхідно підтримувати взаємозв'язки одних підрозділів з іншими. Це взаємозв'язки та відносини лінійних, функціональних та програмних керівників. Саме горизонтальні, вертикальні та діагональні посадові зв'язки керівників (співробітників) цих підрозділів є основою для ефективної організації виробничого процесу, упорядкування діяльності підрозділів, забезпечення координації роботи підприємства.

З метою вирішення проблемних для підприємства завдань створюються допоміжні структури (робочі групи, координаційні комітети), які мають гнучку побудову та реорганізуються після виконання своїх функцій.

Формування організаційної структури управління та розроблення заходів щодо її вдосконалення можливі на основі складання та аналізу матриць розподілу завдань, прав, обов'язків і відповідальності в системі управління. Вона представляє собою таблицю, у найменуванні граф якої подано перелік структурних підрозділів або посад, а в найменуванні рядків - перелік завдань і функцій, які згруповані за основними видами діяльності. На перетині граф та рядків через символи указані управлінські дії, за допомогою яких реалізуються права та відповідальність.

Таким чином, вертикальна графа - це компактний опис посадових обов'язків, а горизонтальний рядок - розподіл функцій або завдань між підрозділами (посадами) в апараті управління. По горизонталі матриця ілюструє взаємодію всіх підрозділів у процесі управління, а управлінські функції по вертикалі відображають компетенцію підрозділів або посадових осіб. У табл. наведено фрагмент матриці, яка відображає прийняття двох видів управлінських рішень у виробничому об'єднанні.

Здійснення кожної з указаних у матриці управлінський дій є правом посадової особи або підрозділу і передбачає відповідальність за своєчасність та якість їх виконання, а також компетентність рішень, які приймаються під час узгодження. Під час аналізу такої матриці є можливість прогнозування змін зв'язків у системі управління внаслідок реалізації рекомендацій, спрямованих на її удосконалення, з урахуванням вимог розвитку виробничої структури.

У разі необхідності поглибленого аналізу структури управління доцільно розробити детальні матриці для кожного структурного підрозділу з зазначенням функцій, що виконуються.

Таким чином, аналіз матриць дає змогу здійснити діагностику стану організаційної структури управління, виявити відносини, що склалися, та зв'язки в системі як по вертикалі, так і по горизонталі, повноваження та відповідальність підрозділів і окремих робітників, характер їх участі в процесі управління, ступінь централізації рішень на різних рівнях управління.

Одночасний аналіз матриць відносин та зв'язків у виробничій структурі та структурі управління дає можливість вирішити такі завдання:

визначити основні особливості структури виробничої організації та можливі напрямки її раціоналізації з метою підвищення ефективності управління;

описати організаційну структуру управління, виявити тенденції її розвитку та ступінь відповідності завданням виробничої організації;

визначити склад функцій та видів робіт, що виконуються в системі управління, їх розподіл між підрозділами та окремими робітниками, оцінити його доцільність, визначити недоліки структури управління; розробити загальні рекомендації щодо вдосконалення організаційної структури.

1.4 Сучасні тенденції трансформації організаційно-виробничих структур

Розвиток економічних відносин обумовлює необхідність трансформації та удосконалення організаційних структур підприємств.. Підприємства змушені створювати загальні філії з конкурентами, складати партнерські угоди з постачальниками та клієнтами, формувати групи науково-дослідної роботи, загальні для всього сектора, та інші союзи, створювати "організаційні мережі". Більшість великих підприємств поділилися на окремі частини - стратегічні господарські підрозділи (СГП).

СГП орієнтовані на свої ринки, своїх клієнтів, мають своїх конкурентів. Вони можуть передавати свої продукти іншим СГП даної компанії, конкурувати один з одним, надавати переваги тому чи іншому постачальнику. Звідси з'явилася нова концепція структури підприємства, яка дістала назву "економіка внутрішньофірмового підприємництва". За нею усі внутрішні підрозділи, у тому числі оперативні, функціональні та інші служби, відповідають за власні результати, але при цьому повністю автономні у своїй діяльності. Вони можуть вступати в різноманітні об'єднання з іншими організаціями, створюючи складну систему, яку не визначено межами власності. Генеральна дирекція, замість традиційного управління через ієрархічну структуру, розробляє правила "організаційної економіки".

Доцільним напрямком трансформації виробничої структури наших великих підприємств є виокремлення підрозділів внутрішньовиробничої кооперації, які виробляють проміжну продукцію та вироби для внутрішнього споживання, і так званих "центрів прибутку" - самостійно функціонуючих господарських підрозділів, що випускають готову продукцію, Такі центри дають змогу більш гнучко та швидко реагувати на зміну ринкової ситуації.

Питання для самоконтролю

Дайте характеристику підприємства як відкритої системи.

Охарактеризуйте виробничі фактори.

Визначте основні аспекти системної побудови підприємства, дайте їх коротку характеристику.

У чому полягає функціональна структуризація підприємства?

Визначте критерії поділу виробничих підрозділів підприємства на основні та допоміжні.

Наведіть схеми взаємозв'язків підрозділів основного виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури.

У чому полягають зміни структури підприємства під впливом ринкової кон'юктури та рівня кооперування?

Дайте коротку характеристику підрозділів підприємства.

За якими критеріями визначаються підрозділи різної категорії?

У чому полягає ієрархічність структури великих підрозділів підприємства?

Визначте концептуальні напрямки трансформації виробничої структури великих підприємств.

З якою метою та на яких засадах виокремлюють підрозділи внутрішньої кооперації й підрозділи, що випускають готову продукцію?

2. Структура та форми функціонування внутрішнього економічного механізму

2.1 Структура внутрішнього економічного механізму та принципи його побудови

Цілі, пріоритети і політика підприємства реалізуються управлінськими структурами за допомогою господарського механізму управління економікою. Він складається із сукупності конкретних форм і методів свідомого впливу на економіку підприємства. Господарський механізм забезпечує взаємодію підсистеми, яка управляє, та підсистеми, якою управляють, через свідоме використання економічних законів в конкретній господарській практиці.

Господарський механізм - складна суспільна система, для якої характерний досить високий ступінь невизначеності притаманних їй зв'язків і відносин. Це відкрита, ймовірна, непостійна система з гнучкими і переважно нестійкими внутрішніми і зовнішніми зв'язками. Основними елементами будь-якого господарського механізму є господарюючі суб'єкти (організатори виробництва) і господарські відносини, у які вони вступають з приводу організації суспільного виробництва.

Господарюючі суб'єкти, якими можуть бути як окремі особи (колективи), так і підприємства, мають достатню самостійність. Це дає їм змогу на основі визначення економічних інтересів проявляти підприємницьку ініціативу, приймати відповідні рішення і здійснювати господарську діяльність, тобто реально брати участь у процесі організації виробництва.

Господарюючі суб'єкти спираються у своїй діяльності на матеріальні фактори, які виконують функцію економічних орієнтирів та важелів, носіїв господарської інформації. До матеріальних факторів господарювання належать: засоби виробництва, обсяг і структура продукції, пропорції продуктообміну. У розпорядженні господарюючих суб'єктів перебувають різноманітні засоби господарювання, які створюють матеріальне та нематеріальне забезпечення господарської діяльності, тобто ресурси, що використовуються для досягнення господарських цілей.

Суб'єкти господарювання вступають в економічні відносини, які можуть бути прямими (двосторонні угоди і прямий продуктообмін), непрямими (субпідряд або ринковий продуктообмін), виробничими, невиробничими та ін. Економічні відносини реалізуються як юридично оформлені, так і юридично неоформлені.

Центральним у системі господарського механізму є економічний механізм. Головна мета функціонування економічного механізму - забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах. У процесі досягнення головної мети економічний механізм направлений на вирішення таких основних завдань:

1. Забезпечення формування достатнього обсягу економічних ресурсів відповідно до завдань функціонування і розвитку підприємства у майбутньому періоді.

2. Забезпечення найефективнішого використання сформованого обсягу економічних ресурсів у розрізі основних напрямів діяльності підприємства.

3. Вдосконалення управління грошовими потоками.

4. Забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем економічного ризику.

5. Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку.

6. Забезпечення беззбиткової діяльності підприємства.

ВЕМП реалізує свою головну мету та основні завдання шляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні групи, які визначаються комплексним змістом менеджменту: 1) функції керуючої системи; 2) функції спеціальної галузі управління підприємством. До кола конкретних питань, які мають вирішуватись за допомогою ВЕМП, належать:

1. Розробка економічної стратегії підприємства.

2. Створення організаційних структур, які забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень щодо всіх аспектів економічної діяльності підприємства.

3. Формування ефективних інформаційних систем, які забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.

4. Здійснення аналізу різних аспектів економічної діяльності підприємства.

5. Здійснення планування економічної діяльності підприємства за основними її напрямами.

6. Розробка дійової системи стимулювання реалізації прийняття управлінських рішень у галузі економічної діяльності.

7. Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень.

ВЕМП діє через економічні інтереси як усвідомлені матеріальні потреби людей та складається з комплексу економічних способів, методів, важелів, нормативів, показників, за допомогою яких реалізуються об'єктивні економічні закони. Економічний механізм підприємства має складну структуру. За функціональною ознакою можна виділити такі його складові: механізм формування і використання ресурсів (капіталу); механізм управління витратами (прибутком); механізм управління фінансами; механізм взаємодії з ринком.

Таким чином, економічний механізм, з одного боку, має забезпечувати зовнішні зв'язки підприємства і створювати відповідні умови отримання доходу. З іншого боку, цей механізм спрямований на розвиток економічних відносин усередині підприємства. У першому випадку його принципи цілком визначаються особливостями господарського механізму суспільства (домінуючою формою власності на засоби виробництва, існуючими системами ціноутворення, оподаткування, планування тощо), а в другому випадку - особливостями економічних відносин на підприємстві.

Функціонування підприємства, як системи господарюючих підрозділів, забезпечується через його внутрішній економічний механізм. Він складається з таких систем управління економічною діяльністю підрозділів:

формування економічних відносин;

планування діяльності;

обліку, контролю й оцінки діяльності;

установлення матеріальної відповідальності;

мотивації;

аналізу і регулювання.

Система формування економічних відносин містить принципи, методи і форми побудови внутрішньої економічної системи „замовник - підрядник - субпідрядник", визначення ступеня економічної залежності підрозділу підприємства від його адміністративного центру, виділення центрів формування витрат, доходу, прибутку, залучення та інвестування коштів. Вона визначається переважно формою організаційно-технологічних зв'язків між окремими підрозділами підприємства.

Можна визначити три типи організаційно-технологічних зв'язків виробництва:

1. Послідовний організаційно-технологічний зв'язок, якому притаманна відкрита мережа зв'язків між виробництвами, що спеціалізуються на виготовлені однорідного кінцевого продукту. У такій мережі вихідна сировина послідовно переробляється в кількох виробництвах. Центром цієї системи (головним виробництвом) є виробництво кінцевого продукту, яке визначається результатами діяльності всіх елементів технологічної системи. Така мережа зв'язків має місце у металургійній, текстильній, хімічній галузях промисловості.

2. Паралельний організаційно-технологічний зв'язок, що являє собою мережу зв'язків з розгортанням виходів з першої виробничої ланки в ряд паралельних виробництв, які виготовляють з напівфабрикатів різні кінцеві продукти. Центральним елементом такої виробничої системи є виробництво, яке переробляє вихідну сировину. Така структура має місце у нафтопереробній, деревообробній, швейній промисловості.

3. Послідовно-паралельний організаційно-технологічний зв'язок - це мережа зв'язків з різними входами вихідної сировини у ряд виробництв з послідовним розгортанням входів у такі виробництва, одно- чи дворівневим напівфабрикатом і кінцевим продуктом. У середній ланці такої виробничої системи виготовляються напівпродукти для кінцевої ланки, проте вони самі можуть бути кінцевими продуктами. Така структура характерна для машинобудівних галузей промисловості (автомобільної, авіаційної, суднобудівної та ін.).

Структура організаційно-технологічної мережі виробництва кінцевого продукту впливає на організацію виробничої кооперації між підрозділами, а також організацію економічного управління на рівні адміністративного центру.

Система планування діяльності підрозділів містить принципи, методи і форми розробки і установлення основних показників виробничо-господарської діяльності підрозділів та базується на прогресивних нормах матеріальних, трудових і грошових витрат. Залежно від завдань, які вирішують ті чи інші підрозділи, застосовуються такі показники, які найбільшою мірою стимулюють досягнення високих результатів.

Система обліку, контролю й оцінки діяльності підрозділів містить принципи, методи і форми обліку економічних результатів, визначення причини відхилень, місця їх виникнення, вживання відповідних заходів щодо усунення недоліків і поширення позитивних результатів. Система оцінки діяльності визначає ті підрозділи, які найбільш раціонально використовують економічні важелі в організації своєї діяльності та забезпечують зростання результативності функціонування підприємства в цілому.

Система установлення матеріальної відповідальності підрозділів містить принципи, методи і форми компенсації збитків одного підрозділу за рахунок прибутку або собівартості іншого, з вини якого вони виникли.

Система мотивації містить принципи, методи і форми створення підсистем мотивів, кожна з яких спрямована на досягнення певних цілей підприємства, а саме: 1) високоякісної продуктивної праці; 2) науково-технічного розвитку виробництва; 3) підприємництва (прибуткової діяльності).

Мотиваційний механізм високоякісної продуктивної праці спрямований на раціональне використання виробничих ресурсів, підвищення продуктивності праці, бездефектне виготовлення продукції, скорочення термінів освоєння виробництва нової конкурентноспроможної продукції, виконання договірних зобов'язань. Переважним є мотиваційний механізм праці, в якому більше мотивується схильність особистості до праці, ніж спонукання до праці, або примушення до праці. Мотиваційний механізм розвитку підприємства спрямований передусім на підвищення питомої ваги нових видів продукції. В його основу покладено формування у колективів підрозділів мотивів нововведень у виробництві, які генеруються внутрішніми елементами виробничого процесу і зовнішнім оточенням, сприйняття нововведень виробничою системою (відкритість технологічної системи, сприйняття нововведень організацією та персоналом), мотивів інженерно-технічної творчості як безпосередніх учасників процесу технічного розвитку, так і учасників виробничого процесу.

Мотиви науково-технічного розвитку генеруються параметрами виробничого процесу (якісними результатами процесу, рівнем соціальної організації та мотивації праці), параметрами ринкового середовища (конкурентоспроможність, прибуток, нові потреби), новими досягненнями науково-технічного прогресу, екологічними параметрами.

Мотиваційний механізм підприємництва спрямований на виживання та досягнення успіху в умовах конкуренції в коротко- і довгостроковому періодах. Функціонування цього механізму забезпечує формування мотивів конкуренції і кооперації при створенні нової продукції і технології, підприємницьких стратегій, підприємницького ризику, підприємницьких реакцій на зміну зовнішнього оточення, мотивів внутрішньофірмового підприємництва, які забезпечують гнучкість управління і сприйняття нововведень.

Як будь-яка система, внутрішній економічний механізм підприємства будується при дотриманні чітко визначених та науково обгрунтованих принципів.

Принцип цільової сумісності та зосередженості передбачає створення цілеспрямованої системи управління, в якій усі її ланки складають єдиний механізм, спрямований на вирішення загального завдання.

Принцип безперервності і надійності передбачає створення таких організаційно-господарських та технічних умов, за яких досягається стійкість і безперервність заданого режиму виробничого процесу. Додержання цього принципу забезпечується:

надійністю та злагодженістю дій як самої управляючої системи та її органів, так і об'єкта, яким управляють;

наявністю зворотного зв'язку між усіма компонентами управляючих органів та об'єктів управління;

визначеними процедурами та конкретними заходами усунення виникаючих дисфункціональних ефектів (відхилень), що виникають.

Принцип планомірності, пропорційності та динамізму вимагає націленості системи управління на вирішення не тільки поточних, а й довгострокових завдань розвитку підприємства. Система господарського управління пов'язує у часі дії людей, кількість, асортимент і якість ресурсів, що витрачаються. Пов'язати всі послідовні етапи виробничого процесу, подальшу діяльність підприємства з його конкретною роботою в даний період можливо лише за допомогою довгострокового, поточного та оперативного планування, яке має бути спрямоване на проектування майбутньої діяльності фірми.

Демократичний принцип розподілу функцій управління грунтується на методах і правилах суспільного поділу праці. Підготовка управлінського рішення та відповідальність за його реалізацію на практиці повинні покладатися на той орган, який:

краще за інших інформований про стан справ на відповідному об'єкті;

найбільше заінтересований у реалізації та високій ефективності прийнятого рішення;

може нести матеріальну, юридичну, адміністративну відповідальність за якість прийнятого рішення і повноту його реалізації.

Принцип науковості та обгрунтованості методів управління передбачає, що методи, форми та засоби управління мають бути науково обгрунтовані та перевірені на практиці. Принцип науковості не може бути реалізований лише на основі пізнання законів виробництва. Дотримання вимог цих законів потребує безперервного збору, обробки та аналізу різної інформації: науково-технічної, економічної, правової та ін. Це, у свою чергу, передбачає використання комп'ютерної техніки та математичних методів як важливої передумови нормального функціонування механізму управління економікою на всіх її рівнях, і передусім на підприємствах.

Принцип ефективності управління передбачає наявність багатоваріантних шляхів досягнення однієї й тієї самої мети. Підприємство повинно постійно перебувати у пошуку ефективних рішень, спрямованих на поліпшення організації виробництва та випуск конкурентноспроможної продукції.

2.2 Організаційні передумови функціонування внутрішнього економічного механізму

Для забезпечення ефективної організації внутрішньовиробничих економічних відносин на підприємстві мають бути створені відповідні умови. До них належить: майнова відокремленість, відносна економічна самостійність, прогресивна нормативна база, система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції, раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності, економічна відповідальність за кінцеві результати праці.

Майнова відокремленість виробничих підрозділів підприємства означає закріплення за ними частини виробничих фондів (переважно основних), яка може бути надана підрозділу в оперативне управління. Така майнова самостійність забезпечує організаційну самостійність у сфері виробництва і стає передумовою надання підрозділам відносної економічної самостійності.

Відносна економічна самостійність виробничих підрозділів забезпечується скороченням кількості планових показників і використанням у підрозділах деяких елементів ринкової економіки. На підприємстві вводиться механізм формування внутрішніх планово-розрахункових цін на продукцію, роботи і послуги для здійснення взаєморозрахунків між підрозділами підприємства.

Прогресивна нормативна база є основою планування, регулювання і контролю діяльності структурних підрозділів, порівняння виробничих витрат з досягнутими результатами, розмежування відповідальності за результати діяльності між підрозділами та об'єктивної оцінки і стимулювання діяльності персоналу.

Система обліку руху матеріальних цінностей, витрат і продукції забезпечує одержання інформації про стан і результати роботи підприємства і його підрозділів; відбиває надходження, внутрішньовиробниче переміщення, використання і реалізацію матеріальних ресурсів та дає можливість визначити оптимальність їх використання.

Раціональна система оцінки і матеріального стимулювання діяльності на внутрішньозаводському рівні ґрунтується на принципах повної або часткової самоокупності і часткового самофінансування структурних підрозділів підприємства та на економічній заінтересованості трудових колективів у максимальному підвищенні кінцевих результатів роботи як свого підрозділу, так і підприємства в цілому. Вона дає змогу ефективно використовувати трудовий потенціал підприємства та підвищувати його конкурентоспроможність на ринку.

Економічна відповідальність за кінцеві результати праці зводиться до безумовного виконання планових завдань і договірних зобов'язань, що сприяє досягненню оптимального співвідношення між отриманими результатами і витраченими ресурсами. Дотримання принципу економічної відповідальності є запорукою економічної ефективності взаємодії підрозділів підприємства.

Однією з основних передумов функціонування внутрішнього економічного механізму поряд з наданням підрозділам відносної самостійності є створення внутрішньозаводської економічної інфраструктури шляхом формування різних суб'єктів економічних відносин усередині підприємства. До цих суб'єктів належать укрупнені структурні підрозділи, створені на базі основного, допоміжного та обслуговуючого виробництва:

- управління ремонтним обслуговуванням підприємства на чолі з головним механіком, до якого входять відповідні служби, ремонтно-механічні цехи, цехові ремонтні дільниці, склади запасних частин та ін. До функцій цього управління поряд з традиційними функціями відділу головного механіка входять планування та облік руху основних виробничих фондів, їх оцінка та переоцінка, вирішення проблем технічного розвитку, деякі функції бухгалтерії з обліку та інвентаризації;

управління технічним розвитком, яке очолює технічний директор;

управління матеріально-технічним постачанням та збутом на чолі з комерційним директором;

управління виробництвом, яке очолює директор з виробництва;

соціальне і кадрове управління.

Таке організаційне оформлення дає змогу не тільки створювати укрупнені об'єкти внутрішньозаводських відносин, а й здійснювати єдину технічну, економічну і кадрову політику за всіма функціями управління.

Система організаційного забезпечення ВЕМП являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку, прийняття і реалізацію управлінських рішень щодо окремих напрямів його економічної діяльності і несуть відповідальність за результати здійснення цих рішень.

Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачають створення двох центрів управляння -- за ієрархічною і функціональною ознаками. Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виокремлення різних рівнів управління. Найпоширенішими є дво- або трирівневі системи управління, де перший рівень представлений апаратом управління підприємства в цілому, а наступні -- управлінськими службами його окремих структурних одиниць і підрозділів.

Функціональна будова центрів управління підприємством базується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо і в комплексі. Найбільша ефективність організаційної системи менеджменту досягається за використання функціональної будови центрів управління.

Існує два підходи до функціонального розмежування управління: перший -- принцип незалежної діяльності функціональних центрів управління; другий -- принцип взаємопов'язаної діяльності функціональних центрів управління. Функціональна будова центрів управління економічною діяльністю суттєво відрізняється на підприємствах різних масштабів (мале, середнє, велике, крупне).

Сучасний досвід організаційного забезпечення менеджменту свідчить, що в структурі комплексу спеціалізованих економічних служб обов'язково є бухгалтерія. Головний бухгалтер підпорядковується фінансовому директору. В нашій країні, як правило, головний бухгалтер має вищий статус (а відповідно і пріоритетне право підпису фінансових документів), ніж фінансовий директор.

Поряд з традиційною інтеграцією системи економічного управління із загальною системою управління підприємством останнім часом у практиці використовуються й інші, прогресивніші форми інтеграції. Однією з таких форм є концепція управління окремими напрямами економічної діяльності підприємства на основі "центрів відповідальності".

Центр відповідальності являє собою структурний підрозділ підприємства, який повністю контролює ті чи інші напрям економічної діяльності, а його керівник самостійно приймає управлінські рішення і в рамках цих напрямів несе повну відповідальність за досягнення планових (або нормативних) показників, що характеризують стан економічної діяльності цього підрозділу.

Розбіжності в функціональному спрямуванні діяльності структурних підрозділів, їх місця в організаційній структурі економічного управління дає змогу виокремити чотири типи центрів відповідальності на підприємстві: центр затрат, центр доходу, центр прибутку і центр інвестицій.

Система інформаційного забезпечення (інформаційна система) являє собою безперервний і цілеспрямований добір відповідних інформаційних показників, необхідних для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всіх напрямах економічної діяльності підприємства.

Висока роль економічної інформації у підготовці і прийнятті ефективних управлінських рішень зумовлює високі вимоги до її значимості, повноти, своєчасності, вірності, зрозумілості, зіставлюваності, ефективності.

Система показників інформаційного забезпечення, що формуються із внутрішніх джерел, містить:

1. Показники, що характеризують фінансові результати діяльності окремих структурних підрозділів підприємства. Формування системи показників цієї групи базується на даних управлінського обліку, що має бути організований на підприємстві. Показники групуються за такими ознаками:

а) сферою діяльності підприємства (операційна, інвестиційна, фінансова);

б) центрами відповідальності;

в) географічним розташуванням;

г) видом кінцевої продукції тощо.

2. Нормативно-планові показники, пов'язані з економічним розвитком підприємства, які формуються по таких блоках:

а) система внутрішніх нормативів;

б) система планових показників.

2.3 Форми функціонування внутрішнього економічного механізму

Внутрішній економічний механізм може мати різні форми функціонування. Вони різняться ступенем свободи поведінки підрозділів, формами їх зв'язків і показниками ефективності діяльності.

За ступенем свободи поведінки підрозділів виділяють такі системи управління:

1) централізована:

а) з відсутністю у підрозділів свободи вибору цілей, шляхів і методів вирішення поставлених завдань (з повною регламентацією дій);

б) із свободою вибору засобів вирішення завдань;

в) із свободою вибору шляхів і методів вирішення поставлених завдань;

2) децентралізована:

а) з передачею прав визначення завдань, направлених на забезпечення визначених цілей у галузі виробництва;

б) з передачею прав визначення завдань, направлених на забезпечення визначених цілей у галузі виробництва і, частково, розвитку;

в) з передачею широких прав в галузі визначення часткових цілей і завдань;

г) з повною свободою дій за виключенням визначення фінансових цілей.

За формами зв'язків між підрозділами виділяють такі системи управління:

а) з жорстко закріпленими (планом, адміністративно) зв'язками;

б) з гнучкими зв'язками, закріпленими договорами (підрядна, виробництва і реалізації продукції).

За показниками ефективності діяльності виділяють такі системи управління:

а) за витратами (виробничою собівартістю, прямими витратами, окремими елементами витрат);

б) за прибутком (реальним , розрахунковим).

При дещо спрощеному підході можна виділити такі економічні форми функціонування підрозділів: 1) центри витрат; 2) центри прибутку, серед яких виокремлюють підрозділи, що формують розрахунковий умовний прибуток і підрозділи - центри реального прибутку.

Підрозділи - центри витрат виготовляють, як правило, продукцію внутрішньокоопераційного призначення. Їх діяльність досить жорстко регламентується, а ефективність оцінюється за показниками витрат. Це передусім підрозділи (цехи, дільниці та ін.) технологічної спеціалізації, яким притаманні зв'язки в межах технологічної послідовності обробки.

Підрозділи, що є центрами прибутку, виготовляють або кінцеву продукцію, яку реалізують на ринку, або проміжну продукцію внутрішньокоопераційного призначення, яку передають іншим підрозділам за внутрішніми планово-розрахунковими цінами і створюють таким чином розрахунковий умовний прибуток як частину прибутку підприємства. Як правило, це підрозділи предметної та змішаної спеціалізації.

Економічний механізм може мати різні режими функціонування: від жорсткого адміністративно-наказного управління з високою централізацією прийняття рішень до повного саморегулювання в умовах вільного ринку. Між цими крайніми станами можливий ряд варіантів.

Вибір режиму функціонування внутрішнього економічного механізму визначається такими чинниками: призначенням продукції, величиною підприємства та розмірами його підрозділів. Структурні виробничі підрозділи - центри прибутку(дивізіони) - виокремлюються з наданням їм широких прав у прийнятті рішень у процесі господарської діяльності та відповідальності за отримання прибутку. Це обумовлює безпосередню залежність фінансового стану підрозділів від результатів їхньої діяльності. Керівництво таких підрозділів має право самостійно визначати стратегію підрозділу відповідно до стратегічних цілей підприємства. Однак самостійність виробничих підрозділів обмежена у сферах фінансів та довгострокового планування. Підрозділ може здійснювати капітальні витрати лише у визначених межах. У такій організаційно-виробничій системі відносини між виробничими підрозділами будуються на комерційних засадах. Розрахунки між підрозділами здійснюються на основі внутрішніх (трансфертних) цін.

На форму функціонування економічного механізму підприємства істотно впливає тип виробництва. Від нього залежить виробнича структура підприємства та його підрозділів, характер технологічних процесів та їх оснащеність, форми організації виробництва, праці та управління.

У зв'язку з тим, що виробничий апарат промислових підприємств оновлюється повільніше, ніж вироби, що виготовляються, виникає одна з найгостріших проблем сучасного виробництва - проблема його адаптації до динамічної зміни продукції. Тому сучасна виробнича система, на якій ґрунтується економічний механізм, і сам механізм мають бути:

- високоефективними - відрізнятися високою продуктивністю при мінімальних витратах виробничих ресурсів;

- високоадаптивними, що передбачає високий рівень гнучкості методів, техніки і технології, який забезпечував би мінімум витрат трудових і матеріальних ресурсів при зміні (оновленні) об'єктів виробництва;

- стабільними - характеризуватися постійним складом і структурою технічних засобів, технологічного процесу та організації виробництва протягом певного періоду часу.

Не менш суттєву роль при формуванні економічного механізму відіграє величина підприємства. Малому підприємству притаманне централізоване управління з прямим плановим регулюванням його діяльності. На великих підприємствах можуть застосовуватися договірні форми регулювання діяльності підрозділів внутрішньозаводської кооперації, а предметно-спеціалізовані підрозділи, що є суб'єктами ринку, взагалі мають широку свободу поведінки. Концентрація фінансових і людських ресурсів у великих корпораціях дає змогу останнім здійснювати внутрішньофірмову диверсифікацію капіталу з однієї галузі економіки в іншу, що дає їм можливість існувати навіть у найбільш несприятливих для економіки періодах.