Побудова та закономірності функціонування внутрішнього економічного механізму підприємства

Витрати на паливо та енергію технологічного призначення обчислюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами витрат і встановленими цінами (тарифами). Якщо ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загальновиробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.

Основна заробітна плата виробничих робітників. Стаття включає оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Вона складається з відрядної та почасової заробітної плати згідно з установленими розцінками та тарифними ставками (посадовими окладами):

Свз = ,

де Свз - витрати на відрядну заробітну плату основних виробничих робітників, грн.;

n - кількість найменувань виготовлюваної продукції;

Ni -випуск продукції i-го найменування в плановому періоді у натуральному виразі;

Зpi - агрегована відрядна розцінка за i-й виріб, грн.

Сп.з = Чоб*Тп*Зт.г,

де Сп.з - витрати на почасову оплату праці основних виробничих робітників, грн.;

Чоб - середньооблікова кількість основних виробничих робітників на почасовій оплаті праці, осіб;

Тп - фонд часу роботи одного основного виробничого робітника в плановому періоді, годин;

Зт.г - годинна тарифна ставка, грн.

На практиці частина почасової основної заробітної плати виробничих робітників є незначною або взагалі вона відсутня, тому цю статтю, як правило, відносять до змінних витрат.

Додаткова заробітна плата виробничих робітників. До неї відносять додаткові виплати понад установлені норми за трудові успіхи (премії), особливі умови праці, за час відпусток та інші доплати, передбачені законом та трудовою угодою. Планова величина цих виплат обчислюється згідно з передбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності - у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду.

Відрахування на соціальні заходи. Вони охоплюють відрахування в Пенсійний фонд і фонди соціального страхування та сприяння зайнятості. Обчислюється їх сума у встановлених відсотках від суми основної й додаткової заробітної плати виробничих робітників.

Загальновиробничі витрати. Вони узагальнюються в окремому кошторисі, який складається на рік з поквартальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: 1) витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування; 2) витрати на організацію й управління виробництвом.

Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування. До них належать:

амортизаційні відрахування на реновацію машин і устаткування, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів. Під машинами й устаткуванням розуміють усе технологічне устаткування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом, а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчислюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служби машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат;

витрати на експлуатацію устаткування (електроенергія для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пара, вода, мастила, охолоджувальні рідини, оплата праці обслуговуючого персоналу - наладчиків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.). На практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи з фактичного їх рівня за минулий період. Більш універсальним є метод установлення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно-статистичних норм витрат на 1000 машино-годин роботи устаткування.

Планові витрати на електроенергію досить точно визначаються на основі сумарної потужності електродвигунів, показників її використання і часу роботи:

Се = ( Р*Тз*ko*kp*km / kк.д )*Це,

де Се - планові витрати на електроенергію для приведення в дію машин і устаткування, грн.;

Р сумарна паспортна потужність електродвигунів устаткування підрозділу, кВт;

Тз - завантаження устаткування підрозділу виробничою програмою, маш.-години;

ko - коефіцієнт одночасної роботи моторів верстатів;

kp - середній коефіцієнт використання виробничої потужності електродвигунів;

km - середній коефіцієнт використання машинного часу роботи верстатів (враховує роботу без завантаження);

kк.д - середній коефіцієнт корисної дії двигунів верстатів;

Це - ціна (тариф) однієї кіловат-години електроенергії, грн.

За своїм змістом усі ці витрати є змінними;

витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи визначаються згідно з установленими формами зарплати (переважно почасової) аналогічно витратам на оплату праці виробничих робітників. У більшості випадків ці витрати належать до постійних;

витрати на внутрішнє переміщення вантажів (на утримання та експлуатацію власних і залучених транспортних засобів, які не є органічною частиною технологічної системи машин; оплата праці, з відповідними відрахуваннями, робітників, що зайняті на цих процесах).У разі належного завантаження транспортних засобів ці витрати є змінними, але, як правило, не пропорційними;

витрати на ремонт устаткування і транспортних засобів. Ці витрати обчислюються ремонтною службою і відносяться на дану статтю згідно з установленим порядком їх відшкодування. Порядок може бути різним з огляду на вид ремонту та вартості з урахуванням ступеня рівномірності виконання ремонтних робіт. Частина ремонтів (передусім капітальний ремонт) може фінансуватися за рахунок амортизаційних відрахувань. Витрати на поточні ремонти відносять на собівартість продукції періоду. Для рівномірного віднесення цих витрат на собівартість може створюватися ремонтний фонд за рахунок рівномірних нарахувань згідно з установленим процентом до вартості основних засобів. Це будуть витрати майбутніх періодів;

витрати на швидкозношуваний інструмент і пристосування. Сюди входить вартість інструменту і пристосувань, термін служби яких до одного року, витрати на заточування та ремонт інструменту. Зазначені витрати належать до змінних і визначаються за раніше наведеними методами.

інші витрати: послуги сторонніх організацій, консультації з експлуатації устаткування, орендна плата за лізинг устаткування (у випадку оперативного лізингу).

Другою частиною кошторису загальновиробничих витрат є витрати на організацію та управління виробництвом. Склад цих витрат значною мірою залежить від економічного статусу підрозділу. Для підрозділу рівня цеху, діяльність якого обмежується внутрішніми відносинами, до таких витрат належать:

витрати на управління виробництвом, що включають оплату праці управлінського персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, а також витрати на інформаційне забезпечення управління;

витрати на службові відрядження, що стосуються роботи даного підрозділу, у межах установлених норм;

амортизаційні відрахування від балансової вартості основних засобів підрозділу, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі та його транспортному обслуговуванні (будівлі, споруди, інвентар, офісне устаткування тощо). Ці об'єкти мають, як правило, загальновиробниче призначення і створюють належні умови для здійснення операційної діяльності;

некапітальні витрати на удосконалення технології та організації виробництва, підвищення якості продукції (оплата праці інженерів, які зайняті відповідними роботами, вартість потрібних матеріалів, оплата послуг сторонніх організацій;

витрати на обслуговування виробництва (оплата праці обслуговуючого персоналу з відповідними відрахуваннями - контролерів, складських робітників, прибиральників та ін.; витрати на охорону праці та техніку безпеки - спецодяг, спецхарчування, інструктаж, захисні пристрої тощо);

витрати на утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання, поточний ремонт та ін.);

витрати на швидкозношуваний інвентар;

витрати на пожежну і сторожеву охорону;

платежі за страхування майна, окремих категорій працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою для здоров'я тощо;

інші витрати загальновиробничого призначення (орендна плата за орендовані будівлі та приміщення, вартість матеріалів витрачених при випробуванні робітників на відповідність певній кваліфікації, утрати від простоїв, недостач матеріалів (у звіті) та ін.

Витрати за всіма статтями цієї частини кошторису обчислюються в тому самому порядку, що й витрати на утримання й експлуатацію машин і устаткування. За кожною статтею підсумовуються витрати за елементами з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. окремі елементи витрат обчислюються на основі відповідних специфікацій, нормативів і лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління підприємством.

Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої організаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.

Втрати від браку. Ця стаття витрат планується тільки в тих виробництвах, де за досягнутого рівня технології та якості матеріалів неможливо забезпечити стопроцентну відповідність продукції встановленим технічним вимогам. Допустимі втрати від браку обґрунтовуються за цих умов на основі досвіду й установлюються у відсотках від виробничих (цехових) витрат. Фактичні витрати від браку обчислюються так:

Вб = Сб.в + Сб.з - Ск,

де Вб - втрати від браку, грн.;

Сб.в - собівартість внутрішнього остаточного браку, грн.;

Сб.з - собівартість зовнішнього остаточного браку, грн.;

Ск - компенсації втрат від браку, грн.

Собівартість внутрішнього браку обчислюється за виробничою (цеховою), а зовнішнього (у споживачів) - за повною собівартістю. Компенсації втрат від браку включають виручку від продажу бракованої продукції (за зниженою ціною), стягнення з винуватців браку і постачальників недоброякісних матеріалів, напівфабрикатів, комплектувальних виробів.

Слід мати на увазі, що втрати від браку повністю відносять на готові вироби (кінцеву продукцію) в тому плановому (звітному) періоді, в якому вони були виявлені. У собівартість незавершеного виробництва вони не включаються.

6.3 Планування собівартості продукції

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах з коротким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) незавершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість готової продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат. Загальна собівартість продукції дорівнює:

Ск = Сз + Сп - Ск,

де Ск - собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;

Сз - загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;

Сп, Ск - собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, а на кінець - розраховується з урахуванням специфіки певного типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виробничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства.

Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції підрозділу передбачає обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком:

Ск = ,

де Ni - кількість виробів i-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі;

n - кількість найменувань виробів;

Co - виробнича собівартість одиниці i-го виробу, грн.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди: а) весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (вугілля та ін.); б) продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції:

Со = Ск / N,

де Ск загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;

N - обсяг готової продукції за плановий період у натуральному виразі.

Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й елементів формули. У загальному випадку

Со = ,

де m - кількість стадій виробничого процесу;

Cj - загальні витрати на j-й стадії, грн.;

Nj - випуск продукції на j-й стадії.

У другому випадку (коли продукт має різні рівні якості чи властивості) калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. При цьому кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту - 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.

Більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі витрати (матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на технологічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи), так і непрямі витрати. Прямі витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за вище розглянутою методикою. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрат на організацію та управління виробництвом. Згідно з новою системою бухгалтерського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнята одна база розподілу, загальновиробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Коли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління виробництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників. У цьому разі

Со.в = Сз.о*Рв / 100,

де Со.в - загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляційну одиницю), грн.;

Со.з - основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

Рв - відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати, %.

Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період.

Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві вади. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу витрат на утримання машин та устаткування, оскільки за умов різного рівня механізації праці не відображає адекватно затрат машинного часу. По-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється. По-третє, за умов комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямку контролю і регулювання роботи виробничих систем і їх зарплата не може нормуватися по операціям.

Недоліки значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Цей метод досить поширений у зарубіжній практиці, але він теж неточний. Розподіл витрат на організацію й управління виробництвом за такою базою можна вважати обґрунтованим, коли трудо- і машиномісткість різних видів продукції не дуже різняться. При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат доцільно здійснювати окремо за їх частинами.

Найбільш обґрунтованим є обчислення витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від часу його обробки і собівартості однієї машино-години роботи конкретного устаткування. Відмінність цього методу від попереднього полягає в тому, що береться не середня по всьому устаткуванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього методу і процедура його впровадження такі:

Устаткування підрозділу розподіляється на групи технологічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витратами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об'єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утримання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстаків, затрати на інструмент, пристосування тощо).

По кожній групі устаткування складається кошторис на його утримання і експлуатацію за методикою, розглянутою вище.

Визначається завантаження кожної групи устаткування у машино-годинах.

Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на завантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елементами витрат.

Ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так:

Со.у = ,

де m - кількість груп устаткування, на якому обробляються вироби;

Смгj - собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи, грн.;

Tj - затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування.

Подальша механізація й автоматизація виробництва, створення гнучких виробничих систем ведуть до інтеграції технологічних процесів, коли різні вироби обробляються в єдиній системі переналагоджуваних машин. За цих умов витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на кожний виріб слід обчислювати на основі нормативів витрат на одну машино-годину роботи системи і часу обробки з урахуванням коефіцієнта її паралельності (одночасної обробки різних виробів). Як планові, так і фактичні витрати, які залишилися ненормованими, розподіляються пропорційно нормативним витратам.

При нерівномірному завантаженні устаткування протягом року (кварталу), що властиво одиничному й дрібносерійному виробництву, нормативні ставки витрат на одну машино-годину треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. Проте, незважаючи на цей недолік, зазначена методика є найбільш перспективною. Вона може мати деякі модифікації з метою спрощення застосування (метод машино-коефіцієнтів), але сутність її від цього не змінюється.

Витрати на організацію й управління виробництвом можна розподіляти пропорційно трудо- або машиномісткості виробів:

Со.о = Сг*Т,

де Со.о - витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб, грн.;

Сг - витрати на організацію й управління виробництвом одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.;

Т - трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, години.

6.4 Планування прибутку і фінансових результатів

Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина останнього визначається за формулою:

П = Вк - Ск,

де П - прибуток підрозділу за певний період, грн.;

Вк -випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених цінах, грн.;

Ск - собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн.

Тут можливі різні варіанти прибутку залежно від того, як формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів і як покриваються загальногосподарські та комерційні витрати підприємства.

Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість - на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністративні та на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий період, то прибуток, визначений за формулою називається "валовим". Щоб одержати реальний (операційний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати періоду.

Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збутові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, обчислений за формулою є реальним операційним прибутком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підрозділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат.

У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є реальною величиною, а відіграє суто стимулюючу роль.

На прибуток звітного періоду впливають збиткові результати діяльності попереднього періоду господарювання підрозділу підприємства, тому використовується сальдовий метод його визначення, що призводить до часткової втрати отриманого прибутку внаслідок раніше допущених збитків.

Внутрішньо фірмове фінансове планування -- це процес розробки системи фінансових планів і бюджетів по забезпеченню функціонування розвитку підрозділів підприємства необхідними фінансовими ресурсами, підвищення ефективності його фінансової діяльності в наступному періоді. У ринковій економіці фінансове планування не носить директивного централізованого і галузевого характеру, а містить чисто внутрішньофірмові ознаки.

Мета внутрішньофірмового фінансового планування -- забезпечити фінансові можливості для успішної господарської діяльності, досягти прибутковості і конкурентоспроможності підрозділів підприємства.

Значення фінансового планування полягає тому, що воно:

* втілює стратегічні цілі в форму конкретних фінансово-економічних показників;

* забезпечує фінансовими ресурсами операційну та інвестиційну діяльність підрозділів підприємства;

* визначає життєздатність підрозділу підприємства в умовах внутрішньої конкуренції;

* є фактором отримання фінансової підтримки з боку внутрішніх і зовнішніх інвесторів.

Внутрішньофірмове фінансове планування базується на використанні двох основних його систем:

1. Поточне фінансове планування.

2. Оперативне фінансове планування.

Поточне фінансове планування створює основу для розробки і доведення до безпосередніх виконавців оперативних фінансових планів, бюджетів по основних напрямах фінансової діяльності підприємства.

Поточне фінансове планування розглядається як складова перспективного фінансового плану і є конкретизацією його показників на поточний плановий період. Дане планування полягає в розробці конкретних видів поточних фінансових планів, які дозволяють визначити на наступний період усі джерела фінансування розвитку підрозділів підприємства, сформувати структуру їх доходів і витрат, забезпечити постійну платоспроможність, визначити структуру його активів і капіталу на кінець періоду, що планується. Поточний фінансовий план розробляється на рік з розбивкою по кварталах (табл.). Основними видами поточних фінансових планів підрозділів підприємства є:

* план доходів і видатків з операційної діяльності;

* план доходів і видатків з інвестиційної діяльності;

* план надходжень і видатків грошових коштів (план руху грошових коштів);

* прогнозний баланс.

План доходів і видатків з операційної діяльності є одним з основних видів поточного фінансового плану підприємства, метою розробки якого є визначення суми чистого прибутку підрозділу від виробничо-комерційної діяльності підприємства.

План доходів і видатків з інвестиційної діяльності відображає основні напрями фінансового забезпечення цієї діяльності. Метою розробки цього плану є визначення обсягу та потреби в фінансових ресурсах для реалізації запланованих інвестиційних програм, а також можливість надходження цих ресурсів у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

План надходжень і видатків грошових коштів відображає результати прогнозування грошових потоків підприємства. Метою його розробки є забезпечення постійної платоспроможності підрозділу підприємства на всіх етапах планового періоду.

Прогнозний баланс відображає результати прогнозування складу активів і структури фінансових засобів, що використовуються підрозділом підприємства, на кінець планового періоду. Мета розробки прогнозного балансу -- визначення необхідного приросту окремих видів активів із забезпеченням їх внутрішньої збалансованості, а також фінансування оптимальної структури капіталу, що забезпечує достатню фінансову стійкість підрозділу підприємства в періоді, що планується.

Баланс -- це зведена таблиця, в якій відображаються джерела капіталу (пасив) і напрями його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того, щоб визначити, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких видів пасивів підрозділ підприємства фінансує створення цих активів.

Система оперативного планування фінансової діяльності полягає в розробці комплексу короткострокових планових завдань з фінансового забезпечення основних напрямів фінансово-господарської діяльності структурних одиниць підприємства. Головною формою такого фінансового завдання є бюджет (кошторис).

Бюджет -- це оперативний фінансовий план на короткостроковий період, що розробляється, як правило, в рамках наступного кварталу з розбивкою по місяцях (і менших періодах), що відображає надходження і витрачання грошових коштів у процесі здійснення конкретних видів фінансово- господарської діяльності підрозділу підприємства. Бюджет є інструментом як планування, так і контролю. На початку періоду діяльності бюджет -- це план або норматив; в кінці періоду діяльності він слугує засобом контролю, за допомогою якого фінансові менеджери можуть оцінити ефективність діяльності і прийняти управлінські рішення щодо вдосконалення діяльності підрозділів підприємства в майбутньому.

Розробка бюджетів на підприємстві характеризується терміном "бюджетування" і спрямована на вирішення двох основних завдань:

1) визначення обсягу і видатків, що пов'язані з діяльністю окремих структурних одиниць і підрозділів підприємства;

2) забезпечення покриття цих видатків фінансовими ресурсами з різних джерел.

Бюджети, що використовуються в процесі оперативного фінансового планування, класифікуються за:

1) сферами діяльності підприємства;

2) видами витрат;

3) обсягом номенклатури витрат;

4) методами розробки.

Таблиця 11.3

План доходів і витрат грошових коштів на 200_ р.

Статті доходів і витрат	Рядок	Сума, тис. грн.
Статті доходів і витрат
І. Надходження
А. Від основної діяльності
1. Доходи від реалізації продукції, робіт та послуг	1
2. Інші операційні доходи	2
Підсумок по розділу А	3
Б. Від фінансових операцій
1. Доходи від участі в капіталі	4
2. Дивіденди і проценти одержані	5
3. Доходи від інших фінансових операцій	6
Підсумок по розділу Б	7
В. Від іншої звичайної діяльності
1. Доходи від реалізації фінансових інвестицій	8
2. Доходи від реалізації необоротних активів	9
3. Доходи від реалізації майнових комплексів	10
4. Інші доходи від звичайної діяльності	11
Підсумок по розділу В	12
Г. Від надзвичайних подій
1. Відшкодування збитків від надзвичайних подій	13
2. Інші надзвичайні доходи	14	і '.1
Підсумок по розділу Г	15
Всього надходжень	16
II. Витрати
А. За основною діяльністю
1. Витрати на реалізовану готову продукцію, роботи і послуги	17
2. Адміністративні витрати	18
3. Витрати на збут	19
4. Інші операційні витрати	20
Підсумок по розділу А	21
Б. За фінансовими операціями
1. Витрати від участі в капіталі	22
2. Проценти за користування кредитами	23
3. Інші фінансові витрати	24
Підсумок по розділу Б	25
В. За іншою звичайною діяльністю
1. Витрати за реалізованими фінансовими інвестиціями	26
2. Витрати за реалізованими необоротними активами	27
3. Витрати за реалізованими майновими комплексами	28
Підсумок по розділу В	29
Г. За надзвичайними подіями
1. Витрати від стихійного лиха	30
2. Витрати від техногенних аварій	Г-ІГ-
3. Інші надзвичайні витрати	32
Підсумок по розділу Г	33
Всього витрат	34
Фінансовий результат (ряд. 16 -- ряд. 34)	35
III. Податок на прибуток	36
Результат від основної діяльності (ряд. 3 -- ряд. 21)	37
Результат від фінансових операцій (ряд. 7 -- ряд. 25)	38
Результат від іншої звичайної діяльності (ряд. 12 -- ряд. 29)	39
Результат від надзвичайних подій (ряд. 15 -- ряд. 33)	40

Питання для самоконтролю

У чому полягає відмінність між поточними та інвестиційними витратами?

Для чого потрібно планувати витрати за їх місцями, видами і носіями?

Які витрати підрозділів відносять до прямих, а які до непрямих?

Розмежуйте витрати підрозділу на змінні та постійні.

У чому сутність поділу витрат на основні та накладні? Поясніть поділ накладних витрат на виробничі й невиробничі.

Які показники витрат обчислюються при плануванні?

Поясніть порядок розроблення плану витрат підрозділу.

Чим відрізняються методи напівфабрикатного і безнапівфабрикатного формування витрат підрозділів? Дайте їх оцінку і визначте сфери застосування.

Що таке кошторис підрозділу та які його функції?

Поясніть склад витрат кошторису цеху.

Як обчислюються планові витрати на матеріали при складанні кошторису?

Як обчислюються витрати на куповані вироби й напівфабрикати, паливо та енергію на технологічні потреби?

Поясніть обчислення планових витрат на оплату праці та відрахувань на соціальні заходи.

Що являє собою кошторис загальновиробничих витрат і яка його структура?

Як визначаються планові витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування?

Дайте характеристику витрат на організацію й управління виробництвом цеху і методику обчислення їх планової величини.

Що таке втрати від браку, як визначається їх величина і за яких умов вони плануються?

Коли собівартість готової (кінцевої) продукції й кошторис підрозділу збігаються і за яких умов такої відповідності немає?

Поясніть методику обчислення собівартості продукції підрозділу.

Для чого обчислюються планові калькуляції на продукцію підрозділів?

Як обчислюється собівартість одиниці продукції в однопродуктовому виробництві?

У чому специфіка і проблема калькулювання в багатопродуктовому виробництві?

Поясніть методику обчислення планових прямих витрат при калькулюванні.

Які можливі бази розподілу загальновиробничих витрат при калькулюванні?

У чому полягають позитивні й негативні сторони методики розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників?

Поясніть сутність і позитивні сторони методу розподілу витрат на утримання машин та устаткування на основі собівартості машино-години його роботи.

Як визначається величина прибутку в підрозділах, що є центрами прибутку?

28. Сутність і цілі внутрішньофірмового фінансового планування.

30. Поточне фінансове планування.

31. Система оперативного фінансового планування (бюджетування).

7. Контроль і оцінка діяльності

7.1 Контроль як функція управління

Контроль - це перевірка відповідності фактичних характеристик (процесів, діяльності, об'єктів) установленим вимогам (обмеженням). На підприємстві контролю підлягають усі матеріальні та грошові потоки, виробничі процеси, діяльність людей, витрати ресурсів і результати. Такий глобальний контроль дає змогу з'ясувати, наскільки діяльність підрозділів усіх ієрархічних рівнів відповідає чинному регламенту, установленим завданням і наскільки вона ефективна. У процесі контролю збирається й аналізується необхідна інформація, виявляються відхилення фактичних показників від установлених (планових, стандартних) та їх причини.

Контроль на підприємстві має різні напрямки і форми. Це передусім контроль матеріалів і продукції на всіх стадіях її обробки, а також технологічних процесів. Цей вид контролю тісно пов'язаний з технологічним процесом і має традиційну назву технічного контролю. Технічний контроль є важливою складовою системи управління якістю продукції на кожному підприємстві.

Контроль трудової дисципліни, дотримання організаційного регламенту та якості виконання своїх функцій працівниками забезпечує управління якістю праці.

Контроль результатів виробництва і витрачених ресурсів забезпечує управління ефективністю діяльності підрозділів підприємства. Для внутрішньокоопераційних підрозділів, що є центрами витрат, результати виражаються в кількості виготовленої продукції певної номенклатури, а витрати ресурсів - у кошторисі. У підрозділах - центрах прибутку ці два показники трансформуються в єдиний цільовий показник результату - прибуток.

Технологія контролю витрат і результатів полягає в порівнянні фактичних показників з плановими, виявленні причин відхилень та їх аналізі, що є основою для прийняття певних рішень відповідальними працівниками. Контроль тісно пов'язаний з плануванням і через функцію регулювання впливає на нього. У більшості випадків вживаються заходи для зміни фактичних результатів у напрямку їх відповідності запланованим показникам. Але, можуть коригуватися й планові показники у напрямку наближення до фактичного рівня (наприклад, втрати від браку, витрати, які важко нормувати та ін.).

Порівняння фактичних і планових показників у процесі контролю, аналіз відхилень повинні проводитися упорядковано і систематично згідно з календарним розподілом планових завдань. На основі результатів аналізу розробляються й впроваджуються заходи з адаптації роботи підрозділів і робочих місць до змін які відбулися або очікуються на підприємстві.

Ієрархічно контроль організується в тому самому порядку, що й планування: контроль робочих місць, підрозділів певного ієрархічного рівня і підприємства в цілому. У цьому ж порядку показники контролю інтегруються, трансформуються із багатьох конкретних величин у більш загальні. На рівні підприємства керівництвом контролюються найважливіші показники, що характеризують ступінь досягнення поставленої мети згідно із стратегією його розвитку, становище на ринку та фінансовий стан.

Контроль здійснюється в різних формах щодо методів збору необхідної інформації та частоти контрольних операцій. Стосовно певних об'єктів і операцій контроль може здійснюватися як візуально, так і за допомогою технічних пристроїв. Економічні процеси контролюються документально. Це стосується руху матеріальних цінностей, витрат, виготовлення продукції та ін.

Частота контрольних операцій буває різною залежно від контрольованих показників, ступеня їх узагальнення у часі і призначення результатів контролю. З огляду на це виділяють контроль поточний, періодичний і разовий.

Поточний контроль здійснюється щоденно як систематичний моніторинг за рухом матеріальних цінностей, незавершеного виробництва і продукції. Його основним інструментом є оперативний облік у системі диспетчерського регулювання виробництва. Поточний контроль дає змогу оперативно реагувати на небажані відхилення в ході виробництва.

Періодичний контроль здійснюється у формі установленої регулярної звітності підрозділів підприємства. Звіти про основні показники роботи підрозділів з належними поясненнями (аналізом) подаються, як правило, за періоди, на які встановлюються планові завдання. До таких періодів належать місяць, квартал, рік тощо. У звіті зазначаються планові, фактичні показники діяльності за певний період, а також підсумкові дані з початку року (кварталу). Звіти підрозділів складаються на основі оперативного й бухгалтерського обліку показників, що є об'єктами контролю.

Разовий контроль не має усталеного змісту і попередньо встановленої регулярності. Його мета та діапазон контрольованих показників визначаються в кожному окремому випадку керівництвом підприємства чи іншим компетентним органом. Разовий контроль здебільшого має такі форми як інвентаризація матеріальних та фінансових активів, ревізія діяльності та аудиторська перевірка.

Планування і контроль є не тільки важливими регулюючими чинниками. Вони створюють необхідну інформаційну базу для оцінки діяльності управлінських підрозділів підприємства й окремих працівників, на якій будується механізм їх мотивації.

7.2 Критерії оцінки діяльності

Оцінка діяльності - логічне продовження контрольних операцій. Через таку оцінку стимулюється реакція працівників на результати своєї діяльності й можливі відхилення фактичних показників від установлених (планових, нормативних, граничних) чи бажану динаміку останніх.

Оцінка діяльності здійснюється за допомогою певної системи показників. Ці показники не можуть бути однаковими для різних підрозділів, зважаючи на специфіку їх функціонування, але деякі загальні вимоги до змісту і формування таких показників.

Показники підрозділів мають бути узгоджені з показниками роботи підприємства, утворювати з ними єдину систему показників і водночас ураховувати специфіку діяльності підрозділу. Необхідність взаємоув'язки показників по вертикалі (підприємство - цех - дільниця - бригада - робоче місце) випливає з єдності цілей діяльності підрозділів усіх рівнів - випуск продукції згідно з установленими потребами з мінімальними витратами, що на рівні підприємства забезпечує максимальний прибуток.

Основні показники діяльності підприємства трансформуються на рівні підрозділів із урахуванням конкретних умов (закінченості циклу виготовлення продукції, стану нормативної бази, обліку та ін.). Так, продуктивність праці та інших ресурсів на рівні підприємства обчислюється на основі обсягу товарної продукції у грошовому виразі, на рівні підрозділів це може бути обсяг продукції у трансфертних цінах, нормо-годинах, натуральних вимірниках тощо. Різні модифікації може мати показник витрат.

Кількість контрольованих і оцінюваних показників має бути достатньою для того, щоб підпорядкувати діяльність структурних підрозділів завданням, що стоять перед підприємством, але при цьому не обмежувати їх оперативну самостійність. Підрозділ повинен бути здатним до саморегулювання в певних межах. Це досягається прийняттям ряду рішень оперативно на місці. Зайва регламентація роботи зверху обмежує сферу прояву трудової активності та творчої ініціативи колективу працівників і керівництва.

Показники, за якими здійснюється контроль і оцінювання діяльності, повинні мати кількісний вимір на основі оперативного і бухгалтерського обліку. У принциповій схемі, що лежить в основі економічного управління будь-яким підрозділом, облік відіграє надзвичайно важливу роль.

Показники мають бути порівнянними в межах планово-оцінювальних періодів. Це означає, що на різних етапах розрахункового (планового, звітного) періоду зміст і методика обчислення планових і фактичних показників мають бути однаковими. Актуальною ця вимога є передусім стосовно визначення обсягу виробництва і показників, що обчислюються на його основі. Для порівняння обсягів продукції, виготовленої у різні календарні періоди, їх планових і фактичних величин цей показник слід обчислювати у стабільних (незмінних) нормо-годинах. Якщо з цією метою використовуються діючі поточні норми, то їх треба скоригувати відповідно до проведених змін.

При оцінці роботи підрозділів особливе значення має порівнянність витрат (собівартості продукції). Це стосується складу витрат, методики їх обчислення, розподілу непрямих витрат, розмежування чинників впливу на відхилення фактичних витрат від планових на залежні та незалежні (нерегульовані) від місця їх виникнення та ін.

Серед системи показників виділяються основні (обсяг продукції певної номенклатури, витрати на її обсяг, прибуток) та допоміжні, які використовуються для деталізації контролю, його посилення в певних аспектах, стимулювання окремих напрямків роботи тощо. До таких показників належать: ритмічність роботи, продуктивність праці, фондовіддача, рівень завантаження устаткування, трудомісткість продукції та ін.

При виборі оцінювальних показників для допоміжних підрозділів слід ураховувати їх специфіку й особливості виготовлюваної продукції. З цієї точки зору допоміжні цехи часто поділяють на дві групи.

Перша група - цехи (нестандартного устаткування, інструментальний, ремонтний та ін.), що виготовляють продукцію внутрішнього призначення, яка значною мірою обумовлює технічний рівень основного виробництва. Частина цієї продукції може реалізовуватися на ринок. Діяльність таких цехів оцінюється за показниками, аналогічними показникам основних підрозділів.

До другої групи відносять підрозділи з суто обслуговуючими функціями (енергетичні та транспортні цехи). Їх основне завдання - безперебійне обслуговування основного виробництва за мінімальних витрат. При раціоналізації такого обслуговування й економному використанні продукції та послуг допоміжних цехів їх загальний обсяг може знижуватися, що свідчить про більш ефективну роботу. Отже обсяг продукції (послуг) цих підрозділів, а також показники, що обчислюються на його основі, не завжди характеризують ефективність їх роботи. Тому основними показниками результатів діяльності підрозділів другої групи є безперебійне обслуговування основних цехів (відсутність претензій на обслуговування) та додержання витрат у межах кошторису.

Діяльність виробничих дільниць і бригад здебільшого оцінюється за показниками випуску продукції (виконання робіт) у натуральному виразі згідно з установленим планом-графіком і елементами витрат, що залежать від роботи дільниці (бригади) та обліковуються на їх рівні. Треба насамперед планувати й обліковувати ті витрати, частка яких у загальних витратах дільниці (бригади) істотна. Їх склад залежить від специфіки виконуваної роботи. Так, для заготівельних підрозділів це вартість основних матеріалів, енергії технологічного призначення та інструментів. На обробних дільницях поряд з переліченими витратами важливе місце займає вартість напівфабрикатів, на складальних - витрати на тару і пакувальні матеріали у разі пакування в цехах та ін.

Основним методом оцінки роботи підрозділів за певними показниками є порівняння. Фактична величина показника за певний (звітний) період порівнюється з його величиною, що є базовою для оцінки. За такі базові рівні показників беруться здебільшого планові (нормативні) їх величини, які вважаються завданнями, або фактичні, досягнуті в минулому періоді.

Якщо базою порівняння є планова (нормативна) величина показника, то оцінка здійснюється за критерієм ступеня виконання плану:

Рпл = (Аф / Апл ) * 100,

де Рпл - ступінь виконання плану за даним показником, %;

Аф, Апл - відповідно фактична і планова величини показника у встановленому вимірі.

Про ефективну роботу згідно з планом за такими показниками результативності, як обсяг продукції, прибуток, продуктивність, свідчить співвідношення Аі >= Апл і, відповідно, Рпл >= 100. Щодо показника витрат, то тут умова дотримання їх планового рівня зворотна: Аф <= Апл і Рпл <= 100. Вважається, що чим вищий ступінь виконання плану, тим краще працює певний підрозділ.

У процесі поглибленої аналітичної оцінки виявляються абсолютні та відносні відхилення фактичних величин показників від запланованих, аналізуються їх причини.

ДА = Аф - Апл, ДА = ,

де ДА - загальне абсолютне відхилення фактичної величини показника від запланованої; n - кількість факторів (причин), що спричинили зазначене відхилення; ДAi - відхилення внаслідок впливу i-го фактора.

Критерій виконання плану найбільш поширений для оцінки роботи внутрішньокоопераційних підрозділів, що не є центрами прибутку і мають обмежену свободу діяльності.

Для оцінки економічних процесів, діяльності підприємств та їхніх підрозділів досить широко застосовується критерій динаміки показників. При цьому фактична величина певного показника за звітний період порівнюється з фактичною величиною за попередній період, тобто

Рд = (Аф / Аф.б ) * 100,

де Рд - темп росту показника за звітний період, %;

Аф.б - величина певного показника в попередньому (базовому) періоді у встановленому вимірі.

Такі порівняння можуть здійснюватися за ряд періодів, що дає змогу вивчати динаміку окремих показників і оцінювати тенденції в діяльності певних структур. На практиці можуть застосовуватися й інші бази порівняння показників і критерії оцінки. Так, для ранжирування підрозділів підприємства чи окремих працівників за певними показниками як базу порівняння можна взяти середню величину цього показника по всій сукупності:

Рсi = ( Афi / Аф.с ) * 100,

де Рсi - відношення фактичної величини показника i-го підрозділу до середнього його рівня групи підрозділів, %;

Афi - певний показник за звітний період i-го підрозділу;

Аф.с - середня величина показника по групі підрозділів.

Оскільки оцінка роботи виробничих і невиробничих підрозділів здійснюється за кількома показниками, на деяких заводах практикують узагальнюючу оцінку у формі коефіцієнта трудового внеску (КТВ), у якому інтегруються певним чином зазначені показники. Він може застосовуватися і для оцінки роботи окремих працівників. Тоді цей інтегральний показник називають коефіцієнтом якості праці (КЯП).

Для визначення КТВ установлюється його нормативна величина, що дорівнює 1. Такий рівень КТВ відповідає випадку, коли планові завдання за всіма оцінними показниками виконано на 100%. Фактичний КТВ обчислюється коригуванням нормативної його величини на підвищувальні та понижувальні коефіцієнти, що враховують виконання плану за окремими показниками чи дотримання певних нормативів.

КТВ = 1 + ,

де n - кількість показників, за якими оцінюється робота;

Kpi - підвищувальний коефіцієнт за i-й показник;

Ksi - понижувальний коефіцієнт за i-й показник.

Підвищувальний (понижувальний) коефіцієнт визначається за формулою:

Kpi (Ksi) = (Рплi - 100)*Нi,

де Рплi - виконання плану за i-м показником, %;

Нi - норматив підвищення (зниження) КТВ за кожний процент перевиконання (недовиконання) плану за i-м показником у частках одиниці.

Чим вищий КТВ, тим вищою є оцінка діяльності підрозділу чи окремого виконавця. Норматив Нi установлюється суб'єктивно з урахуванням ролі окремих показників у діяльності певних підрозділів. Величини КТВ враховуються в системі матеріального стимулювання.

7.3 Оцінка виробничої діяльності

Виробництво продукції контролюється й оцінюється за такими показниками: загальний обсяг продукції, виконання плану виробництва з номенклатури (комплектності), ритмічність виробництва, якість продукції.

Загальний обсяг виробництва визначається у прийнятому вимірнику і за результатами звітного періоду оцінюється відповідність його фактичного рівня плановому або темп (індекс) зміни порівняно з попереднім періодом.

Рпл.в = ( Вк.ф / Вк.пл ) * 100,

де Рпл.в - виконання плану виробництва продукції, %;

Вк.ф, Вк.пл - відповідно фактичний і плановий обсяги кінцевої продукції підрозділу в прийнятому вимірнику.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції замість кінцевої береться обсяг валової продукції (Вв). Перевиконання плану з цього показника не завжди є доцільним, тому тут потрібний глибший аналіз. Збільшення фактичного випуску певних виробів (комплектів, агрегатів, деталей) порівняно з планом має сенс тоді, коли в цьому є внутрішня потреба (поповнення запасів до нормативного рівня) або можливість додаткового продажу на ринку. В інших випадках це може призвести до необгрунтованого збільшення незавершеного виробництва, його некомплектності.

Виконання плану виробництва з номенклатури продукції обчислюється у такому порядку: на плановий обсяг продукції ділиться фактична його величина, але без урахування перевиконання плану за окремими номенклатурними позиціями або, що те ж саме, - плановий обсяг зменшений на суму невиконання плану за окремими виробами.

У першому варіанті обчислення:

Рпл.н = / Вк.пл*100,

де Рпл.н - рівень виконання плану виробництва з номенклатури продукції, %;

n - кількість найменувань продукції;

Вкфi - фактичний випуск кінцевої продукції i-го найменування у встановленому вимірі, але не більший за плановий обсяг.

Згідно з другим варіантом

Рпл.н = (Вк.пл - Вк.н) / Вк.пл*100 = (1 - Вк.н / Вк.пл )*100,

де Вк.н - обсяг невиконаних завдань за всіма видами продукції.

План з номенклатури продукції не може бути виконаний більше, ніж на 100%, оскільки невиконання плану з однієї номенклатурної позиції не компенсується перевиконанням плану з інших видів продукції. Якщо не виконано завдання хоча б з одного виду продукції, то це означає, що план з номенклатури вже не буде виконано.

Виконання завдання з номенклатури продукції тісно пов'язане з комплектністю виробництва. Виробництво є комплектним, якщо кількість виготовлених компонентів (деталей) продукції відповідає їх потребі на випуск готових виробів. Забезпеченню комплектності виробництва продукції значною мірою сприяє планування та облік виготовлення деталей в комплектах. За таких умов відсутність хоча б однієї деталі в комплекті означає, що він не виготовлений. Некомплектні деталі не включаються в обсяг продукції і, як правило, не оплачуються у звітному періоді.

Слід мати на увазі, що повна (100%) комплектність виробництва в окремі календарні періоди практично малоймовірна, оскільки складові виробів (деталі, складальні одиниці) виготовляються, як правило, різними партіями, мають різні цикли виробництва.

До причин некомплектності виробництва належать: недоліки матеріально-технічного забезпечення, вихід з ладу устаткування, затримка з його ремонтом, тимчасова відсутність потрібних робітників, недоліки оперативно-календарного планування та ін.

Важливим показником рівня організації виробничої діяльності є ритмічність виробництва. Ритмічність означає рівномірну роботу підрозділів згідно з календарним планом-графіком. У масовому та великосерійному виробництвах це проявляється в однаковій кількості продукції в рівні проміжки часу.

Узагальнюючим показником ритмічної роботи певного підрозділу є коефіцієнт ритмічності, який характеризує календарну відповідність фактично виконаної роботи встановленому плановому завданню.