Демократія, економічна свобода та економічний порядок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демократія, економічна свобода та економічний порядок



План

1. Сутність демократії та її місце в самоуправлінні економікою

2. Економічна свобода і її основи

3. Економічний порядок як система узгоджених інтересів



1. Сутність демократії та її місце в самоуправлінні економікою

Найвищою формою порозуміння між владою і народом, працею і капіталом, ідеологією та політикою є утвердження демократії. Розвиток демократії проходив різні етапи становлення суспільних систем, від рабовласницької, феодальної, капіталістичної та комуністичної. Боротьба за демократію продовжується і сьогодні здебільшого в малорозвинених та унітарних централізованих країнах. Досвід розвинутих демократичних країн показує, що демократія варта того, щоб за неї боротися.

Економічні реформи є серйозним випробуванням для будь-якої демократичної країни. Річ у тому, що процес активізації підприємницької діяльності серед найширших верств населення тривалий і потребує усвідомлення суспільством його необхідності, великих капіталовкладень і концентрації зусиль на економічній трансформації. Досвід таких трансформацій у різних країнах світу засвідчує, що початкові етапи реформ супроводжуються негативними економічними і соціальними процесами, що іноді породжує зневіру населення і навіть суспільну паніку.

Демократія (грец. demos -- народ і кratos -- влада) - система відносин у країні щодо формування влади і уряду з обраних народом представників.

Демократія як спосіб державотворення і гуманізації суспільних відносин піддається певному виміру на основі відповідних критеріїв:

1. Політичні критерії -- політичні права партій і громадян: право представляти свої програми щодо національного, політичного, ідеологічного, економічного, соціального, міжнаціонального розвитку країни виборцям.

2. Соціальні критерії -- соціальна рівність: усі соціальні верстви виборців мають рівні права обирати владу (депутатів, президента, уряд, місцеве управління) і бути обраними.

3. Організаційні критерії -- влада обраної виборцями більшості: владні структури формуються за принципом більшості отриманих голосів кандидатами на виборах; групування представників обраних меншістю голосів для недопущення до влади представників обраних більшістю голосів і самим сформувати владу не відповідає принципу демократії загалом.

4. Моральні критерії -- гідність і чесність представників влади: більшість і меншість, влада і опозиція діють згідно з конституцією і законами країни, не допускають ідеологічних, національних, політичних, економічних, соціальних, організаційних спекуляцій, пам'ятають про пріоритет національних і державних, регіональних інтересів та інтересів осіб, а не своїх власних.

5. Економічні критерії -- добробут нації: діяльність демократичної влади повинна забезпечити економічне зростання, платоспроможність своїх громадян, соціальну справедливість, рівновагу і стабільність.

Демократія і ринкова економіка -- явища взаємозалежні. Ринкова економіка ґрунтується на вимогах об'єктивних економічних законів господарської збалансованості, товарообміну і товаровиробництва, а дотримуватися цих вимог належить конкретній людині -- власнику капіталу, людині підприємцеві, людині-бізнесменові, тобто конкретному суб'єкту виробництва. Для того, щоб конкретні суб'єкти виробництва могли виробляти товарів і послуг у такій кількості та якості, такої структури та асортименту, як того потребує суспільство, вони повинні мати економічну свободу і стимули виробляти. Практика довела, що саме демократія забезпечує права і свободи будь якого суб'єкта ринку, в тому й у сфері виробництва товарів і послуг. Вона формує серед усіх членів суспільства усвідомлення необхідності поважання взаємних прав і свобод, встановлення відносин співробітництва на засадах партнерства і взаємовигоди. Демократія не допускає несправедливості гіперболізації інтересів будь-яких суб'єктів влади і ринку, тим паче нечесного і незаконного привласнення не створеного ними продукту. Навпаки, вона спонукає до активної підприємницької діяльності, розширення її видів, справедливого розподілу продукту, об'єднання зусиль, праці і капіталу для досягнення позитивних економічних та соціальних результатів.

Ринкова економіка розвиває поділ праці не лише між виробниками всередині країни, а й між виробниками різних країн. Демократія забезпечує визнання і гарантії взаємовигідного партнерства у сфері міжнаціонального виробництва, торгівлі та інших видів діяльності. Вона спонукає до захисту відносин прав і свобод людини в політичній, економічній і соціальній сферах конституціями і законами країн, які запроваджують демократію і встановлюють відносини з іншими країнами.

Демократизація політичного та економічного життя країн сприяє міждержавному порозумінню, уніфікації законів, розвитку національних економік і міжнаціональних економічних відносин, вільному руху капіталів, праці, товарів, створенню потужних міжнародних фінансових інститутів, нагромадженню вільних кредитних та інвестиційних ресурсів, їх найефективнішому використанню. Отже, ринкові перетворення в Україні мають відбуватися на основі демократії.

Умови здійснення ринкових реформ для України:

- ефективне політичне керівництво з боку виконавчої влади. Влада має обґрунтувати, пояснити необхідність складних перетворень.

- необхідність формування ринково-економічних інститутів. Головне в цьому процесі -- підготувати населення до сприйняття нових правил господарювання і запровадити правила чесної ділової поведінки державних чиновників, виробників, банкірів, працівників торгівлі.

- ринок несумісний із консервативним традиціоналізмом. Ринок змінює мислення і поведінку людей, впливає на їхню культуру, а вони, своєю чергою, удосконалюють ринок. Однак не менш важливим е те, що нації не втрачають культурного коріння, незважаючи на тісне зближення їхніх економічних структур і законів.

- здійснюючи ринкові реформи, Україна залишається незалежною від інших держав. Згідно з "теорією залежності" вільна торгівля й капіталізм призводять до того, що бідні країни потрапляють під владу багатших. Деякі прихильники цієї теорії вважають, що бідна країна має закрити кордони й ізолюватися від багатих країн доти, доки її економіка не досягне рівня, за якого вона зможе конкурувати з цими країнами.

Однак досвід ринкових країн засвідчує: найкращий спосіб запобігання зовнішній залежності -- дотримання стратегії економічного розвитку, яка ґрунтується на свободі міжнародної торгівлі, приватній власності та ринкових відносинах господарювання. Отже, економічні реформи не лише не послаблюють, а, навпаки -- зміцнюють становище України у світовому співтоваристві й на світових ринках.

- необхідні рішучість і високий темп реформування економіки. Повільні реформи легко загальмувати через політичне протистояння, позаяк різні політичні угруповання, захищаючи власні часткові інтереси, блокують перетворення, яких потребує усе суспільство. Демократичний уряд може уникнути такої патової ситуації, якщо не зволікатиме зі здійсненням реформ. Демократія іноді стикається з формуванням у суспільстві упередженого ставлення до реформ, і в такому разі рішуче керівництво конче необхідне. Незважаючи на те, що в підсумку реформи дадуть позитивні результати, більшість виборців може бути налаштована проти них через побоювання, що вони їй зашкодять (унаслідок зростання,цін, збільшення безробіття тощо).

Стратегія ринкових трансформацій передбачає:

- децентралізацію політичної влади, делегування повноважень уряду регіональним і місцевим органам влади. У такий спосіб розподіляється відповідальність, розширюється підзвітність і розосереджується управління економікою. Цим шляхом пішли свого часу Німеччина та Іспанія;

- обмеження діяльності уряду рамками його першочергових завдань, поки для нього й економіки загалом настануть кращі часи. Такими завданнями для українського уряду є передусім створення стабільної кредитно-фінансової та ефективної податкової систем, відновлення правопорядку і формування системи елементарної соціальної підтримки незахищених верств населення.

- ініціатива ринкових перетворень має виходити від виконавчої влади и підтримуватися Верховною Радою України. Державні лідери повинні пояснити народові значущість перетворень. Президент США Ф.Д. Рузвельт під час Великої депресії 30-х років XX ст. у зверненні до народу зазначив, що він має боятися самого страху, а не економічних перетворень. Рузвельт вважав, що найголовніше в економічному оздоровленні -- уникнути суспільної паніки.

- визначальною передумовою ринкової трансформації є рішучість дій органів влади на початку їх діяльності, позаяк відразу після виборів складається найсприятливіша ситуація для радикальних реформ. Ф. Рузвельт, наприклад, отримав визнання через те, що в перші 100 днів свого перебування на посту президента США ініціював ухвалення численних нових законів і вжиття важливих економічних заходів у дуже стислий період. Аналогічним чином болівійську стабілізацію 1985 р. було здійснено за кілька тижнів після приходу до влади нового уряду. У Польщі радикальні реформи почалися 01. 01. 1990 р., тобто на четвертий місяць існування нового уряду.

- з ринковими трансформаціями несумісні монополізація привласнення підприємств, плановість у фінансах, політиці, зрощення кримінально-тіньових угруповань з органами державної влади і правопорядку. Завдання органів влади -- забезпечення відкритого і формального руху фінансів, капіталу, товарів, кредитів, видатків бюджету, приватизації, корпоратизації та ін.

2. Економічна свобода і її основи

Економіка як суспільне явище розвивається на основі дії об'єктивних суспільних законів, зокрема законів відтворення населення, відтворення виробництва та ін. Це означає, що економіка теж є об'єктивне, тобто незалежне від волі й свідомості людини явище. Людині належить лише пізнавати об'єктивні економічні закони та пристосовувати до їхніх вимог, свої господарські дії.

Основи і сутність економічної свободи. Теорія національної економіки вчить, що в основі формування господарства країни є вимоги дії таких об'єктивних законів:

- господарсъкої збалансованості:

Qц = vГ_м

де Q, -- фізична кількість товарів, робіт і послуг;

ц -- ціна одиниці товару, робіт і послуг;

Г_м -- маса грошей, необхідна для оцінювання вартості створених товарів, робіт і послуг; v -- коефіцієнт оборотності маси грошей;

- товарообміну:

Q =_v ^Г_м

- товаровиробництва:

Qц = 0 + Т + ВП,

де О -- проміжне споживання (матеріяльні затрата на виробницт-во продукту);

Т -- вартість вкладеної праці в доданій вартості (Т + ВП); ВП -- частка валового продукту в доданій вартості.

Рівняння господарської збалансованості

Qц = _v Г_м (або рівняння ринку),

де Оц -- національна пропозиція,

_v Г_М -- національний попит, засвідчує, що головними суб'єктами ринку є продавець (виробник) товарів, робіт і послуг та покупець (споживач) тих самих товарів, робіт і послуг. їхня поведінка на ринку зумовлена вимогами дії закону рівноваги та збалансованості. Власне названий закон визначає їх поведінку так, щоб між їхніми інтересами існувала рівновага. Відповідно закон визначає їх спосіб економічного мислення і економічної дії, тобто певну свободу дії за тих чи інших обставин і стану економіки загалом.

Економічна свобода з погляду інтересів двох суб'єктів ринку:

- економічна свобода виробника (продавця): характеризує вільний вибір виробника організувати той вид діяльності, випускати той вид продукції і в такій кількості, які забезпечують йому визначений ним його економічний інтерес, тобто доходи, соціальний статус та ін.;

- економічна свобода споживача (покупця): характеризує вільний вибір місця праці, набуття професії і підвищення рівня кваліфікації, на що витрачати свої доходи, який товар і на якому ринку йому купувати, скільки і чого споживати, як використовувати свій вільний час та ін.

Висновок: економічна свобода суб'єктів ринку -- явище об'єктивне настільки, наскільки об'єктивний закон господарської рівноваги і збалансованості. Закон передбачає насамперед саморегулювання економічної поведінки суб'єктів ринку. Споживач виявляє потреби і бажання знайти необхідні речі, які здатні задовольнити його потребу. Виробник виявляє попит споживача і намагається задовольнити його запита. Отже, економічна свобода споживача та економічна свобода виробника поєднуються через реалізацію їх інтересів.

Етапи становлення економічної свободи:

Етап поляризації капіталу. Історично відбувається перехід від рабовласницького до феодального способу мислення та виробництва і розвитку процесу так званого первісного нагромадження капіталу. Усвідомлення власності і нагромадження капіталу окремими групами людей вступає у суперечність із необхідністю розподілу свободи між учасниками виробництва і споживання. Таке нагромадження означало відокремлення значної частини дрібних виробництв і споживачів від капіталу (засобів виробництва) і перетворення їх на юридично вільних, але економічно залежних найманих працівників, з одного боку, і зосередження засобів виробництва, інших видів багатства в руках незначної меншості -- з другого.

Поняття "первісне нагромадження капіталу" вперше вжито у працях А. Сміта. Він показав, що первісне нагромадження капіталу здійснювалося насильницькими методами: державні позики, податки, протекціонізм, колонізація, піратство та ін.

В Україні процес первісного нагромадження капіталу швидкими темпами здійснювався після скасування кріпосного права. Не оминув цей процес Україну після проголошення Акту незалежності в 1991 році. Він набув не лише тіньового, а й кримінального характеру. Наслідком цього процесу стали планово-номенклатурна приватизація, масове безробіття, знецінення трудових заощаджень населення, масове розкрадання бюджету, державної власності, тотальна корумпованість державних чиновників усіх рівнів влади тощо. Звісно, що говорити про становлення економічної свободи для більшості суб'єктів ринку практично неможливо.

Етап становлення механізму саморегулювання. Нагромадження капіталу окремими групами і кланами змусило їх формувати систему відносин, в якій кожен з них міг відносно вільно використовувати свій капітал у виробництві та збільшувати його обсяги. Появляється відносно нове економічне явище -- конкуренція, тобто встановлення рівних можливостей власників капіталу діяти на ринках. Це призводить до обмеження абсолютної виробничої ініціативи одних власників стосовно інших, становлення певного рівня економічної свободи для кожного. Появляються ознаки економічного змагання між виробниками на ринках, кожен сам регулює свою поведінку на ринку, маючи на меті зміцнити свої позиції на ньому. Таким чином формується механізм саморегулювання економіки, який реалізується передусім через внутрішньогалузевий і міжгалузеві види конкуренції. Боротьба між власниками капіталу однієї галузі ведеться за найвигідніші умови виробництва і реалізації товарів задля отримання надприбутків. Економічна свобода на цьому етапі охоплює власників капіталів у різних галузях економіки. Проте значна частина найманої праці наразі такою економічною свободою не користується. Капітал концентрується в обмеженій частині власників, і вони продовжують ініціювати виробництво та привласнення прибутків.

Етап деполяризації капіталу. Практика показала, що надмірна поляризація капіталу викликає декілька проблем:

- по-перше, зниження зацікавленості найманих працівників до продуктивної й ефективної праці;

- по-друге, загострення соціальної нерівності між власниками капіталу та найманою працею, яка не володіла капіталом і почувалася обділеною.

Це було своєрідним натяком на відсутність економічної свободи в найманих працівників і можливостей ними розв'язувати свої соціальні проблеми за їхніми потребами. Шлях розв'язання цих проблем "овласнення найманої праці". Тобто зрозуміли, що треба поділитися економічною свободою через поділ частини привласненого капіталу між найманими працівниками.

Процес "овласнення найманої праці" відбувається просто: продажем частини капіталу власників найманим працівникам у формі купівлі ними акцій вартості частини реалізованого капіталу власника. Таким чином наймані працівники отримували частину капіталу у свою власність, а з ним певну економічну свободу та партнерську співпрацю з іншими власниками капіталів. Це дало можливість об'єднуватися в акціонерні компанії, тобто корпорації з перевагами колективного управління власністю усіх акціонерів. Незалежно від частки акціонерного капіталу, усі учасники корпорації мали можливість впливати на рішення компанії з тих чи інших питань виробництва, інвестицій, реалізації продукції.

Етап свободи руху праці, капіталу, товару. Деполяризація капіталу і часткове "овласнення найманої праці" зняло частково соціальну напруженість і зблизило позиції та інтереси всіх учасників виробничо-фінансових об'єднань. Це дало імпульс до посилення процесу капіталізації виробництв, здійснення інноваційних капіталовкладень, підвищення продуктивної та ефективної функцій праці і капіталу загалом. Виробництво і споживання набували природної рівноваги та збалансованості, економічну свободу отримували як конкретні виробники, так і споживачі. Економічна свобода всіх суб'єктів ринку набуває високого рівня, що потребувало, своєю рисою, ліквідації бар'єрів для її просторового поширення. Обґрунтовується і запускаються в обіг правові, економічні, фінансові норми відносин з приводу лібералізації руху праці, капіталу, товарів, робіт і послуг не лише між корпораціями однієї країни, а й між корпораціями різних країн. Звісно, що стосується тих країн, які зрозуміли важливість економічної свободи для розв'язання проблем економічного зростання та підвищення добробуту своїх народів. Наслідком економічної свободи стали прозорі економічно, інвестиційні та фінансово-інтеграційні процеси в Європі, Північній Америці та інших регіонах світу.

демократія економічний ринковий свобода

3. Економічний порядок як система узгоджених інтересів

Поняття "економічний порядок" асоціюється з прозорим і зрозумілим для усіх суб'єктів ринку рухом потоків грошей, товарів, робіт і послуг, праці, капіталів.

Відносини з приводу привласнення ресурсів визначають рівень економічного порядку (безладу) у будь-якій господарській системі.

Установлення економічного порядку, як показує історична практика, є дуже складним завданням для будь-якої з країн та їхніх урядів.

Забезпечення ефективності економіки є головним завданням уряду країни.

Кожен елемент ринкової системи відіграє певну роль у підвищенні економічної ефективності.

Найважливішим є економічна свобода. Якщо держава встановлює обсяги виробництва адміністративно, як за централізованого планування, баласт досягає значних обсягів, позаяк вона, держава, змушує підприємства випускати нікому не потрібну продукцію. Дія такого елемента, як право власності, спонукає підприємства до пошуку нових ринків збуту і зведення до мінімуму виробничих витрат. Ринкова конкуренція запобігає штучному товарному дефіциту, який створюють монополії задля отримання надприбутків. Завдяки ринковим інститутам підприємства мають змогу торгувати між собою, забезпечуючи потреби виробництва. Жорсткі бюджетні обмеження сприяють тому, що підприємства не сподіваються на допомогу уряду для відшкодування своїх збитків і концентрують зусилля на задоволенні потреб клієнтів, а отже, отриманні відповідних прибутків. Передбачувана державна політика уможливлює здійснення довгострокового планування виробництва і капітальних вкладень.

Національна самоорганізація суспільства впливає на підвищення економічної ефективності держави.

Виокремлюють два її види. Перший з них пов'язаний зі способами розподілу національних ресурсів. У колишньому СРСР, наприклад, неефективність економіки пояснювалася, зокрема, тим, що більша частина промислових ресурсів спрямовувалася на потреби важкої промисловості й незначна -- у галузі, що виробляли товари масового вжитку. Другий -- з використанням ресурсів у кожній конкретній економічній сфері. За командно-адміністративної системи неефективність підприємств була спричинена безгосподарним розпорядженням сировинними ресурсами і низькою продуктивністю праці більшості робітників.

Ринкові сили сприяють підвищенню економічної ефективності у такий спосіб: розподіл ресурсів в економіці підпорядковується рухові ринкових цін. Із зростанням попиту на певні товари ціни автоматично підвищуються. Як тільки ціна починає перевищувати вартість виробництва додаткових одиниць цих товарів, підприємства, керуючись прагненням до збільшення прибутків, нарощують їх випуск. Отже, підвищення цін на споживчу продукцію спонукає їх наймати робітників і закуповувати більше матеріалів, щоб піднести виробництво на новий рівень. Відбувається це без будь-якого централізованого планування. Означений ланцюжок залежить від багатьох факторів: вільних ринкових цін, приватної власності на засоби виробництва (за якої кожне підприємство намагається здобути максимальний прибуток та конкуренції серед виробників.

У плановій економіці таких рушійних сил не існує: ціни довільно встановлюють чиновники незалежно від ринкового попиту; державні підприємства не дуже дбають про прибуток, позаяк за будь-яких обставин вони отримують державні субсидії; матеріали для розширення виробництва не завжди доступні, тому що ринку цих товарів як такого не існує. Єдиний спосіб отримати їх відповідне рішення планових органів. Через це матеріали осідають на складах і їх належно не використовують.

Україні треба остаточно позбутися успадкованих від колишнього СРСР стереотипів мислення і господарювання. Тільки високий рівень національної самоорганізації суспільства й ефективності національної економіки зможуть забезпечити самодостатній незалежний розвиток і добробут громадян.

Узгодження інтересів суб'єктів національної і регіональної економіки

Практика переходу до ринку показує, що існують суперечності економічних інтересів різних суб'єктів національної економічної системи, які виникають через відносини власності на капітал. В організаційно-правовому аспекті суспільно необхідний напрям розвитку відносин власності повинен забезпечити вирішення двох важливих завдань:

- по-перше, узгодження економічних інтересів суб'єктів національного і регіонального виробництва;

- по-друге, формування національного єдиного господарського комплексу, достатнього для проведення усіма суб'єктами виробництва, зокрема регіоном, самостійної економічної і соціальної політики.

Звісно, що така політика повинна органічно поєднувати регіональні економічні й соціальні інтереси із загальнонаціональними інтересами України як єдиної держави. Йдеться про створення умов ефективності функціонування регіонального капіталу, створення такого обсягу і структури регіонального продукту, за яких можна задовольнити потреби регіону й інтереси держави. Тобто йдеться про створення економічно сильного регіону, без яких не може бути сильною національна економічна система і держава загалом. Регіони не повинні бути дотаційними всі чи навіть половина. Держава не повинна концентрувати у своїх руках весь національний дохід і розподіляти між регіонами, котрі повинні бути економічно і соціяльно самостійними, або близькими до самостійності та виділяти ресурси державі для виконання нею загальнонаціональних функцій, Теорія економічної самостійності регіональної господарської системи обґрунтовує необхідність першочергового упорядкування відносин власності на капітал: людський, основний і обіговий. Річ у тому, що з капіталом якнайтісніше пов'язана ефективність його використання, оскільки капіталу характерна властивість самозростання. При тому слід зауважити, що власність на капітал є найважливішим чинником господарського системотворення на всіх рівнях: підприємства, галузі, регіону, країни загалом. Якщо в регіоні помітні тенденції зниження ефективності економіки, то це є результатом певних деформацій у системі відносин власності на капітал і управління. Причому ці деформації пов'язані передусім із суб'єктивним чинником, з невпорядкованістю відносин власності на виробничий капітал і на привласнення результат виробництва.

Власність -- це узаконене право суб'єкта на володіння капіталом чи майном, які приносять йому прибуток. Це досить спрощене визначення, але воно містить важливі складові компоненти всієї системи відносин власності на капітал чи майно Основними ж компонентами системи відносин власності, які випливають з даного визначення, є суб'єкт власності, об'єкт власності і предмет власності. Такий поділ елементів системи відносин власності дуже важливий, оскільки кожен з них має різне призначення у системі виробництва й обміну. Схематично взаємовідносини між трьома елементами системи власності можна зобразити так:

ОБ'ЄКТ власності ->< СУБ'ЄКТ власності ->< ПРЕДМЕТ власності

Центральним компонентом з даної схеми випливає "суб'єкт власності», оскільки у відносинах з "об'єктом власності" вони виражають процес виробництва, рівень використання видів капіталу, а у відносинах з "предметом власності" -- процес привласнення результатів виробництва, обмінний процес і споживання.

З розгорнутої системи відносин власності випливає, що об'єкт власності стосовно до суб'єкта може набувати стану приватної чи неприватної власності. Власність за даними ознаками названо видом. Отже, можна сказати, що є два принципово відмінні види власності: приватна і неприватна.

Їхня принципова відмінність:

- по-перше, суб'єктом приватної власності є конкретна особа, неприватної -- група людей, група представників неконкретних власників;

- по-друге, управління об'єктом приватної власності здійснюється постійним реальним суб'єктом власності (індивідуальні рішення), а об'єктом неприватної власності -- непостійними, нереальними представниками групової власності (групові, директивні рішення);

- по-третє, через приватну власність реалізуються інтереси суб'єкта власності, через неприватну -- соціально-економічні інтереси суспільної (регіональної) системи.

Самозростання капіталу -- це є певний економічний інтерес тих, хто цим капіталом володіє.

а) Економічний інтерес приватного власника. Особа, яка має в особистій власності будь-який вид капіталу і який вона може задіяти в будь-який вид діяльності, що приноситиме її прибуток. Цим капіталом можуть бути земля, виробничі фонди, невиробничі фонди, оборотні засоби, транспортні засоби, заощадження тощо. Власник може обирати форму функціонування його капіталу: індивідуальну, сімейну, корпоративну, тобто передати його в колективне управління приватних власників. Головною метою приватного власника буде отримання прибутку і зростання його капіталу.

Економічний інтерес приватного власника представлено рівнянням відтворення і зростання його капіталу:

Q_ц = Q_nц_n + dQ_nц + dQц

Природа економічного інтересу приватного власника спонукає його до зростання:

- по-перше, обсягу власного капіталу одного чи різних видів;

- по-друге, частки його капіталу в корпоративній формі, маючи на меті отримати навіть певні монопольні позиції щодо управління виробництвом, розподілу і привласнення прибутку.

Цей економічний інтерес перетворюється у його власний, чи приватний інтерес, який формує у ньому відповідну поведінку, мислення, діяльність щодо його реалізації. Збіг інтересів приватних власників у корпоративній формі управління їхнім капіталом посилює зацікавленість в якнайефективнішому його функціонуванні, яке теж можна простежити через співвідношення членів рівняння вартісної структури створеної ними валової продукції:

- по-перше, приватні власники основного капіталу зменшуватимуть його амортизаційний період, відновлюючи продуктивнішим;

- по-друге, зменшуватимуть питомі затрати матеріально-сировинної частини обігового капіталу на одиницю продукції, зменшуючи її собівартість;

- по-третє, збільшуватимуть оборотність обігового капіталу для економії його грошової форми;

- по-четверте, збільшуватимуть капіталоозброєність одного зайнятого за рахунок зростання продуктивнішого та основного капіталу, зменшуватимуть кількість живої праці за рахунок її якості і збільшуватимуть розмір заробітної платні одного зайнятого при зменшенні загального фонду оплати праці.

Запровадження цих заходів неминуче приводитиме до стабільного зростання прибутків корпорації та капіталів приватних власників.

б) Економічний інтерес найманого працівника

Найманий працівник, на відміну від приватного власника, не володіє виробничим капіталом. Його власністю є інтелект і праця, якими він володіє і котрі може пропонувати на ринку праці. Потреба в його капіталі дає йому можливість бути залученим до виробничого капіталу приватного чи неприватного власника, через який він може реалізувати свій економічний інтерес.

Теорія механізму розширеного відтворення, елементами якої є економічні інтереси у всіх суб'єктів виробництва, капіталу і праці, засвідчує, що між економічним інтересом приватного власника і економічним інтересом найманого працівника є суперечність:

- по-перше, приватний власник зацікавлений у зменшенні величини dQ_п ц (частина валової продукції, що характеризує вартість його праці тощо) тоді як найманий працівник зацікавлений у зростанні розміру своєї заробітної платні;

- по-друге, приватний власник зацікавлений у зменшенні тарифної ставки і збільшенні функцій чи обсягу роботи за одиницю часу для найманого працівника, тоді як найманий працівник зацікавлений у зменшенні рівня інтенсифікації праці за одиницю часу та зростанні вартості його праці чи інтелекту.

Суперечності долаються компромісом двох суперечливих суб'єктів що призводитиме до:

- зростання обсягу виробництва валової продукції;

- зменшення чисельності зайнятих на зростаюче виробництво валової продукції;

- зменшення собівартості одиниці валової одиниці і збільшення прибутку за стабільної ціни реалізації;

- зростання заробітної платні одного зайнятого при зменшенні загального фонду оплати праці.

в) Економічний інтерес суб'єкта неприватної власності

Система відносин власності засвідчує, що суб'єктом неприватної власності є не конкретна особа, а група осіб, які представляють виробничі структури держави, міста, кооперативу, корпорації (концерну, об'єднання, спілки, союзу тощо). Організаційна структура функціонування неприватної власності докорінно відрізняється від приватно і, передусім, дво- і більше ступеневою системою управління.

Багатоступенева система управління неприватної власності є за своєю суттю вертикальна, ієрархічна. На кожному ступені -- об'єкти неприватної власності, тобто підприємства з найманим виробничим персоналом, на верхніх -- структури галузевого (трести, главки, міністерства, комітети) чи загальносистемного (райспоживспілка, облспоживспілка, укоопспілка і ін.) управління.

Така система, як бачимо, чітко розділяє суб'єктів неприватної власності: тих, що виробляють продукт, створюють чистий продукт і відшкодовують виробничі затрата і тих, що управляють системою і відповідно розподілом створеного продукту, тобто така собі галузева чи системна влада, яка стає засобом реалізації власних чи групових інтересів.

Неприватні власники є носіями групового і власного інтересу, тоді як приватний власник чи наймана праця є носієм лише свого власного інтересу.

Інтересом неприватної (групової) власності є основний і обіговий капітали, тоді як власного -- заробітна платня. Носії групового і власного інтересу надають перевагу реалізації власного, аніж групового інтересу, що приводить до невідповідності вимогам зростання продуктивних сил, суть якого полягає у постійному оновленні основного капіталу, зростанні капіталоозброєності одного зайнятого продуктивнішими основними фондами.

Носії групових інтересів прагнуть збільшувати розмір власної заробітної платні, тобто поліпшувати своє матеріальне становище, хоч того може не дозволити вартісна структура створеної ними валової продукції.

Прагнення збільшити власні доходи диктується двома важливими причинами:

- по-перше, за недотримання вимог зростання продуктивних сил неминуче зменшується обсяг виробництва регіонального продукту, що викликає зростання цін на споживчому ринку регіону, а представники вертикальних управлінських структур компенсують свій споживчий попит перерозподілом створеного регіонального продукту;

по-друге, намагання представників вертикальних управлінських структур збільшити свої власні заощадження чи страхові запаси на випадок гострих негативних економічних чи соціальних тенденцій.

г) Економічний інтерес регіону.

Суб'єктом регіонального управління є відповідного рівня органи самоврядування: села, міста, району міста, адміністративного району, області, країни в цілому, тобто держави.

На будь-якому регіональному рівні поряд із місцевими реалізуються інтереси загальнонаціональні.

Особливістю органів регіонального чи державного управління є те, що вони функціонують поза виробничим процесом, а засобом прямого чи непрямого впливу на виробничий процес є їх влада. Наприклад, Верховна Рада України створює закони виробничих і соціальних відносин, підприємництва, розподілу й обміну продукту, формування бюджетів усіх рівнів тощо, міністерства, комітети здійснюють адміністративні і регулювальні функції у галузях, місцева влада вирішує соціальні, економічні, виробничі питання свого регіону

Однією з найважливіших проблем ринкової економічної трансформації є забезпечення прозорого і швидкого руху товарів, капіталів, грошей, праці і неможливість переведення частини потоків ринкових ресурсів у неформальний ("тіньовий") рух.

Стабілізаційні заходи небажаним макроекономічним тенденціям на мікроекономічному рівні:

- дотримання положень Конституції України щодо розбудови правової демократичної держави, формування внутрішньої і зовнішньої політики, спрямованої на створення національної економіки на засадах демократи і принципів ринкових відносин;

- дотримання чинного законодавства України з питань регулювання грошових потоків, товарних ресурсів, капітальних вкладень для забезпечення стабільного стану на споживчому ринку, активізації товарообмінних процесів, збільшення реальних грошових доходів населення, рівня споживання та стимулювання економічного зростання загалом;

- неприпустимість гіперболізації власних інтересів чиновниками державної, судової, правоохоронної, господарської, регіональної та місцевої влади і порушення ними чинного законодавства та положень Конституції України. Вилучення з обороту і привласнення частини потоків бюджетних, страхових, капітальних, товарних та інших ресурсів, оскільки це призводить до дестабілізації економічної системи, неактивних макроекономічних процесів, породжує недовіру малозабезпечених і соціально незахищених верств населення та соціальне і політичне напруження.

Размещено на Allbest.ru