Економіка України в доринкових умовах

ЗМІСТ

Вступ

1. Особливості вихідної для України господарської системи

2. Особливості післявоєнного періоду (1945-1964 pp.)

3. Економічна реформа 1965 р. та її найважливіші наслідки

4. Поглиблення монополізму та розбалансування економіки

5. Еволюція оціночних показників

6. Характеристика господарського механізму в період "перебудови"

7. Загальні підсумки вдосконалення господарського механізму за період з 1965 по 1990 pp.

Висновок

Література



Вступ

Тема курсової роботи - "Економіка України в доринкових умовах". Мета роботи - ознайомитися з положенням української економіки в доринковий період, тобто до 1990 р. Економіка України впродовж останніх п'ятдесяти років випробувала і випробовує постійні зміни - спочатку як елемент загальносоюзної адміністративної командної системи господарювання, а з 1991 р. - в умовах самостійного формування і функціонування народногосподарського механізму. Розглянутий період характеризувався складними економічними процесами, які відзначаються не завжди ефективними результатами порівняно з іншими країнами світу - як капіталістичними, так і соціалістичної орієнтації. Внаслідок неефективного менеджменту та недостатнього усвідомлення стратегічної мети розвитку економіка країни продовжує знаходитися в умовах системної кризи, яка підсилюється зростаючою енергетичною кризою. Характерним є хронічне відставання від середньо-світового розвитку. За останні роки вийшла друком значна кількість монографічної та навчальної літератури, присвяченої теоретичним та практичним проблемам функціонування економіки України на сучасному етапі. Український читач мав можливість ознайомитися з працями таких авторів, як В. Гєєць, М. Павловський, В. Ющенко, В. Лисицький, Ю. Пахомов, А. Гальчинський, Є. Гайдар та ін. Однак через значну динаміку подій в економічному житті, постійне накопичення вітчизняного та закордонного досвіду відчувається певний дефіцит узагальнюючої літератури із вказаної тематики, особливо враховуючи зростаючий попит на таку літературу з боку магістрантів, аспірантів і практиків. В дипломній роботі наведена оцінка господарського механізму радянської економіки за період з 1951 по 1990 рр., який характеризувався затухаючими темпами економічного розвитку, що в кінцевому підсумку, незважаючи на численні спроби поліпшити його якісні показники, призвело до необхідності зміни економічної системи.

1. Особливості вихідної для України господарської системи

Радянське господарство (і його український фрагмент) почало формуватися в 1930-ті pp. Як відомо, в результаті здійснення післяреволюційної політики НЕПу урядовим рішенням 1923 року державні підприємства перетворювалися в трести, які повинні були діяти на основі комерційного розрахунку з метою отримання прибутку. Однак в 1929 р. трести були ліквідовані. Головним показником встановлювався не прибуток, а різниця між фактичною і плановою собівартістю, що було пов'язано з тим, що ціни були недосконалими, а прибуток - мінімальним.

Під час реформи 1929-1932 pp. була створена система централізованого управління галузями промисловості, які спеціалізувалися на випуску певної продукції. Тоді за основу обиралася модель промисловості США з невеликими змінами: базу становили чорна металургія, важке машинобудування, великі електростанції та енергосистеми, транспортна інфраструктура, заснована на залізничному транспорті. На думку радянського керівництва, така модель була здатна забезпечити рішення поставленого наприкінці 1920-х pp. завдання перетворення відсталої, зруйнованої війною країни в могутню індустріальну державу, спроможну вижити і розвиватися у ворожому оточенні [45].

При створенні радянської господарської системи кожна промислова галузь стала створювати автономні системи життєзабезпечення, аж до власних енергосистем, систем освіти, зв'язку і виробництва продуктів харчування для своїх співробітників. В результаті в країні склалися гігантські індустріальні виробничі системи, які стали називатися міністерствами.

Уже після того, як в СРСР почала реалізуватися програма індустріалізації, в світовій економіці, в першу чергу в США, відбулися значні зміни: Велика депресія 1930-х pp. спричинила зміну промислової моделі - стали посилено розвиватися кольорова металургія, хімічна промисловість, автомобільний транспорт, системи зв'язку, електронна промисловість, сфера обслуговування, легка промисловість тощо.

Вітчизняної ж промисловості, через причину замкнутості господарської радянської системи, ці зміни практично не торкнулися, і її базова модель майже не змінювалася аж до 1990-х pp.

Аналогічні прорахунки були зроблені і в майбутньому, коли в основу реформування уже незалежної української економіки була покладена неоліберальна модель, а не кейнсіанська, яка більше відповідала реальним умовам того періоду. Але про це детальніше - в наступних розділах.

Як відомо, період обертання капіталу і вичерпання технологічного рівня, який закладається в економіці, становить приблизно 20 років. Виходячи з цього, найновішу економічну історію України (1945-2015 pp.) можна поділити на такі основні етапи:

- післявоєнна перебудова (1945-1964 pp.). Хрущовська трансформація економіки, що супроводжувалася лібералізацією податкової системи, реорганізацією управління народним господарством, скороченням війська, організаційно-структурними змінами в сільському господарстві;

- брежнєвська реставрація структури управління народним господарством, економічна реформа Косигіна, укрупнення промислових структур, зростання світових цін на енергоносії, створення передумов для втрачання стратегічних переваг командно-адміністративної економіки (1965-1985 pp.);

- горбачовська "перебудова" (1986-1991 pp.). Зниження світових цін на енергоносії, падіння ефективності управління економікою, розпад СРСР, виникнення незалежної України;

- поглиблення економічної кризи української економіки (1992-- 1999 рр.). Зміни в бюджетній та податково-амортизаційній політиці, лібералізація цін (1992 р.), лібералізація зовнішньої торгівлі (1995 р.), введення гривні (1996 p.), деформація структури промисловості;

- початок відновлення економіки (2000-2005 pp.);

- досягнення стратегічної цілі - вихід на траєкторію сталого економічного зростання (2006-2015 pp.).

2. Особливості післявоєнного періоду (1945-1964 pp.)

Протягом кількох десятиріч до 1990 рр. здійснювались численні спроби покращити якісні показники функціонування народного господарства. Деякі з цих спроб були викликані добрими намірами, інші - порадами та рекомендаціями вождів. При цьому, на жаль, дуже мало і рідко керувались здоровим глуздом та економічною доцільністю. Наочно таке експериментування над народним господарством та його ефективність можна проілюструвати динамікою національного доходу СРСР (СНД), обчисленого в процентах від його рівня в США (рисунок 1).

Рис. 1 - Національний дохід СРСР (СНД) в процентах від його рівня в США (1); прогноз змін показників відповідно з рішеннями XXII (2) та XXVII (3) з'їздів КПРС

З рисунка 1 видно, що за період 1950-1959 pp. цей показник невпинно зростав і практично подвоївся. Вказаний період відзначався демократизацією життя в країні внаслідок засудження культу особи Сталіна, відносно високим рівнем індивідуального підсобного господарства робітників та колгоспників, зниженням податкового пресу в аграрному секторі: до цього часу податки стягували з кожного дерева, з кожної курки, і тому індивідуальне садівництво та тваринницький сектор були в занепаді. Обсяги земель в індивідуальних підсобних господарствах населення в 1953 р. порівняно з 1940 р. зменшилися в 5,78 рази (з 19,65 до 3,4 млн. га), а в 1961 p. вони зросли до 7,7 млн. га.

Скорочення чисельності війська та перепланування частки військових витрат на житло призвели до значного зростання будівництва квартир та вирішення житлової проблеми. Так, кількість квартир на 10000 жителів зросла з 6,5 в 1954 р. до 10,8 у 1957 р. та до 12,8 у 1961 р.

В 1957 р. відбувається перехід від галузевої системи управління промисловістю через спеціалізовані міністерства до управління за територіальним принципом.

Організаційною формою нової системи управління стали ради народного господарства в економічних районах, її позитивні сторони полягали, по-перше, в тому, що стали впроваджуватися економічно ефективні форми суспільного розподілу праці та організації виробництва, прискорився процес міжгалузевої спеціалізації і кооперування в економічних районах.

По-друге, виникли міжгалузеві спеціалізовані виробництва з ремонту обладнання, виготовлення інструментів для різних галузей промисловості, виконана значна робота з концентрації занадто розпорошених транспортних і ремонтних робіт.

По-третє, організація виробництва та управління за територіальним принципом сприяла більш швидкому формуванню виробничої і соціальної інфраструктури, більш повному використанню місцевих ресурсів, значному скороченню далеких перевезень.

Прискорена динаміка зростання національного доходу в 1950-ті pp. спричинила появу у керівника держави того часу М.С. Хрущова нічим необґрунтованої точки зору, що високі темпи економічного зростання збережуться на десятиріччя вперед. І в результаті екстраполяції динаміки національного доходу одержали, що за рівнем національного доходу Радянський Союз повинен був би перевершити США в 1980 р. Відповідно за "теорією" це означало б вступ до комунізму (досягнення найвищого в світі рівня розвитку). На цій основі XXII з'їзд КПРС (1962 р.) приймає програму побудови комунізму. Починається перебудова народного господарства і людини, яка відповідала б "моральному кодексу будівника комунізму". Вона повинна була відмовитися від приватновласницької психології на користь колективізму. Організаційно це проявилося в збільшенні розмірів колгоспів і перетворення частини їх в радгоспи, які краще узгоджувалися з тогочасним уявленням про загальнодержавну власність. Обмежується і скорочується індивідуальне підсобне господарство. Так, в 1963 р. в індивідуальному господарстві населення налічувалось менше, ніж у 1958 р., великої рогатої худоби на 14%, посівних площ - на 10 %.

За 1953-1963 pp. кількість колгоспів зменшилась майже в 2,4 разу, а кількість радгоспів зросла в 1,9 разу.

За 1957-1967 pp. площа сільгоспугідь тільки в Україні скоротилася на 2,1 млн. га, в т. ч. орна площа зменшилася на 1,1 млн. га. Головні причини цього - посилене гідробудівництво, заболочуваність земель навколо великих гідросховищ, інтенсивне відведення земель під промислове будівництво.

Внаслідок цього фізичний обсяг реалізації продуктів на міських ринках зменшився за 5 років приблизно на 18 %.

Як наслідок такої політики з червня 1962 р. були "тимчасово" підвищені на 30 % роздрібні ціни на м'ясо та м'ясні продукти і на 25 % на тваринне масло.

Економічна політика 1958-1964 pp. була згодом найменована "волюнтаристською" (що відповідало дійсності). І Хрущов в жовтні 1964 р. був усунений Брежнєвим.



3. Економічна реформа 1965 р. та її найважливіші наслідки

З 1965 р. в керівництві економікою відновлюється галузевий принцип, посилюється роль централізованого планування. Розформовуються раднаргоспи і реставруються міністерства. В цьому ж році починається чергова економічна реформа. Основним показником діяльності підприємств стає прибуток. З 1965 р. визнається можливість морального зношення основних засобів виробництва і при соціалістичній системі господарювання. Виникли такі поняття, як фонди економічного стимулювання (матеріального заохочування, розвитку виробництва та соціального розвитку), плата за виробничі фонди. На зміну показника валової продукції починає вводитися показник реалізованої продукції.

Підприємства стали працювати за "новою системою планування та економічного стимулювання". Вже в 1970 р. так працювали більше 83 % промислових підприємств.

Однак господарська реформа 1965 р. стосувалася в основному діючого виробництва і майже не торкнулася процесу накопичення основних виробничих фондів, що стало негативно впливати на економічний розвиток. Капіталовкладення розпорошувалися на велику кількість об'єктів будівництва, що призвело до розбалансованості планів, збільшення термінів будівництва, застарівання технічних ідей, закладених в проекти нових підприємств. Уповільнився процес оновлення активної частини основних фондів. За даними Б. Санто [84], тривалість інвестиційного циклу збільшилася з 9 років в 1953-- 1962 рр. до 10-12 років в 1963-1972 pp. Система стимулів продовжувала бути націленою на досягнення валових показників. Став поглиблюватися процес неадекватності господарського механізму потребам економічного розвитку. До 1964 р. в СРСР не було проблем з реалізацією токарів народного споживання: все, що виробляла промисловість, населення розкуповувало охоче і швидко. В майбутньому все змінилося. В магазинах і на складах стали накопичуватися великі матеріальні цінності, процес відтворення перестав отримувати своє логічне завершення. На середину 1968 р. загальні товарні запаси в гуртовій і роздрібній торгівлі становили 36,7 млрд. руб.

Ефективність промисловості і сільського господарства продовжувала залишатися дуже низькою. Так, вихід яловичини на одну голову худоби на початок 1970 р. становив 57 кг (в забійній вазі), тоді як в США - 99 кг. В США на породу м'ясних порід припадало 3/4 поголів'я, в той час як в СРСР - трохи більше 3 %. Більше половини верстатів з програмним управлінням, встановлених в промисловості, працювали як звичайні.

Виник механізм компенсації недоліків загального розподілу [45]. Закладені в основу реформи 1965 р. ідеї матеріального стимулювання трудящих, розрахунку "прибутку" і "рентабельності" виробничих одиниць (соціалістичних підприємств) дали можливість перетворення розрахункового коефіцієнта ("безготівкових грошей") у "наявні" за рахунок премій та інших виплат, що не співвідносяться із випущеною масою товарів народного споживання. Здійснювалося це не прямо, а опосередковано - через плани соціально-економічного будівництва, де вказувалося, який відсоток від вартості будівництва може бути виплачений у вигляді зарплати, через наряди, тарифні ставки, штатні розклади та інші численні документи. Канали прямого перетворення "безготівки" у "готівку" були перекриті, але залишилося безліч лазівок. Через них і почався вторинний розподіл, який до кінця 1970-х pp. набув масового характеру: коефіцієнти і норми 1930-х pp. застарівали, жити і працювати за ними було просто неможливо, тому приписки, фіктивні премії, виробництво, що не враховується, стали розростатися і створили те, що пізніше стало називатися "тіньовою економікою". У більшості випадків цей вторинний перерозподіл не був злочином по суті справи, він спричинявся елементарною виробничою необхідністю. Тому часто хабара давали не для того, щоб особисто збагатитися, а щоб республіки, області, міста і заводи нормально існували, одержуючи сировину й устаткування. У цьому розумінні це була не корупція, а вторинний розподіл, що охопив практично всю країну. На цьому тлі стали формуватися суго кримінальні структури, що вже не ставили завдання підтримки виробництва, становища міст. Але відрізнити їх один від одного при існуючих рівнях законодавства було практично неможливо. Переслідування в такій ситуації справи не мали особливого розмаху -довелося б притягти до відповідальності майже все доросле населення країни, - за купівлю бензину у водія державної вантажівки, за одержання незаконно нарахованої премії або зарплати за невиконану роботу тощо. Канали продукції (там, де вони існували) практично цілком збігалися з адміністративно-розподільним устроєм. Тому виявлення каналів нелегального руху доходів і розподілу благ збігалося з дискредитацією чергової керівної групи, організованої злочинності, відділеної від держави, суспільства - власне "мафії"", -тоді майже не існувало. У масовому масштабі організована злочинність починає створюватися тільки в 1990-ті pp. [45].

Отже, необхідність серйозної трансформації економіки в середині 1960-х pp. була фактично усвідомлена, але вона не була здійснена. Радянському Союзу вдалося уникнути глибоких змін тільки завдяки збільшенню світових експортних цін на нафту в 1973 p., що призвело до значного збільшення доходу від експорту нафти та газу.

4. Поглиблення монополізму та розбалансування економіки

В кінці 1970-х і на початку 1980-х pp. особливо наполегливо втілюється в життя вказівка засновника радянської держави про необхідність концентрації виробництва на найбільших підприємствах. З'явилася ідея створення науково-виробничих та державно-виробничих об'єднань. Якщо в 1979 р. в народному господарстві діяло всього 600 виробничих об'єднань, то в 1983 р. - 4259. В результаті такої політики частка підприємств з чисельністю робітників до 100 осіб в загальній їх кількості зменшилася з 43,6 % в 1960 р. до 27,2 % у 1983 р. Кількість же найбільших, за ленінською класифікацією, підприємств (більше 1000 робітників) за цей період більше ніж подвоїлась - їх частка в загальній кількості підприємств зросла з 7,2 % в 1960 р. до 17,3 % в 1983 р. Така тенденція зберігалась і в наступному періоді. Так, до 1986 р. в промисловості країни кількість підприємств з чисельністю працюючих до 200 чоловік зменшилась з 56,4 до 46,7 %, а частка їх продукції в загальному обсязі - з 11,7 до 5,3 %. Це суперечило і суперечить світовому досвіду, згідно з яким поряд з великими розвиваються малі підприємства. Тому, як слід було чекати, якісні показники народного господарства продовжували погіршуватися.

Гігантоманія - це характерна риса адміністративно-командної системи. Ця система керується правилом: чим менше об'єктів управління, тим простіше керувати, чим менше підприємств, що виробляють однотипну продукцію, тим простіше планувати та розподіляти її з єдиного центру.

Для порівняння: в США з 20 млн. самостійних фірм більше 90 % становлять дрібні. В народному господарстві всіх країн СНД на кінець 1991 р." налічувалось близько 800 тис. самостійних підприємств (в 25 разів менше, ніж в США). В Італії з населенням 57 млн. осіб в 1990 р. діяло майже 4 млн. підприємств (фірм). На кожні 15 жителів припадала одна фірма (в СРСР - на 362 жителя) (таблиця 1.1) [79].

Середній розмір підприємства в машинобудуванні та металообробці СРСР в 35 разів більше, ніж в США [81].

На малі підприємства із вартістю фондів до 500 тис. руб. в СРСР (1990 р.) припадало лише 1 % продукції, 2,2% робітників і 0,3% фондів. Все це породило і незнану раніше монополію виробництва. Так, з 239 найважливіших видів продукції побутового призначення 82 види були сконцентровані на одному підприємстві і близько 90 видів - на двох підприємствах. А нові організаційні структури -концерни, консорціуми і т. ін. - також, як правило, почали формуватися за монополістичним типом.



Таблиця 1 - Групування промислових підприємств СРСР, ФРН і США

Підприємства з чисельністю зайнятих, осіб	СРСР - 1987 р.	ФРН - 1985 р.	США - 1982 р.
	Кількість підприємств	Чисельність зайнятих	Кількість підприємств	Чисельність зайнятих	Кількість підприємств	Чисельність зайнятих
	%	%	%	%	%	%
До 100	27,2	1,7	68,3	17,4	71,2
1001 і більше	16,4	73,4	2,6	39,7	1,7

Аналогічна політика концентрації виробництва здійснювалась і в сільському господарстві. Внаслідок цього на початок 1991 року кількість колгоспів та радгоспів становила 52 тис. (в США - більше 2 мли/сільськогосподарських ферм). На один колгосп припадало 3134, а на один радгосп - 4519 га посівних площ (в Україні відповідно 3500 і 4200 га). В США середній розмір ферми - 180 га. Про те, що такі структурні утворення, як колгоспи та радгоспи, в більшості своїй були форпостами дуже низької ефективності виробництва, свідчать такі цифри: прямі витрати на виробництво 1 ц молока становили в наших колективних господарствах 6 людино-годин (в США - 0,5-0,7), яловичини - 37 (1,8? 2), свинини - 20 (1,2? 1,3). В цілому продуктивність праці в сільському господарстві становила 10-12 % від американського рівня. Динаміка виробництва продукції сільського господарства на душу населення в СРСР та США в цінах 1965 р. зображена на рисунку 2. Як видно з рисунка, відставання цього вітчизняного показника від американського в 1990 р. становило 85 років.

В сільському господарстві СРСР в 1986 р. було зайнято більше 24 млн. осіб - більше, ніж в розвинених капіталістичних країнах разом узятих. Однак працею всіх цих мільйонів створювалось в 4,5 рази менше продукції, ніж в країнах Заходу.



Як видно, на середину 1980-х pp. урожайність зернових в Радянському Союзі не перевищувала 30-45 % від європейського рівня.

Рис. 2 - Динаміка виробництва сільгосппродукції на душу населення СРСР (1) та США (2) в рублях 1965 р.

За 1981-1985 pp. сільське господарство СРСР отримало 1,85 млн. тракторів, 1,5 млн. вантажних автомобілів, 560 тис. зернозбиральних та 210 тис. кормозбиральних комбайнів. Однак за ці 5 років парк працюючих в сільському господарстві тракторів збільшився лише на 235 тис, вантажних автомобілів - на 255 тис, зернозбиральних комбайнів - на 110 тис, а кормозбиральних - зменшився на 10 тис. машин. В США приріст парку сільгосптехніки був навіть дещо більшим при тому, що поставки її були в 3-4 рази меншими, ніж в СРСР. У нас 85 % поставлених селу тракторів і автомашин, 80 % зернозбиральних та 100% кормозбиральних комбайнів пішли на заміщення надмірного вибуття, спричиненого як низькою якістю техніки, так і безгосподарським до неї ставленням.

В 1979 р. була здійснена чергова спроба покращити ефективність дії господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи. Почалися розмови про перехід від екстенсивного до інтенсивного шляху розвитку. Але і в кінці 1970-х і в першій половині 1980-х pp. організаційно-монополістичні структури міцніли і підточували державні прерогативи господарського управління всупереч деклараціям про зміцнення плановості [70].

Внаслідок недоліків галузевого управління, наприклад, марки комп'ютерів, пральних машин, холодильників, магнітофонів тощо, вироблених на підприємствах різних міністерств, не були взаємо-замінюваними. Міністерства в основному вирішували питання оперативного управління (поточного керівництва). Вони все більше переставали бути загальнодержавними органами, які б проводили довгострокову політику щодо реалізації значних досягнень НТП [82].

В першій половині 1980-х pp. за кількістю одиниць металообробного обладнання СРСР суттєво перевищував парк США, ФРН і Японії разом узятих [83].

В результаті недоліків в плануванні, а також невисокої вартості робочої сили кількість металорізальних верстатів в народному господарстві вдвічі перевищувала чисельність робітників-верстатників. На початок 1980-х pp. парк тракторів і вантажівок був забезпечений кадрами трактористів лише на 83 %, а водіїв - на 49 %. Це приводило до зростання плинності кадрів, зниження трудової дисципліни. Капіталовкладення спрямовувалися переважно (більше ніж на 2/3) в нове будівництво на шкоду модернізації діючих підприємств. В результаті, з одного боку, створювалися нові робочі місця, а з другого - зберігалося старе, фізично і морально застаріле малопродуктивне обладнання.

В 1980-х pp. несприятливе для СРСР становище було характерним у виробництві багатьох товарів. Все це потребувало пошуку шляхів вдосконалення діючого господарського механізму.

Так, починаючи з січня 1984 р., в промисловості здійснюється великомасштабний економічний експеримент зі збільшення прав виробничих об'єднань (підприємств) при плануванні, в господарчій діяльності та з підвищення їх відповідальності за результати роботи. З 1987 р. основним показником стає 100 % виконання договірних зобов'язань. Проте, якщо в 1986 р. свої договірні зобов'язання виконали 75 % підприємств, то в 1987 р. - всього 71 %.

5. Еволюція оціночних показників

До 1965 р. основним показником для загальноекономічних розрахунків у масштабах народного господарства і його галузей, визначення потреби в робочій силі, сировині та матеріалах, структури національного доходу тощо була валова продукція, яка включала в себе товарну продукцію плюс незавершене виробництво. Як відомо, товарна продукція - це вартість готової продукції та завершених робіт і послуг, що передбачені для реалізації на сторону. Ще в двадцяті роки минулого століття спеціалісти розуміли, що валова продукція не дає реального уявлення про досягнуті результати, тому що вартість багатьох видів сировини та напівфабрикатів неодноразово повторюється. І чим вище рівень спеціалізації і кооперування, тим більше повторного врахування минулої праці. Крім того, збільшуючи обсяги незавершеного виробництва, можна було без зайвої праці штучно покращити становище підприємства. Перехід до оцінки за товарною продукцією стимулював зниження незавершеного виробництва до нормативного рівня. З 1965 р. з'являється показник реалізованої продукції (яка відвантажена споживачу і сплачена покупцем або збутовою організацією). Але і валова, і товарна, і реалізована продукція - це показники валові, які орієнтували на кількісну оцінку діяльності підприємств незалежно від номенклатури продукції, що виробляється. Від таких показників залежали показники зростання продуктивності праці, фондовіддачі, встановлювався розмір фонду заробітної плати і фондів економічного стимулювання. Якщо ж продуктивність суспільної праці визначати шляхом ділення валової продукції на кількість робітників, то одержимо, що, чим більше виробіток в рублях, тим вища продуктивність праці. В результаті збільшення частки минулої праці в структурі продукції або асортименту більш матеріаломістких виробів автоматично "піднімає" продуктивність праці без найменших зусиль виробників. Наприклад, чавунні труби діаметром 50 і 100 мм також, як і пруток діаметром 10 і 20 мм, виробляють на одному і тому ж обладнанні. Варто перейти на випуск труб або прутків більшого діаметра - і продуктивність праці одразу ж "підвищується" у 2 рази. Саме тому труб, прутків і багатьох інших виробів більших параметрів ставало все більше, а маленьких - все менше. Таким чином, у підприємств з'явилась зацікавленість в збільшенні матеріаломісткості виробів. Оцінка за реалізованою продукцією не стимулювала підприємства до виготовлення нових видів виробів, випуск яких супроводжувався підвищеними витратами праці.

В 1969-1971 pp. починає експериментально використовуватися показник фактичної чистої продукції. Як відомо, чиста продукція -це вартість, що заново створена працею робітників даного підприємства. В чисту продукцію не включають перенесену вартість (сировину, матеріали, енергію і ін.), створену на інших підприємствах. Фактична чиста продукція може бути обчислена або шляхом виключення із фактичної товарної (валової) продукції матеріальних затрат, або додаванням заробітної плати і прибутку. Експерименти показали, що оперативне обчислення фактичної чистої продукції виявилось дуже складною справою, тому що необхідні дані з матеріальних затрат ставали відомими лише через 15-20 днів в наступному після звітного місяці. Тому з 1973 р. експеримент був продовжений, але при цьому обсяг чистої продукції стали визначати за допомогою нормативів. Норматив чистої продукції є частиною оптової ціни даного виробу, що включає в себе основну і додаткову заробітну плату з відрахуваннями на соціальне страхування і прибуток. Норматив чистої продукції, як і оптова ціна, обраховується на базі середньо-галузевих затрат праці. Щоб сформувати норматив чистої продукції по підприємству, визначають цей показник по даному виробу і перемножують цю величину на кількість виробів. Потім аналогічно визначають обсяг нормативно чистої продукції (НЧП) по кожному виробу, що виготовляється підприємством. Сума таких обсягів по всіх виробах, що виготовляються, дає обсяг НЧП по підприємству.

В 1980 р. більше 2 тис. об'єднань і підприємств 24 міністерств і відомств використовували показник НЧП. Практика використання цього показника висвітлила такий недолік підприємств із низьким технічним рівнем виробництва, великою часткою ручної праці, як створення умов для стимулювання випуску більш трудомістких виробів. У підприємств з'явилась можливість продовжити "гру на асортименті", так добре засвоєну ними при "валі". Якщо раніше в процесі цієї гри орієнтувались на більш матеріаломісткі, дорогі вироби, що давали найбільший "вал", то тепер при відомих умовах став можливим орієнтир на вироби, в нормативах яких закладена ручна праця, відстала технологія: вони давали більший приріст НЧП. Суть "асортиментної гри" від цього не змінилась: як і раніше, з'явилось бажання шукати "вигідні" вироби. Тому, як і при "валі", випускати вироби, які потрібні споживачам, підприємствам було не вигідно. При цьому оптові ціни на нову продукцію встановлювались, виходячи із планової собівартості і рентабельності або обчисленої до повної собівартості.

Розглянемо приклад.

На Мелітопольському компресорному заводі "вузьким" місцем було виробництво кілець для компресорів. Привізний чавун потрібно було розплавити у вагранках, розлити в земляні форми, звільнити від них, зняти стружку з майбутнього кільця і відшліфувати поверхню. Таке чавунне кільце служило в компресорі З тис. годин. Трудомістке кільце, хоча воно й коштувало 2,6 руб. за штуку, було для підприємства "невигідною" продукцією, а для споживачів компресорів з тієї ж причини було дуже дефіцитним виробом, без якого весь компресор перетворювався на металобрухт. Споживачам було легше отримати новий компресор, ніж запасне кільце. "Штовхачі" облягали підприємство, вимагаючи передбачені фондами запасні кільця для компресорів. Директор підприємства дав завдання знайти вирішення проблеми. Конструктори і технологи запропонували кільця з нового матеріалу, отриманого на основі капрону. Капронове кільце виготовляли методом штампування. При випробуваннях воно пропрацювало 13 тис. годин без видимих ознак зносу і забезпечувало, до того ж, економію на мастильних матеріалах. Оцінили нове кільце в 27 коп.

Заміна чавунних кілець на капронові дозволила підприємству зменшити в 10 разів затрати своєї праці, скоротити потреби в обладнанні і виробничих площах, відмовитися від завезення 300 т чавуну, оскільки тепер потрібно було всього 6 т капрону, зменшити "виробництво" чавунної стружки. В подальшому кілець потрібно було виготовляти в 5 разів менше, оскільки кожне кільце служило в 5 разів довше. Виграш у споживача забезпечувався різким зниженням ціни кільця, економією на мастильних матеріалах і заміні кілець.

Підрахувавши сукупну економію, керівництво заводу замінило чавунні кільця на капронові і до кінця року виготовило для споживачів їх заплановану кількість - 500 тис. одиниць. Але дешеве і технологічне кільце зменшило обсяг реалізації продукції на 1 млн. руб., а масу прибутку від кілець - у 8 разів. В результаті знизилися показники фондовіддачі і рентабельності. Погіршився показник продуктивності праці. Внаслідок зменшення кількості металевої стружки під загрозою виявився план здачі металобрухту.

Директор звернувся до міністерства з аргументованим проханням знизити планові показники в зв'язку з переходом на виробництво економічних кілець. Міністерство і без того не виконувало планові завдання по зростанню реалізації, прибутку і продуктивності праці. Тому воно відмовило підприємству. Після цього перехід на економічні кільця не був продовжений [63].

Таким чином, головними показниками, за допомогою яких вимірювалися темпи економічного зростання галузей, територіальних одиниць, об'єднань, були обсяги товарної або реалізованої продукції, обсяги будівельно-монтажних робіт або введення в дію основних фондів, перевезення вантажів. Однак ці показники відображали значною мірою затрати уречевленої і живої праці, ніж її результати. І чим більше було зекономлено ресурсів, чим дешевше вироблена продукція, тим гірше виглядають ці показники.

А за їх допомогою визначалася динаміка ефективності - продуктивності праці, матеріалоємності, фондовіддачі. Чим дорожче вироблена продукція, тим краще "обличчя" виробника, хоча суспільство не отримувало потрібного приросту продукції. У вартісному виразі обсяги виробництва часто зростали швидше, ніж в натуральному.

В 1980-х pp., як і раніше, ціни встановлювалися за простою формулою - собівартість плюс нормативний прибуток. Суть проблеми в тому, що затратний підхід в ціноутворенні ставить в переважаюче становище ті підприємства і цілі галузі, де вищий рівень затрат. Таким чином, негативний бік діяльності підприємства штучно підноситься в ранг переваг [64].

Затратні оптові ціни будуються з таким розрахунком, щоб дозволити підприємствам оплатити фактично використані сировину і матеріали, сформувати достатні фонди заробітної плати (ФЗП) тощо.

Практика ціноутворення, орієнтована лише на затрати, дозволяє завищувати витрати. Це призводить до нарахування на надмірні затрати невиправдано високого прибутку. При цьому прибуток приплюсовується не в цілому, а по частинах: для внесення в бюджет (інакше кажучи, виходить, що спочатку держава дає підприємству засоби, щоб дати йому можливість здійснити платежі, а потім їх отримує, і вони вже виглядають заробленими); для утворення фондів економічного стимулювання (ФЕС) (які тим самим закладаються в ціну до виробництва і ефекту, а не створюються в залежності від них); для самофінансування централізованих інвестицій (самофінансування тут - уявне, оскільки для галузей, яким передбачені великі капіталовкладення, в прибуток і ціну відповідно включається більша сума); для покриття приросту власних оборотних засобів (по суті, вони не "власні", а заздалегідь виділені зверху шляхом централізовано завищеного прибутку).

В ситуації, коли ціна не контролює затрати, а видає індульгенцію на їх підвищення, вона не охороняє споживача, а задовольняє виробника. Останній, по суті, сам оцінює результати своєї праці. В результаті оптові ціни стримують тенденцію до зростання. Таким чином, в затратних цінах закодована неправильна інформація [65].

Отже, діючи в межах жорсткого державного регулювання, підприємства формували свою господарчу політику, яка була спрямована на формування витрат незалежно від зовнішнього середовища і не орієнтована на врахування потреб споживачів, на ресурсозбереження, впровадження нововведень. Це значно відрізнялось від господарчої політики, наприклад, американських фірм. Формування цін на нові товари тут складалося і складається з декількох етапів. Фірма, з'ясувавши можливість почати виготовлення нового продукту (про цю можливість можуть сповістити торгові представники фірм: ідея може виникнути в самій компанії, вона також може виходити від покупця або ж виклик може бути кинутий конкурентам), починає з детального вивчення потенційного ринку. Підготовка до виробництва починається тільки в тому випадку, якщо президент компанії впевниться, що попит на даний товар дійсно існує. Наступним етапом є проведення широких нарад, в яких беруть участь начальники або представники відділів торгівлі (збуту), матеріального забезпечення, планування, виробництва і калькуляції витрат. В США ціна продажу калькулюється на основі вивчення ринку, і тільки після цього вирішується питання про те, чи може виробництво даного товару забезпечити одержання розумного рівня прибутку. Якщо цей рівень прибутку не може бути досягнутим, виробництво даного товару відхиляється. Слід, однак, сказати, що в США не люблять відмовлятися від намічених планів. Тому фірма намагається спочатку використати всі можливі шляхи зниження витрат на виробництво до бажаного рівня: одні матеріали замінюються іншими, спрощується конструкція, змінюються виробничі процеси, вдосконалюються методи виробництва або навіть знижується якість виробу, якщо це допустимо. Пошук шляхів зниження витрат є відповідальністю менеджера по організації виробництва, що потребує від нього багато зусиль і часу. Оскільки основним завданням всіх компаній, кінець кінцем, є пристосування до зовнішніх обставин, то цю практику, згідно з якою спочатку визначаються ціни на продаж, а потім розробляються методи виробництва, слід визнати логічною. На наступному етапі відділ організації виробництва розробляє конкретні заходи, що забезпечують здешевлення виробництва даного товару. Коли, нарешті, виготовлені креслення, збирається нова нарада для вирішення питань про розміри виробничої площі, розміщення обладнання тощо.

В зниженні затрат полягає економічна функція ринку в умовах капіталізму. Але діє і соціальна функція ринку. Ціна, яка знижується, виступає двигуном економіки більшою мірою, ніж прибуток. Саме у високій, а не такій, яка знижується, ціні радянський господарник бачить привабливість ринку. Якби не ця обставина, то до ринку було б таке ставлення, як, наприклад, до бригадного підряду або держприймання.

В результаті використання витратних оцінних показників матеріалоємність виробництва постійно збільшувалася з інтенсивністю приблизно в 0,5-0,7 % на рік.

Наприклад, з 1965 р. по 1986 р. витрати електроенергії на тонну виплавленої сталі збільшилися в СРСР з 689 до 727 кВт-год, на виробництво паперу - з 697 до 867, на видобування тонни вугілля - з 29,6 до 33,6 тонни, нафти з 26,3 до 59,0 кВт-год. [66]. В результаті металоємність в промисловості СРСР по сталі і чавуну (1978 р.) відповідно на 50 і 65 % була вище американського рівня.

Матеріалоємність визначалася (і визначається) витратами сировини і матеріалів не на одиницю конкретного виробу, а на руб. (грн.) товарної продукції. Збільшення затрат живої і минулої праці на виріб є базою для більш високої ціни. В підсумку випереджуюче зростання обсягу виробництва в рублях (гривнях) не тільки маскує підвищення матеріалоємності продукції, але й створює ілюзію її зниження.

Типовим для радянської промисловості в 1970-1980-х pp. було більш швидке зростання вартості нової техніки порівняно із збільшенням її потужності і продуктивності. Це свідчило про значні інфляційні процеси в машинобудуванні. Так, за період з 1970 по 1985 рр. середня ціна металорізального верстата збільшилася з 5,2 до 14,3 тис. руб., або в 2,75 рази, при зростанні продуктивності приблизно на 25-30 % [67]. Продуктивність обладнання, виміряна за сумарною енергетичною потужністю, зростала приблизно в 2,7 рази повільніше, ніж вартість техніки. Це означало, що в 2,7 рази були завищені звітні темпи розвитку машинобудування, обчислені в рублях [68].

Можливі наслідки такої динаміки співвідношення "ціна/продуктивність" машин розглянемо на такому прикладі. Дослідження автора роботи [73] показали, що на підприємствах об'єднання "Кривбасруда" в 1980-х pp. на 1 % приросту продуктивності праці амортизаційні відрахування внаслідок неадекватної якості гірничої техніки зростали на 4,3-5,8 %. При цьому питома вага амортизаційних відрахувань в собівартості збільшилася в 2,5 рази, а частка заробітної плати зменшилася на 23 %. Було встановлено, що при зміні продуктивності праці змінюється не тільки собівартість продукції внаслідок зміни величини амортизаційних відрахувань і витрат на заробітну плату, але не залишалася сталою також забезпеченість працівників житлом. Останнє потрібно було враховувати при формуванні вимог до техніко-економічних параметрів машин та обладнання. Але цього не відбувалося. Розрахунки показали, що при щорічному прирості продуктивності праці в межах 2-3 % коефіцієнт, який характеризує відношення приросту вартості нових машин до приросту їх продуктивності, не повинен був перевищувати 1,2-1,5%. Це означало, що для забезпечення досягнугих темпів житлового будівництва необхідно було підвищити відносну якість гірничої техніки в 3-3,7 рази. Інакше необхідно було знижувати темпи житлового будівництва. Крім того, було встановлено, що, чим більше зростала продуктивність праці (при досягнутій якості машин та обладнання), тим інтенсивніше збільшувалася собівартість продукції. Так, прогнози показали, що при тривалості планового періоду 20 і 30 років собівартість одиниці продукції зростала відповідно в 2,8 і 8,33 рази, або в середньорічному обчисленні - відповідно на 5,3 та 7,2 %, що значно погіршувало в цілому конкурентоспроможність виробництва. Життя підтвердило ці прогнози. В 1990 р. до початку гіперінфляції залишалося 2 роки.

Дорожчала і вартість нових потужностей.

Наприклад, вугільна промисловість отримувала нові екскаватори, які були продуктивнішими за замінювані на 40-50 %, але дорожчими в 3-5 разів. В легкій промисловості вводилося обладнання, вартість якого зростала в середньому на 10% швидше, ніж його продуктивність. Проектна фондовіддача для нових молочних заводів в середньому була на 20% нижчою, ніж на діючих, а для цукрових заводів - навіть в 2 рази. В кінці 1970-х pp. склалося таке становище, при якому на проектування нового великого підприємства з урахуванням техніко-економічного обґрунтування йшло 2-3 роки, на нове будівництво - від 5 до 10 років і на освоєння проектних потужностей - від 2 до 3 років. Отже, термін відтворення основних виробничих фондів становив 10-18 років, і вони починали давати віддачу уже морально застарілими.

Згадаємо, наприклад, що на світових ринках за 1980-1985 pp. ціни, скажімо, на ЕОМ знизилися в середньому на 15 %, відео-магнітофонів - на 30 %. Дешевіли й інші товари та послуги [76].

Вказане співвідношення "ціна/продуктивність" для вітчизняних машин знижувало фондовіддачу в народному господарстві. Так, фондовіддача в промисловості СРСР характеризувалася такою динамікою:

1970 р.	1975 р.	1980 р.	1985 р.	1986 р.	1987 р.	1988 р.	1989 р.
100	94	81	70	69	67	67	66,5

а в промисловому комплексі, руб./руб.

1975 р.	1976 р.	1977 р.	1978 р.	1979 р.	1980 р.	1985 р.	1989 р.
1,50	1,43	1,39	1,33	1,25	1,18	1,02	0,96

Фондовіддача в цілому в економіці СРСР з 1958 р. по 1980 р. знизилася з 0,48 до 0,31, або на 35,4%. Віддача нових фондів в 1958 р. становила 0,52, а в 1980 р. вона знизилася до 0,16, або в 3,25 рази. Отже, якщо в 1958 р. приріст виробничих фондів на 1 руб. давав 52 коп. приросту національного доходу, то в 1980 р. - всього 16 коп. [69].

В результаті відставання приросту продуктивності машин та обладнання від зростання цін на них відбувалося збільшення частки амортизаційних відрахувань в собівартості із середньорічною інтенсивністю 4,25 %. Обмеженість ресурсів потребувала пошуку джерел покриття цих витрат, основним з яких виявилася заробітна плата працюючих. За той же період часу щорічні темпи зниження частки заробітної плати в собівартості (без нарахувань) становили 1,24 % (таблиця 2).

Таблиця 2 - Динаміка частки амортизаційних відрахувань (?) і заробітної плати (?₂) в собівартості за період з 1962 по 1989 pp.

Показник	Роки
	1962	1964	1967	1969	1974	1979	1985	1988	1989
?, %	3,7	5,0	4,9	5,0	5,7	7,4	8,5	10,8	11,4
?2, %	17,3	16,7	15,7	15,7	13,8	13,7	12,7	12,5	12,4



В результаті, якщо в 1960 р. на 1 руб. амортизаційних відрахувань припадало 7,39 руб. оплати праці, то в 1989 р. - всього 2,52 руб., або в 2,92 рази менше. Для порівняння, в роботі [75] знаходимо, що зарплатоємність амортизаційних відрахувань в американській економіці становила в 1960 р. 7,98, а в 1989 р. - 6,35 дол./дол., або зменшилася за розглянутий період всього на 26 %. Графіки рисунка 3 характеризують різну ефективність використання основного капіталу в ринковій і адміністративно-командній економіці за період з 1960 по 1990 pp.

Конкурентоспроможність продукції машинобудівного комплексу зменшувалася з року в рік. Про це свідчать такі цифри. Середньорічні темпи приросту експорту із СРСР машинобудівної продукції в 1981-1985 рр. і в 1986-1990 pp. становили відповідно 4,7% і 1,7% при відповідних темпах приросту машинобудівної продукції 6,2 % і 3,2 %.

В результаті частка експортної продукції в загальному обсязі виробництва машинобудівного комплексу зменшилася на 25 % - з 5,24 % в 1980 р. до 4,18 % в 1990 р. при зростанні частки імпорту відповідно з 10 до 12,7%.

Рис. 3 - Динаміка зарплатоемності амортизаційних відрахувань в економіці СРСР (руб./руб.) та США (дол./дол.)



6. Характеристика господарського механізму в період "перебудови"

З 1988-1989 pp. все народне господарство перейшло на роботу в умовах так званого повного господарського розрахунку. Підприємства з дозволу керівного органу могли використовувати форми госпрозрахунку, що базувалися на нормативному розподілі прибутку або на нормативному розподілі доходу. За першим варіантом (рисунок 4) госпрозрахунку фонд заробітної плати формувався згідно з нормативом до показника продукції (наприклад, в рублях на рубль продукції). В цьому випадку госпрозрахунковий дохід колективу складався із фонду заробітної плати і залишкової вартості.

Рис.4 - Нормативний розподіл прибутку

За другим варіантом (рисунок 5) єдиний фонд оплати праці формувався як залишок госпрозрахункового доходу колективу після вилучення з нього фондів розвитку виробництва, науки і техніки та соціального розвитку. На підприємстві міг створюватися фінансовий резерв і фонд валютних відрахувань.

Рис. 5 - Нормативний розподіл доходу

Розрахунки моделі чутливості основних економічних показників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату (Криворізький залізорудний басейн), зображеної на рисунку 6, показали, що в однакових базових умовах обидва варіанти госпрозрахунку ідентичні. Однак при зміні показників господарської діяльності варіанти показують суттєві розбіжності. При збільшенні на 10 % обсягів виробництва продукції середня заробітна плата, прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, та фонд розвитку виробництва зростають в 1,1-1,12 і 1,32-1,42; в 1,71-2,04 і 1,82-2,44; в 1,5-2,0 і 1,9-1,42 рази відповідно при першому і другому варіантах госпрозрахунку.



Рис. 6 - Модель чутливості основних економічних показників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату для 1-го та 2-го варіантів госпрозрахунку: Р - обсяг реалізації продукції; М -матеріальні витрати; Ф - вартість основних виробничих фондів; N-чисельність працюючих; Fe - вміст заліза в руді (%), індекс "б" означає значення відповідного параметра для базових умов; ФРВ, ФСР - відповідно фонди розвитку виробництва і соціального розвитку; ЗП -середньомісячна заробітна плата

При падінні обсягів виробництва на 10 % наведені вище показники зменшуються відповідно на 14-18 і 30-44%; 76-96 і 45-56 %; 61-96 і 30-44 %. При зменшенні матеріальних витрат на 10 % заробітна плата зростає в 1,-1,12 рази при першому і в 1,32-1,35 рази при другому варіанті госпрозрахунку тощо. Таким чином, при переході від першого до другого варіанта головні стимули спрямовані на зростання обсягів виробництва (а це могло бути забезпечено за рахунок прихованого зростання цін) і зниження матеріальних витрат.

Навіть незначне збільшення обсягів виробництва або зменшення матеріальних витрат впродовж місяця автоматично викликало непропорційно більше зростання заробітної плати і підвищений попит на споживчі товари. В зв'язку з тим, що основний приріст фонду оплати праці відбувався в галузях, що виробляли засоби виробництва, а тут частка всієї промислової продукції становила приблизно 75 %, то кількість грошей у населення стала перевищувати вартість вироблених споживчих товарів. Розрахунки показали, що такс перевищення для розглянутих вище варіантів розвитку виробництва, наприклад, для другого варіанта госпрозрахунку, досягало 20-28 %.

Дослідження показали також, що введення плати за фонди в 1965 р. на стан економіки в наступні 20 років помітно не вплинуло. Всі ці плати включалися в ціни продуктів і полягали лише в перекладанні коштів у межах однієї і тієї ж державної кишені.

Взагалі, на думку П. Буніча [65], індивідуальні нормативи були антиподом самофінансування, тому що вони фактично забезпечували прихований перерозподіл засобів від успішних підприємств до близьких до банкрутства. Крім того, безповоротно і безоплатно, без згоди підприємств перерозподілялися амортизаційні відрахування. Для діючої системи госпрозрахунку цс було дуже важливим, оскільки частка амортизаційних відрахувань в капітальних вкладеннях в промисловості перевищувала 40 %.

Радикальна економічна реформа другої половини 1980-х pp., ніскільки не зазіхнувши на систему владно-господарських відносин, які склалися і які втілювали ці відносини організаційно-економічної структури, знову реанімувала комерційні орієнтири господарювання. Тим самим вона зміцнила і поглибила економічну кризу.

Розглянемо динаміку виробленого національного доходу (Нд) і прибутку (Пр) по народному господарству за період з 1965 р. по 1990 р. (таблиця 3).



Таблиця 3 - Динаміка національного доходу та прибутку в СРСР за п'ятирічками

Роки	Нд	Пр	Пр/Нд
1966-1970	145	196	1,35
1971-1975	132	158	1,2
1976-1980	124	124	1,0
1981-1985	119	135	1,13
1986-1990	107	143,4	1,34

Як видно з наведених розрахунків, сукупний прибуток по народному господарству СРСР за період з 1965 р. по 1990 pp. збільшився в 7,4 рази, а національний дохід - лише в 3 рази. Це свідчить про неефективне використання ресурсів. Слід взяти до уваги, що за розглянутий період часу частка прибутку, залишеного в розпорядженні підприємств та господарських організацій, збільшилася з 30 до 54 % (рисунок 7).

Крім того, з таблиці 3 видно, що результати реформ 1965 р. і 1985 р. виявилися схожими. Так, за період з 1966 по 1970 pp. прибуток зростав швидше національного доходу в 1,35 рази, а з 1986 по 1990 рр. - в 1,34 рази. Розрив між динамікою прибутку і виробництва, як вважає автор роботи [70], свідчив про посилення самопограбування нації.

Рис. 7 - Динаміка частки прибутку підприємств та господарських організацій, перерахованої в держбюджет (а) та залишеної в розпорядженні підприємств (б)



Певні обмеження комерційних свобод, акцентовані на натурально-речові аспекти плану і суворе виконання договірних обов'язків, не заглушило монополістичних тенденцій, а лише спрямувало їх по кримінальних каналах. Втім, різниця між нелегальною "тіньовою" економікою і монопольним госпрозрахунком досить умовна: внаслідок агресивної антисуспільної спрямованості монопольного господарювання його ніяк не можна віднести до світлих явищ економічного життя.

Тому широке використання промисловими підприємствами госпрозрахунку з нормативним розподілом доходу і особливо його без-нормативної (орендної) різновидності при усуненні контролю за співвідношенням між зростанням заробітної плати та продуктивності праці в першій половині 1989 р. нанесло руйнівний поштовх по фінансовій системі країни. Різниця між приростом грошових доходів населення та валовим суспільним продуктом становила: 1981-1985 pp. - 1,15; 1986 р. - 1,23; 1987 р. - 1,3; 1988 р. - 5,6; 1989 р. - 9,6 %. З вільного продажу стали зникати товари першої необхідності. Введення з третього кварталу 1989 р. податку на додатковий фонд оплати праці призвело до зменшення виробництва товарів, збільшення дефіцитів, зростання цін, активізації тіньового ринку, зниження життєвого рівня населення.