Інноваційна діяльність підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Інноваційна діяльність підприємства

Вступ

У цей складний для України період відродження ринкових відносин, коли вкрай важливими завданнями є збереження промислового комплексу, його структурна перебудова і забезпечення подальшого науково-технічного розвитку, проблема підвищення ефективності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств набуває принципового значення, оскільки її вирішення дасть змогу перейти до створення і використання технологій більш високого рівня, а отже, прискорити економічне зростання національної економіки.

Економіка України Й далі залишається несприйнятливою до науково-технічних нововведень через низький рівень виробничої бази промисловості та слабке фінансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. Ось чому формування ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більш високих технологічних укладів, повинно здійснюватися на основі перетворення власних наукових і дослідно-конструкторських розробок у базовий елемент виробництва. Саме активізація інноваційної діяльності наукової і виробничої сфер є важливим завданням та умовою становлення економічної незалежності України.

Очевидним і зрозумілим є те, що вирішення проблем активізації інноваційної діяльності підприємств - головна запорука здійснення успішних ринкових реформ. Крім того, досвід розвинутих країн свідчить, що вихід з економічної кризи неможливий без активізації інноваційної діяльності.

Вплив інноваційного чинника на виробництво сьогодні є радикальним І комплексним. Надзвичайно велика вигода провідних фірм від інноваційної діяльності обумовлена тим, що вони під гаслом експорту новітніх технологій насправді передають тільки не дуже ефективні та застарілі технології. Справді, інновації, а значить і наука, що їх продукує, сьогодні набагато менш доступні, ніж найцінніші природні ресурси. Причиною є те, що ними володіють лише високорозвинуті країни, що дає змогу їм, по суті, утримувати монопольне становище і, таким чином, привласнювати надприбуток. Варто наголосити, що саме володіння інноваціями, котрі є стимуляторами розвитку підприємства, забезпечує перемогу У конкурентній боротьбі.

Методологічні та практичні засади інноваційної діяльності промислових підприємств в умовах перехідного періоду потребують детального опрацювання, оскільки зарубіжний досвід у цій сфері не може бути адаптований в Україні без урахування особливостей розвитку вітчизняної економіки.

Сьогодні інновації стають ключовим чинником розвитку для більшості підприємств. Характерною є зростаюча кількість наукових праць, де досліджується інноваційна діяльність. У більшості з них акцент робиться не на ціновому механізмі конкуренції, а на інноваційних процесах, пов'язаних з поліпшенням всього виробничо-господарського потенціалу підприємства. Ось чому вітчизняні вчені намагаються обґрунтувати національні інноваційні пріоритети, знайти дійові механізми залучення й ефективного використання інновацій. Однак масштаби та рівень наукової розробки зазначених проблем залишаються недостатніми.

Так, на наш погляд, недостатньо опрацьовані вітчизняними вченими питання економічної оцінки інноваційних процесів, що може призвести до впровадження у виробництво заздалегідь неефективних інноваційних проектів.

Метою даного наукового дослідження є розробка напрямків часткового вирішення вказаних проблем на рівні підприємства. У пропонованій читачеві монографії розглянуто основні тенденції розвитку інноваційної діяльності промислових підприємств, досліджено значення такої діяльності для забезпечення економічного зростання національної економіки, намічено напрямки її активізації і розроблено методи оцінки економічної ефективності інноваційних процесів, пов'язаних з впровадженням нових видів продукції, нових технологічних процесів і методів організації виробництва, а також з вдосконаленням методів управління промисловим виробництвом.

Процес економічної глобалізації, а також ринкова орієнтація економіки України вимагають приведення в дію взаємозалежних техніко-технологічних, організаційно-економічних та управлінських чинників ефективного освоєння у виробництві науково-технічним досягнень. Інноваційний фактор стає вирішальним для виходу національної економіки з депресивного стану, забезпечення її сталого розвитку, зниження залежності держави від критичного імпорту, підвищення конкурентноздатності вітчизняної продукції і активізації експортної діяльності. Принцип поєднання інвестицій з інноваціями має бути головним принципом реструктуризації економіки України та й регіонів, управління нововведеннями у виробничих структурах тощо.

Незважаючи на створений у минулому потужний науково-технічний потенціал, розповсюдження новин в Україні в умовах адміністративної системи господарювання гальмувалося відсутністю ефективної мотивації, яку створює лише ринкова конкуренція. За рубежем фірми купують науково-технічні розробки (НТР) в комплексі з відповідними технологіями; устаткуванням, "ноу-хау", матеріалами та інжиніринговими послугами. Вітчизняні науково-дослідні установи (НДУ) поки що не мають достатньої матеріально-технічної бази і досвіду комерційної взаємодії з виробництвом для обслуговування всього інноваційного циклу від ідеї до її комерційного втілення. Тому підприємства змушені купувати на внутрішньому ринку науково-технічної продукції лише ідеї, а потім розробляти технологію, проектувати або купувати відповідне устаткування, освоювати виробництво нової продукції Це значно збільшує тривалість нововведень і гальмує науково-технічний прогрес.

В умовах розбудови відкритої економіки чітко виявилося, що низький техніко-технологічний рівень обмежує можливості інтеграції національної економіки у світову економіку. Особливістю сучасного періоду є також те, що колишня централізована система управління нововведенням зруйнована, а ринковий інноваційний механізм формується надто повільно. До того ж в Україні, в останні роки XX століття спостерігалися економічна та технологічна криза, зменшеній долі п'ятого та четвертого технологічних укладів та зростання долі третього та реліктового складів, що привело до зниження конкурентоспроможності вітчизняної продукції, втрати Україною позицій на внутрішньому та зовнішньому ринках. Тому зростає актуальність проблем, пов'язаних із формуванням ефективної інноваційної політики І раціонального інноваційного механізму на всіх рівнях управління національною економікою.

Підприємці повинні усвідомлювати, що управління нововведеннями є серцевиною підприємницької діяльності, необхідною умовою успішного бізнесу, тому що саме нововведення сприяють підвищенню якості і зниженню собівартості продукції, забезпечують її конкурентоспроможність, а відтак й ефективну присутність підприємств та організацій на ринку товарів і послуг. Фахівці мають оволодіти теоретичними основами, методологією та практичними навичками інноваційного менеджменту, усвідомлювати принципи формування та реалізації державної інноваційної політики, особливості організації інноваційної діяльності в регіонах, основні напрями вдосконалення інноваційної діяльності в окремих галузях економіки, навчитися самостійно вирішувати інноваційні завдання від прогнозування нововведень до їх комерційного використання у підприємницьких структурах.

1. Сутність інноваційної діяльності

1.1 Поняття та зміст інноваційних процесів

Всю сукупність процесів і явищ, що відбуваються на підприємствах різних галузей народного господарства, можна умовно поділити на дві групи -- традиційні і інноваційні. Традиційні процеси і явища характеризують звичайне функціонування народного господарства, його галузей і підприємств, а інноваційні -- розвиток останніх на якісно новому рівні. Впродовж тривалого періоду, коли економіка функціонувала і розвивалась переважно за рахунок екстенсивних факторів (застосування постійно зростаючого обсягу суспільних ресурсів -- персоналу, виробничих фондів), у виробництві домінували традиційні процеси і явища. Оскільки екстенсивні фактори практично себе вичерпали або їх дія стала економічно невигідною, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися переважно на нових рішеннях у галузі технології, техніки, організаційних форм і економічних методів господарювання. Опрацювання, прийняття і реалізація таких рішень складають зміст так званих інноваційних процесів.

В звичайному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, характеризуються сукупністю безперервно виникаючих у часі і просторі прогресивних, якісно нових змін. Результатом інноваційних процесів є новини, а їх впровадження у господарську практику визнається нововведенням. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, спричинюючи у ній прогресивні зміни.

Технічні новини і нововведення проявляються у формі нових продуктів (виробів), технологій їх виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів).

Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації усіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки і виробництва, форми організації різних типів виробництва і колективної праці) .

Економічні -- методи господарського управління наукою і виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності; соціальні -- різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, в першу чергу складу керівників усіх рівнів; стимулювання його (їх) творчої діяльності; поліпшення умов і постійного підтримання високого рівня безпеки праці;охорона здоров'я людини і навколишнього природного середовища; створення комфортних умов життя.); юридичні -- нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і організацій.

За масштабністю і ступенем впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва усі новини та нововведення можна об'єднати у дві групи -- локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні).

Якщо локальні новини (нововведення) призводять переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не справляють особливо істотний вплив на ефективність їх функціонування і розвитку, то глобальні, що у своїй більшості є революційними (принципово новими), мають кардинально підвищувати організаційно-технічний рівень виробництва і завдяки цьому забезпечувати суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

Між окремими видами інноваційних процесів (новин, нововведень) існує порівняно тісний взаємозв'язок.

Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення неодмінно призводять до помітних позитивних змін у соціальних процесах на підприємствах, а все зростаюча актуалізація нагальних завдань соціального характеру ініціює їх розв'язання за допомогою нових організаційно-технічних і економічних рішень. Зрештою усі нововведення на підприємствах, які зорієнтовані на динамічний розвиток і невпинне підвищення ефективності виробництва, мають спиратися на власні юридичні підвалини, відповідні нормативно-законодавчі акти; Усі локальні і особливо глобальні нововведення різної спрямованості можуть забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо вони використовуються підприємствами постійно, комплексно і гармонійно. Найбільший за наслідками безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні і організаційні нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано (через ефективність нових технічних і організаційних рішень). Про ступінь впливу окремих організаційно-технічних та інших нововведень на відповідні економічні показники діяльності підприємств свідчать такі приклади.

Досвід експлуатації гнучких автоматизованих виробництв показує істотні переваги порівняно з технологічним устаткуванням традиційного виконання: питома вага оплати праці (у розрахунку на одну деталь) зменшується на 25-30%, накладні витрати -- більш як на 80%, виробнича площа -- на 60%, а тривалість виробничого циклу скорочується у 5-6 разів. Серед глобальних технічних нововведень за ступенем впливу на економіку підприємства відрізняються роторні та роторно-конвейерні лінії, які у порівнянні з традиційними знаряддями праці залежно від складності виготовлюваних деталей забезпечують: підвищення продуктивності праці у 4-10 разів; зменшення обсягу необхідної виробничої площі - 2-2,5 рази; скорочення тривалості циклу виготовлення -- 15-20, а обсягу транспортування виробів -- 25-30 разів.

Помітно посилюється вплив нових технічних (технологічних) систем не лише на економічні явища, але й на соціальні процеси. Це вимагає підвищеної уваги конструкторів нової техніки до показників її надійності, ергономічності і екологічності. Особливо нагальним є завдання екологічного виробництва на підприємствах. За результатами соціальних досліджень установлено, що, наприклад, збільшення у два рази забруднення повітря шкідливими викидами скорочує термін експлуатації промислового устаткування до першого капітального ремонту в середньому у півтора рази, а урожайність пшениці у зонах дії підприємств кольорової металургії на 40-60% менша, ніж за межами цих зон. У той же час сучасні прогресивні технології уможливлюють перетворення джерел подібних економічних витрат у чинники зростання обсягів продукції і прибутку. Зокрема застосування існуючої технології утилізації викидів сірчаного ангідриду тепловими електростанціями шляхом оснащення їх відповідними газоочисними установками може задовольнити половину потреби народного господарства України у сірчаній кислоті.

Варто обчислювати такі техніко-економічні показники:

-- приріст обсягу виробленої продукції .

де L_вп -- чисельність вивільнених працівників за рахунок технічних і організаційних нововведень, чол.; -- продуктивність праці у розрахунковому (періоді), тис. гр./чол.; -- обсяг виробленої продукції, тис. гр.

-- приріст продуктивності праці

де - загальне зростання продуктивності праці у розрахунковому році (періоді), %; L¹ -- фактична чисельність персоналу, чол.; -- продуктивність праці у базовому році (періоді), тис. гр./чол.

-- приріст фондоозброєності праці

де -- темп зростання фондоозброєності праці у розрахунковому році (періоді), %; Ф_осн -- вартість основних виробничих фондів, тис. гр.; f⁰ -- фондоозброєність праці у базовому році (періоді), тис. гр./чол.

-- приріст фондовіддачі

де L_F -- темп зміни фондовіддачі за розрахунковий рік (період), %; F⁰ -- фондовіддача у базовому році (періоді), гр.

-- частка економії від впровадження технічних і організаційних новин в загальних витратах на виробництво продукції, %

де D¹ -- середня заробітна плата одного працівника у розрахунковому році (періоді), гр.; Р¹ -- загальна сума прибутку у тому ж році (періоді), тис. гр. приріст рентабельності виробництва

де R¹ -- рівень рентабельності виробництва у розрахунковому році (періоді), %; Ф_вир -- загальна вартість виробничих фондів, тис. гр.

Потенційні можливості розвитку і ефективності виробництва визначаються перш за все науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-економічними результатами.

Чим цілеспрямованіше і ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, що є першоджерелами розвитку продуктивних сил, тим успішніше вирішуються кінцеві і пріоритетні (по відношенню до виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

1.2 Науково-технічний прогрес

Науково-технічний прогрес (НТП) в буквальному розумінні означає безперервний взаємообумовлений процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовному значенні -- це постійний процес створення нових і удосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а по кожному з них -- пріоритети на найближчу доступну для огляду перспективу.

В умовах сучасних революційних перетворень у технічному базисі виробництва ступінь його технічної досконалості та рівень економічного потенціалу в цілому визначаються прогресивністю використовуваних технологій -- способів одержання і перетворювання матеріалів, енергії, інформації, виготовлення продукції. Технологія виступає завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва.

В галузі предметів праці варто виділити такі тенденції НТП:

1) істотне підвищення якісних характеристик матеріалів мінерального походження, стабілізація і навіть зменшення питомих обсягів їх споживання;

2) інтенсивний перехід до застосування у все більшій кількості легких, міцних та корозієстійких кольорових металів і сплавів, що став можливим внаслідок появи принципово нових технологій, які у багато разів зменшили вартість їх виробництва; 3) істотне розширення номенклатури та форсоване нарощування обсягів продукування штучних матеріалів з наперед заданими і унікальними властивостями.

До сучасних виробничих процесів ставляться такі вимоги, як досягнення максимально можливої безперервності, безпеки, гнучкості і продуктивності, що можуть бути реалізовані лише за відповідного рівня їх механізації і автоматизації -- інтегрованого та завертаючого напрямку НТП. Механізація і автоматизація виробництва, яка відображає різний ступінь заміни ручної праці машиною, у своєму безперервному розвитку послідовно, паралельно або паралельно-послідовно проходить від нижчої (часткової) до вищої (комплексної) форми.

Вся сукупність сучасних напрямків НТП слугує фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства. Технічний розвиток відображає процес формування і удосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його господарської діяльності.

Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, що мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати відтворення основних фондів підприємства (від капітального ремонту знарядь праці до розширення та нового будівництва певних виробничих ланок). Із сукупності форм технічного розвитку варто виокремлювати такі, які характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з другого, -- її безпосередній розвиток шляхом удосконалення і нарощування.

1.3 Організаційний розвиток, його зміст, форми та визначення

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку і підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удосконаленні існуючих і застосуванні нових методів і форм організації виробництва і праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Основні сучасні тенденцій організаційного прогресу можна звести до такого:

* прискорення темпів розвитку окремих та посилення взаємозв'язків усіх суспільних форм організації виробництва, що забезпечує демонополізацію виробництва багатьох видів продукції, конкуренцію продуцентів на ринку, мультиплікаційну ефективність діяльності підприємств різних типів і систем господарювання;

* посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей шляхом більш широкого застосування автоматичних роторних ліній робототехнічних комплексів і гнучких виробничих систем, що уможливлюють звести до мінімуму втрату часу і ресурсів, багатократно підвищити продуктивність праці, різко прискорити оновлення виготовлюваної продукції;

* розвиток колективної (бригадної) форми організації і оплати праці, що за умов прискорення НТП, якісного удосконалення і ускладнення техніко-технологічної бази виробництва стає об'єктивно необхідним і економічно доцільним;

* раціоналізація організації потоку і використання засобів виробництва і кінцевої продукції на всіх стадіях відтворювального процесу, переміщення певної частини організаційно-технологічних операцій з підготовки виробництва у сферу матеріально-технічного його забезпечення, що сприяє істотному скороченню виробничих запасів сировини, матеріалів і палива, зменшенню обсягів їх виконання, утилізації відходів виробництва;

* формування нових типів суспільної комбінації речових і особистих елементів процесу виробництва, науки і виробництва, виробництва і сфери споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів, створюваних з метою концентрації і раціонального використання суспільних ресурсів, підвищення ефективності науково-технічного прогресу;

* удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств. їх перехід на ринкові економічні відносини з державою і іншими контрагентами, що посилює відповідальність за кінцеві результати діяльності, конкурентоспроможність на світовому і національному ринках, фінансову стійкість і прибутковість;

* активізація людського чинника шляхом здійснення кадрової політики, що відповідає сучасним вимогам, правильного підбору керівників усіх рівнів, підвищення їх компетентності, діловитості і відповідальності; подальшого розвитку демократії в управлінні виробництвом; повсюдного забезпечення належної організованості і виконавської дисципліни.

1.4 Оцінка ефективності інноваційних процесів

Розвиток і поглиблення окреслених тенденцій в галузі організації виробничо-трудових процесів та функціонування господарського механізму необхідно вважати сучасними завданнями прискорення організаційного прогресу. При цьому пріоритетними мають бути заходи щодо раціоналізації організаційно-господарського управління і подальшого взаємоузгодженого розвитку суспільних форм організації виробництва. Лише комплекс заходів такої спрямованості може забезпечити реалізацію наявних резервів прискорення і підвищення ефективності організаційного прогресу.

До груп технічних новин і нововведень, стосовно яких визначаються і оцінюються економічна та інші види ефективності, відносяться створення, виробництво та використання нових або модернізація (поліпшення експлуатаційних характеристик) існуючих засобів праці (машин, устаткування, будівель, споруд, передавальних пристроїв), предметів праці (сировини, матеріалів, палива, енергії) і споживання (продукції для безпосереднього задоволення потреб населення), технологічних процесів, включаючи ті з них, що містять винаходи і раціоналізаторські пропозиції.

Єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень слугує економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Залежно від кола вирішуваних завдань величина економічного ефекту може і повинна обчислюватись в одній з двох форм: народногосподарській (загальний ефект за умовами використання нововведень) і внутрішньо-господарський (ефект, одержуваний окремо розробником, виробником і споживачем технічних новин або нововведень).

Народногосподарський економічний ефект визначається шляхом зіставлення результатів за місцем застосування технічних нововведень і усіх витрат на розробку, виробництво і споживання; він віддзеркалює ефективність тієї або іншої групи технічних нововведень я позиції їх впливу на кінцеві показники розвитку економіки країни.

Внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект, що обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу "наука -- виробництво - експлуатація (споживання), дозволяє оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних (проектно-конструкторських) організацій, підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів.

З огляду на особливості оцінки ефективності усю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: першу організаційні нововведення, здійснення яких вимагає певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень); другу -- ті з них, що не потребують додаткових інвестицій.

Визначення і оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що відносяться до першої групи (наприклад, організація нових спеціалізованих або комбінованих виробництв; концентрація виробництва на діючому підприємстві, яка спричинює необхідність його розширення, реконструкції або технічного переозброєння) здійснюються так же, як і нових технічних рішень. Разом з цим слід враховувати одну важливу обставину -- до складу поточних витрат повинні включатись додатково транспортні витрати, а також втрати сировини (матеріалів) і готової продукції при їх транспортуванні і зберіганні.

Ефективність безвитратних нових організаційних рішень (зокрема запровадження бригадної або іншої прогресивної форми організації і оплати праці; удосконалення окремих елементів господарського механізму -- організаційних структур управління, систем планування і фінансування; створення нових ринкових структур) визначають на основі обчислення переважно економії поточних витрат, обумовленої здійсненням таких нововведень. При цьому у кожному конкретному випадку необхідно точно окреслювати коло показників для оцінки ефективності тієї або іншої групи безвитратних організаційних рішень.

2. Стан вітчизняного науково-виробничого комплексу і оцінка його інноваційного потенціалу

інноваційний виробничий міжнародний співробітництво

Для того щоб краще уявляти собі масштаб і специфіку задач, з якими приходитися мати справу, реалізуючи стратегічний вибір України на користь інноваційних механізмів господарського розвитку, необхідний змістовний аналіз актуального стану її науково-технологічного і виробничого комплексів, наявних систем організації й управління, забезпечуючих інфраструктур, а також виділення в структурі цих комплексів тих елементів, що в найбільшій мірі підготовлені до розвитку і кооперації в рамках сучасної світогосподарської системи.

Здійсненню такого аналізу має передувати вивчення спрямованості і специфіки процесів глобалізації світової економіки, формування в її рамках нових полюсів сили: регіональних агломерацій, транснаціональних корпорацій і їхніх альянсів, найбільших мегаполісів, а також інформаційного і фінансового «каркасу» нового світового економічного порядку. Тільки шляхом постійного зміщення фокусів аналітичної роботи з внутрішніх аспектів проблем реорганізації національного господарства на зовнішні закономірності функціонування і розвитку світогосподарської системи (і навпаки), та зіставлення одержуваних результатів, можливо буде оцінити інноваційний потенціал української економіки, виділити в ній перспективні сектори та визначити спрямованість і характер штучних впливів, здатних перебороти загрозливу «природну» динаміку асиміляції національного господарства світовою економікою в якості її периферійного елемента, яка спостерігається сьогодні. А також визначити ефективні механізми здійснення таких впливів. І маючи при цьому на увазі, що однією з найважливіших ознак розвитку систем є така організаційно-управлінська співорганізація процесів функціонування і процесів змін, що здатна забезпечувати стабільне відтворення систем життєдіяльності при динамічній зміні структур і форм здійснення самої діяльності.

Перш, ніж перейти до аналізу ситуації в науково-технічному і виробничому комплексах країни й оцінці їх інноваційного потенціалу та перспектив розвитку, буде доцільним коротко зупинитися на історії конверсії оборонного комплексу, - проблеми, з проведенням якої в минулому десятилітті зв'язувалися великі надії на структурну перебудову промисловості країни і пріоритетний розвиток її наукомістких галузей. Звертання до теми конверсії¹, критичний аналіз зусиль по її проведенню і оцінка отриманих результатів повинні допомогти більш рельєфно побачити проблеми, над якими треба працювати, реалізуючи інноваційну стратегію на державному і регіональному рівнях, а також на рівні галузей і виробництв. Підставами для такого твердження можуть бути наступні.

Перше. Конверсія, як процес зміни ряду базових характеристик виробництва, може бути класифікована у якості масштабної інновації або процесу розвитку. А саме ці процеси і проблеми їхньої активізації в господарській практиці є центральною темою дослідження.

Друге. Очевидно, що, як і десять років тому, так і сьогодні перспективи господарського розвитку нашої країни здебільше пов'язуються з потенціалом наукомістких виробництв, що у найбільшій мірі відповідають світовому рівню технологій, які використовуються. Очевидно також, що цим критеріям у першу чергу відповідають підприємства військово-промислового комплексу (ВГЛК) (колишні чи такі, що залишились).

Третє. Досвід проведення конверсії показав, що однією з найважливіших умов успішного здійснення таких масштабних перетворень є попередня глибока аналітична проробка усіх значущих аспектів проблеми і формування на цій основі таких програм, які б враховували і пов'язували в єдиний цільовий комплекс усі фактори, критичні для успіху модернізації: правові, технологічні, організаційні, фінансові, кадрові, інформаційні, соціальні. Традиційна недооцінка значущості попереднього аналітичного обґрунтування «великих програм» і зневага до їх наступного інтелектуального супроводу - це небезпека, яка реально загрожує перспективам реалізації стратегії інноваційного розвитку. Формування інноваційної економіки - не менш масштабна і складна проблема, чим глибока конверсія виробництва, і вона пред'являє настільки ж тверді вимоги до рівня і якості робіт на всіх етапах реалізації.

Четверте. Рішення загальнонаціональних задач неминуче веде до необхідності узгодження повноважень і функцій усіх рівнів, які залучені до їх реалізації і тісної координації відповідних програм: державних, регіональних і виробничих (галузевих і окремих підприємств). Критичний аналіз практики конверсії може дати відповідь на питання про можливі технології і механізми розробки і узгодження програм подібної складності.

П'яте. Реалістичне програмування конверсії було неможливе без глибокого аналізу світової кон'юнктури й оцінки перспектив інтеграції галузей вітчизняного виробництва в системи міжнародної кооперації. Ці ж задачі стоять і в порядку денному сьогоднішнього дня, і їхня значущість тільки зростає.

Нарешті, аналіз зусиль по проведенню конверсії може дати відповідь на питання про те, якою мірою наявний у країні управлінський ресурс і досвід програмування відповідають масштабу і складності поставленої мети - переводу національного господарства на інноваційний шлях розвитку.

2.1 Інноваційна інфраструктура

Відомо, що роль інфраструктури як каталізатора ділової активності і її внесок у забезпечення процесів розвитку стали особливо помітними, починаючи з другої половини XX століття, що було обумовлено швидким розширенням міжнародної господарської кооперації, експансією капіталу на нові території, а також реалізацією програм розвитку депресивних регіонів. Сьогодні вважається загальновизнаним, що упереджаючи створення на тих чи інших територіях, у тих чи інших сферах діяльності високорозвиненої інженерної, фінансової і соціальної інфраструктури є необхідною умовою для залучення й ефективного освоєння інвестицій та розвитку відповідних видів діяльності.

Що можна сказати про рівень розвитку інноваційної інфраструктури в науково-технічній сфері України?

У нормативно-правовій області ми маємо ряд базових законів, зокрема Закони «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на позначення походження товарів», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності», «Про авторське право і суміжні права». У 1999 році прийнята державна "Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України». У розвиток вищезгаданих Законів випущено низку нормативно-правових актів Кабінету Міністрів і більш 40 нормативних документів різних міністерств і відомств України. Країна є учасником ряду міжнародних договорів і угод в області охорони об'єктів інтелектуальної власності й активним учасником Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Усе це свідчить про те, що вітчизняна правова база практично відповідає міжнародним стандартам і може розглядатися як основа для подальшого розвитку.

На жаль, значно гірше ідуть справи з практикою її використання. Тут ми маємо дуже багато проблем, які стримують співробітництво науки і промисловості, розвиток інноваційних процесів. Фахівцями в області інноваційної діяльності найчастіше згадуються такі проблеми, як дуже низький рівень залучення нематеріальних активів у господарський оборот і практично повна відсутність цивілізованого ринку інтелектуальної власності, невизначеність процедур і відсутність ефективних механізмів рішення питань співвідношення прав власності на результати НДДКР, що створені у державних установах, відсутність вільного доступу до патентної інформації, тривалість термінів розгляду заявок і видачі патентів, очевидна слабкість національної системи підготовки патентознавців і фахівців з інноваційного управління, відсутність спеціалізованих судів з розв'язання спорів в області інтелектуальної власності

Інституціональну інноваційну інфраструктуру представляють сьогодні більш 50 інноваційних центрів різного профілю, перші з яких з'явилися ще в середині 90-х років у результаті реалізації ряду міжнародних проектів, що фінансувалися європейськими і північноамериканськими агентствами і фондами. На початку 1996 року затверджене Положення «Про порядок створення і функціонування технопарків і інноваційних структур інших типів», яке визначало основи вітчизняної системи розвитку інноваційної інфраструктури. На жаль, прийняті нормативні документи передбачали настільки складні і громіздкі процедури створення інноваційних центрів, а також настільки слабкі і невизначені міри їхньої підтримки, що бажаючих спробувати себе засновниками інноваційних інститутів практично не знайшлося, тим більше, що тільки в 2002 році вдалося, нарешті, прийняти Закон «Про інноваційну діяльність». Тому число інститутів інноваційної інфраструктури в Україні усе ще дуже невелике в порівнянні з її потребами, а ті, що маються, не роблять істотного впливу на розвиток інноваційних процесів.

Можна назвати кілька причин такого положення. По-перше, унаслідок фінансової слабості більшості малих технологічних підприємств, платоспроможний попит на послуги інноваційних центрів практично відсутній і їх клієнти звертаються до цих послуг майже винятково у випадках, коли вони оплачуються за рахунок закордонних і, рідше, вітчизняних державних програм. По-друге, більшість діючих інноваційних центрів не мають достатніх можливостей для фінансової підтримки нових компаній і обмежують свою участь у їхньому становленні лише учбово-консультаційними послугами. По-третє, у країні катастрофічно не вистачає професіоналів у справі інноваційного управління, тому якість послуг інноваційних центрів далеко не завжди адекватна потребам їхніх клієнтів. І, нарешті, сама вагома причина млявого розвитку інноваційних інститутів - уже відзначавшийся раніше низький внутрішній попит на технологічні інновації.

Специфічні умови для розвитку інноваційної діяльності у вітчизняному науково-технічному комплексі змушують шукати неординарні форми її пожвавлення, що можна простежити на прикладі створення перших у країні повномасштабних технопарків.

Відомо, що класичні технопарки Заходу - це здебільшого безприбуткові організації, засновані науковими центрами (у США - університетами), що надають в оренду своїм клієнтам (промисловим корпораціям і інноваційним підприємствам) інженерну і соціальну інфраструктуру для проведення разом із ученими наукових центрів спільних робіт з доведення наявних результатів досліджень до стадії їхнього комерційного освоєння. Тому основним стимулом для бізнесу є саме ця можливість особистої участі в створенні перспективних інноваційних продуктів, можливість, за якої підприємці готові платити технопаркам солідну орендну плату.

Очевидно, що відтворення в Україні такої моделі технопарків навряд чи було б успішним. З однієї сторони, попереднє створення високоякісної інженерної і побутової інфраструктури вимагає серйозних інвестицій. З іншого боку - реальна ситуація у вітчизняному виробництві така, що було б марним сподіватися на наплив у технопарки платоспроможних клієнтів, зацікавлених у реалізації все-таки дуже ризикованих проектів. Тому перші українські технопарки, створені на базі Інститутів електрозварювання ім. Є.О.Патона, Фізики напівпровідників (Київ), і Науково-технологічного концерну «Інститут монокристалів» (Харків), не є класичними організаціями інноваційної інфраструктури. Здебільшого вони -- своєрідні вільні «технологічні» зони, що надають своїм партнерам (організаціям-розроблювачам технологічних нововведень) можливості виконання й освоєння технологічних розробок у пільгових фінансових умовах. З огляду на те, що економічні умови в Україні не зовсім сприяють розвитку інноваційного виробництва, для учасників технопарків визначений пільговий режим господарської діяльності, який дозволяє їм накопичувати і направляти на розвиток свого потенціалу досить значні суми і підтримувати пріоритетні сектори у вітчизняному науково-технічному комплексі до тих часів, коли сучасне виробництво стане активним споживачем нових технологій.

На завершення короткого огляду стану інноваційної інфраструктури та її внеску в стимулювання інноваційних процесів доцільно звернути увагу на аналогічні процеси у Російській Федерації, яка теж долає труднощі модернізації свого виробництва і забезпечення його конкурентоспроможності на ринках наукомісткої продукції. Відомо, що за темпами розвитку інфраструктури технологічного бізнесу Росія помітно випереджає Україну. Достатньо сказати, що тільки у системі вищої школи функціонує більше 70 технологічних парків, створені десятки федеральних і регіональних наукових і науково-технологічних центрів, зареєстровано більше 20 венчурних фондів із сумарним капіталом біля 2,0 млрд. дол. Разом з цим відомо, великий російський капітал не проявляє помітного інтересу до розвитку високотехнологічних виробництв, а частка Росії на світових ринках наукомісткої продукції продовжує залишатися дуже низькою і становить всього 0,3% .

Ці дані достатньо переконливо доводять, що проблема інноваційного розвитку не може бути вирішена тільки за допомогою збільшення кількості інноваційних структур; така проблема є комплексною і її розв'язання лежить у площині створення критичної маси усіх необхідних для цього умов. Наявність сучасної інфраструктури, безумовно, входить до числа таких умов, однак їх не вичерпує. Необхідно ще багато іншого: рівність прав суб'єктів господарювання і реальна конкуренція, якість і стабільність ринкових механізмів, подолання корупції, розумний протекціонізм по відношенню до вітчизняних виробників і всебічне заохочення інноваційного попиту, реальна, а не декларована підтримка науково-технологічного комплексу, сучасна культура підприємництва і професійний менеджмент.

Усе це не виникає водночас і може бути досягнуто тільки в результаті реалізації довгострокової господарської політики, терпеливого і послідовного вирощування осередків нової економіки. Така задача архіскладна, але без її постановки і реалізації сподіватись на швидкий перехід на інноваційні рейки розвитку буде марним.

2.2 Міжнародне співробітництво

Міжнародне науково-технічне співробітництво є, мабуть, єдиною складовою наукової сфери України, показники якої постійно поліпшуються. За останні роки нашою країною підписано близько 30 угод про співробітництво з міжнародними організаціями й окремими державами. Найбільш динамічно таке співробітництво розвивається з Європейським Союзом (Програми ГМТА8, ТАСІ8, СОРЕКМСШ і ін.) і окремими державами Європи, з Північною Америкою, де основну роль у розвитку співробітництва грає Фонд цивільних досліджень США, і з Науковим Комітетом НАТО, у рамках програм якого українські дослідники одержали близько 500 грантів. Особливо слід зазначити діяльність УНТЦ, який уже третій рік фінансує програму партнерських проектів українських учених з їхніми колегами і потенційними інвесторами з країн-донорів цього Центру. Традиційно значне місце в науковій кооперації України займають Росія, у співробітництві з якою особливо виділяються спільні розробки високих технологій, і ряд країн СНД. Найбільш активно бере участь у міжнародній кооперації Національна академія наук України, близько 90 організацій якої проводять спільні дослідження з закордонними партнерами майже по 600 темам. Значна кількість співробітників НАНУ беруть участь у роботі провідних наукових центрів, є членами міжнародних комітетів, працюють у редакційних колегіях іноземних наукових журналів, беруть участь у виконанні великих міжнародних програм. У десятки разів зросла інтенсивність міжнародних комунікацій українських учених: закордонні стажування, участь у конференціях і семінарах, публікації в іноземних журналах, читання лекцій за рубежем.

Безсумнівно, що інтеграція вітчизняної науки у міжнародний контекст є позитивним явищем. Після довгих років ізоляції наша наука одержала можливість безпосереднього зіставлення зі світовим рівнем, а також вигоди від кооперації по значному числу наукових напрямків, у яких ми маємо незаперечні досягнення. Ці вигоди тим більше очевидні, якщо врахувати, що значну частину витрат на участь українських фахівців у різних формах кооперації покривають закордонні партнери. Безумовно, це дозволяє нашим ученим бути учасниками нових досліджень, сприяє збереженню кадрів, розширенню міжнародної комунікації, придбанню досвіду наукового менеджменту, а в деяких випадках - дозволяє поліпшити матеріальну базу.

Однак, якщо більш уважно розглянути структуру проектів, які фінансуються з міжнародних джерел, стає очевидним, що в більшості випадків ми маємо справу з тією чи іншою формою фінансової підтримки нашого наукового співтовариства, а не з фінансуванням нових досліджень, котрі виконуються у кооперації з закордонними партнерами. Особливо це очевидно для спільних технологічних розробок, число яких відносно невелике. Помітимо також, що деякі з пропонованих нам форм співробітництва не можна розцінювати тільки позитивно. Варто враховувати, що міжнародні інститути, надаючи підтримку нашим ученим і науковим колективам, зовсім не прагнуть до розвитку науково-технічного потенціалу України. Незважаючи на всю очевидність внеску розвинутих країн у стабілізацію положення української науки, він певною мірою несе в собі також небезпеку закріплення нашої країни у аутсайдерах економічної і науково-технічної політики світових лідерів.

3. Методи економічної оцінки інноваційних процесів на підприємстві

Відомо, що найбільшу віддачу дають інвестиції у науку при впровадженні у виробництво результатів досліджень. Це дає змогу зробити висновок про те, що саме інноваційна діяльність та її активізація забезпечать швидкий вихід економіки країни з кризового стану. Проблема підвищення ефективності діяльності підприємств державного і підприємницького секторів для забезпечення високих темпів їх економічного розвитку набуває особливої актуальності в сучасних умовах розвитку національної економіки, котра проходить етап відродження ринкових відносин. Це економічне зростання можна забезпечити шляхом активізації інноваційної діяльності всіх ланок народного господарства. При цьому помітно зростає потреба в знаходженні науково-обґрунтованої методики оцінки економічної ефективності інноваційної діяльності, оскільки розробка і впровадження у виробництво нововведень вимагають значних витрат, що мають високий ступінь ризику. Методика розрахунку економічної ефективності інноваційної діяльності повинна базуватися на певній теоретичній концепції, а організовувати її мають відповідні організаційні структури. Економічна оцінка ефективності інноваційної діяльності передбачає вирішення комплексу таких питань, як: вибір і обґрунтування стратегічного напрямку досліджень; визначення критеріїв і показників її економічної ефективності; оцінки її впливу на ефективність діяльності підприємства, а також вибір ефективного методу її здійснення. Враховуючи, що витрати на інноваційну діяльність надзвичайно великі та ризикові, важливою є розробка такої методики, яка б давала приймати рішення про доцільність інноваційної діяльності, почин; ранніх її етапів.

Способи і методи оцінки ефективності інноваційної діяльності широко описані в економічній літературі. Практично всі вони базуються на співвідношенні ефектів і витрат (коефіцієнт економічної ефективності його зворотна величина -- термін окупності додаткових витрат) з подальшим їх порівнянням з нормативною величиною. Але кінцевий результат може досягатися різними шляхами і врахування цього важливе значення при комплексній оцінці інноваційної діяльності, підприємства. Кількість і сукупність показників, котрі до використовувати при комплексній оцінці інноваційної діяльні здебільшого залежать від обсягу виробництва підприємницької структури. З огляду на сказане перед керівництвом підприємства виникає оригінальних завдань, котрі необхідно вирішувати, щоб оцінити інноваційну діяльність. Ось чому при виборі перспективних напрямків діяльності підприємства керівнику слід здійснювати оцінку інноваційних процесів. Різнобічна оцінка є необхідним і водночас дуже важливим завданням. При цьому виникають аспекти, пов'язані між собою, які розглядати окремо. До них належать: по-перше -- оцінка науково-інформаційного рівня підприємства, по-друге -- оцінка технічного рівня підприємства і, по-третє -- оцінка техніко-економічної ефективні інноваційних проектів. Позитивний висновок щодо перших двох аспектів є важливою базою для отримання високих кінцевих результатів.

Перший аспект передбачає оцінку науково-інформаційного рівня забезпеченості підприємства. При цьому до критеріїв оцінки інновацій, діяльності, тобто тих характеристик, які найбільшою мірою впливають її ефективність, належать: науковий рівень підприємства, рівень інформаційного забезпечення і конкурентоспроможність розробок, що забезпечують можливість досягнення поставленої підприємством мети.

Проведені дослідження і вивчення досвіду зарубіжних вчених дають змогу зробити висновок про те, що на багатьох підприємствах, котрі ефективно працюють, як джерело інноваційних ідей найактивніше використовують персонал. В Україні працівники підприємства беруть незначну участь у формуванні інноваційних ідей, що видно з табл. 1.

Таблиця 1. Структура інформаційних джерел формування інноваційних ідей

Це в умовах ринкових відносин є негативним моментом у діяльності підприємства, оскільки саме високий рівень внутрішньої активності забезпечує певні переваги для підприємства. Так, висока частка виконання і впровадження власних науково-дослідних розробок у виробництво може забезпечувати підприємству за його рішенням на певний час чи назавжди монополізм у даній сфері діяльності. Цим і пояснюється важливість даного критерію для оцінки ефективності інноваційної діяльності підприємств.

При використанні даного методу найдоцільнішим є визначення коефіцієнта наукомісткості виробництва, котрий доцільно визначати як співвідношення витрат на науку (інновації) до загальної суми витрат виробництва, тобто за формулою:

,

де К_н -- коефіцієнт наукомісткості виробництва; В_н - обсяг витрат на інноваційну діяльність (науку); В_з - загальна сума витрат виробництва.

Крім цього, інноваційну діяльність підприємства можна оцінювати за коефіцієнтом використання власних розробок, який визначають за формулою:

,

де -- коефіцієнт використання власних розробок; -- кількість упроваджених власних розробок, од.; -- загальна кількість власних розробок, од.

Дану формулу можна використовувати для обґрунтування ефективності власних розробок підприємства, тут її користь очевидна. Використання формули дає відповідь на запитання, наскільки високий рівень власного наукового забезпечення інноваційної діяльності. Головну увагу керівники повинні при цьому звертати на якнайшвидшу активізацію винахідницько-раціоналізаторської роботи на підприємстві, що може забезпечити високий рівень даного коефіцієнта.

Іншим показником, на основі якого можна здійснювати оцінку наукового рівня забезпеченості інноваційної діяльності підприємства, є коефіцієнт використання результатів придбаних розробок, який розраховують за формулою:

,

де -- коефіцієнт використання результатів придбаних розробок; -- кількість упроваджених придбаних розробок, од.; -- загальна кількість придбаних розробок, од.

Цей показник дає змогу визначити ефективність використання придбаних науково-дослідних розробок сторонніх організацій. Суть формули у тому, що вона дає можливість побачити, яким є вклад у забезпечення ефективності інноваційної діяльності ззовні.

При оцінці рівня інноваційної діяльності підприємства важливим є забезпечення раціонального співвідношення між власними і придбаними розробками. Для аналізу тут можна використати коефіцієнт співвідношення (К_сп), котрий розраховується як співвідношення загальної кількості власних розробок до кількості придбаних: