Науково-технічний і організаційний прогрес та їх роль в господарській діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра світового господарства і міжнародної економічної інтеграції

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Економіка підприємства»

На тему: «Науково-технічний і організаційний прогрес та їх роль в господарській діяльності»

Студента групи БДМЕ 2-1

Яценко Ірини Назімівни

Науковий керівник

Цесаренко Світлана Іванівна

Київ-2012р.



ВСТУП

У сучасних умовах господарювання економіка України потребує глибоких і структурних зрушень. В цих умовах центр економічної діяльності переміщується до основної ланки всієї економіки підприємства. Саме на цьому рівні створюється необхідна суспільству продукція, надаються послуги, тут вирішуються питання економічних витрат ресурсів, застосування високопродуктивної техніки. В умовах ринкової економіки “виживає” лише те підприємство, яке більш компетентно визначає вимоги ринку, створює і організовує виробництво продукції, що користується попитом.

Проблема забезпечення подальшого науково-технічного розвитку та підвищення ефективності інноваційної діяльності підприємств набуває принципового значення, оскільки її вирішення дасть змогу перейти до створення і використання технологій більш високого рівня, а отже, прискорити економічне зростання національної економіки.

Такого висновку дійшли перші дослідники феномену інноваційного розвитку у другій половині ХХ ст. Так, ще в 1957 р. у праці “Технологічні зміни та функція сукупного виробництва” Роберт Соллоу, узагальнивши досвід розвитку промисловості, зауважив, що саме активна інноваційна діяльність підприємств різних форм власності дедалі більше визначає темпи їх економічного зростання. За його підрахунками, валовий національний продукт США в період з 1909 по 1949 рр. збільшився на 87,5% за рахунок “технологічних змін”, тобто інновацій. Звичайно, це дало змогу багатьом вченим-дослідникам взятися за вивчення питань, пов'язаних з інноваційною діяльністю [25, c.8].

Вперше ввів у науку терміни “інновація” та “інноваційний процес” на початку ХХ ст. австрійський вчений Йозеф Шумпетер, узагальнивши теоретичні дослідження, розпочаті українським вченим-економістом світового рівня Михайлом Туган-Барановським.

Доволі активно проблемами інновацій вчені почали займатися в 60-ті роки ХХ ст. - у період прискорення розвитку науково-технічного прогресу. Подальше вивчення проблем інноваційної діяльності, започатковане Й. Шумпетером, здійснювали Дж. Брайт та його послідовники. Цю проблему досліджували у своїх працях такі вчені-сучасники, як В. Александрова, А. Амоша, Ю. Бажал, П. Бєлєнький, А. Бодюк, А. Власова, Л. Водачек, О. Водачкова, В. Геєць, Н. Гончарова, М. Долішній, Р. Іванух, С. Ільєнкова, Н. Краснокутська, Л. Колобова, О. Кузьмін, О. Лапко, А. Кутейников, Д. Львов, Б. Патон, С. Покропивний, П. Перерва, Я. Плоткін, А. Перлакі, А. Пригожин, А. Савченко, Б. Санто, Б. Твісс, В. Терехов, М. Чумаченько, А. Чухно та інші.

Впродовж тривалого періоду, коли економіка функціонувала і розвивалась переважно за рахунок екстенсивних факторів (застосування постійно зростаючого обсягу суспільних ресурсів -- персоналу, виробничих фондів), у виробництві домінували традиційні процеси і явища. Оскільки екстенсивні фактори практично себе вичерпали або їх дія стала економічно невигідною, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися переважно на нових рішеннях у галузі технології, техніки, організаційних форм й економічних методів господарювання. Опрацювання, прийняття і реалізація таких рішень складають зміст так званих інноваційних процесів.

Інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, характеризуються сукупністю безперервно виникаючих у часі і просторі прогресивних, якісно нових змін. Результатом інноваційних процесів є новини, а їх впровадження у господарську практику визнається нововведенням. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, спричинюючи у ній прогресивні зміни.

Технічні новини і нововведення проявляються у формі нових продуктів (виробів), технологій їх виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації усіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки і виробництва, форми організації різних типів виробництва і колективної праці). Економічні -- це методи господарського управління наукою і виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності.

Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення неодмінно призводять до помітних позитивних змін у соціальних процесах на підприємствах, а зростаюча актуалізація нагальних завдань соціального характеру ініціює їх розв'язання за допомогою нових організаційно-технічних і економічних рішень. Нововведення різної спрямованості можуть забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо вони використовуються підприємствами постійно, комплексно і гармонійно.

Найбільший за наслідками безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні і організаційні нововведення. Отже, значення науково-технічного та організаційного прогресів є важливим для розвитку економіки підприємства, тому вивчення їх ролі у господарській діяльності є актуальним.

Основною метою курсової роботи є дослідження та визначення ефективності впливу інноваційних процесів на розвиток економічної діяльності підприємства.

Реалізація поставленої мети обумовила такі завдання:

· з'ясувати основні теоретичні засади щодо сутності науково-технічного та організаційного прогресів;

· визначити ефективність інноваційної діяльності підприємств;

· проаналізувати сучасний стан інноваційного розвитку в Україні та його вплив на господарську діяльність підприємств;

· визначити стратегічні напрями забезпечення модернізаційно-інноваційного розвитку економіки України;

· знайти шляхи вдосконалення здійснення та підвищення ефективності технічних та організаційних нововведень.



РОЗДІЛ 1. Науково-технічний і організаційний прогрес, їх вплив на діяльність підприємства

1.1. Науково-технічний прогрес та його роль у господарській діяльності

Одним із важливих чинників розвитку та ефективності виробництва є науково-технічний прогрес (НТП ), що є процесом безперервного вдосконалення знарядь і засобів праці, створення нової, досконалішої техніки і заміни нею застарілої. Він включає також розвиток наукових знань у всіх областях людської діяльності, у тому числі і в області організації та технології як виробничої, так і невиробничої сфер. Його слід розглядати як єдиний, взаємообумовлений, поступальний розвиток науки і техніки.

Довгий час наука і техніка розвивались відокремлено. Їх зближення почалося при мануфактурному виробництві, а завершилося під час першої промислової революції кінця XVIII - початку XIX ст.. До цього матеріальне виробництво розвивалось здебільшого завдяки нагромадженню емпіричного досвіду. Паралельно йшов поступовий прогрес наукових знань про природу. Крупне машинне виробництво стало визначатись перш за все прогресом науки і відкрило великі можливості для її технологічного застосування. Тим самим наука і техніка стали органічно пов'язаними. У цьому випадку НТП проявляється в еволюційній формі. Прикладом цієї форми НТП є розвиток енергетичної техніки, заснованої на принципі використання кінетичної енергії пари від простої парової машини до парогенераторів величезної потужності.

Революційний етап НТП починається з середини 50-х років ХХ ст., коли було створено перший комп'ютер, коли людина почала використовувати енергію атомного ядра та займатися генною інженерією, і отримав назву НТР (науково-технічна революція). Наука при цьому перетворюється у безпосередню продуктивну силу, постійно революціонізуючи розвиток техніки. Прикладом цієї форми є перехід від ручних знарядь праці до машинних, заміна енергії пари на електричну, застосування лазерної та інших сучасних технологій тощо [10, c.157].

Науково-технічна революція є якісним стрибком у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях. Такі перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються регулярно.

Зміст сучасної НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:

· перетворення науки на безпосередню продуктивну силу (втілення наукових знань у людині, технології і техніці; безпосередній вплив науки на матеріальне виробництво та інші сфери діяльності суспільства);

· новий етап суспільного поділу праці, пов'язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру (наука перебрала на себе найбільш активну роль у розвитку суспільства; сама практика потребує випереджаючого розвитку науки, оскільки виробництво все більше стає технологічним утіленням останньої);

· прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки, що підтверджується скороченням проміжку часу від наукового відкриття до його практичного використання;

· інтеграція багатьох галузей науки, самої науки з виробництвом з метою прискорення й підвищення ефективності всіх сучасних напрямків науково-технічного прогресу;

· якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва -- засобів праці (революція в робочих машинах, поява керуючих машин, перехід до автоматизованого виробництва), предметів праці (створення нових матеріалів з наперед заданими властивостями; використання нових, потенційно невичерпних джерел енергії), самої праці (трансформація її характеру та змісту, збільшення в ній частки творчості) [2].

Головними особливостями сучасної науково-технічної революції є універсальність, комплексність. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінюються всі елементи виробничого процесу: предмети праці, засоби праці й сама праця людини.

Зміни у предметах праці знаходять своє вираження у використанні нових синтетичних матеріалів із спеціально сконструйованими властивостями (пластмаси, напівпровідники, композиційні матеріали, штучні алмази тощо).

Перетворення у засобах праці пов'язані насамперед з появою автоматичної техніки. Автомати - це машини, які поряд з традиційними трьома елементами (двигун, передавальний механізм і робоча машина) мають ще й четвертий пристрій, що контролює і регулює процес виробництва.

Характерною рисою сучасного науково-технічного прогресу є те, що він охоплює всі сторони життєдіяльності суспільства, тому саме НТП є засобом комплексного розвитку продуктивних сил. Звідси можна визначити щодо цього основні завдання НТП:

· задоволення потреб людини в матеріальних та духовних благах, покращення умов її існування.

· заміщення живої праці, особливо важкої фізичної, малопродуктивної розумової, в небезпечних умовах, підвищення продуктивності людської праці, скорочення суспільно необхідного робочого часу, робочого дня тощо.

· забезпечення всеохоплюючого, гармонійного й пропорційного розвитку всіх елементів територіальних соціально-економічних систем: природно-ресурсної, виробничої та соціальної підсистем тощо.

· забезпечення комплексного, пропорційного соціально-економічного розвитку територій з різними природно-географічними, природно-економічними та соціально-економічними передумовами господарювання.

· створення можливостей для гармонізації відносин “природа”-“суспільство” шляхом подальшого освоєння природного середовища на основі ресурсозбереження та підвищення екологічного рівня виробництв [2].

Без упровадження досягнень науки і техніки неможливо забезпечити технічне переозброєння і реконструкцію виробництва, інтенсивне використання наявного виробничого потенціалу, підвищити ефективність суспільного відтворення. Отже, чим цілеспрямованіше і ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, що є першоджерелами розвитку продуктивних сил, тим успішніше вирішуються кінцеві і пріоритетні (по відношенню до виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

1.2. Організаційний розвиток, його зміст, форми

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку і підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удосконаленні існуючих і застосування нових методів і форм організації виробництва і праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють його від науково-технічного прогресу. По-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростання ефективності виробництва, а організаційний прогрес лише забезпечує прискорення виробничо-трудових процесів.

По-друге, створення і впровадження нової техніки і технології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів приводять до зниження трудомісткості їх виготовлення, а вдосконалення організації виробництва і праці дає змогу зменшити витрати робочого часу і простою устаткування.

По-третє, щоб практично реалізувати окремі напрямки НТП, необхідно понести великі затрати суспільної праці, матеріальних та фінансових ресурсів, здійснення ж заходів організаційного характеру у багатьох випадках не потребує нових витрат або ці витрати є порівняно не значними.

З-поміж організаційних чинників розвитку економіки галузей народного господарства основну роль відіграє організація виробництва ? певним чином упорядкована й скоординована у часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого процесу, тобто людей (працівників), знарядь та предметів праці; вона охоплює усі ланки виробництва (від робочого місця на окремому підприємстві до групи підприємств однієї або різних галузей виробничої сфери). У зв'язку з цим необхідно розрізняти локальні (ізольовані) та суспільні форми організації виробництва. Перші були наслідком одиничного поділу праці і вони включають: поділ та інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства; кооперування окремих виробничих ланок (дільниць, цехів); раціональне поєднання усіх елементів процесу виробництва в межах дільниці, цеху та підприємства вцілому [11, c.160].

Суспільні форми організації виробництва виникають і розвиваються внаслідок загального та часткового поділу праці. До них належать концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в межах галузі, спеціалізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей народного господарства, конверсія виробництва; комбінування різногалузевого виробництва; диверсифікація підприємств; розміщення (територіальна організація) підприємств.

Складовою частиною організації виробництва служить організація праці, що визначає технологію інтегрування окремих працівників у комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати матеріальні блага й духовні цінності. Під організацією праці заведено розуміти певне поєднання працівників у часі і просторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології й організації виробництва. Поєднання учасників трудового процесу в часі забезпечується різними формами поділу й кооперації праці, організацією обслуговування робочих місць, установленням раціональних режимів праці. Просторове поєднання працівників на виробництві знаходить втілення у різних формах побудови бригад та інших виробничих ланок підприємства, у варіантному закріпленні персоналу за відповідними робочими місцями [11, c.160].

До організаційного прогресу треба відносити вдосконалення не лише безпосередньо процесів виробництва і праці, а й функціонування окремих чи всієї сукупності елементів господарського механізму ? системи управління, планування, фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування тощо.

Постійна раціоналізація системи господарювання є важливою передумовою поліпшення організації трудової діяльності персоналу, засобом поєднання науково-технічного та організаційного прогресу.

1.3. Інноваційна діяльність підприємств та її ефективність

В умовах безперервних економічних змін інновації стають основним чинником, що сприяє динамічному розвитку і підвищенню результативності функціонування як окремих ринкових суб'єктів господарювання, так і економічної системи загалом. За умов переходу економіки країни і суб'єктів господарювання до інноваційної моделі розвитку значно зростає роль системного та своєчасного аналізу інноваційної діяльності підприємства. Результативність впровадження інновацій залежить як від специфіки функціонування конкретного підприємства, так і мінливого зовнішнього середовища.

Запровадження ефективних інноваційних технологій дає змогу підприємству, з одного боку, отримати конкурентні переваги: покращити конкурентну ситуацію на ринку свого продукту та фінансовий стан, якісно підвищити виробничий потенціал та потенціал персоналу тощо, а з іншого - потребує значного часу та ресурсів.

Ефективність інновацій - це величина, що визначається конкретною здатністю інновацій зберегти певну кількість трудових, матеріальних і фінансових ресурсів із розрахунку на одиницю створених продуктів, технічних систем, структур [17].

Ефективність інноваційної діяльності виявляється на мікроекономічному та макроекономічному рівнях. Мікроекономічний рівень - це рівень окремих суб'єктів господарювання, які прагнуть поліпшити результати свого господарювання і отримати вищий прибуток у довготерміновій перспективі. Макроекономічний рівень - це рівень держави, метою якої є забезпечення динамічного розвитку всього суспільства [17].

Про ефективність реалізації інновацій свідчать не лише економічні результати. Інновації можуть змінювати й умови праці, зменшувати потребу в поновлюваних ресурсах, створювати можливість виконання тих робіт, які досі були поза межами людських чи технічних можливостей, формувати нові напрями науково-технічного розвитку тощо.

Основними критеріями оцінювання результатів інновацій є актуальність, значущість та багатоаспектність. Проте єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень слугує економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Види ефекту від реалізації інновацій наведено у таблиці 1 [14, c.164].

Таблиця 1. Види ефекту від реалізації інновацій

Види ефекту	Показники
Науково-технічний	відображають зміну техніко-експлутаційних і споживчих характеристик новацій
Економічний	враховують у вартісному вираженні усі види результатів і витрат, обумовлених реалізацією інновацій
Ресурсний	відображають вплив інновацій на обсяг виробництва і споживання певного виду ресурсу
Соціальний	враховують соціальні результати реалізації інновацій
Екологічний	враховують вплив інновацій на навколишнє середовище



З метою врахування цих ефектів, їх відповідно оцінюють. Виділяють науково-технічне, економічне, ресурсне, соціальне та екологічне оцінювання.

У процесі науково-технічного оцінювання визначають:

· наскільки прийняті технічні рішення відповідають технологічним вимогам в індустріально розвинених країнах, сприяють руху до постіндустріального суспільства;

· який рівень і масштаб новизни інноваційного проекту, його складових частин, чи ґрунтується він на інтелектуальному продукті чи на захищеній патентами інтелектуальній власності;

· наскільки перспективними є закладені в проект технології й технічні засоби;

· на який ринок (зовнішній чи внутрішній) розрахована нова продукція.

Зазвичай, для здійснення такого оцінювання інновацію характеризують за кількома істотними параметрами, які цікавлять їхніх користувачів. Усі інші параметри повинні бути в межах наявних стандартів, тобто слугувати обмежувачами в їхньому оцінюванні.

Економічне оцінювання охоплює систему показників, які відображають відношення результатів і витрат кожного учасника інновації. Вихідними даними для їхнього визначення є ринкова потреба в інновації (обсяг її продажу протягом розрахункового періоду), прогнозна ціна інновації (з урахуванням видатків, рівня інфляції, позичкового відсотка, рівня прибутковості) і величина реальних грошових потоків, що визначається сумою поточних витрат, інвестицій, виторгом від продажу тощо.

Загальним принципом оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності є порівняння ефекту (результату) від застосування нововведень і витрат на їхнє розроблення, виробництво та споживання.

Економічний ефект заходів НТП розраховується на всіх етапах реалізації і за весь період здійснення цих заходів і визначається як різниця між вартісною оцінкою результатів і вартісною оцінкою сукупних витрат ресурсів за цей період [10, c.162].

Залежно від завдань, які вирішуються, економічний ефект може обчислюватись в одній із двох форм:

а)народногосподарський (загальний ефект за умовами використання нововведень);

б)госпрозрахунковий (комерційний ефект, який одержується окремо розробником, виробником і споживачем нововведень).

Народногосподарський економічний ефект обчислюється шляхом порівняння результатів за місцем використання нової техніки, інших нововведень і усіх витрат на їх розробку, виробництво і споживання.

Комерційний економічний ефект обчислюється на окремих стадіях «життєвого циклу» нововведення (стадії розробки, виробництва, експлуатації) і дає можливість оцінити ефективність технічних новин з врахуванням економічних інтересів окремих проектно-конструкторських організацій, підприємств-виробників і підприємств-споживачів.

Перша форма економічного ефекту використовується на стадії обґрунтування доцільності розробки та вибору найкращого варіанту проектного рішення; друга форма -- у процесі реалізації заходів, коли є відомими ціни на нову науково-технічну продукцію, обсяги її виробництва, умови і строки застосування.

Сумарний економічний ефект від реалізації заходів НТП за певний розрахунковий період Т (Ет) обчислюється за формулою 1

, (1)

де -- вартісна оцінка результатів від здійснення заходів НТП за розрахунковий період;

-- вартісна оцінка витрат на здійснення заходів НТП за цей же період.

Алгоритм обчислення народногосподарської економічної ефективності технічних нововведень зображено у додатку А [11, c.163].

Такий спосіб визначення економічного ефекту є однаковим як при обчисленні народногосподарського, так і комерційного ефекту від впровадження заходів науково-технічного прогресу.

При обчисленні економічного ефекту слід приводити різночасові витрати і результати до єдиного для всіх варіантів моменту часу -- розрахункового року за допомогою коефіцієнта приведення (див. додаток Б) [11, c.165].

З врахуванням фактору часу економічний ефект може бути представлений за формулою 2

= (2)

де , , -- вартісна оцінка відповідно результатів і витрат у t-му році розрахункового періоду, грн.;

? відповідно початковий та кінцевий роки розрахункового періоду.

Початковим роком розрахункового періоду Т вважають рік початку фінансування робіт по здійсненню заходу (включаючи наукові дослідження), а кінцевим -- момент завершення всього життєвого циклу заходу (визначається нормативними строками оновлення продукції з врахуванням її старіння).

Обсяг ефекту від реалізації інновацій визначається їхньою очікуваною ефективністю, яка виявляється у таких сенсах:

· у продуктивному - поліпшенням якості продукції і розширенням її асортименту;

· у технологічному - підвищенням продуктивності і поліпшенням умов праці;

· у функціональному - підвищенням ефективності управління;

· у соціальному - поліпшенням якості життя.

Ефект від застосування нововведень на рівні конкретного підприємства завжди буде вимірятися економічними показниками, зокрема, обсягом збільшення прибутку, отриманого шляхом економії від зниження собівартості і збільшення виторгу від зростання обсягу реалізації інноваційної продукції завдяки її новій якості.

В економічних розрахунках використовують різні показники економічної ефективності інноваційної діяльності, які поділяють за:

· місцем отримання: локальні, регіональні, галузеві і загальнодержавні;

· метою визначення: абсолютні та порівняльні;

· ступенем збільшення: одноразові й мультиплікаційні;

· часом урахування результатів і витрат: за розрахунковий період і за рік.

Вибір методу оцінювання ефективності інновацій залежить від об'єктів, якими можуть бути різні типи інновацій:

· засоби і знаряддя праці (нові, реконструйовані, модернізовані);

· предмети праці (сировина, паливо, матеріали, енергія);

· предмети кінцевого споживання;

· технологічні процеси;

· методи організації виробництва, праці та управління;

· інноваційний проект.

Ресурсне оцінювання здійснюють з метою визначення впливу інновації на обсяги споживання певного виду ресурсу і подолання проблеми його обмеженості (важлива у разі використання дефіцитних чи непоновлюваних ресурсів, особливо тих, які імпортують); визначають її показниками підвищення ефективності їхнього використання (наприклад, підвищення ефективності застосування трудових ресурсів - зростанням продуктивності праці; технічних ресурсів - зростанням фондовіддачі тощо).

Соціальне оцінювання полягає у визначенні внеску інновації у поліпшення якості життя працівників конкретного підприємства. При цьому варто мати на увазі, що успішна реалізація інноваційних проектів пов'язана з отриманням соціального ефекту не тільки на рівні кожного конкретного підприємства, але і на рівні суспільства.

Екологічне оцінювання враховує вплив інновації на вирішення проблем охорони довкілля, що особливо важливо під час реалізації інноваційних проектів, які можуть змінювати рівень екологічної безпеки території.

Перелік узагальнюючих показників ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства для оцінювання стану ефективності інноваційної діяльності наведено у додатку В [15].

Тому в теорії інновацій, окрім економічного ефекту від запровадження інновацій (кількісний аналіз), виокремлюють якісні показники, зокрема посилення позицій бренду та зростання компетенції підприємства в процесі розроблення та запровадження інновацій, покращення екосистеми (взаємодії підприємства із навколишнім середовищем), нарощування запасу знань, зростання життєздатності підприємства з акцентом на те, що інновації мають великий вплив на працівників (насамперед на працівників підприємства, яке впроваджує інновації). Тому загальний ефект від реалізації інноваційних проектів доцільно аналізувати і визначати як соціально-економічний ефект із врахуванням гарантування екологічної безпеки.

Висновки до розділу 1

Інноваційна діяльність підприємства являє собою комплексний процес створення, використання і розповсюдження нововведень з метою отримання конкурентних переваг та збільшення прибутковості свого виробництва. В ринковій економіці інноваційна діяльність підприємств - один із найсуттєвіших вагомих чинників, які дозволяють підприємству посідати стійкі ринкові позиції і отримувати перевагу над конкурентами в тій галузі, яка є сферою комерційних інтересів даного підприємства.

Підвищення ефективності сучасного виробництва та забезпечення конкурентоспроможності продукції ґрунтується в основному на нових рішеннях у сфері техніки та технології, а також на застосуванні нових організаційних форм та економічних методів господарювання, які використовують на різних стадіях циклу "наука-виробництво" та реалізують відповідні ланки управління на рівні підприємств, об'єднань, наукових і проектних організацій. Прийняття та реалізація таких рішень і є змістом інноваційних процесів.

інноваційний науковий технічний ефективність



РОЗДІЛ 2. Сучасний стан інноваційного розвитку в Україні та його вплив на господарську діяльність підприємств

2.1 Проблеми впровадження досягнень НТП в господарську діяльність підприємств у різних галузях промисловості

Українська економіка в період фінансово-економічної кризи гостро відчула негативні наслідки фактичної відсутності реформ у науково-технологічній сфері та відсутності сприятливого інноваційного середовища для підвищення конкурентоспроможності реального сектору і продуктивної зайнятості. Криза виявила як структурні деформації української економіки, так і неготовність науково-інноваційної системи до швидкого впровадження науково-технічної продукції у промисловості, енергетиці, де потенційні втрати від використання застарілих технологій особливо значні.

Cтан інноваційної діяльності в Україні більшість експертів-науковців визначають як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у країнах, для яких інноваційний розвиток є пріоритетним завданням економічної стратегії. Це пояснюється існуванням багатьох проблем, які перешкоджають впровадженню інновацій у різні галузі промисловості.

Основною перешкодою для розвитку інноваційної діяльності в Україні є недостатність фінансування (табл. 2) [19].



Таблиця 2. Джерела фінансування інноваційної діяльності в промисловості протягом 2007-2010 рр.

Роки	2007	2008	2009	2010
	млн грн	ЧЗО,%	млн грн	ЧЗО,%	млн грн	ЧЗО,%	млн грн	ЧЗО,%
Усього зокрема за рахунок	5752	100	6160	100	10821	100	11994	100
держбюджетів	28,1	0,5	114	1,9	144,8	1,3	336,9	2,8
місцевих бюджетів	14,9	0,3	14	0,2	7,3	0,1	15,8	0,1
власних коштів	5045	88	5211	85	7970	73,7	7260	61
коштів вітчизняних інвесторів	79,6	1,4	26,3	0,4	26,2	0,2	169,5	1,4
коштів іноземних інвесторів	158	2,7	176	2,9	321,8	3	115,4	1
інших джерел	426	7,4	618	10	2351	21,7	4093	34

Примітка: ЧЗО - частка від загального обсягу

Отже, в Україні протягом 2007-2010 рр. аналізованих років основним джерелом фінансування інноваційної діяльності в промисловості були власні кошти підприємств. Їхня частка в загальному обсязі фінансування у 2010 році становила 61 %, що на 13,1 % менше, порівняно з 2009 р. Найвища частка власних коштів була у 2008 р., де становила 85 %. Обсяг фінансування інноваційної діяльності за рахунок коштів державного бюджету протягом 2007-2010 рр. зростав, та у 2010 р. становив 336,9 млн грн, що на 1,5 % більше, ніж у 2009 р. Негативною тенденцією у 2010 р., порівняно з 2009 р., стало зменшення у два рази обсягів фінансування інноваційної діяльності за рахунок іноземних інвесторів [19].

Значною мірою такий результат пов'язаний з обмеженими можливостями держави в спрямуванні фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки і недостатнім державним стимулюванням інноваційної діяльності.

Проте, крім нестачі фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок, існує ще ряд проблем, що стримують розвиток інноваційних процесів в Україні, таких як:

· відсутність науково-методологічної бази формування інноваційної системи;

· відсутність системності у здійснюваних державою заходах щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки;

· державне управління інноваційною діяльністю здійснюється без чітко сформульованої стратегії науково-технологічного та інноваційного розвитку, послідовної та виваженої зовнішньої і внутрішньої економічної політики;

· відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери: пріоритети інноваційного розвитку проголошені cуто формально, механізми їх реалізації не відпрацьовані;

· неготовність апарату державного управління до предметної діяльності, спрямованої на інноваційний розвиток економіки;

· державне управління інноваційною діяльністю забезпечується за галузевим принципом;

· нескоординованість дій суб'єктів інноваційної діяльності;

· в Україні не завершились процеси перерозподілу власності;

· недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;

· незважаючи на те, що базове законодавство, необхідне для формування в Україні розвиненого ринку інноваційної продукції, вже значною мірою створено, його практичне використання стримується вкрай недостатньою інфраструктурою, нерозвиненістю системи захисту інтелектуальної власності;

· повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції;

· спроби здійснення галузевих "технологічних стрибків" за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки, що обертаються втратами інших секторів економіки.

Значущість факторів, що перешкоджають впровадження інновацій для підприємств наведено у додатку Д [19].

Тому останні офіційні статистичні дані свідчать про поступове зниження інноваційної активності підприємств у такій важливій галузі національної економіки, як промисловість (табл. 3) [19].

Таблиця 3. Інноваційна активність промислових підприємств України протягом 2003-2010 рр.

Показники	Роки
	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Кількість підприємств, що займались інноваційною діяльністю
всього, од	1857	1470	1359	1193	1118	1472	1396	1370
% від загальної кількості промислових підприємств	18	15,1	13,7	11,9	11,2	14,2	13	12,8
Кількість підприємств, що впроваджували інновації
всього, од	1506	1120	958	810	999	1186	1160	1145
% від загальної кількості промислових підприємств	14,6	11,5	10	8,2	10	11,5	10,8	10,7

У 2009 р., порівняно з 2008 р., у більшості регіонах країни відбулося зниження інноваційної активності промислових підприємств. Зокрема, найбільша кількість промислових підприємств, які впроваджували інновації у 2009 р. була розташована в м. Києві - 141 (12,1 %), Харківській - 97 (8,3 %), Донецькій - 75 (6,4 %) та Івано-Франківській - 73 (6,3 %) областях. У 2009 р. більшу, за середню по Україні (13,0 %), інноваційну активність демонстрували підприємства з виробництва коксу та продуктів нафтоперероблення (34 % кількості підприємств галузі), машинобудування (21,2 %), хімічної та нафтохімічної промисловості (20,0 %), а також металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів (14,1 %). Водночас підприємства добувної промисловості та підприємства, що займаються виробництвом й розподілом електроенергії, газу та води, були інноваційно пасивними [19].

Особливо вражаючим є показник питомої ваги підприємств, що впроваджували інновації у 2006 р., -- рекордно низький, 8,2%, що нижче порогового значення (25%) і набагато нижче від аналогічного показника розвинутих країн (70--80%) [19].

Для порівняння зазначимо, що серед країн Європейського Союзу мінімальні показники інноваційної активності мають Португалія -- 26% і Греція -- 29%, але вони удвічі вищі, ніж в Україні. А порівняно з країнами-лідерами, такими, як Нідерланди (62%), Австрія (67%), Німеччина (69%), Данія (71%) та Ірландія (74%), розрив становить три-чотири рази [24].

З огляду на проблему зниження інноваційної активності вітчизняних підприємств, доцільно відстежити динаміку впровадження інновацій на промислових підприємствах України протягом 2006-2010 р. (табл. 4).

Таблиця 4. Впровадження інновацій на промислових підприємствах України за 2006-2010 рр.

Показник	Роки
	2006	2007	2008	2009	2010
Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, %	6,5	6,7	6,7	5,9	4,8
Освоєно інноваційні види продукції, найменувань	3152	2408	2526	2446	2685
з них нові види техніки	657	786	881	758	641
Впроваджено нові технологічні процеси	1808	1145	1419	1647	1893
зокрема маловідходні, ресурсозберігаючі	690	424	634	680	753

Таким чином, у 2010 р. у промисловості було освоєно виробництво 2685 видів інноваційної продукції. Незважаючи на те, що протягом 2007-2010 рр. зросла питома вага підприємств, що впроваджували інновації, частка реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості знизилася на 1,9 %. Це є свідченням того, що продукція, яку виготовляють вітчизняні промислові підприємства, є не інноваційною і, відповідно, неконкурентоспроможною. Згідно зі статистичними даними, в загальному обсязі реалізованої промислової продукції тільки 9,8 % мають ознаки інноваційної, тоді як в Євросоюзі цей показник перевищує 75 % [19].

Обсяг реалізованої інноваційної продукції у 2009 р. порівняно з 2008 р. зріс на 5,6 млрд грн та становив 45,8 млрд грн, або 5,9 % від загального обсягу реалізованої промислової продукції. При цьому, питома вага продукції, що була новою для підприємства, становила 67,9 %, питома вага продукції, що була новою для ринку - 32,1 %. Найбільша частка інноваційної продукції у загальному обсязі реалізованої промислової продукції припадає на підприємства хімічної та нафтохімічної промисловості - 17,0 %, або 6321,4 млн грн, машинобудування - 15,6 %, або 13386,7 млн грн, целюлозно-паперове виробництво - 9,8 %, або 1070,5 млн грн, металургії та оброблення металу - 6,2 %, або 9361,0 млн грн, виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів - 5,3 %, або 4515,9 млн грн [24, c.325].

Це означає, що країна орієнтується на виробництво традиційної індустріальної продукції, яка реалізується на конкурентних насичених ринках.

2.2. Аналіз інноваційної діяльності підприємств в Україні та оцінка її ефективності

У той час, як провідні країни світу широко використовуючи можливості інноваційної розбудови економіки формують постіндустріальне суспільство, промисловість України базується переважно на традиційних технологіях, започаткованих ще на ранніх стадіях індустріалізації. Неефективною залишається галузева структура промислового виробництва.

Більш як 2/3 загального обсягу промислової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину,матеріали та енергетичні ресурси. Частка продукції соціальної орієнтації знаходиться на рівні 1/5 загального обсягу промислового виробництва і має тенденцію до зниження. Галузь машинобудування, хоча і додала в темпах розвитку, але її частка в структурі промисловості (13 % у 2007р.) майже у 2-3 рази нижча за рівень, який мають розвинені європейські країни [19].

Сировинна спрямованість виробничої структури, розрахована переважно на потреби експорту, робить промисловість і економіку в цілому надзвичайно залежними від кон'юнктури зовнішнього ринку, стримує розвиток внутрішнього ринку і звужує національні можливості щодо розвитку економіки та призводить до виснажливого і нераціонального використання природних ресурсів, прискорення процесів забруднення і деградації довкілля.

Вкрай загострилася проблема технологічного стану промислового виробництва. Досвід розвинених країн показав, що досягнення високого рівня споживання і якості життя можливо лише на засадах нової постіндустріальної цивілізації, найсуттєвішими ознаками якої є інноваційний розвиток.

Інтелектуальний потенціал України й дотепер залишається досить потужним (за даними ЮНЕСКО, за інтелектом нації Україна посідає 23-є місце, в той час як Фінляндія -- 1-е, США -- 13-е, Росія -- 27-е), незважаючи на те, що за останні роки її науково-технічний потенціал скоротився у 2,5-3 рази. У рейтингу Всесвітнього економічного форуму у 2008-2009 роках Україна серед 134 країн посіла у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти -- 45 місце, у сфері формування факторів інноваційного розвитку ? 52 місце, за оснащеністю сучасними технологіями -- 65 місце, у сфері захисту прав інтелектуальної власності -- 114 місце [4]. В Україні, яка має високі показники розвитку сфер, що є первинними джерелами інноваційного розвитку, інноваційний потенціал використовується, у порівнянні з іноземними країнами, менш ефективно. Це створює загрозу перетворення України у країну, яка експортує сировинні ресурси і для промислового виробництва, й інтелектуального виробництва. Визначальним критерієм оцінки ефективності інноваційно-трансформаційних змін в економіці країни є зростання наукоємності ВВП або зростання масштабів фінансування наукових досліджень і розробок у ВВП. Високорозвинені країни прагнуть забезпечити наукоємність на рівні 3 % від ВВП. В Україні, з 1995 року цей показник коливається на рівні 1,2-1,3 %, що навіть нижче від законодавчо встановленого рівня (1,7 %) і від рівня 1990 року (3,11 % від ВВП) [19].

Наукоємність промислового виробництва України складає близько 0,3 %, що на порядок менше світового рівня. За випуском продукції 3-й технологічний уклад в Україні сьогодні складає майже 58 %, 4-й технологічний уклад -- 38 %, і лише 4 % -- 5-й та 6-й технологічний уклад, при чому 6-й являє собою менше 0,1%. Інноваційні витрати в основному розподіляються між 3-м і 4-м технологічними укладами, відповідно 30% і 60%, а на 5-й і 6-й відповідно припадає лише 8,5% та 1,5% [19].

У ситуації послаблення інвестиційної активності і відсутності результативної промислової політики, заходи з реструктуризації економіки не призвели до модернізації виробництва на основі передових технологій, що забезпечують конкурентоспроможність усіх компонентів продукції по всьому технологічному ланцюжку її випуску.

Важко позитивно оцінити процеси, що відбуваються у виробничо-технологічній сфері діяльності промислових підприємств. Частка застарілого устаткування в окремих галузях промисловості становить 60-70 %. Вітчизняне машинобудування не забезпечує належних темпів оновлення основних засобів. У промисловості домінують відсталі технології, що призводить до невиправдано високого споживання матеріалів та енергоресурсів, яке є у 4-5 разів вищим, ніж у європейських країнах. Зокрема, вкрай повільно оновлюється устаткування у машинобудуванні, яке традиційно покликано бути потужним двигуном інноваційних процесів в усіх галузях національного господарства.

Масштаби впровадження ефективних розробок у виробництво вітчизняними підприємствами є досить низькі, про що свідчить співвідношення між обсягами витрат на науково-технічну діяльність та впровадження результатів цього впровадження, трансформованих в інновації, у виробництво, в Україні складає лише 1:1,06, тоді як за зарубіжним даними таке співвідношення сягає не менше, ніж 1:10 [22].

Ці дані достатньо переконливо доводять, що проблема інноваційного розвитку не може бути вирішена тільки за допомогою збільшення кількості інноваційних структур; така проблема є комплексною і її розв'язання лежить у площині створення критичної маси усіх необхідних для цього умов.

Висновки до розділу 2

Інноваційний розвиток економіки притаманний всім розвиненим країнам світу, який є одночасно і фактором, і результатом економічного піднесення країн. Сучасний етап соціально-економічного розвитку України, в першу чергу, характеризується вкрай незначним впливом інноваційних факторів на економічне зростання, існуванням багатьох бар'єрів, які уповільнюють підвищення рівня інновацій вітчизняної економіки та їх ефективності. Аналіз сучасних тенденцій розвитку інноваційних процесів в Україні виявив, що принципово позитивних змін у промисловості України поки що не відбулося, а досягнуте зростання зумовлене переважно дією екстенсивних факторів і не має в своєму підґрунті інноваційних структурно-технологічних змін. Провідними галузями, які здійснюють інноваційну діяльність протягом останніх років, є машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість, металургія та обробка металів, харчова та легка промисловість. Практично всі підприємства цих галузей (окрім машинобудування) належать переважно до старих сировинних підгалузей, і на ці ж підгалузі припадає значна частка іноземних інвестицій. Лідерами у промисловості України як за інноваційною активністю, так і за впровадженням інновацій є такі види економічної діяльності: виробництво коксу та продуктів нафтопереробки; машинобудування; хімічна та нафтохімічна промисловість; металургія та оброблення металу.



РОЗДІЛ 3. Сучасні тенденції науково-технічного й організаційного прогрессу та шляхи підвищення їх ефективності

3.1 Стратегічні напрями забезпечення модернізаційно-інноваційного розвитку економіки України

Сучасний стан розвитку економіки України засвідчує вичерпність можливостей екстенсивного економічного розвитку та необхідність переходу до нових інструментів його прискорення, адекватного стану розвитку світової економіки. Сьогодні поза інноваційним шляхом Україна не зможе реалізувати жодної серйозної перспективної програми соціального та економічного розвитку.

Становлення інноваційної моделі розвитку економіки в Україні, як завдання економічної політики, має супроводжуватися органічним поєднанням політичних, гуманітарних, суспільно-психологічних, інституційних передумов; новими організаційно-економічними, правовими та інституційними рішеннями та узгодженням державної промислової, фінансової, податкової політики з державною політикою у сфері освіти, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

Трансформація моделі економічного зростання України до інноваційного типу розвитку та зміна характеру цього розвитку дозволить завершити структурну перебудову національної економіки та прискорити темпи економічного зростання; досягти високого рівня конкурентоспроможності національної економіки, збільшити частку експорту високотехнологічної продукції в його загальній структурі; забезпечити наукову підтримку необхідних темпів імпортозаміщення, розумне використання усіх необхідних ресурсів -- матеріальних (в тому числі -- фінансових), природних, людських. З огляду на це, розробка і впровадження інноваційної моделі управління національною економікою має стати стратегічним завданням державної інноваційної політики в Україні.

Стратегія інноваційного розвитку економіки України повинна бути орієнтована на освоєння базових інновацій, які дадуть змогу перейти до нових технологічних структур виробництва та забезпечити конкурентоспроможність підприємств на ринку. Під впливом ринку базові продуктові інновації стануть імпульсом для зміни усієї технологічної основи виробництва. Наразі, пріоритет повинен бути наданий не розвитку країни на основі виробництва та інвестицій, а розвитку на основі активізації інноваційної діяльності у базових наукоємних галузях народного господарства, які є рушійними силами розвитку економіки.

Україна обрала курс на розвиток національної економіки за інноваційною моделлю. Обрання такого курсу означало, що головним джерелом економічного зростання країни мали стати нові (наукові) знання та процеси їх розширеного продукування і комерційного використання.

Склалося суспільне бачення, згідно з яким інноваційна діяльність розглядається, в першу чергу, як продовження наукової та науково-технічної діяльності щодо комерційного використання результатів такої діяльності; яке відштовхується від існуючої в країні «пропозиції» з результатів наукової та науково-технічної діяльності та яке відповідає маркетинговій «стратегії виштовхування товару на ринок». Реалізація запропонованих заходів сприятиме підвищенню рівня та спрямування інвестицій в національну економіку та інноваційної активності промислових підприємств, що, врешті решт, дасть можливість українській державі зайняти гідне місце у глобальній економіці.

Для розвитку інноваційної діяльності в Україні необхідно здійснити комплекс організаційно-економічних заходів, що охоплюватимуть:

· здійснення ефективної державної інноваційної політики, погоджуючи темпи і пропорції розвитку науки, технологій і виробництва;

· вдосконалення механізму захисту прав інтелектуальної власності та процедур патентного захисту інновацій;

· забезпечення сприятливого клімату для створення власних наукомістких виробництв повного циклу шляхом використання різних форм державної підтримки;

· розвиток інноваційної інфраструктури шляхом покращення системи інформаційного забезпечення інноваційної діяльності, сертифікації і впровадження розробок, підготовки і перепідготовки кадрів;

· забезпечення комерціалізації наукових результатів шляхом формування основ для ефективного партнерства державного та підприємницького секторів в інноваційній сфері;

· розширення міждержавного співробітництва в галузі наукових розробок та інноваційної діяльності, координації зусиль в питаннях розвитку пріоритетних для кількох держав напрямків [22].

Реалізація запропонованих напрямків розвитку інноваційної діяльності в Україні дасть змогу значно підвищити рівень інноваційної активності промислових підприємств, стабілізувати прискорений процес оновлення виробництва, ефективно використовувати внутрішні та залучені зовнішні інвестиції на інноваційну діяльність.

3.2 Впровадження інновацій в економіку України з урахуванням зарубіжного досвіду

Удосконалення економічної системи України на інноваційній основі, вироблення сценаріїв сталого розвитку економіки і промисловості на основі широкого використання інвестицій та інновацій має відбуватися з?використанням кращого зарубіжного досвіду, адекватного сучасним викликам і проблемам розвитку вітчизняного політичного і економічного процесів з урахуванням необхідності вирішення коротко-, середньо- та довгострокових завдань національного рівня.

Як показує досвід розвинутих країн (Ірландія, Фінляндія, Ізраїль, США, Корея), для здійснення структурних перетворень і технологічної модернізації економіки країнам життєво необхідний перехід від принципів ринкового догматизму до використання моделі регульованої ринкової економіки з високою часткою прямого і непрямого державного впливу, що припускає розробку відповідної інвестиційно-інноваційної політики, суть якої складається у виробленні і реалізації системи пріоритетів, створенні механізмів і конкретних заходів, що забезпечують формування національної інноваційної системи [6].

У той же час, не можна забувати про ефективне нагромадження основного капіталу як «матеріальної основи» здійснення високопродуктивної інвестиційної діяльності на рівні корпоративних структур. Наприклад, однією з основних причин сталого економічного росту чеської економіки,є зростання норми нагромадження основного капіталу. Важливим фактором також є ефективне використання капіталу завдяки усуненню держави від прийняття інвестиційних рішень і використання ринкових критеріїв під час здійснення інвестицій. Показовим є приклад Чехії, де відбулося поступове зменшення втручання держави у перерозподіл ВВП -- з 39,3 % до 35,9 % протягом 1993-2002 років [6].

Провідні держави світу обрали стратегію підтримки високотехнологічного експорту. Беручи до уваги кращий зарубіжний досвід (Фінляндії, Південної Кореї, Китаю, а також окремих країн СНД -- Росії, Казахстану та інших) для забезпечення високої ефективності державних гарантій необхідно спрямовувати їх на оптимізацію діяльності експортерів, передусім, високотехнологічної продукції, а не створювати для них «парникових» і демпінгових умов роботи на світовому ринку, що заважає ефективній конкуренції. Тому, при наданні державних гарантій за експортними кредитами слід уникати тривалої і забюрократизованої процедури, що вимагає великої кількості узгоджень між органами виконавчої влади, підприємствами-експортерами, банківськими структурами [22].

На основі аналізу абсолютних показників і динаміки витрат на підтримку експорту в зарубіжних країнах необхідно довести щорічні бюджетні асигнування на фінансову підтримку українського експорту до 0,3 % від обсягу ВВП, розрахованого за підсумками року, який передує ухваленню держбюджету. Рекомендований показник обчислений як середня для 22-х країн питома вага (частина) чистих державних витрат на сприяння експорту в доданій вартості обробній промисловості. Практика більшості країн, що проголосили здійснення високотехнологічного прориву і формування інноваційної економіки, вказує на необхідність реалізації таких складових: