Християнський етикет

Християнський етикет тісно повґязаний із процесом освіти і виховання розуму. Святе Письмо було першою навчальною книгою з християнського етикету: "Якщо ви хочете, -- говорили вчителі Церкви батькам, -- щоб ваші діти слухалися вас, то привчіть їх до Слова Божого". Душа, призначена бути храмом Божим, має привчатися слухати й говорити лише те, що збуджує й підтримує віру в Бога. Не дорогоцінні камені й не шовкові шати мають бути предметом любові для дітей, а Божественні книги. Після божественних книг радили давати їм для читання твори святих отців.

Глибока обізнаність отців Церкви у філософії, історії, природничих та інших науках показують, що й самі вони не були далекі, й дітей не хотіли відчужувати від ученості. Тому в багатьох училищах і родинах дозволяли дітям учитися поезії, музики, філософії, опановувати мови та інші корисні науки. Св.Василій Великий радив юнакам знайомитися з творами поетів, істориків, ораторів і взагалі читати ті твори письменників, із яких можна мати певну користь і повчання для душі. При цьому особливо радив читати Гесіода, Гомера, Феогні-да, Продіка й узагалі тих поетів і письменників, що хвалять чесноту і гудять порок.

Про моральне виховання дітей християни піклувалися куди більше, ніж про їхнє зовнішнє щастя. "Ми маємо думати переважно про те, як зробити дітей своїх благочестивими і доброчесними", -- казали вони. Св.Іриней стверджував: "...все, що ми вивчаємо в дитинстві, неначе вростає у нашу душу й тісно поєднується з нею... не на папері, а в серці..." (Ириней. Apud Evseb 1.5.18).

Предметом уваги вихователів стосовно дитячого серця було те, щоб до добрих, природних потреб і налаштувань серця, зокрема почуття істини, добра і краси прищепити силу благодаті, придушити в ньому вроджений потяг до зла й охоронити його від шкідливих сторонніх впливів. Видатний український мислитель Памфіл Юркевич писав: "...настрої та схильності душі, що визначаються її загальним почуттям, слугують останній щонайглибшою підставою наших думок, бажань і справ: "як невизначувані, ледве всвідомлювані перші засновки, вони взасадничують усі наші погляди у житті, як і всі наміри й учинки". Ці самі істини відкриває нам біблійне вчення про серце як місце народження думок, бажань, слів і діл людини. Фізіологія відзначає у головному мозку фізичні умови, від яких залежить діяльність душі, натомість священні автори вказують нам безпосереднє, моральнісно-духовне джерело цієї діяльності в цілісному й нероздільному настрої та схильності душевної істоти. Наші думки, слова й діла є первинно не образи зовнішніх речей, а образи, або вирази загального поняття душі, породження нашого сердечного настрою. Звичайно, у буденному житті, сповненому турбот про перебіжну дійсність, ми надто мало звертаємо уваги на цей задушевний бік у наших думках і вчинках. А проте лишається правильним, що все, що ввіходить у душу ззовні, за допомоги органів чуттів і головного мозку, перероблюється, змінюється й дістає свою останню й постійну вартість завдяки особливому, окремо визначеному сердечному настрою душі, й навпаки, ніякі дії й збудження, що йдуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі уявлень або почувань, якщо останні несумісні з сердечним настроєм людини. В серці людини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини".

Вихователі прищеплювали дітям потребу і почуття добра, що згодом розвиваються у християнську любов до Бога і ближнього свого, що шануються як предмети Божественні.

У християнському етикеті розвиток почуття краси й задоволення природженої потреби серця у високому і прекрасному починалося, а для багатьох і завершувалося спогляданням, вивченням і засвоєнням предметів Божественної віри (читанням молитов, священної поезії, співом Давидових псалмів і християнських гімнів), і це не було долею обраних, а поширювалося геть на всіх. Музика, живопис, красномовство, поезія, зодчество, що слугували прикрасами храмів і засобом чи то до вияву, чи то до порушення благочестивих порухів серця, були для дітей і вдома, і в училищах, коледжах, ліцеях водночас предметом вивчення й вправляння.

За канонами християнської етики мистецтво мало: / бути найчистішим і піднесеним;

не перетворюватися на плід розкошів, на предмет насолоди, на іграшку примхливого й розпещеного смаку;

висувати за мету, з одного боку, представлення Божественної краси подібно до картин Леонардо та Ра-фаеля у речових, тільки її гідних етикетних формах, і виражати благочестиві відчування християнського серця, а з іншого --слугувати священним знаряддям благочестя і Церкви;

бути засобом пробудження й підтримки благочестя;

бути на заваді оспівуванню суєтності, безумства, брехні, марнослівґя й пихатих помилок нечестивих людей, котрі не пізнали благодаті Божої через Ісуса Христа, яка саме й звільняє нас від тіла смерті. Та найбільше слід було страшитися розпусти там, де її беззастережно рекламують, казав Св. Амвросій. Чи не конче актуальними і живими є й досі ці слова!

Під впливом християнської етики не лише мистецтво, а й ігри дитячого віку спрямовувалися й підживлювалися духом благочестя. У своїх іграх діти робили те, що бачили у церкві, наслідуючи священнослужителів, але передусім своїх батьків (які батьки, такі й діти). У дитячих іграх віддзеркалювалися тілесний і зовнішній боки дитячого життя. Дітей привчали дивитися на тіло як на тимчасове вмістилище духу, залишаючи на його долю задоволення його природних потреб, дотримуючись при цьому суворої помірності та простоти в їжі, питті, сні, одязі та й загалом у зовнішній поведінці.

Стосовно їжі та питва християнський етикет вимагав:

оберігати дітей від сластолюбства, ласощів, пишнот і надмірностей;

давати їм їжу, легку для шлунка, просту, корисну для зміцнення тілесних сил, узагалі таку, що здебільшого задовольняє потребу підтримання життя і здоровґя, аніж примхливий смак, нешкідливу для благочестивої діяльності духу.

Таку саме скромність, помірність, простоту й природність виховували стосовно одягу. Одяг, за нормами християнського етикету, мав дві мети, з якими й повинен був гармоніювати: по-перше -- тримати тіло в належному теплі, захищаючи його від шкідливого впливу повітря, а по-друге -- прикривати непристойні частини тіла й той сором, що його гріх завдавав людині. Тому одяг заради шику та пишноти рішуче заборонявся для дітей.

Згідно з християнським етикетом одяг дівчини мав гармоніювати із самоповагою обличчя, присвяченого Христу. Ми у тілесній вроді не продукуємо чеснот, позаяк скромність, що виказує на обличчі сором, робить їх приємнішими за найкоштов-нішу перлину, золото і срібло. Подібно тому, як митець управні-ше працює на матерії гарній, так і доброчесність у красі тіла вияскравлює свій відблиск. Але це в разі, якщо ця краса не удавана, природна, проста, коли ми вбираємо її не в дорогоцінний одяг, а в простий і скромний, аби тільки чесність або нужда не зазнавали жодної скрути, а до краси природної нічого б не додавалося, адже все природне краще за будь-що штучне.

У нормах і правилах християнського етикету відбивалася: / краса душі, прикрашеної радістю, правдою, розважливістю, мужністю, помірністю, любовґю до добра і благочестя. Святий Климент Александрійський писав: "Ані на обличчі, ані в будь-якій іншій частині тіла юнака не має бути навіть найменшої ознаки зніженості, ані в рухах, ані в статурі його не має бути нічого, що може спотворити великий і піднесений дух;

хода лише тоді відбиває спокій духу, коли позбавлена удаваності, коли вона чиста й проста. Рухами має управляти сама природа. Швидку ходу не вважали чеснотою, хіба що того вимагає якась небезпека чи потреба;

скромність і приємність мають позначатися не лише у справах, а й у словах, аби ти в них не перевищив міру й не виказав чогось непристойного. Бо слова наші -- це дзеркало нашого розуму. Вимовляти слова слід поштиво. Над усе треба боятися, щоб із вуст наших не вийшло чогось соромного, недоречного;

зовнішність юної дівчини -- її обличчя має бути чисте, брови не насурмлені, погляд не потуплений, не звернений нагору, її шия не має занадто нахилятися, тіло варто тримати прямо й у належному напруженні. Вона щомиті має бути готовою слухати і добре запамґятовувати те, що їй говорять. У рухах і статурі не має бути нічого, що здатне давати бодай якусь надію розбещеним і безсоромним людям. На її обличчі має царювати соромливість, а своїм поглядом вона повинна тримати чоловіка на пристойній віддалі;

турбота про збереження абсолютної цінності -- здоровґя і міцності тіла дітей, придатного для належної діяльності;

суворе дотримання правил християнського благочестя в душі. "Юнакам потрібні тілесні вправляння. Не станеться жодного лиха, якщо вони вправлятимуть власне тіло в корисному для здоровґя, адже все це не лише зміцнює тіло, а й удосконалює дух;

прагнення не сахатися і не вважати непристойними прості справи, що належать до хатньої праці: "копати землю, носити воду, рубати дрова, -- як це робили святі патріархи, котрі замолоду, попри багатство і знатність, не вважали для себе приниженням випасати овець і поратися по господарству;

помірність у праці й почуття міри в усьому. Разом із цим не варто забувати таке: наскільки похвальна і корисна для здоровґя праця помірна, настільки ж вона шкідлива і несхвальна, коли надмірна. Недарма предки вчили: що занадто, то не на користь!

Важливу роль у поширенні норм і правил християнського етикету відігравали домашні вчителі, няньки, годувальниці, товариші та подруги і навіть слуги. Домашніми вчителями зазвичай обирали людей зрілого віку й строгого життя, позбавлених честолюбства та пихатості, тих, що не переймалися гнівом, терплячих, великодушних, уклінних, благочестивих, працьовитих, які бажали дітям спасіння душі.

Годувальницями обирали жінок доброї поведінки, цнотливих, скромних, не розпещених; няньками, подругами і служ-ницямі -- жінок статечних, знаних за чистотою віри, доброю удачею, які б своїм навчанням і прикладом привчали дітей до молитви і співу псалом зранку й увечері.

Проте, усвідомлюючи важливість обовґязку батьків і з батьківською любовґю піклуючись про спасіння своїх дітей, батьки здебільшого самі займалися вихованням і освітою власних дітей.

Як правило, обовґязок виховання дітей на засадах християнського етикету перебирали на себе матері сімейств, адже сама природа сповнила їхні серця безмежної ніжності до дітей.

Першим предметом наставляння дітей за християнським етикетом було навчання Біблії, за нею вчили дітей читати, писати, запамґятовувати потрібні фрагменти з Апостольських писань і Божественні вирази. І, зрештою, першою і єдиною метою християнського етикету було виховання християнського благочестя. Наставники в церковних училищах мали бути справжніми батьками для своїх учнів, тож батьки могли безперешкодно довіряти їм виховання власних дітей.

Церква захищала дітей від жорстокості необмеженого самовладдя (деспотизму) батьків, оберігала цнотливість юнаків і дівчат, піклувалася про чистоту православної віри синів Церкви, заступаючи їм шлях до поширення своїх помилок, забороняла торгувати людьми, тож діти діставали свободу і зґєднувалися зі своїми батьками.

Норми і правила християнського етикету вимагали:

виховання та формування у дітей істини віри і добрих вчинків;

для успішного навчання грамоти дітям пропонували вправлятися в читанні Біблії;

вдаватися до висловювань зі Святого Письма, задавати з нього уроки для запамґятовування догматів;

вивчення Слова Божого шляхом залучення всіх органів чуттів: слуху, зору, мови і рук, призначених для повідомлення душі зовнішніх і внутрішніх відчуттів;

з метою морального виховання дітей уживати засоби як позитивні, так і негативні. Дітей намагалися захищати від усього, що могло розбурхати в них нецнот-ливі думки і рухи. Для цього, по-перше, не дозволяли їм бути присутніми на весільних бенкетах, видовищах та іграх, де вони могли почути непристойні розмови і побачити непристойні вчинки; по-друге, обмежували спілкування дітей із особами протилежної статі, негожої поведінки, котрі могли обурити тихе і чисте серце дітей і оселити у ньому нецнотливі відчуття; по-третє, не лишати своїм дітям великої спадщини, що підживлює дух пихатістю, заманює в порочні тенета неприродного смаку. Надмірна турбота про прикрасу тіла -- це перешкода до прикраси душі християнськими чеснотами. Великий Художник світу, Творець нашої природи, гніватиметься, якщо ви незбагненну Його мудрість і досконалість почнете виправляти. Не обтяжуйте себе вигадуванням такої згубної краси, що часто-густо зумовлює моральне падіння. От чому треба зціляти не лише тіло, а й душу і серце від пихатості й суєтності, щоб вести життя чесне і благочестиве;

щоб одяг виражав пристойність у поєднанні з необхідністю та скромністю;

обмежувати в дітях грубу і нестримну хтивість шлунка, навчаючи помірності в їжі. Нестриманість і сластолюбство -- одна з причин тілесних страждань і душевних мук;

тримати тіло в підкоренні, перемагати плоть і вмерщ-вляти земні наші пристрасті: розпусту, нечистоту, люту хтивість і користолюбність;

їсти помірно, щоб одразу після столу мати змогу читати, молитися і співати;

е дозволяти дітям сидіти за одним столом із дорослими і бути присутніми на бенкетах своїх родичів, щоб не бачити страв, здатних пробудити сластолюбне бажання;

не залишати дітей без захисту від нападів нечистого, для цього вихователі, крім поста оберігання дітлахів від усіляких спокус мирського життя, мали привчати їх до працьовитості, вправляння у Славі Божій, щоб діяльністю розуму придушити в них ці негативні спокуси;

Слово Боже вважати найміцнішим знаряддям для відсічі будь-якому ворогові, нехай він буде найлютіший і найшаленіший. Сила Божественної мудрості така велика, що одного разу ввійшовши у серце людини, здатна виженути з нього буйство і навіженство, в яких -- початок безчесті й усіх вад;

наглядачам за поведінкою дітей запитувати якнайчастіше -- чим вони займаються, до чого прикуто їхню увагу, і в такий спосіб спонукати їх бути уважними до своїх занять;

привчати дітей у період розвитку і зрілості розуму до самоуваги й роздумів про себе, про свою природу, про високу гідність людини в шерезі незліченних істот, про теперішній і минулий моральний свій стан, про майбутню свою долю.

Християнський етикет робить головний акцент на позитивних засобах під час виховання дітей, що безпосередньо слугувало вкоріненню у них християнського благочестя. За такого способу виховання етикету діти перебували у батьківській оселі, де чули і бачили взірець доброчинності: смиренність, помірність і скромність в одязі та зовнішніх прикрасах, помірне вживання їжі та питва, цнотливість, постійне вправляння у Слові Божому в Церкві, що була справжнім училищем усіх християнських чеснот і обовґязків як стосовно Бога, так і стосовно ближнього.

Проте виховання дітей у християн не обмежувалося переліченими вище заповідями, що потлумачувалися в нормах і правилах християнського етикету. Адже наймудріші норми і правила нерідко залишаються марними в руках недосвідчених вихователів. Потрібна особлива розважливість із боку вихователів, щоб ці правила й норми в докладанні їх до справи принесли очікуваний результат. У цьому плані на особливу увагу заслуговують такі норми і правила християнського етикету:

у вихованні дітей найпліднішими вважалися перші роки дитинства. Щойно починала виявлятися в дітях свідомість, батьки першою чергою намагалися навіювати їм віру в Бога і любов до благочестя, щоб одразу правильно спрямувати юну душу. Ніжний вік легко сприймає і, наче печатка на воску, закарбовує в душі те, що бачить і чує; відтоді життя дітей спрямовується до добра або до зла;

мудрі вихователі щосили відводили дітей від зла і напроваджували на шлях правий, адже добру, спрямованому на панівну властивість, дуже важко перейти на бік зла, коли сама звичка наближатиме його до доброчинності, перемагаючи гріх;

батьки (вихователі), наставники намагалися поводитися з дітьми із любовґю, сумирністю та лагідністю, та ясна річ, що не тотожні слабкості та потуранню дітям, якщо вони починали відхилятися від добрих норм і правил християнського етикету. їхнім правилом було таке: обовґязок учителя -- вчити не того, що хоче знати учень, а того, чого потрібно вчити. Ця християнська любов до дітей була сповнена святим бажанням дати їм справжнє щастя й перепинити шлях до хибного й нехристиян-ського способу думок, відчуттів і вчинків. Зокрема заперечувалася упередженість, через яку одних наділяють благодіяннями, а іншими зневажають, що зумовлює у дітей взаємну недоброзичливість, суперечки, ворожнечу. Лише непокора дітей іноді змушувала батьків віддавати перевагу одним перед іншими, щоб у такий спосіб покарати й присоромити винних. Якщо діти сумлінно й успішно виконували покладені на них обовґязки, вихователі нагороджували їх, щоб вони із задоволенням і радістю прагнули призначених їм цілей; якщо діти збочували з праведного шляху, батьки попервах вживали усіляких лагідних заходів заради навернення їх на шлях істинний: переконували, благали, плакали, доводили не тільки те, як мерзенно їм віддаватися похоті, а й те, якою великою небезпекою загрожує вона душі. Та коли всі лагідні заходи були вичерпані, вихователі вдавалися до покарань. У самому покаранні за порушення норм і правил християнського етикету, якому вихователі піддавали дітей, виявлялося здебільшого бажання поводитися з дітьми як істотами розумними, вільними, котрі мають право на шляхетне й шанобливе поводження з боку інших, аніж із такими, на кого потрібно впливати страхом тілесного жорстокого покарання; вихователі ставили собі за правило -- виправляти вади дітей батьківською милістю і влучним словом, щоб від нього було і духовне покарання за гріх і, водночас, привчання душі до безпристрасності.

У книзі "Приповістей Соломонових" містяться мудрі настановлення юнакові, грунтовані на пізнанні й засвоєнні норм етикету та правил благочинної поведінки. "Страх господній -- початок премудрости, -- нерозумні погорджують мудрістю та напучуванням" (Пр, 1:7). От чому, звертаючись до юнака, Соломон каже:

Послухай, мій сину, напучення батька свого, і не відкидай науки матері своєї, -- вони бо хороший вінок для твоєї голови, і прикраса на шию твою.

Мій сину, як грішники будуть тебе намовляти, --то з ними не згоджуйся ти!

Якщо скажуть вони:

"Ходи з нами, чатуймо на кров, безпричинно засадьмо на неповинного, живих поковтаймо ми їх, як шеол, та здорових, як тих, які сходять до гробу!

Ми знайдемо всіляке багатство цінне, переповнимо здобиччю наші хати.

Жеребок свій ти кинеш із нами, --

буде саква одна для всіх нас", --

сину мій, -- не ходи ти дорогою з ними, спини ногу свою від їхньої стежки, бо біжать їхні ноги на зло, і поспішають, щоб кров проливати!

Бож недарма поставлена сітка на очах усього крилатого: то вони на кров власну чатують, засідають на душу свою!

Такі то дороги усіх, хто заздрий чужого добра: воно бере душу свого власника! (Пр. 1:8-19).

Сину мій, якщо приймеш слова мої ти, а накази мої при собі заховаєш, щоб слухало мудрости вухо твоє, своє серце прихилиш до розуму, якщо до розсудку ти кликати будеш, якщо будеш шукати його, немов срібла, і будеш його ти пошукувати, як тих схованих скарбів, -- тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, -- бо Господь дає мудрість, з Його уст --знання й розум! (Пр. 2:2-6).

Мій сину, карання Господнього не відкидай, і картання Його не вважай тягарем, -- бо кого Господь любить, картає того, і кохає, немов батько сина! (Пр. 3:11-12).

Не стримуй добра потребуючому, коли в силі твоєї руки це вчинити, не кажи своїм ближнім:

"Іди, і знову приди, а взавтра я дам", коли маєш з собою.

Не виорюй лихого на свого ближнього, коли він безпечно з тобою сидить.

Не сварися з людиною дармо, якщо зла вона не вчинила тобі.

Не заздри насильникові, і ні однієї з доріг його не вибирай, бо бридить Господь крутіями, а з праведниками в Нього дружба.

Прокляття Господнє на домі безбожного,

а мешкання праведних Він благословить, --

з насмішників Він насміхається, а покірливим милість дає.

Мудрі славу вспадковують, а нерозумні носитимуть сором (Пр. 3:27-35).

І далі Соломон каже: Лінівство веде до злиднів

Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її -- й помудрій: нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя; вона заготовлює літом свій хліб, збирає в жнива свою їжу. Аж доки, лінюху, ти будеш вилежуватись, коли ти зо сну свого встанеш? (Пр. 6:6-11).

Людина нікчемна, чоловік злочинний, він ходить з лукавими устами, він моргає очима своїми, шургає своїми ногами, знаки подає пальцями своїми, в його серці лукавство виорює зло кож-ночасно, сварки розсіває, -- тому нагло приходить погибіль його, буде раптом побитий --- і ліку нема! (Пр. 6:12-15).

Оцих шість ненавидить Господь, а ці сім -- то гидота душі Його:

очі пишні, брехливий язик, і руки, що кров неповинну ллють, серце, що плекає злочинні думки, ноги, що сквапно біжать на лихе, свідок брехливий, що брехні роздмухує, і хто розсіває сварки між братів! (Пр. 6:16-19).

Отже, Батькова заповідь -- строж життя твого

Стережи, сину мій, заповідь батька свого, і не відкидай науки матері своєї!

Привґяжи їх на серці своєму назавжди, повісь їх на шиї своїй!

Вона буде провадити тебе у ході, стерегтиме тебе, коли будеш лежати, а пробудишся -- мовити буде до тебе! (Пр. 6:20-22).

Заклик мудрості: Ліпша мудрість за перли

Візьміть ви картання мої, а не срібло, і знання, добірніше

від щирого золота:

ліпша мудрість за перли, і не рівняються їй всі клейноди! (Пр. 8:10-11).

Мудрість -- спервовіку

"Тепер же, послухайте, діти, мене, і блаженні, хто буде дороги мої стерегти!

Навчання послухайте й мудрими станьте, і не відступайте від нього!

Блаженна людина, яка мене слухає, щоб пильнувати при дверях моїх день-у-день, щоб одвірки мої берегти!

Хто бо знаходить мене, той знаходить життя, і одержує милість від Господа.

А хто проти мене грішить, ограбовує душу свою; всі, хто мене ненавидить, ті смерть покохали!" (Пр. 8:32-36).

І наостанок:

Син мудрий -- потіха для батька, а син нерозумний -- то смуток для неньки його (Пр. 10:1).

Поклади свої чини на Господа, і будуть поставлені міцно думки твої (Пр. 16:3).

Знову хочемо звернутися до Памфіла Юркевича, котрий писав: "У живій оцінці людей та їхніх переваг ми не обмежуємося вказівкою на їхні знання й поняття. Істина, позаяк вона існує лише в абстрактній думці людини, не відноситься нами при цій оцінці прямо й безпосередньо до її духовного єства. Нам хотілось би перш за все знати, чи хвилює ця істина її серце, якими є її духовні потяги й прагнення, що викликає її симпатії, що її радує й засмучує та взагалі в чому полягає скарб її серця (Лк. 6:45)".



4. Поширення християнського етикету в Україні та Росії

Зародки українського етикету сягають сивої давнини. Після прийняття Київською Руссю християнства перший митрополит, філософ і письменник Іларіон у книжці "Слово про закон і благодать", спираючись на Старий Заповіт, сформулював концепцію "торжества божественного світла" (тобто Христа), називаного "Благодаттю й істиною", над темрявою язичництва. Вона дістає вияв у християнському ритуалі, обовґязковому для поводження при дворі київських князів.

Своєрідним кодексом, філософськими підвалинами українського етикету є "Повчання" Володимира Мономаха (XI ст.), в якому міститься кодекс правил поведінки мирян. Володимир Мономах виходив із того, що "правильне життя" кожної людини досягається "добрими справами" (молитвою, каяттям, сльозами, ритуальними формами поведінки).

Специфіку становлення суто українського етикету ви-яскравлено у творах: "Казаніє святого Кирила" Стефана Зі-занія; "Апокрисис" Христофора Філалета; "Палинодія" і "Писання до усіх обще в Лядській землі живучих" Захарія Ко-пистенського, "Послання до єпископів, що вийшли з православної віри" Івана Вишенського; "Мир із богом людині", "Про щиру віру" Інокентія Гізеля, упорядника "Синопсиса" (огляду), в якому йдеться про походження і побут словґян, історію України, етикет і моральні норми українців.

Подальший розвиток етикету в Україні безпосередньо повґязаний із заснуванням 1632 року Петром Могилою першого вищого навчального закладу--Києво-Могилянської колегії, перетвореної 1701 року на академію. Серед викладачів були видатні вчені-професори Йосип Горбацький, Йосип Краков-ський, Лазар Баранович, всесвітньо відомий Феофан Проко-пович, який на прохання Петра І написав "Духовний регламент" (1720 p.), де критикував "князів церкви" за зловживання й порушення ними моральних засад ритуалу. Феофан Проко-пович за основу християнського ритуалу брав ісіхазм (грецьк. hesychia -- спочинок, мовчання, відчуженість), що його сповідував ще Діонісій Ареопагіт. Людина -- це мікрокосмос, образ і подоба Божа, а точніше, "намісник Бога на землі", покликана працею своєю і ритуалізованими формами поведінки розвивати та підтримувати гармонію і порядок у світі. Ф.Прокопович звертає також увагу на апокрифічний трактат (настанову) Аріс-тотеля "Таємна таємних" (Мистецтво керувати, владарювати), написану ним для молодого Александра Македонського.

Випускник Києво-Могилянської академії, видатний український філософ Григорій Сковорода, що викладав поетику в Переяславській семінарії, а потім й інші гуманітарні дисципліни у Харківській колегії у 1759-1768 роках, склав і прочитав курс "християнської ґречності", котрий можна назвати "християнським етикетом". Г.Сковорода розробив концепцію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу (людини) і символічного світу (Біблії). Ці три світи, на думку Сковороди, складаються з двох натур -- видимої (етикету) і невидимої (Духа). У виявленні невидимої натури (Бога) через видиму (ритуальну форму) постає основна проблема людського існування, що дістає розвґязання в самопізнанні (у виявленні "внутрішнього", "серцевого" -- Я). Ритуальні норми, правила є повноцінними тоді, коли їх супроводжують чесноти. Моральний ідеал Сковороди -- суспільство, засноване на загальній праці, демократії та рівності.

Соціальні й педагогічні погляди Григорія Сковороди справили величезний вплив на формування національного етикету в Україні, вони грунтуються на вченні "про срод-ність", "сродну працю".

"Сродність" кожної людини до певного виду діяльності, фізичної чи духовної, виявляється через самопізнання. Тільки через духовну спрямованість окремої особистості можна прийти до ідеалу "досконалого" (завдання наставника при цьому не навіювання, не інтелектуальний диктат, а ненадо-кучлива, делікатна допомога учневі, захопленому пошуками справжнього покликання). Найсильнішим з усіх почуттів для Сковороди було прагнення свободи.

У XVI ст. в Україні й Росії широко відомим був звід правил поведінки "Домострой", складений для заможних родин. Згідно з ним глава сімґї мав необмежену владу над членами родини, які мали беззастережно виконувати всі його розпорядження, часом вельми деспотичні.

Життєвий устрій був по вінця насичений аграрно-календарними обрядами. Ритм ритуальних обрядів диктувався зміною пір року. Мірою затвердження християнства до конкретних днів були приурочені церковні свята. Селянський побут відзначався замкнутістю, патріархальністю. Існували правила, що вимагали поваги до трударів, засуджували лінощі, розбещеність, цінували кмітливість, сміливість.

У період царювання Петра І відбулися суттєві зміни в життєвому укладі росіян. Петро І почав насаджувати правила поведінки, характерні для Європи, нерідко вдаючись при цьому до варварських методів. Про це свідчить низка його указів: "Про недоуків батьків славетних", "Про дружин і дівиць", "Про новий крій одягу" тощо.

Крім того, згідно з його розпорядженням, починаючи з 1717 p., тричі видавався посібник для молоді -- переклад із французької книжки "Юності чесне зерцало, або Показання до життєвого обходження, зібране від різних авторів", де містилися правила спілкування та світської поведінки. Серед цих правил поведінки були, зокрема, й такі: як сидіти за столом, користуватися виделкою і ножем тощо. Книжка також містила поради стосовно того, як слід поводитися з батьками: "Батька і матір у великій пошані тримати". Якщо батько покликає сина, то пристойно було відгукнутися: "Чого зво-лите, государе панотець?" або "Що мені накажете, государ панотець?". Нечемною вважалася відповідь на кшталт: "Що, чого тобі, чого ти хочеш?".

Цікавими були рекомендації про поведінку в громадських місцях: "Ніхто не може, повісивши голову і потупивши очі долу, вулицею ходити, або на людей косо подивлятися, але прямо і не зігнувшись ступати", або за столом: "Над їжею не плямкай, як свиня, голову не чеши, не хапай перший зі столу, перстів не облизуй, не ковтнувши шматка не говори; часто чхати, сякати і кашляти не гоже" тощо. Необхідність виникнення таких правил поведінки свідчить насамперед про малокультурність людей навіть з привілейованих верств того часу.

Звичаї петровської Росії чудово описано в книзі О.Толстого "Петро І". Характерними рисами побуту вищого дворянського стану були: пишність, розкіш, найсуворіша станова замкнутість, до дрібниць розроблений етикет. Причому етикет вважався невідґємною складовою загальної освіти.

Петро І усвідомлював, що витягти людину зі "шкаралупи" домашнього побуту не так вже легко і просто. Згідно з його указом від 26 листопада 1718 р. петербурзький обер-поліцмейстер Девієр опублікував розпорядження стосовно асамблей -- вільних зборів, що відбуваються вечорами у домах знаті за встановленим порядком. У розпорядженні наголошувалося, що асамблеї влаштовуються не лише задля розваг, а й для справи: "Адже тут можна один одного бачити і про всяку потребу переговорити, також почути, що де робиться".

Вулиця була єдиним місцем розваг і спілкування молоді на селі. Молодь збиралася на галявині, де хлопці й дівчата знайомилися; танцювали під балалайку або гармошку; водили хороводи, співали пісень, грали в ігри; хлопці після гуляння проводжали дівчат додому, намагаючись нікому не попадатися на очі.

Восени і взимку дівчата справляли посиденьки, де займалися рукоділлям. Під час роботи розмовляли; слухали казки і розповіді літніх жінок; понадвечір приходили хлопці, яких у хату не запрошували, а дівчата час від часу виходили до них. Жодні вільності між молодими людьми не припускалися. Хлопець, проводжаючи дівчину додому, в дім до неї ніколи не заходив.

Наприкінці XVIII століття виокремлюється особлива верства городян -- міщани. До них належали колишні посадські люди -- ремісники, дрібні міські торговці, нижчі службовці, домовласники. Міщанство не було однорідним. У цьому середовищі культивувалися специфічні погляди, звичаї та правила поведінки, що відбивають психологію дрібного власника.

Вище дворянство виховувало своїх дітей вдома або в спеціальних військових і цивільних навчальних закладах. Домашніми вчителями і вихователями попервах здебільшого були німці, а згодом почали переважати французи. Ці гувернери самі часто-густо були не надто освіченими. От чому в царському указі від 12 січня 1755 року про заснування Московського університету йшлося про необхідність заміни негідних привізних педагогів гідними національними кадрами, тобто вітчизняними вихователями. Захоплення зовнішньою формою етикету було таким великим, що в університет діти дворян не йшли, побоюючись втратити там зовнішній лиск і гарні манери. Так, на момент відкриття Московського університету в 1755 році у ньому було лишень 100 студентів, а тридцять років потому тут навчалося 82 особи.

У другій половині XVIII століття в Росії зґявилися петиметри і кокетки. Кокетка (фр. coquette) -- великосвітська дама, що здобула французьке виховання; петиметр (фр. petit-ґmaitre -- дженджик) -- великосвітський кавалер, вихований у французькому дусі. Нічого рідного для нього не існувало або було лише предметом цинічних глузувань і пишномовного презирства. Рідною мовою він цинічно нехтував як мовою кріпаків, а про свою Батьківщину й чути не хотів, не кажучи вже про те, аби бодай щось знати. Про систематичну й фундаментальну освіту таких "вихователів" годі й казати. Один із героїв комедії О.Сумарокова "Чудовисько" говорить: "Я не тільки не хочу знати російського права, я б і російської мови знати не хотів. Скорботна мова! Для чого я народився росіянином?!".

Весь життєвий катехізис (гр. katechesis -- наставляння, повчання, стислий виклад християнського віровчення у формі питань і відповідей) кокетки полягав у тому, щоб зі смаком одягатися, граціозно ввійти і витончено вклонитися, вміти звабливо посміхатися, промовляти пусті слова тощо.

Уроки, що передували Вітчизняній війні 1812 року, французький вплив у Росії сягнув апогею. Під час прийомів, на званих вечерях, балах, маскарадах і приватних вечорах було прийнято розмовляти французькою мовою, хоча далеко не всі петиметри й кокетки знали французьку мову. Проте, не бажаючи залишатися осторонь від моди, вони вимовляли слова, що давно ввійшли в російську й українську, мови на французький манер -- із наголосом на останній склад. Із непере-вершеною іронією у комедії Д.Фонвізіна "Бригадир" зображено звичаї дворянства, його пристрасть до всього французького. Фонвізинська радниця у "Бригадирі" каже: "Киньте такі розмови. Хіба не можна про інше дискґютувати?" тощо

Час проведення прийомів, балів, публічних і приватних обідів і численних зґїздів був суворо регламентований. Гості, йдучи, дякували господарю; ближчих знайомих хазяїн обіймав, інших мав ляскати по плечу, дамам цілував руку. Най-почесніших гостей господар із господинею проводжали до східців ба й до карети.

Панас Мирний так описує атрибутику етикету під час прийому гостей у панському маєтку Костянтина Петровича Колесника: "Товкотнеча біля будинку, як на ярмарку: одні карети відґїжджали від високого ґанку, інші підґїжджали; біля розкритих дверей стояв високий бородатий швейцар у картузі з золотим галуном і в лівреї із широким позументом повз плече. Він приємно посміхався знайомим панам, що впізнавали його і віталися з ним, а з незнайомими тримався по-різному: якщо новоприбулий виступав поважно і вигляд у нього був гордовитий, швейцар витягався у струнку і шпиняв очима, чи не потрібно прислужитися; а якщо йшов такий собі... у строкатій поношеній сукні, то його він пропускав, зробивши стурбовану міну, начебто не помічаючи...".

Кількість присутніх на прийомі зазвичай була обмеженою, зґїжджалися тільки запрошені, і, звісно, особи одного стану. На маскаради в Зимовий палац Катерина II запрошувала тих, хто мав право носити шпагу, до них належали дворяни; запрошували також купців, але для них відводили "особливу залу". Бал починався заздалегідь призначеним танком, у якому брали участь усі, навіть літні гості. Найважливішою умовою вважалося вміння поводитися гідно й чемно.

У глибокій давнині почали виникати зводи правил, що регламентували поведінку під час застілля та дозвілля. За доби Ренесансу вони дедалі поширюються й урізноманітнюються. З одним із таких правил етикету можна ознайомитися в Державному Ермітажі. На дверях Зимового палацу були розвішані розпорядження всім, хто входив у ці двері:

Переступаючи поріг Зимового палацу, залиш усі чини за дверима, так само як і капелюхи, а найпаче шпаги.

Місництво і пиха, або їм що-небудь подібне, коли б те трапилося, залиш біля дверей.

Бути веселим, проте нічого не псувати і не ламати, і нічого не гризти.

Сідати, стояти, ходити, кому і як заманеться, не зважаючи ні на кого.

Говорити помірковано й не дуже голосно, щоб в інших, які там перебувають, вуха або голови не занедужали.

Сперечатися без серця і без гарячності.

Не зітхати, і не позіхати, і нікому нудьги або обтяження не спричиняти.

В усіляких безневинних намірах, що один замислить, іншим до того приставати.

їсти солодко і смачно, не обжераючись, а пити з помірністю, щоб кожен завжди міг знайти свої ноги, виходячи з дверей.

Сварки з хати не виносити, а що ввійде в одне вухо, то б вийшло в інше до того, як виступлять із дверей.

За порушення одного з правил визначалося покарання -- порушник мав випити склянку холодної води і голосно прочитати сторінку з поеми В.Тредіаковського "Телемахіда". Причому біля цього стенда завжди юрмилися люди. Читати починали з іронічною посмішкою, а завершували із шанобливими паузами.

Чимало приписів поведінки вже відійшли в минуле, втім, і донині не втратили актуальності описані у зводі правил принципи людських взаємин: моральна рівність; обовґязкова веселість; участь у "безневинних" розвагах і подолання нудьги; установка на вільність, розкутість поведінки обмежується ввічливістю; настанова їсти солодко і смачно, не обжераючись, а дістаючи від цього задоволення і радість; не чіплятися до слів там, де це сковує колективну ігрову дію.

Перелік придворних правил поведінки можна було б продовжувати, але далеко не всі вони слугували засобами виховання. Дотримання норм етикету розглядалося не як суспільний обовґязок, а як соціальний привілей панівних класів.

Діти багатіїв виховувалися так, щоб увічливість виявлялася лише до вузького кола рівних їм за становищем осіб. А в школах, де навчалися діти нижчих станів, їх привчали до сліпого шанування людей привілейованого стану, а не до вміння спілкуватися з усіма нарівні.

Катерина II наголошувала: "Черні не потрібно здобувати освіту, бо якщо вона знатиме стільки ж, скільки ви і я, то не коритиметься нам такою мірою, якою кориться тепер" (із листа до М.Салтикова). Обмежувалося також спілкування дітей зі знатних родин із простим народом. В одному з параграфів "Статуту виховного товариства шляхетних дівиць", затвердженому 1764 року, всім слугам заборонялося входити в житлові помешкання вихованок і спілкуватися з ними.

За царських часів у Росії зловживання етикетом призводило до раболіпства, схиляння перед іноземцями, нехтування народними традиціями й звичаями. "Усе, що в Парижі, те й у Києві, Москві, Петербурзі", -- таким було гасло часопису "Листок для світських людей".

Кращі представники творчої думки намагалися розхитати станові обмеження, залучаючи до процесу виховання якомога ширші верстви населення. Культура поведінки ніколи не була монополією панівних класів. Тому, досліджуючи історію етикету в Росії, слід зазначити і другу, прогресивну тенденцію.

Так, неабиякого поширення набули перекладені з чеської "Правила поведінки, зібрані для юнацтва", написані 1653 року видатним чеським педагогом і філософом-гуманістом Яном Амосом Коменським. Його поради залишаються корисними і цікавими донині: вважай усіх товаришів по навчанню друзями і братами; не вступай у боротьбу ні через що, за винятком наук, але й у цьому разі не влаштовуй суперечок і не дозволяй собі ворожих витівок, але змагайся зі старанністю; якщо можливо, краще робити благодіяння, ніж приймати їх; не женися за похвалою, але щосили намагайся діяти похвально; при зустрічі з будь-ким привітай його; перед шановними особами навіть оголюй голову, поступайся їм місцем і засвідчуй їм свою повагу уклоном; зупинятися з будь-ким, пильно дивитися в очі незнайомій людині вважається непристойним, нетактовним і сприймається як навґязливість ба й навіть образа.

Наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. на балах і прийомах товариство у вітальнях поділялося на молодих і літніх. Старші говорили зі старшими, молодь слухала їх шанобливо, не насмілюючись втручатися в розмову. Найбільше шанувалося чемне ставлення до жінки: подати салоп; підняти носовичок (тепер це не прийнято); відшукати лакея; викликати карету для незнайомої дами і супроводити її до карети. Все це входило в обовґязок кожного чоловіка.

У цей період на балах і прийомах, на відміну від петровсь-ких асамблей, у шахи і шашки вже не грали, їх місце заступили карти. Карточні ігри стали модними за часів царювання Анни Іоанівни, а наприкінці XIX століття перетворилися на азартні.

Ще в середині XVIII століття образа дворянина не вимагала від постраждалого якихось дій для обстоювання зганьбленої честі. Проте в деяких випадках вважалося, що дати відсіч не можна інакше, як змити нанесену ганьбу кровґю. Дуелі почали входити у дворянський побут. 1787 року царський уряд видає маніфест про покарання за дуелі: "Того, хто оголить зброю, судити яко порушника миру і спокою". Пізніше, у травні 1894 року, з метою зміцнення офіцерської честі спеціальним наказом по військовому відомству дуель між офіцерами узаконили. Втім, цей захід не міг підняти колишній престиж офіцерського звання. О.Купрін у повісті "Поєдинок" викрив непристойність і брутальність взаємин між офіцерами, насильницьке й дикунське ставлення їх до молодших чинів. Ці хиби офіцерського середовища зумовили духовну деградацію й навіть фізичну загибель героїв повісті (Ромашова і Назанського).

У XIX столітті нові правила етикету поширювалися головним чином серед вищих верств суспільства, натомість у провінції, та й у деяких великих містах і далі жили за "Домостроем". Ладу домі підтримувався старими методами. Прокидалися зі співом півнів. Влітку вважалося непристойним вечеряти із запаленим світлом. На свята "за обідами вузькими гуляли чарочки, чарки і склянки, нерідко гуляли вони по руках і в інший час". Свята тривали кілька днів поспіль. Вранці -- святкові сніданки, "там обіди і за ними спочинок, там закуски і заїдки; після того чай, а там і вечеря. Спали всі на землі навалкою, а зранку, прокинувшись, приймалися знову за їжу та інше тому подібне".

Влада дворянина -- глави сімґї -- над слугами-кріпака-ми була безмежною. Лупцювали геть усіх: і малолітніх козачків, і старців убогих, і двірських слуг, і талановитих малярів. І.Тургенев писав, що він народився і виріс в атмосфері, де панували запотиличники, щипки, стукалки, ляпаси.

Купецтво й у побуті наслідувало дворянство: на кухні -- кухар, у приймальні -- лакей для доповідей, біля підґїзду -- елегантна карета. Здебільшого купці наслідували лише зовнішній бік пишного дворянського життя, а внутрішнє життя купецтва протікало доволі патріархально: крамниця, оселя, обжерливість, зустрічі з приятелями.

Купці, подібно до провінційних дворян, щосили намагалися надати своїй мові відтінок ввічливості в розмові з представником іншого (вищого) стану, доречно й недоречно вживаючи наприкінці слова частку "с": "Капітан-с, сідайте, от і стул-с"; "Товар-с наш найліпший-с".

У драмі О.Островського "Гроза" Марфа Ігнатівна Кабанова (Кабаниха), заможна удова купчиха, її син Кабанов Тихон Іванович, Савелій Прокопович Дикой та інші персонажі наводили жах на своїх дітей. Так, наприклад, у сімґї Кабанихи невістку Катерину змушували дотримуватися "всіх етике-тів" старців. Головним при цьому була беззастережна покора дітей батькам, дружини -- чоловікові. Перед відґїздом син зобовґязаний був вклонитися в ноги батькам. Дружина, проводжаючи чоловіка, мала повалитися на ґанок і голосити, висловлюючи тим свою вірність і любов до нього.

Наприкінці XIX ст. у багатьох багатих купецьких сімґях вдягалися за останньою модою, а купці мали будинки в кращих кварталах міста. Багаті й розкішні інтерґєри цих будинків відповідали вимогам часу. Купці відвідували клуби, влаштовували прийоми, звані обіди, маскаради, бали. Для їх проведення навіть наймали спеціальні помешкання, яких у Москві, Петербурзі, Києві та інших містах було багато; для гостей друкували спеціальні запрошення; бал розпочинали хазяїн із хазяйкою; розпорядник бала повідомляв назву танка.

Іноді в програмі бала зазначалися танцюристи -- виконавці російських і українських танків, спеціально найняті за плату; в сусідніх із залою кімнатах установлювалися столи з закусками. Молодь танцювала, а люди похилого віку підходили до столів із закусками, потім сідали за зелені столи, приготовані в особливих кімнатах, і починали гру в стукалку. Під ранок, годині о четвертій, починали вечеряти. Щоб додати вечері особливого шику, біля кожного прибору клали спеціально надруковане меню і програму музичних номерів. У меню й у програму намагалися включити що-небудь іноземне. Близько шостої ранку бал завершувався.

За свідченням Л.Толстого, у середовищі російського дворянства станове положення людини визначалося французькою ідіомою comme il faut і слугувало головним показником її моральних якостей. Буквально цей вираз означає "як треба", "як має бути", тобто те, що відповідає пристойності, гарному тону в зовнішньому вигляді, одязі, манерах і формах спілкування. "Comme il faut було для мене не тільки важливою заслугою, чудовою рисою, досконалістю, якої я бажав досягти, але це було необхідною умовою життя, без якої не могло бути ані щастя, ані слави, нічого доброго на світі... Я не шанував би ні відомого артиста, ні вченого, ні благодійника роду людського, якби він не був comme il faut", -- говорить про себе один із героїв трилогії Л.Толстого "Дитинство", "Отроцтво", "Юність".

У романі "Анна Кареніна" Л.Толстой змальовує сцену, в якій Анна, представляючи Доллі гостей, що живуть на дачі Вронського, характеризує молодого лікаря: "Не те, що зовсім нігіліст, але, знаєш, їсть ножем". їсти з ножа або ножем означало не володіти світськими манерами, а отже, й не належати до вищого світу. Адже світська людина не тільки не може собі дозволити порушувати етикет, а й за своїм вихованням просто не здатна на це. Незнання правил етикету означало належність до нижчого стану.

Численні правила етикету нерідко виходять за межі станових відносин, оскільки формуються на основі загальних норм людського спілкування. Так, весь побут селян України і Росії аж до кінця XIX ст. відрізнявся замкнутістю. Турбота про господарство поглинала весь час і увагу селянина. Сімейні взаємини і всі суспільні норми поведінки в селі були зумовлені релігійними настановами й регламентувалися патріархальними традиціями. Порушення узвичаєного порядку викликало осуд з боку всіх мешканців села. У селянському середовищі вироблялися своєрідні правила поведінки, властиві українському, білоруському і російському народам. Це поважне ставлення до матері та батька (як до стовпів сімейства); чемне, шанобливе ставлення до старших (старші мають перевагу перед молодшими); гостинність (у російських, українських, білоруських народних прислівґях і приказках знаходимо: "Хоч не багатий, а гостю радий"; "Що є в печі -- усе на стіл мечі"; "Хата мала, а ми добрим людям раді").

Заходячи до оселі, селяни знімали головні убори (зняти шапку означало виявити повагу до господині, господаря та ікони, що висіла у кутку); за обідній стіл першим сідав глава сімґї, брав ложку, потім за старшинством -- всі інші члени сімґї. їли мовчки, розмови під час їжі заборонялися. Розмовляючи, селяни говорили статечно, не переривали один одного. У розмови старших молодь не втручалася, виявляючи повагу до тих, хто більше попрацював на своєму віку. Гостя потрібно було зустрічати привітно, його саджали на почесне місце. Господарі були раді гостю і ділилися з ним усім, що було в хаті. Діти незалежно від віку і положення в сімґї завжди в усьому корилися батькам. Ясна річ, це не завжди мало позитивний характер, бо нерідко подібні норми приховували деспотизм і різноманітні форми домашнього гноблення.

Найпоширеніші правила етикету відповідали найнагальні-шим людським потребам і передусім -- чистоті й охайності. Про це цікаво розповів Тарас Шевченко в повісті "Варнак": "В усій хаті гувернантки панни Магдалени було видно убогість і злидні. Але попри те все було чисто й охайно. Стара хата була старанно вимазана, хоча і жовтою глиною, -- білу глину потрібно купувати або на хліб вимінювати, а за жовтою варто лише сходити на берег Случі... Сорочки як на ній самій, так і на дочці, були чисті, білі. Усе в неї було в такому порядку, що й самі злидні здалися мені не такими відразними, як я собі їх уявляв".

Велике значення має також краса й доцільність дій:

"Коли я ввійшов до хати, -- пише Т.Шевченко в повісті "Княгиня", -- то бабуся здалася мені живою картиною Жера-ра Доу, а дитя -- справжнісінький херувим Рафаеля. Мене вразила ця чиста, тонка краса малечі; мої очі зупинилися на цьому прекрасному створінні. Бабуся віднесла дитину вбік і перехрестила, напевно, від лихого ока".

У повісті Т.Шевченка "Музикант" ідеться про те, що немає нічого прекраснішого за образ щасливої людини. Таку саму думку він висловлює й у повісті "Художник": "Багато... прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество і вінець безсмертної краси -- це оживлене щастям обличчя людини. Піднесеніше, краще в природі я нічого не знаю. І цією принадністю лише раз у житті моєму вдалося мені насолодитися".

Розмірковуючи про доцільність дій, Т.Шевченко писав: "Я люблю, або краще сказати, обожнюю, все прекрасне як у самій людині, починаючи з її вродливої зовнішності, так саме, якщо не більше, і піднесеніше, витончений твір розуму і рук людини. Я в захваті від по-світському освіченої жінки і чоловіка теж. У них усе, починаючи від висловів до рухів, приведено в таку рівну, струнку гармонію. У них в усіх пульс, здається, однаково бґється. Дурень і розумниця, флегма і сангвінік -- це рідкісні явища, і навряд чи вони існують між ними. І це мені нескінченно подобається. Втім, ненадовго. Це, мабуть, тому, що я народився і виріс не серед них, а копійчаним вихованням своїм і поготів не можу рівнятися з ними. І саме тому, попри всю чарівну принадність їхнього життя, мені більше подобається простих людей домашній побут. Серед них я цілком спокійний, а там постійно чогось начебто боїшся".

Нагальною потребою співжиття за всіх часів було поважне ставлення до особистості.

Етикет назагал сприяв розвиткові культури людського спілкування, становленню культури в наиширшому сенсі цього слова. Але поважне ставлення до гідності людини поширювалося лише на людей свого кола, саме всередині цього кола етикет вимагав зважати на гідність іншого.

В етикеті кожного народу частково збережені давні форми спілкування й звертання один до одного. Так, шанування жінки, культ матері зустрічаємо ще за сивої давнини: матір ототожнювали із першоосновою всього, що родить, їй дарували квіти (символ любові), оголювали перед нею голову, підводилися перед нею під час розмови, поступалися їй місцем і виказували знаки уваги. Ці правила етикету походять не лише від лицарської поваги до прекрасної дами, а й від давнішого культу жінки ще за часів матріархату.

Свою історію має церемоніал підношення подарунків: за давніх часів подарунок був найбільшим знаком довіри; він неначе уособлював частину душі того, хто дарує, тож вручаючи подарунок, дарувальник начебто віддавав частку самого себе в надії, що людина, котрій зроблено подарунок, не скористається своєю владою над ним на шкоду дарувальникові.

Подальший розвиток етикету в Росії та Україні залежав від економічних досягнень у царині матеріальної культури та побуту, і зумовлювався появою спеціальних предметів, аксесуарів (фр. accessoire -- характерна для чого-небудь ознака, предмет, супутня деталь оформлення, оздоблення), використовуваних для задоволення потреб у їжі, одязі, пересуванні тощо. Представники дворянської культури розглядали етикет як особливу знакову систему, що вирізняє цей нечисленний стан із загальної маси трударів.