Витоки і сутність етичних поглядів Г.С. Сковороди

31

Размещено на http://www.allbest.ru/

31

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

сковорода етична ідея

Вступ

Розділ 1. Витоки етичних поглядів Г.С. Сковороди

1.1 Суспільне життя Лівобережної України у ХVІІІ столітті. Політична, економічна та культурна сторони

1.2 Філософські та етичні ідеї в Україні XVIII століття

1.3 Основні віхи життя та творчої діяльності Г.С. Сковороди

Розділ 2. Характеристика етичних поглядів Г.С. Сковороди

2.1 Основні етичні поняття Г.С. Сковороди

2.2 Основні етичні ідеї Г.С. Сковороди

2.3 Вплив етичних поглядів Г.С. Сковороди на суспільне та наукове середовище України

Розділ 3. Можливості використання етичних поглядів Г.С. Сковороди в етиці сучасної педагогічної діяльності, особистому і суспільному житті

Висновки

Список літератури

ВСТУП

Актуальність теми.

У своїх філософських і літературних творах найбільшу увагу Г. Сковорода приділяв дослідженню людини, її існуванню. Науку про людину та її щастя філософ вважав найважливішою з усіх.

У міркуваннях щодо проблематики людини, філософія Сковороди невідривно пов'язана із зверненням до Біблії і християнської традиції, а тому спирається на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть тощо. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Слід зазначити, що ці питання є актуальними і у наш час.

У вченні Сковороди відбилися переживання і настрої трудового народу, моральна чистота його прагнень, неприйняття суспільних порядків, що несли нечість духу, занепад духовних цінностей. Тому і в наш час не може не захоплювати велична постать Сковороди, його життєве кредо, послідовність в відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність. Все життя письменника-філософа було наочним втіленням його філософського вчення.

Стан вивчення проблеми.

До сьогоднішнього дня немає загальновизнаного тлумачення філософії Сковороди. Зеленогорській, який написав книгу «Философия Григория Саввича Сковороды, украинского философа XVIII ст.», присвячену життю та світогляду мислителя, бачить в Сковороді мораліста і звідси він пояснює його систему. Ерн, що написав єдину на цей час велику монографію про видатного філософа «Григорий Саввич Сковорода: жизнь и учение», виходить в реконструкції його системи з антропологізму Сковороди. Нарешті, Чижевський в своїй книзі «Філософія Г.С. Сковороди» виходить з антиномізма в ученні Сковороди, з постійних антитез, які лежать в підставі всіх його поглядів. Що стосується твердження Зеленогорського, то воно рішуче не відповідає тому, що дають твори Сковороди, - в них, звичайно, завжди наявна моральна проблема, але ця проблема зовсім не стоїть в центрі його творчості. Чижевській, по суті, підміняє аналіз філософії Сковороди характеристикою його методу, - сам Чижевській визнає, що антитези у Сковороди визначають лише метод його мислення. Тільки у Ерна ми і знаходимо справжню спробу реконструювати систему Сковороди, - і якщо ми не примикаємо до його викладу, то тому, що антропологізм Сковороди, сам по собі безперечний і навіть центральний для Сковороди, визначається все ж таки більш загальною гносеологічною його позицією, яка, у свою чергу, визначається його релігійним сприйняттям світу та людини.

Об'єктом дослідження є етичні погляди Г.С. Сковороди.

Предмет дослідження - витоки етичних поглядів Сковороди, характеристика основних понять та ідей у вченнях Сковороди.

Мета дослідження - проаналізувати етичні погляди Сковороди, їх витоки, провести характеристику цих поглядів. З'ясувати значення їх для сучасності.

Завдання дослідження:

1) зробити огляд та аналіз літератури за темою дослідження;

2) дати характеристику суспільного життя та провідних філософських і етичних вчень XVIII ст.;

3) дати характеристику особистості Сковороди;

4) проаналізувати роботи Сковороди та дати характеристику його основним етичним поняттям та ідеям;

5) констатувати вплив вчення Сковороди на суспільне та наукове середовище України XVIII ст.;

6) розкрити можливості використання етичних ідей Сковороди в етиці сучасної педагогічної діяльності та особистому і суспільному житті;

7) зробити висновки.

РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ Г.С. СКОВОРОДИ

1.1 Суспільне життя Лівобережної України у XVIII столітті. Політична, економічна та культурна сторони

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманьщина Лівобережжя. Вона була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали. Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим політичним середовищем. Українці були вимушені змагатися з суворими правителями міцніючої Росії. (19. С. 202)

Лівобережна Україна у XVIII ст., перебуваючи у складі Російської держави, водночас користувалася певним самоврядуванням. Тут зберігалася влада гетьмана, генеральної, полкової, сотенної старшини, існувала також своєрідна система права і судочинства, традиційні збройні сили -- козацьке військо.

Після смерті гетьмана І. Скоропадського (3 липня 1722 р.) царський уряд не дозволив виборів нового. Управління Лівобережною Україною тимчасово передавалося наказному гетьманові П. Полуботку і генеральній старшині. Але у зв'язку з загрозою війни з Туреччиною, царський уряд вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Гетьманом 1 жовтня 1727 р. був обраний 73-річний миргородський полковник Данило Апостол. Малоросійська колегія ліквідувалась.

Після смерті Д. Апостола (січень 1734 р.) обирати нового гетьмана не дозволили. Влада в Лівобережній Україні перейшла до нової колегії, офіційно названої «Правлінням гетьманського уряду». Колегія складалась з 6 чоловік - 3 від царського уряду і 3 від генеральної старшини. За часів «Правління» (1734-1750) Лівобережна Україна продовжувала зберігати попередній адміністративно-військовий устрій.

У 1744 р. під час приїзду Єлизавети в Україну, у Глухові старшинська верхівка звернулася до цариці з проханням про відновлення гетьманства. Клопотання про відновлення гетьманства подавались і в наступні роки. У зв'язку з погіршенням міжнародних обставин у 40 -- 50 роках, царський уряд вирішив задовольнити ці клопотання. Гетьманом Лівобережної України в Глухові в березні 1750 р. став Кирило Розумовський.

В 1764 р. указом Катерини II остаточно ліквідоване гетьманство. Управління Лівобережною Україною перейшло до нової (2-ї) Малоросійської колегії.

На початку 80-х років старий адміністративно-політичний устрій був остаточно скасований. З лівобережних і південних українських земель у 1782р. було утворено три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Місцеве управління реорганізоване на основі загальноросійського «Учреждения для управления губерніями». В повітових містах створювалися: повітовий суд, нижня розправа, городовий магістрат, правління городничого, повітове казначейство та ін.

Основною формою життєдіяльності населення того часу на Гетьманщині було сільське господарство, а торгівля та промисловість були слабкорозвинутими. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Найважливішою зміною в сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво.

Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних міст і сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

Російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Промисловість на Україні розвивалася повільно. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого -- імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Монастирі займалися виробництвом паперу. Мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. (див.19. С. 227-230)

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразилося у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями.

Багато бароккових рис позначилося на творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро 1 покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Вони зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму «Володимир», що оспівувала введення християнства на Русі. Присвячена Мазепі та Петру 1, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалиму». Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» -- красномовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Маркевича та Пилипа Орлика. Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі -- Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

1.2 Філософські та етичні ідеї в Україні XVIII ст.

Розвиток філософської думки в Україні на грунті взаємодії з культурою Західної Європи, розпочатий у XVI ст., завершується становленням професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю Києво-Могилянської академії, що припадає на козацьку добу.

Ідеї трьох європейських суспільних течій - Гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва - у складному синтезі присутні у філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Такий синтез зумовлювався впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалася на здобутках Княжої доби, і надав своєрідного стилістичного забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) Бароко. З 30-х років XVII ст. й до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі філософського життя України.

Центральним об'єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому житті ідеал людини. (2. С. 93-95)

В основі такого підходу лежать докорінні зрушення у світогляді під впливом видатних наукових відкриттів XVI-XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, мінливість світу, викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалася Земля, а на Землі - людина, як вінець природи. Філософія бароко концентрується на питанні «Бог-Людина-Світ».

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681--1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор Києво-Могилянської академії (1712--1715 pp.). Він був енциклопедично освіченим ученим і у своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй «Етиці» він розкриває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить». Ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка керує людською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство» (6, c. 513-514).

Яскравим представником вихованців Києво-Могилянської академії був Георгій Кониський (1715--1795 pp.). Науковий доробок його свідчить про істотний прогрес у розвитку філософсько-етичних ідей у XVIII ст. в Україні. У праці «Моральна філософія, або етика» Г. Кониський досить глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну концепцію людської активності. Активність він пов'язує з соціальною діяльністю й відповідальністю людини за свій вибір і вчинки, що дуже важливо. Моральний вибір і вчинок людини залежать від волі. Воля, вважали києво-могилянці, не є вільною від розуму, вона втілює «практичні» рішення розуму. Досконалим є такий моральний вчинок, що грунтується на гармонії розуму і волі. Внутрішня гармонія людини залежить від згоди між розумом і волею, від діяльності відповідно обраної мети. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо «приготував людині Бог», але є й земне благо, пов'язане з життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше -- це духовні доброчинності, здоров'я, сили людини; друге -- це те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті). Взагалі благом вважається все, що стало для людини бажаним: наявність здоров'я, доблесті, продовження роду, почуттєвих насолод, відчуття благополуччя та щасливої долі, але все це має бути у помірних межах. Людина має прагнути насолоди, але не повинна перетворювати її на самоціль. Г. Кониський також був проти проповідування морального ідеалу, що здатен знищувати цінності людського життя.

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. У стінах академії, а згодом - пов'язаних з нею колегіумів, формуються перші українські філософи-професіонали. Чи не найвизначнішим серед них був Григорій Савич Сковорода.

1.3 Основні віхи життя та творчої діяльності Г.С. Сковороди

Завершення доби бароко в історії української культури було позначено появою чи не найзначнішого в історії філософської думки України вчення, творцем якого був видатний філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Савич Сковорода

Народився він 22 листопада (3 грудня) 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї малоземельного козака. З дитячих років Сковорода виявив схильність до літератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом Сковорода у 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії, де одразу «…превзошелъ сверстниковъ своих усп?хами и похвалами» (3. С. 51). З цим учбовим закладом пов'язано понад десять років його життя.

Перебування в Академії Сковорода завершив у 1753р. Навчання тричі переривалось. Наприкінці 1741 р. Сковороду було зараховано співаком придворної капели у Петербурзі. Під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академії і продовжує навчання, але ненадовго. У серпні 1745 р. у складі місії, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода від'їжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії, Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини 1750 р., Сковорода певний час викладає поетику у Переяславській семінарії. Але після конфлікту з місцевим єпископом, незадоволеним прогресивними нововведеннями, реалізованими в курсі поетики Сковородою, його було виключено з семінарії і протягом 1751 - 1753 р. він знову перебуває в Академії. Цей період життя позначений здобуттям освіти й життєвих вражень, що, зрештою, визначили характер і спрямування його подальшої філософськой творчості.

Для нього найбільш близькими були ідеї німецького пієтизму і містицизму, особливо - німецький письменник-містик Якоб Беме. Дуже цінною для Сковороди стала подорож на Захід, де він знайшов і негативні риси західного суспільства - перебільшена увага до матеріального комфорту та ідей скептицизму. Він також засуджував зростаючу секуляризацію західної культури. «Немовби у відповідь на ці тенденції, Сковорода ще більше заглиблюється в Біблію, яку вважав ключем до розуміння буття». (див. 5, с. 333)

У 1753 Сковорода повертається на Україну і починає викладати поетику в Переяславській семінарії. Але його методи викладання приводять до суперечностей з ректором - єпископом Іваном Козловським, тому філософ залишає семінарію.

Свою викладацьку діяльність Сковорода продовжує як домашній вчитель і вихователь сина заможного поміщика Степана Томари. Але вона також переривається через неприйняття педагогічних методів філософа. «Сковорода начал больше воздЂлывать сердце молодаго воспитанника своего и, разсматривая природныя склонности его, помогать только природЂ в ращеніи направленіем легким, нЂжным, нечувствительным, а не безвременно обременять разум его науками <…> В одно время, розговаривая он с воспитанником своим и видя любовь его к себе, а посему и обращаясь с ним откровенно и просто, спросил его, как он мыслит о том, что говорили. Воспитанник на тот случай отвЂчал неприлично. Сковорода возразил ему, что он мыслит о сем, как свиная голова. Служители тотчас донесли госпожЂ, что учитель называет шляхетскаго сына их свиною головою. Мать раздосадовала, разжаловалась супругу, требовала мщенія за таковую дерзость. Старик Тамара, зная внутренно цЂну учителя, но уступая настоянію жены, отказал ему от дому и должности и при отпускЂ его, в первый раз заговоря с ним, сказал ему: «Прости, государь мой! МнЂ жаль тебя!» (4, с.442)

З 1769 р. мислитель обирає долю мандрівного філософа, відмовляючись від будь-яких офіційних посад. Сковорода побував у багатьох містах і селах Слобідської та Наддніпрянської України і поза її межами. На цей час припадає період його активної філософської творчості. Наприкінці 60-х років створено перший філософський діалог «Наркіс. Разглагол о том: узнай себя». В ньому підіймається тема самопізнання, яка є центральною в творчості Сковороди.

На початку 70-х створено три діалоги: «Беседа, наречення двое», «Беседа 1-я, наречення Observatorium», «Беседа 2-я, нареченная Observatorium Specula». В них розробляється вчення про дві натури.

Наступний цикл діалогів, який складається з чотирьох творів, присвячується проблемі щастя. Це «Діалог, или разглагол о древнем мире», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира».

У наступних своїх діалогах Сковорода обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. Останній свій діалог - «Потоп змиін», він написав у 1791 р. В цьому діалозі підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософської позиції мислителя.

Помер Г.С. Сковорода на 72-у році життя 29 жовтня (9 листопада) 1794р. в селі Пан-Іванівці (нині - Сковородинівка) на Харківщині.

На могильному камені, згідно із заповітом, написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: «Світ ловив мене та не впіймав».

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ Г.С. СКОВОРОДИ

2.1 Основні етичні поняття Г.С. Сковороди

Реальність для Сковороди - моністичне буття, гармонійна взаємодія трьох світів: макрокосму, мікрокосму та символічного світу Біблії. «Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдЂ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирЂчь -- мырик, мирок, или человЂк. Вторый мыр симболичный, сирЂчь Библіа.» (13, с. 137)

Кожен з трьох світів - це єдність двох натур: «видимої» та «невидимої». «Весь мыр состоит из двоих натур: одна видимая, другая невидима. Видима называется тварь, а невидимая -- бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит, вездЂ и всегда был, есть и будет.» (15, с. 145-146)

Макрокосм в видимій натурі - це природний світ відчутих речей та явищ (матерія), але насправді це пуста видимість, тінь невидимої, справжньої натури - Бога. Великий світ Сковорода називає старим, тому що всі його вже знають. Він «есть тЂнію новаго». Новий світ може відкритися лише тим, хто бачить невидиме, він є вічним, неземним, а старий світ - мінливим, перебуваючим в постійному русі. Отже макрокосм є за своєю будовою антиномічним, суперечним. Він складється з двох світів - старого (видимого) та нового (невидимого). Сковорода вважає, що світ є необхідною властивістю Бога, як тінь є необхідною властивістю яблуні, як зазначено в роботі філософа «Діалог, или разглагол о древнем мірЂ».

Макросвіт твориться Богом, і є матеріальним. «Как же ты дерзнул сказать, что при разбитіи черепа сосуд пропал? СмЂешь ли сосуд утвердить на прахе, а не в богЂ? Кая твердость быть может в том, что всеминутно подвержено развалинам и перемЂнам? Не божій ли невидимый перст содержит в стЂнах прах? Не он ли голова в стЂнах? Не стЂна ли вЂчна, если главное начало ея вЂчное?» (13, с. 169-170). Така трактовка макросвіту як матеріального світу ближча до ідеалізму Платона, ніж до матеріалізма Демокріта. Макросвіт таким чином допомагає людині пізнати Творця, що приносить їй істинне щастя (див. 5, с. 336)

Найбільше уваги Сковорода приділяє мікрокосму, бо в центрі його філософії - проблема людини. Вона розглядається у процесі переображення її на шляху до пізнання Бога.

Мікрокосм також складається з двох натур - видимої (телесної) та невидимої (внутрішнью). Як і старий світ є тінню нового, так і тілесна людина є тінню внутрішньої, істинної. Єством невидимої натури, внутрішньої людини є Бог. «Его невидима сила вся исполняет и всЂм владЂет.» (12, с. 163). Невидима натура домінує над видимою. Філософ ототожнював істинну людину у вищому прояві її духовності і Бога: «А видь истинный человЂк и бог есть тожде.» (14, с. 172)

Між макрокосмом і мікрокосмом існує посередник, третій світ, світ символів - Біблія. Мислитель також бачить в ній дві натури. В своїй роботі «Діалог. Имя ему -- Потоп зміин», Сковорода називає Біблію… «змією»! Це її видима натура - предметна образність та буквальне читання. Якщо читати її буквально, то вона «во многих мЂстах безстудно и вредно, без всякаго вкуса лжет. Также нелЂпыя враки и срамныя и небыль шепчет» (13, с.148). Однак є і невидима натура Біблії - це її суть, і дуже важливо правильно її розуміти. Для цього треба алегорично мислити, тоді і проявиться істинна сила Біблії і зникнуть усі протиріччя. Але, що характерно для філософії Сковороди, ці два протилежні аспекти Біблії єдні, антитетичні: «Теперь уже не обинуяся скажу, что бібліа есть и бог и змій»(13, с. 147)

Найважливішим у вченнях Сковороди є поняття щастя. На розробку мислителем концепції щастя мали вплив грецькі філософи, Епікур і стоїки. Але філософ не погоджується з твердженням про тотожність щастя з апатією, тобто відсутністю пристрастей. На його думку, пристрасті треба приборкувати, вони повинні бути поборені волею, знаходитись під контролем розуму. Поняття щастя у Сковороди є позитивним і динамічним. Воно не залежить від зовнішніх змін, людина може бути щаслива завдяки своєму внутрішньому стану. (див. 5, с.337)

Реалізувати шлях до щастя може ще праця, але праця за природними нахилами. Таку працю Сковорода називає «сродною». Досить повно мислитель висловлює свої погляди про її необхідність в байці «Бджола иа Шершень». Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона така дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола не згодна з Шершнем, бо для неї праця -- найсолодша річ «нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать»(7, с. 126). Бджола пояснює, що вони саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти -- то для них все одно, що смерть. «А без сего жить и в изобиліи меда есть для нас одна лютЂйшая смерть» (7, с. 126). Саме у «сродній» праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Філософ порівнює Бджолу з мудрою людиною, а такі люди, як Шершень, на думку мислителя, - паразити. «Шершень есть образ людей, живущих хищеніем чуждаго и рожденных на то одно, чтоб Ђсть, пить и протч. А пчела есть герб мудраго человЂка, в сродном дЂлЂ трудящагося» (7, с.126).

Також Сковорода приділяє увагу і проблемі зла. Він вважає, що благо і зло не є двома сторонами реальності. З його погляду, зло з'явилось від безладдя. Воно є аморальною якістю людей, які загубили своє серце і самих себе. Таким чином, проблема полягає в самій людині, в її надмірних бажаннях і незнаннях істинної правди. Зло з'являється, коли люди віддаляються від Бога, обирають непевну дорогу. Такий шлях він називає важким і тернистим. (див. 5, с. 346)

Основне етичне завдання людини за Сковородою полягає в досягненні стану, де б дійсна людина звільнювалася від своєї зовнішності та стала рівна Богові, - це є шлях обожнення. Про обожнення, не вживаючи цього слова, йде мова в першому творі праці «Наркісс». Людина, що пізнає себе, «истаяв от самолюбнаго пламя, преображается во источник»(14, с.154). «Всяк есть тЂм, чіе сердце в нем. Всяк есть там, гдЂ сердцем сам.»(14, с. 154). До теми обожнення також наближується твердження про «приятелювання» з Богом.

Д.І. Чижевський писав, що наука про обожнення або «вподоблення Богові» є платонівською, і її можна також зустріти в головних представників платонізму: Плотіна, Порфірія, Прокла (див. 22, с. 164). Це ще раз доводить те, що філософські та етичні погляди Сковороди пов'язані з філософськими традиціями античних мислителів.

На думку Сковороди, людина вже має в своєму єстві божественне зерно, тому її задача - усунення перешкод та перепон для свобідного вияву цього єства. Головне завдання етичної чинності - «згода з Богом». «Зовнішня людина» повинна заспокоїтися (див. 22, с. 167).

Науку про обожнення Сковорода зв'язує з наукою про самоприниження Христове. Символічна смерть - є самоприниженням, самовідреченням, тобто, «зовнішня людина» повинна вмерти. Це є «очищення душі», від душевних елементів, що належать до «зовнішнього» в душі. Основні заповіді Сковороди» «самозменшення», «очищення», «спустошення» та «убивання» себе самого, або своїх пристрастей - є традиційним добром християнської - та ще й платонічної - етики.

2.2. Основні етичні ідеї Г.С. Сковороди

Філософія Сковороди сфокусована на пошуку шляху до щастя. Саме воно є метою його етики. В своєму трактаті «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» мислитель пише: «НЂт слаже для человЂка и нЂт нужнЂе, как щастіе; нЂт же ничего и легоче сего. Благодареніе блаженному богу.» Сковорода говорить, що щастя - в пізнанні себе, щоб бути щасливою, людина повинна жити в гармонії зі своєю внутрішньою суттю.

Одним з найважливіших понять у вченнях Сковороди є поняття «сродності». Це означає «познать себе, или свою природу, взяться за свою долю и пребывать с частію, себЂ сродною» (17, с. 417). Сродна праця - одна з найважливіших умов досягнення людиною щастя, самоствердження особи. Справжнє щастя можна знайти тільки в реалізації свого покликання. Принцип «сродності» є принципом відповідності тому, вищому, розумному та справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У кожної людини є нахил до «сродної» собі справи. До того ж, «сродна» праця є не лише можливою, а й легко здійсненою. «Благодареніе блаженному богу о том, что нужное здЂлал нетрудным, а трудное ненужным» (15, с. 144). Згода з природою дарує людині веселість духу, розвагу, насолоду, самовдосконалення і той душевний спокій, який приносить людині насолоду не своїми наслідками, а самим процесом її.

Але якщо людина прагне оволодіти тим, чого природа їй не дала, то цей шлях вважається згубним. Жадоба до багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. «Несродна праця» - джерело усіх суспільних бід. Освіта і виховання можуть вдосконалювати, а не створювати природні здібності. Лише ретельне вивчення себе робить людину щасливою, а не освіта і знання. Якщо людина все ж пішла по згубному шляху, то це призводить до несумісного з щастям страху, нудьги, муки, сумлінь.

З концепцією «сродності» пов'язано і принцип «нерівної рівності» як ідеалу міжлюдського спілкування. Кожна людина має свій індивідуальний зв'язок з Богом, тому вона відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «сродного» життя.

«Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмЂстности. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всЂм равенство». Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд менЂе имЂет, но в том равен есть большему, что равно есть полный.» (17, с. 435)

Сковорода висловлює в цих образах одну зі своїх улюблених думок: шлях кожної окремої людини є індивідуальний шлях, що має значення для неї самої. Етичне завдання кожної людини - індивідуальне. Кожна людина досягає чогось, що є загально-добре та загально-цінне, якщо йде своїм власним шляхом. Люди є одночасно рівні та нерівні між собою - це сенс своєрідної науки про «нерівну рівність» Сковороди. (див. 22, с. 183)

Отже, шлях від визнання принципу «сродності» до вчення про щастя полягає у Сковороди через самопізнання, що є стрижневим принципом всієї філософії мислителя. Пізнання людського щастя лежить в основі етичного вчення філософа. Сковорода вважав, що в сучасному йому суспільстві дуже мало щастя, а це неістотно для людини. Вона створена бути щасливою, пізнати себе і полюбити себе.

Сковорода намагається пробудити людину до пошуку щастя, яке виходить з самопізнання «Узнай себе. Внемли себЂ и послушай господа своего. Есть в тебЂ царь твой, отец и наставник. Воньми себЂ, сыщи его и послушай его. Он один знает, что тебЂ сродное, сіесть полезное. Сам он и поведет к сему, зажжет охоту, закуражит к труду, увЂнчает концем и благословеніем главу твою» (17, с. 418). Такий досвід філософ вважає вирішальним у духовному вдосконаленні, адже велика частина помилок суспільства іде від незнання людиною себе. Сковорода визначив шляхи до пізнання себе. Треба покорятися Богові, та дякувати Йому за те, що він дав нам у житті. Вдячність дуже важлива на шляху до самопізнання, вона допомагає усвідомлювати людині всі прекрасні якості, які їй притаманні та долати усі труднощі, бо вони є тільки тінню, що поступово зникає. Все це повинно вести людину до миру і щастя.

2.3. Вплив етичних поглядів Г.С. Сковороди на суспільне та наукове середовище України

Г.С. Сковорода був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Це був час ліквідації Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян, яке було здійснене після указів 1763 та 1783 рр. Нова соціальна дійсність суперечила зародженій попередньою добою козацькій людині, в якій привабливо віддзеркалювалися такі риси менталітету, як героїка вояцького подвигу, безоглядне молодецтво, широта душі, романтичні, ліричні поривання, сильні пристрасті, веселощі, гумор. Г.С. Сковорода вирішив зберегти українську духовність. Він спрямував стихію вільної самодіяльності особистості за межі соціального - в сферу духовної реальності, яка свідомо протиставлялась неприйнятій соціальній дійсності.

Нормальний розвиток національної культури потребує якомога органічної узгодженості соціального та духовного життя. Коли соціальне стає перешкодою для розвитку духовного, інтелігенція спрямовує свої зусилля на перебудову цього соціального світу відповідно до вимог духу.

У середовищі інтелектуалів бере верх протилежний сковородинському тип інтелігента з притаманною йому соціальною героїко-революційною, прометеївсько-романтичною спрямованістю. Це й зумовило сумну долю філософсько-теоретичної спадщини Сковороди, яка до кінця ХІХ ст.. залишалась поза сферою серйозного осмислення. Наприкінці ХІХ ст.. український дослідник Багалій писав, що якось мало приділяли уваги творам Сковороди, що більше звертали увагу на його особистість та життя.

Філософія Сковороди залишилась жити, віднайшовши втілення у духовній настанові до самозаглиблення, самопізнання, шляхетного індивідуалізму, прагненні до суверенності внутрішнього життя, що зберігається впродовж всього ХІХ ст. як ознака моральної позиції багатьох представників найрізноманітніших верств українського суспільства. (див. 2. С. 148-150)

Оригінальна постать Сковороди не раз привертала увагу великого російського письменника Льва Толстого. Він писав, що у українського філософа є багато близького в світогляді до нього.

Інтерес до творчості мислителя виявляли М. Коцюбинський, М. Горький, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко та багато інших.

І. Франко писав що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися “… нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральних взаємин, які у Франції проповідував Руссо”(21, с. 125)

РОЗДІЛ 3. МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ СКОВОРОДИ В ЕТИЦІ СУЧАСНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ОСОБИСТОМУ І СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

Г. Сковорода не уминув своєю увагою і проблеми виховання. Він розумів усю відповідальність, яку несуть батьки: відповідальність і перед власною дитиною, і перед усім народом.

Григорій Сковорода стверджував, що кожна дитина від природи здібна, має певні таланти, і завдання батьків насамперед полягає в тому, щоб побачити і розвинути ці таланти, не силувати дитину до тих занять, які їй не до вподоби, але по змозі сприяти розвиткові її природних нахилів. Як писав філософ у діалозі «Вдячний Еродій»: «Усяка справа має успіх, коли природа сприяє» (11, с. 95). На жаль, навіть у сучасному житті деякі батьки не розуміють цього. Нам відомі випадки, коли батьки намагаються примусити дитину стати тим, ким самі хотіли стати в дитинстві, зреалізувати свої власні бажання через життя своїх дітей. Проте це не дає щастя та гармонії ані дітям, ані їхнім батькам.

Сковорода наголошував на тому, що варто привчати дітей до праці. Філософ стверджував, що не треба примушувати дітей працювати або пропонувати їм тяжку працю, яка стане тільки мукою. Майстерність вихователя в тому, аби вибрати такі обсяги праці і такі завдання, які б давали дитині задоволення, щоб маленька людина з дитинства збагнула, що праця -- це не неприємна необхідність, а безмежне щастя бачити плоди власних зусиль, результат власної творчості. Саме тому Григорій Сковорода засуджував батьків, які розбещують своє дитя, бо з такої дитини не виросте працьовита, беручка до роботи людина, але людина, яка намагатиметься власну роботу і відповідальність за свої дії перенести на інших. Звісно, це не зробить світ кращим.

За часів Григорія Сковороди та й пізніше для виховання дітей запрошували закордонних гувернанток. Але талановитий педагог дуже різко висловлювався проти такого підходу, бо в гонитві за престижем втрачається одна з головних засад виховання - йдеться про принцип народності виховання. Адже дитина житиме в суспільстві, вона має бути вихована в дусі народних традицій, народної мудрості та моралі, в середовищі рідної мови. Тільки тоді дитина буде гармонійною особистістю, а суспільство зробить ще один крок на шляху до справедливості.

Чижевський визначав, що на думку Сковороди батьки є найліпші вчителі, але не відкидається й виховання фахового та шкіл (22, с. 198). Вчитель, на думку Сковороди, повинен допомагати розкрити етичну внутрішню природу дитини. Мислитель вважав, що діяльність учителя та виховника має бути більш допомогою природі, ніж активною працею над утворенням у дитини чогось нового. Освіта і виховання можуть вдосконалювати, а не створювати природні здібності.

У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки:

-- гуманізм;

-- демократизм;

-- висока моральність;

-- любов до батьківщини і народу.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів - створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Сковороди, суспільство.

Вчення Сковороди доречні і в особистому житті. Наприклад, ідея «сродної праці» не завадила би в сучасності. Хоч зараз не кожна людина може обрати спеціальність за покликанням та працювати за уподобанням, бо існує в наш час багато економічних, політичних та суспільних проблем. В суспільстві найчастіше не “сродність”, а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона “несродна” для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б “сродностями” до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.

Величезним досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх адекватного використання в системі суспільного поділу праці. Він цілком правий, коли розглядає “неспорідненість”, працю за нуждою чи зовнішнім примусом як причину індивідуального й суспільного зла.

Вихідним началом в аналізі “сродної праці” у нього є не суспільство, а людина, індивід, особистість, котра з народження “запрограмована” на певний вид діяльності. Але ж професій космонавтів, водіїв, трактористів, хіміків чи програмістів не було в минулому, оскільки не існували такі види діяльності і люди не народилися з цими професіями. Їх “сродна праця”, з одного боку - детермінована соціальними потребами, а з іншого - широкою варіативністю та мобільністю тих природних задатків (“сродностей”), розвиток яких суспільство може використовувати й спрямовувати у відповідності зі своїми потребами.

Сковорода скептично ставиться до денаціоналізації, до вживання чужих мов. Чижевський писав, що, правда, національний «поворот додому» не був для Сковороди останньою, найвищою метою (див. 22, с. 205). Але все ж таки не треба шукати щастя за морем, не «повзати по кулі земній», Бог не поклав щастя «в Америці або на Канарських островах, або в азіятському Єрусалимі», тому що щастя можна знайти і на рідній землі. (22, с. 204) І зараз ці думки Сковороди актуальні, бо ми повертаємося до вивчення народних традицій, звичаїв. Ми повинні використовувати досвід наших предків, бо це наша країна, наша земля, і наше життя відрізняється від закордонного, бо ми маємо свій менталітет. Треба зосередити увагу на цій ідеї великого мислителя.

Вчення Г. Сковороди, його “філософія серця”, ідеї гуманізму наводять на роздуми й сьогодні, бо проблеми людини та її щастя - завжди центральні в суспільстві, на якому б етапі свого розвитку воно не перебувало. Не зважаючи на те, якими б шляхами не йшов духовний розвиток України, все ж таки, все нові та нові зустрічі з постаттю Сковороди необхідні, тому щовже й на Заході росте увага до тих самих течій, які розробляв великий філософ.

ВИСНОВКИ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов'язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв'язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті.

Дослідники творчості Сковороди пов'язували його ідейно-теоретичну спадщину з філософськими традиціями античних філософів: Сократом, Платоном, Арістотелем, стоїками.

Філософія Г.С. Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Він підносив істинно людське, духовне начало в людині.

У його творчості віддзеркалюється символічно-образний стиль мислення. Ця особливість зумовлювалася специфікою культури українського бароко. Символіка для Сковороди - це світ реальності, в якому приховується потрібна людині істина. Це складова особливої мови спілкування з олюдненим, засвоєним почуттям і розумом світом.

Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних інструментах, малював, а головне -- створив численні літературні і філософські твори.

Основною проблемою філософії Сковороди є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він прагнув не відступати від них.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур. Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і Всесвіту людина -- малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина -- це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить ні від землі, ні від небес. Наше щастя -- світ душевний, пізнання самого себе. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у “сродності” з цією природою. Тобто сродна праця -- та, що відповідає природі людини.

Щодо Біблії, то філософ визнавав лише її алегоричний зміст, за допомогою якої він прагнув намалювати картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності всього.

Спираючись на розроблену концепцію трьох світів і двох натур, Григорій Сковорода створив філософське вчення, центром якого стала людина і проблеми досягнення нею щастя.

Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епохи і тому мають риси історичної обмеженості. Це було значною мірою повязано з існуючими релігійними традиціями. Але разом з тим він відбиває прогресивні ідеали своєї доби, є засновником нового філософського вчення, також послідовником передових педагогічних поглядів, слідуючи яким можна досягти заповітної мрії філософа -- виховання гармонійно розвиненої людини і створення ідеального, з точки зору Сковороди, суспільства.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Багалій Д. Український мандрований філософ - Григорій Сковорода. - К.:Обереги, 1993.

2. Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії. - К.: Либідь, 2004. - 488с.

3. Ерн В. Григорий Саввич Сковорода: Жизнь и учения. - М., 1912. - 343с.

4. Жизнь Григорія Сковороды // Григорій Сковорода . Повне зібрання творів: В 2т. -- К.: Наукова думка, 1973. -- Т. 2. -- С. 439-476.

5. Куташ І. Категорія щастя у філософії Сковороди // Хроніка 2000. - К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2000. - Вип.37-38: Україна:філософський спадок століть. - С. 333-349

6. Прокопович Ф. Етика // Філософські твори: В 2т. - К. - 1980. - С.505-515

7. Сковорода Г.С. Басні Харьковскія // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 107-133

8. Сковорода Г.С. Беседа 1-я, наречення Observatorium // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 282-296

9. Сковорода Г.С. Беседа 2-я, нареченная Observatorium Specula // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 296-307

10. Сковорода Г.С. Беседа, наречення двое // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 263-282

11. Сковорода Г.С. Вдячний Еродій // Дніпрова хвиля: Хрестоматія нововведених творів до шк. програм / За ред.. П.П. Кононенка. - К.: Рад. шк.., 1991. - 864 с.

12. Сковорода Г.С. Діалог, или разглагол о древнем мірЂ // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 307 - 324.

13. Сковорода Г.С. Діалог. Имя ему -- Потоп зміин // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.2. - С. 135-174.

14. Сковорода Г.С. Наркісс. Разглагол о том: узнай себе // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 154 - 201.

15. Сковорода Г.С. Начальная дверь ко христіанскому добронравію // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 144-154

16. Сковорода Г.С. Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 324 - 357.

17. Сковорода Г.С. Разговор, называемый Алфавит, или букварь мира // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 411 - 465.

18. Сковорода Г.С. Сад божественных пЂсней // Повне зібрання творів: В 2т. - К.: Наукова думка, 1973. - Т.1. - С. 60 - 91.

19. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука. - К.: Либідь, 1993. 720 с.

20. Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2т. - Т.2. - Симферополь: Реноме, 1997. - 624 с. - С. 377-385

21. Франко І.Я. План викладів історії літератури руської // Радянське літературознавство. - 1958. - №3. - С. 125.

22. Чижевський Д. І. Філософія Г.С. Сковороди. - Харків: Прапор, 2004. - 272 с.

Размещено на Allbest