Особлива роль у системі валютного регулювання належить ефективній організації валютного контролю. Так, згідно зі статутом МВФ сутність валютного контролю полягає в запровадженні адміністративних обмежень на неторговельні операції та операції капітального характеру з нерезидентами. Саме наявність валютного контролю передбачає втручання державних органів у функціонування валютного ринку.

Слід зазначити, що до об'єктів валютного контролю відносять наступні операції [6]: регулювання переказів та платежів за кордон, вивозу капіталу, репатріації прибутків, золота, грошових знаків та цінних паперів, а також обмеження вільної купівлі та продажу іноземної валюти; обов'язковий продаж державі частини одержаної іноземної валюти в обмін на національну валюту за офіційним курсом та зосередження валютних операцій в центральних, або уповноважених банках; контроль за створенням і ліквідацією авуарів резидентів та нерезидентів-учасників валютних операцій у країні; обмеження ввозу-вивезення валюти та валютних цінностей через митний кордон України; контроль за отриманням суб'єктами підприємницької діяльності кредитів в іноземній валюті та інші.

Зауважимо, що в Україні відсутній державний орган, який би комплексно розробляв загальнодержавну політику валютного контролю, втілював би її у конкретні практичні методи та заходи. На даний момент в Україні функції валютного контролю виконують декілька державних структур, зокрема, Національний банк України, уповноважені банки, Державна податкова адміністрація України, Міністерство зв'язку України, Державний митний комітет України, що звичайно не є сприятливим економічним явищем для ефективної реалізації державного валютного контролю.

Очевидно, що розвиток української економіки, яка протягом останніх декількох років набула статус ринкової передбачає великий обсяг припливу іноземного капіталу, що у свою чергу призводить до певних економічних ризиків.

Саме в таких макроекономічних умовах підвищується роль ефективної реалізації у державі валютного регулювання та валютного контролю, зокрема. Так, такі зарубіжні фахівці, як Улюкаев А. та Куликов М. [ 10 ] зауважують, що за умови припливу значної кількості іноземного капіталу виникають насамперед такі ризики: швидке зміцнення національної грошової одиниці, яке у свою чергу знижує конкурентоспроможність вітчизняних виробників не лише на світовому, але й на вітчизняному ринку; поява в країні «гарячого» короткострокового капіталу, для якого властиві підвищена мобільність і чутливість до змін на міжнародних фінансових ринках.

Значні обсяги такого капіталу можуть призвести до структурних перекосів у економіці, а термін його перебування в країні є практично непрогнозованим; наявність різних «ринкових бульбашок». Суттєвий приплив капіталу може сприяти «перегріву» невеликих фінансових ринків, характерних для країн з перехідною економікою; зниження ефективності самостійної грошово-кредитної політики. В умовах вільного руху капіталу практично неможливо дотримуватися її цільових показників, оскільки вони цілковито залежатимуть від непередбачуваної поведінки потоків капіталу.

Найцікавішим та найактуальнішим, на наш погляд, є те, що сучасна парадигма глобалізації ґрунтується на пріоритетності лібералізації валютних відносин як однієї із базисних характеристик нової глобальної системи. Проте, щодо доцільності застосування окремих валютних обмежень для стримування дестабілізуючих потоків іноземного капіталу, чи навпаки, запровадження лібералізації контролю за його рухом у країні, не існує єдиної економічної думки.

Так, такі західні науковці як М. Клейн та Дж. Олівей [ 13 ] стверджують, що у більшості індустріальних країн існує позитивний зв'язок між лібералізацією валютного регулювання та прискоренням темпів економічного зростання. Вчені зазначають, що у країнах у яких високий рівень лібералізації валютно-фінансових відносин вищі темпи економічного зростання. Проте, ця теорія не стосується країн із трансформаційною економікою, оскільки для отримання позитивного результату лібералізації таких відносин потрібен певний час.

Російські практики, такі як, В. Вороніна та О. Диннікова [ 4 ] та інші вважають, що масштабна лібералізація капітальних потоків у трансформаційних економіках із недостатньо розвинутою фінансовою системою є передчасною. Вони зазначають, що введення в дію певних норм і положень у російському Законі «Про валютне регулювання і валютний контроль», які передбачають лібералізацію для здійснення операцій валютного обміну та операцій, які пов'язані із рухом капіталу, не сприяє ні забезпеченню стабільності валютного ринку, ні зміцненню позицій Російської Федерації на світових ринках капіталу.

Вітчизняні вчені-економісти також не залишились осторонь дослідження цієї проблематики. Зокрема, значний внесок у певні аспекти лібералізації валютно-фінансових відносин зробили такі економісти як Я. Белінська [1] , Ф. Журавка [7], Ф. Рогач [8] та ряд інших. На їхню думку, доцільним є дотримуватися поступовості та виваженості у проведенні лібералізації валютних відносин, зокрема, мають бути враховані всі умови та наслідки переходу до гнучкого обмінного курсу в Україні.

Відомо, що лібералізація валютного регулювання передбачає поступове та виважене зняття валютних обмежень на поточні та фінансові операції платіжного балансу, а також зменшення втручання у функціонування валютного ринку не лише центрального банку держави, але й органів влади. Так, в економічній літературі розрізняють внутрішню лібералізацію, при якій знімаються бар'єри, що заважають міжгалузевому перетіканню капіталів та зовнішню лібералізацію, при якій знімаються обмеження на проведення валютних операцій на світових ринках капіталів, що створює сприятливий інвестиційний клімат та створює кращі умови для діяльності транснаціональних корпорацій.

У випадку проведення лібералізації завданням державної політики у сфері валютного регулювання є уникнення можливих ризиків, які пов'язані із рухом капіталів, а саме:

- істотні коливання обмінного курсу національної валюти під впливом неконтрольованого переміщення іноземних капіталів, що у свою чергу обмежує дії центрального банку щодо проведення автономної монетарної політики, а також утруднює його контроль за станом монетарної сфери;

- підвищення реального ефективного обмінного курсу та прискорення темпів інфляції у ситуації потужного припливу капіталу, який тисне у напрямі зміцнення національної валюти та зумовлює збільшення грошової маси в обігу внаслідок викупу іноземної валюти до міжнародних резервів;

- можливість раптової «втечі» капіталу внаслідок зміни очікувань інвесторів, а також погіршення стану державних фінансів у результаті активної стерилізації великих обсягів припливу іноземного капіталу.

Поряд із ризиками, які існують у випадку проведення лібералізації валютних відносин Україна може одержати і значні переваги. Так, відомий український економіст Я. Белінська [1] наводить основні з них, до яких можна віднести:

- розширення можливостей національних установ та організацій у здійсненні зовнішніх запозичень та активізація припливу прямих іноземних інвестицій;

- прихід на фінансові ринки іноземного банківського капіталу, що збільшує пропозицію кредитних ресурсів і сприяє зниженню їх вартості та стимулювання розвитку фінансових ринків і сектору небанківських фінансових посередників;

- удосконалення інфраструктури валютного ринку, розвиток та поширення валютних деривативів та інструментів страхування від валютних ризиків, а також посилення ринкових засад процесу курсоутворення;

- зменшення транзакційних витрат учасників зовнішньоекономічної діяльності завдяки усуненню потреби пошуку шляхів обходу валютних обмежень.

Звичайно, що для ефективного проведення будь-якого економічного процесу у країні повинні бути забезпечені певні макроекономічні передумови, це також відноситься і до процесу лібералізації валютно-фінансових відносин, та валютного регулювання, зокрема.

По-перше, в Україні повинен бути розбудований та зміцнений банківський сектор. Так, саме це дасть змогу вітчизняній економіці витримати вищу конкуренцію, коли на внутрішні фінансові ринки прийдуть філії іноземних банків, які забезпечуватимуть вищу якість обслуговування (в силу свого фінансового забезпечення та великого досвіду функціонування на ринках високорозвинутих країн) та нижчу вартість надання банківських послуг юридичним та фізичним особам.

По-друге, зближення рівнів внутрішніх та світових процентних ставок. Ця макроекономічна передумова дасть змогу запобігти небажаному припливу короткострокових спекулятивних капіталів, що у свою чергу збереже стабільність монетарної сфери у період проведення валютної лібералізації.

По-третє, підвищення рівня монетизації економіки та недопущення значного дефіциту державного бюджету, а також проведення виваженої фіскальної політики. Так, за низького рівня монетизації економіки гальмується розвиток валютно-фінансового сектору економіки країни. Також зазначимо, що у період лібералізації валютно-фінансових відносин фінансування дефіциту бюджету за рахунок розміщення державних цінних паперів серед нерезидентів є небажаним та небезпечним, оскільки це є поштовхом до додаткового припливу іноземного капіталу, що має спекулятивний характер.

Важливим етапом на шляху до проведення лібералізації валютного регулювання є підвищення гнучкості обмінного курсу, тобто плаваючого режиму валютного курсоутворення. Так, на відмінну від фіксованого режиму валютного курсоутворення, режим плаваючого валютного курсу є проявом ліберального підходу до державного регулювання, коли прямий адміністративний вплив держави практично відсутній. Державна економічна політика реалізується не шляхом прямого адміністративного втручання в економіку, а іншими, як правило, непрямими та опосередкованими методами, які мінімально деформують прояви вільних ринкових сил. За логікою такої ліберальної економічної політики, втручання держави у процеси курсоутворення є недопустимим, принаймні воно має бути якомога меншим.

На нашу думку, перевагами цього режиму є те, що за гнучкого номінального обмінного курсу потреба у корекціях реального обмінного курсу задовольняється краще, ніж за допомогою зміни цін і заробітної плати за режиму фіксованого обмінного курсу. Також ефективніше піддаються контролю стрімкі припливи, або відпливи капіталу (шляхом номінальних змін, а не змін реального обмінного курсу). Щодо можливого переходу України до режиму плаваючого валютного курсу, то слід зазначити, що цей перехід можна розпочати шляхом поступового зменшення участі НБУ на валютному ринку, або шляхом переходу до режиму валютного коридору, що передбачає встановлення державою на певний період часу максимальної та мінімальної межі коливання офіційного валютного курсу.

У світовій економічній науці, а також у практиці розвинутих країн і міжнародних фінансових організаціях накопичено великий досвід валютного регулювання, однак цей досвід не допоміг уникнути та передбачити багатьох валютних криз. Саме тому, на нашу думку, розглядаючи валютне регулювання, слід детальніше зупинитись на такому понятті як механізм валютної трансмісії.

Так, як зазначають відомі українські вчені-економісти А. Гриценко та Т. Унковська [5] під механізмом валютної трансмісії потрібно розуміти механізм передачі імпульсів, які породжуються діями у сфері валютного регулювання або спонтанними змінами валютного курсу, в фінансовий та реальний сектори економіки, і в кінцевому результаті позначаються на темпах економічного зростання та інфляції. Каналами валютної трансмісії називаються шляхи, якими розповсюджується ланцюгова реакція економічних імпульсів, що виникли внаслідок змін у валютній сфері. Тобто, канал валютної трансмісії описується послідовністю безпосередньо пов'язаних між собою економічних параметрів, що характеризують стан певної області економічної системи, на яку поширюється вплив змін валютного курсу.

Ми розділяємо думку вище згаданих науковців про те, що канали валютної трансмісії доцільно систематизувати за такими класифікаційними ознаками:

- за сутністю економічних процесів, які відбуваються за певним каналом і відповідно - за змістовим складом змінних, які цей канал утворюють;

- за структурою каналу: деякі канали є лінійними ланцюгами взаємопов'язаних змінних, а деякі - мережевою структурою, яка відображає багатоканальну дію певного параметра на інфляцію та економічне зростання;

- за силою зв'язків, які формують канал. Сила впливу зміни одного параметра на інший відображається через рівень його еластичності. Так, якщо певна економічна зміна пов'язана з валютним курсом через лінійний трансмісійний канал, то її еластичність відносно курсових коливань є суперпозицією еластичностей, які характеризують усі проміжні ланки даного каналу;

- за наявністю зворотних зв'язків у структурі каналу. Якщо трансмісійний канал містить зворотні зв'язки, тобто має місце зворотна дія певної результуючої змінної на валютний курс або іншу попередню змінну, цей канал називається трансмісійним каналом зі зворотнім зв'язком.

У процесі здійснення державою валютного регулювання, навіть дієвого і раціонального, досить складно спрогнозувати валютну кризу, саме тому, врахування особливостей трансмісійних каналів дозволяє краще зрозуміти природу виникнення світових валютних криз, що в свою чергу дасть змогу їх передбачити, а також цей механізм досить точно відображає взаємозв'язок між валютним регулюванням та системою економічних відносин у будь-якій країні.

Слід наголосити, що діюча система валютного регулювання потребує удосконалення, насамперед, це передбачає підвищення якості валютного законодавства. Так, в Україні ще досі не прийнято закон «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», проект якого існує вже цілих сімнадцять років.

Висновки до Розділу І

У контексті висвітленого вище матеріалу слід зробити висновок про те що, в Україні повинні змінитися загальні макроекономічні умови, що передбачають підвищення монетизації української економіки, розвиток фінансової системи, насамперед підвищення рівня стійкості банківського сектору, зближення рівнів внутрішніх та світових процентних ставок, що дасть змогу запобігти небажаному припливу короткострокових капіталів, які переважно носять спекулятивний характер та у перспективі лібералізувати сферу валютних відносин.

Можна зробити теоретичне узагальнення про те, що в умовах глобалізації Україна отримає значні переваги у випадку лібералізації валютного регулювання, однак ситуація, яка склалась у 2012 році (світова економічна криза) та продовжується у 2013 навряд чи дозволить відчути ці можливості, але може наштовхнутись на всі можливі ризики, які ще більше усугублять і так нестабільну економічну ситуацію в нашій країні.

Необхідно також зазначити, що при визначені перспектив розвитку системи валютного регулювання України обов'язково мають враховуватися особливості валютних політик зарубіжних країн, оскільки економіка України є відкритою, а отже залежною певною мірою від дій основних зовнішньоекономічних партнерів.

Валютне регулювання відіграє надзвичайну важливу роль у системі економічних відносин, тому потребує покращення у здійсненні валютної політики держави, як в короткостроковому, так і довгостроковому періодах.

Розділ II. Використання механізму державного регулювання валютного ринку на прикладі України

2.1 Вітчизняний досвід державного регулювання валютного ринку

Становлення незалежної України неодмінно пов'язано з реалізацією валютної політики, яку, залежно від особливостей економічного розвитку країни, можна поділити на декілька етапів. Основні засади валютної політики були сформовані в умовах економічної кризи, що супроводжувалася значним зростанням рівня інфляції, дефіциту бюджету, спадом виробництва та порушенням існуючих зв'язків між республіками колишнього Радянського Союзу. Цей етап (1991-1993 рр.) характеризувався [9, с. 175]: відсутністю національного законодавства з питань валютного регулювання і валютного контролю, недосконалістю економічної й податкової політики, яка проводилась у сфері зовнішньоекономічної діяльності; низьким рівнем організації роботи банківської системи у цій сфері; наявністю незначних обсягів валютних резервів Національного банку України і реальною загрозою їх повного вичерпання в умовах девальваційного тиску на курс національної валюти; активним використанням іноземних валют у внутрішньому грошовому обігу.

Цей період також характеризується формуванням власної грошової системи України. Зокрема, 1 січня 1992 р. [27] введено купони багаторазового використання. До зазначеного періоду функцію засобу платежу виконував російський рубель, що було обумовлено відсутністю національної системи валютного регулювання і лише у листопаді 1992 р. зупинено його функціонування в грошовому обігу на території України, а єдиним законним платіжним засобом стає український карбованець [51].

В Україні лише у 1992 р. започатковано створення валютного сегмента грошового ринку, внутрішню основу якого спочатку складали комерційні банки, що одержали ліцензію на право проведення операцій з іноземною валютою та здійснення міжнародних розрахунків. Із вересня 1992 р. розпочала роботу Валютна біржа Національного банку, засновниками якої стали понад 40 комерційних банків, а у липні 1993 р. її було реорганізовано в Українську міжбанківську валютну біржу.

У зв'язку з необхідністю реалізації політики, спрямованої на підтримку курсу національної валюти, в 1992 р. було розпочато роботу зі створення офіційного валютного резерву Національного банку України. На першому етапі формування його структура була такою: долар США - 40 %, німецька марка - 20 %, екю - 20 %, інші валюти - 15 %, золото - 5 %. У подальшому, у зв'язку зі збільшенням обсягів валютних операцій та лібералізацією валютного ринку, ця структура періодично змінювалася.

Національний банк використовував валютні інтервенції для регулювання грошово-кредитного ринку, але переважно не задля впливу на обсяг грошової маси, а як інструмент, за допомогою якого формувався курс національної валюти відносно інших валют. Центральний банк також встановлював правила торгівлі іноземною валютою, відповідно до яких на валютній біржі формувався курс українського карбованця відносно інших валют.

На даному етапі в основному здійснювалося регулювання не валютної, а грошово-кредитної політики через кредитування уряду та реального сектору економіки. Зокрема, обсяги наданих кредитів Національним банком уряду країни у 1992 р. зросли у 34 рази порівняно з попереднім роком; у 1993 р. - у 7 разів, а у 1994 р. - в 11 разів, що негативно позначилося на стрімкому зростанні індексу споживчих цін, значення якого відповідно збільшилося у 21, 102,6 та 5 разів [55, с. 205]. Унаслідок безконтрольної кредитної емісії та спаду виробництва національна валюта стрімко девальвувала: у 1992 р. офіційний курс українського карбованця становив 638 крб. за 1 долар США, у 1993 р. - 12610 крб., у 1994 р. - 104200 крб. (значення наведені за станом на кінець періоду [55, с. 21]).

З метою стримання економічного спаду було запроваджено низку заходів, зокрема:

- встановлено граничний розмір маржі між курсом купівлі та курсом продажу іноземної валюти за безготівковими операціями не більш як 2,5 відсотка від офіційного валютного курсу, за готівковими операціями - не більше 2,5 відсотка від подвоєного офіційного валютного курсу;

- посилено контроль за своєчасністю надходження валютних коштів на рахунки та їх переміщення через митний кордон України.

У лютому 1993 р. з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” на законодавчому рівні були закріплені основні засади реалізації валютної політики [2], в яких національну валюту визнано єдиним законним засобом платежу на території України. Із листопада 1993 р., після запровадження фіксованого курсу гривні, торги валютою на УМВБ було припинено. Її продаж за офіційним курсом, залежно від першочергових потреб держави, проводив тимчасово створений Тендерний комітет.

Другий етап реалізації валютної політики (1994-1996 рр.) характеризується: зниженням частки кредитів, наданих Національним банком уряду; встановленням порядку коригування процентних ставок за кредитами, наданими комерційними банками суб'єктам господарювання; запровадженням обов'язкового резервування від коштів, які знаходяться на валютних депозитних рахунках; застосуванням державних цінних паперів, як інструменту фінансування дефіциту бюджету.

З 11 березня 1994 р. було започатковано аукціони з продажу американського долара, а з квітня - німецької марки і російського рубля. Поступовий вихід з кризової ситуації сприяв становленню рівних умов доступу комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ [49], що також супроводжувалося зниженням облікової ставки та зняттям обмежень на вартість кредитів, наданих комерційними банками. Однак аукціонна форма торгів виявилася неефективною, оскільки не відповідала існуючим умовам валютного регулювання.

З метою сприяння розвитку валютного ринку та зовнішньоекономічних відносин із жовтня 1994 р. було відновлено торги іноземною валютою на Українській міжбанківській валютній біржі [29]. Угоди з купівлі-продажу іноземної валюти в безготівковій формі на внутрішньому ринку України спочатку укладалися тільки на біржовому ринку. Проте з розвитком банківської системи і лібералізацією валютної торгівлі з початку 1995 р. з'явився ще один сегмент валютного ринку - міжбанківський ринок, де угоди укладаються безпосередньо між банками, уповноваженими здійснювати валютні операції. Також було скасовано обов'язковий викуп 10 % валютних надходжень суб'єктів господарювання до офіційних валютних резервів НБУ [44].

На третьому етапі (1997-1998 рр.) відбувалося призупинення економічного спаду та подальша лібералізація валютного ринку. У цей період валютний ринок України зазнав значного тиску внаслідок залучення урядом України короткотермінового капіталу іноземних інвесторів для потреб фінансування дефіциту бюджету шляхом реалізації облігацій внутрішньої державної позики безпосередньо через міжбанківський ринок та Українську міжбанківську валютну біржу. Тиск коштів нерезидентів протягом року був нерівномірним та різноспрямованим і його можна поділити на два періоди.

У січні -- серпні 1997 р. спостерігався значний приплив валютних коштів, унаслідок чого пропозиція доларів США перевищила попит на них, а курс гривні порівняно з початком року знизився на 1,7 %. З метою нейтралізації надлишкової пропозиції доларів США Національний банк України проводив політику стримування надмірної ревальвації гривні шляхом викупу надлишкової пропозиції іноземної валюти.

Із вересня 1997 р. ситуація на валютному ринку почала різко змінюватися через відплив іноземного капіталу в зв'язку з фінансовою кризою в Азії. Іноземні інвестори виводили свій капітал із країн з нестабільною економікою. Характерною рисою валютно-курсової політики в 1997 р. було забезпечення керованості обмінного курсу в межах валютного коридору 1,7-1,9 гривні за долар США, офіційно встановленого з 01.09.1997 р.

Використання валютного коридору, як одного з елементів управління ринком, дало можливість визначити чіткі орієнтири для учасників зовнішньоекономічної діяльності, а жорстка верхня межа стала важливим антиінфляційним фактором, що дало змогу попередити інфляційні очікування й ефективно стримувати темпи внутрішнього знецінення гривні. Система валютного коридору відіграла значну роль при проведенні грошово-кредитної політики в 1997-1998 рр. та в першому півріччі 1999 р.

У 1998 р., у зв'язку з фінансовою кризою в Росії та наявністю тісних торговельних відносин з нею України, з метою недопущення наслідків кризи на український грошово-кредитний ринок Національним банком було введено окремі елементи адміністративного контролю за проведенням валютних операцій:

- з вересня 1998 р. було введено обов'язковий продаж 75 % надходжень в іноземній валюті на користь резидентів [28] і в цьому ж місяці вимогу знижено до 50 відсотків [33];

- з грудня 1998 р. введено тимчасові обмеження щодо кредитування банківськими установами резидентів в іноземній валюті [36];

- проведення безготівкових операцій з купівлі-продажу вільно конвертованої валюти здійснювалося лише через Українську міжбанківську та Кримську валютні біржі;

- введено обов'язкове документальне підтвердження клієнтом фактичного надходження товарів та отримання послуг при розгляді заявок на купівлю іноземної валюти;

- встановлено обмеження на купівлю іноземної валюти банками-нерезидентами.

Запроваджені заходи з паралельним посиленням контролю за валютними операціями та дотриманням жорсткіших нормативів банківської діяльності сприяли стабілізації економічної ситуації з подальшим застосуванням лібералізаційних заходів.

Реалізація валютно-курсової політики на четвертому етапі (з 1999 р. по 2004 р.) проводилася в умовах виходу з економічної кризи та поступового економічного зростання, зумовленого нарощенням обсягу виробництва, зниженням рівня інфляції, дефіциту бюджету, збільшенням експорту, що забезпечило формування позитивного сальдо поточного рахунку. Запроваджені стабілізаційні заходи сприяли отриманню перших за довгі роки економічної кризи прибутків підприємствами. Зазначені економічні зрушення надали можливість знизити значення облікової ставки Національного банку, що позитивно позначилося на вартості кредитів для суб'єктів господарювання та населення, сприяючи підвищенню доступності позикових ресурсів для суб'єктів ринку. Це дозволило поступово відійти від жорсткого адміністративного регулювання та взяти курс на лібералізацію валютного ринку.

Національний банк України на підставі даних за операціями купівлі-продажу валюти, яку одержував від комерційних банків, самостійно визначав офіційний курс гривні до інших іноземних валют.

Із метою недопущення спекуляцій на валютному ринку у грудні 1999 р. було започатковано роботу Торговельної сесії та Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку [12] згідно з якими щоденні валютні операції здійснювалися у режимі реального часу, тобто після часу, відведеного на торги, всі операції призупинялися і куплену валюту в той же день не можна було знову продати. Цей режим дав позитивні результати, внаслідок чого тиск на валютний сегмент ринку різко зменшився.

Винятково важливе значення для регулювання валютного ринку мало ухвалення в 1999 р. Закону України "Про Національний банк України", в якому Національний банк визначено особливим центральним органом державного управління, який встановлює порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами.

Із другого півріччя 1999 р. від режиму валютного коридору Національний банк перейшов до режиму плаваючого обмінного курсу, а з лютого 2000 р. таку валютну політику визнано офіційною [11], що стало логічним продовженням послідовної політики лібералізації валютного ринку, яка проводилася Національним банком України протягом 1999 р.

Введення режиму плаваючого обмінного курсу, а також запровадження в грудні 1999 року на міжбанківському ринку Торговельної сесії забезпечили стабілізацію курсу національної валюти, що сприяло зменшенню коливання обмінного курсу гривні у всіх секторах валютного ринку при загальному зростанні обсягу операцій.

Призупинення економічного спаду сприяло скасуванню обмежень на попередню (авансову) оплату за імпортними договорами з 1 липня 1999 р. [53]. Із січня 2000 р. банківські установи отримали дозвіл на кредитування в іноземній валюті фізичних осіб [31].

Таким чином забезпечення високого рівня контролю за валютним ринком України та стабільності національної грошової одиниці на початку 2000 р. було досягнуто завдяки використанню суто ринкових методів регулювання та управління грошово-кредитною системою, що підтвердило правильність застосування Національним банком України відповідних інструментів монетарної політики.

Заходи щодо лібералізації валютної політики відбувалися і у подальшому, зокрема: подовження часу роботи Торговельної сесії на міжбанківському ринку України; надання більшої можливості банківським установам у проведенні операцій із банківськими металами (наприклад, згідно з Положенням про організацію торгівлі банківськими металами на валютному ринку [25] до березня 2003 р. банківська установа у роздрібній торгівлі могла продати за однією угодою або одному контрагенту не більше ніж 100 грамів золота, платини чи металів платинової групи або 1000 грамів срібла у зливках чи монетах у кількості не більше ніж 10 золотих, платинових або срібних монет, проте з внесенням змін [32] обмеження встановлено лише в сумі 50000 грн.

У період з 2000 до 2004 рр. Національний банк в умовах офіційного проголошення запровадження плаваючого валютного курсу фактично утримував його на встановленому рівні, дозволяючи лише незначні коливання. Проте, починаючи з 2005 р. Національний банк фактично надає більшої гнучкості національній грошовій одиниці (значення офіційного обмінного курсу наближає до ринкового), що характеризує початок нового п'ятого етапу реалізації валютно-курсової політики.

Із 2005 р. відбувається сповільнення темпів економічного розвитку, що проявлялося у зниженні приросту ВВП, значному зростанні дефіциту бюджету (порівняно з 2000-2003 рр.), від'ємного сальдо поточного рахунку й рівня інфляції. Також у визначений період надходить значний обсяг спекулятивного капіталу, негативний вплив якого посилювався через зростання зовнішніх корпоративних запозичень та приросту іноземних інвестицій від приватизації. Ситуація, що склалася, вимагала запровадження невідкладних заходів, зокрема для зниження тиску на валютний курс гривні через перевищення її пропозиції над попитом, Національним банком було проведено ревальвацію гривні на 4,8%. Певною мірою стабілізації ситуації сприяло й підвищення рівня негативних очікувань у іноземних інвесторів через погіршення макроекономічної ситуації в країні. Крім того Постановою № 101 від 31 березня 2005 р. було відмінено обов'язковий продаж 50 % надходжень в іноземній валюті на користь резидентів [54]. У процесі реалізації валютної політики було також запроваджено індивідуальне ліцензування за певними операціями з іноземною валютою [40].

Починаючи з 2005 р. для лібералізації валютної політики Національного банку було характерне: збільшення строку, протягом якого резидент зобов'язаний зарахувати виручку в іноземній валюті на валютний рахунок, зниження вимог щодо переліку спеціальних документів, необхідних для отримання банківської ліцензії та документів для отримання письмового дозволу; підвищення норм вивезення та ввезення готівки і банківських металів через митний кордон України (інструкція про переміщення готівки та банківських металів через митний кордон України [39, (у редакції від 15 січня 2011 р.)], наприклад, дозволялося фізичній особі ввозити та вивозити валюту в сумі, що не перевищує 50000 грн., у т.ч. ювілейні та пам'ятні монети із недорогоцінних та дорогоцінних металів у сумі, що не перевищує 3000 гривень, натомість з липня 2012 р. верхня межа обмежень становить 10000 євро, при цьому юридичним особам такий ліміт щодо суми не встановлюється (тобто без обмежень) [47]. Проте вимоги до розміру регулятивного капіталу, формування якого є основною умовою для отримання дозволу на здійснення операцій із валютними цінностями помітно посилилися.

Лібералізація валютної політики супроводжувалася встановленням жорсткіших вимог у сфері валютного регулювання та підвищенням відповідальності за порушення вимог валютного законодавства [24]. Зокрема, одним з основних інструментів регулювання валютного ризику для банківських установ згідно з постановою Правління Національного банку «Про затвердження інструкції Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» № 368 від 28 серпня 2001 р. було встановлення нормативів їх відкритої валютної позиції.

Валютна позиція уповноваженого банку визначалася щоденно, окремо щодо кожної іноземної валюти та кожного банківського металу. До листопада 2005 р. значення цих нормативів (Н 13, Н 13-1, Н 3-2) відповідно становили не більше ніж 35, 30 та 5%. Із внесенням зміни значення нормативу Н 13 встановлено на рівні не більше ніж 30 %, Н 13-1 - 20%; Н 13-2 - 10 % [30].

Із метою зниження валютного ризику Національний банк встановив вимоги щодо його покриття капіталом (відповідно до вимог адекватності капіталу) через лімітування відкритих валютних позицій.

Крім того, постановою Правління Національного банку України «Про регулювання грошово-кредитного ринку» № 403 від 7 листопада 2011 р. до складу зобов'язань банків, які підлягають обов'язковому резервуванню, віднесено кошти, залучені банками від банків-нерезидентів та фінансових організацій-нерезидентів.

Таким чином, напрям проведення валютно-курсової політики неодмінно пов'язаний із динамікою економічного розвитку країни. Тривалий час утримання сталого обмінного курсу гривні було своєрідним якорем стабільності. Проте останнім часом, в умовах наявного економічного спаду, валютний курс також є вагомим інструментом подолання інфляційних процесів. Зокрема, 20 травня 2012 р. Національним банком було проведено укріплення грив ні на 4 %, що призвело до підвищення офіційного курсу гривні з 5,05 грн. до 4,85 грн. за 1 долар США. Наслідком певної волатильності обмінного курсу гривні відносно інших валют, що мало місце починаючи з 2005 р., була рекласифікація у 2012 р. Міжнародним валютним фондом валютного режиму України з де-факто фіксації до долара (de facto dollar peg) на режим керованого плавання (managed float).

Натоміть розгортання світової фінансової кризи внесло свої корективи у роботу національного валютного ринку. Починаючи з вересня 2012 р. ситуація на валютному ринку змінилася, зокрема, суттєво скоротилися надходження іноземної валюти в країну через економічний спад у країнах світу. Причиною загострення ситуації також було зниження надходження виручки від експорту продукції через падіння світових цін на традиційні товари експорту. У наслідок зазначених змін, що супроводжувалися стрімким зростанням попиту на іноземну валюту, посиленням девальваційних очікувань у суспільстві та загальною невизначеністю відбулося знецінення національної валюти на міжбанківському валютному ринку. Відсутність економічних передумов посилення обмінного курсу національної валюти призвело до початку стрімкого знецінення гривні: за вересень девальвація офіційного курсу становила 0,32 %, жовтень - 18,5 %, листопад - 17,04 %, грудень - 14,21%.

Для стримання та мінімізації негативного впливу фінансової кризи на економічний розвиток країни Національним банком України було запроваджено низку заходів у сфері валютно-курсової політики. Зокрема, в умовах стрімкого зростання попиту на іноземну валюту регулятором запроваджено адміністративні обмеження, спрямовані на зниження спекулятивного тиску на гривню та обмеження її девальваційного тренду. Встановлення жорстких обмежень на курс продажу долара США населенню на готівковому ринку й посилення вимог до заявок уповноважених банків щодо купівлі іноземної валюти [65], що супроводжувалося запровадженням обмежень на операції банківських установ з цією валютою, забезпечили зниження обсягу спекулятивних операцій уповноважених банків на валютному ринку. Через встановлення жорстких обмежень на готівковий курс іноземної валюти банківські установи почали стягувати комісійну винагороду за здійснення операцій з купівлі-продажу готівкової іноземної валюти [68], що також було зупинено регулятором.

З метою забезпечення мінімізації відтоку іноземної валюти з країни Національним банком запроваджено обмеження щодо купівлі та обміну іноземної валюти, необхідної для проведення розрахунків із нерезидентами за імпорт продукції (робіт, послуг, прав інтелектуальної власності), яка має здійснюватися лише за умов фактичного надходження товару на територію України [37].

Для обмеження спрямування отриманих на рефінансування коштів банківськими установами на проведення спекулятивних операцій на валютному ринку, що мало негативний вплив на обмінний курс гривні, Національним банком посилено вимоги щодо рефінансування. Зокрема, регулятором запроваджено проведення підтримки ліквідності лише базуючись на детальному аналізі заявки кожного окремого банку з урахуванням стану поточної ліквідності, зменшення депозитів, кредитної активності та участі на міжбанківському кредитному ринку [67]. Поряд із заявою банківські установи повинні подати детальну інформацію про причини втрати ліквідності [64].

Крім того, для посилення контролю за валютними операціями банківських установ встановлено вимогу щодо подання уповноваженими банками інформації стосовно розподілення фактично купленої у Національного банку України іноземної валюти з метою виконання заяв та доручень клієнтів і за операціями самого банку, в тому числі в межах лімітів відкритої валютної позиції банку [45]. З метою забезпечення стабільності на валютному ринку постановою правління Національного банку України №107 від 28.02.2013 р. «Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України та встановлення лімітів відкритої валютної позиції банку» скасовано вимогу щодо необхідності розрахунку нормативів ризику загальної відкритої валютної позиції та запроваджено зміни до лімітів відкритої валютної позиції банку.

З метою зниження ризиків банків за кредитними операціями, Національним банком посилено вимоги до порядку формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, що обумовлено значним рівнем кредитного ризику в умовах знецінення національної валюти та посилення боргового навантаження на позичальників у іноземній валюті, які не мають постійних джерел надходження валютної виручки. Крім того, запроваджено вимогу обов'язкового моніторингу кредитів щодо їх цільового використання у відповідності до умов кредитного договору [38].

Національним банком також було посилено нормативи щодо обов'язкового резервування для формування банками обов'язкових резервів, особливо за коштами в іноземній валюті.

Запроваджена регулятором низка заходів сприяла певній стабілізації валютного ринку, що супроводжувалося зниженням спекулятивних операцій з іноземною валютою. Це дозволило Національному банку зняти ряд жорстких обмежень за операціями на валютному ринку.

Зокрема, відміну жорсткого регулювання обмінного курсу купівлі та продажу готівкової іноземної валюти замінено на вимогу до банківських установ встановлювати щоденно курси купівлі та продажу іноземних валют за гривні в касах банку, у їх відокремлених підрозділах, а також у пунктах обміну валюти до початку робочого дня лише згідно з наказом (розпорядженням) Голови Правління банку [66].

В умовах поглиблення фінансової кризи Міжнародним валютним фондом була надана фінансова допомога в рамках програми Стенд-бай. Ураховуючи вимоги Меморандуму про економічну та фінансову політику і Технічного меморандуму про взаєморозуміння Національним банком було надано більшу гнучкість гривні, що супроводжувалося запровадженням валютних аукціонів у поєднанні з внесенням коригувань у роботу міжбанківського валютного ринку залежно від ситуації на валютному ринку України.

Таким чином можна констатувати, що реалізація валютно-курсової політики здійснюється у відповідності до поставлених завдань, основними з яких нині є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, що реалізується через регламентацію валютних операцій. Так на першому етапі формування валютно-курсової політики відбувалося паралельно із становленням банківської та грошової системи країни. На другому етапі запровадження низки заходів із подолання гіперінфляції та стрімкого знецінення національної валюти супроводжувалися розвитком валютного ринку. Призупинення економічного спаду сприяло лібералізації валютного ринку з одночасним посиленням контролю за валютними операціями, що характерно для наступних етапів реалізації валютної політики. Натомість останній етап відзначається застосуванням жорстких адміністративних заходів у сфері валютного регулювання, що обумовлено поглибленням фінансової кризи і спрямовано на стабілізацію економічної ситуації.

Отже, ефективна реалізація валютної політики в умовах глобалізації економічних процесів має сприяти посиленню конкурентоспроможності товаровиробників та сталому поліпшенню макроекономічних показників.

2.2 Запровадження плаваючого валютного курсу: переваги та недоліки механізму курсоутворення

Валютна політика є важливим фактором здійснення впливу як на рівень внутрішніх цін, так і на загальний стан платіжного балансу країни, її конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Це є наслідком того, що величина валютного курсу визначає ціну товарів і послуг на зовнішньому ринку і ціну імпортованих товарів і послуг на внутрішньому.

Регулювання валютного курсу гривні є дуже важливим та відповідальним заходом і повинно залежати від конкретної ситуації, у якій перебуває країна, і враховувати стратегічні цілі її розвитку. Визначаючи систему регулювання валютного курсу, НБУ намагається тримати під контролем стабільність гривні, що є одним із головних завдань НБУ відповідно до Закону України "Про Національний банк України" [1], адже зміна валютного курсу національної грошової одиниці неоднозначно впливає на стан поточного рахунку платіжного балансу.

Існування правил валютного регулювання завжди відзначалося як важлива складова державного регулювання. Деякі розвинені країни виявили свою перевагу в тому, що лібералізували валютне регулювання, але могли це зробити тільки завдяки тому, що їхні валюти були такі стабільні та торговельно-спроможні, що ці валюти взагалі не потребували впровадження жодних правил валютного регулювання. Водночас, у ринковій економіці валютний курс визначається на валютному ринку, а тому досить складно піддається регулюванню.

Під валютно-курсовою політикою треба розуміти складову частину валютної політики, що представляє собою законодавчо закріплені повноваження Національного банку із здійснення комплексу заходів у сфері регулювання, контролю й адміністрування валютного курсу, спрямованого на забезпечення його ефективної динаміки, для досягнення цілей грошово-кредитної політики держави. Вона реалізується через державне регулювання валютного курсу і спрямовується на стабілізацію курсових змін, а також підвищення або зниження валютного курсу відповідно до її цілей та задач. Варто зазначити, що валютно-курсова політика не розглядається як самостійний компонент програмних документів, а реалізується як складова валютної політики у межах заходів загальної монетарної політики [26].

Своєю чергою, встановлення обмінного курсу, відповідно до чинних правил і норм валютного регулювання, називається валютним котируванням. Котирування може передбачати встановлення валютного курсу або на законодавчому рівні у вигляді офіційного курсу Національного банку, або на основі ринкових механізмів, під впливом співвідношення попиту і пропозиції.

Виділяють два методи котирування валют: прямий і зворотний. Пряме котирування передбачає вираження одиниці іноземної валюти у певній кількості національної валюти [34]. Наприклад, в Україні один долар США прирівнюється до певної кількості гривні. Саме пряме котирування використовується у більшості країн світу.

Зворотне котирування - це прирівнювання одиниці національної валюти до певної кількості іноземної валюти [34]. Цей метод використовується у Великій Британії, де один фунт стерлінгів виражається у певній кількості дол. США. Використання цих методів не впливає на рівень обмінного курсу, а лише змінює форму його вираження. Отже, згідно з класифікацією Міжнародного валютного фонду, існують такі види систем регулювання валютного курсу:

1) режим фіксованого валютного курсу;

2) режим плаваючого валютного курсу;

3) проміжний режим валютного курсу.

Режим фіксованого валютного курсу передбачає встановлення Національним банком обмінного курсу національної валюти до певної іноземної валюти або системи валют, відповідно, за обмеженої грошово-кредитної політики. До основних його переваг можна віднести те, що для країн із високим рівнем інфляції фіксований обмінний курс може стати дисциплінуючим фактором внутрішньої економічної політики і сприяти підвищенню довіри до національної валюти. Також цей режим визначає стабільність і передбачуваність результатів зовнішньоекономічної діяльності.

До основних вад можна віднести: неможливість гарантувати, що курс залишиться незмінним протягом тривалого періоду, підтримання валютного курсу на заданому рівні обмежує Національний банк у реалізації інших цілей монетарної політики і потребує нагромадження значних обсягів золотовалютних резервів і, зазвичай, не відображає реальної вартості валюти, оскільки не реагує на зміни економічної ситуації та рівня інфляції в країні.

За режиму плаваючого валютного курсу визначальним фактором курсоутворення є попит та пропозиція на національну та іноземну валюту. Розрізняють вільний, обмежений та керований плаваючий курс. У сучасних умовах цей режим для України має більше вад, ніж переваг, а саме: непередбачуваність валютного курсу та спекуляції на валютному ринку (наприклад, прихід у країну спекулятивних інвесторів, які мають на меті заробити на коливанні національної валюти) і, як наслідок, може відбутися відповідне формування громадської думки, що плаваючий курс гривні рівносильний слабкій валюті. Це продемонстрували події за жовтень 2014 р., коли рекордно збільшився попит на долар. За цей період українці купили іноземної валюти на 3,2 млрд. дол., а продали - всього на 1,34 млрд. дол. Останній раз наші співвітчизники з таким «апетитом» купували валюту в кризовому листопаді 2012 р. Тоді вони скупили на 2,3 млрд. дол. більше, ніж продали, що призвело до значної девальвації національної валюти (гривня втратила близько 40 % своєї вартості). Але якщо два роки тому більшість громадян стояли в чергах і були переконані в неминучому краху гривні (прогноз, 15 грн. за долар, вважався помірним), то зараз очікування девальвації - це тільки одна з причин, але не головна. Ще одним із недоліків є не прогнозованість зовнішньоторговельних та інвестиційних потоків. У міру стабілізації ситуації на грошово-кредитному ринку, Національний банк України повинен уживати додаткових заходів щодо зменшення спекулятивного попиту на іноземну валюту.

Щодо переваг, то для України - це розширення можливостей Національного банку в забезпеченні різних цілей монетарної політики, наприклад, стимулювання економічного зростання завдяки прискоренню інфляції та навпаки, що також дасть змогу контролювати інфляцію. На сьогодні Національний банк використовує режим керованого плавання, який полягає у цілеспрямованій зміні вартості національної валюти, зазвичай, у бік девальвації.

Як поєднання двох зазначених вище систем, існує проміжний режим валютного курсу. Він представляє поєднання як державного регулювання, так і ринкової кон'юнктури. Але більшість провідних економістів і фахівців центральних банків різних країн дотримуються думки, що в умовах глобалізації економічних процесів із високим ступенем інтеграції фінансових ринків дедалі більшого поширення набувають лише режими плаваючого та фіксованого валютного курсу. Нині в Україні ведуться напружені дискусії щодо застосування оптимальної системи регулювання валютного курсу. Важливо також зауважити, що необхідно визначитися, для досягнення якої макроекономічної мети має використовуватися один із режимів. Для вибору потрібного режиму існують певні критерії, які пов'язані із структурними та інституційними характеристиками економіки.

Перший, як базовий, критерій - рівень розвитку ринкових відносин та ступінь відкритості економіки, що давало змогу б ефективно розподіляти ресурси та забезпечувати автоматичне відновлення економічних балансів. Вступ України до Світової організації торгівлі теж зумовив відкритість економіки. Згідно з цим критерієм, можна визначити, що він є аргументом на користь фіксованого валютного курсу.

Другий критерій - ступінь дестабілізації економіки. На цьому етапі відбувається економічна криза (зростання безробіття, прискорення темпів інфляції, знецінювання вкладів населення тощо) в Україні, отже більш прийнятним буде використання режиму фіксованого валютного курсу.

Третім критерієм є рівень золотовалютних резервів країни. У липні 2014 р. золотовалютні резерви НБУ становили на 31 липня 30,8755 млрд. дол. Варто зазначити, що з початку 2014 р. (у січні-липні) золотовалютні резерви НБУ збільшилися на 16,5 %. Це пов'язано із значними валютними інтервенціями НБУ задля стабілізації валютного ринку. Оскільки золотовалютні резерви залишаються на нормальному рівні, то це є фактором вибору плаваючого курсу.

Четвертим, одним із найпоширеніших критеріїв, який в цьому випадку сприяє фіксації валютного курсу, є масштаб економіки. Чим більш диверсифіковане виробництво та міжнародні зв'язки, які при цьому менш об'ємні, порівняно з внутрішніми товарно-грошовими потоками, тим меншими є для економіки зовнішні ризики.

П'ятий критерій - диверсифікація експорту, яка визначає структуру зовнішньої торгівлі та обсяг валютних надходжень. Цей процес є актуальним для нашої країни, тому що за січень-листопад 2014 р. негативне сальдо становило більш ніж 6,8 млрд. дол. за даними Держкомстату. Таким чином, девальвація національної валюти може не сприяти істотному збільшенню експорту через високу залежність від імпорту, а девальвація веде до подорожчання імпорту. До того ж експорт України не є конкурентоспроможним, товари з низькою доданою вартістю (металургійна, хімічна промисловість) надто схильні до кон'юнктурних впливів. У цих умовах більш доцільним було б використання плаваючого курсу.

Шостий критерій - рівень інфляції. Він визначає вибір режиму валютного курсу в тому разі, якщо спостерігається істотна різниця між темпами зростання цін у країні та ціновою динамікою її головних зовнішньоторговельних партнерів. В Україні індекс інфляції за 11 місяців 2014 р. становив 8,2 % (за даними Держкомстату). Це є один із найбільших показників серед усіх країн Європи, тому з огляду на цей фактор можна визначити, що було б ефективнішим використання фіксованого валютного курсу.

Останній, сьомий критерій - можливість отримання зовнішніх позик для збільшення валютних резервів або здійснення стабілізаційних заходів. Особливу роль відіграє співпраця Національного банку з Міжнародним валютним фондом, яка позитивно впливає на стабілізацію курсу. Наявність можливості надання нашій державі зовнішніх позик розглядається як аргумент на користь використання плаваючого валютного курсу.