Особливості інноваційної стратегії телекомунікаційної компанії на прикладі міжнародної корпорації "Вимпелком"

1. підвищений рівень невизначеності результатів. На досить екладні-ні процес розробки стратегії фірми накладаються невизначеності, зв`язані з оцінкою термінів, витрат, якості й ефективності продукції, що знову випускається. Це викликає необхідність розвивати таку специфічну функцію, як керування інвестиційними ризиками;

2. підвищений інвестиційний ризик інноваційних проектів. Це порозумівається новизною розв'язуваної проблеми, необхідністю раціонально визначити структуру інвестиційного портфеля, у якому переважають довгострокові і середньострокові складові. Виникає проблема з залученням інвесторів, готових йти на підвищений ризик;

3. посилення процесу виробничої, організаційної й управлінської реструктуризації фірми, зв'язаної з необхідністю розробляти і впроваджувати нововведення, сполучаючи це з необхідністю підтримувати стабільність виробничих процесів;

4. посилення протиріч у керівництві фірмою. Розробка, вибір і реалізація інноваційних проектів неминуче приводять до загострення протиріч між окремими групами керівників, що дотримують часом протилежних або не співпадаючих поглядів на роль інновацій у стратегії підприємства. Тому потрібно сполучити часом несумісні інтереси стратегічного і тактичного характеру, погоджувати рішення науково-технічного, фінансового і виробничого менеджменту, а також маркетингові рішення, що виходять від керівників, що дотримують відмінних поглядів на стратегію інновацій.

Усі вимоги та труднощі треба враховувати в технології розробки й оцінки інноваційних стратегій. В основі цієї технології лежить процес прийняття стратегічних рішень, які включають вибір оптимального варіанту з безлічі розглянутих альтернатив.

Стратегічне планування інноваційної діяльності в процесі формування інноваційної стратегії підприємства, передбачає проходження декількох етапів:

1) оцінка й аналіз зовнішнього середовища;

2) аналіз сильних і слабких сторін діючої системи керування;

3) аналіз стратегічних альтернатив;

4) вибір інноваційної стратегії;

5) реалізація стратегії.

На першому етапі перед організацією виникає проблема оцінки й аналізу зовнішнього середовища. Організація повинна оцінити зміни, які виникають чи можуть виникнути у плановому періоді; виявити чинники, які загрожують позиціям фірми; дослідити Чинники, які сприяють інноваційному розвитку фірми. Все це справляє життєво важливий вплив на фірму. Основними проблемами, пов'язаними 3 зовнішнім середовищем, можуть бути політика держави, економіка, ринок, конкуренція і так далі. Особливо важливим чинником є конкуренція, тому необхідно виявити основних конкурентів, їх ринкові позиції, провести дослідження за напрямами:

- оцінити поточну стратегію конкурентів (їх поведінку на ринку; прийоми просування товарів і таке інше);

- дослідити вплив зовнішнього середовища на конкурентів;

- зібрати відомості про науково-технологічні розробки суперників скласти прогноз майбутніх дій конкурентів.

Досконале вивчення сильних і слабких сторін найсильнішого і найслабкішого з конкурентів і порівняння результатів аналізу з власними показниками, дозволить оцінити розмір ресурсів, що характеризують власний потенціал, і потенціал конкурентів, що представляється важливим для прийняття обґрунтованих стратегічних рішень щодо кращого продумування та вибору інноваційноі стратегії (впровадження науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, проведення оформлення патентів, авторських посвідчень тощо).

На другому етапі компанія аналізує сильні і слабкі сторони діючої системи керування інноваціями. При цьому, можна поєднати перший та другий етап, і провести аналіз внутрішнього та зовнішнього середовища за допомогою ЅWОТ- аналізу.

ЅWОТ-аналіз поєднує внутрішній аналіз сильних і слабких сторін підприємства, а та кож зовнішній - аналіз можливостей, які несе в собі зовнішнє середовище, й загроз, які криються в ньому [1-6].

Внутрішній аналіз повинен охопліовати всі головні функції менеджменту, а також враховувати специфічні корпоративні характеристики підприємства, такі як наявність рідкісних здібностей, корпоративного стилю, фірмової культури. Існують деякі головні моменти, які треба враховувати при виконанні внутрішнього аналізу іннованійного підприємства.

Етап аналізу стратегічних альтернатив, передбачає оцінку варіантів інноваційних стратегій. Це дуже важливий етап, тому що кожен з варіантів несе в собі окрему долю ризику та загрози, які можуть в разі неправильної оцінки призвести до великих витрат на підприємстві.

Вибір стратегії є запорукоіо успіху інноваційноі діяльності. Фірма може виявитися в кризі, якщо не зуміє передбачати обставини, що змінюються, і відреагувати на них вчасно. Вибір стратегії - найважливіша складова циклу інноваційного керування підприємством, тому що з ним зв'язана розробка планів проведення досліджень та розробок, а також інших етапів інноваційної діяльності. В процесі розробки цих планів використовуються різні моделі та матриці, наприклад, матриця БКГ, модель вибору з обліком технологічних ринкових позицій. Далі йде етап реалізації стратегії інноваційного розвитку підприємства, який здійснюється на основі розробки оперативних планів і програм і установлення цілей, заходів щодо їхнього досягнення, визначенням термінів, відповідальних виконавців і ресурсів. Потім розробляється концепція управління, що повннна відповідати вимогам стратегічного інноваційного процесу й оріснтувати керівництво підприємства на виконання стратегічних програм. При цьому, до системи стратегічного управління інноваціями необхідне залучення лінійних керівників і керівників вищої управлінської ланки. Саме такий підхід дасть можливість керівникам не тільки зрозуміти зміст планової роботи стосовно інновацій, а і забезпечити краще виконання розроблених планів. Тому процес планування інновацій слід розглядати як необхідний атрибут діяльності керівника будь-якого рівня, що сприяє визначенню конкретних прийомів і методів здійснення планової роботи в межах концепції стратегічного управління. Але застосування децентралізації розробки стратегічних планів розвитку власних ресурсів на основі перенесення відповідальності за їхню якість на рівень структур підрозділів підприємства не дає можливості забезпечення ефективності стратегічного управління інноваціями. Це пояснюється відсутністю організаційних, технічних та фінансових можливостей керівників підрозділів здійснювати стратегічний моніторинг і активно впливати на чинники зовнішнього середовища.

Однією з необхідних складових стратегічного управління є наявність ефективної системи підготовки і перепідготовки кадрів, які здатні здійснювати стратегічне управління інноваціями. Така система повинна базуватися на використанні нових інформаційних технологій навчання, а також спеціалістів у галузі стратегічного моніторингу, новітніх технологій. Стратегічне управління інноваціями вимагає від менеджерів нестандартного мислення, розвинутих аналітичних здібностей, знань основ системного підходу до управління інноваціями. Це пов'язано з наявністю істотних відмінностей процесу планування в сучасних умовах, інформаційних технологій, що вимагає від менеджерів здібностей щодо оцінки нововведень. Стратегічне управління підприємством повинне бути заснованим на досконалій системі матеріального заохочення наукових робітників підприємства з метою забезпечення зростання доходів таких спеціалістів, що зайняті в системі впровадження інновацій. Така робота повинна відповідним чином заохочуватися, оскільки ії результати за своїм впливом на діяльність підприємства в багато разів перевищують результати роботи начальника цеху, хоча його діяльність теж відіграє не останню роль. Це обумовлено тим, що здійснення функціи стратегічного управління інноваціями вимагає творчого підходу, нестандартності рішень, великого досвіду та глибоких фахових знань.

Стратегічне планування інноваційної діяльності є важливою задачею кожної компанії, яка бажає:

- забезпечити кращий облік і контроль результатів діяльності;

- об'єднати стратегічні плани з поточними фінансовими;

- розробити і впровадити в практику більше альтернативних (формальних) планів на різних рівнях керування;

- зосередити увагу на головних питаннях життєдіяльності підприємства;

- підвищити рівень конкуренції;

- залучити до розробки планів не тільки менеджерів різних рівнів керування, але і фахівців інших напрямків діяльності;

- здійснити комплекс заходів щодо виконання планів;

- забезпечити краще проходження інформації з усіх рівнів керування.

Таким чином, можна сказати, що стратегічне планування інноваційної діяльності, як складова стратегічного керування представляє собою таку систему знань, яка відображає інформацію про методи, засоби збору, опрацювання, передачі даних, зв'язаних з прийняттям стратегічних рішень щодо нововведень, а також застосуванням різних підходів, поетапністю стратегічного планування, контролем за усім процесом управління.

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Основні форми фінансування інноваційної діяльності

Питання фінансування - це визначення необхідних для цієї мети обсягів фінансових коштів, джерел їх надходження і спрямування в рамках чіткого окреслення границь та суб'єктів цієї сфери діяльності. Відбувається воно через функціонування відповідної системи і належного до неї організаційно-економічного механізму.

Система фінансування науково-технічної й інноваційної діяльності розбудовується за такими принципами:

чітка цільова орієнтація системи, тобто забезпечення нею швидкого, широкого й ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень;

логічність, обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, які при цьому використовуються;

наявність багатьох і різних джерел (багатоканальність) фінансування;

комплексність системи, тобто можливість охоплення широкого кола технічних і технологічних нововведень та напрямів їхнього практичного використання;

адаптивність і гнучкість, що передбачає постійну спрямованість усієї системи й окремих її елементів на умови динамічних змін зовнішнього середовища для підтримки максимальної ефективності.

Реалізація цих принципів може бути успішною за наявності фінансового механізму, тобто сукупності певних методів і важелів фінансового впливу на науково-технічну й інноваційну сфери діяльності та відповідної системи індикаторів і інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив.

Сутність фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми ресурсів з одночасним встановленням джерел їх фінансування дня здійснення проектів, робіт, заходів науково-технічної та інноваційної діяльності підприємств і організацій.

Фінансове регулювання полягає в тому, що за допомогою відповідних економічних інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів юридичних і фізичних осіб, які впливають на забезпеченість останніх фінансовими ресурсами. Тим самим визначаються їхні фінансові можливості. Воно вибудовує відповідну систему економічних інтересів: можна стимулювати одних суб'єктів (чи певні сфери діяльності) й стримувати інших.

Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів і індикаторів, якими виступають елементи розподільних відносин. Одні з них діють у процесі вилучення частини доходів - податків і внесків у цільові та корпоративні фонди. Це інструменти первинного впливу. Другі, навпаки, впливають шляхом збільшення доходів - банківські позики й бюджетні субсидії. Це інструменти вторинного впливу. При цьому дія фінансових інструментів може мати як загальний для всіх суб'єктів характер на основі єдиного рівня оподаткування, кредитування й фінансування, так і селективний - на основі диференційованого підходу. Переважає селективний, бо саме він є основою забезпечення збалансування інтересів і суперечностей у суспільстві. Саме він є основною формою здійснення фінансової політики, визначальним елементом якої є питання «кого підтримувати?» Звідси виникає проблема спрямованості дії фінансового механізму. Стратегічне його призначення - створення такої системи відносин та інтересів, яка б не допускала виникнення проблем або ж зводила їх до несуттєвого рівня.

Основу фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності складають джерела фінансових ресурсів, до яких належать:

- бюджетні асигнування, які виділяються на загальнодержавному й місцевому рівнях;

- кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, які утворюються підприємствами, регіональними органами управління, іншими організаційними структурами;

власні ресурси підприємств (промислові інвестиції із прибутку й у складі витрат виробництва);

фінансові ресурси різних типів комерційних структур (інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових об'єднань, холдингових фінансово-промислових груп тощо;

іноземні інвестиції промислових та комерційних фірм і компаній;

ресурси національних і зарубіжних наукових фондів, інноваційних, венчурних фондів;

приватні накопичення фізичних осіб.

Існуючі джерела фінансування класифікуються залежно від тих чи інших ознак або характеристик [7, 17], що видно з табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Групування джерел фінансування науково-технічної й інноваційної діяльності

Група	Тип	Організаційна структура джерел у групі
Державні ресурси	Власні	Державний бюджет, бюджети регіонів; місцеві бюджети; позабюджетні фонди: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування; Державний фонд зайнятості; інші фонди
	Позичені	Державні запозичення: державні позики, зовнішні запозичення, міжнародні кредити та ін.
	Залучені	Державна кредитна система. Державна страхова система
Ресурси організації	Власні	Власні інвестиційні ресурси організацій
	Залучені	Внески, пожертвування, продаж акцій, додаткова емісія акцій. Інвестиційні ресурси інвестиційних компаній резидентів, у т. ч. пайових інвестиційних фондів. Інвестиційні ресурси страхових компаній-резидентів. Інвестиційні ресурси недержавних пенсійних фондів-резидентів.
	Позичені	Банківські, комерційні кредити, бюджетні та цільові кредити. Інвестиційні ресурси іноземних інвесторів, враховуючи комерційні банки, міжнародні фінансові інститути, інституціональні інвестори, організації.

Вибір джерел фінансових ресурсів, порядок їх залучення для науково-технічної і інноваційної діяльності безпосередньо пов'язаний з існуючим у країні організаційно-фінансовим механізмом їх використання.

Фінансування наукових та науково-технічних робіт (НДДКР) відбувається, в основному, за рахунок коштів вітчизняних і іноземних замовників (56,1% у 2004 р) При цьому кошти вітчизняних замовників зросли майже в 1,8 рази а іноземних -1,9 рази.

Рівень фінансування науково-технологічної сфери у сучасному світі, з одного боку, як правило, визначається цілями, які ставить перед науково-технологічним потенціалом політичне керівництво держави, а з другого - є ключовим фактором, що зумовлює реальні можливості їх досягнення. Основним показником, який визначає рівень відповідності науки завданням інноваційного розвитку економіки, є загальні витрати країни на дослідження і розробки та їх частка у валовому внутрішньому продукті. Нині цей параметр стає одним із важливих показників, який обов'язково враховуватиметься при вступі держави до Європейського Союзу.

Зокрема, якщо в країні витрати на науку не перевищують 0,4% ВВП, то її науковий потенціал у змозі реалізувати лише певну соціокультурну функцію. Збільшення цього показника дає можливість забезпечити розвиток окремих напрямів досліджень, результати яких мають шанс бути поміченими світовою науковою громадськістю, тобто реалізувати пізнавальну функцію науки. Проте лише після переходу через певне порогове значення цього показника країна, що має достатньо розвинений науковий потенціал, може сподіватися на реальний вплив останнього на економічний розвиток держави. У Європі за цим показником лідирувала Швеція 3,78%, Німеччина 2,48%, найменшими були витрати Іспанії - 0,94%, Португалії - 0,72%, Греції-0,68%.

На основі аналізу зарубіжного досвіду фахівці вважають, що істотне збільшення витрат на науку й вирішення проблеми інвестиційного забезпечення розвитку інноваційної діяльності в країні залежить від вдосконалення державного регулювання цих процесами. Воно має спрямовуватися на створення сприятливих умов для появи й розвитку багатоканальної системи форм і видів інвестування науково-технічної й інноваційної діяльності, залучення коштів іноземних замовників, спонсорів і різних наукових, благодійних та інших фондів підтримки [10].

Водночас важливим є формування й розвиток різних вітчизняних організаційних форм фінансування науки - позабюджетних фондів, банківського кредитування тощо. Слід використати досвід промислово розвинених країн, де регулююча й стимулююча роль держави науково-технічного розвитку виявляється у створенні умов для функціонування великої кількості наукових фондів (державних, філантропічних, кооперативних, промислово-університетських тощо), які створюються, як правило, незалежно від управлінських структур і використовуються для підтримки дослідницьких проектів.

У розвинених країнах понад 50% національних витрат на науку фінансуються через систему фондів. При цьому існує певна залежність між ступенем економічного розвитку держави та концепцією розбудови й функціонування фондів: чим вищий рівень економічного розвитку, тим більша увага приділяється стимулюванню діяльності фондів, про що свідчить практика формування системи фондів у США, Японії, Великій Британії, Німеччині, а також у країнах Східної Європи. На Заході система позабюджетних фондів складається з фондів великих наукових товариств і державних фондів. Це, зокрема, товариство Макса Планка, товариство Фраунхофера, Німецьке науково-дослідне товариство фонд Гумбольдта в Німеччині (ДФН), фонд Королівського товариства у Великій Британії, Національний науковий фонд США та ін.

У промислово розвинених країнах численну групу фондів становлять, засновані великими фірмами або компаніями, наприклад, фонд Ротмана у США, фонд Хітачі у Японії, фонд підприємств «Фольскваген» в Німеччині.

У розвинених країнах мережа спеціалізованих фондів фінансування науково-технічної та інноваційної сфери формується відповідно до чіткого структурування функції цих фондів. За таким же принципом сформована система бюджетних та позабюджетних фондів в Росії, в якій на федеральному рівні до цієї системи входять: Фонд сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері, Російський фонд технологічного розвитку, Федеральний фонд підтримки малого підприємництва, Федеральний фонд виробничих інновацій,Фонд підтримки інноваційної діяльності в секторі вищої освіти, Російський технологічний фонд та ін.

Важливу роль у фінансуванні науково-технічної та інноваційної діяльності організацій і підприємств у розвинених країнах світу відіграють кредити й позики.

Інвестиційні кредити й позики включають банківські кредити та лізинг. Під кредитом мається на увазі позика у грошовому вигляді або в товарній формі на умовах її повернення й за сплати відсотків. Кредити класифікують залежно від: типу кредитора (іноземні, державні, банківські й комерційні); форми надання кредиту (товарні й фінансові); мети надання (інвестиційні та іпотечні); терміну дії (довго й короткострокові).

Ефективність банківської системи стосовно інвестиційної діяльності визначається можливостями швидко й надійно отримати кредит під інноваційну програму чи проект, а також одержати максимально можливу допомогу від банку в реалізації програми. Інвестиційний банк (за загальновизнаними у світі поняттями) має не лише видавати кредити, а й сприяти залученню значних довгострокових інвестицій. Діяльність інвестиційного банку полягає, як мінімум, у техніко-економічному обґрунтуванні й експертизі інвестиційних проектів; розробці інвестиційних програм і підготовці проектної документації відповідно до міжнародних стандартів; формуванні індивідуальних портфелів цінних паперів для великих інвесторів і трастовому управлінні ними. Таким банком в Україні є «Промінвестбанк», зорієнтований на фінансування й кредитування пріоритетних програм розвитку промисловості, будівництва, транспорту по всій країні та за її межами.

Довго й короткострокове кредитування здійснюють не лише кредитні банківські організації, а й інші фінансові установи, в т. ч., наприклад, страхові компанії в межах страхових резервів, недержавні пенсійні фонди, інвестиційні фонди та компанії. Інвестиційні фонди формуються для роботи з дрібними інвесторами. Власникам сертифікатів сплачуються дивіденди. Інвестиційні фонди не мають права: випускати облігації й векселі; купувати більше як 5% своїх цінних паперів у одного емітента; інвестувати понад 10% власних цінних паперів у одного емітента, окрім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов'язання та інші цінні папери, отримання доходів за якими гарантовано урядом України; тримати у цінних паперах менше 70% активів інвестиційного фонду або інвестиційної компанії; займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами; браги банківський кредит тощо.

Одним із способів ефективної інвестиційної інноваційної діяльності є лізинг. Це - вид підприємницької діяльності, спрямований на інвестування тимчасово вільних коштів або залучених фінансових коштів за договором фінансової оренди (лізингу). Орендодавець (лізингодавець) зобов'язується придбати у власність обумовлене договором майно у певного продавця й надати це майно орендареві (лізингоотримувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке рухоме й нерухоме майно, що за діючою класифікацією належить до основних засобів, окрім майна, забороненого до вільного обороту на ринку. Отже, лізинг являє собою довгострокову оренду машин, транспортних засобів, а також споруд виробничого характеру тощо.

Суб'єктами лізингу є: лізингодавець - юридична особа, що здійснює передачу в лізинг за угодою спеціально придбаного для цього майна; лізингоотримувач - особа, що одержує майно в користування за угодою лізингу. Суб'єктами лізингу можуть бути також організації з іноземними інвестиціями.

Лізингові компанії (фірми) створюються як комерційні організації у формі акціонерного товариства або в інших організаційно-правових формах, виконуючи, згідно із документами про заснування й ліцензіями, функції лізингодавців. Придбання лізингового майна фінансується лізинговими компаніями за рахунок власних або ж залучених коштів. Лізингові операції здійснюються за угодами лізингу. Лізинг може бути внутрішнім, коли всі суб'єкти лізингу є резидентами України, і міжнародним, коли один або декілька суб'єктів лізингу є нерезидентами відповідно до законодавства України.

Передане у лізинг майно протягом усього періоду дії угоди лізингу є власністю лізингодавця, за винятком майна, придбаного за рахунок бюджетних коштів. Умови постановки лізингового майна на баланс лізингодавця або лізингоотримувача встановлюються за згодою між сторонами угоди лізингу. Використання лізингу зацікавленими організаціями, особливо представниками малого бізнесу, надає їм змогу, не взявши кредитів, використовувати у виробництві нову прогресивну техніку й технології, в т. ч. ноу-хау. При цьому оплата придбаного устаткування в розстрочку й віднесення всіх пов'язаних з цим витрат на собівартість своєї продукції (послуг) дають можливість зменшити базу оподаткування й податкові платежі. Усі лізингові операції поділяються на оперативний лізинг з неповною і фінансовий лізинг з повною окупністю, за якою витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, що здається в лізинг, окупаються повністю протягом першого строку оренди.

За оперативного лізингу лізингодавець не покриває своїх витрат за рахунок одного лизингоотримувача. При цьому ризик від шкоди або втрати майна лежить в основному на лізингодавцеві. По закінченні терміну лізингу майно передається іншому клієнтові.

Лізинг суттєво відрізняється від оренди. На лізингоотримувача, окрім традиційних обов'язків орендаря, покладаються обов'язки покупця, пов'язані з придбанням власності, а саме: оплата майна, страхування й технічне обслуговування, відшкодування втрат від випадкової загибелі майна, ремонт. При використанні лізингу необхідно зважати на те, що ціна капіталу, вкладеного в лізинг майна, може бути вищою, ніж банківського кредиту, взятого на придбання такого ж самого майна у власність.

Ще однією формою збільшення фінансових ресурсів організації для інвестиційно-інноваційної діяльності є інвестиційний податковий кредит. Він являє собою відстрочку плати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, який буде отримано завдяки реалізації інноваційних програм.

Одним із дієвих механізмів залучення ресурсів для інноваційної діяльності є венчурне фінансування. На Заході його ототожнюють з венчурним капіталом, появу якого пояснюють погіршенням умов фінансування корпорацій через ринки позикових капіталів, надзвичайно високим ризиком і тривалим терміном окупності інвестицій. І Принципова відмінність венчурного капіталу від традиційного кредитування полягає в тому, що його переважно інвестують в ідею, проект з підвищеним рівнем ризику. Адресати венчурного капіталу - венчурні фірми, які не зобов'язані виплачувати відсотків і повергати отримані суми. Інтерес інвестора задовольняється придбанням прав на всі новації, як запатентовані, так і безпатентні ноу-хау, та отриманням прибутку від реалізації науково-технічних розробок. Кошти для венчурного фінансування формуються із внесків окремих вкладників, великих корпорацій, страхових компаній, банків, університетів, пенсійних фондів і акумулюються спеціальними фінансовими й банківськими інститутами [7-9].

Венчурне фінансування зародилося на початку 60-х років XX ст. у США. Поява іі розвиток венчурного фінансування у світі зумовлені динамічним зростанням високотехнологічних галузей, розвиток яких забезпечує зростання економіки. Норма прибутку в цих галузях значно вища за середню, що забезпечує масовий приплив приватних ризикових капіталів. За підтримки інвесторів венчурного капіталу знайшли дорогу на ринок багато найбільш радикальних і поліпшуючих нововведень XX ст., пов'язаних з мікропроцесорною технікою, персональними комп'ютерами, Інтернетом, генною інженерією й ін. Венчурний капітал відіграв помітну роль у становленні таких добре відомих нині флагманів наукомісткого бізнесу, як «Майкрософт», «Еппл», «Діджитл Еквіпмент Корпорейшн», «Компак», «Сан Майкросистемз», «Дотує», «Федерал Експрес», «Джинентек», «Яху», «Нетскейп» та багатьох інших. Обсяги венчурного капіталу в США лише за 1998-1999 рр. зросли на 250% і, за оцінками фахівців, становлять $48,3 млрд.

У країнах Європи існують сотні венчурних фондів і компаній, в яких працюють тисячі професійних менеджерів та інвесторів. Венчурний бізнес у Європі акумулював десятки міліардів євро.

Венчурні фонди працюють, в основному, у сферах маркетингу, підбору інноваційних, науково-технічних рішень, фінансування науки. У них готовим продуктом є інноваційний проект. Промислову ж частину такого проекту, як правило, фінансують банки реконструкції і розвитку: довгострокового кредитування, як у країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону; індустріальні банки, як у Великій Британії, Франції.

Створення нових венчурних фондів, незважаючи на більш ніж 30-річний досвід діяльності венчурного капіталу, продовжує залишатися досить складною проблемою для всього світу, насамперед - через недосконалість національних законодавств у країнах як нових, так і розвинених ринків капіталу. У деяких державах Європи, зокрема у Великій Британії, Нідерландах, Франції й ін., законодавство досить пристосоване для створення й функціонування венчурних структур. В інших країнах інвестори змушені використовувати зарубіжні юридичні структури. Проте практично повсюдно прийнято практику реєстрації як фондів, так і керуючих компаній в офшорних зонах, що дає змогу максимально спростити процедуру оформлення й допомагає уникати складних питань, пов'язаних з подвійним оподаткуванням доходів.

Практично в усіх розвинених країнах держава створила умови для ефективного функціонування малих інноваційних фірм, на основі яких сформувався динамічний сектор малого інноваційного підприємництва. У його межах успішно розвивається венчурне підприємництво, що використовує венчурне фінансування інноваційних проектів. Воно базується на основі приватної або ж колективної власності на засоби виробництва. Суб'єктом підприємницької діяльності є автор новаторської ідеї венчурної компанії, за повної майнової відповідальності з боку венчурного інвестора.

Період становлення і роботи малих інноваційних фірм у середньому становить 5-7 років. Потому приблизно 20% малих венчурних фірм перетворюються на відкриті корпорації, 60 - поглинаються більш потужними конкурентами, а 20% - стають банкрутами. Організаційні структури у цій галузі представлені формальним і неформальними секторами. У формальному переважають фірми або фонди венчурного капіталу, які об'єднують ресурси кількох інвесторів - приватних і державних пенсійних фондів; благодійних фондів; корпорацій; приватних осіб і самих венчурних капіталістів - власників венчурного капіталу. Крім фондів венчурного фінансування, учасниками формального сектора є спеціальні підрозділи чи дочірні підприємства комерційних банків або не фінансових промислових корпорацій.

Учасниками неформального сектора є приватні інвестори венчурного капіталу, так звані «бізнес-ангели», а також члени сімей власників новостворених малих фірм. «Бізнес-ангели» - це, як правило, професіонали з досвідом роботи у бізнесі: частина з них є вдалими підприємцями, інші - високооплачуваними фахівцями в галузі бізнесу (бухгалтери, консультанти, юристи), які обіймають найвищі посади у великих корпораціях. Неформальні інвестори мають значні фінансові ресурси, вони здійснюють пряме інвестування в нові й зростаючі фірми, входять до складу синдикату, який об'єднує друзів і партнерів по бізнесу, а це надає реципієнтам інвестицій можливість отримувати більш значні кошти. «Бізнес-ангели» активно діють у США й у багатьох європейських країнах. В останніх обсяги інвестицій неформального сектора венчурного капіталу в декілька разів перевищують обсяги інвестицій формального.

Певні внески у венчурне фінансування здійснюють пенсійні фонди. Вони акумулюють кошти в межах пенсійних програм, нагромаджують частину необхідного й додаткового продукту, а також створюють можливість інтенсифікації процесу нагромадження та прискорення руху капіталу. Як джерело для венчурного капіталу пенсійні фонди мають великі ресурси. Це пов'язано зі значними пільгами, які їм надано в усіх західних країнах. З метою захисту грошових коштів від інфляції та зростання доходів вкладників пенсійні фонди шукають надприбуткові сфери вкладення капіталу.

Поряд з пенсійними фондами активними вкладниками в незалежні фірми венчурного капіталу стають страхові компанії. Наприклад, у Великій Британії страхові компаній фінансують 13-16% венчурного капіталу, а в Нідерландах - 32-51%. Заради зниження ризику пенсійні та страхові компанії фінансують лише останні стадії інноваційного процесу. Для забезпечення контролю за фінансовими потоками представників пенсійних фондів і страхових компаній вводять до ради директорів венчурної фірми.

Функціонування венчурного капіталу в Україні погребує створення інституціонального середовища, яке визначається законодавчими, організаційними, економічними й соціальними чинниками. Державна політика сприяння становленню і розвитку венчурного підприємництва має будуватися на спеціальних законодавчих актах і накопиченому світовому досвіді, який треба прискіпливо вивчати. Інноваційна політика держави в Україні мусить орієнтуватись на створення підприємницької економіки, на підтримку розвитку радикальних інновацій, забезпечення сприятливих умов для їхньої селективної реалізації в галузі високих і низьких технологій, на розподіл ресурсів таким чином, аби вони відповідали структурі потреб пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни.

2.2 Фінансування науково-технічних та інноваційних програм і проектів

Однією з найважливіших складових механізму ресурсного забезпечення науки та інноваційних проектів в умовах переходу економіки України на інноваційну модель розвитку, ринкових відносин та демократизації суспільства має стати програмно-цільове фінансування. У свою чергу, механізм і порядок фінансування науково-технічних й інноваційних програм і проектів значною мірою залежать від загальної концепції й порядку їхнього формування й реалізації, а також від порядку фінансування НДДКР та інноваційної діяльності і має входити до них як складова частина.

Попри те, що за останні 20 років в Україні набуто певного досвіду розробки й організації виконання цільових програм на державному, регіональному та галузевому рівнях, але ще й дотепер питанням створення й впровадження чіткого механізму їх фінансового забезпечення приділяється мало уваги.

Особливої актуальності ці питання набувають в умовах переходу до ринкових відносин. Зокрема, потребують вирішення проблеми створення ефективного механізму багатоканальності джерел фінансування програм, планування й розподілу в їхніх рамках фінансових ресурсів, створення централізованих програмних фондів, повернення виділених бюджетних коштів тощо.

Поки що державні замовники не приділяють належної уваги пошуку позабюджетних коштів на реалізацію програм, механізмам залучення приватних інвестицій, у т. ч. зарубіжних інвесторів, створенню тимчасових консорціумів, розглядаючи програми лише як одну із форм безповоротного прямого бюджетного фінансування підпорядкованих підприємств і організацій.

Це часто-густо призводить до практичної відсутності альтернативних джерел фінансування програм, окрім бюджетних.

Фактичний обсяг фінансового забезпечення програм унеможливлює завершення багатьох НДДКР та своєчасну передачу їх результатів для практичного використання й комерціалізації, уповільнює процес кругообігу коштів, що витрачаються державою на науку та інноваційну діяльність, і тим самим уповільнює перехід економіки на інноваційну модель розвитку.

Недофінансування програм порушує комплексність реалізації програмних заходів, зриває терміни досягнення цілей програми та її основних завдань, що істотно знижує ефективність застосування програмно-цільових методів при вирішенні найбільш актуальних наукових і науково-технічних проблем.

Незначні обсяги фінансування, що виділяються на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, не концентруються на великомасштабних проектах зі створення й впровадження у виробництво принципово нових високотехнологічних виробництв та інформаційних систем майбутнього.

Під час розробки й реалізації програм не повною мірою додержуються основні принципи програмно-цільового управління, зокрема цільова спрямованість, комплексність, альтернативність та керованість програм.

У визначенні основних функціональних цілей більшості програм відсутні кількісні показники. Це призводить до того, що конкретні завдання не випливають органічно з цілей, тому в багатьох із них кількісні параметри також відсутні.

Лише 24 програми з усіх ДНТП було сформовано на міжвідомчих засадах, що не дає змоги комплексно використовувати науково-технічний потенціал і фінансові ресурси різних галузей виробництва при вирішенні міжгалузевих проблем державної ваги.

Ще й дотепер ДНТП формувалися з великої кількості некоординованих між собою цільових проектів (у середньому 15-17 проектів на програму) з дуже низьким плановим обсягом фінансування (в середньому 20-30 тис. грн. на рік).

Формування й управління реалізацією усіх ДНТП єдиним державним замовником - Міністерством освіти і науки України при практично стовідсотковому фінансуванні за рахунок державного бюджету не сприяє підвищенню відповідальності інших міністерств за стан виконання і ресурсне забезпечення цих програм та використання їх результатів. Це міністерство на підставі договорів безпосередньо фінансує кожен проект, через те кошти не концентруються в органах управління ДНТП, послабляється контроль за їхнім використанням, відсутні можливості оперативного маневрування ресурсами, їх перерозподілу між проектами. Фінансування наукових частин програм державного рівня за рахунок бюджетних коштів, якщо в їх реалізації беруть участь організації й підприємства багатьох міністерств, інших органів центральної виконавчої влади, здійснюється через кожного з них, а не виділяється цільовим призначенням одному державному замовнику, який міг би більш раціонально їх розподіляти й створювати централізований фонд програми.

Недоліки формування й фінансування реалізації наукових і науково-технічних програм та наукових частин програм іншого спрямування значною мірою є прямим наслідком відсутності або недосконалості існуючої законодавчої, нормативно-правової та методичної бази [7-9].

Фінансове забезпечення програм слід здійснювати як на стадії їх реалізації, так і на стадії формування. Затверджену концепцію надсилають потенційним виконавцям робіт з програми, а також імовірним споживачам програмної продукції та інвесторам. Одночасно державний замовник оголошує конкурс на найбільш ефективне вирішення проблеми, а також зустрічний конкурс бізнес-планів підприємств і підприємців, зацікавлених у вирішенні проблеми на рівні створення конкурентоспроможної на ринку продукції чи технології, що надасть можливість відібрати проекти, які мають найкращі перспективи економічного успіху й також можуть бути профінансовані із бюджетних джерел.

На другому етапі, після проведення конкурсу та експертизи поданих пропозицій, розробляються, як правило, альтернативні варіанти попереднього проекту програми, з яких відбирається оптимальний. Цей варіант надсилається усім зацікавленим органам управління, підприємствам та організаціям. Останні, у свою чергу, на підставі передбачених оптимальним варіантом індикативних техніко-економічних показників здійснюють необхідну переддоговірну роботу, погоджують між собою проекти договорів (контрактів) на виконання відповідних завдань програми, визначають обсяги фінансування за рахунок позабюджетних коштів, обґрунтовують розмір необхідного бюджетного асигнування, потрібні економічні пільги та гарантії й подають свої пропозиції органам управління програмою.

На третьому етапі головна наукова організація розробляє остаточний проект програми з урахуванням скоригованого, в разі необхідності, дерева її цілей, а також узгоджує між організаціями-виконавцями і споживачами програмної продукції техніко-економічні та науково-технічні показники.

Після затвердження програми державний (регіональний, галузевий) замовник організує розробку розгорнутої програми, складає конкретні плани й графіки реалізації програмних заходів, деталізує механізм здійснення програми, визначає повний склад виконавців та інвесторів (донорів) програми, котрі бажають вкласти свої кошти у її реалізацію на певних умовах, а також порядок фінансування робіт, зокрема формує бюджет програми та спеціальний централізований фонд. Останній слід формувати за багатоканальною системою. Його основу, особливо на початкових етапах, мають складати кошти держбюджету, решта - позабюджетні джерела, тобто залучені кошти. Межі співвідношення між бюджетними й позабюджетними частинами можуть бути досить значними, залежно від зміни фінансових можливостей держави й її господарських суб'єктів, суспільного значення програми, зацікавленості учасників у використанні її результатів, нормативно-правових умов участі у фінансуванні програми тощо.

Затверджені державні програми реалізуються за рахунок коштів державного бюджету, місцевих бюджетів та позабюджетних джерел, до яких можуть належати добровільні дольові внески виконавців програми, цільові відрахування від прибутку підприємств-споживачів програмної продукції, кошти позабюджетних фондів міністерств, центральних та місцевих органів виконавчої влади, кошти іноземних інвесторів, окремих фізичних осіб на засадах пайової участі, інвестиційні кредити, а також цільові кредити комерційних банків під державні гарантії. Змішане фінансування, бюджетне й позабюджетне, необхідно зробити нормою для реалізації будь-якої програми.

За рахунок коштів державного бюджету слід фінансувати:

- найважливіші науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи;

- придбання за кордоном ліцензій та найновіших технологій, а також обладнання, необхідного для виконання програм;

- компенсацію непередбачених втрат виконавців програм від зміни
цін в умовах ринку за рахунок цільових дотацій на наукове обладнання, що дорого коштує;

- придбання контрольного пакету акцій акціонерних товариств, створених для реалізації конкретних програм, та забезпечення необхідного їх курсу, за рахунок використання кон'юнктури ринку цінних паперів.

У державному бюджеті фінансові кошти на формування й реалізацію програм слід передбачати на черговий рік цільовим призначенням державним замовникам програм.

Обсяги бюджетних асигнувань на реалізацію програми слід затверджувати з урахуванням укладання держзамовником або, за його дорученням, органом управління програмою угод про наміри з усіма учасниками виконання програми, споживачами програмної продукції, комерційними банками та спонсорами, котрі підтверджують свою пайову участь у фінансуванні програмних робіт з позабюджетних джерел та власних коштів.

Умови, на яких кошти вкладаються у програму, зумовлюються державним: контрактом, який укладається між державним замовником та фінансуючою стороною. Це можуть бути умови кредиту (пільгового або простого), придбання прав власності на продукцію або на її частину, спільне використання програмної продукції, отримання ліцензії, участь у дивідендах тощо.

Усі джерела фінансування програми, бюджетні й позабюджетні, розглядаються як рівноправні. У їхньому використанні можуть бути відмінності, залежно від того, на яких умовах їх вкладають у програму, або від визначеного порядку обліку коштів при виконанні окремих проектів (замовлень). Проте у будь-якому разі облік використання ресурсів слід вести по-проектно, на основі укладених контрактів на виконання робіт, аби унеможливити «сказану» систему обліку й утримати контроль за цільовим і ефективним використанням коштів.

У разі відсутності фінансових ресурсів, що виділяються на реалізацію державної (регіональної, галузевої) програми у наступному бюджетному році, або при скороченні обсягів бюджетного фінансування робіт порівняно з передбаченими програмою державний (регіональний, галузевий) замовник розробляє додаткові заходи із залучення позабюджетних коштів, уточнює цільові показники, витрати, терміни виконання цільових проектів і основних завдань, склад виконавців, механізм реалізації програм. Фінансування кожної державної програми за рахунок бюджетних коштів здійснюється за допомогою укладання державного контракту між державним замовником та відповідальними виконавцями основних завдань (цільових проектів) програми. Функції щодо укладання державних контрактів державні замовники можуть делегувати установам, організаціям та підприємствам, у т. ч. головній науковій організації, дирекції програми або асоціації виконавців.

Бажано також, щоб фінансове забезпечення програми отримало державні гарантії як за бюджетним фінансуванням, так і за позабюджетними джерелами. Надалі доцільно розвивати й таку форму гарантій, як страхування вкладених коштів від ризику, особливо для тієї їх частини, яка надається на суто комерційних умовах [10].

Аналогічний порядок може бути застосований щодо регіональних і галузевих науково-технічних та інноваційних програм.

Ці заходи роблять участь в програмі привабливішою, створюють стимули для розширення кола потенційних інвесторів, зменшують навантаження на державний бюджет.

Як сторона, що фінансує програму, держава може виступати власником тієї частини програмної продукції, яка відповідає його частці в загальному обсязі фінансування програми або окремого проекту (завдання). У будь-якому разі участь держави - обсяг і умови бюджетного фінансування, права на науково-технічну продукцію або на умови її використання - має зумовлюватися спеціальним контрактом між державним замовником та органом управління програмою або основними виконавцями на стадії складання бюджету програми.

Застосування контрактної системи має спиратися на систему законів, нормативно-правових актів, значну частину яких ще слід розробити.

Використання фінансових коштів, що надходять для реалізації програмних завдань із різних джерел, здійснюється через фонди окремих виконавців, а також через централізований фонд програми, який створюється задля концентрації ресурсів, їхнього розподілу й використання у реалізації великомасштабних програм і проектів.

Централізований фонд функціонує при головній науковій організації (дирекції) програми на засадах добровільного об'єднання фінансових ресурсів виконавців, зацікавлених споживачів результатів виконання програми, окремих фізичних осіб, а також коштів держбюджету та інших джерел фінансування.

У разі створення централізованого фонду програми державний замовник укладає державний контракт із дирекцією програми або головною науковою організацією, які, у свою чергу, укладають угоди (контракти) субпідряду з відповідальними виконавцями основних завдань (керівниками цільових проектів).

У контрактах, окрім прямого бюджетного фінансування, можуть передбачатися фінансування на засадах кредитування, з повним або частковим поверненням кредитів, компенсація організаціям та підприємствам виплати відсотків за використання кредитів банків на освоєння науково-технічної розробки у виробництві. Умови повернення кредитів або компенсації відсотків за їх використання можуть ставитися в залежність від якості виконаних робіт.

У рамках централізованого фонду можуть бути виділені резервний і заохочувальний фонди програми.

інноваційний стратегія фінансування конкурентоспроможність

Рішення про повний чи частковий перерозподіл фінансових коштів на реалізацію конкретних завдань у межах самої програми приймаються координаційною радою (дирекцією) програми.

Для досягнення балансу між надходженнями та витратами на програму в цілому, забезпечення можливості маневру фінансовими ресурсами, підвищення рівня організації фінансування реалізації програми необхідно розробляти фінансові плани (бюджети) програми, які мають бути пов'язані з бюджетною системою і системою галузевих фінансових планів.

Фінансові плани програми узгоджуються з фінансовими планами її виконавців. Вони можуть правити за орієнтир при визначенні зведених витрат на виконання програм державного рівня в цілому по Україні у складі державного бюджету чи регіональних програм -у складі місцевих бюджетів.

Фінансовий план програми є підґрунтям для виділення коштів за субконтрактом для фінансування робіт, що виконуються підрядниками (відповідальними виконавцями проектів, основних завдань). Тобто право розподілу фінансових ресурсів належить лише керівництву програми з боку організації-замовника, а не керівництву чи фінансовим службам організації-виконавця.

Такий порядок запобігає знеособлюванню коштів, призначених для певних програм у загальній сумі надходжень підрядної організації й запобігає їхньому перерозподілу та використанню для інших робіт, що виконуються колективом цієї установи.

Найважливішою умовою вдосконалення механізму фінансування програм державного та регіонального й галузевого рівня має стати забезпечення поворотності вкладених коштів і задоволення інтересів - наукових, виробничих, комерційних - усіх учасників реалізації програми. Цього можна досягти декількома шляхами, залежно від форми участі й характеру інтересів. Розглянемо деякі з них.

Основні форми участі в реалізації програми передбачають:

виконання науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, в т. ч. пошукових і експериментальних;

виконання виробничих робіт, а також їхнє інфраструктурне забезпечення;

науково-методичний супровід програми, управління, координація, інформаційне забезпечення;

участь власними грошовими коштами у фінансуванні програми на умовах кредиту або спонсорства.

Основні шляхи повернення вкладених коштів і задоволення інтересів учасників реалізації програми такі:

оплата виконаних робіт (досліджень) здійснюється згідно з їхньою кошторисною вартістю за контрактом;

збереження підприємством (організацією) свого виробничого (наукового) профілю, завантаження робочих місць і можливість отримання прибутку;

повернення вкладених коштів за умовами кредиту, з виплатою відсотків (звичайних або пільгових);

придбання прав власності на програмну продукцію або її частку;

придбання прав (ліцензій) на використання програмної продукції;

використання інформації, отриманої в ході реалізації програми, проектів і завдань;

пайові відрахування або дивіденди на вкладені кошти (придбані акції) від прибутку, який буде отримано після реалізації програмної продукції [29].

Можливі й інші форми, а також різні комбінації розглянутих варіантів як участі у виконанні програми, так і реалізації інтересів її учасників.

Бюджет програми у цьому контексті розглядається як узагальнена форма обліку, мобілізації й розподілу фінансових ресурсів за весь період робіт над програмою.

Кожний етап досліджень доцільно фінансувати з урахуванням аналізу досягнутих на попередньому етапі результатів і вже перерахованих для цього фінансових коштів. Завершення чергового етапу стане рубежем, на якому приймається рішення про доцільність подальшого фінансування робіт, про перехід програми на новий етап наукових досліджень. Така практика створить природну зацікавленість виконавців у якісному й своєчасному виконанні робіт, оскільки отримання контракту на наступну стадію прямо залежатиме від ефективності попередньої. Це надасть змогу ретельніше відбирати проекти програми, що заслуговують на подальше фінансування, створює певні перешкоди для продовження безперспективних або малонадійних розробок.

2.3 Особливості управління інноваційним проектом

Базовим інструментом управління змінами в економіці і в діяльності суб'єктів господарювання в умовах ринкових відносин стають програми й проекти. Поняття «проект» поєднує різні види діяльності, які мають певні спільні ознаки:

спрямованість на досягнення окреслених цілей та конкретних результатів;

координоване виконання взаємозалежних дій;

обмеженість у часі з чітко визначеними початком і завершенням. Існують різні визначення терміна «проект». У загальному