Грошово-кредитна політика держави та особливості її в Україні

· управління ліквідністю - зміна норми резервування має регулятивний вплив на ліквідність банківської системи, адже резервні зобов'язання є головним визначником грошової позиції комерційних банків і попиту на позикові резерви центрального банку;

· регулювання пропозиції грошей - резервні вимоги мають здатність обмежувати кредитну емісію банків, використовуючи це, центральний банк може регулювати грошову пропозицію в економіці держави: збільшення резервної норми призводить до обмеження кредитних вкладень банків, і навпаки;

· оподаткування - резервні вимоги є своєрідним податком для банків, адже необхідність обов'язкового резервування частини залучених банками коштів знижує частку «працюючих» активів банків, що, своєю чергою, впливає на дохідність банківської діяльності.

Зважаючи на те, що резервні вимоги передбачають обмеження на функціонування банківської системи, центральний банк повинен дотримуватися таких правил застосування обов'язкових резервів:

· норматив обов'язкового резервування повинен бути на мінімальному рівні, необхідному для ефективної реалізації грошово-кредитної політики;

· резервні вимоги не застосовують до міжбанківських депозитів з метою уникнення подвійного оподаткування і перешкод розвитку міжбанківського грошового ринку;

· дія обов'язкових резервів рівномірно поширюється на всі види банків.

Подальші ринкові перетворення в Україні, зокрема монетарне регулювання грошово-кредитного ринку, на нашу думку, потрібно проводити з урахуванням головних тенденцій розвитку світової економіки. Тому вбачаємо доцільною адаптацію до вітчизняних умов окремих особливостей механізму обов'язкових резервних вимог, застосовуваних у практиці економічно розвинених країн. Необхідно зазначити, що застосування обов'язкових резервних вимог у різних країнах має деякі відмінності, а саме різняться порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог; база для обчислення обов'язкових резервів; активи, які використовують для задоволення резервних вимог; величина норми обов'язкового резервування та критерії її диференціації; розрахунковий період дотримання резервних вимог і порядок їхнього регулювання (Додаток 2). Отже, як бачимо з таблиці приведеної в додатку 2, у світовій практиці, окрім управління ліквідністю, регулювання пропозиції грошей та податкової, резервні вимоги виконують функції:

· Стимулювання. Фіксація резервних вимог до кредитних установ має стимулюючий характер, оскільки під час формування резервів діє принцип усереднення (вимога підтримання обов'язкових резервів не на щоденній, а на середній хронологічній основі, наприклад середньомісячній), який надає кредитній установі певної гнучкості впродовж звітного періоду та стабілізує ринкові механізми взаємодії на фінансовому ринку й регулює короткострокову процентну ставку;

· Грошового буфера. Зміна норми обов'язкових резервів дає змогу забезпечити своєрідний буфер, що пом'якшує кон'юнктуру грошового ринку. Центральні банки більшості економічно розвинених країн, зокрема США, Англії, а також Європейський центральний банк, на суму середнього значення обов'язкових резервів протягом періоду підтримання нараховують проценти, що пом'якшує податкову функцію механізму резервних вимог.

З метою ефективнішого використання обсягів сформованих банками резервів на кореспондентському рахунку в НБУ, доцільно запровадити плату за їхнє зберігання, хоча б аналогічну платі за зберігання коштів на окремому рахунку «Кошти обов'язкових резервів, що перераховані банками». Підвищити ефективність механізму обов'язкового резервування можна також через подальше диференціювання нормативів обов'язкових резервів, зокрема залежно від типів банків, їхніх розмірів, а також від обсягів залучених коштів. Досвід багатьох зарубіжних центральних банків доводить ефективність заходів щодо стимулювання нарощення довгострокової складової ресурсної бази банків через встановлення норми резервування лише за зобов'язаннями банків терміном виконання до двох років. Це сприяє зниженню ризиків ліквідності, пов'язаних із строковими дисбалансами в активних і пасивних банківських операціях, шляхом нарощування довгострокових ресурсів у національній валюті та стимулює обмеження зовнішніх запозичень, доларизації вітчизняної економіки. В умовах погіршення ліквідності банківської системи необхідним, на нашу думку, є поступове зниження рівня обов'язкових резервних вимог, що дасть змогу збільшити вільну ліквідність банків, скоротити обсяги рефінансування та, в підсумку, зменшити вплив монетарного чинника на інфляційні процеси в державі. Важливість цих заходів доводить сучасна практика подолання кризи ліквідності банківської системи в зарубіжних країнах, де активно застосовують механізм обов'язкових резервних вимог, нормативи за якими мають тенденцію до зниження або підтримуються на стабільно низькому рівні протягом довготривалого періоду.

2.3 Фінансово-кредитне забезпечення агропродовольчої сфери України

Трансформаційні перетворення в сучасній економічній системі України характеризуються перебудовою структури фінансових ресурсів підприємств. Для підприємств агропродовольчої сфери країни залучення додаткових джерел фінансування є об'єктивно необхідною умовою виживання в економічному середовищі. Ефективна фінансово-кредитна політика держави не тільки стимулює виробничу діяльність агропродовольчих підприємств, а й гарантує безперервність виробничого процесу.

У загальному розумінні фінансові ресурси - це грошові кошти, які є у розпорядженні підприємства, організації установи. Виходячи із цього визначення, можна констатувати, що до фінансових ресурсів належать усі грошові фонди, а також та частина грошових коштів, яка використовується у не фондовій формі.

Фінансово-кредитна система повинна забезпечувати фінансування усіх етапів виробничої діяльності підприємств. Підприємства агропродовольчої сфери можуть отримати її на фондовому ринку, з бюджету, в банківському секторі. Щодо джерел поповнення фінансових ресурсів, то слід відмітити, що вітчизняний фондовий ринок розвинений недостатньо, тому агропродовольчим підприємствам практично неможливо залучити кошти через випуск облігацій та акцій, особливо це стосується сільськогосподарських підприємств. Одним з джерел фінансування можуть стати бюджети, кошти, але отримати їх теж досить складно. Тому найважливішу роль у стимулюванні відтворювальних процесів у агропродовольчій сфері відіграє банківський кредит.

Також неможливо не погодитися з думкою П.А Стецюка про те, що в умовах ринкової економіки визначальна роль у фінансовому забезпеченні виробничої та інвестиційної діяльності підприємства належить самофінансуванню. Його основою є використання фінансових ресурсів, сформованих за рахунок власних джерел. Щодо визначення складу останніх нині немає чіткої однозначності. Більшість авторів притримуються думки, що ними в першу чергу є надходження від реалізації продукції, робіт і послуг та їх складових - прибуток і амортизації відрахування. Частина дослідників до складу власних джерел формування фінансових ресурсів включають статутний капітал і кошти, що виплачуються страховими компаніями у вигляді відшкодування втрат від стихійних лих, аварій. На основі узагальнення позицій різних авторів та логічного аналізу визначено, що власні джерела формування фінансових ресурсів мають наступні характерні ознаки: постійний характер існування та використання; порядок їх використання визначається нормативно-законодавчими актами, статутними документами та внутрішніми локальними положеннями й регламентами; відсутність зафіксованої величини плати за користування ними. Виходячи з цих характеристик, до складу власних джерел формування фінансових ресурсів слід включити два обов'язкові елементи - прибуток й амортизацію відрахування.

Дослідження фінансового забезпечення підприємств агропродовольчої сфери свідчить про те, що вони в основному працюють за рахунок власних ресурсів, які нині за питомою вагою є значними, проте недостатніми для самофінансування. Обмеженість власних коштів змушує підприємства сподіватися на підтримку з боку держави й зумовлює необхідність розвивати як банківські. так і партнерські форми кредитування.

На сьогодні фінансова підтримка з державного бюджету сільськогосподарських товаровиробників здійснюється за 16-ма основними бюджетними програмами, які охоплюють усі напрями діяльності аграрних підприємств, включаючи надання безвідсоткових кредитів фермерським господарствам, здешевлення банківських кредитів і страхових премій, надання допомоги з придбання складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. Значну суму становить підтримка сільгоспвиробників на вирощування продукції рослинництва і тваринництва. Зокрема, за даними Міністерства аграрної політики України, в 2011 році на підтримку галузі тваринництва спрямовано 2,7 млрд. грн., галузі рослинництва - 8,9 млрд. грн.

Кредит для аграріїв є одним із найважливіших зовнішніх джерел інвестиційної діяльності сільськогосподарських підприємств поряд із бюджетним фінансуванням. Характерні особливості аграрного виробництва більшою мірою вимагають залучення довгострокових банківських кредитів. Проте довгострокове кредитування є джерелом лише тієї інвестиційної діяльності, яка найбільше відповідає вимогам банківської системи, суспільному прогресу і в недалекому майбутньому може принести економічний або соціальний ефект. При цьому використання короткострокового банківського кредитування як джерела інвестиційної діяльності є доступнішим, а також суттєвим фактором підвищення економічної ефективності всього сільськогосподарського виробництва.

Важливість кредитних ресурсів полягає в тому, що кредит - це здебільшого створення купівельній спроможності для передачі її суб'єкту господарської діяльності. Але це просто передача йому існуючої купівельної спроможності у вигляді кредитних платіжних коштів, а підтвердження факту наявності продукту. Створення купівельної спроможності, в принципі, характеризує метод, яким здійснюється господарський розвиток у відкритій економіці. Кредит відкриває підприємцям доступ до народногосподарського потоку ресурсів ще до того, як вони отримають на це обґрунтоване право; як внаслідок: впродовж деякого часу видимість права замінює суб'єкту господарської діяльності реальне право.

Надання кредиту цьому значенні діє як наказ народному господарству пристосуватися до цілей підприємців, доручення на отримання потрібних йому благ, як надання йому продуктивних сил. Тільки так міг би відбутися процес економічного розвитку, якби він виходив за межі простого кругообігу. Саме ця функція кредиту є «наріжним каменем» сучасної кредитної системи.

Враховуючи специфіку агропродовольчої сфери, формування кредитних відносин має свої особливості, характерні лише для цієї галузі, це: неритмічність процесу виробництва, а отже, і неритмічність потреби у кредитних ресурсах; подовжений цикл виробництва у більшості випадків, що передбачає підвищену кредитоємність галузі; підвищена потреба в кредитах у певні періоди року; залучення кредитних ресурсів на відносно тривалий період.

Досить вагомі обсяги фінансових ресурсів можна притягнути шляхом отримання кредитів банків. Однак на цьому етапі в країні отримати їх для реалізації проектів на довгостроковий період складно, до того ж існує високий рівень кредитних ставок. Таким чином, банківські установи в основному видають короткострокові кредити для нагальних потреб підприємствам агропродовольчої сфери.

Хоча за період 2000-2011 років обсяги кредитів залучених підприємствами АПК зросли в 6 разів, обсяги пільгових кредитів збільшились від 0,8 млрд. грн. в 2000 році до 6,2 млрд. грн. в 2010 році; зменшується процентна ставка комерційних банків, в той же час зростає розмір компенсації процентних ставок з державного бюджету України.

Але, незважаючи на позитивні тенденції, кредитна підтримка банками суб'єктів господарювання сільського господарства у 2010 році залишилася слабкою. Упродовж року тривало скорочення заборгованості за кредитами у річному обчисленні. Висхідною динамікою характеризувалося кредитування аграріїв на строк понад 5 років та на строк від 1 до 5 років (приріст за рік відповідно 78,1 та 5,2%) що певною мірою стало результатом продовження раніше наданих кредитів. Заборгованість за короткостроковими кредитами у 2010 році так і не вийшла на рівень попереднього року. Унаслідок дії обмеження на кредитування в іноземній валюті за 2010 рік скоротилися на 20,3% до 6,2 млрд. грн., в той час як за кредитами у національній валюті за цей період зросли на 14,0% до 20,4 млрд. грн.

Складною залишилася ситуація з простроченою заборгованістю за кредитами, залишки якої на кінець року перевищували рівень 2009 року на 4,7% і становили 3,3 млрд. грн. За рік частка цієї заборгованості у загальному обсязі заборгованості за кредитами зросла з 9,8 до 14,8%.

Достатній рівень ліквідності банків та обмеження кола позичальників агрохолдингами сприяли зниженню інтегрованої процентної ставки за кредитами для аграріїв (за рік на 4,4%, до 14,7 річних). При цьому середньозважена процентна ставка за кредитами у національній валюті упродовж року мала низхідну динаміку і скоротилася за рік на 7,4% до 15,8% річних. Вартість кредитів в іноземній валюті упродовж року коливалась навколо позначки 10,0% річних. і у грудні дорівнювала 9,7% річних. що на 1,4% нижче, ніж у відповідному періоді попереднього року.

Останніми роками в Україні склалася тенденція, яка характеризується тим, що рентабельність операційної діяльності в сільському господарстві майже втричі більша, ніж у галузях національної економіки. При цьому приріст інвестицій в основний капітал у сільському господарстві менший вдвічі. Тобто існує проблема необхідної норми нагромадження та формування фонду відшкодування в аграрних товаровиробників відповідно до існуючої потреби. У зв'язку з цим в аграрних підприємствах залишається занижена заробітна плата, недостатні амортизаційні відрахування. Тому важливою є державна підтримка сільського господарства не збільшення доходів і підвищення прибутковості, а зменшення витрат, наприклад, через бюджетні трансферти та здешевлення кредитів та страхування.

У структурі фінансових взаємозв'язків агропродовольчої сфери фінанси підприємств відіграють важливу роль, тому що вони обслуговують головну ланку суспільного виробництва, де створюються матеріальні та не матеріальні блага і формується визначальна маса фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення процесу виробництва та відтворення в рамках цього суб'єкта господарювання. І практично у кожного підприємства в процесі господарської діяльності виникає необхідність отримання кредиту з метою поновлення фінансових ресурсів.

Підсумовуючи все вищезазначене, слід відмітити, що рівень фінансово-кредитного забезпечення підприємств України знаходиться на низькому рівні. В світлі цього корисним було б впровадження державної системи гарантування банківських кредитів та страхування аграрних ризиків. В той же час, враховуючи перспективність агропродовольчої сфери України, банківським установам слід розробляти власні методики оцінки кредитоспроможності з метою більш об'єктивної оцінки специфічних аграрних ризиків.

3. Напрямки покращення механізму діяльності грошово-кредитної політики в Україні

3.1 Банківська система України: необхідність зміцнення і проблеми розвитку

Надійність і стабільність роботи банківської системи багато в чому визначає ефективність і конкурентоспроможність національної економіки, добробут населення, оскільки від їхньої діяльності залежить забезпечення фінансовими ресурсами й послугами суб'єктів господарювання та громадян. Сучасний розвиток банківської системи характеризується як тенденціями диверсифікації, так і об'єднанням окремих банків, що створює передумови конкуренто­ спроможної банківської системи, яка здатна адекватно реагувати на внутрішні і зовнішні загрози.

Банківська система України - це взаємопов'язана сукупність різних видів банків, яка функціонує відповідно до Конституції України, Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», згідно із законодавством про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими та нормативними актами і своїми статутами.

Станом на 1 січня 2011 року в Україні зареєстровано 194 банки, зокрема за участі іноземного капіталу - 20 банків. Сумарний власний капітал усіх банків України станом на 01.01.2011 р. становив 137,7 млрд. грн. (17,2 млрд. дол. США). Питома вага власного капіталу в пасивах банків на 01.01.2011 р. становила 14,6%.

Дворівнева банківська система (центральний банк - НБУ і комерційні банки) ґрунтується на відносинах незалежності між центральним банком та низовими ланками і на відносинах рівного партнерства між комерційними банками.

Слід зазначити, що банки функціонують як універсальні або як спеціалізовані - ощадні, інвестиційні, розрахункові, іпотечні; базуються на державному або приватному капіталі.

Це особлива правова, організаційна та економічна структура, що забезпечує акумуляцію, зберігання і використання фінансових ресурсів, функціонування грошово-кредитного ринку та національної економіки. Виконуючи трансформаційну функцію, банки через посередництво у фінансово-кредитній сфері мають можливість впливати на строки грошових капіталів, їхні розміри, фінансові ризики.

Банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Тим самим вона виконує функцію створення грошей і регулювання грошової маси. Така побудова банківської системи в цілому відповідає практиці європейської банківської системи і закладає надійні основи ефективної банківської діяльності. Але банківська діяльність має такі особливості, як висока ризикованість, жорстка регламентація правил проведення банківських операцій державними органами, суттєва відмінність операцій на різних сегментах банківського ринку (міжбанківський, корпоративний, індивідуальний бізнес), надзвичайне значення інформаційних технологій, висока ступінь оновлення нормативної бази, що ускладнює функціонування як окремого комерційного банку, так і банківської системи в цілому.

Крім того, для банківської системи притаманні періодичні порушення фінансової рівноваги, недостатній рівень капіталізації для забезпечення фінансової стабільності банківської системи. Розвиток банківських установ відбувається переважно за рахунок екстенсивних факторів, при цьому темпи розвитку банківської системи випереджають розвиток реального сектору економіки. Незавершеною можна вважати структурну організацію банківської системи країни, яка забезпечує реалізацію системи взаємозв'язків між банківськими установами, визначає ефективність кредитно-фінансового обслуговування економіки.

Кожна з цих особливостей впливає на ефективність банківської діяльності. Зокрема, підвищений попит на інформаційні технології зумовив накопичення значної кількості різних ІТ­систем у межах одного банку, що веде до появи проблеми їхньої консолідації та інтеграції. Створення банківських об'єднань у формі банківської корпорації, банківської холдингової групи, фінансової холдингової групи, збільшення масштабу банків і зростання філійної мережі породжує необхідність використання нових ІТ­систем, відповідного програмного забезпечення.

У сучасних умовах виникає низка питань загального характеру, пов'язаних із кардинальними змінами у фінансово-кредитній сфері, у соціально-економічному розвитку національного господарства. Певне уявлення про ці зміни дає нижченаведена таблиця, в якій відображено реалізацію мети банківської діяльності - отримання прибутку і способи її досягнення.

Зміни в характері функціонування банківської системи України

Зрушення у способах отримання прибутку свідчить про посилення взаємозв'язку банківської системи і реального сектору економіки. Кредитування підприємницької діяльності, довготривалі інвестиційні операції показують, що стабілізація економіки потребує переорієнтації банківської діяльності на структурну перебудову, фінансування створення нових знань та їхньої комерціалізації. У перспективі такі зрушення здатні створити макроекономічний ефект, пожвавити ділову активність, сприяти зростанню обсягів ВВП за рахунок введення в дію технологічних переваг країни. Водночас прискорення процесів реструктуризації виробництва позитивно впливатиме на збільшення фінансового потенціалу, рівня капіталізації банківської системи, її спроможності активізувати діяльність на банківських ринках небанківських кредитних установ - фінансових, страхових компаній, інвестиційних фондів.

Натомість на стабільність банківської системи негативний вплив справляють такі чинники, як непослідовність ринкових перетворень, монополістичні тенденції в реальному секторі, незадовільний фінансовий стан суб'єктів господарювання, їхня збитковість, тінізація частини господарських операцій. У результаті цього унеможливлюється ефективне використання суб'єктами господарювання (особливо у сфері малого та середнього бізнесу) банківського кредиту, що зменшує дохідність і рентабельність банківських установ.

Однією із ключових проблем розвитку банківської системи України є присутність у ній іноземного капіталу. Динаміку кількості банків з іноземним капіталом та їхньої частки в банківському секторі України в таблиці, що наведена нижче:

Іноземний капітал у банківському секторі України у 2001?2010 рр.

Наведені дані свідчать, що, незважаючи на певні коливання в окремих роках, кількість банків з іноземним капіталом зросла у 2,3 рази, а зі 100­процентним іноземним капіталом - у 3,2 рази. Як зазначають дослідники, залучення іноземного капіталу в банківську систему дозволяє розширити спектр банківських послуг, підсилити конкуренцію, прискорити інтеграцію вітчизняної фінансової системи у світову.

При цьому існують побоювання втратити контроль за банківською сферою, сприяти захопленню зарубіжним капіталом ключових позицій у провідних галузях економіки або відпливу ресурсів за межі країни. Саме тому слід визнати справедливою пропозицію зафіксувати на законодавчому рівні оптимальну межу участі іноземного капіталу в банківській системі країни. Це пояснюється тим, що економіка України є трансформаційною, а її фінансова система і, передусім, банківська складова не напрацювала механізмів достатнього саморозвитку, протидії ризикам діяльності в умовах невизначеності.

Отже, подолання перешкод у діяльності вітчизняних банків може бути усунено лише частково за рахунок банків за участі іноземного капіталу, законодавчого переліку здійснених ними операцій і наданих послуг. Основне навантаження лягає на вітчизняні банки, які повинні активізувати діяльність із залучення коштів та їхньої трансформації у кредити для реального сектору економіки, зміцнити довіру з боку вкладників та інвесторів.

Загальновизнаною є незадовільна оцінка рівня капіталізації банківської системи, що стримує розширення банківських послуг. Якщо в більшості зарубіжних банків асортимент пропонованих послуг сягає 300 видів, то в українських він обчислюється лише десятками видів. Упродовж доволі тривалого часу зберігається високий ризик кредитування. Це знаходить свій прояв у наявності значних обсягів простроченої та сумнівної заборгованості у кредитному портфелі, що є, на нашу думку, результатом недостатнього вивчення та аналізу фінансового стану позичальників.

Між тим аналіз динаміки питомої ваги підприємств України за період 2006-2011 рр. (Додаток 3) показує значну кількість нерентабельних підприємств. Навіть попри зниження частки збиткових підприємств 2011 року, їхня питома вага в загальній кількості підприємств залишається досить високою.

Протягом періоду 2006-2011 рр. понад третина підприємств працювали збитково (за винятком зниження показника частки збиткових підприємств на один відсотковий пункт у 2007 році, що було породжено тимчасовим економічним піднесенням), а це позначалося на дотриманні розрахункової і кредитної дисципліни і в кінцевому підсумку підвищувало ризик надання банками кредитів.

Зміцнення банківської системи дотепер залежить від інституційних змін середовища діяльності комерційних банків. Передусім сталий розвиток банківської системи може забезпечити дотримання принципу справедливого розподілу доходів між банками залежно від результатів їхньої діяльності. Показниками, які доцільно використати як критерії оцінки внеску окремих банків і банківської системи в цілому в економічне зростання, можуть бути показники кількості та розподілу виданих коротко­ і довгострокових кредитів, їхня питома вага щодо власного капіталу. Не менш важливими є показники обсягу і рівня сплати податків, що характеризують взаємовідносини банківської сфери і державного бюджету; розмір і напрями інвестування, особливо в інноваційні проекти. Важливим є показник співвідношення банківських відсотків за депозитами та кредитами і деякі інші показники, що відображають особливості діяльності окремого банку.

Важливою інституційною зміною середовища банківської діяльності повинно стати відновлення довіри, що є необхідною умовою взаємодії банківських інститутів і населення та суб'єктів господарювання. Інститут довіри, за визначенням академіка В.М. Гейця, є важливим рушієм соціально-економічного розвитку. У кінцевому підсумку це повинно призвести до припливу коштів населення в банківську систему, ресурсна база якої майже на третину складається з коштів фізичних осіб, що буде основою зростання довгострокових депозитів. Звичайно, це потребує вдосконалення системи гарантування вкладів населення. При цьому можуть бути запропоновані різні варіанти, а саме: розширення системи страхування депозитів; створення і функціонування міжбанківського фонду гарантування вкладів фізичних осіб або інші способи запобігання втратам чи несвоєчасному поверненню вкладів фізичних осіб.

Потребує вирішення питання регулювання конкурентного середовища в банківській сфері. З одного боку, слушними є пропозиції щодо необхідності капіталізації банківських установ. Адже власний капітал покриває збитки банку, є основою захисту інтересів вкладників, забезпечує стабільність функціонування банківської системи. У цьому контексті доцільно стимулювати злиття та об'єднання невеликих банківських установ, що сприятиме скороченню загальних витрат, розширенню асортименту банківських послуг. З іншого боку, потрібно розумно обмежувати концепцію капіталу в окремих банках, оскільки це може призвести до монопольного контролю цих банків за грошовим ринком.

Політика Національного банку України повинна бути спрямована на моніторинг за банківською діяльністю, виявленням банківських установ, що пере­ бувають у небезпечному фінансовому становищі. Надійність функціонування банківської системи та довіри до неї визначаються також прозорістю діяльності банківських установ. Наразі згідно із законодавством України банки зобов'язані оприлюднювати річну консолідовану фінансову звітність, доповнену висновками зовнішнього аудитора. Але, за оцінкою фахівців, розкриття інформації щодо ризиків банківської діяльності не повною мірою відповідає вимогам Між­ народних стандартів фінансової звітності. Тому повна оцінка стабільності, оперативне виявлення і своєчасна санація проблемних банків сприятиме зміцненню банківської системи, забезпечить надійні основи для підвищення ефективності її розвитку.

Підсумовуючи, слід відзначити, що стабільне і ефективне функціонування банківської системи значною мірою залежить від поєднання в державному регулюванні економіки стратегії розвитку банківської системи з прогнозованою ситуацією на грошово-кредитному ринку. Остання залежить від темпів та якості економічного зростання і політики доходів населення, розбудови внутрішнього товарного ринку. Комерційним банкам слід підвищувати якість активів, удосконалювати структуру ресурсної бази в напрямі переважання дешевих і надійних залучених коштів. Нагальною є потреба в розширенні форм кредитування малого і середнього бізнесу, участі в інвестуванні інноваційних процесів. На розширення спектра та обсяг банківських послуг дедалі більше будуть впливати високотехнологічні фінансові інструменти на основі використання мережі «Інтернет». Технологічний розвиток банківських операцій, створення нового типу банківського посередника - фінансового супермаркету, систем інтернет­банкінгу дозволить зміцнити інноваційну основу розвитку банківської системи. Перспективи подальших наукових досліджень пов'язані із з'ясуванням можливих шляхів розвитку банківської системи України, посилаючись на досвід розвинених країн світу і його перевірки на конгруентність у вітчизняній практиці.

3.2 Удосконалення механізму обов'язкового резервування як інструменту грошово-кредитного регулювання регіону

Аналізується застосування інструментів грошово-кредитного регулювання економіки регіону. Запропоновані заходи диверсифікації нормативів обов'язкового резервування залежно від характеру операцій, що проводяться банками. Розроблена модель залежності обсягу довгострокових кредитів регіону від нормативів обов'язкового резервування та процентної ставки за кредитами, на ЇЇ основі зроблено прогноз.

Надзвичайно важливим питанням реалізації грошово-кредитної політики сьогодні є вирішення проблеми вибору оптимального напряму використання грошово-кредитних засобів для національної та регіональної стратегій економічного розвитку. За відсутності достовірних прогнозів досить проблематично здійснювати ефективне управління економічними процесами та досягти відповідного рівня розвитку грошово-кредитного, фондового та валютного ринків. Саме тому для України важливо визначитися із ключовими напрямами удосконалення грошово-кредитного регулювання на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Дії НБУ у сфері грошово-кредитного регулювання на національному та регіональному рівнях неодноразово критикувалися як науковцями так і практиками. При цьому можна виділити такі проблемні аспекти:

· при використанні монетарних інструментів макроекономічного регулювання спостерігається незбалансованість дій як на національному, так і регіональному рівнях.

· монетарні заходи впливу на економіку мають короткостроковий характер, не спрямовані на досягнення стратегічних цілей грошово-кредитної політики держави та регіональних соціально-економічних громад.

· динаміка монетарних агрегатів в Україні залишається негативною.

· у зв'язку з інфляційними процесами спостерігається недовіра економічних суб'єктів до національної грошової одиниці, що спричинило високий рівень доларизації економіки.

Аналіз застосування монетарних інструментів макроекономічного регулювання економіки регіону дозволяє стверджувати, що НБУ з метою впливу на макроекономічні показники в основному використовує процентну політику, норматив обов'язкового резервування та операції з цінними паперами. Дія цих засобів впливу не завжди однозначно і позитивно впливає на розвиток економіки регіону. Головна проблема полягає у неузгодженості дій НБУ та уряду. Тому важливо забезпечити НБУ вчасною та надійною інформацією про заплановані урядом дії та відповідні регіональні програми розвитку, які можуть вплинути на проведення грошово-кредитної політики.

Доведено, що нині зростає актуальність норм резервування. Останні недостатньо ефективно стимулюють банківську систему до формування довгострокових ресурсів, що є основою інвестиційних активів. А це у свою чергу, значно зменшує ефективність впливу і цього інструменту на економіку, і в цілому грошово-кредитну політику.

До політики НБУ в частині формування обов'язкових резервів комерційні банки завжди ставилися дуже чутливо. Спочатку цей інструмент виконував роль потенційного фонду грошових коштів, з якого передбачалося відшкодування коштів за зобов'язаннями кредитної організації у разі її банкрутства. Згодом, із закріпленням обов'язкових резервів як інструменту грошово-кредитного регулювання, депозитним корпораціям пропонувалися різні варіанти використання регулярно відрахованих у розпорядження НБУ коштів: від безкоштовного використання їх кредитними організаціями до формування за рахунок цих коштів різних страхових фондів.

У цілому така реакція кредитних інститутів на норми обов'язкового резервування пояснюється тим, що їх основною метою є максимілізація прибутку, а цей інструмент зменшує прибуток унаслідок резервування частини залучених банком засобів.

Одним із найперспективніших напрямів удосконалення у цій сфері є, на наш погляд, заходи диверсифікації нормативів залежно від характеру операцій, що проводяться банками (Додаток 4). Адекватне наявній ситуації і кон'юнктурі ринку диференціювання чинних норм обов'язкових резервів за видами операцій дасть змогу стимулювати інвестиції в реальний сектор економіки, зробити невигідним використання ресурсів у спекулятивних цілях і підтримати платоспроможний попит (за допомогою впливу на споживчі кредити). Крім управління обсягами та якістю різних грошових агрегатів ці заходи сприятимуть розвитку важливих напрямів макроекономіки і чинників економічного зростання. Цей напрям особливо актуальний у зв'язку зі структурними перетвореннями в економіці.

Слід підкреслити, що у банківських системах розвинених країн збереження і навіть зміцнення позиції спеціалізованих банків розглядається як своєрідна реакція на переваги банків універсального типу.

Посилення конкуренції у банківському секторі змушує, головним чином, невеликі банки шукати власні ринкові ніші. Стосовно національної банківської системи варто зазначити. що основоположним чинником створення і розвитку спеціалізованих банків є необхідність, зокрема, активізації взаємодії кредитних організацій і реального сектору економіки. Більше того, необхідність створення мережі спеціалізованих банків зумовлена майбутніми структурними перетвореннями в економіці.

Окрім диференціації відповідно до спеціалізації банків, для яких, згідно із постановою НБУ, «можуть установлюватися окремі нормативи обов'язкового резервування», також необхідна диференціація норм обов'язкових резервів за регіонами. Така система буде, звичайно, більш громіздкою порівняно з чинною нині, проте вона дозволить нефіскальними методами стимулювати банківський сектор до формування реальних інвестиційних програм, необхідних тим територіям, де діє конкретна кредитна установа. Таким чином можливе досягнення соціально-економічних результатів не адміністративними методами.

Проте при запровадженні диференціації норм обов'язкових резервів необхідно враховувати, що більшість банків діє у кількох сферах економіки. Оскільки банки, що користуються пільговими нормативами обов'язкового резервування, володітимуть дешевшими ресурсами, то це перешкоджатиме здоровій конкуренції між банками в інших сферах. Тому при диференціації норм необхідно поділяти залучені кошти.

Варто також мати на увазі, що використання диференційованих за тими чи іншими критеріями нормативів резервування значно ускладнить відповідні розрахунки і перевірку виконання банками обов'язкових резервів, а також підштовхуватиме банки до того, щоб будь-якими шляхами відносити свої залучені ресурси до категорії з нижчими нормами резервування, що зумовлює нові ризики.

Альтернативою диференціації норм обов'язкового резервування може бути включення до суми обов'язкових резервів частини засобів. спрямованих банками на довгострокове кредитування цільових програм реального сектору економіки, тобто впливати на режим резервування опосередковано. Цей захід дозволить стимулювати інвестиції в реальний сектор економіки, не змінюючи при цьому нормативи обов'язкового резервування. Передання регіональним відділенням НБУ прав визначати перелік напрямів потоків інвестицій у регіонах дозволить гнучкіше оперувати розвитком усіх сфер економіки регіону.

При цьому банки мають звітувати НБУ про кожного позичальника, який одержав подібний кредит. Доцільно на кожний наступний рік складати спеціальний перелік підприємств, довгострокове кредитування яких зменшуватиме обсяг засобів, що підлягають обов'язковому резервуванню.

Подібна практика використовується, наприклад, у країнах ЄС: Європейський центральний банк може звільняти кредитний інститут від необхідності виконувати резервні вимоги, якщо грошові ресурси кредитного інституту цільовим порядком спрямовуються на фінансування важливих економічних проектів.

Водночас стимулювання інвестиційних вкладень банків у цінні папери, тим більше в державні облігації, не доцільне. І у зв'язку з цим необхідно послідовно розмежовувати інвестиційні цінні папери на державні (для поточних бюджетних потреб) і виробничі (корпоративні). Крім того, слід врахувати, що практика заліку державних цінних паперів при обов'язковому резервуванні застосовується у деяких країнах. Вона дещо знижує податковий ефект обов'язкового резервування, однак ефективність її для економіки невисока.

Більш актуальною нині є підтримка банків, що мають інвестиційні вкладення в цінні папери виробничих підприємств. До того ж зробити це важче. Справа у тому, що цей вид цінних паперів, на відміну від державних облігацій, є для банків низько ліквідним і високо ризиковим активом, під який вони зобов'язані створювати окремий резерв.

Відомо також, що у деяких країнах комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю з огляду на її високу ризикованість. Українське банківське законодавство такої заборони не містить, але воно не дозволяє банкам займатися, зокрема, виробничою діяльністю, а підзаконні акти фактично обмежують можливості банку інвестувати у виробництво. Ці обмеження самі по собі зрозумілі й навіть до певної міри мають сенс, проте проблема з інвестиціями в українську економіку також значна і потребує розв'язання на державному рівні.

Іншим напрямом удосконалення норм обов'язкового резервування є зміна бази для розрахунку норм обов'язкового резервування.

Нині обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені банком кошти, за винятком тих, що залучені від банків-резидентів, міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу. До залучених банками коштів належать кошти, які обліковуються на поточних, вкладних (депозитних) рахунках юридичних та фізичних осіб, а також залучені кошти, що належать юридичним і фізичним особам та відображені в балансі банку на інших рахунках бухгалтерського обліку.

Пропонуємо змінити прийняту нині базу обов'язкового резервування | (оклад балансових рахунків, кошти на яких включаються до розрахунку резервів), виключивши з неї всі кошти, залучені від населення (банківські внески, приватні заощадження).

Економічна обґрунтованість включення тих або інших коштів до складу бази резервування полягає у виборі конкретного грошового агрегату, який НБУ обирає як мету грошового регулювання. Чіткого однозначного уявлення про те, який грошовий агрегат (M1, М2, МЗ або MO) необхідно контролювати, поки що немає. Причому аналіз складу бази резервування, встановленої для українських банків, показує. що вона включає ширший перелік елементів, ніж склад будь-якого грошового агрегату. Це положення не можна визнати нормальним.

Використання обов'язкового резервування економічно пов'язано з дією банківського мультиплікатора, тобто резервування покликане обмежувати кредитні можливості банків, на які накладаються певні обмеження в частині проведення активних операцій за рахунок залучених ресурсів. НБУ вважає необхідним і можливим враховувати при обов'язковому резервуванні не тільки залучені ресурси, а й усі засоби, відносно яких у банків виникають зобов'язання (за винятком міжбанківських, коштів міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу). Безумовно, внески населення є для банку залученими коштами. Проте обов'язковому резервуванню підлягають засоби не тільки одержані, але й зароблені банком (наприклад, відсотки, нараховані за внесками), що вже важко обґрунтувати. Ухвалення цієї пропозиції навіть дещо змінить на краще структуру грошової маси. Органи регулювання зацікавлені у переважному зростанні складової маси М2 порівняно з іншими. Зростання банківських внесків населення розширює можливості використання грошей у безготівковому обороті, спрямування їх на фінансування реального виробництва. Дані НБУ про витрачання грошових коштів показують, що населення витрачає на придбання валюти набагато більше коштів, аніж зберігає на банківських внесках і у вигляді цінних паперів. Пов'язано це перш за все з тим, що процентні ставки за банківськими внесками дуже низькі й фактично не компенсують інфляційних втрат, а також є високий ризик виникнення проблем в українській банківській системі.

Питання необхідності ухвалення закону і формування механізму гарантування банківських внесків населення розглядаються багатьма авторами. Вважається, що запровадження такого механізму дозволить відновити довіру вкладників до банків, збільшити обсяг внесків населення в кредитні організації; стабілізувати банківську систему, знизити ймовірність системних ризиків; позбавити державу необхідності допомагати банкам-банкрутам.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що механізм гарантування внесків населення має бути єдиним для всіх банків, включаючи державні.

Інша проблема чинного порядку резервування в Україні - завищені резервні вимоги до залучених засобів в іноземній валюті. Мета введення завищених резервних вимог полягає у спробі підвищити курс національної валюти відносно долара. Причому ідей ця не нова. Проте поставлена мета не досягається, натомість створена ситуація поглиблює дисбаланс грошового обігу в країні.

Привабливість іноземної валюти як засобу нагромадження для пересічних громадян полягає у низці причин, однією з яких є вища стабільність цього інвестиційно-розрахункового інструменту порівняно з українською гривнею, що наголошується у більшості вітчизняних наукових досліджень. Застосування НБУ завищених вимог на привабливості цього засобу нагромадження і розрахунків не позначається. Проте банки, які змушені виконувати ці вимоги, не можуть залучати засоби населення на вигідних для них умовах. У результаті іноземна валюта осідає на руках у населення, а не на банківських рахунках. Складається ситуація, коли іноземна валюта залишається у населення, а не працює на інвестиційні програми.

Список літератури

кредитний грошовий агропродовольчий резерв

1) Твердохліб І.П. Емпіричний аналіз ефективності банківської системи України на засадах інституціоналізму/ І.П. Твердохліб, П.В. Приймак // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - №10. - С. 266-271.

2) Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 №679 - ХІУ]. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http:// www.rada.gov.ua

3) Основні засади грошово-кредитної політики на 2013 рік [Електронний ресурс] / Рада Національного банку України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi? nreg=v0010500-12.

4) Сороківська З.К. Особливості грошово-кредитної політики Національного банку України в контексті досягнення макроекономічної стабільності / З.К. Сороківська // Інноваційна економіка. - 2012. - №8 (34). - С. 231-237

5) Філатова О.В. Теоретичні та прикладні аспекти державного управління грошово-кредитною політикою / О.В. Філатова // Економіка і держава. - 2009. - №7. - с. 63-68.

6) Сучасні інструменти грошво-кредитної політики як важливий чинник забезпечення економічного зростання в Україні / О.А. Данилишин // Регіональна економіка. - 2008. - №2. - с. 151-159.

7) Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bank.gov.ua.

8) Шевчук В.О. Міжнародна економіка: теорія і практика: Підручник. - 2-ге вид., перероб і доп. - К.: Знання, 2008. - 663 с.

9) Щетинін А.І. Гроші та кредит: Підручник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2006.

10) Періодичне видання Вісник Національного банку: випуск №4, 2013. 22-30 с.

11) Періодичне видання Банківська справа: випуск №1, 2013. 31-42 с.

12) Періодичне видання Банківська справа: випуск №2, 2013. 21-36 с.

13) Періодичне видання Агросвіт: випуск №3, 2012. 14-16 с.

14) Періодичне видання Агросвіт: випуск №7, 2012. 56-62 с.

15) Періодичне видання Економіка АПК: випуск №1, 2013. 150-158 с.

Размещено на Allbest.ru