Фінансове забезпечення і фінансування охорони здоров’я в Україні

Проведений Рахунковою палатою аналіз свідчить, що 20 із 23 державних цільових програм у галузі охорони здоров'я не відповідають вимогам чинного законодавства. Зокрема, вони не передбачають загального обсягу коштів, необхідних для виконання програм; не містять вартісних та часових показників виконання кожного заходу; не розмежовують джерела фінансування програм; не мають розрахунків очікуваних результатів. Отже, вони не цільові, оскільки не зорієнтовані на досягнення кінцевої мети - підтримки здоров'я громадян України. Тож маємо просте фінансування окремих медичних установ за бюджетні кошти, замість забезпечення державних пріоритетів у галузі охорони здоров'я.

Видатки загального фонду на охорону здоров'я встановлено у розмірі 29 млрд гривень, що на 5,9 млрд гривень більше у порівнянні з 2012 роком.

Видатки місцевих бюджетів на охорону здоров'я на 2013 рік - 22,6 млрд грн, що на 4,8 млрд грн (27%) більше планових призначень 2012 року.

Обсяги видатків на виконання державних цільових програм та комплексних заходів у 2013 році збільшено на 309,2 млн грн і визначено сумою 1737,4 мільйонів гривень.

Видатки на охорону здоров'я на 2013 рік враховано у проекті Державного бюджету України в сумі 32,1 млрд грн: загальний фонд - 29,0 млрд грн, спеціальний фонд - 3,1 млрд грн.

Питома вага видатків загального та спеціального фондів Держбюджету на охорону здоров'я становить 3,6% у загальному обсязі ВВП (2011 р. - 3,6%, 2012 р. - 3,5%).

Загальний фонд зведеного бюджету охорони здоров'я збільшено на 5,9 млрд грн (25,7%) порівняно з 2012 р. і розподілено таким чином:

- державний бюджет - 6,5 млрд грн (22,4% від обсягу зведеного бюджету на охорону здоров'я);

- місцеві бюджети становлять 22,6 млрд грн (77,6%) - збільшено на 26,7% порівняно з минулим роком.

Бюджет МОЗ на охорону здоров'я становить 4,0 млрд грн, або 60,9% видатків загального фонду Держбюджету на охорону здоров'я (2012 р. - 3,6 млрд грн). На виконання державних програм та комплексних заходів передбачено 1,7 млрд грн (у 2012 р. - 1,4 млрд грн). Упродовж першого кварталу буде переглянуто фінансування всіх програм і визначені пріоритетні напрями. Видатки на охорону здоров'я із загального фонду бюджету на душу населення у 2013 році становитимуть 689,3 грн, що на 159,2 грн більше, ніж у нинішньому році. Заробітна плата на кінець наступного року в сільській місцевості досягне близько 2,5 тис. грн у лікарів та 2 тис. грн у медпрацівників середньої ланки. Міністерство пропонує встановити 100-відсоткову надбавку медикам, які працюють у селах та селищах[29, c. 130].

2.2 Структура фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Бюджетне фінансування забезпечує рівний доступ до медичної допомоги, можливість оптимізації системи охорони здоров'я в національному масштабі, відносну простоту технологій фінансування й оплати праці в цій сфері.

Заклади охорони здоров'я поряд із державним фінансуванням розвивають інші джерела фінансових надходжень, серед яких - страхові благодійні платежі, надходження від лікарняних кас, надання платних послуг, компенсаторні оплати, а також застосовують дозволені госпрозрахункові механізми.

Крім того, в загальній структурі фінансування охорони здоров'я розвивається приватний сектор надання медичних послуг.

Згідно з бюджетною класифікацією витрати на утримання установ охорони здоров'я плануються за розділом "Охорона здоров'я", що включає всі заклади та заходи у сфері охорони здоров'я.

До видатків державного бюджету на охорону здоров'я належать видатки на:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);

г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

д) інші заклади охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

У табл. 2.4. наведено дані про видатки державного бюджету на охорону здоров'я у 2009-2013 рр.

Таблиця 2.4. Видатки державного бюджету на охорону здоров'я у 2009-2013рока, млн..грн

Напрям видатків	2009	2010	2011	2012	2013
Усього	4099,7	6321,0	7365,5	7535,0	8759,0
У тому числі на: функціонування поліклінік і амбулаторій, швидку та невідкладну допомогу	373,1	498,2	585,7	549,7	695,3
функціонування лікарень та санаторно-курортних закладів	1894,0	2669,2	3346,9	3179,3	4276,3
санітарно-профілактичні та протиепідемічні заходи і заклади	985,5	1230,9	1545,4	2261,8	2038,8
дослідження і розробки у сфері охорони здоров'я	129,0	180,4	231,5	249,0	265,3
іншу діяльність у сфері охорони здоров'я	718,1	1742,4	1656,0	1268,8	1483,4

Як видно з таблиці, видатки державного бюджету на охорону здоров'я у 2013 р. збільшилися на 16,2 %, або на 1224,1 млн грн, порівняно з 2012 р. найбільша частина бюджетних коштів спрямовувалася на фінансування лікарень та санаторно-курортних закладів - 48,8 %; санаторно-профілактичних та протиепідемічних заходів і закладів - 23,3 %. Разом з тим видатки на профілактичні та протиепідемічні заходи порівняно з 2013 р. зменшилися на 233,0 млн грн. Це свідчить про перенесення пріоритетів у фінансуванні саме на лікування хвороб, а не їх профілактику.

До видатків, які здійснюються з Республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів, належать видатки на:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу [лікарні республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення];

б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г) інші державні програми медико-санітарного забезпечення республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров'я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи).

До видатків на охорону здоров'я, які здійснюються з районних бюджетів, міських бюджетів міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, належать видатки на:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої невідкладної медичної допомоги, поліклініки та амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи санітарної освіти).

До видатків, які здійснюються з бюджетів міст районного значення, сіл, селищ та їх об'єднань належать видатки на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти).

Самофінансування, засноване на використанні власних фінансових ресурсів, є основною формою фінансового забезпечення приватних медичних закладів, що займаються комерційною діяльністю. Сьогодні більшість бюджетних закладів охорони здоров'я також мають право формувати власні кошти від надання платних послуг та здійснення іншої комерційної діяльності, дозволеної законодавством, включати їх до спеціального фонду кошторису та використовувати на потреби за цільовим призначенням. Упровадження механізмів комерційного самофінансування в діяльність закладів охорони здоров'я стало вимушеним кроком держави через дефіцит бюджетних фінансових ресурсів і неспроможність держави повноцінно утримувати даний сектор.

Чинне українське законодавство, окрім фінансування, передбачає й іншу форму фінансового забезпечення закладів охорони здоров'я - кредитування, проте воно, на відміну від розвинутих західних країн, у вітчизняній практиці майже не використовується.

Одним із альтернативних джерел фінансового забезпечення охорони здоров'я також є благодійництво та благодійна діяльність. Надходження від спонсорських внесків розглядаються як "інвестиції в соціальну сферу" взагалі та в охорону здоров'я зокрема. Світова практика використовує такі методи фінансування закладів охорони здоров'я, як кошторисний, програмно-цільовий, за надані медичні послуги. Програмно-цільовий та кошторисний методи є основними для фінансування закладів охорони здоров'я в Україні.

Кошторисне фінансування - це виділення коштів на утримання закладів, установ і організацій охорони здоров'я, виконання певних програм і реалізацію певних заходів на підставі спеціального фінансового документа - кошторису. Сьогодні цей метод застосовується для фінансування більшості закладів охорони здоров'я, джерелом фінансування яких є бюджети.

До переваг кошторисного фінансування належить можливість достатньо чіткого прогнозування видатків (за відсутності інфляції), контролю за цільовим витрачанням коштів і обмеження їх абсолютного розміру. Проте в тих випадках, коли потрібно створити дієвий стимулювальний організм, який би пов'язував обсяги фінансування з досягнутими результатами, переваги цього методу перетворюються на недоліки. Кошторисне фінансування не дає можливості оперативно змінювати розміри коштів, необхідних для виконання певного обсягу робіт, у разі його зміни оперативно маневрувати коштами, перекидаючи їх з однієї статті на іншу.

Програмно-цільове фінансування передбачає визначення об'єктів, чітких цілей фінансування і необхідних ресурсів, дає можливість уникнути нецільового використання бюджетних коштів, забезпечити результативне їх витрачання та персональну відповідальність керівників закладів охорони здоров'я за досягнення соціальних результатів бюджетних програм.

Фінансування за надані медичні послуги є найточнішим методом визначення витрат, воно здійснюється як від передбачуваного (планового), так і від фактичного обсягу наданих послуг і пов'язане з розрахунком цін (тарифів). Формування механізму ціноутворення на медичні послуги в Україні є необхідним, оскільки, з одного боку, вартісна оцінка медичної допомоги стала необхідною у зв'язку з переходом до нових форм господарювання, а з другого - медичне страхування може бути впроваджене тільки за наявності показників вартості медичних послуг, які визначають величину страхових внесків. Разом з тим питання, пов'язані з ціноутворенням, далеко не вирішені. Розглядаючи питання планування видатків на охорону здоров'я з урахуванням методики його здійснення, можна умовно виділити два його основні рівні. Перший (планування на макро-рівні) - це визначення загального обсягу бюджетних асигнувань для потреб галузі при встановленні Міністерством фінансів України та затвердженні Кабінетом Міністрів України граничних обсягів видатків загального фонду проекту бюджету для головних розпорядників коштів на відповідний період та обсягів проектів бюджетів адміністративно-територіальних одиниць. Другий рівень (планування на мікрорівні) пов'язаний зі складанням індивідуальних кошторисів закладів.

Визначення загального обсягу асигнувань на охорону здоров'я нині здійснюється на підставі динаміки видатків по галузі за останні роки, очікуваного збільшення базових обсягів видатків у зв'язку з прийняттям відповідних законодавчих і нормативних актів, реалізація яких у плановому періоді потребує додаткових асигнувань, прогнозу щодо можливого зменшення потреби в асигнуваннях для галузі в результаті здійснених заходів щодо оптимізації мережі установ та впорядкування чисельності працюючих у них, а також виходячи з величини прогнозних макропоказників, що враховуються при визначенні обсягів бюджетних видатків на охорону здоров'я (обсяг ВВП, рівень інфляції і т. п.).

Остаточні обсяги асигнувань на охорону здоров'я на першому етапі формування проекту зведеного бюджету визначаються з урахуванням реальних обсягів надходжень до бюджету всіх рівнів, а також пріоритетності тих чи інших видатків у плановому періоді.

Основними операційно-сітьовими показниками медичних закладів, які визначають видатки за кошторисом, є:

- для стаціонару - кількість ліжок; кількість ліжко-днів.

- для поліклініки (амбулаторії) - кількість лікарських посад, кількість лікарських відвідувань. Кількість ліжок і лікарських відвідувань планується з урахуванням фактичної забезпеченості населення мережею та амбулаторно-поліклінічним обслуговуванням, часу використання та обороту лікарського ліжка згідно зі штатними нормативами медичного персоналу. Потреба населення в ліжках визначається відповідно до кількості хворих, які госпіталізовані, та обороту одного ліжка за рік. На величину показника впливає середня тривалість перебування хворого в лікарні та час використання ліжка протягом року.

При складанні кошторису в лікарні велике значення має правильне визначення кількості ліжок на початок планового періоду та фактичної їх наявності на останню звітну дату і врахування можливості розгорнення нових ліжок за період, що залишився до кінця року, у межах кількості ліжок, передбачених планом.

Амбулаторно-поліклінічне обслуговування населення здійснюється за дільнично-територіальним принципом. Кількість лікарських посад для цієї мети установлюється за штатними нормативами, затвердженими Міністерством охорони здоров'я України. При цьому необхідно врахувати чисельність населення, наявність на території, що обслуговується, інших закладів охорони здоров'я, які також здійснюють амбулаторно-поліклінічне обслуговування цього самого населення з метою уникнення дублювання. У зв'язку з цим при встановленні штатів конкретної поліклініки може бути скорочено певну кількість посад проти передбачених штатними нормативами.

Середньорічна кількість лікарських відвідувань амбулаторно-поліклінічного закладу визначається виходячи із середньорічного числа лікарських посад, затверджених у кошторисі, числа годин роботи лікарів даної спеціальності в день, норми прийому хворих на годину і числа робочих днів у плановому році.

Однією з основних статей кошторису медичної установи є заробітна плата, а тому система оплати праці медичних працівників потребує детальнішого висвітлення. Система заробітної плати працівників лікувально-профілактичних закладів установлюється в розрізі таких груп персоналу: лікарський персонал; середній медичний персонал; молодший медичний персонал; адміністративно-управлінський персонал; інший персонал.

Система заробітної плати медичного персоналу базується на встановленні:

- схемних посадових окладів для відповідних категорій працівників;

- підстав і розмірів підвищень схемного посадового окладу;

- підстав, видів та розмірів доплат і надбавок.

Про цьому слід мати на увазі, що рамкові умови оплати праці працівників установ охорони здоров'я (як і інших працівників бюджетної сфери) встановлюються Кабінетом Міністрів України. Відповідними постановами Уряду затверджуються мінімальні й максимальні розміри посадових окладів відповідних категорій працівників, розміри підвищень схемних посадових окладів за наукові та почесні звання, за роботу в шкідливих умовах, розміри (максимальні) доплат і надбавок, загальні принципи здійснення матеріального стимулювання працівників установ охорони здоров'я (виплати премій та матеріальної допомоги).

Конкретні розміри посадових окладів медичного персоналу залежно від конкретних спеціальностей (лікарі-хірурги, лікарі-ендоскопісти, лікарі-анестезіологи, лікарі інших спеціальностей та ін.) та кваліфікаційної категорії (ті, які мають вищу кваліфікаційну категорію, другу кваліфікаційну категорію, без категорії), а також деталізовані умови оплати праці (із зазначенням підстав для встановлення відповідних доплат і надбавок, конкретних умов преміювання та виплати матеріальної допомоги і т. д.) затверджуються відповідними спільними наказами Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства охорони здоров'я України.

Важливе місце у фінансуванні медичних установ належить видаткам на продукти харчування, медикаменти та перев'язувальні матеріали. Для обчислення видатків на харчування хворих і придбання медикаментів необхідно встановити кількість днів функціонування одного ліжка протягом року. Потім на підставі цього обчислюється загальна кількість ліжко-днів у лікарні множенням середньорічного числа ліжок на кількість днів функціонування одного діжка протягом року. Потреба в цих видатках визначається за нормативами з урахуванням умов утримання та лікування хворих. Такі нормативи розраховуються виходячи з раціону харчування, який визначає добову норму витрат продуктів і цін на ці продукти. Норми видатків на харчування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У державній системі охорони здоров'я в останні роки відчутний дефіцит коштів. Бюджетне фінансування лікувально-профілактичних заходів здійснюється в обмежених розмірах, що значно ускладнює їх функціонування. За багатьма напрямами лікувальної та профілактичної діяльності медична допомога є платною. Відбувається нерегульоване та неконтрольоване зростання цін на медичні послуги. Поширюється неофіційний ринок надання медичної допомоги.

Як наслідок, загострюються проблеми медичного обслуговування населення. Вони можуть перетворитися на джерело гострого соціального напруження і тому потребують великої уваги з боку держави.

Важливим напрямом поліпшення фінансового забезпечення може стати створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів вирішується згідно з законодавством.

У розвинутих країнах діють дві моделі фінансування охорони здоров'я: перша - державна, за якої фінансування здійснюється з державного бюджету. Таку модель застосовують Велика Британія, Канада, Італія, Австрія. Друга модель є змішаною бюджетно-страховою, яка передбачає фінансування цільових програм, а оплата медичної допомоги малозабезпеченим соціально незахищеним верстам населення (пенсіонерам, дітям, студентам, інвалідам) здійснюється за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства й установи. Ця модель характерна для Фінляндії, Швеції, Норвегії, де держава фінансує до 70 % усіх витрат на охорону здоров'я, для США - до 50 %.

Обидві системи, і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоров'я, й ефективністю діяльності медичних закладів.

Змішана система побудована за такою схемою. Першу медичну допомогу надають сімейні лікарі. Коли сімейний лікар наполягає на госпіталізації, тоді вступає в дію друга ланка - лікарі, консультаційні пункти та діагностичні центри, які фінансуються зі страхових фондів.

Обидві системи мають свої переваги й недоліки, однак суспільство виявляє більший інтерес до змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з другого - створює певну зацікавленість населення в посиленні турботи про здоров'я, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи. Перехід від однієї системи до іншої - дуже складний і тривалий процес, однак це питання в Україні набуло особливої актуальності. У нашій країні вдвоє більше лікарів і втроє - ліжок (у відносному обчисленні), ніж у США, але рівень медичного обслуговування значно нижчий.

У більшості країн заклади охорони здоров'я, особи, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері охорони здоров'я, а також суб'єкти господарювання, що виробляють продукцію, потрібну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров'я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Практику ширшого залучення додаткових фінансових ресурсів за рахунок надання різних видів платних послуг гальмує недосконалість законодавства. Зокрема, не врегульовано порядок надання платних послуг, відсутня єдина методика розрахунку вартості медичних послуг.

Інститут медичного страхування в Україні тільки починає розвиватися й функціонує у вигляді добровільного медичного страхування та лікарняних кас. Страхові компанії пропонують такі види добровільного медичного страхування, як страхування здоров'я на випадок хвороби й безперервне страхування здоров'я. Базові програми медичного страхування охоплюють: амбулаторно-поліклінічну медичну допомогу, стоматологічні послуги, стаціонарне лікування, медичне обслуговування вдома, швидку та невідкладну медичну допомогу. Страхова сума при страхуванні здоров'я на випадок хвороби коливається від 1,5 до 15 тис. дол. США (страхові внески становлять 0,5-5 % від цієї суми); при безперервному страхуванні здоров'я - 720 тис. дол. США (страхові внески становлять 0,5-0,8 % зазначеної суми). За бажанням страхувальника, крім базових програм до страхового полісу можуть належати додаткові страхові програми (вакцинація дітей, медична допомога під час поїздок територією України чи за її межами на відпочинок та ін.).

Як підтверджує практика, добровільне медичне страхування в Україні тільки почало розвиватися, оскільки для більшості страхових компаній воно не забезпечує значного прибутку через високі страхові виплати. Крім того, через низький рівень купівельної спроможності населення воно доступне лише для багатих людей або суб'єктів господарювання, які включають медичне страхування у "соціальний" пакет для своїх працівників.

Як свідчить зарубіжний і вітчизняний досвід, одним із вагомих додаткових джерел фінансового забезпечення закладів охорони здоров'я дітей могли б стати кошти лікарняних кас, які використовуються в основному для поліпшення медикаментозного забезпечення їх учасників. Це свого роду громадські добровільні нагромаджувальні фонди, які створюються з ініціативи громадян та лікарів-активістів. В Україні спостерігається позитивна динаміка розвитку лікарняних кас, загальна кількість членів яких становить 800,1 тис. осіб. Члени лікарняних кас щомісячно вносять або фіксовану суму коштів (по 15-20 грн), або відсоток від заробітної плати чи пенсії (близько 5 %) до бюджету каси, які зараховують на їх персональні рахунки. Існують різні точки зору щодо доцільності діяльності таких інституцій. Противники створення лікарняних кас вважають, що цей процес законодавчо не врегульований і не контрольований з боку держави, що стає причиною зловживань, фінансових порушень і тому не може бути ефективним. На наш погляд, поки в Україні не буде впроваджено обов'язкове медичне страхування як доповнення до бюджетного фінансування закладів охорони здоров'я, доцільно залучати кошти лікарняних кас. Як підтверджує вітчизняний і зарубіжний досвід, діяльність зазначених кас сприятиме ефективному використанню інституцій фінансових ресурсів, оскільки до контролю залучаються члени лікарняних кас, що підвищує його результативність та забезпечує цільове спрямування наявних коштів.

Аналіз фінансового забезпечення закладів охорони здоров'я свідчить про майже повну залежність фінансового потенціалу зазначених інституцій від бюджетних коштів, що не можуть повністю задовольнити їхні потреби. Через неспроможність держави усунути негативні наслідки впливу ринкових механізмів на функціонування галузі охорони здоров'я стрімко розвивається "тіньовий" сектор у закладах цієї галузі, який породжує небажані явища:

- економічні: грошові потоки, що формуються за рахунок неофіційних платежів пацієнтів за надані медичні послуги, не інвестуються у розвиток закладів охорони здоров'я (запровадження нових медичних технологій, підвищення якості медичних послуг тощо), чим обмежують можливості органів державної влади та місцевого самоврядування збільшувати бюджетні кошти на їх утримання;

- соціальні: не сповна забезпечується конституційне право громадян на безоплатну медичну допомогу, через зростання вартості медичних послуг знижується їх доступність для населення з низьким рівнем доходу, виникають соціальна напруженість і невдоволення ситуацією, що склалася, у пацієнтів та медичного персоналу.

Не забезпечується пріоритетність фінансування закладів охорони здоров'я і при розподілі бюджетних коштів на локальному рівні. Незважаючи на те, що формульний порядок розрахунку обсягів видатків на охорону здоров'я з місцевих бюджетів передбачає фіксований обсяг бюджетних асигнувань на одного жителя (фінансовий норматив бюджетної заборгованості) та через коригувальні коефіцієнти враховує диференціацію потреб населення певної адміністративної території в медичній допомозі залежно від віку й статі, заклади охорони здоров'я фінансуються на основі оперативно-сітьових показників їх потужності. При цьому не беруться до уваги кількість і якість наданих медичних послуг, вид медичного закладу залежно від вікової структури пацієнтів, які обслуговуються. Така ситуація призводить до недофінансування закладів охорони здоров'я через невідповідність між чисельністю населення та обсягом фінансових ресурсів, призначених для задоволення його потреб у медичній допомозі.

Одним із способів вирішення зазначених проблем є удосконалення методики формульного розрахунку видатків на охорону здоров'я з місцевих бюджетів.

Фінансові ресурси, які інвестуються в галузь охорони здоров'я України, не залежать від кінцевих результатів діяльності закладів охорони здоров'я, не сповна відповідають їхнім потребам, використовуються з низькою економічною ефективністю в основному на утримання цих закладів, а не на лікування пацієнтів. Така практика не сприяє поліпшенню якості та забезпеченню доступності медичної допомоги населенню.

Крім того, медичні заклади мають статус бюджетних установ із обмеженими правами щодо управління фінансами, зорієнтовані лише на систему нормативів, які доводять органи управління охорони здоров'я, і позбавлені економічних стимулів щодо покращення результативності діяльності та підвищення якості медичної допомоги населенню.

У зв'язку з цим актуальним є здійснення реформ, спрямованих на покращення фінансового забезпечення галузі охорони здоров'я України через створення ефективної та прозорої моделі фінансування, що орієнтована на реальні потреби пацієнтів, раціоналізацію використання фінансових ресурсів та удосконалення системи управління охороною здоров'я. У цьому контексті надзвичайно важливими є зміна ідеології діючої системи фінансування медичних закладів і фінансового планування у сфері охорони здоров'я - підходів, засад, форм і методів, перехід від фінансування медичного закладу та фінансового планування на основі ліжко-днів і централізовано затвердженого кошторису з досить деталізованим розкладом коштів по окремих статтях, що існує вже понад 50 років (ще з радянських часів), до фінансування медичної послуги і фінансового планування на основі програми методом програмно-цільового бюджетування. Фактично йдеться про те, що заклади охорони здоров'я повинні отримувати фінансування залежно від обсягів і якості медичних послуг.

З огляду на зарубіжний досвід формування і використання фінансових ресурсів медичної галузі та особливості української системи надання медичної допомоги концепція модернізації фінансового забезпечення закладів охорони здоров'я України має включати комплекс таких заходів:

- визначення базового пакета гарантованого державою обсягу безоплатних медичних послуг і забезпечення адекватного розміру фінансових ресурсів для організації їх надання;

- введення права співучасті населення в оплаті медичних послуг (послуги підвищеної комфортності, витрати на госпіталізацію понад установлений нормативами термін лікування);

- надання управлінської та фінансової автономії закладам охорони здоров'я через перетворення їх на некомерційні підприємства;

- розширення переліку платних послуг, які можуть надавати безпосередньо заклади охорони здоров'я, розроблення методики визначення їх вартості;

- відмову від принципу фінансування витрат (утримання) закладів охорони здоров'я та перехід до контрольних закупівель медичних послуг за моделлю блок-контракту;

- відмову від кошторисного методу фінансування закладів охорони здоров'я та запровадження: подушного фінансування за моделлю часткового фондотримання - для оплати медичних послуг амбулаторно-поліклінічних закладів та фінансування за методом глобального бюджету - для лікарняних закладів;

- формування багатоканальної моделі фінансового забезпечення закладів охорони здоров'я із залученням бюджетних коштів як основного джерела фінансових ресурсів, коштів від медичного страхування, надання платних медичних і немедичних послуг, благодійних внесків, кредиту, лізингу та інших джерел, не заборонених законодавством;

- перенесення пріоритету на фінансування закладів охорони здоров'я, які забезпечують надання первинної медико-санітарної та амбулаторно-поліклінічної допомоги;

- упровадження стаціонарозамінних та ресурсоощадних технологій, оптимізація потужності медичних закладів, підвищення ефективності капіталовкладень.

В Україні не існує чіткого розподілу на служби первинної та вторинної допомоги. До виконання функцій первинної допомоги фактично залучаються всі спеціалісти поліклініки, що призводить до надмірного використання спеціалізованої амбулаторної допомоги. З загального числа позалікарняних закладів Міністерства охорони здоров'я близько половини (56,2 %) призначені для надання виключно первинної медичної допомоги (сільські та міські лікарські амбулаторії, амбулаторні відділення сільських дільничних лікарень), 28,1 % -- надають і первинну, і вторинну амбулаторну допомогу (поліклініки, поліклінічні відділення міських лікарень для дорослого та дитячого населення, центральних районних лікарень). Лише 27 % фахівців первинної ланки становлять лікарі загальної практики -- сімейні лікарі.

Первинна ланка практично не впливає на медичний маршрут пацієнта. Самостійно звертаються до лікарів-спеціалістів майже третина (29,5 %), до стаціонарів -- 16,9 % пацієнтів. У результаті рівень обслуговування в 65,9 % випадків не відповідає тяжкості їх стану та перебігу захворювання, у 43,2 % -- надання медичної допомоги відбувається на більш високих, ніж необхідно, рівнях. Надлишкова кількість стаціонарних закладів та лікарняних ліжок. Чисельність стаціонарів більше ніж вдвічі перевищує аналогічний показник країн Європи, що призводить до розпорошення ресурсів та низької якості. Частка малопотужних лікарень до 50 ліжок у загальній чисельності всіх лікарень становить 12 %. Загальна забезпеченість ліжками на 10 000 населення (незважаючи на те що в Україні відбулося скорочення ліжкового фонду майже на третину) залишається досить високою -- 9,73 за даними Держкомстату, що в 1,7 раза перевищує аналогічні показники в країнах ЄС та в 1,4 раза -- в Європейському регіоні в цілому (рис. 2.1).

Рис.2.1. Кількіcть місць в стаціонарних закладах [22]

Як відомо, створені в охороні здоров'я потужності, навіть надлишкові, все одно утилізуються (закон Ремера (Roemer's Law) -- «створене лікарняне ліжко не залишиться незайнятим»), що підтверджується статистичними даними щодо використання стаціонарної допомоги: в Україні рівень (21,9 %) та тривалість госпіталізації (13,3 дня) істотно перевищують середньоєвропейські показники (19,2 % та 10,4 дня) та показники у країнах ЄС (18,0 % та 9,2 дня) (рис. 2.2). Від 30 до 50 % пацієнтів госпіталізуються необґрунтовано10, 11.

Рис.2.2 Рівень госпіталізації в Україні [23, c. 44]

Надмірна спеціалізація лікарень. Вторинна медична допомога надається переважно багато профільними міськими та районними лікарнями. Водночас існує також широка мережа психіатричних, протитуберкульозних, дерматовенерологічних, офтальмологічних та інших лікарень, що негативно впливає на комплексність медичної допомоги при лікуванні основного захворювання. Так, супутня патологія враховується лише у 27,5 % випадків, при тому, що в 66,2 % випадків її наявності вона впливає на перебіг основного захворювання. Відсутність диференціації ліжкового фонду залежно від інтенсивності лікування. У стаціонарах вторинного рівня на одному й тому ж ліжку можуть отримувати медичну допомогу хворі, які потребують інтенсивного, протирецидивного лікування, медико-соціальної допомоги, термінальні хворі, хоч надання допомоги різним групам пацієнтів потребує застосування різних технологій та відповідної організації лікувально-діагностичного процесу. Так, із загального числа обґрунтовано госпіталізованих у стаціонари терапевтичного профілю 62,8 % потребують інтенсивного лікування, 23,3 % -- планового лікування, 8,9 % -- медико-соціальної допомоги, 1,8 % -- відновлювального лікування.

Слабкі функціональні відмінності між лікарнями вторинного та третинного рівнів. За визначенням третинна медична допомога -- це забезпечення великим медичним центром (зазвичай таким, що обслуговує регіон або усю країну і оснащений складним технологічним і допоміжним устаткуванням) надання високоспеціалізованих медичних і хірургічних послуг при незвичайних і складних медичних проблемах. Однак в Україні границі між вторинним і третинним рівнями стаціонарної допомоги досить розмиті. Наприклад, за існуючими оцінками, 36 % пацієнтів, госпіталізованих в обласні лікарні для надання їм третинної медичної допомоги, фактично потребували вторинної допомоги12. Їх лікування в обласних лікарнях через устаткування закладів більш складним оснащенням має більшу вартість, ніж лікування в міських або районних лікарнях.

Існування паралельних систем лікарняних послуг різного підпорядкування (відомчих, державних, комунальних).

Висока зношеність основних фондів в державних та комунальних медичних закладах -- частка фізично та морально зношеної техніки у 2007 р. становила 60-70 %. Значна частка обладнання відпрацювала 20-25 років, що у 2-3 рази перевищує його технічний ресурс. Близько половини лікарень вторинного рівня не мають умов для надання інтенсивної медичної допомоги пацієнтам.

Наведені дані свідчать, що наявні ресурси охорони здоров'я України розпорошені, а структура медичних послуг істотно деформована, що може призвести до загострення проблем медичного обслуговування населення, особливо в умовах фінансово-економічної кризи.

Важливим сегментом системи охорони здоров'я, стан якого викликає справедливі нарікання населення, є медикаментозне забезпечення. Воно поглинає третину загальних витрат на функціонування галузі, але лише близько 4-5 % цих витрат покривається за рахунок бюджету, всі інші лягають тягарем на плечі споживачів. Навіть для стаціонарного лікування 86,7 % вартості ліків сплачується пацієнтами.

У ряді випадків закупівля ліків і їх розподіл відбуваються без урахування реальної потреби в них медичних закладів як за об'єму, так і за номенклатурою, ціни на препарати, незважаючи на наявність тендерних процедур закупівлі, у ряді випадків бувають завищеними.

Система державного контролю за цінами на фармакологічні препарати, державний контроль за безпечністю ліків недостатньо ефективні. Зокрема, в країні також відсутня система виявлення та обліку фальсифікованих препаратів, однак, за даними ВООЗ, їх питома вага сягає 20 %. Більшість фальсифікатів -- це підробка продукції вітчизняного виробництва, що здійснюється безпосередньо в країні.

2.3 Оцінка використання фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

Для структурної реорганізації та розвитку системи ПМСД на засадах сімейної медицини розроблено програму, що подана до Верховної Ради України, до якої плануємо внести доповнення стосовно терміну виконання (збільшення до 10 років на період до 2019 року) та обсягів фінансування з бюджетів різних рівнів у обсязі 12 млрд грн. У структурному плані в цій програмі передбачено:

-- проведення чіткого розмежування первинної та вторинної медичної допомоги;

-- створення мережі закладів первинного рівня, переважно у вигляді амбулаторій загальної практики/сімейної медицини (ЗП/СМ) у сільській місцевості переважно на 2 лікарі, у міській -- на 4 лікарі та їх устаткування відповідно до затверджених табелів оснащення з різними моделями для міської та сільської місцевості:

а) у сільській місцевості -- шляхом реорганізації сільських лікарських амбулаторій, амбулаторних відділень сільських дільничних лікарень та частини поліклінічних відділень центральних районних (ЦРЛ) та районних (РЛ) лікарень, великих ФАПів. У зв'язку з тим що на рівні ФАПів, які обслуговують до 300 осіб, надається низькопродуктивна та в більшості випадків неякісна медична допомога, пропонується на рівні місцевих громад розглянути питання про їх закриття при паралельному розвитку мережі амбулаторій ЗП/СМ;

б) у міській місцевості -- шляхом реорганізації та перепрофілювання частини поліклінік та поліклінічних відділень багатопрофільних дорослих та дитячих лікарень, відкриття нових закладів, наближених до місця проживання населення.

З метою оптимізації керованості закладів первинної ланки, використання фінансових ресурсів, що виділяються на первинну допомогу, фінансової сталості закладів ПМСД планується створення Центрів первинної медико-санітарної допомоги. До складу Центрів -- закладів з правами юридичної особи -- входять амбулаторії ЗП/СМ та ФАПи, що забезпечують надання первинної лікарської та долікарської допомоги населенню окремого сільського району, або міста чисельністю від 30 до 100 тис. осіб.

До функції Центру входить: укладання договорів із замовником на надання послуг первинної допомоги, планування, координація діяльності закладів ПМСД, що входять до складу Центру, забезпечення якості медичної допомоги, облік та звітність, фінансовий менеджмент, визначення й розподіл стимулюючих виплат для працівників. На вторинному рівні З огляду на дані доказового менеджменту та найкращого світового досвіду з метою покращання якості вторинної медичної допомоги з одночасним підвищенням ефективності використання наявних ресурсів, усунення невиправданого дублювання медичних послуг пропонується диференціація лікарень, виходячи з інтенсивності медичної допомоги, що надається:

-- на лікарні інтенсивної допомоги -- для надання цілодобової медичної допомоги, лікування хворих із гострими станами, що потребують високої інтенсивності лікування та догляду (наприклад, інфаркт міокарда, інсульт, гостра кровотеча тощо). Ресурсне забезпечення лише лікарень цього типу потребує інтенсивних технологій, спеціалізованого, високовартісного діагностичного та лікувального обладнання, наявності служби реанімації та інтенсивної терапії, служби екстреної діагностики;

-- лікарні для проведення планового лікування -- для проведення повторних курсів протирецидивної терапії або доліковування з використанням стандартних схем лікування;

-- лікарні для відновлювального лікування -- для відновлення функцій, порушених у результаті захворювання чи травми, з метою або попередження інвалідності, або реабілітації інвалідів, потребують спеціального обладнання (фізіотерапевтичного, тренажерів для лікувальної фізкультури);

-- хоспіси -- надання паліативної допомоги та психологічної підтримки термінальним (безнадійно) хворим, потребують спеціального оснащення для надання допомоги та догляду, а також спеціально підготовленого, переважно сестринського персоналу та широке залучення волонтерів;

-- лікарні для медико-соціальної допомоги -- забезпечення догляду та надання соціальної й паліативної допомоги хронічним хворих, цей заклад потребує мінімального діагностичного та лікувального обладнання, обслуговування забезпечується переважно сестринським персоналом.

Головну роль мають відігравати багатопрофільним лікарням для надання інтенсивної допомоги, передусім екстреної медичної допомоги, оскільки саме від їх діяльності залежить життя та здоров'я пацієнтів. Саме ці лікарні в розвинених країнах світу становлять близько 90 % всіх стаціонарів. Для ефективної діяльності такі лікарні мають обслуговувати не менше ніж 100-200 тис. населення і виконувати не менше ніж 3000 оперативних втручань та приймати не менше ніж 400 пологів на рік.

Проведення зазначених перетворень може бути здійснене при існуючому адміністративно-територіальному розподілі шляхом створення госпітальних округів, що об'єднують заклади декількох сільських районів або міст та районів залежно від щільності та характеру розселення населення, з урахуванням стану транспортних комунікацій, матеріально-технічного та кадрового потенціалу стаціонарів, профілів їх діяльності та структури медичних послуг.

Структура госпітального округу включає: багатопрофільну лікарню інтенсивного лікування (організується на базі потужних ЦРЛ або міських лікарень); лікарні для відновного лікування -- відповідно до потреби; хоспіс -- один на округ; заклади медико-соціальної допомоги/сестринського догляду (всі зазначені типи закладів організуються на базі ЦРЛ, РЛ або міських лікарень, що не задіяні як лікарні для інтенсивного лікування); лікарні для планового лікування хронічних хворих у кожному сільському адміністративному районі, місті без районного поділу або в районі міста з районним поділом (організуються на базі ЦРЛ, РЛ або міських лікарень, що не задіяні як лікарні для інтенсивного або відновного лікування, хоспісної допомоги). Планується поступове, виважене об'єднання багатопрофільних і монопрофільних або спеціалізованих закладів.

Передбачається такий порядок надходження пацієнтів до структур вторинної медичної допомоги:

-- до лікарень інтенсивного лікування -- доставка санітарним транспортом або самозвернення пацієнтів;

-- до стаціонарів та поліклінічних відділень лікарень планового лікування хронічних хворих -- за скеруванням лікаря первинної ланки;

-- до лікарень відновного лікування -- за скеруванням лікаря первинної ланки; лікарів лікарень інтенсивного лікування, лікарів-спеціалістів поліклінічних відділень лікарень планового лікування хронічних хворих, лікарів закладів третинного рівня за погодженням із лікарями первинної ланки;

-- до лікарень медико-соціальної допомоги та хоспісів -- за скеруванням лікаря первинної ланки.

Всі типи закладів повинні бути до- або переоснащені відповідно до визначених функцій. Проведені розрахунки показують, що витрати на дооснащення лише підрозділів інтенсивної терапії при запропонованій моделі організації вторинної допомоги на 27,4 % менше, ніж затрати на відповідне дооснащення всієї існуючої мережі. Не говорячи вже про те, що концентрація інтенсивної допомоги дозволить покращити її якість за рахунок підвищення кваліфікаційного рівня медичних працівників через збільшення обсягу втручань.

Управління закладами вторинного рівня, що входять до складу госпітального округу, буде покладатися або виключно на обласне управління охорони здоров'я, або частина управлінських функцій, що стосуються координації діяльності закладів усередині округу, делегується об'єднанням цих закладів у вигляді корпорацій. Оптимальний варіант управління буде визначено після проведення апробації в пілотних регіонах.

Динаміка видатків зведеного бюджету на охорону здоров'я у % до ВВП за період з 2002 по 2013 р. викладена в табл. 2.5. У ній містяться розроблені нами прогнозні показники видатків зведеного бюджету до 2025 р. включно. Із них 75% становлять кошти місцевих бюджетів, а 25% -- державних;

Таблиця 2.5. Поточні та прогнозні видатки зведеного бюджету на охорону здоров'я України у % до ВВП (за матеріалами Держкомстату України) (Міністерство фінансів України, 2012; 2013)

Рік	% до ВВП	Рік	% до ВВП
2002	2,9	2006	3,6
2003	3,1	2007	3,7
2004	3,3	2008	3,5
2005	3,6	2009	4,0
2006	3,5	2010	4,1
2007	3,5	2011	3,7
Прогнозні показники
2012	3,98	2019	6,22
2013	4,54	2020	6,5
2014	4,82	2021	6,78
2015	5,1	2022	6,96
2016	5,38	2023	7,24
2017	5,66	2024	7,52
2018	5,94	2025	7,7

б) приватні кошти домашніх господарств, роботодавців, некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства, ?45%. Нами розроблені прогнозні приватні витрати на охорону здоров'я України у % до ВВП до 2025 р. (табл. 2.6);

Таблиця 2.6 Поточні та прогнозні приватні витрати на охорону здоров'я України у % до ВВП (за матеріалами Держкомстату)

Рік	% до ВВП	Рік	% до ВВП
2003	3,81	2004	3,8
2005	3,7	2006	3,6
2007	3,5	2008	3,8
2009	3,9	2010	3,85
2011	3,85	2012	3,85
*	*	*	*
2013	3,5	2020	2
2014	3,2	2021	2
2015	2,9	2022	1,8
2016	2,8	2023	1,6
2017	2,6	2024	1,5
2018	2,4	2025	1,5
2019	2,2	-	-

в) кошти іншого світу (кошти міжнародних донорських організацій, спрямованих у систему охорони здоров'я України) -- кілька десятків відсотка.

Загальні витрати на охорону здоров'я як % номінального ВВП протягом 2006-2013 рр. з розкриттям прогнозних показників до 2025 р. включно викладені в табл. 2.7..

Таблиця 2.7. Поточні та прогнозні загальні витрати на охорону здоров'я України у % до ВВП (за матеріалами Держкомстату України)

Рік	% до ВВП	Рік	% до ВВП
2003	6,96	2004	6,65
2005	6,43	2006	6,41
2007	6,37	2008	6,65
2009	7,82	2010	7,83
2011	7,9	2012	7,9
*	*	*	*
2013	8,1	2020	9,4
2014	8,3	2021	9,6
2015	8,5	2022	9,8
2016	8,7	2023	9
2017	8,9	2024	10,1
2018	9	2025	10,2
2019	9,2	-	-

Згідно із НРОЗ використовують такі показники, як «Загальні витрати на охорону здоров'я на душу населення» (табл. 4) та «Розподіл загальних витрат за фінансуючими організаціями» (державні, приватні, домогосподарства, донори) (табл. 2.8).

Таблиця 2.8. Загальні витрати на охорону здоров'я на душу населення (за матеріалами Держкомстату України)

Витрати	2006	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013
У гривнях	388,0	485,5	605,3	748,7	990,0	1368,2	1552,4	1850,3
У доларах США	72,7	91,3	118,2	148,3	196,0	259,8	199,3	199,3

Таблиця 2.9. Розподіл загальних витрат за фінансуючими організаціями (%): державні, приватні компанії, домогосподарства, донори та інші (за матеріалами Міністерства фінансів України)

Фінансуючі організації	2006	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013
Державні та комунальні установи	58,1	58,1	59,3	60,6	61,7	57,5	54,9	56,5
Приватні структури	2,9	2,9	3,0	2,9	3,4	2,9	3,0	2,6
Домогосподарства	38,5	38,3	37,4	36,2	34,6	39,3	41,9	40,4
Донори та інші	0,5	0,7	0,3	0,3	0,3	0,3	0,2	0,3

1.1. Загальні витрати на охорону здоров'я України (% номінального ВВП).

1.2. Видатки зведеного бюджету охорони здоров'я України у розрахунку на одного мешканця.

1.3. Приватні витрати на охорону здоров'я України (% номінального ВВП).

2. Бюджетні витрати за видами надання медичної допомоги (% номінального ВВП)

1. Витрати зведеного бюджету на ПМСД (становлять 10% загальних витрат на систему охорони здоров'я) (табл. 2.10). Частка фінансування ПМСД має становити 25-30% загальних витрат на систему охорони здоров'я.

Таблиця 2.10 Зміни розподілу основних видатків зведеного бюджету України у сфері охорони здоров'я за видами надання медичної допомоги за 2000-2010 рр.

Види допомоги	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013
ПМСД	11,4	13,11	13,03	9,74	13,43	13,42	13,6	13,5	13,51	13,6	9,8
Спеціалізована медична допомога	85,7	86,7	86,09	87,19	85,7	85,68	85,6	85,6	85,6	85,79	88,3

2. Частка сімейних лікарів у системі охорони здоров'я повинна становити не менше 35-40% загальної кількості лікарів.

3. Частка закладів ПМСД у системі охорони здоров'я становить 4,9 на 10 тис. населення. Необхідно переоснастити медичним обладнанням 65% центрів ПМСД та інших закладів ПМСД та збільшити на 50% забезпечення ПМСД санітарним транспортом.

4. Частка фінансування профілактичної допомоги в загальній структурі витрат на надання медичної допомоги має становити 20%.

5. Частка фінансування паліативної та хоспісної допомоги має становити до 7% загальних витрат на систему охорони здоров'я (створити мережу хоспісів та відділень надання паліативної допомоги).

Згідно із НРОЗ використовується розподіл загальних витрат не за видами надання медичної допомоги (нами пропонується здійснити доопрацювання НРОЗ), а за функціями, де достатньо проблематично відділити первинну медико-санітарну, екстрену, паліативну та хоспісну допомогу. Враховуючи особливості диспропорцій у фінансуванні різних видів медичної допомоги згідно з пріоритетами, вважаємо за доцільне введення параметрів по 35% фінансуванню ПМСД та 10% фінансуванню паліативної та хоспісної допомоги.

Виходячи із зазначених параметрів нами розроблені прогнозні видатки зведеного бюджету на ПМСД до 2025 р. (табл. 2.11).

Таблиця 2.11 Поточні та прогнозні видатки зведеного бюджету на ПМСД у % до основних видатків зведеного бюджету на систему охорони здоров'я України (за матеріалами Держкомстату України)

Рік	% до ВВП	Рік	% до ВВП
2000	11,3	2006	13,42
2001	11,4	2007	13,6
2002	13,11	2008	13,5
2003	13,03	2009	13,51
2004	9,74	2010	13,6
2005	13,43	2011	9,8
Прогнозні показники
2012	10,97	2019	18,6
2013	12,07	2020	19,7
2014	13,1	2021	20,8
2015	14,2	2022	21,9
2016	15,3	2023	23
2017	16,4	2024	24,1
2018	17,5	2025	25,2

Прогнозні витрати зведеного бюджету на ПМСД у % до ВВП наведені в табл. 2.12.

Таблиця 2.12 Поточні та прогнозні витрати зведеного бюджету на ПМСД у % до ВВП (за матеріалами Держкомстату України)

Рік	% до ВВП	Рік	% до ВВП
2000	0,3	2006	0,4
2001	0,31	2007	0,4
2002	0,33	2008	0,4
2003	0,36	2009	0,4
2004	0,3	2010	0,4
2005	0,4	2011	0,4
Прогнозні показники
2012	0,5	2019	2,1
2013	1	2020	2,2
2014	1,2	2021	2,3
2015	1,5	2022	2,4
2016	1,76	2023	2,5
2017	1,9	2024	2,6
2018	2	2025

Основні принципи реформування системи охорони здоров'я України виходячи із європейської інтеграції мають ґрунтуватися на сучасних загальноприйнятих стратегіях організації охорони здоров'я. До останніх віднесено: справедливість, солідарність, ефективність, продуктивність. При цьому фінансування державного бюджету за рахунок загального оподаткування має базуватися на договірних відносинах між замовниками та постачальниками послуг охорони здоров'я та на моделі охорони здоров'я, яка заснована на медичному страхуванні. Відомості про сукупний номінальний ВВП та загальні витрати на охорону здоров'я викладені в табл. 2.13.

Таблиця 2.13 Сукупний номінальний ВВП і загальні витрати на охорону здоров'я за 2006-2013 рр.

Витрати	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013
Сукупний номінальний ВВП (млн грн.)	345 113	441 452	544 153	720 731	948 056	913 345	1 082 569
Сукупний номінальний ВВП (млн дол. США)	64870,9	86221,1	107753,1	142719,0	179992,4	117227,8	136419,3
Загальні витрати на охорону здоров'я (млн грн.)	22965,9	28390,4	34888,2	45936,0	63072,7	71410,8	84744,8
Загальні витрати на охорону здоров'я (млн дол. США)	4316,9	5545,0	6908,6	9096,2	11974,6	9165,6	10679,1

Методологічні рамки НРОЗ визначаються стандартами класифікації рахунків охорони здоров'я за умови розподілу за категоріями з огляду на потреби конкретної країни.