Дивідендна політика підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕСТИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра фінансів

РЕФЕРАТ

з дисципліни “Фінансовий менеджмент”

на тему: “Дивідендна політика підприємства”

Виконала: студенткаVкурсу

групи МОт-51д(м)

Батишева Вікторія

Прийняла: доцент, Заюкова Марина Сергіївна

Вінниця 2013

Зміст

Вступ

1. Сутність дивідендної політики, її завдання та фактори формування

2. Інструменти дивідендної політики та методи нарахування дивідендів

3. Форми виплати дивідендів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання одержаного прибутку. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні всебічно зважити напрямки першочергових вкладень, фінансових ресурсів, виходячи з фінансового стану підприємства, рівня його матеріально-технічної бази, соціального розвитку колективу, можливостей прибуткового розміщення коштів на ринку цінних паперів, у грошово-кредитній сфері тощо.

На розподіл прибутку підприємств, створених у формі акціонерних товариств, значною мірою впливає обрана дивідендна політика, яка є сукупністю принципів і методів виплати дивідендів відповідно до завдань фінансово-господарської діяльності у конкретний проміжок часу.

Зміст дивідендної політики і проблеми її розробки вимагають виявлення природи дивідендів. Купуючи акцію підприємства і стаючи, таким чином, його співвласником, володар грошового капіталу розраховує отримати не тільки необхідну ставку прибутковості, а й премії, реалізуючи своєрідний підприємницький дохід. Його розмір залежить від багатьох чинників: компетентності керуючих, ризикованості обраної для вкладень сфери діяльності, економічної кон'юнктури і т.п. На відміну від відсотка розмір дивіденду заздалегідь невідомий. Тому, вкладаючи гроші в звичайні акції, акціонер піддається відомому ризику, але при нормальному ході справ на підприємстві винагороджується за це підвищеним доходом.

Дивідендна політика, як і управління структурою капіталу, справляє істотний вплив на положення компанії на ринку капіталу, зокрема на динаміку ціни його акцій.

1. Сутність дивідендної політики, її завдання та фактори формування

Дивідендна політика -- це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення.

Оптимізація дивідендної політики -- це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв'язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних обставин впливає на його вартість.

Метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій розподілу чистого прибутку на поточне споживання у формі дивідендів і виробничий розвиток з метою максимізації ринкової вартості підприємства. Відповідно, дохід акціонерів складається з двох частин: спожитої і капіталізованої [7, c. 213-214].

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, відносять [7, c. 215]:

ѕ виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

ѕ визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;

ѕ оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

ѕ визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;

ѕ узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;

ѕ вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;

ѕ оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

У процесі формування дивідендної політики підприємства необхідно врахувати значну кількість факторів, що визначають її кінцеві параметри. У практиці фінансової діяльності ці фактори прийнято поділяють на наступні чотири групи [7, c. 219-222]:

1) Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства. До числа основних факторів цієї групи відносяться:

ѕ стадія життєвого циклу підприємства (на ранніх стадіях життєвого циклу підприємство змушене більше коштів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів);

ѕ необхідність розширення підприємством своїх інвестиційних програм (у періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на відновлення і розширене відтворення основних фондів і нематеріальних активів, потреба в капіталізації прибутку зростає);

ѕ ступінь готовності окремих інвестиційних проектів з високим рівнем ефективності;

ѕ можливість впливу на інтенсивність інвестиційного процесу (окремі проекти вимагають прискореної реалізації в силу об'єктивних причин, що не залежать повною мірою від інвестора; це вимагає максимальної концентрації власних фінансових ресурсів в окремі періоди часу).

1. Фактори, що характеризують можливості формування капіталу з альтернативних джерел. У цій групі факторів основними є:

ѕ достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформованих у попередньому періоді;

ѕ вартість залучення додаткового акціонерного капіталу;

ѕ вартість залучення додаткового позикового капіталу;

ѕ доступність позикових засобів на фінансовому ринку;

ѕ складність залучення позикових коштів у зв'язку з низьким рівнем платоспроможності і фінансової стійкості підприємства.

2. Фактори, пов'язані з об'єктивними обмеженнями. До числа основних факторів цієї групи відносяться:

ѕ рівень оподаткування дивідендів;

ѕ рівень оподаткування майна підприємства;

ѕ досягнутий ефект фінансового левериджу, обумовлений його диференціалом;

ѕ фактичний розмір прибутку і рівень рентабельності власного капіталу.

3. Інші фактори. В складі цих факторів можуть бути виділені:

ѕ кон'юнктурний цикл (у період підйому кон'юнктури ефективність капіталізації прибутку значно зростає);

ѕ рівень дивідендних виплат підприємствами-конкурентами;

ѕ невідкладність платежів по раніше отриманих кредитах (підтримка платоспроможності є більш пріоритетною задачею в порівнянні зі збільшенням дивідендних виплат);

ѕ можливість втрати контролю над управлінням (низький рівень дивідендів може призвести до істотного зниження ринкової вартості акцій і їх масовому “скиданню” акціонерами, що збільшує ризик фінансового захоплення підприємства конкурентами).

Оцінка цих факторів дозволяє визначити передумови формування того чи іншого типу дивідендної політики підприємства.

Дивідендна політика акціонерного товариства формується за такими основними етапами, як [3]:

1. Вибір типу дивідендної політики відповідно до фінансової стратегії акціонерного товариства.

2. Розробка механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики.

3. Визначення рівня дивідендних виплат на одну акцію.

4. Визначення форм виплати дивідендів.

5. Оцінка ефективності дивідендної політики

Механізм розподілу прибутку акціонерного товариства відповідно до обраного типу дивідендної політики передбачає таку послідовність дій:

На першому етапі із суми чистого прибутку вилучаються обов'язкові відрахування в резервний і інші фонди спеціального призначення, передбачені статутом товариства. Сума чистого прибутку, за мінусом обов'язкових відрахувань, є так званим “дивідендним коридором”, у рамках якого реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На другому етапі частина чистого прибутку, що залишилася, розподіляється на капіталізуєму і споживчу її частини. Якщо акціонерне товариство притримується залишкового типу дивідендної політики, то в процесі цього етапу розрахунків пріоритетним завдання є формування фонду виробничого розвитку і навпаки.

На третьому етапі сформований за рахунок прибутку фонд споживання розподіляється на фонд дивідендних виплат і фонд споживання персоналу акціонерного товариства, що передбачає додаткове матеріальне стимулювання працівників і задоволення їх соціальних потреб. Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики і зобов'язання акціонерного товариства за колективним договором.

Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здійснюється за формулою (1.0):

, (1.0)

де, РДВпа - рівень дивідендних виплат на одну акцію;

ФДВ - фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до обраного типу дивідендної політики;

ВП - фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій (за передбаченим їх рівнем);

Кпа - кількість простих акцій, емітованих акціонерним товариством.

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів.

Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства використовують такі показники:

а) коефіцієнт дивідендних виплат, що розраховується за формулами (1.1):

, або , (1.1)

де, Кдв - коефіцієнт дивідендних виплат;

ФДВ - фонд дивідендних виплат, сформований відповідно до обраного типу дивідендної політики;

ЧП - сума чистого прибутку акціонерного товариства;

Да - сума дивідендів, що виплачуються на одну акцію;

ЧПа - сума чистого прибутку, що припадає на одну акцію.

б) коефіцієнт співвідношення ціни і прибутку за акцією, що визначається за формулою:

, (1.2)

де, Кц/п - коефіцієнт співвідношення ціни і прибутку за акцією;

РЦа - ринкова ціна однієї акції;

Да - сума дивідендів, виплачених на одну акцію.

Для оцінки ефективності дивідендної політики використовується показник суми дивідендів у розрахунку на одиницю капіталізованого прибутку. Він дозволяє визначити співвідношення суми дивідендних виплат і суми капіталізованого прибутку (тобто врахувати результати визначення чистого прибутку від інших напрямків його використання) [7, c. 225-227].

Ефективність капіталізації прибутку може бути оцінена шляхом порівняння фактичної рентабельності власного капіталу із середньою ставкою депозитного відсотка на грошовому ринку. Якщо фактична рентабельність власного капіталу нижче ставки депозитного відсотка, то капіталізація прибутку для акціонерів невигідна. Розподілений прибуток у формі дивідендних виплат дозволив би їм одержати більш високий дохід.

Отже, принциповим питанням, яке стоїть в основі теоретичних досліджень, присвячених дивідендній політиці, є питання взаємозв'язку між напрямом використання чистого прибутку (дивіденди чи тезаврація) та вартістю підприємства.

2. Інструменти дивідендної політики та методи нарахування дивідендів

У процесі реалізації обраного типу дивідендної політики підприємства вдаються до специфічних прийомів. Такими прийомами є [8, с. 187-189]:

ѕ збільшення статутного капіталу та виплата дивідендів акціями;

ѕ подрібнення акцій;

ѕ викуп акціонерним товариством акцій власної емісії (або зменшення номіналу);

ѕ формування резервів виплати дивідендів.

Важливим інструментом дивідендної політики є збільшення статутного капіталу підприємства без залучення додаткових внесків власників. У такому разі відповідна частина прибутку підприємства трансформується в статутний капітал. Причому до статутного капіталу може спрямовуватися як прибуток звітного року, так і залишок нерозподіленого прибутку минулих років. Вдаючись до цього прийому, підприємства можуть досягти двох цілей:

1) забезпечити певний рівень самофінансування, оскільки прибуток залишається на підприємстві;

2) збільшити базу для нарахування дивідендів.

Збільшення статутного капіталу супроводжується, як правило, виплатою дивідендів акціями, які емітуються за номінальною вартістю. Виплата дивідендів акціями здійснюється відповідно до частки участі кожного з власників у статутному капіталі. Зазвичай така виплата не змінює пропорцій участі всіх акціонерів (власників) у статутному капіталі підприємства-емітента. Акціонери, які бажають отримати грошові кошти, можуть реалізувати безоплатно отримані акції на ринку. До цієї форми виплати дивідендів вдаються підприємства, які динамічно розвиваються і мають постійну потребу в капіталі. При емісії цих акцій необхідно стежити, щоб така операція суттєво не вплинула на “розмивання” статутного капіталу та на ринковий курс корпоративних прав. Після збільшення статутного капіталу можна підвищити абсолютну суму дивідендів за стабільної ставки їх нарахування.

Якщо збільшення статутного капіталу відбувається в рамках реалізації певного типу дивідендної політики, то курс емісії, як правило, встановлюється на рівні номіналу або дещо перевищує його. Курс емісії повинен бути встановлений таким чином, щоб це дало змогу забезпечити стабільний розмір дивідендів після збільшення номінального капіталу.

Досить відомим інструментом дивідендної політики, до якого вдаються підприємства європейських країн та США, є подрібнення акцій та викуп акціонерним товариством акцій власної емісії. Механізм подрібнення акцій у рамках дивідендної політики застосовується за високого ринкового курсу акцій та високого рівня капіталізації. За рішенням загальних зборів акціонерів АТ може бути проведене подрібнення акцій (спліт): кожна з випущених товариством акцій замінюється на кілька акцій меншого номіналу. Величина статутного капіталу при цьому не змінюється. Однак, як і у випадку зі збільшенням статутного капіталу, досягається зменшення ринкової ціни акції. Провівши подрібнення акцій, наприклад у співвідношенні 1:3, емітент може викупити у власника певну кількість акцій та анулювати їх, досягши при цьому зменшення загальної номінальної вартості акцій, які є в обігу, з одночасним зростанням їх ринкової ціни. Грошові компенсації за викуп акцій можна трактувати як дивідендні платежі, що до того ж не підлягатимуть оподаткуванню.

Резерв дивідендів. Підприємства здебільшого прагнуть забезпечити стабільний рівень дивідендних виплат, що позитивно впливає на стабілізацію курсу їх корпоративних прав. З цією метою в роки з високим обсягом чистого прибутку останній повністю не розподіляється, а спрямовується на формування резервів, у т. ч. прихованих. У роки з недостатнім рівнем прибутковості підприємство може спрямовувати на виплату дивідендів частину раніше сформованих резервів. Зазначені резерви також використовуються для забезпечення дивідендних виплат за привілейованими акціями.

Методи нарахування дивідендів [2]. В практиці використовуються такі основні підходи (методи) нарахування та виплати дивідендів:

1) залишковий метод і стратегія припинення дивідендних виплат;

2) метод стабільних дивідендів;

3) метод гнучкої дивідендної політики;

4) метод стійкого приросту дивідендів;

5) метод стабільної та бонусної частини.

Залишковий метод. Метод ґрунтується на теоретичних висновках М. Міллера та Ф. Модільяні, згідно з яким за джерела фінансування підприємства насамперед слід використовувати його прибуток. На дивіденди повинна спрямовуватися частина чистого прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій. До переваг методу належать забезпечення високих темпів розвитку підприємства. Головним недоліком є нестабільність дивідендів та відтік у інвесторів, орієнтованих на споживання, зокрема дрібних інвесторів. У рамках цього методу використовують і так звану стратегію припинення дивідендних виплат. При цьому широко застосовується негрошова форма виплати дивідендів.

Метод стабільних дивідендів. Зміст методу зводиться до того, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію тривалий час залишаються незмінними або коливаються в незначних, заздалегідь визначених межах. Сума дивідендів при цьому не прив'язується до фактичних фінансових результатів за звітний період. Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що стабільні дивіденди відповідають інтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємства на тривалий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості біржових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть поступового зростання. Для уникнення порушення фінансової рівноваги за використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплати дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати, коли фінансові результати є недостатніми.

Метод гнучкої дивідендної політики. На противагу до попереднього цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод побудований на тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризиковими вкладеннями і тому винагородою за ризик повинен бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибутковості підприємства. Використання цього методу не означає, що величина дивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів суб'єкта господарювання. Обсяг сплачуваних дивідендів можна регулювати також шляхом зміни співвідношення розподіленого та нерозподіленого прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємств зі стабільними доходами.

Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті приросту до розміру дивідендів у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього методу обсяг дивідендів не залежить від прибутків підприємства у відповідному періоді. До переваг методу можна віднести відносне зростання ринкової вартості корпоративних прав, а отже, сприятливі можливості залучення коштів при додатковій емісії. Недоліком такої політики є відсутність гнучкості. Якщо використання методу не підкріплене відповідними фінансовими результатами та достатніми резервами, то це може призвести до порушення фінансової рівноваги та втрати підприємством ліквідності.

Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі дивіденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо. Така політика є ефективнішою, ніж у разі виплати стабільно високих дивідендів та їх зниження за незадовільних фінансових результатів.

Отже, жодний з методів нарахування дивідендів не являється ідеальним, кожний має свої переваги та сукупність конкретних недоліків.

3. Форми виплати дивідендів

дивіденд виплата цінний папір

Складовою дивідендної політики підприємства є вибір найприйнятнішої для всіх заінтересованих сторін форми виплати дивідендів. Загалом дивіденди можуть виплачуватися в таких формах [8, c. 191-193]:

1) грошова;

2) негрошова;

3) змішана форма;

4) приховані дивіденди.

Стандартною формою виплати дивідендів є грошова. З прийняттям зборами власників рішення про нарахування дивідендів частина власного капіталу перетворюється на позичковий. Заборгованість підприємства його власникам, пов'язана з нарахуванням дивідендів, відображається за статтею “Поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками”. Виплачуючи дивіденди, підприємство погашає згаданий борг.

На практиці досить часто приймається рішення про виплату дивідендів у негрошовій формі: корпоративними правами, іншими фінансовими інструментами, товарами, знижками на товари тощо. Найпоширенішою негрошовою формою є виплата дивідендів у формі додаткових корпоративних прав, зокрема акцій.

Специфічною формою виплати дивідендів у негрошовій формі, до якої досить часто вдаються підприємства в економічно розвинутих країнах, є дивіденди у формі цінних паперів інших емітентів, які є в інвестиційному портфелі підприємства.

Характерною рисою дивідендної політики багатьох вітчизняних підприємств є те, що дивіденди досить часто виплачуються у товарній формі. Її використовують як підприємства, що виробляють товари народного споживання, так і ті, які ці товари отримують за бартерними схемами. Зазвичай дивіденди товарами отримують дрібні акціонери, які не можуть впливати на фінансову політику підприємств. Великі акціонери, які контролюють такі підприємства, формально не отримують ніяких дивідендів або віддають перевагу корпоративним правам. Досить часто реальні власники таких підприємств отримують приховані дивіденди за різного роду схемами ухилення від оподаткування.

До виплати дивідендів товарами чи послугами, виробництвом яких займається підприємство, інколи вдаються і підприємства на Заході. Як правило, це транспортні підприємства, які виплату дивідендів оформляють у вигляді різного роду транспортних пільг. З метою стимулювання збуту продукції деякі підприємства виплачують дивіденди у формі знижок на їх товари.

Змішана форма виплати дивідендів передбачає комбінацію різних форм виплати винагороди власникам: частково у вигляді грошових коштів, а частково іншими (негрошовими) засобами. Зборами власників може бути прийняте рішення, згідно з яким частина акціонерів (за їх вибором) одержує дивіденди в грошовій формі, а інша -- у формі корпоративних прав. При цьому можуть порушуватися існуючі пропорції участі всіх власників у статутному капіталі. З метою компенсації збитків окремих власників, які виникають у результаті зменшення їх частки, вони можуть бути наділені додатковими дивідендами в грошовій формі. З іншого боку, можуть передбачатися також стимули для заохочення акціонерів до реінвестування прибутку та виплати дивідендів корпоративними правами. Врешті-решт, власники самі повинні вирішувати, яка форма дивідендів є для них вигіднішою з погляду максимізації їх капіталу.

Приховані дивіденди. Керівництво підприємства може маніпулювати розміром чистого прибутку, який засвідчується в звітності і є джерелом виплати дивідендів та основою для прийняття рішення про це на зборах власників. На Заході відповідні маніпуляції здійснюються, як правило, з допомогою інструменту прихованих резервів. Виконавчі органи підприємств за узгодженістю з окремими власниками досить часто вдаються до прихованого розподілу прибутку. Приховані виплати дивідендів здійснюються безпосередньо на користь власників підприємства або на користь так званих пов'язаних осіб. Ці доходи можуть утворюватися в результаті здійснення таких операцій:

ѕ продаж товарів (робіт, послуг) зазначеним особам за заниженими цінами;

ѕ придбання товарів (робіт, послуг) у таких осіб за завищеними цінами;

ѕ виплата завищених процентів за депозитами, позичками тощо;

ѕ одержання позичок за зниженими процентними ставками;

ѕ оплата фіктивних угод за невиконані послуги, в т. ч. за ноу-хау, консультаційні чи рекламні послуги, інші види нематеріальних активів з подальшим одержанням готівки для виплати винагороди працівникам та власникам;

ѕ оплата закордонних відряджень тощо.

Приховування керівництвом підприємства реального чистого прибутку на свою користь або на користь окремих власників є суттєвою проблемою в галузі дивідендної політики, яка загострює принципал-агент-конфлікт. Причини прихованого розподілу прибутку криються здебільшого в недоліках податкового законодавства та законодавства про господарські товариства.

Висновки

Виплата дивідендів компаніями в умовах розвитку ринку дуже важлива. Компаніям вигідно залучати інвесторів, які отримують акції на тривалий період як довгострокове вкладення своїх коштів. Такі акціонери не прагнуть заробити на купівлі-продажу цих акцій, а розраховують на довгостроковий ріст їхньої вартості; вони дуже важливі для компанії, тому що служать захистом від ворожих поглинань з боку конкурентів. Для того щоб стимулювати залучення як можна більшої кількості довгострокових акціонерів, дуже важливо виплачувати розумні дивіденди, що дозволить їм одержувати поточний дохід. До того ж, через невизначеність майбутньої вартості потенційних прибутків від приросту капіталу прибуток, отриманий зараз у формі дивіденду, якісно розрізняється з еквівалентним потенційним прибутком від приросту капіталу.

Взагалі єдиного підходу до формування дивідендної політики немає. Кожне акціонерне товариство обирає свою політику виходячи зі стану справ, прибутковості, етапу розвитку, складу акціонерів та інших особливостей. Результатом виваженої та ефективної дивідендної політики має стати оптимальний розподіл коштів на розвиток підприємства, що забезпечить успішне його функціонування, а також на виплату стабільних, бажано зростаючих дивідендів. Останнє сприятиме привабливості акцій такого товариства як на вторинному, так і на первинному фондовому ринках, залученню додаткових інвестицій.

Список використаних джерел:

1. Білоченко А.М. Удосконалення формування та реалізації дивідендної політики підприємств з державною частиною в Україні // Фінанси України. - 2008. - № 5. - С.96-102.

2. Богодухов Д. Ефективна дивідендна політика акціонерного товариства : основні принципи, методи та практика використання в Україні // Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 10. - C. 41-47.

3. Короленко М. Дивідендна політика акціонерного товариства // Економіка України. - 2008. - № 2. - C. 58-63.

4. Крамар В. Ефективна дивідендна політика підприємства // Фінанси України. - 2011. - №3. - С. 31-34.

5. Невмержицький Я. Дивідендна політика як складова корпоративного управління // Фінанси України. - 2009. - № 11. - C. 46-49.

6. Стеценко Б. Дивідендна політика: випадковості та закономірності // Цінні папери України. - 2010. - №10. - С. 28-30.

7. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання: Навч. Посібник. - К.: КНЕУ, 2003. - 554 с.

8. Усачов Г.О. Фінансовий механізм регулювання діяльності акціонерних товариств. - Харків: Ескада, 2007. - 312 с.

Размещено на Allbest.ru