Строкові валютні операції. Подвійне оподаткування

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. М. ОСТРОГРАДСЬКОГО

Контрольна робота

З дисципліни «Міжнародні фінанси»

студентки 4 курсу

економічного факультету КДУ

групи Ф 06 1 з

Максимової Ольги Геннадіївни

Викладач: Лактіонова Л.О

Кременчук 2010р.

Варіант № 6

1. Міжнародна фінансова політика. Валютно-фінансова політика держави

2. Строкові валютні операції (гра на підвищення або зниження курсу валюти). Сутність і призначення валютного арбітражу

3. Подвійне оподаткування та його уникнення. Концепція неупередженого міжнародного оподаткування

4. Практична частина

Список використаної літератури

1. Міжнародна фінансова політика. Валютно-фінансова політика держави

Метою міжнародної фінансової політики є найбільш повна мобілізація фінансових ресурсів, які є необхідними для задоволення насущних потреб розвитку суспільства.

Головне завдання міжнародної фінансової політики -- забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої міждержавної програми економічного та соціального розвитку.

Таким чином, міжнародна фінансова політика -- це сукупність заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподілення та використання яких вживають учасники міжнародних фінансових відносин, для виконання ними їхніх функцій. Фінансова політика держави -- це самостійна сфера діяльності її уряду у сфері фінансових відносин. Розроблення та успішне проведення фінансової політики можливе тільки за умов наявності в уряду програми суспільного розвитку з виділенням інтересів усього суспільства та окремих його груп, характеристикою поточних та перспективних завдань, визначенням термінів та методів їх вирішення. Результативність фінансової політики тим вища, чим повніше вона враховує потреби суспільного розвитку, інтереси усіх верств суспільства, конкретні історичні, етичні та соціальні умови.

Фінансова політика складається з таких найважливіших компонентів:

-бюджетної політики;

-податкової політики;

-інвестиційної політики;

-грошово-кредитної політики;

-цінової політики;

-соціальної політики;

-митної політики;

-політики у сфері міжнародних фінансів.

Система соціально-економічних пріоритетів, на яких ґрунтується фінансова політика, наприклад України в даний час, охоплює: оздоровлення державних фінансів; збалансованість натурально-речовинних і грошових потоків; відновлення нормального функціонування кредитної системи; досягнення фінансово-економічної самостійності і посилення відповідальності суб'єктів господарської діяльності в межах єдиної держави; створення рівних умов у бюджетно-податковій сфері для суб'єктів господарської діяльності; досягнення соціальної стабільності в суспільстві; створення умов для припинення фінансових зловживань, корупції та організованої злочинності чи запобігання їм.

Спочатку розглянемо, що містить бюджетна політика. Для виконання державою покладених на неї функцій їй необхідні фінансові та інші види ресурсів. З цією метою держава створює централізовані фонди фінансових та інших ресурсів. Певна частина коштів мобілізується в державний бюджет. У процесі мобілізації фінансових ресурсів до бюджету на загальнодержавні цілі їхнього розподілу і використання виникають фінансово-бюджетні відносини між державою, платниками податків (економічними суб'єктами, фізичними особами) й одержувачами бюджетних засобів (асигнувань, дотацій, субвенцій, субсидій і кредитів). Відносини, які виникають між ними, будуються відповідно до бюджетної політики, що розроблюється на певний період законодавчим органом країни.

Держава визначає цілі і завдання стосовно бюджету при підготовці, розгляді, затвердженні і виконанні цього головного плану концентрації фінансових ресурсів. Бюджетна політика передбачає визначення державою:

-джерел і методів формування доходів бюджету;

-ступеня централізації фінансових ресурсів у розпорядження держави;

-частки валового внутрішнього продукту (ВВП), що мобілізується до бюджету;

-пріоритетних напрямів витрат бюджету з урахуванням першочергових потреб суспільства;

-надходження до доходної частини бюджету валюти іноземних держав та її цільового використання;

-керування державним зовнішнім і внутрішнім боргом;

-припустимих меж розбалансованості бюджету;

-джерел фінансування дефіциту бюджету або цільового використання профіциту бюджету (суми перевищення доходів бюджету над його витратами).

Іншою найважливішою складовою фінансової політики держави є податкова політика. Вона будується на поєднані інтересів держави і платників податків -- юридичних і фізичних осіб.

Податкова політика втілюється відповідній податковій системі. Наприклад, в Україні вироблені певні принципи і підходи до побудови цієї системи.

До основних принципів побудови податкової системи нашої держави відносять:

-удосконалення податкового законодавства;

-оптимізація податкової бази. Її основою мають бути прямі податки, оскільки непряма система оподатковування призводить до збільшення податкового тягаря;

-оподатковування не повинне мати конфіскаційного характеру; тільки зростання національного багатства і підвищення індивідуальних доходів населення сприяє стабільному збільшенню оподатковуваної бази;

-мінімізація будь-якого можливого рушійного ефекту від введення будь-якого нового податку, оскільки високі податки можуть призвести до відпливу капіталу за кордон;

-зручність стягування податків для держави і платників податків;

-оптимізація податкових пільг;

-здійснення ефективного і дієвого контролю за дотриманням податкового законодавства, взяттям на облік, переобліком і зняттям з обліку платників податків;

-створення умов, за яких платникові податків важко і невигідно ухилятися від сплати податку;

-реструктуризація в необхідних випадках заборгованості за платежами до бюджету.

Інвестиційну політику також слід розглядати як один із найважливіших компонентів фінансової політики держави. Вона спрямована на створення умов для залучення вітчизняних і закордонних інвестицій, перерозподілу у реальний сектор економіки.

Інвестиційна політика здійснюється з тією метою, щоб інвесторам було вигідно вкладати свої фінансові кошти в економіку країни. Щоб створювалися умови для організованого нагромадження та інвестування заощаджень населення, розвитку іпотечного кредитування. Щоб величезні вітчизняні капітали не вивозилися за рубіж, а, навпаки, залучалися до країни прямі іноземні інвестиції.

Інвестиційна політика -- це суттєвий важіль впливу як на економіку країни, так і на підприємницьку діяльність її суб'єктів господарювання. Під інвестиційною політикою держави розуміється комплекс цілеспрямованих заходів щодо створення сприятливих умов для всіх суб'єктів господарювання з метою пожвавлення інвестиційної діяльності, піднесення економіки, підвищення ефективності виробництва, а також вирішення соціальних проблем.

Держава може впливати на інвестиційну активність за допомогою амортизаційної політики, науково-технічної політики, політики щодо іноземних інвестицій та ін. Амортизаційна політика держави встановлює порядок нарахування і використання амортизаційних відрахувань. Здійснюючи відповідну амортизаційну політику, держава регулює темпи і характер відтворення, і насамперед швидкість відновлення основних фондів. Правильна амортизаційна політика держави дозволяє підприємствам мати достатні інвестиційні засоби для простого і певною мірою для розширеного відтворення основних фондів.

Під науково-технічною політикою держави розуміється система цілеспрямованих заходів, які забезпечують комплексний розвиток науки і техніки, упровадження їхніх результатів в економіку країни. Науково-технічна політика є складовою інноваційної політики і припускає вибір пріоритетних напрямів у розвитку науки та техніки і всіляку підтримку держави для їхнього розвитку.

Під фінансово-валютною політикою слід розуміти діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямовану на реглементацію міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютними цінностями, і виступає важливим інструментом механізму державного регулювання економіки. Валютна політика виступає як складова фінансової політики.Основними завданнями здійснення фінансово-валютної політики є :

організація системи курсоутворення, захист та забеспечення необхідного ступеня конвертованості національної грошової одиниці;

регулювання платіжної функції іноземної валюти та інших іноземних інструментів, регламентація поточних операцій платіжного балансу;

організація внутрішнього валютного ринку;

регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;

регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу, захист іноземних інвестицій;

встановлення режиму та обмежень на вивезення та ввезення через кордон валютних цінностей;

забеспечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Фінансово-валютна політика здійснюється органами економічного правління - центральним банком, міністерством фінансів, органами валютного контролю.

Фінансово-валютна політика складається:

валютно-кредитної/ валютної політики

структурної валютної політики

поточної валютної політики

Валютно-кредитна/валютна політика проявляється у таких основних формах: дисконтна, девізна політика і її різновидність - валютна інтервенція, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів, регулювання ступеню оборотності валюти, режиму валютного курсу, девельвації, ревальвації.

Валютна політика в залежності від її цілей і форм поділяється на структурну і поточну.

Структурна валютна політика(або довготривала)-здійснення довготривалих структурних змін у міжнародному валютному механізмі.

Структурна валютна політика реалізується з участю країн у рамках МВФ, а також на реогіональному рівні.

Поточна валютна політика - сукупність заходів , які направлені на повсякденне, оперативне регулювання валютного курсу, валютних операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота.

Одним із засобів реалізації валютної політики є валютне регулювання - діяльність держави, що спрямована на регламентацію міжнародних розрахунків і порядку здійснення угод з валютними цінностями. Держави за допомогою валютного регулювання прагнуть поставити під контроль валютні операції, надання іноземним юридичним і фізичним особам кредитів та позик , ввіз, вивіз та переказ валюти за кордон тим самим підтримати рівновагу платіжного балансу та стійкості валюти. У багатьох країнах встановлені ліміти вивозу валюти за кордон, введена спеціальна система дозволів на надання кредитів іноземним юридичним особам. Валютне реголювання переважно нормативне тобто таке, що здійснюється, головним чином, шляхом валютних угод та видання нормативних актів.

Валютна політика визначає підготовку, прийняття, реалізацію рішень з валютних проблем. В силу приватної власності на засоби виробництва управління міжнародно-валютними відносинами не може бути організоване на цинтралізованих принципах і включає декілька рівнів:

приватні підприємства, в першу чергу національно-міжнародні монополії, які мають валютні ресурси активно беруть участь у валютних відносинах (вони і мають здатність дестабілізувати валютні угоди проводячи великі спекулятивні валютні операції).

національні держави (міністерство фінансів, центральний банк, органи валютного контролю)

на міждержавному рівні органом, який розробляє і здійснюється валютне регулювання є МВФ. З середини 30-х років новою організаційною формою міждержавного регулювання, в тому числі валютно-кредитного, стали регулярні наради актуальних проблем економіки і політики на вищому рівні з обмеженою кількістю учасників.

Основними інструментами здійснення фінансово-валютної політики виступають:

дисконтна політика (маневрування дисконтною ставкою центрального банку з метою реголювання грошової маси в обігу, рівня цін, руху через кордон коротко-строкових капіталів);

валютна інтервенція( проводиться з метою впливу на курс національної валюти);

зміна валютного курсу шляхом девальвації чи ревальвації;

зміна валютних обмежень і угод диверсифікація валютних резервів( дає змогу зменшити збитки від відносного знецінення тих чи інших валют, забеснечення найвигіднішої структури резервних активів);

підписання міждержавних угод про структурні зміни в міжнародній валютній системі і т.д. Добре обгрунтована, реалістична валютна політика відіграє важливу роль у розвитку національної економіки, в інтеграції її в світову систему, в забезпеченні міжнародної валютної ліквідності;

отримання або надання кредитів та супсидій, які використовуються для компенсації розривів, що виникають у міждержавних платежах;

низки адміністративних заходів.

Юридична валютна політика оформляється валютним законодавством сукупністю правових норм, які регулюють порядок проведення операцій з валютними цінностями в країні і за її межами, а також валютними угодами - двосторонніми багатосторонніми - між державами з валютних проблем.

Дисконтна політика - одна із форм грошово-кредитної політики центральних банків, що спрямовані на регулювання економіки країни шляхом підвищення чи зниження процентних(дисконтних) ставок з метою впливу на попит та пропозицію позичкового капіталу, зменшуючи темп інфляції, а також на стан платіжного балансу і валютний курс. Підвищення офіційної процентної ставки спрямоване на скорочення видачі центральним банком кредитів комерційним банком (кредитна рестрикція), а тим самим, на скорочення грошової маси в обігу, стимулювання притоку іноземних капіталів для покращення платіжного балансу країни, для збереження валютних резервів та підтримки курсу валюти.Навпаки, зниження офіційної процентної ставки заохочують видачу кредитів (кредитну експансію). Це веде до розширення обсягів виробництва та відтоку іноземного капіталу країни, збільшує грошову масу в обігу може викликати інфляційні процеси. Ефективна дисконтна політика досягається її поєднання з іншими формами регулювання економіки.

Девізна політика - метод впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу державними органами іноземної валюти ( девіз ).

З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає, а для зниження -- скупляє іноземну валюту.

Девізна політика сьогодні здійснюється, переважно у формі валютної інтервенції, тобто втручання центрального банку в операції на валютному ринку для того, щоб впливати на курс національної валюти. Здійснюється шляхом купівлі-продажу іноземної валюти.

Валютна інтервенція здійснюється за рахунок офіційних золотовалютних резервів або за рахунок міжбанківського кредиту згідно системи “своп”.У країнах з розвиненою ринковою економікою широкого розмаху валютна інтервенція набула в умовах обігу нерозмінних грошових знаків.

Диверсифікація валютних резервів -- політика держав, банків, монополій, яка спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних валют з метою забезпечення міжнародних розрахугків, проведення валлютної інтервенції і захисту валютних втрат.Зично ця політика здійснюється шляхом продажу нестабільних валют і купівлі більш стійких валют на світових валютних ринках.

Диверсифікація важлива і для банків, оскільки вони в основному чужими коштами.Тому банки стараються видавати позики якомога більшій кількості клієнтів. З цією метою комерційні банки України мають право видавати позички одному клієнтові в розмірі, що не перевищує 50% їх статутних фондів. У США, наприклад цей норматив встановлений у розмірі до 10 відсотків власного капіталу банку. Цей принцип застосовується також в операціях з цінними паперами, коли кошти вкладаються у різні види цих паперів чи в папери одного виду, але випущені різними емітентами.

Девальвація і ревальвація - це традиційні методи валютної політики.

Девальвація - здійснюване державою зниження обмінного курсу своєї грошової одиниці стосовно іншої. Це один із варіантів грошової реформи, спрямованої на оздоровлення грошового обігу. Причинами цього явища є нерівномірність розвитку інфляції в окремих країнах, нестабільність платіжних балансів і світової економіки в цілому. Девальвація і ревальвація складають два основні варіанти грошової реформи. Часто девальвація лише закріплює фактичне обезцінення грошей внаслідок інфляції. Існує також поняття ринкової девальвації валюти, тобто падіння на ринку ціни національної валюти, вираженої в інших валютах, зокрема в доларі. Ринкова девальвація відбувається внаслідок зниження попиту на дану валюту. Держава може підтримувати курс своєї валюти шляхом ринкових інтервенцій скуповування власної валюти або продажу іноземної. При значних господарських розладах держава застосовує девальвацію, яка веде до подорожання імпортованих і здешевлення власних товарів, експортованих в інші країни. Тому девальвація використовується також як засіб зовнішньоторговельної експансії.

Ревальвація - поновлення, збільшення вартості валюти шляхом підвищення її офіційного курсу щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародних грошових одиниць. Застосовується як один із методів стабілізації грошової системи країни і поновлення, а то й підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції. Ревальвація як метод стабілізації грошової одиниці в минулому використовувалася відносно мало. Це пояснюється тим, що країна, яка таким чином стабілізує грошовий обіг, ставить себе у невигідне становище у зовнішньоекономічних операціях, туризмі порівняно з іншими. Підвищення курсу валюти даної країни щодо інших зумовлює зростання цін на експортні товари в іноземній валюті і тим самим знижує конкурентноздатність товарів власного виробництва на міжнародному ринку. Курсові співвідношення між ревальвованою валютою даної країни та іншими валютами створюють умови за яких невигідно вкладати капітал в економіку даної країни. У то й же час стає вигідним вивіз національної валюти, оскільки при цьому за кордоном можна одержати більшу суму за ревальвовану грошову одиницю. Це може негативно вплинути на величину інвестицій в економіку країни. Незважаючи на це, ревальвація за певних умов може стати ефективним антиінфляційним заходом. Саме як антиінфляційний захід ревальвація була використана на рубежі 60-70-х р.р. ХХ ст. в колишній ФРН, у Голландії, Швейцарії, Австрії та у ряді інших країн. Вона зумовила скорочення грошової маси у сфері обігу, стабілізацію, навіть зниження цін на внутрішньому ринку і позитивно вплинула на розвиток економіки та матеріальний добробут населення.

2. Строкові валютні операції (гра на підвищення або зниження курсу валюти). Сутність і призначення валютного арбітражу

фінансова політика валютна операція оподаткування

На валютних біржах щодня укладається безліч різних валютних угод.

Валютні угоди - це операції з обміну цінних паперів в одній валюті на цінні папери в іншій валюті за договірним курсом на певну дату.

Операції здійснюються з метою обслуговування експорту й імпорту товарів і послуг. Часто до таких операцій вдаються для отримання прибутків від розміщення коштів за кордоном на короткий час під вищий, ніж на місцевому ринку, процент, а також для вилучення прибутку з різниці курсів валют на різних ринках, тобто із спекулятивною метою. Використовуються вони і при купівлі-продажу іноземних та міжнародних цінних паперів. Однак умовою цього є оборотність валют не тільки по поточних, а й фінансових операціях.

Валютні операції поділяються на такі види:

* касові або готівкові (операції "спот"), при яких покупець отримує від продавця іноземну валюту (платіжні документи в іноземній валюті) одразу ж після платежу у національній валюті;

* строкові (форвардні операції), при яких відбувається купівля-продаж іноземної валюти на заздалегідь узгоджений термін з передачею її до закінчення цього терміну за курсом, що зафіксований у момент укладання угоди;

* операції "своп", які об'єднують дві операції - готівкову і строкову,

* арбітражні, при яких учасники операції використовують відмінності у валютних курсах на різних валютних ринках з метою отримання прибутку.

Найбільш поширеною формою валютних операцій є операції з негайною поставкою валюти (реальні, касові, "спот"). Це приблизно 60% усіх операцій з іноземною валютою. Характерною рисою таких операцій є те, що купівля-продаж валюти здійснюється банками-контрагентами на умовах її поставки у наступний робочий день, не рахуючи дня укладання угоди. Це дозволяє перевести кошти в будь-яку країну і здійснити оформлення угоди. У ряді країн можна за домовленістю здійснювати розрахунки в той же або в наступний день, однак розрахунки будуть проводитися за особливим курсом. Валюта перераховується, як правило, по телеграфу. Якщо переказ валюти відбувся несвоєчасно, то винна сторона платить проценти за прострочення. Касові валютні операції насамперед застосовуються для своєчасного отримання іноземної валюти, необхідної для здійснення зовнішньоторговельних операцій.

Завдяки готівковим операціям з іноземною валютою банки постійно підтримують мінімально необхідні робочі залишки на спеціальних рахунках в іноземних банках, своєчасно позбуваються надлишків одних валют і покривають потребу в інших валютах. Завдяки цим операціям банки регулюють свою робочу позицію таким чином, щоб на їх рахунках не створювалися непокриті залишки.

З переходом до плаваючих валютних курсів посилився спекулятивний елемент касової торгівлі валютою. Існують різні способи вилучення додаткової вигоди з курсових коливань на валютному ринку, наприклад, використання тимчасового розриву між надходженням валюти і її реалізацією. Широкого поширення набула практика дострокового платежу або, навпаки, максимального його зволікання зі сплатою залежно від очікуваної динаміки процентних ставок валютних курсів. Імпортер прагне сплатити рахунок максимально швидко, якщо очікується ревальвація встановленої валюти платежу (при фіксованих валютних курсах) або динаміка плаваючого курсу даної валюти підвищується. При зворотних тенденціях розвитку курсу валюти платежу оплата буде максимально зволікатися. В обох варіантах імпортер прагне отримати курсовий прибуток, а експортер буде відразу ж обмінювати отриману іноземну валюту на національну, якщо курс його валюти підвищується щодо курсу іноземної валюти. У протилежному випадку він зачекає з обміном з метою отримання курсового прибутку за рахунок дещо пізнішої реалізації валюти.

Інша можливість використання курсових коливань пов'язана із зміною позицій на валютних рахунках у національних (валютні рахунки) або закордонних (інвалютні рахунки) банках. Операція "спот" може бути як двостороння, так і багатостороння. При двосторонній торгівлі обмінюються національні валюти сторін, які беруть участь в операції.

Широкого поширення, як готівкова операція, набув арбітраж. Валютний арбітраж - це одночасно купівля і продаж однієї валюти з метою вилучення спекулятивного прибутку, у зв'язку з діючою на момент укладання угоди різницею в курсах валют. Операції бувають простими (з участю двох банків і двох валют) і складними (з участю більшої кількості банків і грошових одиниць). Останні проводяться на основі використання крос-курсів.

Широка мережа банків і банківських відділень, що знаходяться в усьому світі, а також оснащеність банків сучасними засобами зв'язку забезпечують вирівнювання курсів валют. Тому тільки наявність великих валютних ресурсів, що мають у своєму розпорядженні банки, дозволяє їм вигідно займатися валютним арбітражем. Крім цього, важливою запорукою успіху цих операцій є швидкість їх здійснення. Валютні курси на ринку можуть змінитися в лічені хвилини; це не дає інколи можливості завершити розпочату операцію з прибутком.

У міжнародній торгівлі валютою склалися певні норми і правила, що не встановлені у законодавчому або договірному порядку, але яких майже завжди додержуються при здійсненні операцій. Нарівні з правилами перерахування встановленої суми, затвердженої касовою угодою не пізніше двох днів після її укладання, великого значення набули традиційні правила, яких необхідно дотримуватися у щоденній практиці.

1.Оголошення котирування. Валютна операція здійснюється приблизно таким чином: дилер, що пред'являє попит на валюту або пропонує її, передусім з'ясовує становище на валютному ринку. Для цього він користується, як правило, міжнародною інформаційною системою, яка є в банку. На екрані дисплея він спостерігає за котируванням на міжнародних фінансових ринках. Дилер зв'язується з найбільш відповідним йому банком і з'ясовує у нього курси продавця і покупця щодо валюти, яка його цікавить, причому нічого не повідомляє про купівлю або продаж валюти. При цьому в інтересах підтримки ділової репутації вказаного банку дилер, якого запитують, повинен повідомити обов'язкові курси, що свідчить про його готовність продати або купити валюту за названими курсами і в прийнятому на ринку мінімальному розмірі. На практиці торгівля здійснюється сумами, які в декілька разів перевищують мінімальні. Дилер, що запитує, має певну перевагу, оскільки він приймає рішення про купівлю або продаж валюти лише після того, як дізнається про результати котирування. У разі, якщо дилер, якого запитують, не повідомляє обов'язкові курси валюти, то дилер, який запитує, задовольняється інформативними курсами, які не зобов'язують укладати угоду взагалі або укладати її на мінімальну суму.

2. Залучення з допомогою "люб'язності". Велике значення для укладання угоди має різниця між курсами продавця і покупця, що одночасно визначає розмір прибутку банку, який встановлює курси. При цьому незначна маржа вважається люб'язністю, а велика - нелюб'язністю банку. Для дилера, що запитує, більш приваблива перша. Однак такі люб'язні курси можуть бути встановлені тільки у тому випадку, якщо банківський прибуток досить великий, що забезпечується точним знанням ринку і великими обсягами торгівлі. Люб'язні курси встановлюються для тих торгових партнерів, з якими існує багаторічна співпраця і взаємна торгівля у великих обсягах.

3. Безпосереднє укладання угоди. Оскільки мова йде, як правило, про дуже великі суми, укладання угоди відразу ж підтверджується документами, які засвідчують міру їх надійності. Укладання угоди повинно включати: вибір валют, що обмінюються; фіксацію курсів; встановлення круглої суми операції; вказівку адреси, за якою буде доставлятися валюта.

Найбільший потенційний ризик при таких операціях полягає в тому, що одна із сторін, яка бере участь в операції, не може виконати передбачені умови операції вчасно або встановлена сума невірна. Існує ризик розорення одного з учасників операції і в період між обговоренням операції і фактичним її здійсненням. Інший учасник операції, можливо, повинен буде укласти угоду з новим партнером і зазнати згодом нового ризику, пов'язаного із зміною валютних курсів.

Може статися, що одна валюта доставлена на декілька годин раніше, ніж інша. Це створює ризик того, що партнер, який доставив валюту для продажу, не отримає оплату від учасника операції, що розорився.

Наступним видом валютних операцій є строкова, або форвардна, валютна операція.

Форвардними валютними операціями називаються операції, розрахунок за якими проводиться більш ніж через два робочих дні після їх укладення за курсом, що встановлений у момент укладання угоди. Вони використовуються для захисту покупців валют від зміни курсів валют у часі або для вилучення прибутку у зв'язку із зміною курсів. Необхідність у проведенні операцій на умовах "форвард" витікає, як правило, з короткострокових вимог і зобов'язань експортерів та імпортерів клієнтів банку, а також фінансових операцій самих банків. Як правило, форвардні угоди укладаються на терміни 1, 3, 6, 9 або 12 місяців.

Серед строкових операцій спекулятивного характеру розрізнюють гру на зниження курсу і гру на підвищення курсу валюти. Якщо очікується падіння курсу валюти, то гравці на зниження продають цю валюту за існуючим у даний момент курсом "форвард з тим, щоб через певний термін здати покупцеві цю валюту, яку продавець тепер може дешево купити на ринку "спот". Якщо очікується підвищення курсу валюти, то гравці на підвищення скуповують валюту за існуючим курсом, щоб при настанні терміну прийняти цю валюту, яка уже подорожчала і отримати прибуток завдяки різниці курсів.

Спекулятивні операції, як правило, здійснюються без наявності валюти. Валютний спекулянт продає її на термін з надією отримати різницю з часом у курсі.

Таким чином, у більшості випадків гра на підвищення і зниження курсу іноземної валюти - це гра на "різницю". При цьому не потрібен великий капітал у тій валюті, яку продають (купують). Строкові угоди з іноземною валютою, що укладаються з метою хеджування, покриття валютного ризику, застосовуються при великих комерційних і фінансових операціях.

Імпортери придбавають валюту на термін для оплати одержаних у кредит товарів, якщо вони розраховують, що курс валюти протягом тривалого часу буде підвищуватися.

Експортери, які займаються покриттям можливого валютного ризику, грають на зниження курсу іноземної валюти. Вони продають свою валютну виручку за національні гроші ще до її отримання, тобто на термін за форвардним курсом, що існує в момент укладання товарного контракту.

Валютні операції на термін виступають і як елемент покриття ризиків при переміщенні капіталу за кордон. Наприклад, американський банк, розміщуючи частину капіталу в Англії, для чого йому необхідно передусім закупити фунти стерлінгів за долари за курсом "спот" для здійснення депозитної операції, одночасно укладає угоду на продаж фунтів стерлінгів на термін за курсом форвард. Термін залежить від часу, протягом якого капітал буде знаходитися на депозиті на англійському грошовому ринку (3, 4, 6 і більше місяців). Строкова операція в цьому випадку є елементом покриття ризику падіння курсу фунта стерлінгів щодо долара до моменту закінчення терміну внеску.

З існуючих форм строкових операцій найбільш поширені прямі, або аутрайт, - купівля (продаж) іноземної валюти на термін за курсом, який зафіксовано в момент укладання угоди. Розвиненого ринку з операцій "аутрайт" між банками немає. Вони, як правило, укладаються банками з клієнтами, які хеджують свої надходження та платежі від валютних (курсових) ризиків.

Банки самі хеджуються від курсових ризиків в основному за допомогою операцій "своп" купівлі (або продажу) валюти на умовах "спот" з одночасним укладанням зворотної угоди на термін. Як результат, готівкові і строкові операції взаємозараховуються і втрати відносно первинного курсу зводяться до мінімуму. Поєднання з депозитними операціями дозволяє збільшити прибутковість від операцій "своп".

Строкові біржові (так звані, ф'ючерсні) операції з валютами з 1972 р. почали практикувати спочатку в США, а потім і в інших країнах, їх особливість полягає у тому, що торгівля ведеться окремими стандартизованими контрактами у певних валютах (долари США і Канади, фунти стерлінгів, марки ФРН, японські ієни, швейцарські і французькі франки). У них детально регламентуються всі умови операції: сума, термін, метод розрахунків і т.д. При укладенні угоди вноситься певний гарантійний депозит. Курси валют з ф'ючерсних операцій котируються у формі "аутрайт", тобто прямо, без виділення премії або знижки. Сума цих контрактів значно менша величини строкових міжбанківських операцій, їх використовують дрібні і середні фірми з метою хеджування валютних ризиків.

При форвардних угодах встановлюється курс, за яким будуть здійснюватися розрахунки у майбутньому. Він носить назву строкового (форвардного) курсу. В його основі лежить курс касових операцій, що існує на момент укладання форвардної угоди, а також надбавки (репорт, ажіо) чи знижок (депорт, дизажіо).

Встановлення курсів валют строкових операцій з іноземною валютою відрізняється від встановлення курсів готівкових операцій. У банківській практиці це здійснюється за допомогою встановлення премії (репорту) або знижки (депорту) відносно курсу з готівкових операцій. Встановлення премії означає, що певна валюта котирується дорожче з операції на термін, ніж з готівкових касових операцій, і нижче за курси операцій "спот". Для кожної валюти і кожного виду операцій (на 1, 3, 6 місяців) котирування встановлюється форвардний курс, який включає готівковий курс, а також премію або знижку, їх розмір залежить від ступеня стійкості валюти і перспектив еволюції її курсу. Наприклад, хронічна нестабільність валюти і очікуване різке зниження її курсу виявляються у високій знижці при купівлі-продажу даної валюти на термін. Навпаки, валюта, що має велику перспективу на термін, котирується з премією.

При прямому котируванні валют премія додається до курсів "спот", а знижка віднімається. При непрямому котируванні діє протилежне правило: премія віднімається, а знижка додається до курсів "спот". Премія продавців перевищує премію покупців, оскільки банк, продаючи іноземну валюту, курс якої на термін підвищується, прагне отримати велику суму в національній валюті при її продажу і віддати меншу надбавку у національній валюті при купівлі іноземної. Знижка продавців менша за знижку покупців, оскільки банк прагне забрати собі велику знижку у національній валюті при купівлі на неї іноземної валюти, яка уже дешевшає. І навпаки, при продажу цієї іноземної валюти він надає клієнтам меншу знижку у національній валюті.

З переходом до плаваючих валютних курсів необхідність строкових операцій для страхування ризику зросла. При здійсненні форвардної операції проміжок часу між її укладенням і виконанням значно більший, ніж при касовій операції, і може становити декілька місяців (до року). Як правило, термін і курс форвардної операції обумовлюється при підписанні контракту. Крім того, до касового курсу встановлюються надбавки (репорт, ажіо) або знижки (депорт, дизажіо). Розмір репорту або депорту залежить не тільки від обсягу форвардних операцій, але й від різниці у процентних ставках окремих валют. Ці надбавки і знижки іменуються ставками "своп". Курс строкової операції визначається як співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку в момент укладання угоди, різницею в процентних ставках окремих валют.

Ці фактори не можна розглядати ізольовано. Наприклад, якщо процентні ставки іноземної валюти значно зростають, то підвищується і попит на цю валюту на касовому ринку, тому підвищується також і курс спот. Одночасно знижується попит на строковому валютному ринку, а відповідно і форвардний курс. У такій ситуації має місце депорт за форвардним курсом відносно касового курсу. При плаваючих валютних курсах від характеру діючої тенденції його руху (вгору або вниз) залежить як попит, так і пропозиція валюти.

Використання форвардних валютних операцій вигідне для імпортерів і експортерів при отриманні більш надійної основи для калькуляції угод, оскільки при укладанні договору незалежно від співвідношення курсів валют на момент сплати, в обох його сторін існує впевненість в отриманні встановленої суми. Операції здійснюються за оголошеними комерційним банком форвардними курсами з депортом або репортом до касового курсу.

Розрізнюють два види строкових валютних операцій:

* проста форвардна операція

У цьому випадку зворотна операція укладається не одночасно. Сторони домовляються лише надати певну суму до певного терміну і за встановленим курсом. Цей вид форвардних операцій у зовнішній торгівлі використовується з метою страхування від зміни валютного курсу.

Наприклад, дилер А вирішив обміняти долари США на швейцарські франки терміном на два місяці. Він запитує дилера Б і отримує від нього на 10 лютого 1999 р. наступне котирування: 1 дол. США = 1,9765 - 1,9773 швейцарських франків. При укладанні угоди 10 лютого 1999 р. А від Б в обмін на 1 млн. дол. США отримує 1,9765 млн. швейцарських франків. Таким чином, А зобов'язаний надати 10 квітня 1999 р. 1 млн. дол. і отримати 1,9765 млн. швейцарських франків незалежно від наявності касового курсу у цей день. У дилера А, як експортера, існує гарантія отримати в обмін на належний йому платіж у доларах США потрібну суму у швейцарських франках. Якщо ж протягом двох місяців курс долара США до швейцарського франка зросте, то він отримає лише встановлену за договором суму швейцарських франків, хоча касовий курс на 10 квітня 1999 р. більш сприятливий і А міг би отримати більшу суму у швейцарських франках за належний йому платіж у доларах США. Якщо ж курс долара США протягом двох місяців знизиться, то експортер отримає після завершення строкової операції встановлену суму у швейцарських франках і тим самим уникне валютних втрат. Якщо в момент укладання форвардної угоди 10 лютого 1999 р. очікується зростання (падіння) курсу долара США відносно швейцарського франка, то в строковій операції це враховується за допомогою репорту (депорту) до касового курсу. У цьому випадку експортер приймає рішення: погодитися на депорт, чекаючи падіння курсу, або ж спекулювати на очікуваному його підвищенні, чи сподіватися на те, що курс залишиться на попередньому рівні. Від прийнятого рішення, заснованого на факторі ризику, залежить прибуток чи збиток учасників операції.

* валютні операції "своп" - це купівля іноземної валюти за умов "спот" в обмін на національну валюту із зобов'язанням її подальшого викупу через певний термін. При цьому сума іноземної валюти, що отримується до встановленого терміну, збільшується (зменшується) на величину ставки "своп" при обміні валюти з депортом (репортом). Операції здійснюються центральними і комерційними банками з метою придбання необхідної для міжнародних розрахунків валюти, підтримки певних залишків на поточних рахунках диверсифікації валютних резервів.

Процентні операції "своп" передбачають зобов'язання однієї із сторін угоди виплатити іншій стороні проценти за ставкою, яка може підвищуватися або знижуватися в обмін на отримання платежів за фіксованою ставкою. Виграє той учасник операції, який більш точно спрогнозує кон'юнктуру на ринку позикових капіталів.

Нерідко операції "своп" проводяться із золотом. У цьому випадку дорогоцінний метал продається на умовах "спот" з одночасною його зворотною купівлею на певний термін, але за ціною, що включає середню процентну ставку. Операції "своп" проводить центральний банк, що дозволяє йому без фактичного зменшення золотих резервів отримати кредити для фінансування дефіциту платіжного балансу.

3. Подвійне оподаткування та його уникнення. Концепція неупередженого міжнародного оподаткування

Провідна роль у забезпеченні виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Саме податково -бюджетна й кредитно - грошова політика є ефективними методами державного регулювання ринкової економіки, що застосовуються в більшості західних країнах протягом багатьох десятиріч. Тому і одним із актуальних проблем є питання подвійного оподаткування та його уникнення.

Поняття "подвійне оподатковування" означає обкладання одного податкового об'єкта тим самим (або аналогічними податками), за той самий відрізок часу (найчастіше податковий період).

Проблема подвійного оподатковування знаходиться на своєрідному стику категорій об'єкта оподатковування й платника. З одного боку, виникає досить складна ситуація при визначенні оподатковуваної бази, так як її непросто визначити при різноманітті доходів за межами держави й у його рамках. З іншого боку, розмежування платників на резидентів і нерезидентів вимагає своєрідної системи обліку доходів й, відповідно, податкових вилучень.

Стаття 19 Закону України "Про систему оподатковування", що регулює усунення подвійного оподатковування, зараховує суму доходу, отриману за кордоном, у загальну суму доходу, що підлягає оподатковуванню в Україні й зараховується при визначенні розміру податку. При цьому розмір зарахованих сум не може перевищувати суму податку, що підлягає до сплати в Україні, потрібне обов'язкове письмове підтвердження податкового органа відповідної іноземної держави про факт сплати податку й наявності міжнародних договорів про усунення подвійного оподатковування.

Питання подвійного оподатковування виникає в декількох випадках:

1. При оподатковуванні доходів отриманих резидентами за кордоном. У даній ситуації вирішення протиріччя можливо в рамках спеціальних міжнародних угод у відповідності, з якими оподатковування відбувається в одній з держав або регулюється в рамках національного законодавства. Суми податків на прибуток або доходи, отримані за межами території, зараховуються при сплаті ними податків із прибутку або доходу в Україні.

2. При змішаному порядку сплати податку. Подібна ситуація виникає при оподатковуванні осіб, які сплачують податок і подають декларацію про доходи в різних місцях.

3. При оподатковуванні розподіляємої частини прибутку підприємств. Проблема полягає в тім, що прибуток, що підлягає розподілу, обкладається податком два рази: перший раз - при нарахуванні податку на прибуток (доход) підприємства, другий - при оподатковуванні дивідендів. Такий механізм підриває стимули до зростання прибутку або його частини, що розподіляється через дивіденди. У цьому випадку можливе використання різних ставок для розподіленого й нерозподіленого прибутку, повне або часткове звільнення від оподатковування дивідендів або розподіленого прибутку. Використання більш складного методу припускає частковий залік податку, виплаченого підприємством при оподатковуванні доходів акціонерів.

Виділяють кілька видів подвійного оподатковування, серед яких найпоширеніші:

1. Внутрішнє - подвійне оподатковування в країнах, де той самий податок стягується на рівнях різних адміністративно-територіальних одиниць. Воно може виступати як:

- вертикальне - сплата однакового податку на місцевому й державному рівні (у Швеції сплачується місцевий і державний прибутковий податок);

- горизонтальне - оподатковування на одному адміністративному рівні за рахунок розходжень у визначенні оподатковування (у США при сплаті прибуткового податку в деяких штатах уважаються доходом тільки доходи громадян" отримані в його границях; в інші тільки доходи, отримані за межами штату: у третіх всі види доходів).

2. Зовнішнє (міжнародне) - оподатковування, при якому зтикаються національні законодавства у визначенні об'єкта оподатковування або платника, розглядаючи його як зобов'язану особу за аналогією із законодавством іншої держави.

В основі виникнення подвійного оподатковування лежить різне законодавче регулювання платника й джерела доходу різних держав. Доповнюватися це може також неоднозначним правовим тлумаченням податкових норм й елементів податкового процесу.

Усунення подвійного оподатковування може здійснюватися:

- односторонньо - шляхом зміни національного податкового законодавства;

- двусторонньо (багатосторонньо) - на основі міжнародних угод, шляхом приведення в певну відповідність національних податкових законодавств.

Для усунення подвійного оподатковування використаються кілька методів:

1. Відрахування - обидві договірні країни обкладають доход податком, але за умови вирівнювання до рівня податку в країні з меншим розміром податку.

2. Звільнення - означає право на податок з визначенням виду доходу, що належить одній з договірних сторін. При цьому перераховуються доходи, оподатковувані в одній країні й звільняють від обкладання в інший

3. Кредит (зовнішній податковий кредит) - залік сплачених податків за кордоном у рахунок внутрішніх податкових зобов'язань.

4. Знижка - розглядається податок, сплачений за кордоном як витрати, на які зменшується сума доходів, що підлягають оподатковуванню. Кредит і знижка дуже схожі, хоча між ними існує принципова відмінність: кредит зменшує підлягаючій сплаті розмір податку, а знижка зменшує об'єкт оподатковування.

Конкретними формами рішення проблем подвійного оподатковування є міжнародні угоди по усуненню подвійного оподатковування. Перша відома міжнародна податкова угода була підписана між Францією й Бельгією в 1843 році

Теоретичне обґрунтування податкових угод базується на принципах оптимуму Парнето. Відповідно до його критеріїв оптимальним уважається будь-яка дія, що приносить користь одній особі, не погіршуючи положення іншої. Таким чином, це означає забезпечення інтересів в області оподатковування одних країн так, щоб це не погіршувало фіскального положення інших. Так, з 1963 року діє розроблена Організацією економічного співробітництва й розвитку Типова податкова конвенція. У ній пропонуються основні принципи й технічні прийоми усунення подвійного оподатковування, в основі яких лежить принцип постійного перебування. Це означає, що будь-який доход, отриманий фірмою від діяльності за кордоном, обкладається податковими органами "приймаючої" країни по місцю розташування й діяльності підприємства (у джерела), незалежно від формального права власності на його суб'єктів конкретної державної приналежності.

Міжнародний договір є механізмом усунення подвійного оподатковування.

Міжнародний договір найважливіше джерело міжнародного податкового права. По юридичній чинності міжнародні податкові угоди бувають двох видів:

1. Які мають більшу юридичну чинність у порівнянні з національними податковими законами. Так це є в Україні, Російській Федерації, де міжнародні договори мають більшу юридичну чинність, чим національні закони, незалежно від того - раніше пли пізніше вони були прийняті.

2. Які мають рівну юридичну чинність (США, Великобританія). Дана ситуація породжує целую масу протиріч, в основі яких лежить зіткнення окремих положень рівних по силі національних і міжнародних норм. Хоча в цьому випадку, після укладання міжнародного договору, він перетворюється в акт, рівний національному, і по особливостях використання мало чим відрізняється від знову прийнятого національного закону.

Міжнародні договори України про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і капітал застосовуються до доходів юридичних осіб і фізичних осіб - резидентів України та нерезидентів.

Усі договори про уникнення подвійного оподаткування застосовуються до осіб, які є резидентами однієї або обох договірних держав.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 р. № 889-IV (зі змінами та доповненнями, за текстом - Закон № 889-IV) резидентом є фізична особа (громадянин України, фізична особа без громадянства або громадянин іноземної держави), яка має місце проживання в Україні. Далі за текстом наведено загальні принципи визначення статусу податкового резидента, тотожні тим, що містяться у ст. 4 міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування, а саме:

* у разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має тісніші особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інтересів) в Україні;

* у разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом періоду або періодів податкового року.

Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.

Згідно зі ст. 3 Закону № 889-IV об'єктом оподаткування резидента є:

* загальний місячний оподатковуваний дохід;

* чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального річного оподатковуваного доходу на суму податкового кредиту такого звітного року;

* доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті;

* іноземні доходи.

Об'єктом оподаткування нерезидента є (ст. 3 Закону № 889-IV):

* загальний місячний оподатковуваний дохід з джерелом його походження з України;

* загальний річний оподатковуваний дохід з джерелом його походження з України;

* доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті.

Таким чином, для резидентів України об'єктом оподаткування є доходи з джерелом їх походження з України, а також іноземні доходи, для нерезидентів - дохід, одержаний з джерел в Україні.

Особи, які сплачують податки лише за доходами з джерел у договірній державі, вважаються нерезидентами цієї держави. Вони користуються перевагами міжнародного договору у разі, якщо є резидентами другої країни учасниці такого договору.

У ст. 4 «Резидент» міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування висвітлено питання подвійної резиденції для фізичних осіб і встановлено норми визначення держави, в якій до цієї особи застосовуватиметься податковий режим як до резидента цієї держави у межах застосування положень договору, зокрема:

* вона (особа) вважається резидентом договірної держави, в якій вона має постійне житло; якщо особа має постійне житло в обох державах, вона вважається резидентом тієї держави, в якій має тісніші особисті й економічні зв'язки (центр життєвих інтересів);

* у разі коли держава, в якій вона має центр життєвих інтересів, не може бути визначеною або коли вона не має постійного житла у жодній з держав, особа вважається резидентом тільки тієї держави, в якій вона звичайно проживає;

* якщо особа звичайно проживає в обох державах або коли вона звичайно не проживає в жодній з них, вона вважається резидентом тільки тієї держави, громадянином якої є;

* якщо особа є громадянином обох держав або коли вона не є громадянином жодної з них, компетентні органи договірних держав вирішують це питання за взаємною згодою.

Договори, укладені Україною, надають виключне право оподаткування пенсій та інших подібних винагород, що сплачуються за державним пенсійним забезпеченням, яке є частиною системи соціального забезпечення України, самій Україні, проте оскільки законодавство України не передбачає оподаткування державних пенсій, таке положення не встановлює оподаткування зазначених пенсій в Україні, а є лише гарантією того, що будь-яка державна пенсія України, яка сплачуватиметься колишньому громадянину України, не оподатковуватиметься у його новій країні-резиденції.

Оподаткування доходів від здійснення державної служби розглядається спеціальною статтею договорів.

У ст. 19 «Державна служба» визначено норми, відповідно до яких оплачується державна служба, зокрема, вона оплачується договірною державою, її політико-адміністративним підрозділом або місцевими органами влади. Така оплата оподатковується лише в цій країні. Це положення щодо оподаткування доходів дипломатів і консульських працівників тотожне положенням про суверенність імунітету Віденської Конвенції про дипломатичні зносини та Віденської Конвенції про консульські зносини.