Природні умови Чернігівщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Коли після важкої праці виїжджаєш на лоно природи і спостерігаєш, як усе живе жадібно підставляє себе під сонячне проміння, купається у ньому, коли дивиться на квітучі луки або обережно підступаєш до таємничого болота, слухаєш пташиний спів у лісі чи стоїш біля джерела-животоку, заворожений його невтомною роботою, - тоді особливо виразно відчуваєш, яка прекрасна Сіверська земля наша, кожен її куточок. Рідний край. Що може бути дорожчим для людини?

Кожного разу нас охоплює щире і радісне відчуття духовного та морального задоволення від спілкування з дивовижним і прекрасним світом природи, що оточує нас. Бо вона звеличує душу людини, збагачує її духовну культуру, виховує в ній доброту та порядність, викликає відчуття гордості за рідний край.

Видатний педагог В.О.Сухомлинський у своїй книзі "Серце віддаю дітям" відмічав, що природа є одним з найбільш благодатних джерел у вихованні дитини. "Природа стає могутнім джерелом виховання лише тоді, коли людина пізнає її, проникає думкою у причинно-наслідкові зв'язки..."

Тваринний світ -- одна з основних складових частин природного середовища і природних багатств нашої країни.

Ссавці, або звірі, становлять велику й різноманітну групу серед тваринного світу нашої країни. Вони живуть скрізь, де є для них їжа та сприятливі умови життя: у лісах, на луках, гірських масивах, у морях, на узбережжях водойм, у сільськогосподарських угіддях, у садах і парках, житлових і господарських будівлях.

Склад диких звірів у природному середовищі, не зважаючи на іноді здавалося б однакові умови життя, неоднаковий. Він залежить від багатьох екологічних умов: особливостей деревостану, наявності чагарникових заростей, трав'янистого покриву, температурних умов, вологості повітря, висоти снігового покриву, складу ґрунту тощо.

У наш час дуже часто домінуючу роль у розселенні звірів відіграють зміни людиною природного середовища, що примушує тварин пристосовуватися до нових умов існування або мігрувати. Є тварини, які не витримують змінених умов і гинуть. Тому кількість окремих звірів у природі невелика.

Різноманітні й фізіологічні пристосування ссавців -- різна швидкість засвоювання їжі, зимова сплячка та ін.

Будова та спосіб життя ссавців визначає значення їх у житті людини. Ссавці є джерелом промислової і лікарської сировини, харчових та інших продуктів, необхідних для народного господарства. Хутрові звірі дають народному господарству цінне хутро, деяких з них розводять на звірофермах, м'ясо диких копитних використовується як їжа.

Використання диких звірів пов'язане з охороною і збагаченням нашої фауни. Рідкісні види тварин охороняються у заповідниках та інших заповідних ділянках, зникаючі види занесено до Червоної книги. Проводяться роботи, що сприяють відновленню зникаючих видів. Збагачує фауну акліматизація деяких звірів.

Для охорони тварин, особливо рідкісних і зникаючих видів, потрібно знати їх будову та спосіб життя, екологічні умови, практичне значення.

Дана тема досить актуальна, оскільки Клас Ссавці досить численний, і недостатньо вивчена, особливо для районів Чернігівської області.

Мета курсової роботи - з`ясувати видовий склад Класу Ссавці Ряду Копитні на території Чернігівської області.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких завдань:

1) визначити основні особливості та дати загальну характеристику природних умов Чернігівщини;

2) навести систематичний склад поширених видів Ряду Копитні в області дослідження;

3) охарактеризувати найбільш поширені види Ряду Копитних в Чернігівській області.

Об'єктом дослідження є особливості біології та поширення ссавців.

Предмет курсової роботи складає різноманітність представників класу Ссавці на території Чернігівської області.

В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення особливостей та різноманітності видового складу ссавців в межах Чернігівської області.

У процесі дослідження використовувалися формально-логічний, системного підходу, системно-функціональний, структурно-функціональний, порівняльний та інші методи дослідження.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.



1. Особливості будови ссавців

Зовнішня будова і спосіб життя

Тіло ссавців поділяється на голову, шию, тулуб, хвіст і кінцівки. Більшість ссавців -- чотириногі тварини. їх тулуб піднятий над землею. Ноги мають такі ж відділи, як і в земноводних та плазунів, але розміщуються не з боків тулуба, а під ним. Такі особливості будови сприяли досконалішому пересуванню сушею. Характерною ознакою ссавців є наявність волосяного покриву (шерсті), що захищає тіло від механічних пошкоджень та несприятливих факторів середовища, відіграє важливу роль у терморегуляції. Розрізняють жорстке, пряме і довге волосся -- ості та коротке і м'яке -- пух (підшерстя). Шерстяний покрив може складатися винятково з ості (олені) або з підшерстя (кроти). Волосся, кігті, нігті, роги та копита є похідними шкіри. На відміну від плазунів та птахів, у шкірі ссавців містяться сальні, потові, пахучі (у багатьох видів) та молочні залози. Пахучі та молочні залози -- це видозмінені потові залози. Секрет молочних залоз -- молоко -- містить органічні речовини та мінеральні солі і служить для вигодовування малят. У всіх ссавців, за винятком першозвірів, молочні залози мають соски.

Особливості скелета

Скелет за багатьма ознаками подібний до скелетів інших хребетних тварин. Він поділяється на череп, хребет, скелет парних кінцівок. Череп складається з меншої, ніж у плазунів, кількості кісток: частина їх зростається між собою під час розвитку зародка. Мозкова коробка черепа розвинена краще, що пов'язано з великим об'ємом головного мозку. У хребті чітко виділено 5 відділів: шийний, грудний, поперековий, крижовий і хвостовий. У шийному відділі хребта завжди 7 хребців. В інших відділах хребта кількість хребців різна. Грудний відділ хребта та ребра утворюють грудну клітку. Усі хребці, за винятком крижових і більшості хвостових, сполучаються між собою рухомо. Крижові хребці та, у більшості випадків, 2 хвостових хребці зростаються, утворюючи єдину кістку -- крижі. Пояс передніх кінцівок складається здебільшого з 2 пар кісток (лопаток і ключиць), тазовий -- з 3 пар (сідничних, лобкових і клубових). Скелет кінцівок має типову для наземних тварин будову, але кількість пальців може бути різною (від 5 до 1).

М'язи

У ссавців складна система м'язів, що забезпечує різні рухи. Найрозвинутіші м'язи кінцівок. Характерною ознакою ссавців є наявність м'язової перегородки -- діафрагми, що відділяє грудну порожнину від черевної, а також особливої підшкірної мускулатури, що бере участь у терморегуляції, забезпечує міміку (у приматів).

Органи порожнини тіла. Нервова система і поведінка ссавців

Порожнина тіла поділена куполоподібною діафрагмою на грудну і черевну частини. У грудній порожнині знаходяться серце і легені, у черевній -- шлунок, кишечник, печінка, нирки та інші органи.

Травна система ссавців складається з таких же відділів, як і в інших хребетних, але відрізняється за довжиною та диференціацією. У більшості ссавців добре розвинені м'ясисті губи, що служать для захоплення їжі. Диференціація зубної системи (на різці, ікла, кутні зуби) у ссавців визначається особливостями живлення. У ротову порожнину відкриваються протоки слинних залоз. Шлунок у більшості ссавців однокамерний (у жуйних копитних складається з 4-ох відділів: рубець, сітка, книжка і сичуг). Стінки шлунка містять численні залози, що виділяють шлунковий сік. Кишечник складається з трьох відділів: тонкого, товстого кишечника і прямої кишки. На межі між тонким і товстим кишечниками відходить сліпа кишка (добре розвинена у рослиноїдних ссавців). Залози стінок тонкої кишки виділяють травні ферменти; у її передній відділ (дванадцятипалу кишку) відкриваються протоки печінки і підшлункової залози. Саме в тонкому кишечнику відбувається остаточне перетравлення їжі та її всмоктування. У товстій і особливо сліпій кишках за участю бактерій, грибів і найпростіших груба їжа зброджується і розкладається (насамперед рослинна клітковина). У прямій кишці всмоктується вода і формуються калові маси, які виділяються назовні через анальний отвір. Диференціація зубів і травного тракту, наявність і різноманітність травних залоз значно інтенсифікували процес травлення і засвоєння їжі у звірів.

Органи дихання ссавців представлені легенями. На відміну від легень плазунів і птахів, у яких порожнина легенів розділена численними перегородками на камери, у ссавців на кінцевих відгалуженнях бронхів -- бронхіолах знаходяться грони тонкостінних пухирців -- альвеол. Стінки альвеол обплетені капілярами. Число альвеол залежить від рухливості тварин. У малорухливих лінивців їх близько 6 млн., у хижих -- від 300 до 500 млн. Споживання кисню залежить від розмірів тварини (у великих тварин інтенсивність обміну речовин нижче, ніж у дрібних). Так, землерийка при масі тіла 3,5 г. споживає 7--10 мл. О, на 1 г. маси тіла за 1 год.; заєць масою 1600 г -- 0,96 мл, тюлень масою 26 кг. -- 0,22-0,34 мл., верблюд масою 170-330 кг. -- 0,03-0,04 мл. 02. Так само від розмірів тварин залежить число дихальних рухів за хвилину: у коня воно рівне 8-16, у криси -- 100-150, у миші -- близько 200.Дихальні рухи (вентиляція легенів) мають істотне значення для теплорегуляції, особливо у видів із слабко-розвиненими потовими залозами. У них охолоджування повітря при його нагріванні значною мірою досягається підвищенням випаровування води, пари якої виводяться разом з повітрям, що видихається. Наприклад, у собаки при підвищенні температури середовища кількість води, яка випаровується легенями, може досягати 200 см³/год. У водних ссавців, які проводять під водою тривалий час, легені відрізняються сильним розвитком м'язової тканини.

Кровоносна система, як і у птахів, характеризується повним розділенням артеріального і венозного кровотоків, завдяки чому по тілу розповсюджується максимально окислена (артеріальна) кров. Два круги кровообігу. Серце чотирикамерне, з лівого шлуночка відходить одна (ліва) дуга аорти. Проходячи в тканинах по капілярах, кров віддає 0₂, насищається СО₂, збирається у вени і надходить у праве передсердя. З правого передсердя венозна кров потрапляє в правий шлуночок, звідки під час систоли прямує в легеневий стовбур. Легеневий стовбур незабаром ділиться на дві легеневі артерії -- праву і ліву, несучі кров до легенів. З легень окислена кров по легеневих венах поступає в ліве передсердя.

Відносні розміри серця залежать від ступеня рухової активності тварин. Так, у домашнього кролика розміри серця в три рази менше, ніж у дикого зайця. Та ж закономірність виявляється при порівнянні цього показника у кімнатного і гончого собак. Частота серцевих скорочень зменшується у міру зростання маси тварин (і відповідно зменшення інтенсивності метаболізму). Якщо у миші число серцевих скорочень за 1 хв. дорівнює 600, то у собаки -- 120, у бика --40--45. Загальна кількість крові у ссавців більша, ніж у хребетних нижчестоячих груп, ще важливіше, що у ссавців значно більше еритроцитів в одиниці об'єму і більше киснева місткість крові.

Розповсюдження по тілу ссавців максимально насиченої киснем крові й інтенсивний кровотік створили передумови для постійно високого рівня обміну речовин і підтримки постійної температури тіла (теплокровності). Анатомічною основою теплокровності послужили, як і у птахів, втрата однієї з двох дуг аорти і розвиток повної перегородки між шлуночками.

Органами виділення у ссавців є бобоподібні нирки, що розміщуються у поперековій частині тіла по обидва боки від хребта. Сеча, що утворюється в них, стікає по сечоводах у сечовий міхур, а з нього по сечівнику -- назовні. У ссавців видільну функцію частково здійснюють потові залози. Основний кінцевий продукт білкового обміну у ссавців -- не сечова кислота, як у птахів і рептилій, а сечовина. Це пов'язано з тим, що ссавці походять від рептилій, що не втратили ще багатьох рис амфібій, і у зв'язку з розвитком плаценти. Через плаценту ембріон виводить токсичні продукти білкового обміну. Такої можливості позбавлені зародки яйцеродних тваринних, продукти обміну речовин яких нагромаджуються в яйці.

Споживання води ссавцями залежить від їх екології. Види багатьох хижаків і копитних регулярно ходять на водопій. Копитні у пошуках води можуть пробігати дуже великі відстані. Є ссавці, потреби яких у воді задовольняються за рахунок соковитої їжі, яку вони поїдають. Низка пустельних видів (в основному гризуни) зовсім не п'ють, хоча харчуються сухими кормами. Джерелом водозабезпечення служить у них метаболічна вода, яка утворюється в процесі обміну речовин (при розщеплюванні 1 кг. жиру утворюються 1 л води, 1 кг. вуглеводів -- 0,5 л., 1 кг. білків -- 0,4 л.). Не п'ють воду і водні ссавці.

Обмін речовин - посилена інтенсивність дихання, кровообігу та травлення забезпечила ссавцям підвищення рівня обміну речовин. Високий рівень обміну речовин та розвиток тепло-ізолюючих пристосувань (волосяного покриву та підшкірної жирової клітковини) дозволили їм зберігати сталу температуру тіла.

Головний мозок ссавців великий за розмірами, у ньому добре розвинена кора півкуль. У більшості ссавців кора півкуль утворює борозни. Координація складних рухів пов'язана з розвитком мозочка, який також має звивини. Складна поведінка ссавців пов'язана з легким і швидким утворенням великого числа умовних рефлексів.

Орган слуху у ссавців складається з трьох відділів: зовнішнє, середнє та внутрішнє вухо. У них є зовнішній слуховий прохід, три слухові кісточки в середньому вусі, і в більшості з них -- вушна раковина. Гострота зору тісно пов'язана зі способом життя. Більшість ссавців бачать навколишнє середовище у чорно-білому зображенні, для вищих приматів характерний кольоровий зір. Органами дотику є чутливі волоски -- вібріси. Характерна риса ссавців -- наявність вій та брів.

Розмноження і розвиток ссавців.

Як і в інших хребетних, у самок ссавців є парні яєчники, а в самців -- парні сім'яники. Яйцеклітини (яйця) у більшості ссавців мають мікроскопічні розміри. Запліднення яйцеклітин сперматозоїдами відбувається в яйцепроводах самки, а розвиток зародка -- в матці, у плаценті, або дитячому місці. Плацента -- це орган, який забезпечує зв'язок між організмом матері та зародком. У плаценті кровоносні судини матері та ембріона щільно переплітаються; з материнського організму до ембріона надходять усі необхідні поживні речовини і кисень, а в материнський організм виділяються вуглекислий газ та інші непотрібні для нього речовини. У матці зародок має необхідну температуру для розвитку та захист від несприятливих умов зовнішнього середовища.

Розвинений плід при скороченні м'язів матки виштовхується назовні через статевий отвір (відбуваються пологи). Ссавці, що влаштовують нори або гнізда (білки, кролики), народжують безпомічних, голих і сліпих дитинчат. Ссавці, що не роблять гнізд або інших укриттів (олені, зайці, вівці, кози), зазвичай народжують зрячих, покритих шерстю, здатних до пересування малят.

Турбота про потомство. Самки ссавців вигодовують немовлят молоком, що утворюється в молочних залозах до пологів; зігрівають їх теплом свого тіла, вилизують, захищають від ворогів, вчать знаходити їжу тощо. Турботу про потомство у деяких видів ссавців виявляють обоє батьків.

Походження ссавців.

Ссавці, як і птахи, походять від давніх плазунів. Виникли вони у першій половині мезозойської ери. їх предками вважають примітивних звірозубих ящерів, які за деякими ознаками наближались до ссавців: зуби містилися у комірках і були диференційовані на різці, ікла і кутні; череп з'єднувався з хребтом за допомогою двох потиличних виростів. Рештки цих тварин знайдено у відкладах тріасового періоду. На подібність з плазунами вказують й сучасні найпримітивніші яйцекладні ссавці, які мають клоаку, воронячі кістки, відкладають яйця, вкриті зроговілою оболонкою.



2. Різноманітність ссавців

Сучасних ссавців поділяють на два підкласи: Яйцекладні (або Першозвірі) та Живородні (або Справжні звірі). До першого підкласу належить лише один ряд Однопрохідні. Другий підклас об'єднує два інфракласи: Сумчасті (з одним одноіменним рядом) та Плацентарні (який охоплює 17 рядів сучасних і 14 рядів вимерлих ссавців).

Однопрохідні, або яйцекладні, -- це найбільш примітивні серед сучасних ссавців, що зберегли ряд архаїчних особливостей будови, успадкованих від рептилій, наприклад, відкладання яєць. Розвиток в однопрохідних так званих сумчастих кісток (невеличких кісточок таза) також розглядається як спадщина плазунів. Присутністю виразних коракоїдних кісток однопрохідні відрізняються від сумчастих та інших ссавців, у яких ця кісточка стала простим виростом лопатки. Разом з тим, волосяний покрив і молочні залози -- це дві взаємозалежні ознаки, характерні саме для ссавців. Однак молочні залози однопрохідних примітивні й аналогічні за будовою до потових залоз, у той час як молочні залози сумчастих і вищих ссавців мають гроноподібну форму й схожі на сальні залози.

У дорослих яйцекладних зуби відсутні. В 1888 році були виявлені молочні зуби у дитинчати качкодзьоба, які у дорослої тварини зникають.

За температурою тіла однопрохідні займають проміжне становище між пойкілотермнимн (плазунами) і справжніми теплокровними (ссавцями й птахами). Температура тіла у єхидни коливається близько 30°С, у качкодзьоба -- близько 25 С. Але це тільки середні цифри: вони змінюються залежно від температури зовнішнього середовища. Так, температура тіла єхидни при зміні температури середовища з +5 °С до +30°С підвищується на 4--6 °С.

У наш час ряд Однопрохідні має трьох живих представників, що належать до двох сімейств: качкодзьоба й два види єхидн. Всі вони поширені тільки в Австралії, на Новій Гвінеї й Тасманії.

Ряд Сумчасті

Сумчасті, за винятком американських опосумів і ценолестових, поширені на материку Австралії, на Новій Гвінеї і прилеглих островах. До цього ряду належить понад 250 видів. Серед сумчастих є комахоїдні, хижі й травоїдні форми. Сильно відрізняються вони й за розмірами. Довжина їхнього тіла, включаючи довжину хвоста, може коливатися від 10 см (сумчаста миша Кімберлі) до 3 м (великий сірий кенгуру).

Сумчасті -- більш складно організовані тварини, ніж однопрохідні. Температура тіла в них вища (у середньому -- 36 °С). Всі сумчасті народжують живих дитинчат і вигодовують їх молоком. Однак у порівнянні з вищими ссавцями у них багато давніх, примітивних рис будови, які різко відрізняють їх від інших звірів.

Плацентарні - це найбільша група сучасних ссавців, поширена на всіх континентах, у найрізноманітніших екологічних умовах. У плацентарних добре розвинена плацента, завдяки чому після закінчення вагітності народжується дитинча, здатне самостійно смоктати молоко. Добре розвинений головний мозок.

РЯД КОМАХОЇДНІ - це найдавніша група плацентарних ссавців. Ряд обєднує близько 900 видів, які характеризуються рядом примітивних ознак: зуби слабо диференційовані, півкулі переднього мозку невеликі, без звивин. Передній відділ морди у багатьох видів видовжений у хоботок, нюх розвинений добре. Представники цього ряду - тварини дрібних і середніх розмірів. Комахоїдні освоїли різні середовища існування: наземне, грунт,водне. До цієї групи належать їжаки, землерийки, кроти, хохулі.

Представники:

· Їжак європейський

· Їжак вухатий

· Білозубка мала

· Білозубка довгохвоста

· Бурозубка звичайна

· Бурозубка мала

· Кутора звичайна

· Кріт європейський

· Хохуля звичайна

РЯД РУКОКРИЛІ - єдина серед ссавців група, пристосована до справжнього польоту. Вони живуть практично на всіх континетах, крім Антарктиди. У тварин цього ряду між другим пальцем передніх кінцівок та тулубом утворюється складка шкіри, що тягнеться до верхівки хвоста і відіграє роль крила. Подібно до птахів, у рукокрилих утворюється кіль, добре розвинена грудна мускулатура. Політ швидкий та маневрений. Рукокрилі ведуть нічний спосіб життя. Зір у них розвинений слабо, проте добре розвинений слух. Більшість видів здатна до ехолокації. Вдень рукокрилі ховаються на горищах, у дуплах та в печерах. Взимку деякі види кажанів можуть здійснювати міграції. Інші впадають у сплячку. Відомо близько 1000 видів, серед яких розрізняють криланів та кажанів.

Представники:

· Калонг аболетюча собака

· Вампір звичайний

· Вечірниця руда

· Підковоніс малий

· Вухань бурий

· Широковух європейський

· Довгокрил звичайний

· Нетопир лісовий

РЯД ГРИЗУНИ - це найчисельніший ряд ссавці, поширених у всіх частинах світу. Налічує близько 2000 видів, із них на Україні зустрічається 40. Гризуни характеризуються наявністю 4 різців (по 2 на кожній щелепі).У деяких видів різці не мають коренів, ростуть і сточуються все життя. Для всіх гризунів характерна висока плодовитість. Гризуни мають величезне значення в природі й відіграють важливу роль для людини. Деякі види гризунів переносять збудників багатьох небезпечних захворювань людини та свійських тварин (чуми, туляремії, енцефаліту).

Представники:

· Білка звичайна

· Бурундук сибірський

· Бабак степовий

· Ховрак європейський

· Хомяк звичайний

· Боберєвропейський

· Нутрія

· Ондатра

· Дикобраз північно-американський

· Соня садова

· Капібара велика абоводосвинка

· Морська свинка

· Шиншила

· Миша хатня

· Миша польова

· Пацюк сірий

РЯД ЗАЙЦЕПОДІБНІ - Нечисленна за кількістю видів (65 видів, в Україні - 2 види) група ссавців, яка за особливостями організації близька до гризунів. Від останніх зайцеподібні відрізняються наявністю двох пар різців на верхній щелепі (в гризунів - одна пара). Крім того, на відміну від гризунів, шлунок у них складніший за будовою. Він утворений з двох функціональних відділів: у першому відбувається бактеріальне бродіння їжі, а у другому діють ферменти шлункового соку. Зайцеподібні відіграють важливу роль як промислові тварини. Людина приручила дикого кроля і в результаті селекції вивела багато свійських форм.

Представники:

· Заєць сірий

· Заєць білий

· Кріль дикий

РЯД ХОБОТНІ - найбільші наземні тварини слони. Живляться слони грубою рослинною їжею, яку поміщають у рот за допомогою особливого органа - хобота. Хобот - це видозмінені зрослі ніс і верхня губа. Хоботом слони обмацують, обнюхують і беруть їжу. Верхні різці слона перетворені на величезні бивні, якими слони зорюють грунт у пошуках їжі. Корінні зуби (по одному з кожного боку) зношуються, а потім заміняються новими. Шкіра у слонів товста і майже позбавлена волосся.

Представники:

· Слон африканський

· Слоні ндійський

РЯД ХИЖІ - налічує близько 240 видів (в Україні - 17 видів), поширених на всіх континентах, за виключенням Антарктиди. Представники цієї групи тварин живляться переважно тваринною їжею. Характерною ознакою цих тварин є добре диференційовані зуби, розвинені ікла. По одному кутньому зубу з кожного боку щелепи перетворюється на так званий хижий зуб, який має великі розміри та гострий ріжучий край (за його допомогою тварини дроблять кістки, перерізають сухожилки). Ключиці у хижих рудиментарні або взагалі відсутні.

Представники:

· Вовк звичайний

· Собака свійський

· Шакал звичайний

· Лисиця звичайна

· Песець або лисиця полярна

· Єнотовидний собака

· Тигр амурський

· Лев

· Леопард

· Барс сніговий

· Гепард

· Рись звичайна

· Кіт лісовий

· Кіт свійський

· Видра річкова

· Калан або видра морська

· Борсук

· Росомаха

· Куниця лісова

· Норка європейська

· Ласка

· Горностай

· Соболь

· Тхір степовий

· Ведмідь білий

· Ведмідь бурий

· Ведмідь гімалайський

· Панда велика

РЯД ЛАСТОНОГІ - Група ссавців, які проводять більшу частину життя у воді, на сушу виходять лише для відпочинку, розмноження та линяння. Волосяний покрив цих тварин частково редукований, але підшкірний прошарок жиру значно розвинений. Більшість видів не має зовнішньої раковини вуха, але слух у ластоногих добре розвинений, деякі види здатні до ехолокації.

Представники:

· Морж

· Морський лев

· Морський котик

· Тюлень звичайний

· Тюлень - монах

РЯД КИТОПОДІБНІ - група ссавців яка повністю перейшла до водного способу життя. Опинившись на суходолі, ці тварини, незважаючи на легеневе дихання, гинуть, оскільки самостійно повернутися до води не здатні. Їхні передні кінцівки в процесі еволюції перетворилися на ласти, від задніх кінцівок залишилися лише рудименти тазового поясу. Але є шкірна складка на хвості, яка виконує роль хвостового плавця. Шкіра китоподібних гола і майже позбавлена волосяного покриву, відсутність якого компенсується добре розвиненим підшкірним жировим прошарком. У китоподібних добре розвинені зір і особливо слух. Зубаті кити здатні до ехолокації. Відомо близько 90 видів китоподібних, із яких на Україні зустрічається 3.

Представники:

· Кит синій

· Сейвал

· Кашалот

· Афаліна чорноморська

· Дельфін білобокий

РЯД ПАРНОКОПИТНІ - група плацентарних ссавців, у яких, внаслідок до швидкого бігу редукуються ключиці. Парнокопитні характеризуються парною кількістю пальців на кінцівках (два або чотири, перший палець відсутній). Здебільшого ведуть наземний спосіб життя. Відомо понад 150 видів парнокопитних, яких поділяють залежно від особливостей травної системи на жуйних і нежуйних.

Представники:

· Свиня дика

· Свиня свійська

· Бегемот

· Олень благородний

· Лось звичайний

· Косуля звичайна

· Козел звичайний

· Козел свійський

· Антилопа імпала

· Антилопа гну

· Джейран

· Сайгак

· Муфлон європейський

· Баран свійський

· Жирафа сітчаста

· Зубр європейський

· Буйвіл індійський

· Корова свійська

РЯД НЕПАРНОКОПИТНІ - група тварин, що характеризується непарною кількістю пальців на кінцівках. Мають однокамерний шлунок. Перетравлювати їжу їм допомагають симбіотичні бактерії, які знаходяться у відділі товстого кишечника. Відомо 16 існуючих видів.

Представники:

· Носоріг індійський

· Кінь свійський

· Зебра гірська

· Кулан

· Осел африканський

РЯД ПРИМАТИ - група ссавців (близько 190 видів), до якої належить і людина. Спільними ознаками приматів є пятипалі кінцівки хапального типу, дуже рухливі. Великий палець протистоїть іншим, що забезпечує різноманітність рухів кисті. У більшості представників на пальцях не кігті, а нігті. Під час пересування примати спираються на всю стопу. Їхнє тіло вкрите волосяним покривом. Добре розвинений головний мозок, який у більшості має борозни і звивини, що вкривають сіру речовину його півкуль. Мозковий відділ черепа збільшений, щелепи вкорочені. Серед органів чуття краще розвинені органи слуху і зору. Поширені примати, головним чином, у тропічних і субтропічних регіонах Азії, Африки та Америки.

Представники:

· Лемур котячий

· Довгопят філіпінський

· Ігрун какарликова

· Ревун чорний

· Макак-резус

· Мартишка зелена

· Павіан гвінейський

· Бабуїн

· Гібон білорукий

· Орангутан суматранський

· Горила східна

· Шимпанзе звичайний

3. Природні умови Чернігівщини

Мабуть, всім нам у дитинстві снились джунглі Амазонки, африканські савани, пампаси Південної Америки, величні вершини Гімалаїв та засніжені простори Антарктиди. Всі ми мріяли про далекі подорожі, але далеко не кожному вдалося здійснити ці мрії. А от мандрівка по краю, де ми живемо, - цілком реальна. І, головне, - не менш захоплююча. Ви не зустрінете екзотичних, велетенських квітів, не побачите пташок розміром з метелика і метелика, розміром з пташку. Та варто від'їхати трохи від міста, пройти по зелених луках, зупинитись на березі неквапливої річки, заглибитись у ліс, поглянути на стіну струнких сосен, на крислаті дуби, тонкі гілки плакучих верб, вслухатись у різноголосий хор пташиної дрібноти, що дзвенить навкруги, - і ви зрозумієте: оце і є справжня, неповторна краса, тиха, довірлива й велична.

Чернігівська область займає площу 32,9 тис. км². З півночі на південь вона простягнулась майже на 220 км, а з заходу на схід - на 180 км. В геоструктурному відношенні північна частина області розміщена на схилі Воронезького щита, південна і центральна пов`язані з рифтовою зоною та північним бортом Дніпровсько-Донецької западини. Розташована область на півночі України у 2-х фізико-географічних зонах Полісся і Лісостепу, що обумовлює своєрідність її ландшафту. Майже цілком область розміщується у Придніпровській низовині, південна її частина у межах Полтавської рівнини і має переважно рівнинну, злегка хвилясту поверхню, в цілому сприятливу для господарської діяльності. Абсолютні висоти 100-220 м (максимальна відмітка 222 м біля с. Березова Гать). Переважають ерозійно-акумулятивні форми рельєфу (річкові долини, яри, балки) у поєднанні з акумулятивними (льодовикові і водно-льодовикові вали, зандрові рівнини). Виключенням є сильно еродовані території Придеснянського плато (західні відроги Середньоросійської височини), численні лесові "острови" у північній та південно-східній частинах області, а також болота і знижені та перезволожені землі давніх річкових та прохідних долин (Замглай, Смолянка та інші).

Клімат області помірно-континентальний, з досить теплим літом та порівняно м'якою зимою. Північна частина області розташована у помірно теплій вологій агрокліматичній зоні (до 650 мм опадів на рік), а південна - у теплій, недостатньо зволоженій зоні (до 450 мм опадів на рік). Кордон між агрокліматичними зонами майже відповідає зональному кордону "Полісся - Лісостеп". Середня температура січня від -7° до -8° С, а липня +19...+19,5" С. Довготривалість без морозного періоду в області становить: у повітрі - 160 - 180 днів, на ґрунті - 140 -150 днів. Більшість опадів випадає у теплий період року. Серед несприятливих природних процесів, які негативно впливають на сільське господарство, найбільший вплив мають суховії, які частіше трапляються у травні та серпні і тривають 5-9 днів, а також посухи, які також бувають у ці ж місяці, але не щорічно (через 2 - З роки). Інколи трапляються зливи інтенсивністю 3 - 4 мм опадів на хвилину [1,4].

Водну сітку області складають 196 річок довжиною понад 10 км та 1065 річок довжиною менше 10 км. Загальна річкова мережа області становить 8480 км. Головна водна артерія області - річка Десна з основними притоками: Сеймом, Остром, Сновом, Удаєм. Середньорічний стік річок складає 29,4 км³ . Біля 65% стоку річок проходить у період весняної повені, в середині літа та восени. В області є понад 1800 озер, ставків та водосховищ, водна поверхня яких складає близько 0,3% площі області.

Значні на Чернігівщині земельні ресурси, 62% її площі займають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 1454,7 тис. га ріллі, 320,5 тис. га - сіножаті, 240,8 га - пасовища, 22,3 % площі (710,5 га) - це ліси, з яких ліси першої групи 40%, а другої - 60% від загальної площі лісів.

У Чернігівській області є майже всі типи ґрунтів, які характерні для Полісся та Лісостепу України. Найбільш розповсюджені дерново-підзолисті грунти (680 тис. га); сірі, темно-сірі лісові та близькі до них опідзолені чорноземи, які займають 508 тис. га; малогумусні вилужені чорноземи, що займають 113,4 тис. га, атипові для Лісостепу малогумусні чорноземи - 272 тис. га. Ґрунти лучного, болотного ряду, а також торфові ґрунти розповсюджені окремими ділянками і разом складають близько 840 тис. га. Для поліпшення сільськогосподарської продуктивності ґрунтів в області осушено біля 230 тис. га перезволожених земель та зрошується біля 15 тис. га угідь.

Рослинність Чернігівщини у природному стані збереглася лише приблизно на 1/3 території, переважно у поліській частині області, у вигляді лісів, трав'яного покриву луків і болотної рослинності. У лісах на півночі області переважає сосна звичайна (73%), а на півдні - дуб звичайний (44).

За ландшафтними особливостями Чернігівщина поділяється на З фізико-географічні провінції: Чернігівське і Новгород-Сіверське Полісся та Лівобережно-дніпровська лісостепова провінція (Маринич, 1993).

Чернігівське Полісся охоплює близько 13 тис. км² у північно-західній частині області і являє собою слабохвилясту піщану рівнину морено-льодовикового походження з розповсюдженими тут боровими та суборевими лісами. Рілля займає тут близько 42% площі. Для ньогохарактерна наявність незначно піднятих лесових "островів", які складаються з лесових суглинків та рис, притаманних північно-лісостеповим еродованим ландшафтам. Чисельні пониження (давні річкові та прохідні долини ) досить заболочені.

Новгород-Сіверське Полісся площею 5,5 тис. км² займає північно-східну частину області. Основу його складає Придеснянське лесове ерозійно-денудаційне плато з численними глибокими ярами, які врізані до корінних крейдяних порід. Є тут і карстові заглибини. Рілля тут займає близько 45% площі. На півдні області 7,3 тис. км² займають ландшафти понижених слабкохвилястих древньоалювіальних лесових рівнин (Дніпровські тераси) з численними лощинами, балками і западинами (степові блюдця). Близько 73% площі становить рілля [1,6].

Південний схід області являє собою незначно підняту, глибоко розчленовану річковими долинами, ярами та балками лесову рівнину (Полтавське плато). Майже всі придатні землі тут займає рілля (до 86 % площі). Рослинний світ Чернігівщини включає понад 900 видів судинних рослин, що становить біля 18,4 % від загальної кількості судинних рослин, поширених в Україні. Для охорони, збереження і відтворення рідкісних та зникаючих видів рослин, тварин, ландшафтів, цінних природних комплексів, які мають значну наукову, історичну, екологічну та естетичну цінність, в області природно-заповідний фонд нараховує 642 об'єкти загальною площею понад 127748 га, що складає 4,04 % всієї площі області (за даними 2000 р.).



4. Видовий склад ссавців в Чернігівській області Ряду Копитні

Клас Парнокопитні (Artiodactyla)

Ряд	Родина	Вид
Ряд Парнокопитні -- Artiodactyla	Підряд Нежуйні - Nonruminanti, родина Свині (Suidae)	Дика свиня - Sus scrofa Свиня свійська - Sus domestica
	Підряд Жуйні - Ruminantia, родина Олені (Cervidae)	Лось (Alces alces)
	Родина Олені (Cervidae)	Козуля (Capreolus capreolus)
	Родина Олені (Cervidae)	Плямистий олень (Cervus nippon)
	Родина Олені (Cervidae)	Благородний олень (С. elaphus)
	Родина Порожнисторогі (Bovidae)	Зубр (Bison bonasus)
	Родина Бикових (Воvidae)	Бик свійськимй, або коромва (Bos taurus) Козел звичайний (Capra hircus) або свійська коза (Capra hircus hircus)
	Родина Баран (Ovis)	Вівцям свімйська (Ovis aries)

Клас поєднує копитних, що характеризуються найбільшим розвитком третього і четвертого пальців, між якими проходить вісь кінцівки. Інші бічні пальці (у більшості видів два) розвинуті слабко і розташовані вище середніх. Кінцеві фаланги всіх пальців закінчуються копитами. Ключиці немає. Шлунок у більшості видів складний, що складає з декількох відділів, рідко простій. З'явилися парнокопитні, імовірно, з одного кореня з непарнокопитими. Їхніми предками були примітивні хижаки креодонти (Greodonta). Уступаючи в середині третинного періоду непарнокопитим по числу видів, у давній час вони досягли розквіту і стали переважаючою групою копитних, головним чином за рахунок представників підзагону жуйних. В даний час парнокопитні населяють усі материки, крім Антарктики (в Австралію завезені людиною), і поєднують 9 сімейств, близько 85 родів і приблизно 200 видів. Систематика парнокопитних дуже складна, і кількість сімейств, підродин, родів і видів у різних авторів сильно відрізняється. В даний час прийнято підрозділяти загін парнокопитних на два підкласи: нежуйні (Nonruminantia) і жуйні (Ruminantia).

ПІДКЛАС НЕЖУЙНІ (NONRUMINANTIA)

Підклас поєднує 3 сучасні сімейства: свинячі (Suidae), пекарієві (Tayassuidae) і бегемотові (Hippopotamidae), що включають 8 родів і 12 видів. Усі нежуйні характеризуються масивним тулубом, короткими чотирипалими кінцівками (у пекарі задні ноги трипалі). Бічні (другий і четвертий) пальці розвинуті досить добре і торкаються землі. Тварини не здатні до швидкого бігу. Шлунок відносно простий, складається з 1, 2 чи 3 відділів. Корінні зуби горбкуваті, ікла великі, з постійним ростом. Більшість представників годується як рослинною, так і тваринною їжею.

Свиня дика - це великий лісовий звір з ряду парнокопитних. На початку нашого століття свиню дику було винищено на значній території України і її відносили до рідкісних тварин нашої фауни. Але завдяки охоронним заходам в останні десятиріччя свиня дика знову поширилася в усіх областях, де є відповідні умови для її оселення [1,49]. Свиня дика, хоч і споріднена з свійською, але дуже відрізняється від неї багатьма характерними ознаками. Тіло в неї кремезне, завдовжки до 175 см. Шия коротка, мускулиста, голова велика, клиновидно видовжена вперед, з довгими широкими вухами, маленькими очима і "п'ятачком" на кінці рила. У дорослих кабанів важливим знаряддям як нападу, так і захисту є грізні тригранні ікла на нижніх щелепах. Ікла стирчать догори, можуть бути до 10 см завдовжки. На верхніх щелепах вони слабкіші й тупі. Передня частина тіла відносно висока, ноги короткі. Задня частина значно нижча й слабкіша. Хвіст короткий. З органів чуттів у диких свиней особливо гостро розвинені слух і нюх. Довга жорстка щетина, що вкривав тіло диких свиней, темно-бура взимку і сірувато-бура влітку, утворює гриву на зашийку й уздовж хребта. Підшерстя каштаново-буре, густе. За способом живлення дикі свині всеїдні. До складу їхньої їжі входять 4 підземні частини рослин (коріння, коренеплоди, кореневища, цибулини, бульби), і зелені вегетативні надземні (гілки, паростки, кора, баштанні культури), і плоди та насіння різноманітних деревних і трав'янистих рослин (жолуді, горіхи, фрукти, ягоди), і тваринні корми (комахи та їхні личинки, молюски, риби, жаби, ящірки, вужі, яйця птахів, мишовидні гризуни). Істотне значення в живленні мають дощові черв'яки та личинки хрущів, особливо в роки масового розмноження. Не гребують дикі свині й падлом. Переважну більшість кормів здобувають з ґрунту або лісової підстилки риттям -- це їххарактерний спосіб здобування їжі. Найактивніші дикі свині в нічні години, удень вони відпочивають у затишних лігвах, які влаштовують у густому очереті на болотяних острівцях або в чагарникових хащах. Під вечір або вночі виходять шукати поживу.

Тримаються такі свині невеликими стадами, що складаються з кількох самок і підсвинків дво-трирічного віку. Старі самці-сікачі протягом майже всього року ходять поодинці і лише на час гону (в листопаді -- грудні) приєднуються до гурту. Парування у диких свиней звичайно відбувається в першій половині зими,-- в листопаді -- грудні. Уже з самого початку гону між старими самцями-сікачами відбуваються жорстокі бійки. Від тяжких поранень суперника захищає добре розвинене в шкірі переднього відділу тіла надзвичайно міцне сплетіння сполучної тканини, що утворюється в цей час у дорослих самців. Наприкінці березня -- в квітні (іноді в цей час землю ще вкриває сніг) самки влаштовують з гілля затишне лігво з підстилкою із сухої трави та листя (нерідко лігво має й досить високі бокові стінки). Тут, після 135-ден-ної вагітності, вони народжують четверо-шестеро (до дванадцяти поросят). Кількість поросят залежить від вгодованості самки та від її віку. Перші два тижні народжені малята не покидають лігво, якщо мати відсутня, вони тихо лежать, тісно притулившись одне до одного. Самка через кожні 3--4 год. повертається до лігва, 15--20 хв. годує поросят і знову покидає їх, відправляючись на жирування, але ніч проводить завжди з поросятами. Годує їх молоком 2,5--3,5 місяці, хоч невелику кількість кореневищ поросята починають добувати вже в двотритижневому віці. Статевозрілими молоді самки диких свиней стають на другому, а самці -- на четвертому-п'ятому році життя. Живуть дикі свині в природі до 20 років, у неволі -- до 30. Єдиний ворог у диких свиней -- вовк. Дикі свині, розкопуючи в пошуках їжі великі площі ґрунту в лісі, сприяють загортанню насіння, а тим самим і відновленню деревних і чагарниконих порід, а зриваючи дернину, якоюсь мірою допомагають лісовідновленню.

Корисна роль диких свиней і в боротьбі зі шкідниками лісу. Проте там, де диких свиней дуже багато, вони можуть завдавати значної шкоди лісовому господарству, поїдаючи велику кількістьприродно проростаючого насіння та сходів лісових культур. Отже, численність диких свиней у лісових заказниках і лісах поблизу сільськогосподарських угідь слід постійно контролювати.

Свиня свійська (також льоха) (Sus domestica) -- парнокопитна тварина роду Свиня (Sus) родини свиневих (Suidae), одомашнена форма виду Sus scrofa.

У культурних порід збереглися деякі біологічні особливості, притаманні диким свиням, -- слабкий зір, гострий слух, тонкий нюх, здатність добре плавати; підвищилася плодючість, здатність до швидкого зростання і жировідкладення. Але наразі є і певні відмінності домашньої свині від дикого кабана, серед яких однією з найголовніших є те, що домашні свині загалом денні тварини, тоді як у дикого кабана більша частина середньодобової активності приходиться на нічну пору. Така відмінність є наслідком процесу доместифікації, що зокрема також привело до значних відмінностей у морфології. За І. Д. Іванченком ряд суттєвих змін виникає у предків сучасної домшньої свині ще на стадії ранніх аборигенних порід, що незалежно були виведені людиною на заході та Сході. У перший період після одомашнення (3000-1200 років до н. е.) свині за формою тіла ще мало чим відрізнялись від дикого кабана. Для них були характерні плоске тіло, високі ноги, велика голова з довгим прямим рилом і стоячі вуха, високий гребінь щетини на шиї, холці і спині. У свиней писок видовжений, з коротким рухомим хоботком, що закінчується голим плоским "п'ятаком", який дає можливість рити землю в пошуках коренів рослин, хробаків та іншої їжі. Зубів 44, в тому числі 4 сильно розвинених ікла. Кінцівки чотирипалі. Вим'я має 14 сосків, розташованих в 2 ряди. Волосяний покрив рідкісний, грубий, в основному з щетини. Шлунок простий, однокамерний. Тварини всеїдні, харчуються рослинною і тваринною їжею. За деякими анатомічним і фізіологічним параметрам свині дуже близькі людині, з цієї причини їх використовують у медичних і дослідницьких цілях.

У злучку молодих свиноматок пускають у 8-9-місячному віці, коли вони важать 130-150 кг, кнурів -- не молодше однорічного віку, коли вони важать 180-200 кг. Статева охота повторюється через кожні 18-22 діб.

Завдяки порівняно короткому періоду вагітності (114-115 днів) і нетривалому підсосному періоду (від 26 до 60 днів) у ряді господарств від кожної матки отримують по два виводи або більше і вирощують понад 20 поросят за рік. При повноцінному годуванні і хороших умов утримання свиноматки сучасних заводських порід за один вивід дають 10-12, а іноді навіть 14-16 поросят. Передові свинарі від кожної матки щороку вирощують по 22-24 поросят.

При відповідному харчуванні та утриманні свині до 6-7-місячного віку досягають маси 100-110 кг і більше і при забої дають тушу масою 73-75 кг. Кращі свинарські господарства при поголів'ї 2-6 тисяч маток отримують від кожної з них щорічно в середньому по 15-20 ц і більше свинини, а від окремих тварин -- значно більше.

Завдяки високій плодючості і скоростиглості свиней, а також їх здатності в молодому віці давати приплід створюється можливість щорічної безболісної реалізації на м'ясо більше 100-150% тварин, що були в господарстві на початок року. Завдяки тим же біологічним особливостям свиней у свинарстві створюються широкі можливості для швидкого вдосконалення стада шляхом заміни менш продуктивних тварин продуктивнішими, що дають продукцію, відповідну зміненим вимогам (зокрема, перехід до розведення тварин, від яких отримують менш жирну свинину).

Свинина є одним з основних видів м'яса в багатьох країнах світу. На вигляд м'ясо свині має блідо-рожеве забарвлення, містить помітні прошарки жиру. За смаковими якостями свинина відрізняється більшою м'якістю і жирністю в порівнянні з яловичиною та бараниною. У їжу зазвичай вживається м'ясо самок свині, або (рідше) кнурів, кастрованих до початку статевого дозрівання. М'ясо кнурів-заплідників також придатне в їжу, проте воно має істотно гірші смакові якості.

ПІДКЛАС ЖУЙНІ (RUMINANTIA)

Підклас поєднує численних парнокопитних тварин, що мають складний шлунок, що складається з 4 відділів. Їжа зі стравоходу надходить у рубець, звідси в сітку. При відригуванні рясно змочена слиною їжа у виді рідкої кашки надходить прямо в книжку, а відтіля в сичуг . Корінні і задні прикореневі зуби мають лунчату будівлю. У верхній щелепі різців немає. Пальців 2 чи 4 в останньому випадку бічні пальці малі і не торкаються землі. П'ясткові і плюсневі кістки (метаподії) третього і четвертого пальців злиті в одну кісту -- канон. Бічні метаподії і кісти пальців тонкі і короткі. У більшості жуйних копитних на лобових кістах маються роги. Жуйні являють собою найрізноманітнішу і процвітаючу сучасну групу парнокопитних. У нижньому олігоцені з'явилися олені й у нижньому міоцені -- пусторогі, а в міоцені відбувся надзвичайно швидкий розвиток усіх жуйних. Підзагін жуйних звичайно розділяють на 6 сімейств, 76 родів, що поєднують близько 180 видів, систематика надвидових групп (надсімейств, підродин, підродів) дуже складна.

Лось - серед родини оленів нашої фауни найбільшим за розмірами і наймогутнішим парнокопитним звіром є лось. Довжина його тіла близько 3 м, маса -- понад 500 кг. Величне видовище являє собою цей велетень, сповнений могутньої сили. Своєрідна форма рогів лося: -- не єдина характерна його ознака. Особливості у будові його тіла: кремезна статура міцна грудна клітка, дуже видовжені сильні ноги, масивна витягнута горбоноса голова з помітно збільшеною м'ясистою верхньою губою, що звисає над нижньою, та великими широкими рухливими вухами. Шия самців коротка, товста, зі стоячою гривою. З підборіддя звисає у вигляді бороди м'який виріст, вкритий довгим волоссям. Хвіст короткий, малопомітний. Грубий, густий волосяний покрив лося одноманітного темно-бурого кольору. Черево та нижні частини кінцівок -- білясті. Лося, який нерухомо стоїть у лісових заростях, важко побачити: його забарвлення зливається з навколишнім середовищем.

До останнього часу лосів вважали мешканцями глухої болотистої тайги, "утікачами культури", але, як виявилося, це не відповідає дійсності. Важлива умова оселення лосів -- наявність води, тому поблизу водойм їх можна зустріти в найрізноманітніших місцях: у мішаних лісах, зарослих кущами верболозу, осикою, вільхою, молодими березами; на узліссях, лісових галявинах поблизу заболочених місцевостей і на узбережжях водойм. Улітку лосі частіше зустрічаються на узбережжях тихих річок, де вони довго стоять у воді, рятуючись від кровосисних комах. Лосімайстерно плавають і навіть пірнають. Живляться лосі взимку виключно молодими пагонами і корою різноманітних дерев і чагарників: осики, верби, тополі, берези, клена тощо. Улюблений корм у цей час -- осикова кора, адже взимку вона містить утричі більше білків, ніж улітку. Охоче споживають лосі також тоненькі верхівки та бічні пагони сосни, хвоя якої містить багато фосфору, та гілки ялівцю. Дуже своєрідною властивістю живлення лосів є те, що вони на відміну від інших видів копитних легко пережовують своїми міцними зубами гілки завтовшки з палець і більше. Крім того, їхні шлунки мають чудову властивість перетравлювати грубі корми. За добу лось споживає понад 20 кг деревно-чагарникового і трав'яного корму.

Наприкінці серпня -- на початку вересня у лосів починається парувальний сезон. У цей час збуджені самці в пошуках самок глухо ревуть, "мукають", ламають рогами гілки дерев, вибивають у ґрунті копитами ями. Якщо самку переслідують два і більше однакової сили самців, між ними виникають жорстокі бійки, турнірні сутички. Наприкінці травня -- в червні, після майже 8-місячної вагітності, лосихи йдуть у безлюдну схованку -- лісову хащу, зарослий байрак, оточену густим чагарником яму, де й народжують звичайно одного, нерідко двох рудуватих телят. Молоді самки до чотирирічного віку частіше приносять лише одне теля. Новонароджені малята вже через півгодини можуть твердо стояти на ніжках, хоч перший день ссуть матір лежачи. Швидко міцніючи, вони на другий день уже йдуть на недалекі відстані за матір'ю. На п'ятий день після народження лосенят вже важко впіймати, а в двотижневому віці вони не відстають у швидкому бігу від стада і навіть здатні перепливати досить широкі водойми. Годуються лосенята молоком матері понад три місяці, хоч ніжну траву й молоде листя починають скубти в двомісячному віці. За добу самка годує теля 6--7 раз, за цей час воно випиває близько трьох літрів жирного молока. Лось -- дуже скороспіла тварина. Статева зрілість настає вже в 1,5-річ-ному віці, якщо тварини добре вгодовані і мають масу понад 200 кг.

Серед копитних фауни України лось тепер -- один з найпоширеніших видів.

Олень благородний (європейський) -- обережний звір з чудово розвиненим нюхом, слухом і зором. Уникаючи найменшої небезпеки, він надійно переховується в гущавині лісових хащ і активний лише вночі. Це найбільший серед наших оленів парнокопитний звір. Тіло в нього довжиною понад 2,5 м, струнке, пропорційної будови, на високих ногах. Голова видовжена, морда широка. Вуха великі, рухливі, відігнуті наперед, стоячі, загострені на кінцях. Шийний відділ сильно розвинений. Особливо характерні ці олені гіллястими рогами, які мають не менше чотирьох відростків. Волосяний покрив складається з грубого, ламкого остьового волосу та досить м'якого підшерстя. Забарвлення рудувато-буре, взимку -- сірувато-буре. Біля хвоста є світла пляма -- "дзеркало", яка поступово переходить у загальний колір забарвлення крупу. Новонароджені оленята до першого линяння мають чітко виявлену плямистість.

Благородні олені оселяються в досить різноманітних місцях: як у листяних, мішаних, так і в хвойних рівнинних лісах, у гірських лісових масивах тощо. Живляться ці тварини різноманітною рослинною їжею, але переважають листя, бруньки, однорічні пагони дерев і чагарників. Улітку значне місце в живленні посідає і трав'яниста рослинність, мохи, гриби та різні ягоди. Переважна більшість оленів живе невеликими родинними групами, ватажками яких є старі самки. Старі самці ведуть самітній спосіб життя, надаючи перевагу в цей час відлюдним, затишним урочищам. Лише пізно восени і взимку вони нерідко збираються у великі стада.

Паруються олені не весною, як переважна більшість ссавців, а восени. Парування супроводжується запеклими бійками самців, які наповнюють у цей час лісовий масив голосним ревінням. У кінці травня -- в червні, після близько 9-місячної вагітності, самки оленів щороку народжують частіше одне теля. Воно добре сформоване, але перші два-три дні лежить нерухомо, затаївшись у затишному місці в гущавині трави, серед заростей папороті тощо, і піднімається лише, щоб поссати матір. У цей час від ворогів їх добре оберігає захисне плямисте забарвлення. Не досягнувши навіть тижневого віку, оленята намагаються йти за матір'ю, хоч ще не досить твердо стоять на ногах. У цей час разом з нею вони старанно ховаються в густих хащах. Двотижневі оленята бігають і скачуть, а ще через деякий час уже не відстають від стада. У вересні, коли оленята повністю перейдуть на підніжні корми, дорослі самки приєднуються до самців. Статевозрілими самки стають у дворічному-трирічному віці. Перше теля у них звичайно народжується на третій рік. Самці беруть участь у розмноженні після 4 -- 5-річного віку.