Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки

Та все ж енергетика залишається слабкою ланкою економіки регіону. Країни Латинської Америки характеризуються низьким споживанням енергії на одного жителя -- 918 кг (у нафтовому еквіваленті). Цей показник становить тільки 2/3 середньосвітового рівня і 1/4 рівня економічно розвинених країн. Високий рівень енергоспоживання у Венесуелі, Мексиці та Аргентині.

У Латинській Америці 2/3 електроенергії виробляють ГЕС і 1/3 -- ТЕС. Географія електроенергетики регіону відзначається великими контрастами. Близько 2/3 потужностей електростанцій зосереджено у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Рівень виробництва електроенергії на одного жителя коливається від 5000 кВт в Аргентині до 50 кВт у Гаїті.

2.3.1 ПЕК Бразилії

Особливості геологічної будови зумовлюють наявність на території Бразилії різноманітних корисних копалин. З паливно-енергетичних корисних копалин Бразилія виділяється запасами кам'яного вугілля. За його запасами (20,5 млрд т) вона займає перше місце в регіоні.

Запаси нафти в країні незначні і оцінюються в 120 млн т, або 2% загальних запасів регіону. Основні її промислові запаси відкриті в межах Приатлантичної западини в штаті Байя, а також розвідані на шельфі. В Амазонії з нафтовими родовищами пов'язані запаси природного газу.

Серед паливних галузей країни провідне місце займає нафтова промисловість. За видобутком нафти Бразилія займає третє місце в Латинській Америці. Загальний видобуток нафти на середину 90-х років досяг 34 млн т, що дає змогу на 50% забезпечити внутрішні потреби.

Бразилія належить до країн-імпортерів нафти. Витрати на нафту становлять третину вартості її імпорту.

На середину 90-х років видобуток природного газу в Бразилії становив 3 млрд куб. м, або 3,7% в регіоні. Такий обмежений видобуток природного газу пояснюється його невеликими запасами, а також структурою паливно-енергетичного балансу [11].

За запасами кам'яного вугілля Бразилія займає перше місце в Латинській Америці, а за видобутком -- тільки третє -- 7,2 млн т за рік. Основні запаси кам'яного вугілля в Бразилії не збігаються з головними районами видобутку. Значні його запаси зосереджені в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул, але його частка у видобутку становить лише 25%. Це єдиний район, де кам'яне вугілля видобувають відкритим способом. У штаті Санта-Катаріна зосереджено лише 1/4 запасів кам'яного вугілля країни. Проте цей штат є головним його продуцентом. Тут знаходиться шість найбільших шахт, які забезпечують 2/3 загального видобутку цього палива. Кам'яне вугілля Бразилії -- низькокалорійне і непридатне для використання в доменному виробництві. Тому коксівне вугілля країна імпортує.

Слабким місцем бразильської економіки залишається енергетика. Половина потрібних енергоресурсів довозиться. Нафта і нафтопродукти становлять 1/2 вартості імпорту. Загальне споживання енергії низьке. Майже 1/5 його задовольняється за рахунок некомерційних джерел (дрова, богаса -- відходи цукрової тростини тощо). Звідси увага до використання багатих гідроенергоресурсів, які представлені гірськими притоками Амазонки і річками, що стікають з Бразильського нагір'я. Використовують поки останні. За масштабами і рівнем розвитку гідроенергетики Бразилія стоїть у перших рядах у світі.

Головним енергоресурсом Бразилії є нафта. Її значення в енергобалансі країни (близько 50%) більше, ніж в середньому у світі і в багатьох економічно розвинених країнах. Друге місце в енергобалансі займають гідроенергоресурси -- близько 28%, а на третьому -- біомаса (в т. ч. дрова) -- 25%. Роль кам'яного вугілля і природного газу незначна.

В електроенергетиці країни різко переважає гідроенергетика. На початку 90-х років на неї припадало понад 95% усього виробництва електроенергії. Енергетика Бразилії не задовольняє потреб країни. Тут використовуються альтернативні джерела палива, зокрема технічний спирт, який виробляють з рослинної сировини, головним чином, цукрової тростини. В перспективі розвиток енергетики Бразилії буде орієнтований на спорудження атомних електростанцій, які використовуватимуть багаті запаси руд урану і торію.

Нафтопереробна промисловість відіграє важливу роль в економіці країни. Понад 2/3 потужностей нафтопереробних заводів зосереджено на Південному Сході. Нафтопереробні заводи працюють в основному на привізній нафті. Значна частина продукції використовується як паливо. Нафтопереробна промисловість Бразилії задовольняє 90% внутрішніх потреб у нафтопродуктах [11].

Зросла частка нафтопродуктів, які використовуються як нафтохімічна сировина. Найбільший в Латинській Америці нафтохімічний комплекс збудовано поблизу м. Салвадор в штаті Байя. Великі нафтохімічні комплекси діють в м. Кубатан (штат Сан-Паулу) і на півдні країни в м. Порту-Алегрі.

Запаси нафти в країні незначні. За запасами кам'яного вугілля Бразилія займає перше місце в Латинській Америці, а за видобутком -- тільки третє. Слабким місцем бразильської економіки залишається енергетика. Половина потрібних енергоресурсів довозиться. Нафта і нафтопродукти становлять 1/2 вартості імпорту. Загальне споживання енергії низьке. В електроенергетиці країни різко переважає гідроенергетика.

2.3.2 ПЕК Мексики

Багаті і різноманітні природні умови і ресурси Мексики сприятливі для розвитку ПЕК. Корисні копалини Мексики характеризуються різноманітною компонентною структурою. В Латинській Америці вона виділяється великими запасами нафти і природного газу.

Серед розвіданих паливних корисних копалин Мексика виділяється запасами нафти і природного газу. Запаси нафти в країні оцінюються у 7811,0 млн т, що становить 43% її загальних запасів в Латинській Америці. Основні родовища приурочені до узбережжя Мексиканської затоки. Нові родовища відкриті в штатах Табаско і Чіапас, а також на шельфі Мексиканської затоки.

Запаси природного газу в Мексиці оцінюються у 2,1 трлн куб. м, що становить 28% його загальних запасів в регіоні. Це третє місце в Америці (після США і Канади) і десяте в світі. Основні родовища розташовані на північному сході, на узбережжі Мексиканської затоки, а також на південному сході країни.

Розвідані запаси кам'яного вугілля невеликі і оцінюються в 5 млрд т. Основні родовища розміщені на півночі країни в басейні Сабінас. Розвідано декілька великих родовищ урану.

На Мексику припадає 15% вартості валової продукції видобувної промисловості Латинської Америки. Тут створюється 7,2% ВВП країни. У структурі галузі провідне місце займає паливна промисловість, в якій домінує нафтова промисловість [12, 146].

Для місцевих потреб нафту почали видобувати ще в середині XIX ст. в штаті Табаско. В 1901 р. американська компанія почала розробку нафтових родовищ у районі м. Тампіко, так званий "Золотий пояс". У 20-х роках XX ст. цей район був одним з важливих районів світового нафтовидобутку. Мексика стала другим після СІЛА виробником нафти в світі. Та нафтові родовища експлуатувалися іноземними компаніями і понад 20 років Мексика не могла використовувати свої нафтові багатства для розвитку національної економіки.

У 1938 р. нафтова промисловість в країні була націоналізована і передана державній компанії "Пемекс". З цього часу нафту в країні видобували, головним чином, для внутрішніх потреб.

У 70-х роках в Мексиці були відкриті нові родовища нафти на узбережжі Мексиканської затоки. Головним районом нафтовидобутку став "Новий золотий пояс", який простягнувся від м. Рейноса на півночі до штатів Кампече і Табаско на півдні, а також шельф Мексиканської затоки. З 1975 р. Мексика стала експортером нафти. Запаси її в Мексиці оцінюються у 8--10 млрд т -- п'яте місце в світі одразу після чотирьох країн Перської затоки. Видобуток нафти (160 млн т на рік) та її експорт є одними з найбільших у світі. Нафтова промисловість входить до державного сектора.

У середині 90-х років в країні щорічно видобували близько 140 млн т нафти, що становило 38,6% загального її видобутку в регіоні. Майже половина видобутої нафти експортується. Головним імпортером мексиканської нафти є США. Збільшення видобутку нафти у 90-х роках пов'язане із зростанням внутрішнього споживання. Мексика є членом організації країн-експортерів нафти ОПЕК. Причому вона координує з ОПЕК тільки свою нафтову політику і не зв'язана з обмежувальними квотами цієї організації на видобуток і продаж нафти.

У Мексиці створена сучасна нафтопереробна промисловість. Виробничі потужності з переробки нафти досягли 70 млн т. Нафтова компанія «Пемекс» має близько 200 нафтопереробних заводів. Близько 2/3 цих підприємств розміщені на узбережжі Мексиканської затоки далеко від багатьох великих районів споживання.

Рис. 3. Нафтове місцезнаходження «Золотого пояса» в Південно-східній Мексиці

У Мексиці видобувають переважно попутний природний газ -- щорічно близько 30 млрд куб.м, що становить третину його загального видобутку в регіоні. За видобутком природного газу країна займає друге місце в Латинській Америці (після Аргентини). Близько 2/3 видобутку природного газу дають південні райони узбережжя Мексиканської затоки. Значні родовища відкриті у прикордонних зі США районах.

Вугільна промисловість в країні почала розвиватися у другій половині XIX ст. Основні родовища кам'яного вугілля розміщені в басейні Сабінас у штаті Коауїла. Вугілля невисокої якості і розробляється тільки для власних потреб [12, 149].

Уранова промисловість почала розвиватися на початку 80-х років у зв'язку з розвитком в країні атомної енергетики. Головний район видобутку уранової руди -- штат Сонора.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку ПЕК країн Латинської Америки

3.1 Проблеми функціонування ПЕК країн Латинської Америки

Вугілля, що видобувається в країнах Латинської Америки в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. В більшості країн вугілля, як правило, низької якості, високозольне. Коксуючи вугілля залягає незручно і недостатньо експлуатується.

Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного обладнання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до виникнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.

Існують гострі екологічні, соціальні проблеми. В районах шахтного видобутку значні площі зайняті териконами.

Водночас вугільна промисловість країн латинської Америки має перспективи для розвитку. Так, у Колумбії можна освоювати 18 розвіданих ділянок. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт.

Взагалі, вугільна промисловість може отримати «друге дихання». Це пов'язано не лише з порівняно обмеженими ресурсами, а й з тим, що вугілля є цінною сировиною хімічної промисловості.

Країни Латинської Америки, зокрема, Мексика, Венесуела мають великі перспективні нафтогазоносні площі. За оцінками спеціалістів, тут існують родовища світового масштабу. Є також перспективи подальшого видобутку нафти і природного газу в районах, де їх видобувають десятки років. По-перше, за існуючої нині в країнах латинської Америки неефективної технології експлуатації нафтових родовищ близько 40 % нафти залишається в надрах землі. Відомі новітні способи її видобутку, які дозволять одержати ці «залишки». По-друге, нині є нові, відмінні від тих, що існували раніше, теорії походження нафти і газу, а це значно розширює діапазон їх пошуку.

У найближчі роки можна чекати на нові великі відкритті родовищ нафти й газу. Перспективи тут настільки великі, що свої капітали в розвиток нафтової і газової промисловості готові вкладати найбільші нафтові компанії світу.

Проте, основною подією, яка сколихнула суспільну свідомість і навколо якої розвернулася справжня війна, стало підписання контракту про постачання газу в США.

Болівія володіє другими після Венесуели запасами природного газу в Південній Америці -- більше 54 трлн куб.м. Забезпеченість країни газом при нинішньому високому рівні добування оцінюється в 40 років.

У 1993 р. було підписано угоду з Бразилією, розраховану на 20 років, відповідно до якого близько 8 млн. куб.м болівійського газу повинно було щодня поставлятися в цю країну протягом перших семи років і близько 13 млн. куб.м -- в подальші 13 років. До 2002 р. планувалося пустити в дію новий 3400-кілометровий газопровод. Проте після падіння курсу бразильського реала по відношенню до долара Бразилія перестала дотримувати договір: болівійський газ став для неї дуже дорогим [18, 96].

Пошук альтернативних ринків привів болівійців на тихоокеанське побережжя Мексики і США, політика яких передбачає перехід на найбільш надійні і екологічно чисті джерела енергії. Враховуючи масштабність проекту, був утворений консорціум Pacific LNG, до складу якого увійшли іспанська нафтова компанія Repsol, британська British Gas і американський підрозділ British Petroleum, -- Pan American Energy. Інвестиції даних компаній в проект намічені в об'ємі 5 млрд евро. Перший етап проекту передбачає добування газу в Кампо-Маргарита на південному сході Болівії, де зосереджено 20% запасів природного газу країни. На другому етапі планується будівництво газопроводу для транспортування газу до побережжя Тихого океану попередньою вартістю 900 млн. євро і протяжністю приблизно в 900 км. Потім у вибраному порту-відправнику повинен бути побудований завод по зріджуванню газу для його подальшого експорту морським шляхом. І, нарешті, останній етап проекту передбачає будівництво заводу в Нижній Каліфорнії з можливостями реалізації близько 28 млн. куб.м газу щоденно. Газ прямуватиме на північ Мексики і в США по новому 65-кілометровому газопроводу, який з'єднає термінал з трубопроводами, що вже існують в цій зоні.

Пройшло три роки з моменту укладення контракту. Виникла політична і економічна нестабільність в Болівії (згідно Standart & Pool's в лютому 2003 р. країна поповнила список країн «підвищеного ризику»), розбіжності з торговцями газу в США, затримки з визначенням порту, через який відвантажуватиметься газ, а також поява нових потенціальних конкурентів, -- все це, разом з соціальними потрясіннями, гальмує здійснення проекту. У Болівії немає свого виходу до моря. Розглядаються три порти-кандидати -- Mejillones і Patillos в Чилі, Lіo в Перу. З економічної точки зору найдоцільніше поставляти газ через порти Чилі. Проте болівійці виступили проти того, щоб газопровід йшов через територію, яка була відторгнута у них чилійським сусідом більше ста років тому. Існують і інші проблеми: конкуренція з боку таких виробників газу, як Перу, Австралія і Росія, підписання угоди з підприємствами, які повинні розподіляти газ в США. На сьогоднішній день немає надійного покупця на болівійський природний газ.

Проте проект зберігає свою привабливість і представляється вигідним: Pacific LNG має намір купувати газ за дуже низькою ціною (0,70 дол. за 28 куб.м тоді як середня ціна 2-4 дол.). Істотні податкові пільги отримають Repsol YPF і нафтові компанії Болівії, для яких податок понижений з 50 до 18%. Для керівництва ж Болівії проект експорту газу є свого роду рятувальним кругом в складній економічній ситуації, бо передбачає щорічне поповнення бюджету за рахунок податків в розмірі не меншого 265 млн. євро [18, 97].

Тема можливого експорту газу через Атлантику, а не Тихий океан знов придбала актуальність в жовтні 2003 р. після зустрічі посла Бразилії Антоніо Міни Гонкалвеса з офіційними особами країни, на якій обговорювалося питання пролонгації контракту про виробництво і експорт газу ще на десять років. Бразильська нафтова компанія Petrobras готова узяти на себе детальну розробку проекту, зокрема будівництво заводу по зріджуванню газу в місті Сантосе (Бразилія), з подальшою відправкою рідкого палива на північноамериканське побережжя, де вже існують чотири газових заводи.

Для Болівії самостійно налагодити експортне виробництво газу не представляється можливим. Буде потрібно додатковий об'єм інвестицій по всьому ланцюжку виробничого процесу -- від імпорту технологій до підготовки персоналу.

Звичайно, проект експорту природного газу має свої плюси і мінуси, переваги і недоліки. Проте на сьогодні це єдина можливість для нарощування експорту, відновлення економічного зростання, залучення іноземних інвестицій. Експорт газу дуже важливий і як джерело бюджетних надходжень, і з погляду забезпечення населення робочими місцями.

Внаслідок політико-економічної кризи в 2002 році крупніша в Латинській Америці нафтогазова компанія PDVSA понесла значні втрати. Рівень добування нафти в кінці грудня 2002 оцінювався в 200 тис. барр. в день проти 3,1 млн. в листопаді. 11 грудня президент компанії А. Родрігес визнав, що найбільший в країні комплекс на півострові Парагуана, що переробляє 3/4 всій венесуельської нафти, фактично паралізований. Міністр енергетики Р. Рамірес заявив, що із-за скорочення нафтового експорту країна щодоби втрачає 50 млн. дол. Загальний збиток від страйку нафтовиків оцінювався вже в 1,3 млрд. дол. Уряду довелося прийняти заходи по раціонуванню продажу бензину [21, 76].

Страйк нафтовиків привів до подальшого погіршення ряду основних макроекономічних параметрів. За даними Економічної комісії ООН для Латинської Америки і Карібського басейну падіння ВВП Венесуели в 2002 р. склало 9%, безробіття в містах досягло 16,2, інфляція перевищила 31%.

Політико-економічна криза не могла не позначитися на притоці прямих іноземних інвестицій. Якщо в 2001 р. їх чистий притік склав близько 3,5 млрд. дол., то в 2002 р. із-за масової втечі капіталів був зареєстрований вже чистий відтік в 241 млн. дол. Проте вже в наступному, 2003 р. завдяки закінченню страйку і нормалізації ситуації в нафтовій промисловості знов була зафіксована чистий притік інвестицій -2,1 млрд. дол. Тільки за перші 4 місяці 2004 р. притік прямих інвестицій (без урахування капіталовкладень в нафтогазову сферу) на 72% перевищив відповідний показник 2003 р. Проте, основна їх сума була вкладена в нафтогазову промисловість. У найближчі десять років сюди припускають вкласти багатомільярдні інвестиції такі найбільші нафтові компанії, як Chevron Texaco, British Petroleum, Statoil Total-Fina-Elf.

Зовнішні зв'язки і контакти Венесуели з приходом нового керівника У. Чавеса помітно пожвавилися і придбали нові акценти. Венесуела внесла позитивний вклад до розвитку латиноамериканської інтеграції, зросла її роль в ОПЕК і в співтоваристві країн, що розвивалися, в цілому, посилилася співпраця з азіатськими і європейськими державами. Разом з тим помітно погіршали відносини з США.

Особливе значення мало поліпшення відносин Венесуели з найбільшою країною регіону - Бразилією. Її президент Лула да Сильва (приступив до своїх обов'язків на початку 2003 р.), заявив про намір разом з сусідніми країнами добиватися підвищення політичної стабільності і посилення взаємної підтримки держав Південної Америки, а також про те, що зазнаючи серйозну політичну і економічну кризу Венесуела може розраховувати на повну підтримку Бразилії. На прохання Чавеса вже в грудні Бразилія почала поставляти сусідові пальне. У липні 2003 р. було розміщено угоду про співпрацю між найбільшими державними нафтовими компаніями двох країн - PD-VSA і Petrobras. Вона передбачає споруду теплових електростанцій у Венесуелі за сприяння Petrobras і створення бензозаправних станцій PDVSA в Бразилії [21, 78].

У липні 2003 р. було підписано угоду, що передбачає прямі постачання нафтопродуктів між Венесуелою і Еквадором, що дозволить здешевити закупівлі на 20-25%-. Угода передбачала також надання Венесуелою допомоги в модернізації компанії Petroekvador.

Постачання оримульсьона стали основою для розширення торгових відносин Венесуели з азіатською державою - Індією. У жовтні 2000 р. була досягнута домовленість про продаж їй оримульсьона на 1 млрд. дол. Індія також зацікавлена в інвестиціях у виробництво цього палива у Венесуелі в обмін на технічне сприяння венесуельських фахівців при експлуатації індійських родовищ надважкої нафти.

Завершення страйку нафтовиків в лютому 2004 р. стало переломним моментом в боротьбі президента з опозицією. Виробництво в нафтовій промисловості поступово нормалізувалося.

3.2 Основні напрямки та шляхи інтенсифікації розвитку ПЕК країн Латинської Америки

Одним з провідних чинників, що обмежує розвиток енергетики в країнах латинської Америки, є екологічний. Викиди від роботи цієї галузі становлять близько 30 % всіх твердих часток, що надходять в атмосферу внаслідок господарської діяльності людини. За цим показником електростанції зрівнялися з підприємствами металургії і випереджають всі інші галузі промисловості. Крім того, енергетика дає до 63 % сірчаного ангідриду і понад 53 % оксидів азоту, що надходять у повітря від стаціонарних джерел забруднення. Вони є основними джерелами кислотних дощів. Оксиди вуглецю, що їх викидають електростанції в атмосферу, -- головне джерело парникового ефекту на нашій планеті.

Негативного екологічного впливу завдає гідроенергетика. Будівництво гідровузлів на Парані, Кароні призвело до затоплення великих площ. Підвищився рівень навколишніх ґрунтових вод, що стало причиною інтенсивного руйнування крутих берегів.

Важливою є безпека атомних станцій. Екологічні чинники в розвитку ядерної енергетики завжди мають бути на першому місці, інакше не буде для кого виробляти електроенергію.

Вирішення екологічних проблем паливно-енергетичного комплексу в наш час можливе лише з використанням сучасних технологій. Ці новітні технології нині широко використовуються під час виробництва енергії. Крім того, країни латинської Америки мають всі можливості використання альтернативних або нетрадиційних джерел енергії. Це, як правило, екологічно безпечні електростанції, наприклад вітрові-, геліо-, термальні тощо.

Все ж енергетика залишається слабкою ланкою економіки регіону. Країни Латинської Америки характеризуються низьким споживанням енергії на одного жителя -- 918 кг (у нафтовому еквіваленті). Цей показник становить тільки 2/3 середньосвітового рівня і 1/4 рівня економічно розвинених країн.

У ряді країн ведеться промислово-експериментальне будівництво геотермальних електростанцій, а також зроблені досліди по використанню сонячної енергії. В Уругваї та Аргентині для забезпечення побутових потреб сільського населення широко застосовують вітрові двигуни [22. 256].

У Латинській Америці є сприятливі умови для розвитку сонячної енергетики, особливо у пустелях і напівпустелях. У цих районах сонячну енергію використовують для опріснення води.

Латинська Америка є лідером серед інших регіонів за розробкою замінників бензину. У регіоні створені плантації дерев і чагарників для наступної переробки їх на рідке пальне. У Бразилії налагоджено виробництво технічного спирту з цукрової тростини. За його виробництвом країна займає перше місце у світі.

Висновки

Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасності - розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки. Вивчення та аналіз низки літературних джерел, проведені світові дослідження дають можливість зробити певні висновки та узагальнення:

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - сукупність галузей і підгалузей промислового виробництва, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці і споживанні твердого, мінерального, рідкого і газового палива, виробництві, передачі і використанні електроенергії й тепла.

Паливно-енергетичний комплекс країн Латинської Америки складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, уранова) та електроенергетики. У розвитку продуктивних сил цих країн він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого -- з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами країн латинської Америки.

Паливно-енергетичний комплекс розвинутий переважно у Бразилії, Венесуелі, Болівії, Чилі, Перу, на Ямайці, у Суринамі, Гайані, Мексиці тощо. Головними нафтодобувними країнами є Мексика(145 млн т), Венесуела (95 млн т), Аргентина (37 млн т), Еквадор, Колумбія, Трінідад і Тобаго, Перу, Болівія та ін. Бразилія є рекордсменом з глибоководного буріння і володіє найсучаснішим устаткуванням у цій сфері. Видобуток вугілля зосереджений переважно у Колумбії, Бразилії, Аргентині, Чилі, Мексиці й Перу.

Тринідад став експортером нафти, Аруба і Кюрасао -- нафтопродуктів з венесуельської нафти.

В надрах усіх країн Андської групи (Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія) є поклади нафти, але світове значення вони мають лише у Венесуелі. Венесуельська нафтовидобувна промисловість почала розвиватися майже одночасно з мексиканською і продовжує займати важливе місце в світі.

Електроенергетика в останнє десятиліття росла швидше, ніж енергетика в цілому. Проте темпи її розвитку, не дивлячись на порівняно швидке зростання, нижче середньосвітових. До теперішнього часу надзвичайно слабка електрифікація сільських районів, більше половини населення регіону не користується електрикою, а в Болівії, Гондурасі і Гаїті -- більше 4/5.

Регіону належить 1/5 поверхневого стоку населеної суші й не менше 1/10 гідроенергоресурсів планети. Із 70-х років XX ст. в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Венесуелі та Мексиці почали створювати гідровузли з потужними ГЕС.

У регіоні працюють і споруджуються одні з найкрупніших у світі ГЕС: бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана, проектна потужність якої -- понад 12 млн кВт, Гурі (10 млн кВт) на p. Кароні у Венесуелі, Тукуруй (8 млн кВт) у Бразилії тощо. Останніми десятиріччями запрацювали об'єкти атомної енергетики у Мексиці (2 блоки потужністю 1,3 млн кВт), Аргентині (2 реактори, 0,9 млн кВт) і Бразилії (1 реактор, 0,6 млн кВт).

У Латинській Америці широко використовуються місцеві традиційні енергоджерела, такі як дрова й біомаса. Їх питома вага в загальному енергоспоживанні регіону становить близько 1/4. Найвищий рівень їх споживання у побутовому секторі в країнах Центральної Америки та Карибського басейну.

На узбережжі і в гірських районах розвивається вітрова енергетика. Проте енергія вітру в латиноамериканських країнах використовується мало. У регіоні поки діють тільки невеликі вітрові енергоустановки, які використовуються для місцевого освітлення, перекачування води тощо.

Список використаної літератури

1. Алаев Э. Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. -- М.: Мысль, 1983. -- 350 с.

2. Атлас світу /За ред. Т.О.Ремізовської. -- К, 1999.

3. Весь світ в цифрах і фактах. Довідник. -- К, 2001.

4. Вступ до економічної і соціальної географії /А. П. Голіков, Я. Б. Олійник, А. В. Степаненко. -- К.: Либідь, 1996. -- 320 с.

5. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє /Перекл. з англ. Л.Л.Лещенко. -- К., 1993.

6. Грицак Ю.П. Социально-географические типы стран. -- Харьков, 1998.

7. Дронов В. П., Максаковский В. П., Ром В. Я. Экономическая и социальная география: Справочные материалы. -- М.: Просвещение, 1994. -- 208 с.

8. Економіка зарубіжних країн: Підручник / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І. В. Бураківський та ін. -- К.: Либідь, 1996. -- 416 с.

9. Економічна і соціальна географія світу /За ред. Є.П. Качана. -- Тернопіль, 1999.

10. Економічна і соціальна географія світу: Навч. посібник /За ред. Кузика С.П. -- Львів: Світ, 2002. -- 672 с.

11. Книш М.М. Бразилія. Суспільно-географічна характеристика. Навч. посібник: Львів, 2001.

12. Кузик С, Книш М., Економічна і соціальна географія країн Америки. Навч. посібник. -- Львів, 1999.

13. Латинская Америка: Справочник / Под ред. В. В. Вольского. -- М.: Политиздат, 1976. -- 302 с.

14. Липец Ю.Г., Пуляркин В.А., Шлихтер СБ. География мирового хозяйства. Учеб. пособие для вузов. -- М., 1999.

15. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран / Под ред. В. П. Колесова. -- М.: Флинта, 2000. -- 480 с.

16. Мировая экономика / Под ред. А. С. Булатова. -- М.: Юристъ, 2002. -- 734 с.

17. Ровенчак І. Економічна і соціальна географія Росії. -- Львів, 2000.

18. Романова Э. Латинская Америка в поисках безопасной экономики // Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 11. - С. 96-99.

19. Романова Э. П., Куракова Л. И., Ермаков Ю. Г. Природные ресурсы мира. -- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1993. -- 304 с.

20. Ростов Є. Ф. Економіка країн світу: Довідник. -- К.: НВП «Картографія», 1998. --383 с.

21. Семенов В. Венесуэла: новая попытка «сеять нефть» // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 2. - С. 76-79.

22. Современная география мирового хозяйства. Пособие для учителей / Под ред. М. С. Розина. -- М.: Просвещение, 1977. -- 288 с.

23. Социально-экономическая география зарубежного мира /Под ред. В.В.Вольского. -- М., 1998.

24. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії. -- Одеса, 2001.

25. Шаблій О. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. -- Львів, 2001.

26. Экономическая и социальная география зарубежных стран: В 2-х т. / Под ред. В. П. Максаковского. -- М.: Просвещение, 1980--1981.

27. Юрківський В. М. Країни світу. -- К.: Либідь, 1999. -- 368 с.

28. Юрківський В. М. Регіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни. -- К.: Либідь, 2000. -- 416 с.

Додатки

Додаток А

Забезпечення країн Латинської Америки паливними ресурсами

Додаток Б

Видобуток нафти основними країнами Латинської Америки

Размещено на Allbest.ru