Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки

Теоретико-методологічні основи дослідження паливно-енергетичного комплексу: суть та структура ПЕК, чинники розвитку ПЕК, методи дослідження. Місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки. Основні напрямки та шляхи інтенсифікації розвитку ПЕК цих країн.

Рубрика География и экономическая география
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 06.10.2012
Размер файла 327,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження паливно-енергетичного комплексу (ПЕК)

1.1 Суть та структура ПЕК

1.2 Чинники розвитку ПЕК

1.3 Методи дослідження ПЕК

Розділ 2. Сучасні тенденції розвитку ПЕК країн Латинської Америки

2.1 Місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки

2.2 Фактори розвитку ПЕК країн Латинської Америки

2.3 Характеристика ПЕК країн латинської Америки

2.3.1 ПЕК Бразилії

2.3.2 ПЕК Мексики

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку ПЕК країн Латинської Америки

3.1 Проблеми функціонування ПЕК країн Латинської Америки

3.2 Основні напрямки та шляхи інтенсифікації розвитку ПЕК країн Латинської Америки

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Латинська Америка -- нетто-імпортер енергоресурсів, у першу чергу рідкого палива. Але чотири її нафтовидобувні країни -- Мексика, Венесуела, Тринідад і Тобаго є експортерами нафти і нафтопродуктів на світовому ринку. Гідроенергетичний потенціал багатий і територіально розосереджений. Його активно використовують. За сукупними потужностями ГЕС, а вони виробляють 2/3 електроенергії регіону.

Сучасний стан розвитку економіки Латинської Америки вимагає ефективного функціонування паливно-енергетичного комплексу поряд з іншими міжгалузевими комплексами та галузями народного господарства. Зростаюча увага до нього зумовлена роллю цього комплексу в справі підвищення темпів росту національного доходу, створення виробничих потужностей на новій технічній базі, у вирішенні соціальних та економічних проблем, адже паливно-енергетичний комплекс є складовою частиною системи кожного територіального утворення.

Паливно-енергетичний комплекс Латинської Америки розвивається в умовах зниження видобутку палива. Тому дослідження територіальних особливостей, проблем, тенденцій та перспектив паливно-енергетичного комплексу як єдиного цілого, зв'язків між його ланками в нових умовах господарювання має важливе значення для виявлення можливостей підвищення ефективності його функціонування.

У даній курсовій роботі висвітлюються теоретичні аспекти паливно-енергетичного комплексу. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі охарактеризовано паливно-енергетичний комплекс Латинської Америки, а також проблеми та перспективи розвитку, які з ним пов'язані.

Об'єкт дослідження - ПЕК країни Латинської Америки.

Предмет дослідження - тенденції, особливості, проблеми та перспективи розвитку паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки.

Мета дослідження - проаналізувати і дослідити особливості паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки, а також проблеми та перспективи його розвитку.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теоретико-методологічні аспекти паливно-енергетичного комплексу;

2) охарактеризувати суть та структуру ПЕК;

3) визначити чинники розвитку ПЕК;

4) розглянути методи дослідження ПЕК;

5) дослідити сучасні тенденції розвитку ПЕК країн Латинської Америки;

6) визначити місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки;

7) розглянути фактори розвитку ПЕК країн латинської Америки;

8) охарактеризувати ПЕК країн Латинської Америки;

9) дослідити проблеми та перспективи розвитку паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, порівняння, картографічний, статистичний, прогнозування.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 28 найменувань. Робота викладена на 46 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження паливно-енергетичного комплексу (ПЕК)

1.1 Суть, значення та структура ПЕК

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - сукупність галузей і підгалузей промислового виробництва, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці і споживанні твердого, мінерального, рідкого і газового палива, виробництві, передачі і використанні електроенергії й тепла [1, 234].

Структура паливно-енергетичного комплексу (рис. 1) формується з урахуванням паливно-енергетичного балансу, що склався, і відображає територіальну специфіку видобутку (виробництва) і споживання паливних та енергетичних ресурсів.

Рис.1.1. Структура паливно-енергетичного комплексу [25, 96]

До паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) належить паливна промисловість (видобування та переробка палива), електроенергетика (виробництво і передача електроенергії), а також тісно пов'язані з ними обслуговуючі підприємства. Характерна наявність розвинутої виробничої інфраструктури у вигляді магістральних високовольтних ліній і трубопроводів.

На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша -- паливно-енергетична проблема. Успішне її розв'язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне: без нього неможливий виробничий процес.

Паливно-енергетичний баланс -- співвідношення видобутку різних видів палива і виробленої енергії (прибуток) та їх використання в господарстві (витрати). Особливості його структури залежать від запасів паливно-енергетичних ресурсів, їх калорійності, можливостей використання, затрат на добування, які змінюються з розвитком техніки. Паливні ресурси -- частина паливно-енергетичних ресурсів, що використовуються тільки як паливо. Найважливішими паливними ресурсами є вугілля, нафта і газ, уран, торф. Найбільш економічні нафта і газ, бо їх добування, транспортування трубопроводами обходиться дешево. Ресурси енергетичні -- сонячна енергія, космічна енергія, енергія морських припливів і відпливів, геотермальна енергія, гравітаційна енергія, енергія тиску, атмосферна електрика, земний магнетизм, біопаливо, нафта, природний газ, вугілля, горючі сланці, торф, атомна та ядерна енергія. Запаси енергії рік і водойм, що лежать вище рівня моря, називають гідроресурсами [25, 98].

Паливна промисловість включає нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, вугільну, торфову і сланцеву промисловість. Мінеральне паливо служить основним джерелом енергії у сучасному господарстві і водночас важливою промисловою сировиною. Наближення до джерел сировини є однією з головних вимог раціональної територіальної організації промисловості. Розміщення підприємств, де затрати на паливо становлять значну частку в собівартості готової продукції, перебуває під великим впливом паливного фактора. Переробка палива служить основою формування промислових комплексів, у тому числі нафтохімічних, вугільнохімічних та інших.

Паливна промисловість відіграє важливу роль у розвитку продуктивних сил, є основною ланкою паливно-енергетичного комплексу. Мінеральне паливо -- основне джерело енергії в сучасному господарстві, а водночас -- важливе технологічне паливо і сировина для металургії, нафтохімічної, хіміко-фармацевтичної та інших галузей народного господарства.

Паливна промисловість має важливе районоутворююче значення. Воно тим вагоміше, чим більші масштаби і вищі техніко-економічні показники паливних ресурсів. Масове і дешеве паливо притягує до себе паливомісткі виробництва, визначаючи певною мірою напрям спеціалізації, профіль району. Кількість різних видів палива визначають в умовних одиницях, теплота згоряння 1 кг якого визначена в 7 тис. ккал, а тепловий коефіцієнт дорівнює одиниці. Цінність паливних ресурсів залежить не тільки від калорійності, а й від можливостей його використання, затрат на видобування, що з розвитком техніки змінюються. Найбільш економічні нафта, газ, адже їх видобування і транспортування трубопроводами обходиться дешевше. У зв'язку з цим розміри видобування і використання різних видів палива змінюються [25, 99].

Просторові співвідношення між запасами, видобуванням і споживанням мінерального палива свідчать про напруженість паливного балансу України.

Нафтова промисловість. Видобуток нафти змінюється не тільки територіально (вшир), а й углиб. Раніше нафту добували лише з третинних відкладів, тепер -- з палеозойських і мезозойських. Розвинувся також видобуток з шельфових зон морів. Зараз важливою проблемою є збереження високої продуктивності старих нафтових районів. Розв'язання подібного завдання може бути досягнуто внаслідок підвищення нафтовіддачі за допомогою використання хімічних (виштовхування нафти різними хімічними розчинами) і термічних (нагнітання у пласт пари чи гарячої води) методів. Практикується й використання попутного газу. В таких випадках коефіцієнт вилучення нафти збільшується.

В умовах територіального неспівпадання районів видобутку нафти та її споживання виняткове значення має транспортування нафти і нафтопродуктів. Найекономнішим є перевезення нафти спеціалізованими паливними судами -- танкерами. У нас цю функцію значною мірою виконують нафтові продуктопроводи.

Розміщення підприємств нафтоперебної промисловості залежить від розмірів споживання нафтопродуктів у різних районах, техніки переробки і транспортування нафти, територіальних співвідношень між ресурсами та місцями споживання рідкого палива. На початку століття нафтоперебка з її керосинно-мазутною спеціалізацією містилася у місцях видобування сирої нафти. Зараз переробка нафти наблизилася до районів споживання нафтопродуктів, що має чимало переваг: різко скорочується перевезення мазуту, масла та інших в'язких нафтопродуктів; транспортування сирої нафти завжди економічніше, ніж перевезення численних похідних; для транспортування сирої нафти можуть бути широко використані трубопроводи, які (крім сирої нафти) здійснюють перекачування тільки світлих продуктів; зберігання сирої нафти обходиться дешевше, ніж нафтопродуктів; споживач отримує можливість одночасно використати сиру нафту, що надходить з різних районів; розміщення підприємств переробки нафти може здійснюватися на всій території країни [25, 101].

Газова промисловість. Специфіка газової промисловості в тому, що природний газ на відміну від твердого і рідкого палива повинен зразу направлятися безпосередньо до споживача. Тому видобування, транспортування і споживання газу -- це тісно зв'язані між собою ланки єдиного процесу. Основна частина затрат на використання газу як палива іде, щоб передати його від місць видобування до місць споживання. Але ефективність природного газу настільки висока, що практично будь-яке велике родовище, незалежно від його розташування стосовно споживачів, може стати об'єктом експлуатації. Адже витрати на будівництво газопроводів навіть дуже великої протяжності швидко окуповуються.

Газова промисловість забезпечує сировиною хімію органічного синтезу і деякі галузі основної хімії (азотні добрива). Споживання природного газу для комунальних потреб має певною мірою сезонний характер, але транспортування його здійснюється рівномірно впродовж року. Тому великого значення набуває створення підземних сховищ газу, які вже діють під Києвом, в інших місцях світу.

Вугільна промисловість. Поширені два види вугілля: кам'яне і буре. Серед кам'яного вугілля важливе значення має технологічне паливо -- коксівне вугілля.

Зміни в географії видобування вугілля в ході індустріалізації відбувалися двома напрямами: створення вугільних баз міжрайонного значення; видобування місцевого вугілля. Значення вугільних басейнів у національному господарстві визначається не тільки їх запасами, а й якістю вугілля, його придатністю до промислової експлуатації, розмірами видобутку, особливостями транспортно-географічного положення.

Найтиповішою ознакою вугільних баз міжрайонного значення є вивіз палива.

Видобуток вугілля обходиться тим дорожче, чим більш глибокі пласти розробляються. Тому тут дуже висока собівартість вугілля. Найменша собівартість вугілля -- при відкритому його видобуванні [25, 104].

Торфова промисловість -- галузь паливно промисловості, підприємства якої добувають переробляють торф. Торф ( у вигляді брикетів, кускового торфу) в незначних масштабах використовується як паливо. Крім того він є цінним добривом і сировиною для отримання багатьох хімічних продуктів. Торфовидобувна промисловість у паливному балансі відігравала і відіграє незначну роль.

Сланцева промисловість здійснює видобуток і переробку горючих сланців. Можливість використання їх як низького ґатунку корисних копалин досліджується. Проте, при їх комплексному використанні, можуть одержуватися цінні будівельні матеріали.

Уранодобувна промисловість здійснює видобуток уранових руд і виробництво уранових концентратів. Сам уран використовується в ядерних реакторах як паливо, а також для отримання плутонія.

Електронергетика -- складова частина важкої промисловості і паливно-енергетичного комплексу, матеріальна основа електрифікації економіки та її науково-технічного розвитку, основа розвитку продуктивних сил. Вона забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь у технологічних процесах багатьох галузей промисловості, значною мірою визначає розвиток науково-технічного прогресу. Електроенергію використовують усі галузі господарства, але найбільше -- промисловість (60 %). Електроенергетика істотно впливає на територіальну організацію виробництва. Вона притягає енергомісткі виробництва, має велике районоутворююче значення. Передача електроенергії дає змогу залучати в господарство віддалені ресурси палива, "вільніше" розміщувати промисловість.

Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні (ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні, вітроенергетичні електростанції (СЕС, ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі електростанції (ГАЕС), паро газові установки (ПГУ), електричні та теплові мережі, котельні та інші джерела [25, 106].

Структура виробництва електроенергії характеризується високою питомою вагою теплових електростанцій (ТЕС), де виробляється більша половина всієї електроенергії. Потужність теплових електростанцій набула великих розмірів (понад 2 млн. кВт). Застосовується спільне виробництво теплової та електричної енергії на теплоцентралях, що забезпечує електроенергією і теплом міста й інші населені пункти. Радіус дії теплової мережі досягає 35 км, а це дає можливість постачати теплом і парою промислові підприємства цілих вузлів та центрів.

ТЕС мають переваги порівняно з іншими станціями. Вони досить вільно розміщуються на території (не прив'язані до річок); дають однакову кількість енергії без сезонних коливань; швидше споруджуються; вимагають менше капіталовкладень на будівництво, але залишаються великими забруднювачами атмосфери. Вибір місця розміщення ТЕС залежить від якості палива. Якщо паливо висококалорійне, його доцільно перевозити і будувати ТЕС біля споживача енергії (великого міста, промвузла). Коли ж паливо дешеве і низькокалорійне, то його використовують на місці, а електроенергію передають лініями електропередач (ЛЕП).

Гідроелектростанції (ГЕС) мають і позитивні, і негативні сторони. До позитивних належать: робота на природній невичерпній енергії (це зумовлює нижчу її собівартість), просте управління, високий коефіцієнт корисної дії, менше обслуговуючого персоналу. Але існують і суттєві недоліки та проблеми: ГЕС прив'язані до річок, будівництво ведеться не так швидко і коштує дорого, довго окупається. Найбільша вада їх у тому, що при спорудженні водосховища затоплюється велика площа, як правило, родючих заплавних ґрунтів, внаслідок чого несе збитки сільське господарство. Крім цього, у роботі ГЕС існують сезонні ритми.

Атомним електростанціям прогнозували велике майбутнє. Аварія четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС викликала радіоактивне забруднення значної території і різко змінила громадську думку щодо АЕС. Було прийнято рішення про припинення будівництва АЕС в Україні та інших регіонах.

Однак, при гарантії нормальної і безпечної роботи АЕС мають позитивні сторони. Вони вільно розміщуються на території, потребують дуже мало палива, не дають шкідливих викидів у атмосферу.

Закономірністю розвитку електроенергетики є створення енергосистем - комплексу теплових, гідравлічних та атомних електростанцій, з'єднаних і зв'язаних між собою високовольтними лініями електропередач (ЛЕП). Вона дає змогу виробляти найдешевшу електроенергію за допомогою завантаження на повну потужність електростанцій, враховуючи сезонність, час доби, тип станції і характер споживання енергії. Об'єднання електростанцій різних типів у енергосистеми сприяє посиленню централізації виробництва електроенергії. Виробництво електроенергії на електростанціях районних енергосистем досягло 97 %. Це дає можливість ефективно розподіляти електроенергію в часі на території країни, що, у свою чергу, створює велику економію потужностей [25, 108].

Зараз набувають великої актуальності питання впливу людини, її діяльності на оточуюче середовище (атмосферу, гідросферу, літосферу). Основними джерелами забруднення повітряного басейну, наприклад, у вугільній промисловості, є сушильні установки збагачувальних фабрик, аспіраційні системи технологічних комплексів поверхонь шахт і збагачувальних фабрик, комунально-побутові котельні, а також згоряючі породні відвали. З метою запобігання забрудненню повітряного басейну на підприємствах вугільної промисловості повинен здійснюватися комплекс заходів: гасіння згоряючих породних відвалів, складання породи, яка видається з шахт, і породи збагачувальних фабрик у групові площинні породні відвали з подальшою їх рекультивацією; обладнання промислових і комунально-побутових котелень пиловловлюючою апаратурою; ліквідація дрібних котелень з котлами застарілої конструкції; реконструкція систем пиловловлювання у сушильних цехах збагачувальних фабрик.

Основні напрями охорони і раціонального використання земельних ресурсів: скорочення площ земельних угідь, які порушуються і піддаються негативному впливу внаслідок ведення підземних гірничих робіт; зменшення рівня порушення земель і негативного впливу на них; скорочення термінів знаходження земель у стані порушення; оптимізація вибору напрямів рекультивації, зменшення затрат і підвищення якості рекультиваційних робіт.

1.2 Чинники розвитку ПЕК

Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія; швидко зростає значення атомної енергії. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія Сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) в загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків.

Вугільна промисловість розвивається на базі вугільних ресурсів. Вугільні ресурси диференціюються за різними ознаками, серед яких передовсім виокремлюють глибину залягання, ступінь метаморфізму і характер географічного поширення. Техніко-економічні показники видобутку вугілля, як нафти і газу, багато в чому залежать від глибини розробки. Роль вугільного басейну в територіальному поділі праці залежить від кількості та якості ресурсів, рівня їх готовності для промислової експлуатації, розмірів видобутку, особливостей транспортно-географічного положення та ін. Вугільні басейни місцевого значення мають локальний характер, обмежуючись рамками окремих районів. Освоєння вугільних ресурсів у районах, доступних для відкритого видобутку, створює сприятливі передумови для потужних паливно-енергетичних баз як основи промислових комплексів, що спеціалізуються на енергомістких виробництвах. Із розвитком вугільної промисловості пов'язані чорна металургія, електроенергетика, коксохімія та інші галузі господарства.

Вугілля широко використовується в народному господарстві як енергетичне й технологічне паливо. Як енергетичне паливо вугілля є паливом для різних галузей промисловості, виробництва електроенергії, роботи транспорту, для опалення жител. Вугілля як технологічне паливо на відміну від енергетичного застосовують у вигляді коксу. Кокс виробляють, нагріваючи вугілля без доступу повітря. Він використовується в чорній та кольоровій металургії, в хімічній промисловості для виробництва азотних добрив, пластмас, спиртів, вибухових речовин.

Нафтодобувна промисловість орієнтується на нафтові родовища суходолу й континентального шельфу. Нафтопереробна промисловість розміщується поблизу нафтопромислів, у портах ввозу сирої нафти або на трасах магістральних нафтопроводів.

Сира нафта не використовується. З неї під час переробки добувають різні види палива та хімічні продукти (рідке паливо, мастильні, електроізоляційні матеріали, розчинники, бітум тощо). Основну частку нафтопродуктів становить паливо для карбюраторних (авіаційні та автомобільні бензини), реактивних (авіаційний гас), дизельних (дизельне паливо) двигунів, котельне паливо (мазут), бітуми. На базі продуктів нафтопереробки виробляють нафтохімічні продукти (синтетичний каучук, продукти органічного синтезу, гумоазбестові вироби тощо) [24, 76].

Газова промисловість розвивається на базі газових родовищ. Газ -- дешевий вид палива. Його використовують у промисловості та для побутових потреб населення. Він також є дуже цінною хімічною сировиною. На відміну від інших видів палива, менше забруднює атмосферу. Промислові скупчення газів бувають трьох типів газові поклади (вільний газ у порах гірських порід), газоконденсатні (газ, збагачений парою рідких вуглеводів) і попутний газ (розчинений у нафті).

Для розвитку вугільної, нафтової та газової промисловості необхідне устаткування, що його виробляють різні галузі машинобудування (важке машинобудування виробляє гірничошахтне устаткування для вугільних шахт; окремі галузі випускають устаткування для нафтодобувної, нафтопереробної та газової промисловості). На основі районів видобутку паливних ресурсів виникають населені пункти. Розвиток паливної промисловості потребує певної кількості трудових ресурсів.

Уран отримують із уранових руд. Він використовується для роботи атомних електростанцій.

Торф використовується в основному в паливно-енергетичних цілях, а також у сільському господарстві, медицині, для виготовлення деяких будівельних матеріалів.

Електроенергія -- матеріальна основа науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці в усіх галузях виробництва, важлива передумова ефективного розміщення продуктивних сил.

Електроенергія широко використовується в промисловості. Значна її кількість витрачається в галузях важкої промисловості -- машинобудуванні, хімічній, металургійній, де поширені енергомісткі виробництва. У них електроенергія є не тільки рушійною силою, а й необхідна в деяких технологічних процесах. Значна кількість електроенергії споживається в комунальному господарстві та побуті. Електроенергію використовують також електрифіковані залізниці.

Електроенергетика впливає на територіальну організацію продуктивних сил, насамперед промисловості. Передача електроенергії на значні відстані сприяє освоєнню паливно-енергетичних ресурсів. Розвиток електронного транспорту розширює територіальні рамки промисловості.

На основі масового використання в технологічних процесах електроенергії й тепла (пара, гаряча вода) виникають енергомісткі (алюміній, магній, феросплави) і тепломісткі (глиноземи, хімічні волокна) виробництва. Потужні ГЕС притягують до себе підприємства, що спеціалізуються з електрометалургії та електрохімії [24, 79].

Електроенергетика має величезне районо-утворювальне значення.

Теплові електростанції розміщуються відносно вільно і здатні виробляти електроенергію без сезонних коливань. Конденсаційні ТЕС тяжіють одночасно до джерел палива і місць споживання електроенергії, вони вельми поширені. Що більша ТЕС, то далі вона може передавати електроенергію. Отже, зі збільшенням потужності конденсаційних електростанцій посилюється вплив паливно-енергетичного фактора. Орієнтація на паливні бази найбільш ефективна за наявності ресурсів дешевого й нетранспортабельного палива. Паливний варіант розміщення характерний і для ТЕС, що працюють на мазуті. Такого типу електростанції пов'язані з районами й центрами нафтопереробної промисловості. ТЕС, які використовують висококалорійне паливо, що витримує перевезення, тяжіють до місць споживання електроенергії.

Чимало ТЕС одночасно з електричною виробляє теплову енергію. Такі електростанції назизаються теплоелектроцентралями (ТЕЦ). Воду нагріту в процесі вироблення електроенергії, використовують для опалювання теплиць, приміщень і на потреби виробництва. Але передавання тепла обмежене відстанню 20 км, тому ТЕЦ будують поблизу великих промислових підприємств, а також у великих містах.

Атомні електростанції (АЕС) використовують уран, 1 кг якого виділяє стільки ж тепла, скільки дає спалювання 2,5 тис. т вугілля. Будують АЕС там, де немає достатньої енергетичної бази і паливо дороге, а треба багато електроенергії. Атомні електростанції виробляють не тільки електричну, а й теплову енергію, що використовується у виробничих і комунально-побутових потребах.

Гідроелектростанції (ГЕС) виробляють найдешевшу електроенергію на базі відновлюваних ресурсів енергії -- гідроресурсів. Одначе будівництво їх значно дорожче, ніж теплових, прив'язане до певних районів і ділянок рік, спричиняє значні втрати земель на рівнинах, завдає шкоди рибному господарству. Вироблення енергії на ГЕС залежить від кліматичних умов і змінюється за сезонами. ГЕС доцільно будувати в гірських районах, на річках із великим падінням і витратою води [24, 80].

Із зростанням нерівномірності добового споживання електроенергії важливу роль відіграють гідроакумулятивні електростанції (ГАЕС). Вони покривають пікові навантаження. Вночі ГАЕС, працюючи як насос і закачуючи воду в робочі басейни, споживають електричну енергію. Робота ГАЕС базується на циклічному переміщенні постійного об'єму води між двома басейнами, що перебувають на різних рівнях. ГАЕС будують поблизу великих міст.

На базі нетрадиційних джерел енергії розвиваються геотермальні, припливні, сонячні, вітрові електростанції. Геотермальні електростанції, принцип дії яких -- освоєння глибинного тепла земних надр, принципово нагадують ТЕЦ, але використовують енергію підземних вод. Припливні електростанції використовують енергію припливів і відпливів і розміщуються в районах їх поширення. На основі використання енергії Сонця функціонують сонячні опріснювачі та сонячне термоустаткування. Енергія вітру використовується для роботи вітрових електростанцій.

1.3 Методи дослідження ПЕК

Під час дослідження ПЕК сучасна наука використовує різні підходи і методи.

На першому рівні дослідження ПЕК використовуються загальнонаукові методи. Їх прикладом можуть бути системний і діалектичний методи пізнання закономірностей розвитку ПЕК й природи. До методів другого рівня (міждисциплінарного) належать історичний, аерокосмічний, математичний та інші, якими користуються для виявлення та аналізу динаміки розвитку процесів або явищ. Це -- найпоширеніша група методів у дослідницькій роботі. Методи третього рівня (спеціальні) використовуються для конкретно-наукових досліджень. До таких методів можна віднести статистичний, картографічний і деякі інші. Методи четвертого рівня (методико-технічні) дають змогу виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності, формалізацію окремих явищ і процесів за допомогою математичних формул і спеціальної символіки, що підвищують репрезентативність (точність) дослідницьких результатів та їхнє практичне й наукове значення.

При дослідженні ПЕК застосовуються картографічний метод. Картографічний метод дає змогу одержати картографічні зображення (моделі) найрізноманітніших паливних та гідроресурсів. Карти, на яких зображені паливно-енергетичні ресурси - важливе джерело знань, підстава для порівняння, аналізу, висновків і т.д.

Картографічний метод має два різних змісти: як метод зображення даних, тобто як метод ілюстрації, і як метод пізнання залежностей і процесів просторового характеру, тобто як метод дослідження. Але провести чітку межу між картами, складеними в тому чи іншому випадку дуже важко. Тому в дослідженнях ПЕК використовуються обидва методи. Важливою властивістю карти є здатність виразно і точно подати весь комплекс відомостей про ПЕК, показати положення, стан і просторові зв'язки найрізноманітніших предметів і явищ ПЕК. Специфіка картографічного зображення цінна тим, що дає можливість не тільки зберегти розміщення об'єктів і явищ, а й відобразити внутрішні властивості за допомогою спеціальних знаків [25, 56].

Для аналізу ПЕК картографічний метод є майже єдиним методом її дослідження. Причому карти тут виконують подвійну роль -- як інструмент дослідження та як форма зображення його результатів. Ці карти фактично завершують роботи щодо комплексного картографічного забезпечення прогнозування ПЕК.

Для сучасних досліджень ПЕК застосовується здебільшого електронно-обчислювальна техніка, тобто економіко-математичні методи.

Уже тепер є багато способів і прийомів математичного методу, за допомогою яких можна розв'язувати задачі соціально-економічного характеру. Можна виділити три рівні їх застосування в дослідницьких пошуках ПЕК.

Перший рівень пов'язаний з уведенням в науковий пошук кількісних мір і показників. Кількісні показники здавна широко використовуються (динаміка, площа території тощо). Проте розвиток науки постійно висуває нові вимоги до кількісних змін, і ті показники, що ними зазвичай користуються, вже не відповідають сучасним вимогам з боку науки й практики. Тому необхідно впроваджувати нові. Прикладом таких показників можуть бути кількісні характеристики конфігурації територій (країн, районів, міст тощо), індекс неподібності, кількісна оцінка ПЕК та ін.

Другий рівень математизації соціально-економічних досліджень -- це впровадження в дослідження певних математичних операцій, за допомогою яких виводяться емпіричні формули й рівняння, що розкривають сутність взаємозв'язків і залежностей ПЕК.

Третій рівень -- дедуктивна (у думці) побудова моделей, що розкривають причинні зв'язки. В цьому разі суто логічними міркуваннями виводять рівняння, які пояснюють причинні залежності.

Математичні методи забезпечують перехід від якісних до кількісних характеристик територіальних утворень, що допоможе розкрити просторові закономірності в розвитку суспільних процесів і явищ ПЕК. Застосування економіко-математичних методів при вивченні ПЕК дає можливість розв'язати такі завдання - перевірити ефективність взаємодії різних сфер діяльності, виявити диспропорції і вузькі місця з метою розробки заходів щодо їх усунення, кількісно оцінити регіональні фактори, знайти резерви, вибрати найкращу траєкторію розвитку ПЕК за різних зовнішніх умов.

При використанні економіко-математичних методів у дослідженнях ПЕК чільне місце посідає математичне моделювання, що передбачає глибоке вивчення взаємозв'язків між компонентами. Це досягається за допомогою кореляційного аналізу. Залежність між компонентами визначають за допомогою коефіцієнтів кореляції (парної, множинної, спеціальної і чистої).

Моделювання -- це дослідження об'єктів пізнання на моделях або побудова й вивчення моделей існуючих предметів і явищ, а також передбачуваних (конструктивних) об'єктів. Воно є могутнім засобом наукового пізнання й вирішення практичних завдань і широко використовується як у науці, так і в ПЕК. Моделювання спирається на принцип аналогії й дає змогу (за певних умов і з урахуванням неминучої відносності аналогії) вивчати об'єкт, складний для опанування, не безпосередньо, а через розгляд іншого, подібного й рівночасно приступнішого об'єкта -- моделі [25, 58].

Велика увага в дослідженнях ПЕК, зокрема, економіко-математичному моделюванні, приділяється оптимізаційному підходові. Цей підхід найчастіше використовується в моделях, безпосередньо призначених для вироблення кращих варіантів розвитку ПЕК.

Широке застосування отримали різні варіанти транспортної задачі лінійного програмування. Це пов'язано з відносною простотою використання алгоритмів при розв'язанні транспортних задач, а також з тим, що транспортний фактор є одним з провідних при формуванні просторової диференціації ПЕК.

Сутність застосування історичного методу в соціально-економічних дослідженнях полягає у вивченні всіх змін ПЕК і чинників різних історичних періодів та їхньому впливу на сучасний стан ПЕК у соціальному та економічному відношеннях. Завдання методу включає визначення причин і факторів, що зумовили виникнення того чи іншого об'єкта соціально-економічного характеру, вивчення стадій його розвитку аж до сучасного стану. Екстраполюючи процес розвитку ПЕК на перспективу за допомогою математичного моделювання чи іншого способу, можна за тенденціями минулого зробити прогноз перебігу цих явищ і процесів на майбутнє.

З метою пізнання загальних закономірностей розміщення продуктивних сил для підготовки проекту територіального плану розвитку ПЕК використовують регіональний і локаційний аналіз.

Регіональний аналіз - соціально-економічний аналіз факторів регіонального розвитку для пізнання закономірностей та особливостей формування конкретних районів, щоб визначити раціональні способи соціально-економічного становлення. Проблема настільки важлива та актуальна, що на базі такого аналізу склався цілий науковий напрям.

Локаційний аналіз - соціально-економічний аналіз факторів локалізації виробництва для пізнання закономірностей і особливостей просторової організації конкретних виробництв задля визначення спеціалізації та оптимальних розмірів розвитку конкретних об'єктів розміщення.

Для досліджень ПЕК також застосовують методи соціології. Найпопулярнішими стали методи анкетування, інтерв'ювання.

Специфічним методом є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ), упроваджений М.Колосовським, розвинутий Ю.Саушкіним, І.Комаром, Т.Калашніковою та ін.

Для прогнозування розвитку ПЕК використовують генетичні і нормативні підходи. Генетичний підхід відображає наявність у прогнозуючих процесах стійких тенденцій, які надають розвитку ПЕК інерційного характеру. Нормативний (цільовий) підхід відображає інший аспект прогнозних процесів, їх керований характер, залежність розвитку суспільства від поставленої мети. Ці два підходи взаємно доповнюють один одного. Співвідношення між ними змінюється залежно від періоду та об'єкту прогнозування [25, 63].

Методи прогнозування класифікуються відповідно до робочого принципу методу. Інтуїтивні методи поділяються на методи експертної оцінки і мозкової атаки. Аналітичні -- на методи побудови сценарію, морфологічного аналізу, метод аналогів, історико-логічний метод, метод дерева цілей, сітчастий, матричний, ігрового моделювання, метод оптимізації параметричних рядів. Статистичні методи поділяються на метод безпосередньої екстраполяції, метод екстраполяції по згинаючих кривих. Метод функцій з гнучкою структурою, інтерполяції, кореляційні й регресивні методи, метод на основі теорії інформації. Серед випереджаючих можна назвати метод патентної експертизи тощо.

паливний енергетичний латинський америка

Розділ 2. Сучасні тенденції розвитку ПЕК Латинської Америки

2.1 Місце ПЕК в економіці країн Латинської Америки

Розвивати паливно-енергетичний комплекс, забезпечувати суспільство енергетичними ресурсами -- одне з найважливіших завдань країн Латинської Америки.

Паливно-енергетичний комплекс країн Латинської Америки складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, уранова) та електроенергетики. У розвитку продуктивних сил цих країн він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого -- з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами країн Латинської Америки.

Паливно-енергетичний комплекс розвинутий переважно у Бразилії, Венесуелі, Болівії, Чилі, Перу, на Ямайці, у Суринамі, Гайані, Мексиці тощо. Основною продукцією видобувної промисловості є нафта, якої наприкінці 90-х років у регіоні видобували понад 415 млн т. Головними нафтодобувними країнами є Мексика (145 млн т), Венесуела (95 млн т), Аргентина (37 млн т), Еквадор, Колумбія, Трінідад і Тобаго, Перу, Болівія та ін. Бразилія є рекордсменом з глибоководного буріння і володіє найсучаснішим устаткуванням у цій сфері. Видобуток вугілля зосереджений переважно у Колумбії, Бразилії, Аргентині, Чилі, Мексиці й Перу [8, 315].

Тринідад став експортером нафти, Аруба і Кюрасао -- нафтопродуктів з венесуельської нафти.

В надрах усіх країн Андської групи (Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія) є поклади нафти, але світове значення вони мають лише у Венесуелі. Венесуельська нафтовидобувна промисловість почала розвиватися майже одночасно з мексиканською і продовжує займати важливе місце в світі.

Енергетика значною мірою впливає не тільки на розвиток, а й на територіальну організацію народного господарства, насамперед промисловості. Підприємства паливно-енергетичного комплексу -- основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства. Так, біля об'єктів енергетики виникли потужні промислові вузли і центри, навколо яких утворилися територіально-виробничі комплекси і промислові райони. Сучасні населені пункти країн латинської Америки постали фактично там, де будувалися великі гідравлічні, атомні та геотермальні електростанції.

Основними джерелами енергії є нафта, рослинні види палива (дрова, багасо -- залишки цукрової тростини після обробки), природний газ, гідроенергія і вугілля. У регіоні працюють і споруджуються одні з найкрупніших у світі ГЕС: бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана, проектна потужність якої -- понад 12 млн кВт, Гурі (10 млн кВт) на p. Кароні у Венесуелі, Тукуруй (8 млн кВт) у Бразилії тощо. Останніми десятиріччями запрацювали об'єкти атомної енергетики у Мексиці (2 блоки потужністю 1,3 млн кВт), Аргентині (2 реактори, 0,9 млн кВт) і Бразилії (1 реактор, 0,6 млн кВт). Геотермальна енергетика розвинута у Мексиці та Сальвадорі. Загальне виробництво електроенергії становить 732,1 млрд кВт * год, значну частину якої виробляють у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі, Колумбії, Чилі, Перу. Половина виробленої електроенергії споживається промисловістю [8, 317].

Латинська Америка в цілому -- нетто-імпортер енергоресурсів, у першу чергу рідкого палива. Але три її нафтовидобувні країни -- Мексика, Венесуела і Тринідад є експортерами нафти і нафтопродуктів на світовому ринку.

Значення паливно-енергетичного комплексу країн Латинської Америки зростає. Постійні проблеми з енергозабезпеченням усіх сфер життєдіяльності перетворили його у важливий чинник національної безпеки. Тому паливно-енергетичний комплекс фактично є основою всього господарства. Проблеми й кризи в ньому моментально позначаються майже на всіх сферах життя країн Латинської Америки.

2.2 Фактори розвитку ПЕК країн Латинської Америки

Латинська Америка забезпечена практично усіма видами мінеральних ресурсів. Її ще називають "коморою світу". Окремі країни за запасами деяких мінеральних ресурсів входять до першої десятки країн світу. У структурі мінеральних ресурсів важлива роль належить паливно-енергетичним ресурсам, серед яких провідне місце посідають Венесуела і Мексика -- нафти і природного газу; Колумбія -- кам'яного вугілля.

У розвіданих запасах паливних корисних копалин переважають нафта і природний газ. Розвідані запаси нафти в регіоні оцінюються у 17,5 млрд т, що становить 11,6% світових запасів. Латинську Америку вважають одним з найбагатших нафтових регіонів світу. Осадові породи, в яких залягає нафта, займають майже половину її території. Промислові запаси нафти відкриті в 11 країнах регіону, але основні ресурси зосереджені у Венесуелі і Мексиці. Найбільший нафтовий басейн -- впадина Маракайбо - майже повністю знаходиться на території Венесуели, другий за значенням -- Орінокський. До великих належить нафтовий басейн на півдні Мексики і Верхньоамазонський. Дуже перспективні на нафту і природний газ осадові структури східного передгірського прогину Анд, які тягнуться від Тринідаду і Тобаго до Вогняної Землі [13, 125].

Основні запаси нафти сконцентровані у Мексиці (узбережжя і шельф Мексиканської затоки) і Венесуелі (затока Маракайбо). На Мексику припадає до 7,7 млрд т запасів (4-те місце у світі після Саудівської Аравії, Кувейту і Росії). Також добувають нафту в Перу, Еквадорі, Колумбії, Аргентині, Трінідаді і Тобаго, Болівії, Чилі.

Запаси природного газу у Латинській Америці оцінюють у 7,5 трлн куб.м, що становить 5,5% світових запасів. Майже 2/3 запасів природного газу зосереджені у Венесуелі, Мексиці і Аргентині. Промислові ресурси природного газу мають Бразилія, Колумбія, Еквадор, Тринідад і Тобаго та ін.

Запаси кам'яного вугілля у Латинській Америці невеликі і оцінюються у 76,4 млрд т, що становить тільки 2% світових запасів. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені у Колумбії, Бразилії і Венесуелі. Колумбія за запасами кам'яного вугілля входить до першої десятки країн світу. Незначні запаси кам'яного вугілля є в Мексиці, Арґентині і Чилі.

Пояс родовищ нафти і газу Колумбії оперізує кордон із Венесуелою від озера Маракайбо і далі на південь до нафтових родовищ Кано-Лімон, потім проходить далі вздовж Андських гір, через найбільші в країні родовита нафти в Кузіана-Купіагуа і закінчується в районі недавно відкритого родовища Гуандо у верхній частині долини Магдалена, на південний захід від столиці. Нафтові родовища сполучаються нафтопроводами з карібськпми портами Картахена, Барранкілья, Санта-Марта і Ковеньяс. Під цією прибережною низиною Колумбія також має значні запаси кам'яного вугілля, що є одним з головних продуктів експорту. Зі своїми енергоносіями, корисними копалинами та продуктивним сільським господарством Колумбія могла б бути однією з найбільш розвинутих країн Південної Америки. Але розвиток індустрії наркотиків у поєднанні з воєнною спадщиною виявився для країни надзвичайно згубним [13, 127].

Величезні запаси промислового урану мають Бразилія, а також Аргентина, Колумбія і Мексика. Регіон має водні ресурси світового значення. Йому належить 1/5 поверхневого стоку населеної суші й не менше 1/10 гідроенергоресурсів планети. Водне господарство розвинуте недостатньо, хоча має життєво важливе значення у всіх країнах. Із 70-х років XX ст. в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Венесуелі та Мексиці почали створювати гідровузли з потужними ГЕС. На річці Парана, що на кордоні Бразилії та Парагваю, побудовано найбільший у світі гідроенергокомплекс «Ітайпу».

Отже, Латинська Америка забезпечена практично усіма паливними ресурсами. У розвіданих запасах паливних корисних копалин переважають нафта і природний газ. Латинську Америку вважають одним з найбагатших нафтових регіонів світу.

2.3 Характеристика ПЕК країн Латинської Америки

В структурі видобувної промисловості провідне місце займає паливно-енергетичний комплекс. Більше половини вартості продукції видобувної промисловості дають нафта і газ.

Нафтова промисловість займає провідне місце серед паливних галузей Латинської Америки. Латинська Америка - один з найстаріших нафтових районів світу. Ще в другій половині ХІХ століття почався промисловий видобуток нафти в Перу. На початку ХХ століття швидко стала ведучою нафтоекспортуючою країною світу Мексика. Після першої світової війни її відтіснила Венесуела. Питома вага регіону в світовому видобутку нафти -- 11,3%. Щорічно тут видобувають 400 млн т нафти.

Наприкінці 90-х років XX ст. нафту видобували у 13 країнах регіону. Дві країни Латинської Америки -- Мексика і Венесуела -- належать до десяти найбільших виробників нафти у світі. їх частка у Світовому видобутку становить відповідно 4,4 і 3,4%. Тільки Мексика, Венесуела, Аргентина, Еквадор, Перу, Тринідад і Тобаго та Болівія забезпечують себе нафтою. Сім країн реґіону є експортерами нафти, серед них Мексика і Венесуела -- найбільші у світі. Більшу частину нафти вивозять за межі регіону, головно до США, Канади та інших економічно розвинених країн. Частина нафти надходить на нафтопереробні заводи країн Карибського басейну, звідки нафтопродукти реекспортують, переважно до США. Решта країн регіону належать до імпортерів нафти. Серед них Бразилія, Чилі і Уругвай -- найбільші імпортери нафти [12, 345].

Газова промисловість. Природний газ є одним з найперспективніших видів палива у Латинській Америці. Питома вага регіону у світовому видобутку природного газу -- 4,5%.

Щорічний видобуток природного газу у Латинській Америці становив близько 100 млрд куб. м. До найбільших його виробників належать Мексика і Венесуела. Природний газ видобувають також в Аргентині, Колумбії, Бразилії та інших країнах регіону. Використання природного газу обмежується складними умовами його транспортування до споживачів [12, 347].

Крупним експортером газу стала Болівія: тут побудований потужний газопровід від місцезнаходження в східних передгір'ях Анд до Сан-Паулу.

Вугільна промисловість в Латинській Америці розвинена дуже слабо. Щорічно в регіоні видобувають майже 35 млн т кам'яного вугілля. Найбільші продуценти кам'яного вугілля -- Колумбія і Мексика. Важливе значення ця галузь має для Бразилії, Аргентини, Чилі, Перу та Венесуели. «Нафтова криза» підняла попит на вугілля, тому видобуток його в останні роки зростає. Як винятковий випадок в країнах, що розвиваються, Колумбія нарощує експорт вугілля з басейну Гоахіра на узбережжі Карибського моря (75% експорт вугілля)

Рис. 2. Нафтогазоносний басейн Маракайбо у Венесуелі

Уранова промисловість у Латинській Америці тільки зароджується. Питома вага регіону у світовому видобутку урану 1%. У невеликих кількостях його видобувають в Аргентині та Мексиці.

Енергетика. Головним енергоресурсом Латинської Америки є нафта. Значення нафти в енергобалансі регіону набагато більше, ніж у цілому в світі і в багатьох економічно розвинених країнах. Найбільшою є питома вага нафти в структурі енергобалансу країн, які не мають власних нафтових ресурсів. У нафтовидобувних країнах ця частка значно менша, що пов'язано зі споживанням природного газу, який видобувають попутно з нафтою. Друге місце у паливно-енергетичному балансі регіону займає природний газ. Роль кам'яного вугілля та інших джерел енергії невелика.

За часткою гідроенергії в енергобалансі Латинська Америка займає позаконкурсне перше місце серед регіонів світу. Гідроенергетичний потенціал Латинської Америки оцінюється в 700 млн кВт, що становить чверть світового потенціалу. Проте у регіоні освоєно тільки 16% гідроенергетичних ресурсів. За величиною гідропотенціалу і його значенням в енергетиці Латинська Америка тільки трохи поступається Африці, випереджаючи США, Західну Європу й Азію [9, 367].

Украй нерівномірне розміщення ресурсів нафти і газу, їх ввезення привели до необхідності інтенсивніше використовувати можливості гідроенергії. Енергопотенціал річок вивчений ще недостатньо. Він оцінюється в 800 млн. кВт; використовується лише 15% потенціалу. В цілому в регіоні споживання енергії на душу складає лише близько 1/2 середньосвітового. Але при цьому в невеликих англомовних карибських країнах - «квартироздавачів» цей рівень в 3--4 рази вище і близький до західноєвропейського, суттєво перевищує середньорегіональнеспоживання енергії і в крупних нафтоекспортерів -- Венесуелі, Мексиці. Зате в Гаїті споживається в 20 разів менше, в центральноамериканських республіках, Болівії, Парагваї -- в 3--6 разів менше

На початку 90-х років Бразилія, Перу і Колумбія за розмірами гідроенергетичного потенціалу увійшли до першої десятки країн світу.

Електроенергетика в останнє десятиліття росла швидше, ніж енергетика в цілому. Проте темпи її розвитку, не дивлячись на порівняно швидке зростання, нижче середньосвітових. До теперішнього часу надзвичайно слабка електрифікація сільських районів, більше половини населення регіону не користується електрикою, а в Болівії, Гондурасі і Гаїті -- більше 4/5. В останнє десятиліття значно збільшилося вироблення електроенергії ГЕС: за 1990--2000 рр. з 55 до 75%. У багатьох країнах ця частка ще вища: Коста-Ріка -- 95%, Парагвай -- 93%, Бразилія -- 92%.

У регіоні споруджені одні з найбільших у світі ГЕС. Це насамперед бразильсько-парагвайська ГЕС Ітайпу на р. Парана потужністю 14 млн кВт, Гурі на р. Кароні у Венесуелі -- 10 млн кВт, Тукуруй у Бразилії -- 8 млн кВт.

Латинська Америка має значні резерви гідроресурсів для будівництва нових ГЕС. Зараз у регіоні споруджують переважно середні та малі ГЕС, що дасть змогу оптимальніше використовувати гідроенергетичні ресурси і зменшувати негативні екологічні впливи на довкілля [28, 367].

На мазуті працює переважна частина електростанцій, частина з них використовує природний газ. Особливо велике виробництво електроенергії на ТЕС у Венесуелі (свої нафта і газ), Аргентині (значною мірою своя нафта), Домініканській Республіці, Гайані, Гаїті, Тринідаді і Тобаго.

Перша АЕС з'явилася в Аргентині на початку 1970-х рр. Пізніше АЕС побудували в Бразилії, Мексиці і Чилі, за допомогою СРСР будувалася АЕС на Кубі (залишається незавершеною). У Аргентині, Бразилії і Мексиці вже діють АЕС потужністю від 300 до 1200 тис. кВт. Отже атомна енергетика поступово завойовує в Латинській Америці своє «місце під сонцем».

Розміщення електростанцій усередині країн обумовлене як впливом іноземного капіталу, якому раніше належала електроенергетика, так і особливостями індустріалізації. Основні енергетичні потужності розташовані, як правило, в найрозвиненіших економічних районах. Будівництво ж нових і тепер уже набагато крупніших електростанцій здійснюється нерідко в значному віддаленні від них, але вони, як правило, не мають районоутворюючого значення, а служать джерелами енергопостачання традиційних індустріальних

Атомна енергетика в Латинській Америці розвивається досить повільно. На її частку припадає тільки 1,5% виробництва електроенергії. Перша АЕС була збудована в 1974 р. в Аргентині. На початку 90-х років у Латинській Америці діяло чотири атомні електростанції загальною потужністю 2,24 млн кВт -- в Аргентині, Бразилії та Мексиці. Лідером у регіоні за обсягом виробництва енергії на АЕС є Аргентина.

У Латинській Америці широко використовуються місцеві традиційні енергоджерела, такі як дрова й біомаса. Їх питома вага в загальному енергоспоживанні регіону становить близько 1/4. Найвищий рівень їх споживання у побутовому секторі в країнах Центральної Америки та Карибського басейну [28, 368].

На узбережжі і в гірських районах розвивається вітрова енергетика. Проте енергія вітру в латиноамериканських країнах використовується мало. У регіоні поки діють тільки невеликі вітрові енергоустановки, які використовуються для місцевого освітлення, перекачування води тощо.


Подобные документы

  • Паливно-енергетичний комплекс та його економічні характеристики, основні елементи: вугільний, нафтовий, газовий, енергетичний. Аналіз галузей паливно-енергетичного комплексу. Паливно-енергетичний фактор та принципи розміщення продуктивних сил держави.

    курсовая работа [122,6 K], добавлен 19.02.2011

  • Міжгалузева система видобутку і виробництва палива й енергії, їх транспортування, розподілу і використання. Нафтова, газова, вугільна і торф’яна промисловість. Обсяги виробництва електроенергії серед країн світу. Структура паливно-енергетичного балансу.

    реферат [92,9 K], добавлен 25.10.2010

  • Нафтогазова промисловість як складова частина паливно-енергетичного комплексу України. Сучасний стан галузі. Державне підприємство "Полтавське управління геофізичних робіт" та його досягнення. Основні напрямки розвитку нафтової галузі в Україні.

    курсовая работа [252,2 K], добавлен 04.09.2010

  • Типологічна структура країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку та їх геопросторова організація. Економічний та геоекономічний розвиток країн як підстави і критерії виділення типів. Глобальні проблеми сучасності, ознаки процесу глобалізації.

    курсовая работа [3,9 M], добавлен 24.03.2015

  • Поняття про предмет дослідження науки "Розміщення продуктивних сил". Місце курсу в системі наукових дисциплін, його мета і завдання. Структура курсу. Теоретико-методологічні основи РПС. Методи РПС. Характеристика портово-промислового комплексу.

    контрольная работа [36,6 K], добавлен 05.11.2008

  • Загальна характеристика та структура металургійного комплексу України, його значення в економічному та соціальному розвитку держави. Сутність та особливості чорної та кольорової металургії. Регіональний розвиток металургійного комплексу в країні.

    курсовая работа [50,8 K], добавлен 15.03.2011

  • Природно-ресурсний потенціал США. Історія формування етносу "американці США". Умови життя афроамериканців та нелегальних мігрантів з Латинської Америки. Стан розвитку галузей промисловості, сільського господарства країни. Роль у світовій економіці.

    реферат [34,6 K], добавлен 30.03.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.