Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні

Особливо лютували гітлерівці в столиці України - Києві. Усьому світові відома трагедія Бабиного Яру, де було по звірячому знищено 100 тисяч радянських людей. Почалися ці вбивства з масового знищення євреїв.

В кінці вересня 1941 року польова комендатура гітлерівських військ розклеїла по місту наказ про те, що всім євреям Києва з'явитися на ріг мельникової та Доктеревської вулиць, взявши з собою документи, гроші і цінні речі. Наказ закінчувався загрозою: “Хто не з'явиться, буде розстріляний”.

Офіційна німецька пропаганда й історіографія всіляко замовчували єврейський за головним своїм змістом характер трагедії Бабиного Яру, у чому значною мірою проявилася сталінська політика дискримінації євреїв. Облави на них проводилися щодня. Збереглися спогади про те, як це відбувалося. Ось одні з них - заява мешканки міста Києва Н.Т. Горбачової: “Я і ще декілька жінок, що мешкали біля Бабиного Яру, - пише Н.Т. Горбачова непомітно для німецької охорони наблизились до місця, де зупинилися автомобілі і розвантажувалися привезені на них люди, ми побачили, що в метрах 15 від початку Бабиного Яру німці примушували роздягтися і наказували їм бігти вздовж яру, розстрілюючи їх з автоматів і кулеметів. У яру були не лише розстріляні, а й поранені та живі діти”.¹¹ «Преступные цели- преступные способы” Документи про окупаційну політику фашистської Німеччини на території СРСР (1941-1944 рр.) - М., 1963, с. 149

25 вересня 1941 року у Київ прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Ейхман. 26 вересня відбулася нарада вищих військових чинів у києві, у якій взяли участь військовий комендант генерал Нбергарт, один із вищих чинів СС генерал Еккель, командуючий айнзацгрупою “Ц” доктор Раш і командир айнзацкоманди4-а Блобель. Вину за вибух 24 вересня на Хрещатику та прилеглих вулицях вирішили покласти на київських євреїв і страчувати їх. Відповідне завдання одержав Пауль Блобель. На допомогу його айнзацкоманді 4-а (150 есесівців і гестаповців) направили 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальйони, “буковинській курінь”, українську допоміжну поліцію, а також добровольців із відщепенців, підібраних окупантами.

У масовому знищенні київських євреїв із 29 вересня до 3 жовтня 1941 року брали участь 1200 убивць.

Військовий юрист Ю.Шульмейстер у своїй книжці “Гітлеризм в історії євреїв” писав: “Акцію зі знищення єврейського населення було організовано блискавично і фундаментально. Місцем злочину обрали Бабин Яр - колишнє військове стрільбище з глибокими ярами, де могли поміститися сотні тисяч трупів. До Бабиного Яру зручні підходи, відразу залізнична станція Лук'янівка-товарна, що дозволяло переконати приречених, що їх чекає не смерть, а переїзд на нове місце проживання”.²²Дзеркало тижня. - 2001. - №38. - с.2

У Києві нацисті спочатку навіть не планували створювати єврейське гетто за прикладом Варшави чи Львова для повільної, але неминучої загибелі його мешканців. Тактика Голок осту на переважній частині України була інакшою: вона полягала в однохвилинному тотальному знищенні єврейського населення відразу після окупації.

Захар Трубаков у мемуарній книзі “Таємниця Бабиного Яру” згадував: “Існує така думка, що всі євреї Києва пішли за вказаною адресою, в звідти в Бабин Яр. Я з цим твердження не згоден. І сам не пішов, й інших відмовляв, як міг... Люди слухали, але, як часто буває, не чули.

На моє вмовляння вони відказували, що ім. Нікуди подітися, особливо тим, хто з маленькими дітьми. А багато хто просто не вірили в найгірше...”.

Накази німецького командування в жовтні-листопаді 1941 року проголошували: “Якщо хто-небудь пустить єврея на нічліг або проживання, буде негайно розстріляний не тільки він сам, а і уся родина.” “За кожного виданого єврея, працівника НКВС, комуніста - німецьке командування платить по 1000 рублів”. Але всупереч таким наказам, знаходилися люди, котрі, ризикуючи життям своїм і своєї сім'ї, рятували, переховували євреїв, підпільників, котрі не реєструвалися. Родина київського священика Олексія Глаголєва врятувала за роки окупації одинадцятьох євреїв. За неповними даними під час трагедії Бабиного Яру за допомогою місцевих жителів було врятовано близько ста євреїв і сорок дітей від змішаних шлюбів. Літня няня - українка Надія Хоменко пішла на розстріл у Бабин Яр із трьома єврейськими дітьми.²²Там же с. 4

Після масового вбивства київських євреїв і тих не киян, котрі сподівалися знайти в місті притулок і захист, трагедія Бабиного Яру не закінчилася. У жовтні - листопаді 1941 р. тут знищили хворих психіатричної лікарні ім. Павлова, тисячі військовополонених бійців і командирів Червоної Армії, декілька циганських таборів. У січні 1942 року сюди вели на розстріл близько ста моряків Дніпровської військової флотилії. Протягом двох років по вівторках і п'ятницях у Бабин Яр привозили людей у машинах і розстрілювали, а потім везли по дорозі в душогубках супротивників гітлерівського “нового порядку” різних національностей, полонених і підпільників - чоловіків і жінок. Бабин Яр перетворився на величезну братерську інтернаціональну могилу.

Автори видання “Без терміну давнини” історики Г. Мігрін, В. Король, В. Кучер пишуть: “Бабин Яр поглинав свої жертви регулярно - 103 тижні поспіль. Перші п'ять днів фашисти та їхні прислужники знищували тут євреїв - до 160 тисяч”. Автори вважають, що загалом, за неповними даними, як свідчать документи, Бабин Яр став могилою понад 220 тисяч людей різних національностей.¹¹ Дзеркало тижня. - 2001. - №38. - с.4

У серпні - вересні 1943 року гітлерівці намагалися приховати сліди масових поховань своїх жертв і спалили трупи. Для цього вони використовували в'язнів Сирецького табору в Києві. В'язні були приречені, але 29 вересня 1943 року частина приречених зуміла вирватися з печери-землянки, де їх закрили на ніч. Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому процесі. Світ дізнався про злодіяння нацистів у Києві, але протягом майже всіх повоєнних років правду про трагедію євреїв у Бабиному Яру замовчувала радянська влада. У 1959 році письменник Віктор Некрасов виступив із закликом замість того, щоб створювати стадіон на місці розстрілів, як планувала міська рада, побудувати в Бабиному Яру пам'ятник.²² Там же с.5

Лише перед самим розпадом Радянського Союзу, а головним чином зі створенням суверенної незалежної України ситуація змінилася. За десть років незалежності щось уже зроблено для увічнення пам'яті десятків тисяч безвинних жертв Бабиного Яру. Але багато чого ще слід зробити, приміром, створити музей голокосту України “Бабин Яр”.

Аргументи захисників проекту побудови єврейського общинного центру у Бабиному Яру ґрунтується на твердженні, що скрізь на Землі, на кожному нашому кроці - місця трагедій та вбивств. Вони твердять - ми ходимо по людських кістках, але життя продовжується, і саме тому побудова громадського центру на місці загибелі київських євреїв буде сприяти збереженню пам'яті та національному відродженню.

Проте, апологети цієї точки зору забувають, що Бабин яр це не просто територія, чи місце катастрофи, чи місце кримінального злочину. Бабин Яр - це символ Голокосту, як і Освенцім він назавжди закарбований, закодований в історичній пам'яті єврейського народу. Для євреїв Києва Бабин Яр - це місце безвинної, невчасної, насильницької смерті рідних, конкретних людей.¹¹ Дзеркало тижня. - 2001р. - №38.- с. 7

На протязі всього періоду фашистської окупації Києва Бабин Яр був місцем масових вбивств радянських людей. Скрізь на захопленій території були свої “Бабині Яри”, де були по-звірячому знищені сотні тисяч людей, в тому числі старики, жінки, діти.

Трагедія Бабиного Яру - це трагедія України, це трагедія всього людства, якому нацизм готував подібні полігони для знищення неугодних народів.

Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. Ще до початку війни з радянськім Союзом поліція і служба безпеки утворили спеціальні поліцейські загони - айнзатцгрупи. Кожна група складалася з чотирьох-п'яти айнцзауц команд. Ці порівняно нечисленні фахових убивць спромоглися за перші шість місяців війни знищити трохи не 500 000 чоловік, насамперед євреїв, а також українців, росіян, білорусів, циган та інших. Із чотирьох айнзатцгруп, які повинні були забезпечувати “політичну безпеку” на території воєнних дій та в тилу, дві айнзатцгрупи (“С” та “D”) припадали на Україну²² Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. Київ., 1963. - с.314-315

Весь окупаційний режим фашистських загарбників був системою планомірного масового знищення радянських людей.

Взагалі на Україні відомо не менше 250 місць, де проводилися масові розстріли. Крім євреїв і комуністів, розстрілу підлягали грабіжники, саботажники, військовополонені, агенти НКВС, донощики за комуністичного режиму, особи, що становили загрозу епідемій. Нерідко розстріли набирали огидливого характеру розправи “надлюдини” над “недолюдиною”: У Дніпропетровську було страчено 800 хворих психіатричної лікарні. За особливу мішень масових екзекуцій слугувала інтелігенція.

Окрім масових розстрілів, іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Існують свідчення, що в листопаді 1941 року на конференції у Східній Прусії за участю Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників було прийнято таємне рішення про створення штучного голоду в Україні.

Уже в грудні 1941 року німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа надлишкових споживачів - євреїв і населення українських міст, таких як Київ, для яких навіть не встановлювалась норма раціонованого пайка. В інших українських містах передбачалося різко скоротити ці норми. Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування до міст, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством.

Наприкінці 1941 року харчова норма продовольства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200г хліба на тиждень, а робітники - додаткових 600г. Антигуманний характер німецького режиму відбився і в його ставленні до військовополонених. На початку війни німці дотримувалися Женевської конвенції 1929 року, яка регулювала статус військовополонених. Але вже 17 липня айнзатцгрупи одержали наказ провести “фільтрацію полонених, виділивши і винищивши колишніх працівників державного апарату, більшовицької партії, комісарів, радянську інтелігенцію та євреїв. Із загальної відокремлювали військовополонених литовської, латвійської, естонської та української національностей - їх відпускали для збирання врожаю, щоб забезпечити продовольством армію і Рейх. Так само відпускалися військовополонені - українці і навіть росіяни, якщо за них клопотали місцеві жителі.

На початку вересня 1941 року фашистське керівництво докорінно змінило свою позицію: оскільки, як вважалося, просякнутий більшовицькою пропагандою радянській солдат здатний чинити опір всіма можливими засобами, - він втратив право користуватися захистом Женевської конвенції. Щодо цього дозволялося вживати енергійних і безжалісних заходів.¹¹ Косак В. “Цитатна праця”. - К.,1972, - с.526-527

Радянські полонені утримувались в умовах, які призводили до неминучої смерті: мізерне харчування, незахищеність від погодних умов, хвороби, побиття і масові страти. Так, у таборі в Хирові (Галичина) з 8 тис. ув'язнених до 1943 року вижило лише 17 чоловік. Становище військовополонених ускладнювалось тим, що радянська сторона повністю відмовилася вести будь-які дії на міжнародній арені щодо захисту прав своїх бійців, трактуючи їх як зрадників. У цілому у 180 таборах смерті, розташованих на українській території, загинуло близько 1,4 млн. радянських військовополонених.

В Україні не існувало великих фабрик смерті, на зразок Освенціму чи Майданеку. Середня кількість ув'язнених коливалася між 2 і 10 тис. чоловік. В основному концентраційні табори зосереджувалися в околицях Рівного, Харкова та на Донбасі. Одним з найбільших був Янівській табір, де від часу його заснування (листопад 1941 р.) загинуло 200 тисяч чоловік, головним чином радянських військовополонених і місцевих євреїв. Його комендант оберштурмбанфюрер СС Вільга особисто брав участь у винищенні ув'язнених, розстрілюючи їх ради особистого задоволення та для розваги своєї сім'ї. Прямо з балкону табірної канцелярії він влаштовував собі мішені з 2-4 річних дітей. Як і деякі інші концентраційні табори у Польщі і Німеччині,

Яновський табір мав свій власний симфонічний оркестр, що виконував під час масових екзекуцій написане одним з в'язнів “Танго смерті”.

Потрапити до табору смерті або на місце страти можна було за будь-яку провину. Нацистська система правосуддя не визнавала проміжних заходів покарання щодо євреїв, українців, поляків, росіян і циган. Достатньо було не реальної провини, а найменшої підозри, що та чи інша особа підриває німецькі інтереси.

Щоб запобігти проявам руху опору, німці застосовували систему колективної відповідальності. Так, у Києві після пожежі й актів саботажу у кінці жовтня 1941 року було розстріляно 300 захоплених на вулиці заручників; наприкінці листопада 1941 року після знищення центру зв'язку у Києві розстріляно 400 чоловік. На селі ці дії мотивувалися необхідністю боротьби з партизанським рухом. У жовтні 1941 року Україна спізнала першу “українську Хатинь”, німецькій підрозділ спалив село Обухівку, а все населення було розстріляно. За весь період окупації в Україні було знищено 250 населених пунктів. Як не парадоксально це звучить, але Гітлер вбачав певні переваги у зростанні партизанської війни. Це дозволило б фашистам позбутися небажаних елементів. Группенфюрер СС Еріх фон Дем Бах-Залевський, який очолював боротьбу з партизанами в Східній Європі, засвідчував на Нюрнберзькому процесі, що війна використовувалася з метою здійснення плану Гітлера про зменшення слов'янського населення до 30 млн. чоловік.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. На початку окупації багато українців добровільно виїхало до Німеччини на роботу, намагаючись уникнути голоду або навчитися нової професії. Там вони потрапляли у нелюдські умови праці, і через один-два місяці відомості про умови життя добровольців досягли України. Тому вже літом 1941 року німці мали серйозні проблеми з відправкою нових загонів “остарбайтерів” (робітників зі Сходу).

Але німецька воєнна промисловість потребувала ще більше нової сили, що замінила б призваних до війська німців. Розв'язкою цієї ситуації стала примусова депортація людей, схоплених під час облав на вулицях, базарах, вокзалах тощо. З літа 1942 року запроваджувався обов'язковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18-20 років. Хати тих, хто не з'являвся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

В Німеччині нормою в поведінці з “остарбайтерами” були жорстокі покарання (аж до страти) за найменші провини. Систему примусової мобілізації на роботу в Німеччину була настільки непопулярною серед українського населення, що воно прирівнювало її до заслання в Сибір.

Німецька аграрна політика в Україні продемонструвала одну з характерних рис фашистського режиму. У лютому 1942 року окупаційна влада проголосила новий аграрний порядок, згідно з яким колгоспи і радгоспи розглядалися лише як перехідна форма господарювання, а кінцевою метою мала стати приватизація землі. З погляду економічного прагматизму, створення приватних селянських господарств могло задовільно розв'язати проблему постачання німецької армії продуктами харчування. Однак цей план не був реалізований: до кінця окупації в Україні було приватизовано лише 10% землі. Еріх Кох особисто подбав про блокування аграрної реформи в Україні.

Головним виробником залишалися колгоспи. У результаті експорт зерна з України був дуже малим відносно потреб Німеччини, і вся фашистська аграрна політика зазнала повного краху.

Подібно як гітлерівці хотіли винищувати масово євреїв замість того, щоб використовувати їх як висококваліфіковану і дешеву робочу силу для промисловості, так само українські селяни мали стати жертвами расової політики, згідно з якою земля на Сході мала у майбутньому належати виключно німецьким колоністам.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Рейхскомісаріату, і це було особистою заслугою гауляйтера Еріха Коха. По-іншому складалася ситуація в генерал-губернаторстві, яке німці вважали частиною Рейху і утримували в строгій ізоляції від більшості українських земель. Виходячи із стратегічного становища Галичини - території, наближеної до зони воєнних дій - генерал-губернатор Ганс Франк ставив своїм підлеглим завдання зберігати спокій і стабільність у краї. Виконавцем його політичної лінії став з лютого 1942 року губернатор дистрикту “Галичини” Отто Вехтер. Австрієць за походженням, він дотримувався думки, що у Галичині треба відновити старі німецько-австрійські впливи. Ні Франк, ні Вехтер не противилися лінії Гітлера. Просто вони були кращими тактиками. Перші два роки окупації Галичина була відносно стабільним краєм, що дозволяло німецькому керівництву успішно заготовляти продовольство та набирати робітників до Німеччини. Масові репресії тут захопили в основному євреїв. Одним з випадків масових екзекуцій неєврейського населення був розстріл айнзатцкомандою 25 польських професорів та їх родин у перші дні після заняття Львова.

Але становище місцевих українців і поляків було набагато краще аніж у сусідніх зонах окупації.

Німці прагнули скористатися із польсько-українського антагонізму, використовуючи українців як противагу до поляків. Їм дозволяли займати нижчі і середні пости в адміністрації краю, утримувати свої школи, вчитися в університетах Львова, Праги, Берліна тощо. Українські лідери прийняли цю пропозицію. Після запровадження Розенбергом крайової самоуправи для колишніх балтійських держав (Естонії, Латвії, Литви) українські провідники почали плекати надію, що Галичина за підтримкою Вехтера одержить такі самі права. Вони серйозно думали, що існують дві німецькі лінії6 “політика Коха” та “політика Вехтера” і що саме остання візьме верх і ставлення Берліна до українців.

Подібно м'якшими від німецького були угорський окупаційний режим у Закарпатті та румунський у Північній Буковині, Бессарабії і Трансністрії.²² Жуковський А. Українські землі під Румунською окупацією в часи Другої Світової війни: Північна Буковина, частина Бессарабії, Трансністрія,1041-1944 // Український історик. - Р.14 №1-4 (93-96), 1987. - с. 83-96

На відміну від Галичини, українське національне життя у цих районах піддавалося репресіям. У певному сенсі угорський і румунський уряди не вносили нічого нового у свою політику в порівнянні з передвоєнною лінією: вони прагнули якнайшвидше асимілювати національні меншини, використовуючи силу державного апарату. Арешти і політичні процеси відбувалися мало не щодня, але не йшлося про масове винищення не румунського населення. Це стосувалося навіть євреїв і циган. Їх виселяли з інших части румунської держави (в т.ч. з Буковини і Бессарабії) до Трансністрії, яка вважалася румунським Сибіром. Багато хто з євреїв та циган там і загинув, але їх винищення не набрало тотального характеру. Єврейська громада угорської держави була відправлена до концентраційних таборів лише у 1944 році, та й то під тиском Німеччини. У 1943 році німці провели перепис населення на окупованих українських територіях. Хоча дані цього перепису не зовсім точні та містять втрати місцевого населення, спре синені радянською евакуацією і мобілізацією до Червоної Армії він дає можливість скласти уяву про характер німецького окупаційного режиму у різних районах України.

За підрахунками Володимира Кубійовича, у порівнянні з 1939 роком Галичина втратила 22% населення. Якщо виключити з цього числа втрати, спричинені винищенням євреїв, то тоді цей показник становитиме 13%. Найменші втрати були зафіксовані на північно-західних землях (Волині і Поліссі) - 12%, а якщо відняти кількість винищеного єврейського населення, то лише №%. Натомність втрати населення у Рейхскомісаріаті “Україна” становить 30%, у тому числі серед не євреїв - 24%. Найбільш вражаючими (53%) було зменшення кількості жителів великих міст.

Очевидно, що у процентному відношенні найбільших втрат зазнали євреї: за різними оцінками, від 0,9 до 2 млн. чоловік, які проживали на території України у 1939 році. У західних областях війну пережило всього 17 тис. євреїв, тобто 2% їхньої довоєнної кількості.

Трагічний досвід німецької окупації дозволив українцям та іншим народам, що проживали на території України, дійти висновку про абсолютну ворожість і антигуманний характер фашизму.

Вони могли переконатися, що за рівнем своєї жорстокості гітлерівський режим значно перевищував радянську систему. Тому якщо на початку війни певна частина населення вітала гітлерівців як визволителів від більшовицького ярма, то після декількох місяців окупації багато хто бажав повернення радянської влади, яка за даних умов була б меншим злом для України.

Підтримання жорстокого режиму на більшій частині української території вимагало добре розбудованого і чисельного адміністративного апарату, і дійсно, у жодній з окупованих фашистами країн не було таких великих окупаційних військ, як в Україні. Утримання такого апарату було б неможливим без залучення і співпраці представників місцевого населення.

У багатьох публікаціях можна натрапити на тезу, що серед усіх поневолених Німеччиною народів українці й балтійські народи проявляли особливу схильність до колабораціонізму з німецьким режимом.

Колабораціонізм, тобто співпраця завойованих держав з окупаційним режимом, є загальнопоширеним явищем у світовій історії. Німецька окупація з її досі небаченою жорстокістю призвела до колабораціонізму у небачених досі масштабах. Ситуація народів Східної Європи визначалося особливою безвихідністю. Фашистське командування практикувало свої дії на радянському фронті не просто як чергову воєнну компанію, а як боротьбу за життя і смерть ворожих ідеологій і ворожих рас, як війну тотального винищення. “Із такого визначення характеру війни випливали всі інші рішення, зокрема щодо обмеження влади військового керівництва на користь формації СС та щодо свідомого винищення розстрілами і голодом кількох мільйонів полонених і цівільних”¹¹ Демкович-Добрянський М. Доля радянських вояків у гітлерівському полоні // Сучасність. - 1993. - №12. - с.56

З огляду на особливо жорстокий характер окупаційного режиму для місцевих жителів питання не стояло: ”колаборціонувати” чи “неколаборціо- нувати”, а, “як вижити”? Колаборація лише збільшувала шанси на виживання. Вона мала різні виміри і не обов'язково означала солідарність з ідеологією та практикою фашизму. Навіть приречених на винищення євреїв змусили організувати свої органи та поліцію для виконання німецьких розпоряджень, що стосувалися гетто. Тому слід розрізняти примусову і добровільну колаборацію. Але міра і характер добровільної співпраці з фашистами також були різними. Одні це робили з корисних міркувань, жадоби багатства, другі - заради врятування свого життя, треті - за досягнення політичних цілей, що не мали нічого спільного з фашистським режимом. Тисячі чоловіків і жінок вели боротьбу з нацистським режимом поза місцями своєї роботи, але в робочий час на фабриках і заводах виготовляли зброю для вермахту. Міра української колаборації змінювалася не лише з розвитком подій - вона мала ще й різний територіальний вимір. У Рейхскомісаріаті німецькій уряд за весь час окупації не виявив найменшої готовності толерувати українців. Утворена мельниківцями у Києві Українська Національна рада проіснувала трохи більше місяця, з 5 жовтня по 17 листопада 1941 року. Під час антиукраїнських репресій зими 1941/1942 р. гестапо розправилося з більшістю тих, хто був причетний до її діяльності. Показовим є факт, що українці Рейх комісаріату були єдиним неросійськім народом, якому не дозволяли утворювати свого національного комітету. У підрадянській Україні колаборація була найнижчою в окупованій Європі, навіть з тієї простої причини, що німці не допускали до цього.

Гітлер був категорично проти того, щоб дозволити будь-кому, крім німців, носити зброю на східних окупованих територіях. Наприкінці 1941 року Гітлер дав згоду на створення козацьких, вірменських та інших загонів з радянських військовополонених. Фашисти вдавалися до мобілізації українців для виконання допоміжних робіт. Молоді юнаки та дівчата 14-18 років вербувалися для служби у повітряних силах, де вони обслуговували зенітну артилерію та прожектори.

Під кінець війни їх нараховувалося близько 10 тис. чоловік. Другу велику групу солдат-українців, що воювали на стороні Німеччини, становили вояки військових національних части, які постали на основі політичних угод українських націоналістів з німецькою владою. До їх числа належать Дружини українських націоналістів (“Нахтігаль” і “Роланд”), дивізія “СС Галичина”, Українській легіон самооборони, Буковинський курінь, Українська національна армія тощо.

Важливою поступкою з боку німецького командування при формуванні української дивізії “Галичина” був дозвіл мати священиків. Ще одним відхиленням від норми стала згода німецького командування не те, що дивізія воюватиме лише на Східному фронті, і її ніколи не заставлять воювати проти західних союзників. Коли галичани після війни опинилися на Заході, їх не притягали до відповідальності. Якщо і судили, то тільки в разі підозри участі у конкретних воєнних злочинах. Наприкінці 1950-х на початку 60-х років у західній Німеччині під час так званої “справи Оберлендера” (1959р.) були зроблені спроби обтяжити відповідальність солдат і офіцерів “Нахтігалю” за участь у винищенні польського та єврейського населення. “Однак німецький трибунал не знайшов ніяких підстав для подібних звинувачень”. Канадська комісія розслідувань воєнних злочинів дійшла до висновку про повну безплідність таких звинувачень.

Участь українців в органах окупаційної адміністрації також треба поділити на два підвиди. Першу групу становили організації, які створювалися українцями для представництва своїх національних інтересів перед німецькою владою. Іншим видом була співпраця місцевого населення з органами власне німецької окупаційної адміністрації. Згідно з расовою політикою фашистської влади, українці допускалися до найнижчого рівня влади - села, групи сіл.

Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрій Шептицький. У лютому 1942 року він написав листа до Гіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрій був єдиною церковною фігурою такого рангу в окупованій Європі, яка виступила на захист євреїв. Він не обмежився звертанням лише до німецької влади. У листопаді 1942 року він видав пасторського листа “Не убий!” Лист засуджував будь-які види вбивств, але насамперед -вбивства політичні. Шептицький загрожував вбивцям “відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції.

Та одна з життєвих істин за умов окупації звучить зовсім не по-християнськи: жертва так довго винна у всьому, що діється з нею, як довго вона не чинить опір своєму насильнику. У цьому сенсі моральне обличчя українського суспільства рятувала та невеличка група сміливців, які не чекали мовчки на звільнення, а зброєю чи листівками самі намагалися прискорити крах німецького режиму.

Трагічно склалася доля військовополонених. З перших днів перебування в полоні червоноармійців били обшукуючи, примушували робити піші марші по 50-60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8-10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводилася жахливо і лише між селами Миколаївка та Степанівна на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис. Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих полонених, в ззовні - українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довір'я німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агресивно.

В таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно один качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки “руського хліба”, який на 50% складався з житнього борошна, 20% - з буряків, на 20% - з паперу, на 10% - з соломи. За допомогу полоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500г картоплі і овочів, 93 г м'яса та жирів, 80г крупи. Не зважаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні шпиталі С.П. Белканія (Вінниця), І.Г. Алексєєва (Житомир), О.І. Мєщанинова (Харків) та інших, на території України загинуло близько 1,4 млн. радянських військовополонених.

Колонізаторською програмою фашистських агресорів передбачалося духовне закабалення населення України, ліквідація культури України, звести народ до стану безсловесних і покірних рабів.

“Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то це повернеться проти нас. Освіта дає більш розвиненим можливість вивчати історію, оволодівати історичним досвідом, а звідси і розвивати свої політичні ідеї. Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків”.

На думку Гіммлера, культурний і духовний рівень підкорених народів повинен бути таким: “... простий рахунок, найбільше до 500, вміння розписатися, впевнення, що божа заповідь в тому, щоб підкорятися німцям, бути чесними, старанними. Вміння читати я рахую не потрібним”.

Ще до нападу на нашу країну, гітлерівці набули багатий досвід знищення культури “неповноцінних народів”, знищення культурних цінностей та інтелігенції. Початок цьому покладено в самій Німеччині. Окупувавши Україну, фашисти почали палити на вогнищі твори світової літератури, забороняли виконання музичних творів “неарійських” композиторів. Тисячі вчених, письменників, художників, артистів було вбиті, багато з них втекли за кордон. Спеціальні інструкції перераховували, які культурні цінності підлягають вивозу в Німеччину, в що треба знищити на місті.

Окупанти намагалися ліквідувати народну освіту. Майже всі школи були закриті. В Києві до фашистської окупації було 150 середніх і початкових шкіл, 77 з них фашисти використали під казарми, 9 - пристосували під склади і майстерні, в двох розмістили військові штаби, вісім шкіл використали під конюшні. При відступі із Києва, гітлерівці зруйнували 140 шкіл.

Вони перетворили в руїни пам'ятки архітектури. В Чернігові був зруйнований Борисоглібськи собор, збудований у ХІІ столітті, церкву Параскеви П'ятниці на Торгу і собор Полоцького Єфросинієва монастиря, збудовані також у ХІІ столітті. У груди цегли була перетворена Успенська церква Києво-Печерської лаври, збудована в 1073 році.

Один із підручних Розенберга повідомив своєму шефу про те, що рейхскомісар України помістив картини та інші твори мистецтва, реквізовані в Києві та Харкові, в своїх помістях у Східній Прусії. Це і ікони майстрів ХV та XVI століть, картини Айвазовського, Верещагіна, Васніцова, Савицького, Брюллова, Пєрова, Тропініна. Рейхскомісаріат України повідомляв у вересні 1943 року Розенбергу, що майно музеїв і архівів Дніпропетровська вивезти неможливо і тому наказую “ в крайньому це майно спалити”.

Про те, як проходили подібні акції розповіли свідки знищення Харківської картинної галереї. В один із останніх днів перед визволенням Харкова Червоною Армією перед будинком галереї зупинилась машина. Гітлерівці винесли з неї балони з бензином і почали поливати ним підлогу, стіни, меблі і підпалили. Так загинули сотні творів мистецтва, в тому числі картини Шишкіна, Маковського та інших відомих художників.

Фашисти перед всім світом показали себе душителями культури і цивілізацій. Це ще один доказ анти людської суті фашизму. Це вони по-звірячому відносилися до інтелігенції. Групу арештованих у Львові професорів, адвокатів і лікарів вони заставили язиками мити сходи в під'їздах чотирьохповерхового будинку, збирати губами сміття на подвір'ї і переносити його в одне місце.

Отже, страхітливі злодіяння окупантів вели до того, що Україна стікала кров'ю, була розтерзана й пограбована. Ще ніколи не зазнавала вона таких нечуваних мук, як під час фашистського лихоліття. На розп'ятій гітлерівцями Україні вирувало море горя і скорботи. Все волало до помсти.

Особливо в 1943 році німецькі окупанти ще більш посилили свої злодіяння протиукраїнського народу. З несамовитою впертістю продовжували вони здійснювати свої ненависницькі плани. Фашистський терор і геноцид, голод і розорення, найдикіша наруга над людською гідністю - лишалися визначальними рисами гітлерівського “нового порядку”.

Під лозунгом “тотальної мобілізації” фашистські злочинці форсували масове винищення населення України. Вони грабували і винищували матеріальні ресурси і культурні цінності України. Різко зросли масштаби каральних операцій. Скрізь на Україні палали села, підпалені карателями, тисячі людей гинули від німецьких куль.

Саме в 1943 році найбільшого розмаху набрала відправка трудящих ся України на фашистську каторгу до Німеччини. Від насильницького вибіркового вербування фашисти в квітні - травні 1943 року перейшли до поголовної мобілізації чоловік і жінок відповідного віку. Цей захід був розрахований не тільки на постачання німецькій воєнній економіці робочої сили, а й на обезлюднення України, винищення молоді.

У багатьох місцях гітлерівці, щоб залякати молодь, оголошували вирок тим, хто не з'являвся на біржу праці. Люди йшли на все, аби врятуватися від фашистської каторги. Молодь залишала рідні місця і тікала з міст у села, переходила на нелегальне становище. У липні 1943 року фашистські вербувальники 7-го району Харкова повідомили: ”Декого з молоді 1923-1925 року народження викликано по повістках, але ніхто не з'являється, і взагалі її не тільки не викличеш, а, навпаки, навіть вдень затримати неможливо”.

В першому районі Харкова від 19 липня 1943 року з 493 чоловік, що одержали повістки, з'явилося лише 137. Офіційна мобілізація провалилася і фашисти почали практикувати відкрите полювання на людей. Влаштовувалися часті облави.

Поставка робочої сили в Німеччину була головним обов'язком військових частин, есесівців, поліції безпеки і СД, місцевої поліції і жандармерії. Але незважаючи на кривавий терор, фашистам не вдалося організувати і на Україні промислового виробництва, число працюючих не досягло і 17%.. Провалилися спроби фашистів пустити в хід домені печі й мартени “Азовсталі”, заводу ім. Ілліча в Маріуполі, паровозобудівні заводи Харкова і Ворошиловграда. Не вдалося гітлерівцям у 1943 році одержати й донецьке вугілля.

Вилучалися всі продовольчі ресурси України.

Останні соки видушував з трудящих України фашистський податковий прес. Це ще одна із форм розгнузданого грабежу, що його здійснювали окупанти.

Отже, “тотальна мобілізація” принесла трудящим України дальше посилення рабсько-кріпосницької експлуатації, грабіж у різних формах, нові, ще більші масштаби вивезення працездатного населення до Німеччини. Проте, ні найжорстокіші репресії, ні соціальна демагогія не змогли виконати плани зміцнення воєнної економіки за рахунок матеріальних і людських ресурсів України. Гітлерівці не змогли примусити працювати на себе промисловість України і одержали незрівнянно менше продовольства, ніж розраховували. Набагато менше трудівників, ніж передбачалося, вдалось загарбникам загнати на фашистську каторгу до Німеччини. Український народ, вивезений до Німеччини, всіляко саботував заходи гітлерівців, і не замінив німецьких робітників, яких було забрано в армію в порядку “тотальної мобілізації”.

Отже, це показало банкрутство фашистської економічної політики на Україні. Фашисти не змогли поставити на коліна народ України. Звірства фашистів, тотальний терор тільки посилювали їх ненависть до окупантів.

Розділ 3. Окупаційний режим на Харківщині

24 жовтня 1941 року почався новий підрахунок часу. Територія Харківської області знаходилась фактично під німець-воєнним контролем, входила в оперативний район групи армій “Південь”. Харківщина була частиною рейхскомісаріату “Україна”, на чолі якого стояв гауляйтер Прусії Еріх Кох. Нацистську політику геноциду на окупованій території Харківщини втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади.

Фашисти відразу розпочали встановлювати свій порядок у місті. З перших днів фашистською владою було сформовано досить повний апарат для здійснення кривавого терору: гестапо - таємна поліція, жандармерія, різноманітні групи і команди. Організувалися міські і районні управи, з числа місцевого населення призначалися бургомістри, сільські старости, районні шефи.

Окупаційний режим у Харкові і області можна поділити на два періоди:

1-й - з 24 жовтня 1941 року до середини лютого 1943 року - період першої окупації Харкова;

2-й - з березня 1943 року до 23 серпня 1943 року - період другої окупації.

Фашисти регламентували життя місцевого населення до найменших подробиць. Це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією. Такій устрій дістав назву “новий порядок”. На стінах будинків висіли оголошення “Кожен мешканець Харкова особисто своїм життям відповідає за безпеку німецьких збройних сил і ставить на карту не тільки своє життя, але й життя всіх мешканців Харкова”.

В одну з перших після окупації Харкова ночей місто сколихнув сильний вибух. Полетів у повітря будинок, під руїнами якого були поховані начальник Харківського гарнізону генерал фон Браун і ще декілька офіцерів. Цей вибух здійснили бійці невидимого фронту. В тяжких умовах діяли харківські підпільники. Це були люди мирних професій. Чотири с половиною мільйонів екземплярів листівок, що були розповсюджені підпільниками за період окупації Харкова, вселяли в душі людей віру в перемогу. Все частіше в місті гриміли вибухи: полетіли в повітря підготовлені гітлерівцями до пуску цех на заводі “Серп і молот”, залізничне полотно на станції Нова Баварія...

Фашисти намагалися ліквідувати підпілля. Окупантами був розстріляний керівник підпільної антифашистської групи В.Т. Тищенко разом з дружиною, а їх п'ятнадцятирічного сина відправили в концтабір Дахау. Ось як описує командир підпільно-партизанської групи Н.Я. Франков в своєму щоденнику Харків:

“У твоих чернеющих розвалин

Прошлое всех за душу берет.

Нас по имена здесь называли,

А тепер никто не назовет

Каждый камень твой знаком до боли

Той, с которой не идут к врачу...

Буду жизнью я тогда доволен,

Коль фашисту жизнь укорочу”.

Уже в перші години фашистського панування харків'яни на власні очі переконались, що таке “новий порядок”. Необережно сказане слово, спроба до опору могли коштувати життя. Все частіше у дворах і квартирах за зламаними замками лунали короткі автоматні черги і постріли офіцерських “вальтерів” і “парабелумів”. Радянських людей, яків вдалося уникнути насильницької смерті, чекав навмисно організований фашистськими маніяками голод. У зв'язку з цілковитим занепадом сільськогосподарського виробництва в окупованих районах, а головне в результаті розгорнутого фашистами грабежу продовольчі ресурси тут були мізерними. Гаулейтер України Еріх Кох у директиві німецьким чиновникам вказував: “Деякі з цих людей виснажуються, тому що населення не одержує вдосталь харчів. Населення не повинно вимагати їх, - твердив він, - Ми приїхали сюди для того, щоб створити базу для нової перемоги. Ми є раса панів, і ми повинні пам'ятати, що найнижчий німецькій робітник у расовому і біологічному розумінні в тисячу разів цінніший за місцеве населення”.

Населенню Харкова зовсім не постачали хліба. Здохла конина коштувала 25 тис. карбованців. Ціни в місті на всі найважливіші продукти перевищували довоєнні в 40-70 і навіть в 100 разів. Але й по фантастичних цінах нічого не можна було купити, тому що людей, які намагалися привести до міста продукти, розстрілювали на місті. В цей період навіть фашистські прихвосні з Харківської міської управи змушені були зауважити у своєму звіті, що 180 тисяч жителів міста, тобто майже все його населення під час окупації, зовсім не одержує продовольства. В неопалюваних, наскрізь промерзлих квартирах тисячами гинули опухлі від голоду люди.

Фашисти з окупованої території почали мобілізувати на роботу до Німеччини підлітків. Населення Харківщини чинило опір відправленню до Німеччини молоді. На судовому процесі кат Мелітополя оберштурмбанфюрер СС Хейніш зізнавався, що Кох повідомив про прийняття ним рішення ”відправити на роботу до Німеччини максимальну кількість працездатного населення районів північної України, а решту населення цих районів знищити, тому що... раніше застосовані до мирних людей репресивні заходи - спалення сіл, масові розстріли і знищення жителів цих районів, за словами Коха, не дали бажаних результатів”.

Протидіяли відправленню молоді до Німеччини харківські медики. Ось що розповідає В.Ф. Труфанова, кандидат медичних наук: “ Я в цей час працювала в 9-й міській лікарні, яку очолював професор А.І. Мєщанінов. Медичні працівники вирішили надати допомогу пораненим і хворим військовополоненим. До приходу фашистів в лікарні знаходилось багато поранених червоноармійців. Всі вони були прооперовані і переодягнені.

На Холодній Горі в приміщенні колишньої в'язниці фашисти створили концентраційний табір. Тут знаходилось декілька десятків тисяч чоловік ув'язнених. В'язні сотнями помирали від голоду і епідемій. Ледве живих людей примушували виконувати різні важкі роботи. Вони були схожі на скелети людей. Ми ставили на ноги військовополонених і допомагали їм звільнятися”

З Харківської області фашисти вивезли понад 160 тисяч чоловік.

У Харкові не було ні електрики, ні радіо, не працювали водопровід і каналізація. Продовольчі магазини були закриті. Торгівля хлібом - заборонена. Спекулянти “на чорному ринку” безперервно піднімали ціни на єдино доступні харків'янам продукти - макуху і пріле зерно. Слід навести показання полоненого німецького солдата про ситуацію в місті Харкові під час окупації: “ Недавно я був у Харкові. Всі магазини в місті закриті, ніде нічого купити не можна. Населення голодує. Я бачив велику кількість шибениць. На балконах будинків центральних вулиць, а також і околиць довго висять трупи невідомих повішених. У місті часто виникають пожежі. Невідомі і невловимі люди підпалюють і підривають будинки і казарми, зайняті німецькими військовими установами і військовими частинами. Наші солдати втрачають надії на те, що Німеччина переможе. На сумному досвіді наших товаришів ми переконались, що всякого, хто тут залишаються неминуче чекає смерть”.¹¹Повідомлення Радянського Інформбюро. - К.,Політвидав, - 1945 -,с. 191

На перших порах з метою інсценувати “правосуддя” на тіла вішаних таблички: “Покарання за вибух мін”, “Покарання за перерізання телефонних дротів”. Але невдовзі почали вішати без будь-яких пояснень. На терміново перейменованих міською управою вулицях - у Харкові знову з'явилися Рибна і Єпархіальна, Катеринославська і Мироносицька - по декілька діб валялись неприбрані трупи стариків, жінок і дітей, застрелених “визволителями”, і таких, які просто звалились через слабкість і голод, пограбовані фашистами і замерзали в цю незвичайно холодну ранню зиму. Патрулі польової жандармерії відкривали вогонь без попередження о будь-якій тіні. Жахливі партизани вважалися окупантам скрізь.

У Харкові поступово вимирало все живе. Не було видно ні собак, ні кішок. Їх з'їли господарі. Поліцаї розорили голубники, знищивши турманів і трубачів - потенційних партизанських поштарів. Кури, гуси, качки, кролі давно стали здобиччю для фронтових підрозділів.

Про гірку долю харків'ян розповідає Л.М. Гурченко (народна артистка СРСР) в своїй книзі “Моє доросле дитинство”.

“Випав сніг. Почалися холоди. Поступово все, що складало людський організм, перебудувалося на хвилю: “хочу їсти”, “Як і де дістати поїсти, “ не померти з голоду”. В місті самим романтичним стало слово “ грабиловка”. Що це таке ? Якщо бомба попадала в склад з продуктами, люди, озброївшись лантухами... обганяючи... бігли” грабувати”. Багато не поверталося. Німці розстрілювали тих, хто затримався і не встиг втекти. Люди хапали все підряд, що близько лежало, не нюхаючи, не читаючи надпису на ящика. Лише б вирвати здобич... ²² Гурченко Л. Моё взрослое детство. - М.,1982.,с.29

Злодіянням фашистів не було меж. Фашисти розстрілювали, вішали, знищували в спеціально пристосованих автомобілях, душогубках, ні в чому не винних людей, в тому числі дітей, стариків, жінок. Всіма силами окупанти намагалися зламати волю радянських людей до боротьби. Але їм це не вдалося. Боротьбу з фашистськими загарбниками на окупованій території очолив підпільний обком партії, до складу якого входили мужні підпільники: І.І. Бакулін ( секретар обкому), А.М. Китаянко, І.О. Корзин, Г.П. Синицин, О.І. Мотилевський, І.Ф.Гаркуша. Обком встановив зв'язок з підпільними райкомами та допомагав у розгортанні їх роботи, посилав через лінію фронту зв'язкових і розвідників з важливими даними та для одержання директив і практичної допомоги в роботі. З перших днів окупації почав діяти підпільний обком комсомолу. Його секретарями були затверджені О.Г. Зубарєв та П.А. Глущенко, членом обкому - Г.О. Нікітіна. Всього в тилу ворога для підпільної роботи залишилися 1780 комсомольців. На початку 1942 року О.Г. Зубарєв і Г.О. Нікітіна потрапили до рук гестапо і загинули у фашистській катівні. В жовтні 1942 року почав діяти новий підпільний обком комсомолу; ЦК ЛКСМУ затвердив секретарем обкому О.М. Щербана, зв'язковою Н.Т. Волкову, членами обкому - Ф.І. Синька, Г.М. Пархоменка.¹¹ Трудящі Харківської області в Великій Вітчизняній війні. - Харків,1960. - с. 60-61

Окупації зазнав і наш Барвінківський район. 11 жовтня 1941 року фашисти вдерлися в місто. Вони встановили в місті жорстокий окупаційний режим. На околиці міста влаштували два табори смерті в яких замучили десятки тисяч радянських людей. Ці табори були справжніми “ островами” смерті. Щодня від холоду, голоду й мордувань у таборах вмирало неменше 100 чоловік. Німецькі загарбники перетворили місто в страшну катівню. Гестапо арештовувало й кидало в підвали сотні людей. Над ними жорстоко знущалися, піддавали неймовірним катуванням.

Та не скорились люди фашистським поневолювачам. У роки окупації у місті були створені і діяли партійні і підпільні групи та організації.

Підпільники виводили з ладу транспорт, псували паровози, кілька разів влаштовували аварії турбіни, яка давала енергію для депо, заховали понад 400 тонн хліба і постачали ним сім'ї воїнів та партизанів. В умовах жорсткого терору підпільники розповсюджували серед населення повідомлення Радінформбюро, випускали листівки, передавали на Велику землю відомості про розташування частин і військових баз ворога.

Шість разів з вогнем і мечем пройшли фашисти через весь Лозівській район. Вони вщент зруйнували місто, спалили багато сіл.

Приблизно за місяць до початку війни, як згадували очевидці, всі військовозобов'язані віком до сорока років проходили військову перепідготовку в Лозовій. Було створено 3 роти. В неділю, 22 червня 1941 року вони теж були на заняттях по тактиці, а після повернення дізнались про напад німецько-фашистських військ на Радянській Союз. В той же день був опублікований Указ президії Верховної ради СРСР про мобілізацію військовозобов'язаних від 1905 по 1918 рр. народження включно. Наступного дня вона почалася в Барвінківському районі. На воєнні потреби були взяті також коні та техніка. Залізничники Барвінкове працювали згідно з військовим графіком, і вантажі безперебійно шли на фронт. Але, як розповідають старожили, уже багато біженців рухались на схід, і їх вже в липні почали вивантажувати в Барвінкове, щоб трохи звільнити потяги. Отож, як у громадянську війну, наше місто стало схожим та киплячий казан.

Через місяць після окупації було відкрито пряме залізничне сполучення “Берлін - Лозова”. Було вирішено створити винищувальний батальйон для боротьби з ворожими десантами і диверсіями. Він був організований у липні. Командиром став начальник міліції Казим, а комісаром - Чапленко. Батальйон був добре озброєний стрілковою зброєю, кулеметами німецького зразка. На початку серпня із бійців батальйону почали формувати партизанській загін. Закладались бази, де зберігалась зброя, боєприпаси, продовольство. З чотирьох баз три було використано. Збиралися кошти у фонд оборони країни.¹¹ Соціалістична Харківщина.1941.- 6 серпня

З 22 травня 1942 по 16 лютого 1943 року діяла підпільна організація. В організацію входили майстер Лозівського вагонного депо О.І.Демченко, оглядач вагонів Трохим Свергуненко, слюсар депо Олександр Янко та інші працівники залізничного вузла. Підпільники розповсюджували повідомлення Радінформбюро, викривали дії ворогів, організовували трудящих на боротьбу з окупантами.

Нам відомі дії не тільки організацій, але й звичайних людей - патріотів. Невмирущою славою вкрила себе патріотка касирка універмагу Лозівського залізничного відділку В.І. Шевченко. Відступаючи, фашисти вирішили підірвати склад боєприпасів, розміщений на території теплоенергоцентралі. Про це підпільники дізналися від В.І. Шевченко яка знала німецьку мову і почула, що офіцер віддав наказ підірвати склад. Підпільники перерізали проводи, охорону перебили і цим перешкодили висадженню в повітря складу. Фашисти оточили підпільників та жителів міста, що були в цей час на складі. Були тут і В.І. Шевченко та її 17-річний син Юрій. Тільки декому пощастило пробитися. Героїчною смертю загинула В.І. Шевченко.¹¹ Харківщина в роки Великої Вітчизняної війни. - Харків, 1972. - с.288-289

² Істрія міст і сіл УРСР: у 26т.,Харківська область. - К.,1967. - с.733

Військовий лікар С.Д. Домбровський у травні 1942 року в районі Лозової потрапив у полон. Добре володіючи німецькою мовою, він зумів завоювати прихильність окупаційних властей і стати хірургом і головним лікарем Лозівської районної лікарні. Цим він скористався, щоб під виглядом хворих на тиф, лікувати поранених радянських воїнів, повертати життя десяткам захисників Вітчизни, які пораненими потрапили в полон. У лікарні не було медикаментів, перев'язочних матеріалів, і головному лікарю доводилося діставати це в німецьких госпіталях. У комісії по відбору молоді для відправки в Німеччину Домбровський багатьох звільнив, приписуючи їм різні хвороби. Німецька польова поліція заарештувала С.Д. Домбровського, але й після його арешту підпільники лікарні продовжували діяти. Фашистське командування надавало великого значення Лозовій як стратегічному пункту і станції, що була для них дверима в Донбас. Гітлерівці перетворили її на базу постачання своїх військових части. Через Лозову вони надсилали резерви, продовольство, зброю і боєприпаси для групи Шведлера, італійського експедиційного корпусу, для групи Клейста, тощо. Вмісті знаходилися також склади 17- ї німецької армії. Тому втрата Лозової для окупантів була дуже небажаною і вони билися за неї з виключною впертістю. За час війни місто кілька раз переходило з рук в руки.