Німецько–фашистський окупаційний режим в Україні

27 січня радянські частини підійшли до станції Лозова. Зав'язалися вперті вуличні бої. Німці чинили шалений опір. Вони вели вогонь з горищ будинків, з підвалів. Кожен дім доводилося брати з боєм. Фашисти не витримали натиску військ. Залишаючи будинок за будинком, кидаючи техніку, - ворог відходив до станції. Там окупанти сподівалися протриматися до підходу підкріплення - румунської дивізії. Але наприкінці дня 29 січня фашисти, не витримавши натиску, залишили станцію і безладно відступили в західному напрямку. Румуни, які підійшли на допомогу, змушені були тікати разом з гітлерівцями. 30 січня країну облетіла радісна звістка. З Москви по радіо було передано в “Останню годину”: “18 січня 1942 року війська Південно-Західного і Південного фронтів перейшли в наступ. Після запеклих боїв наші війська прорвали укріплену лінію противника і почали насуватися вперед. Виконуючи завдання, з 18 по 27 січня наші війська просунулися вперед більше як на 100 кілометрів і зайняли міста: Барвінкове, Лозову. Визволено понад 400 населених пунктів.¹¹Правда.1942. - 30 января

В боях за Лозову були повністю розгромлені 67,267,298 німецькі дивізії, 236-й протитанковий полк, 179- піхотний полк, 57-а дивізія, угорський кавалерській полк.²² Червона зірка.1942. - 1,2,3 лютого

Радо зустріли лозівчани своїх визволителів. Робітники паровозного депо станції Лозова за два дні обладнали бронепоїзд “Внезапный” і передали бійцям Радянської Армії. Командиром бронепоїзда було призначено старшого лейтенанта Крейзера, що першим із своїми бійцями ввійшов у місто.

Втрата Лозової була дуже відчутною для гітлерівського командування. 20 лютого фашисти почали контрнаступ, кинувши в бій три німецькі та одну румунську дивізії. Зав'язався упертий бій. Ціною великих втрат ворогові вдалося захопити кілька вулиць, але під натиском наших військ фашисти відкотилися назад.

У цих боях особливо відзначилися бійці частини полковника Кутліна. Тільки за 5 днів вони знищили 8400 німецьких солдатів та офіцерів, захопили 380 полонених та багато трофеїв.³³ Радянська Україна.1942. - 3 березня

Готуючись до літнього наступу 1942 року, німецьке командування зосередило на ділянці Південно-Західного фронту великі сили. 17 травня 1942 року ворог прорвав оборону в районі Барвінкового і вийшов на Ізюм. Лозова опинилася у кільці - 22 травня фашисти вдруге захопили місто. Знову фашисти стали хазяйнувати на Лозівщині. Ще з більшою жорстокістю здійснювали свій “кривавий терор”. Німецьке командування розуміло, що довгий час не зможе втримати свої позиції, тому в місті розгорнулися грабежі. Відбирали не тільки машини, худобу, хліб, а й посуд, одяг, речі домашнього вжитку...¹¹ Історія міст і сіл УРСР в двадцяти шести томах. Харківська область. Київ.1967. - с. 734

Розгромивши німців на Сталінградському та інших фронтах і просуваючись на захід, частини Радянської армії 11 лютого 1943 року визволили від фашистів залізничний вузол і місто Лозову.²² История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-45 г.г. - Т 3. - с. 114

16 вересня 1943 року радянські війська остаточно визволили Лозову від фашистських загарбників. У боях за визволення міста відзначилися 35-а гвардійська дивізія генерал-майора Кулагіна, 38- а гвардійська стрілецька дивізія полковника Щербакові, 244-а бомбардувальна авіаційна дивізія полковника Беглицького. На ознаменуванні досягнутої перемоги наказом Верховного Головнокомандуючого від 23 вересня 1943 року дивізії дістали назву “Лозівських”.³³ Історія рідного краю /Лозівський район/ Лозова. - 1998. - с. 36-37

Щодо подій 1943 року на Харківщині слід відзначити, що навіть почали вводити пов'язки з номерами для радянських людей усіх національностей. Був виданий наказ. У якому говорилось: “Всі старости повинні оголосити всьому населенню про те, що кожний житель від 10 років повинен носити свою пов'язку з визначеним раніше номером, інакше з 20 травня 1943 року кожний житель буде розстріляний, якщо він зустрінеться без пов'язки”.⁴⁴ Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - К.,1963. - с. 205

⁵ Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині: збірник документів. - Х.,1944. - с.40

Фашистські власті, військові частини і т.д. полювали на людей скрізь - по домівках, на вулицях, у громадських місцях, примушували схоплених під страхом смерті працювати. Навіть фашистські посібники з Харківської міської управи в 1943 році змушені були констатувати у своєму звіті: “В травні тривало захоплення людей на вулицях і базарах /частково під виглядом мобілізації на оборонні роботи, в по суті людей збирали для роботи в окремих німецьких частинах/. В результаті цього на роботи потрапляють або зовсім хворі, або матері, які залишили вдома маленьких бездоглядних дітей.

Особливо небезпечними для населення стали дороги. Мисливці за рабами підстерігали людину на кожному повороті. В інструкції частинам вермахту, СС і СД, яка набрала чинності в листопаді 1942 року, за наказом матерого злочинця генерала Хойзінгера, під виглядом боротьби з партизанами, пропонувалось арештувати всіх радянських людей на дорогах. “Дивізії, полки, поліцейські батальйони і вся польова жандармерія, - говорилося в інструкції, - повинні за систематичним планом очищати дороги від усяких мандрівних елементів... Мандрівних треба здавати в руки служби СД, гестапо або доставляти в табори для військовополонених...Девізом повинно бути” “дорога вільна від будь-якого росиянина”.

Тяжке ярмо рабсько-кріпосницької праці в Харкові несли й діти ”... Робоча сила осіб, яким ще немає п'ятнадцяти років, також себе виправдали”, - зазначалося в директиві рейхскомісаріату України, виданий на початку 1943 року. За наказом начальника фашистського генштабу генерала Цейтлера від 6 лютого 1943 року трудова повинність у прифронтовій смузі поширювалась і на дітей, причому робочий день для них встановлювався не менше 9 годин. Гебітскомісари і префекти вправлялись один перед одним у кабальній експлуатації малолітніх. В Харкові з квітня 1943 року були видані накази про мобілізацію дітей віком від 6 до 14 років на польові роботи. Так було по всій Україні.

Німецькі капіталісти й чиновники нещадно експлуатували трудящих Харківщини. В 1943 році зникла навіть видимість оплати праці. Робочий день практично тривав не менше 14-16 годин. За наказом Гітлера, оголошеним на нараді німецько-фашистських чинів на Україні в 1943 році, українській селянин повинен був працювати щоденно не менше 8 годин на німецьку імперію.

Звикнути можна було б до всього...Тільки не до загибелі дітей. Ось що нам розповідають відомості міської управи про смертність дітей в дитячому будинку №1 по вулиці Артема 32 за 1942рік.

Таким чином, фашисти продовжували і в 1943 році добиватися здійснення на Харківщині та інших окупованих районах України маячних планів перетворення радянських людей на рабів німецьких монополій.

В ході Бєлгород-Харківської наступальної операції, блискуче здійсненої у серпні 1943 року військами Степового (командуючий І.С.Конєв) та Воронезького ( командуючий М.Ф.Ватутін) фронтів, німецькім військам було завдано нищівного удару. Оволодівши Бєлгородом, війська 53-ї і 69-ї армій Степового фронту розпочали наступ на Харківському напрямі. Водночас 1-а і 5-а гвардійські танкові армії Воронезького фронту, прорвавши оборону ворога, визволити Богодухів, Золочів, Казачу Лопань. Бєлгород - Харківське угрупування ворожих військ було розсічено на дві частини.

З 18 по 22 серпня війська Степового фронту успішно вели вперті наступальні бої, а 23 серпня Харків визволили. На ознаменування цієї важливої перемоги 89-й Гвардійський стрілецький Бєлгородський, 252,84,299,116,183,15 Гвардійським, 28- Гвардійській, 93- Гвардійській стрілецьким дивізіям, які особливо відзначилися в боях за місто, було присвоєно найменування “Харківських”.¹¹ Історія міст і сіл УРСР в двадцяти шести томах. Харківська область. - К.,1967. - с. 50

Після успішного завершення Бєлгород - Харківської операції радянські війська вийшли на широкий оперативний простір. Були створені сприятливі умови для визволення від ворога Донбасу і всій Лівобережної України.

Отже, вторгнення на територію Харківщини німецько-фашистські загарбники розпочали у вересні 1941 року. Харків був добре розвинутий промисловий центр України і мав велике військово-стратегічне значення. А тому він дуже цікавив фашистів. З осені 1941 року на території області був встановлений окупаційний режим і починає діяти “новий порядок”. Луганська, Сталінська, Харківська й Сумська області номінально підпорядкувались адміністрації Коха, але фактично влада тут знаходилась в руках командування вермахту.

Після встановлення режиму кривавого терору розгортається і рух опору. На території Харківщини з'являються підпільні антифашистські організації. Фашисти всіма силами намагалися ліквідувати підпілля. Населенню Харкова зовсім не постачали хліба. Люди вимирали з голоду. Зростали ціни на товари першої необхідності, відчувався дефіцит цих товарів.

Широкими темпами розгорнулося мобілізація молоді на роботу до Німеччини. Це була пряма вказівка Коха, який мав за мету “відправити на роботу Німеччини максимальну кількість працездатних жителів України...”²² Судовий процес про звірства німецько-фашистських загарбників на території м. Харкова і Харківської області під час їх тимчасового окупації,. Х., 1945,с.8

15 березня виповнилося 60 років з того дня, коли фашисти почали другу окупацію Харкова, що продовжувалася п'ять місяців. Позаду залишилися мітинги, присвячені лютневому визволенню Харкова, вихід на рідній землі першого номера газети « Радянська Україна ». Харківська міська влада почала готуватися до відродження промислового гіганту - тракторного заводу. Вивчалися можливості ремонту бойової техніки Червоної Армії на промислових підприємствах міста. Можна уявити собі, як психологічно важко було харків'янам знову поринути в світ безправ'я і насильства, життя, повне душогубства, розстрілів і знущань.¹¹ Харків'яни - 2003. - №12. - 20-26 березня.

Мало, непростимо мало ми знаємо про життя наших земляків в окупації, яка простягнулася в загальному складі 20 місяців. Так, все це було, і ніхто не зможе цього заперечити. Але крім цих історичних і трагічних сторінок, було і щоденне життя рядових харків'ян, наповнене щоденною боротьбою за виживання - за окраєць хліба, стакан муки, відро води, в'язку дров. Залишаючи півмільйонне місто восени 1941 року, військові зливники вивели з ладу систему енерго і водозабезпечення, міський транспорт і всі комунальні служби.

Сьогодні, з позицій нашого часу, роздумуючи над цими фактами, поневолі задаєшся питанням, чи так це було необхідно.

Окупанти від цих диверсій постраждали менше всього - в них, як у кожній армії, було достатньо можливостей організувати для себе і виробництво енергії, і продуктів харчування - в багатьох випадках за рахунок того ж мирного населення. Чи так необхідно палити елеватор з запасами зерна, кондитерську фабрику з цукром і патокою замість того, щоб роздати це населенню. А зривати будівлі, які складали архітектурну славу Харкова - Держпром, Будинок проектів, Будинок РККА, Будинок піонерів і інші будівлі. Про підриви слід сказати особливо. Радіо міни, що були закладені раніше і приводилися в дію сигналами воронезької радіостанції, зробили свою справу - рознесли в клоччя штаб військового коменданта міста генерала Брауна, порушили, хоч і не надовго, роботу залізничного вузла. Але одне лише знищення будинку на вулиці Мироносицької разом з його жителями коштувало життя більше тисячі мирних жителів, що були схоплені на вулиці під заставу.

І це був не поодинокий випадок.¹¹ Харків'яни №12/80/ 20-26 березня. - с. 3

² Там.же с. 3

Зрозуміло, що однією із цілей цього діяння, було створення враження, що в місті діє сильна патріотична організація, що може проникнути скрізь і всюди.

Мирне населення Харкова з приходом окупантів опинилось у відчай. Користуючись державною системою постачання і забезпечення, зарплат, пайків, медичною і соціальною допомогою, воно, водночас, опинилось без навіть самих мінімальних засобів для свого існування.

Величезну самовідданість і енергію проявили в цих умовах жінки-матері, сестри, доньки сімей, що залишились без годувальників. Це вони були ініціаторами “ходіння на мінялку” - натурального обміну цінностей на продукти харчування в навколишніх селах Харківщини та інших областей України.

Хто тепер може сказати, яка кількість жителів була врятована від голоду? Але врятувалися від голодної смерті, холоду, інфекційних хвороб, терору окупантів, вивозу на роботу до Німеччини вдалося не всім. Проведений міською управою 1 травня 1943 року перепис населення показав, що в Харкові нараховується 193 тисячі 980 чоловік - на 200 тисяч менше, ніж до початку окупації.

Харків перебував під окупацією з 24 жовтня 1941 року по 23 серпня 1943 року з місячною перервою у лютому-березні 1943 року.

Під час воєнних дій і внаслідок окупації Харківщина зазнала великих збитків. Гітлерівці пограбували і зруйнували 500 підприємств союзної, республіканської і місцевої промисловості, електростанції, залізничний транспорт. Було вивезено до Німеччини електроустаткування, верстати, трактори, 230 тисяч тонн зерна, сотні тисяч голів продуктивної худоби. За останніми даними надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів німецько-фашистських окупантів визначила загальний збиток наукових і культурно-освітніх закладів Харківщини в розмірі 1,5 млрд. карбованців. Було пограбовано і знищено 1500 шкіл, 475 масових бібліотек (в тому числі бібліотеку ім. В.Г. Короленка), 37 вищих учбових закладів, 46 науково-дослідних інститутів, 14 театрів.

Пограбована фашистами була і Харківська картинна галерея, з якої було вивезено 96 картин українських, 185 картин західноєвропейських авторів, 12 гравюр і багато інших цінностей.

Висновки

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. як важлива складова частина другої світової війни залишила глибокий слід у історичній долі України і її народу. Вона не припинялася на території України 1225 днів і була ареною жорстоких кровопролитних боїв.

Про центральне місце України під час Великої Вітчизняної війни говорить той факт, що саме з Україною та з усіма південним напрямком як географічним її продовженням пов'язані основні і вирішальні події на всьому 4500- кілометровому фронті.

У дипломній роботі, на підставі документальних матеріалів, робіт істориків, історико-мемуарних праць учасників війни, досліджуються загальні засади, сутність та спрямованість такого важливого аспекту як окупаційна політика нацистів в Україні. Нацистську політику геноциду на окупованій території втілювали в життя як військові, так і цивільні окупаційні органи влади. Армія, вся система окупаційної адміністрації, насаджувала насилля, масовий і кривавий терор. З перших днів окупації на порушення статей 22, 23, 43, 45, 46 та 47 Додатку до Гаазької міжнародної конвенції 1907 року про закони і звичаї війни /підписаної і ратифікованої Німеччиною/ проводився масовий геноцид, тобто організоване і послідовне знищення мирних громадян.

З першого дня окупації українці повинні були виконувати закони і розпорядження німецьких чиновників.

Вони регламентували життя населення до найменших подробиць. На практиці це означало знищення всіх, кого вважали політичною опозицією.

Таким чином, цей устрій дістав назву “новий порядок”. Смерть чекала за протидію пограбуванню окупантами, за зберігання зброї, за користування електроенергією, за забруднення доріг і ще за багато що. Постійно діяла комендантська година. Населенню було дозволено ходити по вулицях з 5-ї години ранку до 8-ї години вечора. Той, хто затримується хоча б на п'ять хвилин після встановленого часу, мав бути розстріляний на місці. Під приводом боротьби з партизанами нацистське керівництво практикувало безпрецедентні за масштабом вбивство жителів окупованих територій.

Дослідженню підлягало питання трагедії військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 році на початок 1942. з 3,9 млн. радянських полонених в живих залишилося 1,1 млн. З них більша частина загинула від нелюдських умов утримання. В Україні за роки окупації було створено мережу таборів смерті для військовополонених.

І тільки в Києві були десятки стаціонарних і переносних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, Сиряцький табір, на Куренівці на території Києво-Печерської лаври. Умови там були настільки жахливі, що смерть від голоду вважали буденним явищем.

У Харківській області були теж утворені табори полонених, зокрема в с. Олексіївка.

В місті Лозова весною 1942 року було знайдено 1000 трупів полонених, покладених ярусами.

Таким чином, найбільш вірогідною і в основному документально підтвердженою цифрою загиблих в полоні воїнів Червоної Армії 1,8 млн. Однак проблема військовополонених в цілому і їх доля на окупованих землях України зокрема, не втратила своєї актуальності і тепер, й потребує подальшого вивчення.

Харківський музей Голокосту на сьогодні є єдиним в Україні. У Харкові, біля Стіни Суми, відкрито перший у країнах СНД пам'ятник Праведникам Світу.

Наслідки окупаційного режиму засвідчив у 1943 році Олександр Довженко: “Україна поруйнована, як жодна країна в світі. Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю”.

Окупаційний режим в Україні був одним з найстрашніших явищ в багатовіковій історії нашого народу. Він являв собою концентрований вираз сутності фашизму - криваву диктатуру.

Минуло майже шість з половиною десятиліть як пролунали залпи Другої світової війни, але інтерес до подій того часу не тільки не послабився, а, навіть посилився. Як свідчать сучасні розвідки істориків, багато аспектів, що стосуються окупаційного режиму в Україні, залишаються недостатньо дослідженими, отже, потребують нових звернень до архівів, музейних сховищ, спогадів очевидців. Відтворення історичної правди подій Другої світової війни залишаються нагальною задачею дослідників України.

Список джерел та літератури

1. Великая Отечественная война 1941-1945 в фотографиях и документах. М.: Планета, 1975-1980.-т.1-5

2. “В боях за Харківщину”. Спогади учасників Великої Вітчизняної війни. - Х., Прапор, 1973. - 225 с.

3. Дніпропетровська область в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945). Збірник документів і матеріалів. Дніпропетровськ, 1962. - 407 с.

4. Далеко за линией фронта: Воспоминания, документы и материалы. - Харьков,1977. - 88 с.

5. Жуков Г.К. Каким мы его помним. - М., 1988.,- 51с.

6. Жуков Г.К. Воспоминания и размышления 5.изд. К.1-3., М.;АПН,1983, - 368с.

7. Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині: Збірник документів. - Харків, 1977. - 105с.

8. Король В.Ю. Трагедія військовополонених. Свідчать архіви // Трибуна. - 1992. - №9. - 136с.

9. Катуков М.С. На острие главного удара. 2.изд. М.: Воениздат,1976- 45с.

10. Казаков М.И. Над картой былых сражений. - М: Воениздат,1971. - 121с.

11. Конев И.С. Записки командующего фронта. 1943-45. М.:Вооениздат,1981. -71с.

12. Кузнецов Н.Г. Курсом к победе. - М: Воениздат, 1975. - 53с.

13. Лелюшенко Д.Д. Москва-Сталинград -Берлин- Прага. 3 изд.М.: Наука,1975. - 39с.

14. Міжнародний суспільно-політичний щотижневик “Джерело життя”. - 29 вересня - 5 жовтня 2001, №38, -22с

15. Меруков К.А. На службе народу. - 3 изд. М.:Воениздат,1983, 87с.

16. Москаленко К.С. На юго-западном направлении 1943-1945. Воспоминания командарма. Кн.1-2. 3 изд. М.: Воениздат, 1979. - 95 с.

17. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів. - К.,1963. - 77с.

18. Нюрнбергский процесс над главными нацистскими преступниками. Сборник документов. Т.1-8, М.:Госюриздат,1957-1961 г.г.

19. Проблема военного плена. История, современность. Материалы Международной практической конференции 13-25 ноября 1997г. в 2-х ч. Ч.1 Вологда, 1997, - 168с.

20. Пересылкин И.Т. Связь в Великой Отечественной войне. -М.,-Наука,1973, - 44с.

21. Повідомлення Радянського Інформбюро, - К., Політвидав 1948. - 290с.

22. Покрышкин А.И. Небо войны. - 6-е изд. М.: Воениздат, 1980. - 216 с.

23. Рокосовский К.К. Солдатский долг. - 2.изд М.:Воениздат,1972, -76с.

24. Руденко С.И. Крылья победы. -М.:Воениздат,1976. - 34с.

25. Совершенно секретно! Только для командования. Стратегия фашисткой Германии в войне против СССР. Документы и материалы. - М.: Наука,1967. - 62с.

26. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны; в 3-х томах Документы и материалы. - М.:Наука,1967. -62с.

27. Скажи Дробецкий Яр. Очерки,воспоминания,документы,стихи. - Харьков, 1991 - 91с.

28. Україна в другій світовій війні: Уроки історії та сучасність. Матеріали міжнародної наукової конференції (27-28 жовтня 1944р.) - К., 1995, - 140с.

29. Харьковщина в годы Великой Отечественной войны июнь 1941-1943 г.г. Сборник документов и материалов. - Х, 1963.,81с.

30. Чайков В.И. Сражение века. - М.:Советская Россия,1975, - 37с.

31. Штеменко С.М. Генеральный штаб в годы войны. Кн1-2,3 изд. М.:Воениздат, 1982,

32. Безсмертя. Книга пам'яті України. 1941 - 1945. - К., 2000. - 189с Безыменский Л. Особая папа Барбаросса. - М.,1968. - 47с.

33. Бєлов Н. “Розпад гітлерівської осі”. - К.,Військидав,1973, -

34. Война в тылу врага. 1 вып. М.: 1974, -

35. Вторая мировая война. Краткая история. М.:Наука,1984, - 64с.

36. «В тылу врага» Про некоторые проблемы истории партизанского движения в годы Великой Отечественной войны. - М,-1974 - 121с.

37. Газета «Нова Україна» // 18 лютого 1942 р.

Размещено на Allbest.ru