Інститут імператорської влади в Японії

Історія формування японської держави. Закономірності цивілізаційної еволюції традиційних і суспільних державних інститутів Японії, проблеми її етно-політичного, соціально-економічного та духовного розвитку. Роль імператора в політичному житті Японії.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 26.01.2012
Размер файла 57,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План:

Вступ

Розділ І: Історія формування японської держави

Розділ ІІ: Державно-політичний устрій Японії

Розділ ІІІ: Роль імператора в політичному житті Японії

Висновки

Використана література

Вступ

Ця тема зацікавила авторку історією становлення державно-політичного ладу Японії, а також незвичайною роллю імператора країни, який являється її символом, а не повновладним керівником.

Предметом досліждення є закономірності та специфіка цивілізаційної еволюції традиційних і суспільних державних інститутів Японії, розглядаються пробленми її етно-політичного, соціально-економічного та духовного розвитку.

Специфіка політико-економічного ладу визначає якісні особливості соціально майнової стратифікації традиційних східних суспільств, котра також принципово різнилася від класичних європейських порядків. На відміну від Заходу, де наявність власності та її обсяг у руках конкретного індивідума визначали насамперед його соціальний статус у суспільстві, на класичному Сході все було навпаки. Тут перш за все ступінь причетності до влади визначала суворо-регламентований певними межами обсяг доходів і матеріальних благ, що їх отримує індивід від наявних у країні засобів виробництва. Лише співпричетність людини до станово-владної драбини визначала рівень добробуту кожної окремої особи, а ті, хто намагався вийти за межі негласно, визначених для них споживацьких рамок, рано чи пізно ставилися владою на місце.

Об'єктом дослідження курсової роботи є країна, яка зберегла монархічну форму влади, тоді як в інших країнах регіону монархії припинили своє існування. Японія - це країна, яка займає особливе місце у Східній Азії у відношенні свого політичного ладу.

У наші дні в високорозвинутій індустріальній державі Сходу - Японії спостерігається підвищений інтерес правлячих кіл до політико-ідеологічного використанню імператора як символу національної єдності. Це видно навіть поверховому спостерігачеві. А ось відповісти на запитання, чому в сучасній Японії настільки сильні монархічні настрої, не так-то просто. При спробах розібратися в ньому стає цілком очевидно, що неможливо оцінити роль імператора в сучасній Японії виключно з точки зору сьогоднішнього дня, не ризикуючи неминуче спотворити суть проблеми або ж виявитися лише в ролі розгубленого іноземця в таємничому світі східної культури. Досить сказати, що в тому або іншому вигляді нинішні положення імператора виявляються опосередкованим переосмисленням класичній міфології Японії і традиційних уявлень про імператора, висхідних до глибокої старовини. Іншими словами, якщо принцип історизму повинен лежати в основі будь-якого дослідження, то при вивченні проблем японської монархії він виявляється подвійно необхідний. Це зобов'язує простежити долю інституту імператорської влади в Японії та ідей, з ним пов'язаних, протягом всієї його довгого, більш ніж тисячолітній історії аж до наших днів.

Ідеологічний аспект для дослідження обрано виходячи з його провідного характеру для даної проблематики. Протягом всієї історії Японії монарх мав не стільки політичне, скільки культово-релігійну владу, що й визначило виняткове місце символіки, пов'язаної з верховним правителем, в офіційній ідеології.

Завданням курової є спроба показати взаємодію офіційної ідеології і масової свідомості на різних етапах японської історії. Саме взаємодія, оскільки, з одного боку, ідеї тенноізма нав'язувалися панівними класами простому народові, але, з іншого - культ імператора виростав і "знизу", з національної психології, світогляду, властивого японцям протягом багатьох століть, був пов'язаний з їх мистецтвом, релігією, традиційними уявленнями. Чимале значення для підтримання авторитету імператорської влади мало те, що міфологія і мистецтво відігравали дуже істотну роль в повсякденному житті народу.

Курсова робота складається з трьох рохділів. У першому розділі роботи висвітлюється питання про формування японської держави за правління різних імператорів, розвиток цивілізації в різних політичних та соціальних умовах.

У другому розділі розкривається питання про державно-політичний устрій Японії, про політичну систему країни на сьогоднішній день.

У третьому розділі йдеться про роль імператора у політичному житті Японії, його обов'язки та права.

японія держава імператор

Розділ І: Формування японської держави

Перші писемні згадки про стародавню Японію містяться в історичних хроніках 1 століття по Р. Х. китайської імперії Хань. У них зазначається, що стародавні японці вадзін проживали на островах у Східному морі, мали 100 малих країн та інколи надсилали данину Китаю. У «Книзі Пізньої Хань» збереглося повідомлення про посольство японського вана країни На, який в 57 році отримав від китайського імператора золоту печатку.

У зводі 3 століття китайської імперії Вей, «Переказі про людей ва», згадується 30 японських країн, серед яких наймогутнішою є Яматай. Повідомляється, що її правителька ван-жінка Хіміко утримувалась при владі використовуючи «чари для одурманювання населення». У 239 році вона відправила до Вей посольство з даниною і отримала від китайського імператора в подарунок титул "вана японців, друга Вей " та 100 бронзових дзеркал. Через ряд неточностей в оповіданні про Яматай історики й археологи досі не можуть узгодити місцезнаходження цієї політії. Одні локалізують її у регіоні Кінкі, а інші -- на півночі острова Кюсю.

З появою на міжнародній арені держави Яматай вона була змушена стати частиною китаєцентричної системи міждержавних відносин у Східній Азії. За цією системою, яка сформувалась за часів правління династії Хань, Китай розпочинав діалог із іноземними правителями лише у випадку визнання ними верховенства китайського імператора і сплати йому данини. Зі свого боку китайський імператор надавав іноземну правителю політичну підтримку та дозвіл торгувати з Китаєм.

У 4 столітті письмові повідомлення про Японію зникають. Китай поринув у міжусобиці, що спричинило ослаблення його міжнародного авторитету.

Водночас на Корейському півострові постали три держави -- Когурьо, Сілла і Пекче, які розпочали боротьбу за об'єднання Кореї. На цьому тлі в Японії також посилилися об'єднавчі тенденції.

Їх виразником стала держава Ямато, розташована у одноіменному регіоні сучасної префектура Нара. Письмові свідчення про початкову історію цієї держави відсутні, однак археологи пов'язують її посилення з поширенням культури курганів кофун у центральній Японії.

Припускають, що Ямато була федерацією. Її очолював вождь окімі, голова яматоських родів, який зосереджував у своїх руках усю релігійну і військову владу в державі. Йому корилася регіональна знать, яка об'єднувалася у великі роди удзі. Відповідно до статусу роду, вождь надавав його головам титули кабане, які визначали місце роду в урядовій ієрархії. Ця система державної організації називалась родово-титулярною.

Наприкінці 6 століття японський уряд очолив член імператорської родини Японії, принц Умаядо, більш відомий як легендарний принц Сьотоку. У 593 році його було призначено регентом Імператора-жінки Суйко. Від початку урядування принца відраховують період Асука (538--710), названий на честь політичного і культурного центру країни у районі Асука сучасної префектури Нара.

Принц Сьотоку взяв курс на перетворення аристократичної федерації Ямато на централізовану державу континентального зразка. У 600 році він відправив до китайської династії Суй перше посольство, прагнучи перейняти тамтешній досвід державного будівництва. Трьома роками пізніше принц запровадив у Японії систему 12 рангів, за допомогою якої намагався створити чиновницьку бюрократію континентального типу, пов'язану напряму з престолом. Наступним кроком Сьотоку було видання у 604 році «Конституції 17 статей», морально-етичного кодексу чиновників, у якому ідеалом країни проголошувалась централізована монархія.

Принц також прагнув укріпити міжнародний статус Японії шляхом досягнення рівноправних відносини з Китаєм. У 607 році він відрядив друге посольство до динатсії Суй. В документі обидва монархи визначались як рівні, що сильно розлютило китайську сторону. Остання традиційно вибудовувала відносини з іншими країнами на приматі вищості Китаю і вважала використання японським правителем китайського титулу «Син Неба» неподобством. Лише потреба союзників у війні з корейською державою Когурьо змусила китайців прийняти японську делегацію. У 608 році Сьотоку відправ чергову делегацію до Суй, але зважаючи на минулорічний інцидент використав для імені свого правителя новий нейтральний титул «Небесний монарх». У китайській столиці сприйняли його з задоволенням, як визнання японцями своєї провини і китайського верховенства, проте японська сторона розцінила прихильність китайців як визнання рівноправності між володарями їхніх країн. Згодом цей титул перетворився на частину імені японських монархів, яка перекладається сьогодні як «Імператор Японії».

У 618 році ослаблену Суй заступила нова китайська династія Тан, яка у середині 7 століття вторгалася до Корейського півострова. Це послужило сигналом Японії укріпити свій державний апарат і армію. Проте проведенню реформ заважав аристократичний рід Соґа, який після смерті принца Сьотоку встановив в країні диктатуру. Соґа но Емісі, син першого диктатора, нехтував Імператором і знаттю, а його первісток, Соґа но Ірука, знищив спадкоємця покійного принца. У результаті в Японії сформувалась таємна опозиція, яка прагнула скинути диктатуру і втілити в життя ідеал централізованої монархії. Її очолили спадкоємець престолу принц Нака но Ое та його підопічний Накатомі но Каматарі. 10 липня 645 року в імператорському палаці, на прийомі корейських послів, вони зарубали диктатора-сина Іруку і змусили диктатора-батька вчинити самогубство.

У зв'язку з цими подіями на трон зійшов Імператор Кокен, який став символом нової епохи. 17 липня 645 року, за китайською традицією, він вперше затвердив японський девіз правління «Тайка» (Великі перетворення), а 22 січня 646 року оголосив указ про реформи, що дав початок так званим «Реформам Тайка». Метою нового курсу було створення централізованої монархії континентального типу на чолі з Імператором. Одним з перших кроків на шляху реалізації цієї мети стало одержавлення усієї землі і населення країни.

Події в Кореї були шоком для японського імператора Тендзі, який побоюючись китайсько-корейського вторгнення ввів загальну військову повинність на основі системи «подвірних реєстрів», укріпив західні області замками, а на Кюсю розмістив постійних вартових і збудував фортецю поблизу тамтешньої адміністрації у Дадзайфу. Столиця країни була перенесена до захищеного міста Оцу.

У 672 році після смерті імператора Тендзі між його синами спалахнула боротьба за престол. В ній переміг принц Оама, який прийняв ім'я Імператора Темму. Конфлікт спричинив чвари між родовою знаттю і зменшив її вплив на столичний уряд. Користуючись цим, імператор розпочав прискорені реформи, спрямовані на централізацію управління. Вперше на китайський манер було впорядковано законодавство, складено офіційні хроніки і розроблено складну систему рангів і посад для чиновників. Реформаторський кур продовжила дружина правителя, яка після його смерті зійшла на трон під іменем імператора Дзіто.

У 701 році було складено перший монументальний японський Кодекс законів Тайхо. Державна система управління, що базувалась на ньому називалась «правовою державою». Хоча ці закони були написані за китайським зразком, вони мали чимало японських оригінальних положень. Разом із реформою законодавства, японці перейняли китайську монетарну систему і у 708 році почали випускати власну валюту.

У 710 році новою столицею Японії стало місто Хейдзьо, у районі сучасної Нари. 80-річну епоху, протягом якої воно виконувало функцію політичного центру країни, називають періодом Нара (710--794). Зразком для будівництва цього міста була китайська столиця Чан'ань. Уряду Хейдзьо підпорядковувались 66 провінцій, що поділялися на повіти і села. Кожна з них мала свою адміністрацію, очолювану провінціалом кокусі, якого призначали з центру.

Уся земля і проживаюче на ній населення проголошувалось державною власністю. Згідно з «Законом про видачу земельних наділів» чоловіки і жінки старші 6 років отримували від держави земельні наділи на одне покоління, за які повинні були сплачувати уряду податки врожаєм, місцевими товарами і тканиною, а також виконувати двомісячні трудові повинності раз на рік. Крім цього, дорослі чоловіки були зобов'язані проходити військову службу. Населення поділялося на вільний «добрий люд» і залежний «підлий люд». До останньої входила малочисельна група рабів. Столичне населення становило 100 тисяч осіб, з яких 10 тисяч були чиновниками. Ті з них, які займали високі ранги і були придворними імператора називалися аристократами куґе.

Успішні реформи сприяли зростанню населення, що, однак, призвело до виснаження державного земельного фонду та зменшення площі наділів. Для вирішення проблеми Імператор Сьому видав у 743 році «Закон про довічну приватизацію цілини», який заохочував підданих до освоєння цілинних земель і дозволяв існування приватної власності за умови сплати податків уряду. Хоча цей закон мав позитивний ефект на розвиток економіки, він підривав основи самої «правової держави», яка базувалася на приматі державної власності. Завдяки ньому розпочався процес формування приватного землеволодіння заможних аристократів та буддистських монастирів, урядовий контроль над якими поступово слабшав.

У 8 столітті боротьба за контроль над центральним урядом між аристократією і буддистськими монахами загострилась. Роль монаршого дому поступово занепадала. У зв'язку з цим, прагнучи позбутися впливу буддистів столичного району Нара, імператор Камму у 794 році переніс столицю країни до міста Хей'ан -- «столиці миру і спокою», яке з часом стала називатися Кіото. Добу, що почалась від заснування цього міста і закінчилась утворенням першого сьоґунату, іменують періодом Хей'ан (794--1185).

З нової столиці імператор розпочав реформи, спрямовані на оновлення «правової держави» і придушення аристократичного свавілля у регіонах. Було встановлено жорстокий нагляд центру над дотриманням «Закону про видачу земельних наділів» у провінціях. Селяни були звільнені від військової служби, а замість них захист провінційної адміністрації мусила виконувати місцева знать, яка формували загони так званих «здорованів» кондей. Крім цього було санкціоновано серію військових походів проти автохтонів півдня Кюсю і півночі Хонсю, з метою розширити кордони японської держави.

Після переносу столиці і налагодження виконавчої вертикалі, влада імператора укріплась і потреба у його безпосередньому втручанні у всі справи відпала. Проте водночас, зросла роль імператорських радників, посади яких узурпували представники роду Фудзівара. Вони усунули з великої політики інші аристократичні роди і стали постачальниками головних дружин імператору, перетворившись таким чином на родичів японських монархів. Голови роду Фудзівара виконували функції сессьо -- регентів малолітнього імператора, і кампаку -- радників дорослого імператора. Фактично, вони перейняли усю повноту влади в країні та започаткували правління регентів і радників від імені монарха. Апогеєм Фудзівара вважається 11 століття, доба головування Фудзівара но Йоріміті, сина Фудзівари но Мітінаґи, під час якої цей рід володів величезною кількістю приватних маєтків сьоен і займав усі провідні посади в уряді.

З початком 10 століття почала даватися взнаки нестача земель державного фонду, через що виконання «Закону про видачу земельних наділів» загальмувалось. Імператорський двір змінив курс і переклав збір податків на плечі провінціалів кокусі. Останні отримали джерело збагачення і призначили своїх управителів у регіонах. Водночас, заможні селяни почали покидати державні наділи і піднімати цілинні землі, щоб перетворити їх на приватні маєтки. Держава брала високий податок з таких маєтків, тому їхні власники дарували свою власність впливовим аристократам і монастирям, щоб платити менше. В обмін за це нові господарі призначали дарителів управителями у своїх володіннях. Таким чином формувався прошарок нової регіональної знаті з селян.

Між тим, у середині 11 століття на трон зійшов Імператор Ґо-Сандзьо, який не був родичем аристократів Фудзівара, і тому повів курс на відновлення абсолютної влади монарха. Його реформи були підтримані наступним Імператором Сіракавою. Він обмежив вплив регентів і радників Фудзівара на монарха тим, що у 1086 році достроково пішов у відставку, передав трон своєму синові, а сам й став його опікуном і радником. Таким чином було започатковане так зване «правління екс-імператорів», інститут інсей, який був покликаний оберігати династію від надмірного втручання аристократів. Завдяки успішній реалізації такого правління, рід Фудзівара, який впродовж 200 років використовував родинні зв'язки з імператорським домом для узурпації влади, втратив свої позиції в уряді.

Поряд з аристократами на військові посади імператорського двору стали приймати знатних самураїв. Поступово їх почали визнавати як окремий стан. На середину 10 століття регіональні самураї мали таку силу, що піднімали повстання проти центрального уряду -- в регіоні Канто на чолі з Тайра но Масакадо і у районі Внутрішнього японського моря під проводом Фудзівари но Сумітомо. Оскільки держава не мала регулярної армії, вона придушила виступи силами інших самураїв, тим самим сприяючи зростанню їхнього авторитету. У другій половині 11 століття на північному-сході країни двічі спалахували бунти, які були розбиті силами кантоських самураїв. Їхній командир Мінамото но Йосіїе здобув собі славу найуспішнішого полководця усієї Східної Японії.

1156 року між Імператором Ґо-Сіракава й екс-Імператором Сутоку виникло гостре протистояння, що поділило рід Фудзівара на два ворогуючі табори. Розгорівся збройний конфлікт, ареною якого стала столиця. В обох таборах все більшу політичну силу почали здобувати професійні військові -- самураї. За свідченням монаха Дзієна, очевидця подій і автора хроніки «Записки дурня», в країні наступила «епоха воїнів».

1159 року спалахнула нова війна за лідерство у столиці між самурайськими родами Тайра та Мінамото, у якій Тайра но Кійоморі розбив сили Мінамото но Йосітомо. Укріпивши союз із імператорським двором, Кійоморі став першим самураєм, який посів найвищу урядову посаду Міністра Великої політики. Він витіснив аристократів з оточення імператора, змусивши того одружитись зі своєю дочкою. Завдяки цьому члени роду Тайра зайняли найвищі пости при дворі й отримали багато нових маєтків.

Врешті-решт проти Тайра сформувалась потужна опозиція. Після того як Кійоморі силою змусив посадити на Імператорський трон свого 1-річного онука, дядько малолітнього хлопця, принц Мотіхіто, закликав усіх самураїв Японії повалити диктатуру ненависного родича. Серед опозиціонерів найбільш впливовим був Мінамото но Йорітомо, який після війни 1159 року був засланий родом Тайра до провінції Ідзу регіону Канто. Заклавши у місті Камакура свою ставку і підкоривши собі самураїв регіону, він відправив проти ворога армію на чолі зі своїм молодшим братом Йосіцуне. Розпочалась нова війна Мінамото і Тайра, яка закінчилась знищенням роду диктаторів у 1185 році у битві при Данноура.

Після ліквідації Тайра, Мінамото но Йорітомо отримав від імператорського двору право призначати в усі провінції країни своїх військових губернаторів сюґо і земельних голів дзіто, які виконували функції наглядачів над приватними і державними землями. Винищивши могутній рід муцівських Фудзівара і підкоривши регіон Тохоку, він став повноправним лідером самураїв Японії. У 1192 році Йорітомо був призначений на посаду «Великого сьоґуна -- завойовника варварів» і заснував перший самурайський уряд, Камакурський сьоґунат. Таким чином, у країні почало діяти дві системи влади -- монаршо-аристократична у Кіото, і військова у Камакурі. Сьоґун гарантував недоторканність володарям старих земель і надавав нові за віддану службу; у відповідь ті присягали на вірність йому і служили в уряді та війську. Час функціонування цього сьоґунату називається періодом Камакура (1185--1333).

Після смерті Йорітомо, його васали з роду Ходзьо, знищили ряд впливових самурайських володарів і захопили реальну владу в уряді. Вони вбили третього сьоґуна з роду Мінамото і перетворили цю посаду на номінальну. Запрошуючи на пост голови Камакурського уряду аристократів і представників Імператорської родини, Ходзьо керували від їхнього імені як радники сіккени. У 1221 році екс-Імператор Ґо-Тоба, плануючи відродити централізовану державу і ліквідувати двовладдя, підняв у Кіото повстання проти сьоґунату. Проте цей виступ закінчився поразкою, у результаті якої самурайський уряд підпорядкував собі столицю, двір і західні регіони країни. Щоб закріпити успіх, у 1232 році Ходзьо Ясутокі встановив перший самурайський звід законів, «Список покарань», який став зразком для наслідування законодавцями пізніших епох.

У 14 столітті, із занепадом сьоґунату, рід Ходзьо взяв курс на централізацію управління, що викликало невдоволення самурайства у регіонах. Цим скористався Імператор Ґо-Дайґо, прибічник сильної монархічної держави, який підняв повстання проти Камакурського уряду, але зазнав поразки і був засланий на острови Окі. Його син принц Морійосі продовжив боротьбу і за підтримки провінційних самураїв на чолі з Кусунокі Масасіґе тривалий час протистояв арміям Ходзьо. Коли у 1333 році Імператор Ґо-Дайґо втік із заслання, на його бік перейшла регіональна знать. Один із її лідерів, Асікаґа Такаудзі, ліквідував органи влади сьоґунату у Кіото, а інший, Нітта Йосісада, атакував Камакуру і знищив сам сьоґунат разом із родом Ходзьо.

Після смерті Йосіміцу, сьоґунат почав поступово втрачати контроль на регіонами. Реальну владу у країні захопили сьоґунські радники і військові губернатори з провінцій. У 1467 році, через протистояння радників Хосокави і Ямани щодо призначення наступного голови сьоґунату, спалахнула війна, яка отримала назву смути Онін. Вона дала початок тривалим міжусобицям самурайства у столиці і регіонах, так званому періоду Сенґоку, «епосі воюючих країн» (1467--1615). Сьоґун остаточно втратив свою роль всеяпонського лідера і гаранта стабільності. Для Японії нормою стали соціальні катаклізми: заколоти і повстання низів проти верхів. Так, у 1486 році, провінції Ямасіро місцеві самураї вигнали усіх урядовців і 8 років самостійно керували регіоном, а у 1488 році послідовники секти Дзьодо-сінсю захопили владу у провінції Каґа і утримувати її близько століття.

З початку 16 століття новими володарями у регіонах поступово стали голови місцевих самурайських родів, які скинули своїх учорашніх господарів -- військових губернаторів. Ці голови, які називалися даймьо, порвали з центральною владою і розпочали формування власних родових «держав». Вони конфісковували приватні і державні землі на свою користь, переставали перераховувати податки до столиці і організовували великі родові армії з місцевої знаті. Резиденції володарів знаходилися у гірських замках, у підніжжя яких закладалися призамкові торговельно-ремісничі містечка.

Після смерті Тойотомі Хідейосі місце всеяпонського лідера зайняв Токуґава Іеясу. 1600 року, заручившись підтримкою більшості володарів, він розбив у битві при Секіґахара опозицію роду Тойотомі і за наступні 15 років ліквідував цей рід. 1603 року Іеясу отримав від Імператора посаду сьоґуна і відкрив новий сьоґунат у місті Едо. Час існування цього останнього самурайського уряду називають періодом Едо (1603--1867).

В добу панування сьоґунату Японія була федерацією. Одна четверта частина усіх земель країни належала роду сьоґунів Токуґава, а решта -- трьом сотням регіональних володарів даймьо. Останні поділялися на групи «родичів», «давніх васалів» і «нових васалів», залежно від рівня залежності від сьоґуна. Всі володарі мали власні автономні уділи хани, розмір яких визначав центральний уряд. Для профілактики повстань він обмежував політичні права підлеглих «Законами для військових домів», а також виснажував фінанси їхніх автономій обов'язковими відрядженнями до урядової резиденції в Едо. Сьоґунат також конфіскував усі земельні володіння Імператорського двору, зобов'язавшись утримувати його власним коштом.

На початку 17 століття самурайський уряд був зацікавлений у контактах з європейськими країнами і припинив переслідування християн. Прагнучи розширити міжнародну торгівлю і зосередити у своїх руках левову частку прибутку від неї, сьоґунат впровадив у 1604 році ліцензування японських кораблів, які вирушали закордон, переважно у країни Південно-Східно Азії. Проте протистояння в Японії протестантських Англії та Голландії з одного боку та католицьких Іспанії і Португалії з іншого, загрожувало втягнути японський уряд у конфлікт цих держав. У зв'язку з цим Японія повела курс на обмеження контактів з Європою та її колоніями, що згодом отримав назву сакоку.

Протягом 17 -- середини 19 століття, незважаючи на розрив із Заходом, Японія продовжувала підтримувати дипломатичні і торговельні зв'язки зі своїми традиційними партнерами: Китаєм, Кореєю, Рюкю і айнами. Уряд торгував з ними на Дедзімі, Цусімі, Сацумі та півдні Хоккайдо.

Японське суспільство періоду Едо було становим і складалося з 4 великих груп: військовиків-самураїв, селян, ремісників і купців. Країною керували виключно представники першого стану. Поза становою системою знаходились парії, які займалися непрестижними роботами: утилізацією відходів, прибиранням, тюремною службою.

1825 року сьоґунат видав директиви, спрямовані на посилення берегової оборони, однак довго протистояти іноземному тиску не міг. У червні 1853 року до Японії прибула військова ескадра США під командуванням Меттью Перрі, яка силою змусила японців прийняти лист президента США з вимогою почати торгівлю. Голова японського уряду пообіцяв надати відповідь за рік і скликав для цього всеяпонські збори знаті. Втім спільного рішення вони не прийняли, а факт їхнього скликання похитнув авторитет сьоґунату. В січні 1854 року Перрі вдруге прибув до Японії й, загрожуючи війною, домігся підписання договору. Згідно з ним, сьоґунат відкривав для США два порти, а також дозволяв будувати в них американські поселення і консульства. Невдовзі подібні договори були підписані із росіянами, британцями та французами. 1858 року японці знову зробили поступки іноземним державам і уклали з ними нерівноправні договори, що позбавили Японію митної незалежності.

На тлі дипломатичних невдач та інфляції в країні виник опозиційний громадський рух «Шануймо Імператора, виженемо варварів!». Проти його лідерів сьоґунат розгорнув репресії. Серед покараних опинилися мислителі Токуґава Наріакі та Йосіда Сьоїн. У відповідь, 1860 року, невдоволені зарізали голову уряду, ініціатора політичних переслідувань, через що престиж сьоґунату знову постраждав.

Центрами антиурядової опозиції виступали західнояпонські уділи Сацума-хан і Тьосю-хан. На хвилі ксенофобських настроїв вони розв'язали сацумсько-британську й сімоносекську війни 1863 року, але зазнали поразки. Усвідомивши технічну відсталість Японії від Заходу і небезпеку колонізації, уділи розпочали модернізацію війська і переговори із Імператорським двором. 1864 року, для придушення опозиції, сьоґунат здійснив перший каральний похід проти Тьосю й змінив його керівництво. Проте наступного року в уділі стався переворот і опозиціонери повернулися до влади. 1866 року, за посередництва Сакамото Рьоми, Сацума і Тьосю уклали таємний союз з метою повалення сьоґунату та відновлення Імператорського правління. Завдяки цьому другий каральний похід сьоґунату в Тьосю закінчився розгромом урядових військ.

1866 року новим сьоґуном став малодосвідчений Токуґава Йосінобу. Одночасно замість покійного Імператора Комея на трон зійшов 14-річний Імператор Мейдзі. Сьоґун планував створити замість сьоґунату новий уряд за участі кіотської аристократії та регіональних володарів, в якому сам отримав би посаду прем'єр-міністра. З цією метою він зрікся посади і 9 листопада 1867 року повернув повноту державної влади імператору. Цим скористалася антисьоґунатівська опозиція, яка 3 листопада 1868 року в односторонньому порядку сформувала новий уряд і прийняла від імені імператора указ про реставрацію імператорського правління. Сьоґунат Токуґава ліквідовувався, а екс-сьоґун усувався від влади, втрачаючи титули і землі. Ця подія завершила період Едо та ознаменувала кінець півтисячолітнього домінування самураїв у японській політиці.

Розділ ІІ: Державно-політичний устрій Японії

У відношенні свого політичного ладу Японія займає у Східній Азії зовсім особливе місце. У інших країнах регіону монархії припинили своє існування ще на початку XX століття, і впродовж вже багатьох десятиліть ніхто всерйоз не говорить про їхнє відродження. У Китаї, Кореї, В'єтнамі монархістів практично немає - а от у Японії майже немає республіканців.

Це пов'язано не тільки з розходженнями в політичній історії цих країн, але з розходженнями в прийнятій там концепції монархії. У всіх інших країнах Далекого Сходу ідейною основою монархії була розроблена ще Мейдзи теорія «мандата Неба», за якою право на владу давалося кожної чергової династії тимчасово і умовно. Рано чи пізно це право віднімалися , як покарання за накопичені помилки і аморальні вчинки правителів.

Довгий час Японія була країною з типовою азіатською системою влади, звертаючи увагу на інтереси держави, а не на окремих громадян. І тільки нова Конституція Японії 1947р. внесла кардинальні реформи в політичну структуру країни.

На сьогоднішній день політична система країни тримається на трьох гілках влади: законодавчої, виконавчої і судової. Вищими органами кожної влади являються відповідно Національний парламент, Кабінет міністрів і Верховний Суд. В парламенті зосереджені законодавчі обов'язки, він навіть має право вносити зміни до конституції Японії. Парламент вибирається всенародним голосуванням і складається з двох палат: Палати представників або Нижньої палати(480 місць) і Палати радників або верхньої палати(252 місця).

Членство в палаті представників засновано на пропорційному поданні від префектур, в той час як Палата радників вибирається згідно з пропорційно-мажоритарного принципу. Палата представників розпоряджається бюджетом і здійснює угоди з іноземними країнами.

Члени Палати представників вибираються терміном на 4 роки, а члени палати радників - на 6 років, але кожні 3 роки половина місць в Палаті радників оновлюється за результатами виборів.

Парламент Японії може працювати в трьох режимах: звичайної сесії, позачергової сесії і спеціальної. Звичайні сесії скликаються раз на рік, в січні, і продовжуються 150 днів.

Японське керівництво ґрунтується на парламентській кабінетній системі. Виконавчою владою керує Кабінет міністрів, до якого входять не більше 20-ти міністрів. Вони несуть колективну відповідальність перед парламентом. Прем'єр міністр завжди являється членом паламенту. Він має право назначати і звільняти міністрів, які обов'язково мають бути цивільними, а не військовими ібільшість з них мають бути членами парламенту. З 2001 р. до 2006р. прем'єр- міністром Японії був Дзюнітіро Коідзумі. З 2006 року прем'єр-міністром був вибраний Сіндзо Абе.

Адміністративна влада зосереджена в руках губернатора і зборів. Губернатор і члени зборів обираються прямим голосуванням жителів. Японія - перша в Азії країна з парламентським управлінням. Головним нової Конституції є надійна гарантія основних прав людини всім громадянам країни.

Японія - конституційна монархія, як Англія, Данія або Швеція. Імператор Японії не має ніякої законодавчої та виконавчої влади.

Імператорський трон успадковується членами імператорської сім'ї по чоловічій лінії. Згідно з Конституцією, імператор не має суверенної влади. Всі дії, які стосуються державних справ, імператор має здійснювати за порадою і зі схвалення Кабінету міністрів, що несе відповідальність за них.

Тепер в Японії править імператор Акіхіто. Він народився в Токіо 23 грудня 1933р. Це перший син імператора Хірохіто та імператриці Нагако. Зійшов на трон 7 січня 1989р. після смерті батька, який правив Японією найбільше з усіх японських імператорів - 62 роки. Короноція відбулася 12 листопада 1990 р. Імператор Акіхіто відомий також як і вчений, і частково він займається питаннями по класифікації риб. Він опублікував багато наукових робіт. Наприклад : в 1984 і 1993рр. в були видані книги про риб Японії. У імператора Акіхіто та імператриці Мітіко троє дітей: принц Нарухіто і Фуміхіто, принцеса Саяко.

В Японії станом на жовтень 2009 р. налічується такі політичні партії : 1. Демократична партія Японії - ДПЯ. Заснована у вересні 1996 р. колишніми членами Соціал-демократичної партії "Сакігаке". Голова ДПЯ - Юкіо ХАТОЯМА. Генеральний секретар - Ітіро ОДЗАВА. 2. Комуністична партія Японії - КПЯ (Ніхон Кесанто - Nihon Kyosanto). Заснована 15 липня 1922 р. До жовтня 1945 р. була на нелегальному становищі. 31 жовтня 1973 р. у КПЯ влилась Народна партія Окінави (НПО), створена в 1947 р. Почесний голова КПЯ - Кендзі МІЯМОТО, голова Президії ЦК КПЯ - Тецудзо ФУВА, голова Секретаріату ЦК КПЯ - Кадзуо СІЇ. 3. Ліберально-демократична партія - ЛДП . Заснована 15 листопада 1955 р. в результаті об'єднання Ліберальної і Демократичної партій. Налічує 1 млн 50 тис. членів (2008 р.). Голова ЛДП - Садакадзу ТАНІГАКІ. Генеральний секретар - Тадаморі ОСІМА. Голова Політичної ради - Сігеру ІСІБА.

Голова Виконавчої ради - РютароТАНОСЕ. 4. Нова Комейто ( New Komeito). Центристська партія. Повна назва Партія чистої політики. Заснована 17 листопада 1964 р. Саморозпустилась 5 грудня 1994 р. Відновлена 7 листопада 1998 р. на об'єднавчому з'їзді Нової партії миру (НПМ) і партії Комей, створених у 90-х роках на базі Комейто. Налічує 400 тис. членів (2006 р.). Лідер - Акіхіро ОТА з 31 серпня 2009 р. пішов у відставку. Генеральний секретар - Кадхзуо КІТАГАВА. 5. Нова народна партія - ННП . Створена 17 серпня 2005 р. Лідер - Тамісуке ВАТАНУКІ. Генеральний секретар - Хісаокі КАМЕЙ. 6. Соціал-демократична партія Японії - СДПЯ . До лютого

1991 р. - Соціалістична партія Японії (СПЯ). З 1 лютого 1991 р. носить нинішню назву. Заснована в 1945 р. на базі об'єднання довоєнних соціал-демократичних партій і груп. Налічує 41 тис. членів (1997 р.). Входить до Соціалістичного інтернаціоналу. Лідер - Мідзухо ФУКУСІМА .

Розділ ІІІ: Роль імператора в політичному житті Японії

Походження японського імператорського дому оповите дивацтвами, легендами і забобонами. Ось хоча б один дивний факт: правляча династія не переривалася протягом, принаймні, півтори тисячі років. Інший факт: на відміну від європейських монархів, на відміну від усіх інших японських сімей, будинків, кланів і пологів, імператорський дім не має прізвища - річ немислима для Європи. Положення правлячого дому в Японії було настільки своєрідним і міцним, що ніякої прізвища йому просто не було потрібно.

Фігура японського "імператора" була священною. Але це була інша, відмінна від Європи священність. Це була своєрідна недоторканність - в тому сенсі, що японський імператор не ставав предметом мальовничого або словесного зображення або ставав у мінімальному ступені. Японський імператор нагадує синтоїстське божество, яке, як правило, теж ніколи не відтворюється.

У глибоку давнину правитель Ямато називався просто-напросто "великим паном". Раз були панове, був серед них і великий пан. Тобто правитель був всього-на-всього першим серед рівних. Перша і головна особливість японської монархії - її незмінність. Офіційна версія історії монархії, що існувала з незапам'ятних часів і до 1945 р., свідчила, що династія була заснована в 660 р. до н.е. богинею Аматерасу, яка особисто передала своєму онукові Дзімму імператорські регалії (дзеркало, меч, і яшму). Ті, хто не дуже вірять у реальність сонячної богині Аматерасу, намагалися і намагаються відшукати більш земні корені династії Ямато. Пошуки ці, швидше за все, безнадійні - історія роду дійсно йде в глибоку старовину. Коли майже півтори тисячі років тому, у VII ст. н.е., Складалися перші японські хроніки, у їхніх авторів не залишалося пам'яті про ті часи, коли клан Ямато не був правителем японський племен. Вже тоді здавалося, що цей клан існував і керував завжди. Ймовірно, його історія почалася в ті часи, коли протояпонські племена через Корею переселялися до Японії, тобто в самому початку нашої ери. Є деякі смутні натяки, які дозволяють припускати, що клан Ямато - спочатку корейського походження. Однак все це залишається об'єктом швидше домислів, ніж наукового дослідження. Безперечно одне: японська правляча династія дійсно є найдавнішою на планеті. Відповідно до традиції, нинішній імператор Акіхіто є 125-м імператором династії.

Атрибутами імператорської влади в Японії є МЕЧ, ДЗЕРКАЛО, і яшмова ПЕЧАТКА. Залізні мечі та бронзові дзеркала знаходять при розкопках древніх курганів, тобто вже тоді вважали, що вони володіють сакральної силою. Печатка на всьому Далекому Сході є атрибутом певних владних повноважень. Раніше, до початку всеосяжного китайського впливу, роль преси виконувала магатама - пластина з напівдорогоцінного каміння, виконана у формі коми. Всі три регалії передаються з покоління в покоління при вступі нового імператора на престол.

Герб імператорського дому - це шістнадцятилисткова хризантема. Часто зображується як сучасна державна символіка - наприклад, на закордонних паспортах. В японській культурі хризантема вважалася знаком довголіття, що пов'язано з відомою стійкістю хризантеми перед холодами. Легенда повідомляє, що біля однієї річки на скелі росло безліч хризантем. Роса з квіток скочувалася у воду, і ті люди, які пили воду з річки, відрізнялися відмінним здоров'ям і довголіттям. Звідси і відбувається повір'я: вино, настояне на пелюстках хризантеми, подовжує життя до 8000 років.

Правлячий рід Японії вважав себе нащадком головного божества синтоїстського пантеону - Аматерасу. Домінуюче положення цього роду було спочатку обумовлено спорідненістю з божеством сонця. Саме кровну спорідненість забезпечувало імператору і його нащадкам трон, всі інші міркування не грали ніякої ролі. Ніхто з можливих суперників імператорського роду не міг претендувати на те, що, у випадку скинення правлячого дому, хто-небудь визнає його законним господарем. Тому і спроб повалення імператора в японській історії майже не спостерігається.

Аж до поновлення Мейдзі порядок спадкування в Японії не був визначений. В даний час престол передається тільки по прямій чоловічій лінії. До цього часу імператором або ж імператрицею теоретично міг стати будь-який представник правлячого роду. Тому безплідність імператора або ж відсутність в його потомстві синів не призводило до переривання династії, як це траплялося в європейській і російській історії. Тим не менше, більш прийнятним все одно вважалося заняття престолу прямими спадкоємцем.

За вельми рідкісними винятками, японський імператор ніколи не володів тією повнотою розпорядчих повноважень, якими володіли його європейські та російські монархічні колеги. Так, абсолютно неможливим виглядає поява японського імператора на театрі військових дій в якості верховного головнокомандуючого. Імператор не покидає меж столиці, не подорожує ні по країні, ні, тим більше, за кордон, оскільки головна функція імператора - це перебування в сакральному центрі, тобто в палаці. Імператор бере участь у ритуалах як первожрец синто, йому роблять поклоніння як живому божеству, але він зобов'язаний підтримувати чистоту ритуальну і тому не стосується мирських справ. Сам факт перебування його на престолі самою надійною гарантією того, що справи в країні йдуть як треба. Інша найважливіша функція імператора - мовна, оскільки саме від його імені проголошувалися укази. Ще однією функцією імператора було управління часом - справу, якою в стародавніх суспільствах зазвичай займалися жерці. Становили в кінці року календарі від імені самого правителя поширювалися по всіх установах і провінціях. Таким чином, саме імператор був "господарем" майбутнього часу і регулював його хід. Імператор мав право і на перейменування девізу до закінчення терміну своїх повноважень. Ніяких чисто церковних календарів у країні не існувало. Контроль над минулим часом здійснювався імператором з допомогу літописів - саме за його велінням вони складалися чиновниками, а не монархами, як повелося в Росії.

Структура японської влади протягом останніх півтори тисяч років була така, що реальними розпорядчими повноваженнями майже завжди мав не сам імператор, а інша людина або інститут, що робило імператора принципово невразливим для будь-якої критики, яка могла б бути спрямованою на його адресу. В давнину це був голова роду. У середньовіччі це були військові правителі - сегуни, які отримували формальне призначення государевим указом. У новітній час функцію з управління країною взяли на себе парламент і уряд.

Нинішній статус імператора, який прийнята після закінчення другої світової війни конституція визначає як символ єдності нації, цілком вписується в історичні реалії. Усі соціологічні опитування показують, що людей, які виступали б за скасування інституту імператора, надзвичайно мало.

За порадою і схваленню Кабінету (ст. 7) імператор робить наступні дії:

1. Опублікування поправок до Конституції, законів, урядових указів та міжнародних договорів;

2. Скликання Парламенту;

3. Розпуск Палати представників;

4. Оголошення загальних парламентських виборів;

5. Підтвердження призначень і відставок державних міністрів та інших передбачених законом державних служб відповідно до закону, а також повноважень, мандатів, послів і посланців;

6. Підтвердження амністії та помилування, пом'якшень покарань, звільнень від виконання вироків і відновлення в правах;

7. Дарування нагород;

8. Підтвердження ратифікаційних грамот та інших передбачених законом дипломатичних документів;

9. Прийом іноземних послів і посланців;

10. Відправлення церемоній.

У концепції Мейндзи монарх є не більш ніж управителем, обраним Небом для вирішення земних справ до більшого щастя підданих. Благополуччя народу та держави - її вища мета, і він (і його нащадки) залишаються на престолі остільки, оскільки вони здійснюють цю мету. У свій час вони будуть зміщені і замінені більш гідними на даний момент кандидатами. По суті, конфуціанський монарх є лише свого роду першим чиновником, призначеним на цю посаду вищими силами і володіє обмеженим правом передачі влади в спадщину. У японській же концепції імператорська влада є незмінною і встановленої раз і назавжди з волі богів. Правляча сім'я була обрана богами у незапам'ятні часи - строго кажучи, імператори самі були нащадками богів та богами.

Безумовно положення імператора як спадкоємця богів по прямій лінії сприяло стабільності династії. З іншого боку, статус імператора як своєрідного верховного жерця традиційної японської релігії Сінто аж ніяк не передбачав, що він повинен обов'язково мати реальну політичну владу. І дійсно, нинішня ситуація, коли японський імператор, оточений усілякою пошаною, не має зовсім ніякого впливу на прийняття політичних рішень, аж ніяк не є винятком. Швидше навпаки - у такому становищі перебувало і більшість його предків. Вже ранні імператори фактично були маріонетками в руках своїх канцлерів, а з XII ст. виникла система спадкових головнокомандуючих (сьогунів), до яких реально і перейшла верховна влада в країні.

У нових умовах залишилася незмінною і інша вікова традиція - політична пасивність імператора. У більшості випадків він просто автоматично стверджував рішення, приготовані реальними правителями країни.

Складена в штабі окупаційних військ і перекладена на японський конституція 1947 р. у статті 1 проголосила імператора «символом держави і єдності народу», але не передбачила для нього ніяких обов'язків - крім чисто ритуальних, на кшталт відкриття чергової сесії парламенту. Наступні півстоліття Хірохіто, що залишився «символом держави», вів досить замкнутий спосіб життя, займаючись в основному морською біологією, в якій з часом отримав світове визнання. Взагалі інтерес до біології характерний для імператорської сім'ї, багато членів якої є біологами (нинішній імператор Акіхіто - іхтіолог, автор 25 наукових статей).

У 1989 р. Хірохіто помер, і на хризантемовий трон вступив його син Акіхіто. Нинішній японський імператор народився в 1933 р. і навчався на економічному факультеті Університету Гакушюін, в якому за традицією здобували освіту японські аристократи. У 1959 р. спадкоємець престолу одружився на Седа Мітіко. Шлюб цей наробив чимало шуму, тож як обраниця Акіхіто не була аристократкою. Дочка багатого підприємця, мультимільйонера, вона з точки зору традиціоналістів була всього лише простолюдинкою. Її рід не належав ні до старих, ні навіть до «нової» аристократії, яка отримала титули європейського зразка в другій половині XIX століття. До того ж, Акіхіто, який часто зустрічався з Мітіко, граючи в теніс, сам вибрав в її якості кандидатки - і став першим за багато століть імператором, який сам вибрав собі дружину (вибір, звичайно, стверджувала спеціальна комісія).

Втім, син Акіхіто - народжений в 1960 р. нинішній наслідний принц Арухіто пішов ще далі. Він сам довго і наполегливо залицявся за своєю обраницею Масако, дочкою кар'єрного дипломата, колишнього радника посольства Японії в Москві і представника Японії в ООН. Сама Масако була однією з небагатьох жінок, що працюють на кадрових посадах в японському МЗС, і спочатку відкинула свого принца. Енергійної випускниці Гарварду зовсім не хотілося сідати у золоту клітку японського імператорського дому і підпорядковувати все своє життя вимогам етикету та контролю всюдисущого Управління справами двору.

Що почалося в 1989 р. правління Акіхіто багато в чому відрізняється від правління його батька. Новий імператор явно прагне зробити японську монархію більш «відкритою», більш схожою на вцілілі європейські монархії. Показово, що в 1989 р., вступаючи на престол, Акіхіто заплатив податок зі спадщини свого батька. Імператорська подружжя зараз часто відвідує спортивні та культурні заходи, лікарні, благодійні установи - коротше кажучи, імператор веде себе не як синтоїстський верховний жрець, а як «сучасний» європейський монарх. Чи виправдана ця політика? Питання складне. Подібна поведінка європейських монархів багато в чому відображає настрій їх підданих, які давно вже втратили те шанобливе ставлення до суспільної ієрархії, яка була властива європейцям століття тому. Сучасна європейська монархія не може спиратися ні на містику, ні на звичку до ієрархії, звідси і прагнення до «раціональною», «дешевої» і «відкритою» монархії. Японське суспільство теж поступово змінюється - і, швидше за все, в тому ж самому напрямку. Однак зміни ці залишаються повільними, і особливого тиску на монархію поки немає. Так що, можливо, рішення зробити монархію більш доступною і земної у стратегічному плані є помилковим, хоча в плані тактичному воно явно додало монархії популярності.

У будь-якому випадку, положення монархії в Японії представляється досить міцним. Республіканського руху в країні немає і, здається, не передбачається. Японська імператорська сім'я уникнула долі своїх східноазіатських сусідів - в тому числі і завдяки тому, що далекі предки сучасних японців досить вибірково поставилися до праць великого китайського мудреця Мейдзі.

Імператор є символом Японії, Який втілює духовне об'єднання японської нації

Висновки

Перша ранньокласова держава на території Японії утворилося в IV н.е. на базі племінного союзу Ямато. З кінця XII в. до середини XIX в. (з деякими проміжками) державна влада перебувала в руках військово-феодальних правителів - сьогунів (імператор залишався релігійним главою держави). Спочатку XVII в., із установленням сьогуната Токугава, Японія виявилася закритої для зовнішнього світу. Самоізоляція Японії була перервана в 1853р., коли Японія підписала зі США договір, відкривши для американських кораблів ряд портів. Аналогічні договори були укладені з деякими іншими країнами, у тому числі з Росією (трактат про торгівлю, 1885р.). По першому російсько-японському договорі границя між двома країнами була проведена між островами Уруп й Итуруп. Сахалін залишився в спільному володінні . Ліквідація режиму сьогуната й відновлення влади імператора після революції 1867 - 1868р. розчистили шлях для капіталістичного розвитку Японії. З кінця XIX в. Японія встала на шлях війн і територіальних захоплень.

Але Конституція 1947р. проголосила суверенну владу народу, демократичні права й волі. Імператор втрачав владних функцій. Японія відмовлялася від застосування збройної сили як засобу рішення міжнародних суперечок. Ці реформи заклали основу для наступного швидкого економічного розвитку країни, вивівшого її в число провідних держав світу, для формування своєрідної системи соціальної й політичної стабільності.

Японія - конституційна монархія. Відповідно до діючій з 1947р.

конституції імператор є “символом держави і єдності народу”, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада. Вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган - парламент, що складається із двох палат: Палати представників (512 депутатів) і Палати радників (252 депутата). Строк повноважень депутатів Палати представників - 4 роки, палати радників - 6 років ( з переобранням половини складу кожні три роки). Виконавча влада здійснюється Кабінетом міністрів на чолі із прем'єр-міністром.

Є.М. Жуков, Д.І. Гольдберг, А.Л. Гальнєрін, П. Дуус, А.А Ніколаєв - ототожнбвали середньовічну Японію з феодальною, а К.Сіодзава взагалі запропонував доповнити класичну формаційну концепцію додатковим проторабовласницьким ладом як перехідним етапом від первіснообщинної Японії до рабовласницької.

Науковці «Країни Вранішнього Сонця» вважають, що ініціатором створення самурайських дружин виступили аристократичні родини нефудзіварського походження, які в добу Хейан були позбавлені владних перспекти у столиці. Стверджується також , що джерелом формування самурайства виступмли простолюдини, а держава, боячись сепаратизму губернаторів, всіляко обмежувала процес «мілітаризації» провінцій. Що ж стосується західної японістики, то там найавторитетнішою токою зору на цю проблему залишається концепція Дж. Сенсома, який вважав, що після розвалу в Японії державної надільної системи і взагалі занепаду аристократичної системи державності «Країну Вранішнього Сонця» заполонили розбійники.

Які ж уроки можна винести з цієї курсової роботи :


Подобные документы

  • Причини та наслідки кризи феодального режиму Токугавского сегунату у Японії, формування антисегунскої опозиції і селянські повстання. Договірні відносини Японії з іноземними країнами у 70-90 роках ХІХ століття. Програма реформування імператора Муцухіто.

    реферат [14,1 K], добавлен 10.11.2010

  • Історико-політичне підґрунтя появи Японії на світовій арені. Зняття ізоляції та початок міжнародної співпраці в епоху Мейдзі. Світові війни та конфлікти як сходинки до політико-соціальних реформацій. Соціокультурна база японської гегемонії на Сході.

    курсовая работа [70,6 K], добавлен 06.01.2014

  • Епоха Мейози, яка відкрила широкий простір для розвитку капіталістичних відносин у Японії, поставила перед японським суспільством нові завдання по всіх галузях життя: політиці, економіці, культурі, ідеології.

    реферат [6,0 K], добавлен 07.06.2006

  • Визнання права Японії на німецькі володіння в китайській провінції Шаньдун, вибух патріотичних антияпонських виступів, пов'язаний з цим. Зовнішньополітичне становище Китаю з початком японської агресії. Ідеологія індійського національно-визвольного руху.

    презентация [1,3 M], добавлен 28.11.2013

  • Характеристика політичного становища в Україні в 17-18 ст. Аналіз соціально-економічного розвитку України за часів Гетьманської держави, яка являє собою цікаву картину швидкого політичного і культурного зросту країни, звільненої від польського панування.

    реферат [26,6 K], добавлен 28.10.2010

  • Вивчення історії утворення, державного устрою, соціально-політичного та культурного життя Спарти. Огляд спартанської полісної системи. Опис комплексу перетворень соціально-економічного і правового характеру Лікурга. Перемога Спарти в Пелопоннеській війні.

    реферат [41,3 K], добавлен 21.04.2014

  • Причини підводної війни у Атлантиці. Основні етапи морських битв, їх вплив на подальший хід Другої світової війни. Напад японської авіації на американську військово-морську базу Перл-Харбор у Тихому океані. Бойові дії Японії в Південно-Східній Азії.

    реферат [22,9 K], добавлен 31.03.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.