1. Утворення Троїстого союзу.

Утворенню Троїстого союзу передував ряд інших подій, зокрема, таких як виникнення нової сильної держави- Німеччини, яка пертендувала на домінуючі позиції серед інших країн в міжнародних відносинах того часу, а також виникнення Союзу трьох імператорів (розпочалось у 1872 і остаточно сформувалось в 1873 р.) як союзу російського, австрійського та німецького імператорів, що в результаті було воєнно-політичною коаліцією. В результаті такого союзу був заключений ряд воєнних конвенцій.

Уся діяльність Німеччини була направлена на послаблення та ізоляцію Франції, але окрім того, на запобігання створенню антинімецької коаліції

Але пріоритетом у створенні коаліції для Німеччини була в першу чергу Австро-Угорщина, що вилилось у підписання антиросійського договору 1879 року, що в результаті було створенням першого воєнного блоку в Європі в умовах нової ростановки сил у світі. Договір передбачав взаємну допомогу військами, допомогу всіма можливими засобами в разі нападу Росії на одну з договірних сторін, а під час нападу іншої д-ви -- доброзичливий нейтралітет сто-рін.

Отже, саме цей договір став основою у подальшому формуванні Троїстого союзу.

Німеччина та Австрія шукали союзників. Таким союзником стала Італія у 1882 році, яка була зацікавлена в послабленні італійських позицій в ПН. Африці. В результаті з Італією було заключено секретний договір про виступ Австрії та Нім на боці Італії в разі нападу Франції, це ж саме стосувалось Італії. Австрія ж була резервом на випадок вступу у війну Росію. Згодом було підписано ряд окремих австр.-італ. та нім.-італ. Угод, атакож ряд договорів які втсановлювали чинність попередніх та встановлювали термін дії.

Але Італія хоча формально і залишалась членом Троїстого союзу, все ж внаслідок брит-нім.протиріч та митної війни з Францію, зблизилась з нею і підписала угоду про нейтралітет у випадку війни з Німеччиною.

Т.С. розпався у 1915 році у зв'язку вступом Італії до 1 світової на боці Антанти.

2. Політика США та європейських держав щодо Японії кін 18- поч 19.

У силу величезної географічної далекості далекосхідного регіону від Європи великі континентальні держави звернули на нього увага лише в другій половині XIX сторіччя. Якщо Великобританія прагнула закріпити там свій статус провідної колоніальної держави, то в Росії й Франції був один об'єднуючий мотив - на Далекому Сході й Париж, і Петербург сподівалися знайти компенсацію за виявлену ними слабість у Європі (у ході Кримської й франко-прусской воєн). договори європейських держав і США із Країною Висхідного Сонця (японо-американський 1854 р., японо-англійський 1854 р. і російсько-японський 1855 р.) передбачали всього лише відкриття деяких японських портів - Хакодате, Симода й Нагасакі - для торгівлі з іноземцями; але дані угоди не передбачали анексії й установлення контролю над Японією.

Правда, відносно цієї країни (так само, як і у відношенні Китаю) неодноразово застосовувалася "дипломатія канонерок": так, 5 вересня 1864 р. з'єднана ескадра з 17 англійських, американських, французьких і голландських судів бомбардувала порт Симоносеки, зруйнувала його форти й висадила десант в 2 тис. чіл. Японський уряд змушений було після цього виплатити 3 млн. дол. контрибуції. Уряду Англії, Франції й США активно втручалися й у внутрішні справи Японії.

Завдання звільнення Японії від нерівноправних договорів було практично вирішене до 1894 р., коли, нарешті, був підписаний англо-японський торговельний договір, що передбачала відмова від однобічних переваг західних держав у Японії (начебто екстериторіальності); і із цього часу зовнішня політика Токіо були підлеглі не завданню захисту реальних національних інтересів, а завданню експансії.

Яка ж була реакція великих держав на прояв агресивності Японії в японсько-китайській війні? Не реагувати була не можна: ця війна показала, що Японія - це не просто ще одна дрімуча й дика азіатська деспотія, начебто Циньской імперії; що Країна Висхідного Сонця перетворюється в сильного суперника за вплив на Далекому Сході. У свою чергу, і Далекий Схід миттєво перетворювався з міжнародної глушини в один з епіцентрів світової політики.

Британія була на боці Японії (про що свідчив, зокрема, і японо-англійський договір 1894 р., що, властиво, і відкрив можливість японської агресії проти Китаю). У Лондоні розраховували використовувати зростаючу міць Японії проти Росії.

У Петербурзі були явно стривожені: на далекосхідних рубежах імперії, які залишалися в той час зовсім неукріпленими (досить сказати, що прямого залізничного сполучення з російським Далеким Сходом у той час не було: не була побудована не тільки Транссибірська магістраль, але й Кругобайкальская залізниця; через Байкал переправлятися доводилося взимку на санях, а влітку діяла поромна переправа), раптово виник сильний і небезпечний ворог. У ході Особливої наради під головуванням великого князя Олексія Олександровича 1 лютого 1895 р. було вирішено підсилити Тихоокеанську ескадру й, крім того, зав'язати стосунки з європейськими державами, переважно із Францією, із приводу угоди про колективний вплив на Японію, у випадку, якщо дії Японії, насамперед у Кореї, будуть порушувати істотні російські інтереси.

Германія в той період була особливо схильна підтримати Росію на Далекому Сході. У Берліні в той період почали, здається, прозрівати щодо тої прірви, у яку зштовхнула Німеччину антиросійська дипломатія канцлера Каприви, і тому там усіляко обхаживали Росію, прагнучи вбити клин між Росією й Францією й насолити Англії. От чому 8 квітня 1895 р. германський уряд виразив безумовну згоду підтримати російський демарш перед Токіо.

А після згоди Німеччини підтримати російські вимоги Париж тим більше не міг відмовити Росії. Зрозуміло, обидві держави мали свій інтерес у цьому конфлікті: якщо німці хотіли відволікти увагу Петербурга від європейських, особливо балканських справ (і, крім того, поучаствовать у розділі Китаю), те французи хотіли б взяти участь у спільних російсько-французьких проектах експлуатації Китаю (і тим самим ще більше прив'язати Петербург до Парижа у фінансовому відношенні).

Отже, 23 квітня представники Росії, Німеччині й Франції одночасно зажадали від японського уряду відмови від Ляодунського п-ова. Тим самим великі держави брали на себе роль захисників Китаю від зазіхань Японії. До цього часу Росія зосередила на Тихому океані значні військово-морські сили, які могли серйозно загрожувати комунікаціям між японськими військами на континенті й островами. Зштовхнувшись із настільки значним демаршем, Японія була змушена відмовитися від територіальних придбань на материку. По Симоносекскому мирному договорі (1895 р.) Китай був зобов'язаний виплатити Японії 230 млн. лан (460 млн. руб.); визнавалася незалежність Кореї.

На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.

Наприкінці XIX століття змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.

З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.

Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.

Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.

Ситуація скалась таким чином, що Японія стала активним гравцем на міжнародній, арені, що характеризувалось підвищенням експансіонізму - вона цікавилась Кореєю та Китаєм, а також Сибіром, тобто їхніми ринками сировини для розвитку своєї промисловості і швидко отримала перемогу над ним 1895 році і захопила Тайвань та Ляодунь. Тому всі подальші дії були пов'язані саме з діяльністю там. Це занепокоїло всі країни: Росію, Німеччину. Францію, Британію, адже всі мали тут свої інтереси і всі втручались у китайські справи. Під тиском Ляодунь було повернуто Китаю але Росія брала його в аренду.

Що ж до США, то в 1899 році американський уряд вимагав рівних для себе умов наряду з європейськими державами в Китаї, що називалось доктриною Хея. Всі європейські країни її прийняли.

Але в цей час в Китаї виникло боксерське повстання. Європейські країни: ВБ, Франція, Німеччина, Росія а також Японія домовились послати туди об'єднані воєнні сили. В результаті Китай зоб.виплатити контрибуцію. Під час самого повстання між ВБ та Німеччиною велися переговори щодо принципу «відкритих дверей» в Китаї, тобто про рівні позиції сторін в цій країні, але за допомогою переговорів Німеччина хотіла втягнути Японію та ВБ проти Росії, оскільки Росія намагалась закріпитись в Китаї шляхом заключення ряду договорів з китайським урядом, зокрема щодо Манджурії. Всі інші країни намагались недопустити поширенню російського впливу в там, таким чином Росія опинилась в ізоляції.

Всі ці вищеназвані країни намагались «не відставати» від Японії: Росія хотіла мати незамерзаючі порти, а також будувала Сибірську желізну дорогу; Німеччина вела переговори з Японією але й підштовхувала Росію до вступу з нею у війну, це робилось задля свободи дій проти Франції; Франція була союзницею Росії хоча няких активних дій в її підтримку фактично не приймала; Японія вела переговори і з Німеччиною із Англією, щоб запобігти підтримці у випадку війни з Росією.

В результаті було підписано брить-яп.угоду проти США, Німеччини та Росії, де закріплялись сфери впливу в Китаї та Кореї а також нейтралілет у випадку війни проти Японії.

Всі ці події лежали в основі подальшого російсько-японського конфлікту і визивали протиріччя між усіма країнами. Щодо приводу загострення рос-яп протиріч, то в ньому фігурувала Манджурія- Росія вимагала від Японії признати, що вона знаходиться поза її інтересами Японія вимагала визнання свого протекторату над Кореєю та на вирівнювання її прав з Росією в Манджурії. Всі вимоги ставились в ультимативній формі. Але в 1904 році, не дивлячись на виконання Росією вимог, Японія розійрвала дипломатичні стосунки з Росією. Так розпочалась російсько-японська війна 1904-1905 рр.

Росія була менш сильною у воєнному плані ніж Японія, особливо на морі, тому на перших порах Росія програвала, що внесло свої корективи у політику всіх зацікавлених країн. Зокрема ВБ та США не хотіли посилення Японії, Франція взагалі була проти всього цього, адже всі сили Росії знаходились не в Європі, а на Далекому Сході, Німеччина ж була цьому тільки рада, прикриваючи російський тил. Всі країни вирішили що з війною пора б уже закінчувати. В цій війні США підтримували Японію від якої та отримувала фінансову допомогу, від Англії також, розраховуючи при цьому виснаження Росії та Японії. .

Посередником виступив американський президент Т.Рузвельт. На цей час Японія економічно та фінансово була слаба, тому виступило за мир. Росія понесла тяжкі втрати, що також зумовило бажання миру. Переговори розпочались в місті Портсмут і закінчились Портсмутським миром у вересні 1905 року. На переговорах основні протиріччя виникли щодо острова Сахалін та виплаті значної контрибуції Росією. Японія зобов'зувалась вивести свої війська з Манджурії, Росія поступалась Ляодуньом, порт-артуром та частиною Сахаліну.

В результаті війни та миру позиції Росії та її міжнародний авторитет на Далекому Сході було підірвано.

3. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення.

Польське повстання являло собою збройний виступ за відновлення незалежності Польщі від Росії. Падіння авторитету Росії після Російсько-кримської війни 1853-1856 зумовило надання деяких поступок Польщі. Це повстання відбувалось у позитивних для себе міжнародних умовах. На відміну від попереднього повстання 1830-31 воно підтримувалось європейськими країнами, зокрема Францією, і відбувалось воно на тлі протиріч з європейськими державами. Фактично воно було засобом тиску на Росію з боку Франції та Великої Британії, де остання приямала участь через загострення протиріч на Середній Азії. ВБ та Франція висунули Росії вимоги про надання Польщі політ, свобод та скликання міжнар. конференції з польського питання; вони були відхилені Росією. Австрія дотримувалась нейтралітету, а Прусія підписала з Росією воєнну конвенцію про взаємодопомогу у придушенні повстання. Тимчасовий уряд в Польщі вже встиг встановити дипломатичні стосунки з Францію, Великою Британією, Швецією, Італією та Туреччиною.

Усі сили повстанців було знищено.

4. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті.

До кінця 17 ст. Московська держава існувала фактично ізольовано від інших європейських країн, що негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку. В XVIII в. Росія вступила в якості дикого й злиденного Московського Царства, у якого зовсім не було морського флоту, і лише кілька боєздатних полків. Ні про яку серйозну участь у великій європейській політиці такої Росії, що була набагато менш цивілізованої в той час, чим Туреччина, не могло, зрозуміло, бути й мови.

В XVIII в. Росії, нарешті-те, удалося вирішити ті основні зовнішньополітичні завдання, які країна не могло вирішити із часів Івана Грозного, а саме:

1) надійно убезпечити свої південні рубежі;

2) забезпечити вихід до морів, Балтійському й Чорному;

3) об'єднати східнослов'янські народи, спадкоємців Київської Русі - росіян, українців і білорусів - у єдиній державі.

Це обставина не могла не сприяти загальному економічному й культурному підйому країни.

На той час в Східній Європі Росія лише набирала силу, тому домінуючу роль тут грала Швеція. Вихід на міжнародну арену Росії спричинявся прагненням Росії отримати вихід до Балтійського моря, а також у протистоянні зі Швецією. Був оформлений Північний союз (антишведська коаліція)- Росія, Польща, Данія, Саксонія, створення якого було зумовлено приходом нового короля до влади в Швеції, після чого монархи європейських країн виступили проти нового Карла 12. Швецію підтримувала Британія.

Розпочалася Північна війна 1700-21. На перших порах Данія зазнала поразки, а в 1706 році капітулювала і Польща. Карл 12 почав наступ на Росію, але в 1709 році його армію було розбито під Полтавою. Згодом Данія відновила воєнні дії. До антишведської коаліції приєдналась Прусія.

В результаті війни було підписано Амстердамський мир, який дещо послабив позиції Швеції та змусив піти на поступки. 1718 року Росія отримувала територіальні здобутки, хоча і повертала зайняту Фінляндію. Британія, Данія та Швеція підписали договір проти Росії.

В результаті цієї війни Росія підняла свій міжнародний авторитет та стала Російською імперією. Росія захопила Естонію, частину Латвії, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою.

Хоча при виході Росії на міжнародну арену невдачею була російсько-турецька війна 1711-13 років після якої Росія віддавала Туреччині Азов.

5. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.

Рос.-франц. мирний договір підписаний в Тільзиті 1807 передбачав: поширення на територію Росій-ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон-тинентальну блокаду Великої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів-ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція -- між Росією і Туреччиною. Наполеон хотів використати Росію у боротьбі проти Британії , в якій Росія за його планами мала об'явити війну, а Олександр 1 хотів довести до кінця війну з Туреччиною.Конвенцієї 1808 року договори в Тільзиті підтверджувались.

Російсько- французькі відносини почали погіршуватись після війни Наполеона з Австрією, коли Галичину він віддав Герцогству Варшавському, а не Росії. Наполеон хотів послабити Росію через примушення до приєднання до континентальної блокади. Через введеня мита на французькі товари Росією Франція сприйняла це як економічну війну і почала підготоку до фактичної війни з Росією. Війна розпочалась 1812 року. Поступово Наполеон просувався вглиб Росії але під Москвою потерпів поразку. Після битви французи ще зайняли Москву але так і не дочекавшись мирних пропозицій росіян армія була вимушена розпочати відступ на захід, який завершився майже повною загибеллю його армії.

6. Англо-бурська війна 1899-1902 та її міжнародні наслідки.

Була війною в Південній Африці. Приводом до війни став статус іноземців (уітлендерів) яким бурський уряд відмовляв у повноті їхніх політичних прав. 1899 року в жовтні бури оголосили про війну з Англією. Хоча Англія зайняла обидві столиці бурів, вони розпочали партизанську війну внаслідок чого війна затягнулася і лише в 1902 році був підписаний мир.

Хоча бури були змушені підписати мир, воєнні дії, які затягнулись нанесли удар по міжнародному престижу Англії. В цей момент загострюються її відносини як і з Росією, так і з Францією. Англії потрібно було паралізувати можливість втручання з Європи, оскільки в цій війні Англія показала свою слабкість.

7. Міжнародні відносини в період війни американських колоній за незалежність.

Боротьба за незалежність в Америці розпочалась у 1775 році. Тривалість- 8 років, по 1783.

1776 року американцями була прийнята декларація про незалежність.

З початком воєнного конфлікту європейські держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англії в цій війні, що значно б її послабило, 2. вони собі не могли дозволити відкритого протистояння.

Спочатку воєнні дії складалися не на користь повстанцям, американська армія була навіть близька до катастрофи. Тому американська дипломатія взялась за задачу забезпечення міжнародної підтримки з боку Європи через фінансові та диплдоматичні засоби. Після оголошення Декларації американці послали свого представника до Франції, від якої диплмоати хотіли отримати як мінімум фінансову допомогу, а згодом і воєнну підтримку. Франція ж була готова надавати допомогу, хоча і неофіційно. З Францією було підписано договори про торгівлю та про союз, після цього Франція фактично вступала у війну. До союзу приєдналась Іспанія. Франція ж виступала гарнтом незалежності США. Іспанія пред`являла права на Флориду, Франція на вест-індські колонії, США на Американський континет та на Бермуди.

В цей час в Європі була створена Ліга нейтральних країн, в яку входила більшість незалежних держав.Ліга проводила політику «озброєного нейтралітету» у відповідь нападу англійців на торгові судна цих країн. В 1781 році був перелом в воєнних діях. Французи та американці отримали перемогу над англійцями. Англія була змушена вести переговори. Був підписаний Версальский договір 1783 року. Англія визнавала незалежність США та виводила свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду.

В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена.

8. Англо-американська боротьба за Панамський канал.

Британський уряд шукав зближення з США і намагались всіляко уникнути спорів з ними. Але тут Сша намагались забезпечити собі контроль над Панамським каналом. Ще декілька десятирів тому Англія та США зобов. охороняти нейтралітет цього каналу, який був проритий між Тихим та Атлантичним каналом. Але 1898 року був підписаний новий договір: будувати майбутній канал мали США, а сам канал мав бути вільним для торгових та воєнних суден усіх держав. Але фактично нейтралітет та свобода плавання належали США. До того Панамський канал був частиною Колумбії. Америка створила на тому місці Панамську республіку, яка оголосила про незалежність, а відтак США признали його та окупували.

9. Антифранцузькі коаліції.

Антифранцузькі коаліції -- військ.-політ, союзи д-ав Європи, спрямовані на відновлення влади монархічної династії Бурбонів у період Великої франц. рев-ції, а згодом на протидію завоюванням наполеонівської Франції. Існу-вало 7 коаліцій, кількість її держав-учасниць постійно змінювалась.

1-а коаліція 1792-97 започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Фран-цією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На бере-зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. кня-зівства. Основна проблема коаліції -- суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.

Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.

Із підпи-санням Кампоформійського миру 1797 між Фран-цією та Австрією й початком англ.-франц. пере-говорів 1-а А. к. припинила своє існування.

2-у коаліцію 1799-1802 створено для обме-ження франц. впливу в Швейцарії, Голландії, Півн. Італії та Єгипті. Основні її учасники -- Австрія, Велика Британія, Неаполітанське ко-ролівство, Росія й Туреччина. Розпад коаліції почався після поразок Австрії при Маренго та Гогенліндені 1800. Активну дип. роботу про-водила Франція для виведення Росії з війни. Сепаратний Паризький мирний договір між Францією та Росією підписано 26.09.1801, за яким остання вийшла зі складу 2- А. к. і вона розпалась після підписання Францією з Австрією та з Великою Британією.

Незадоволення Лондона умовами останнього, торг, блокада з боку Франції, а також побою-вання щодо можливості десантування армії Наполеона 1 на Британські о-ви спонукали брит. уряд до активної дип. роботи щодо ство-рення

3-ї коаліції 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом,б під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи-нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805.

До 4-ї коаліції 1806-07 увійшли Пруссія, Росія, Ганновер, Саксонія, Брауншвейг і Саксен-Вей-мар. Велика Британія, за ініціативи якої була створена коаліція, та Швеція входили до неї, але не брали участі в бойових діях. Прус, війська були розбиті в битвах при Єні та Ауерштеді

Після входу Наполеона І в Берлін нім. союзники Пруссії увійшли до Рейнського союзу, який підтримував Францію. Рос. армія зазнала поразки під Фрідландом

Офіційно завершенням існування 4-ї А. к. стало підписання Тільштського миру 1807. Військ, кампанії 3-ї й 4-ї коаліцій були вкрай невдалими для її учасників. Унаслідок перемог Наполеона І суттєво змінилося становище в Європі, фактичним правителем якої він став.

З усіх континентальних європ. д-ав Наполеон І не мав контролю лише над Росією. Франц І мусив відмовитись від титулу імператора Свя-щенної Римської імп. і почати іменувати себе імператором Австрійським. Пруссія втратила половину своїх територій і населення. Британія почала сепаратні переговори з Францією. Для Росії наслідки поразок не були катастрофіч-ними, але її економіка потерпала від нав'язаної Тільзитським миром Континентальної блокади.

5-а коаліція березень -- жовтень 1809 склада-лася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повер-нути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра-тила велику частину своїх територій. Після зни-щення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.

6-а коаліція 1813-14 створювалась у лютому -- серпні 1813. До її складу увійшли Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Голландія, Іспанія, Португалія, Швеція та Мекленбург.

Остаточний перелом на користь коаліції відбувся після поразки Фран-ції в битві під Лейпцігом. Австрія та Пруссія не бажали повного розгрому Напо-леона І, побоюючись надзвичайного підсилен-ня Росії. За їхньою ініціативою в червні 1813 і в лютому 1814 Франції пропонували укласти мир, але ці пропозиції були відхилені.Союзні війська зайняли Париж. Наполеон І зрікся престолу й був засланий на о. Ельба. Існування 6-ї А. к. припинилось із повним розгромом Франції, поваленням влади Наполеона Бона-парта й підписанням Паризького мирного дого-вору 1814.

У 1815 країни-учасниці Віденського конгресу 1814-15 вимушені були створити 7-му коаліцію для війни проти Наполеона І, який висадився на півд. березі Франції, швидко дійшов до Парижа й відновив свою владу. Війська коаліції завда-ли остаточного удару в битві при Ватерлоо 18.06.1815. Після перемоги коаліція підписала Паризький мирний договір 1815 із Францією припинаила існування.

10. Внутрішні та зовнішні причини Французької революції 1789.

Французька революція 1789 року була кризою абсолютизму. Внутрішніми причинами революції були глибокі супереності між торговцями,селянством робітниками з біднотою, які були політично безправними, проти дворянства. А саме, невдоволення викликала система громадської неріності між третім станом та духовнством і дворянством з іншиї сторони. Щодо торгівлі, то абсолютизм був так би мовити гальмом у її розвитку, адже влада чинила опір будь-яким ревормам та послабленню феодальної залежності селянства та підтримувала монопольські привілеї. Всі ці суперчності поглиблювалися торгівельними та фінансовими кризами середині країни. Була й інша причина революції - а саме, збереження (і навіть загострення в нових умовах) англо-французьких протиріч. У Лондоні не без підстави думали, що революційний Париж куди більш активно й рішуче буде відстоювати інтереси французьких промисловців і торговців.

Революція у Франції викликала занепокоєння у колах європейських монархій.

11. Лондонська конвенція 1841 року. Режим чорноморських проток.

Лондонська конвенція 1841 про про-токи -- Перша багатобічна конвенція, що встановлює міжнародну регламентацію режиму проток.

Багатостороння міжнар. угода, підписана представниками Австрії, Ве-ликої Британії, Пруссії, Росії, Туреччини та Франції. Вперше у дип. практиці була спе-ціально присвячена регламентації режиму чорноморських проток.

Підтверджувала т. зв. «давнє правило Османської імперії», згідно з яким у мирний час протоки залишались закритими для військ, кораблів усіх д-ав, і зобов'язувала Туреччину не допускати в мир-ний час у протоки жоден інозем. військ, корабель.

Відповідно до цього договору, султан, на першу вимогу пануючи, повинен був закрити Босфор і Дарданелли для іноземних судів. Тим самим західні держави (Англія й Франція) втрачали єдиного стратегічного напрямку, з якого вони й могли завдати удару по Російській Імперії (південь) а центральні держави, Австрія й Пруссія, були не небезпечні для Росії.

Режим проток у військ, час не ви-значався. За султаном закріплювалось право надавати дозвіл на проходження протоками легких військ, кораблів, що знаходились у роз-порядженні інозем. дип. місій дружніх д-ав. Підписання конвенції ліквідувало переваги Росії у встановленні режиму проток двосто-ронніми рос.-тур. домовленостями. Режим чорноморських проток, встанов-лений конвенцією, в цілому зберігся до Першої Світової війни.

12. Проект Шувалова 1887 та договір перестрахування.

Договір «перестрахування» 1887 - під-писаний О6.1887 в Берліні таємний дого-вір між Росією та Німеччиною.

У 1887 закін-чився термін дії Союзу трьох імператорів, Росія відмовилась його поновлювати через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Нім. канцлер О. Бісмарк запропонував укласти двосторонню нім.-рос. угоду, яка пізніше отримала офіц. назву «Договір "перестрахування"». Відповідно до цієї угоди, Росія брала на себе зобов'язання залишатися нейтральної, якщо тільки Німеччина не нападе на Францію, а Німеччина - зберігати нейтралітет за умови, що Росія не нападе на Австро-Угорщину

«Застраху-вавшись» проти Росії та Франції за допомогою австрійсько-німецького союзу 1879 і Троїстого союзу за участі Австро-Угорщини та Італії, Німеччина «перестраховувалася» шляхом укла-дення дог-ру з Росією, щоб перешкодити її зближенню з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти.

Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий нейтралітет у випадку війни однієї з них із будь-якою третьою д-вою. Однак це поло-ження не стосувалось випадків нападу Ні-меччини на Францію чи Росії на Австро-Угорщину. Німеччина визнавала «історично придбані» права Росії на Балканському піво-ві; сторони зобов'язались протидіяти будь-якій спробі порушити там статус-кво, а також під-тверджували обов'язковість принципу закритості проток Босфор і Дарданелли для військ, кораблів усіх країн.

У додатковому таємному протоколі Німеччина обіцяла Росії моральну й дип. підтримку для захисту входу в Чорне море, тобто при встановленні Росією контролю над чорноморським протоками. Ця обіцянка мала на меті втягнення Росії в авантюри на Бл. Сході та в зоні чорноморських проток, що могло спровокувати її зіткнення з Британією. Німеч-чина також зобов'язалася не давати своєї згоди на відновлення на болг. престолі принца Батенберзького.

Договір був укладений на 3 роки, і термін його дії закінчився в червні 1890, коли Бісмарк уже пішов у відставку. Новий уряд Капріві відмовився від його подовження, вва-жаючи, що він заважатиме зближенню Німеч-чини з Британією і зміцненню союзу з Австро-Угорщиною.

13. Криза Вестфальської системи міжнародних відносин та перегрупування сил в Європі в 18 столітті.

Вестфальська система міжнародних відносин утворилась після підписання Вестфальского миру.(24 жовтня 1648р) і сформуваласься як євроцентричний світ, де провідні європ. міжнародні актори розгор-нули б-бу за поділ світу, поклавши кінець гло-бальній ізольованості цивілізацій та культур. В. с. м. в. стала першим досвідом систематизації міждерж. відносин. Деякі засади В. с. м. в. залишились й у Віденській системі міжнародних відносин.

(Віденська система міжнародних від-носин -- система міжнародних відносин, вста-новлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віден-ський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на  спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.)

В основу В. с. покладено імперсь-кий принцип контролю геогр. простору в межах колоніальних імперій.

У період існування В. с. остаточно сформувались Британська Ні-мецька,Французька імперії. 1877 тур. султан узяв собі титул «Імператор осма-нів». Росія стала імперією раніше, ще 1721.

В. с. встановила новий ба-ланс сил великих держав -- Австрії, Великої Бри-танії, Пруссії, Росії та Франції. Розпочалась епоха «європейського концерту» -- балансу сил між європ. д-вами, основою якого було співробіт-ництво між великими державами. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій, нею став Священний союз. Відповідальність за мир покладалась на великі держави, вона реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру.

Особливості В. с. полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, Велика Британія і Франція вже всту-пили у фазу наук.-техн. прогресу, Австрія та Пруссія в цьому відношенні відставали, а Росія ще перебувала на периферії тенденцій модер-нізації економіки та суспільства.

(У 1850-х В. с. зазнала істотних змін адже через Кр. війну 1853-56 було порушено принципи балансу сил, проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії розпався Священний союз, закінчилась епоха домінування Росії в Європі. Росія відійшла на другий план, продемонстрував-ши свою техн. і соц. відсталість.

У XIX ст. зростав міжнар. авторитет Пруссії як потужної у військ.-екон. плані д-ви. її перемога у франко-прусській війні 1870-71 і проголошення Німецької імп. стали ще однією кризою В. с, а проблема Ельзасу і Лотарингії -- каменем спотикання на європ. континенті, що мало негативні наслідки для збереження системи балансу сил.

Виникнен-ня в Європі двох нових потужних міжнародних акторів, Німеччини та Італії спо-нукало великі д-ви до нарощування своєї військ., екон. і політ, могутності, активізації колоніальної експансії, внаслідок чого загострились міждерж. суперечності у В. с. Німеччина, яка перетворилась на провідну континентальну д-ву, була найбіль-шою мірою зацікавлена в перегляді статус-кво. За її ініціативою був створений Троїстий союз, що став першим військ, союзом мирного часу у В. с. На противагу Троїстому союзу Великою Брита-нією, Францією та Росією був створений інший військ, союз -- Антанта. Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь. В. с. фактично перестала Існувати.)

14. Відношення провідних європейських держав до Французької революції 1789 року.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії ( 1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії.

Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.

Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті були кроком назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот.

У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).

У першій антифранцузькій коаліції брала участь вся Європа (Росії там поки немає).Коаліції не діставало організації, вона швидко руйнувалася. ДО 95 фактично, коаліція перестала існувати. Австрія боролася до 97 року.

Головна увага в міжнародних відносинах того часу приділялась Франції, зокрема революції,яка була сприйнята європейськими монархіями вороже. Всі країни готувались до війни з нею. Британія намагалась падтягти Росію на свою сторону, а також підсилювати свій вплив на Прусію та Голандію. В той час революція поглинула Бельгію, тому для Британії було пріоритетом створення союзу проти Франції щоб запобігти поширенню революції. Під загрозою опинилась Австрія. Склалися передумови до створення коаліції проти Франції.

15. Позиція Німеччини в період утворення «Союзу трьох імператорів»

Союзом трьох імператорів була фактична спроба Бісмарка ізольювати Францію та недопустити свторення союзу проти себе. Умови склалися так, що Німеччина на той час становила загрозу для всіх своїх сусідів. Тому Австрія намагалась зблизится з нею, сподіваюсь загострити ситуацію проти Росії. Були спроби залучити Англію. Але Бісмарк намагався мати відносини не тільки з Австрією, а й з Росією, адже так він хотів недопустити подальшого франко-російського зближення.

Росія мала свої зиски із зближення, адже сама ідея тісного австро-німецького співробітництва була для Росії небажаною, а Австрія мала б бути континентальним союзником Росії у боротьбі з Англією.

Створенню цього союзу передувало побачення трьох імператорів в Берліні: Олександр 2, Вільгельм 1 та Франц-Йосиф. Ціль Бісмарка під час цього побачення була ізоляція Франції. Але ізоляція Франції, на думку Росії, стала б порушенням балансу сил в Європі.

Між Росією та Німеччиною виникла конвенція про взаємодопомогу, яка носила оборонний характер. Між Австрією та Росією було заключено Шенбрунський договір 1873 року, яка була фактичною домовленістю про нейтралітет у випадку війни з будь-якою третьою державою. Гарантії нейтралітету поширювалися і на випа-док війни однієї з трьох д-ав із Туреччиною, але за умови попереднього узгодження про цілі та результати цієї війни. В одній із статей дог-ру Німеччина і Австро-Угорщина брали зобов'я-зання сприяти Росії в тому, щоб домогтися від тур. уряду твердого дотримання принципу за-криття протоків Босфор і Дарданелли у випадку війни, що означало недопущення брит. флоту в Чорне море. До нього приєдналась Німеччина, все це послужило створенню Союзу трьох імператорів.

(Загострення відносин між Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною в 1885-86 через події на Балканах фактично при-звело до розпаду С. т. і. У 1887, коли закінчився термін дії дог-ру, Німеччина і Росія уклали дого-вір «Перестрахування» 1887.)

16. Загострення боротьби великих держав за вплив на Балканах в кінці 19 століття.

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому передувала італо-турецька війна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини.

Склались умови для формування Балканського блоку (антитурецького), створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників.

Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економічні цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.

Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир'я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово-рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні-меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі-зати здобутки країн Балканського союзу, особ-ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере-мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан-ського піво-ва і послаблення Туреччини та по-зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга-рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму-нією, Туреччиною та Чорногорією -- з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз-ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке-донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир-ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста-точно зруйнувати Балканський союз, спрово-кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо-чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч-чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

17. Угода в Пломб'єрі. План Наполенона 3 щодо утворення федерації італійських держав

Пломб'єрська угода 1858 - підписаний 21.07.1858 у Пломб'єрі (Франція) таємний договір між Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) про союз для ведення війни проти Австрії. За ним Франція обіцяла Сардинії військ, допомогу для звільнення Ломбардії та Венеції з-під австр. панування та створення верхньоітал. д-ви на чолі йз Савойською династією. У свою чергу Сардинія зобов'язувалася передати Франції Савойю та Ніццу Алі невдовзі після початку війни (квітень 1859) Франція уклала сепаратне Віллафранкське перемир'я з Віднем (11.07.1859), за яким Венеція завтрачала під владою Австрії.

18. Тільзитські мирні угоди.

Тільзитські мирні договори 1807 -- під-писані в Тільзиті (Схід. Пруссія) мирні угоди між Францією з одного боку та Росією і Прус-сією -- з іншого; завершили існування четвертої антифранцузької коаліції. Дог-ри були підписані після поразки рос. та прус, військ при Фрідланді, основні їхні положення були обговорені при особистій зустрічі Напо-леона І й Олександра І.

Рос.-франц. мирний договір передбачав: поширення на територію Росій-ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон-тинентальну блокаду Великої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів-ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція -- між Росією і Туреччиною.

За прус.-франц. мирним договором Пруссія зобов'язалась обмежити чисельність армії 40 тис. вояків і виплатити 100 млн. фран-ків контрибуції та приєднатись до Континен-тальної блокади.

Підписавши Т. м. д., Наполеон І домігся укладення союзу з Росією та розриву її відно-син із Великою Британією, але йому не вдалось умовити Росію здійснити великі територ. на-дбання за рахунок Пруссії й остаточно розір-вати стосунки між двома д-вами. Саме через позицію Росії територ. втрати Пруссії були по-рівняно незначними. Положення дог-ру про сприяння Росії у війні з Туреччиною Францією не виконувались. Дог-ри припинили свою дію з початком Російської кампанії Наполеона в 1812.

19. Територіальні завоювання й політика Наполеона 1 у період імперії.

На чолі армії в 1796 р. стає Наполеон Бонапарт. Причина його призначення: розгром роялістів на вулицях Парижа.

1796-1797 гг. - Італійська кампанія, що закінчилася підписанням Кэннофарнийского миру, по якому до Франції відходить Бельгія й Північна Італія. Вся Італія, Швейцарія й Голландія виявилися під французьким контролем.

Потім Наполеон пропонує експансію в Єгипет ( 1798-1799). Він прагне боротися проти Англії. Треба було підірвати її колоніальна могутність. Він прагне повторити похід Олександра Македонського у зворотному напрямку. По шляху в Єгипет він захоплює острів Мальту.

Дії Наполеона об'єднують проти нього Австрію, Англію, Росію й Туреччину. Наполеон захоплює Єгипет, знищує турецьку армію в битві під Олександрією, потім армію мамелюків у битві під Каїрі. Єгипет захоплений, Наполеон блискуче організує керування Єгиптом, але у своєму подальшому русі убік Індії він застряє в стін міцності Сен Жан Дакр, де зазнає поразки й вертається в Єгипет.

А в цей час весь французький флот був знищений Нельсоном. Армія виявилася відрізана від Франції. Наполеон одержує листа, що Суворов ліквідував всі його завоювання в Італії, а директорія розтратила всі засоби, привезені їм з Італії. Наполеон залишає свої війська напризволяще й вертається у Францію, робить державний переворот і встановлює режим диктатури. Наполеон в усіх напрямках зумів домогтися швидкої й стрімкої стабілізації у всій країні.

Основними ідеями Наполеона була ідея природного союзу Росії й Франції. Він пропонує Павлу 1 союз і повертає всіх російських полонених. Павло оцінює цей жест і приймає його пропозицію. Після цього Наполеон робить свій другий італійський похід. В 1800 р. розбиває австрійців при Лоренго. Після цього був укладений мир, що підтверджує умови першого миру. Після смерті Павла Олександр припиняє війну з Англією, але зберігає союз із Наполеоном. Основна помилка Наполеона полягає в тому, що він не міг зупинитися. Можливо, він це усвідомлював, але говорив при цьому: "Я солдат, я повинен робити перемогу". Поступово революційна армія починає перетворюватися в армію завойовників і грабіжників.

Консолідуючи свою владу у Франції, Наполеон зіштовхується як з лівим, так і із правим крилом. Відбувається цілий ряд змов, замахів. Наполеон свариться з Олександром після страти герцога Энгиенского й відновлює проти себе практично всю Європу.

Починається нова війна. Англія - головний супротивник. Наполеон готовить десант, але він фізично не можливий. В 1805 р. у війну проти Наполеона вступають континентальні держави й він змушений відкласти плани десанту й піти на Австрію. У листопаді 1805 р. він здобуває перемогу при Аустерлице, нанеся нищівна поразка російським і австрійським арміям. Наполеон, використовуючи мобільні можливості своєї армії, заважає зблизитися Росії й Пруссії й бере над прусаками перемогу, після чого Росія й Франція виявляються один на один. Дві битви виявляються внічию, але потім Наполеон перемагає і йому вдається вивести Росію з війни й укласти з нею союз. Єдиний пункт, що виявляється невигідний для Росії - це пункт приєднання до континентальної блокади проти Англії, що після перемоги при Трафальгарде стає просто невразлива.

1808 р. - вторгнення Наполеона в Іспанію. Іспанія стає першою країною, де йому не вдається встановити своє панування. Незважаючи на видиму перемогу, країна не скорена. Столиця взята, армія розгромлена, усі права на престол отримані, але починається партизанська війна. Іспанію повністю Наполеонові так завоювати й не вдалося.

1808-1809 гг. - нова війна з Австрією, що була знову переможена. У неї віднімається Галичина. Наполеон намагається поріднитися з одним із царюючих будинків Європи й пропонує Олександрові свою руку його сестрі, але той відмовляється. Тоді Наполеон робить пропозицію у Відень і жениться на Марії Луїзі.

Росія починає порушувати континентальну блокаду, торгуючи з Англією через нейтральні держави. А в 1811 р. Росія відкрито виходить із блокади й починається підготовка до сутички титанів. Наполеонові вдалося укласти союз із Австрією й Пруссією, так що Росії довелося прийняти війну на своїй території. Кутузов, зумівши розгромити Туреччину, уклав з нею мир і позбавив Наполеона одного союзника. Російської дипломатії вдалося у Франції відняти ще одного союзника - Швецію, відібравши в неї Фінляндію й уклавши з нею угода, по якому їй була обіцяна Норвегія. Шведи не тільки зберегли нейтралітет, але й приєдналися до антифранцузької коаліції.