Отже, за один рік, політичне положення Європи піддалося корінній зміні. Росія побачила спрямованим проти себе одностайний опір всіх провідних держав миру й одностайне, з боку кожної з них, осудження її дій. Тримаючись початків "Священного Союзу", імператор Микола 1 витратив більшу частину свого царювання щирому служінню інтересам Європи, завдяки чому не мав часу зайнятися внутрішніми реформами державного устрою Росії й тільки невдала боротьба з половиною Європи змусила його побачити недоліки своєї внутрішньої політики. Але він не встиг здійснити перетворення в сфері державної діяльності Росії. Ці завдання виявилися покладеними на Олександра II, роки правління якого ( 1855-1881 гг.), відкрили нову еру в російської історії.

Поряд із внутрішніми реформами Олександр II продовжував і східну політику, де на першому плані, на його думку, як і раніше, залишалися релігійно-національні й матеріальні інтереси Росії на Сході в цілому. Східна політика Олександра II містила в собі 2 етапи: - період збирання сил був спрямований на ліквідацію принизливого й обмежувального Паризького миру; - період відновлення російського впливу на Сході. Скасування нейтралізації Чорного моря Росія домоглося в 1871р. на Лондонській конференції. Другий період закінчився перемогою Росії в російсько-турецькій війні й підписанням Адрианопольского миру 31 січня 1878г" а 14 лютого того ж року почалися остаточні переговори в Сан-Стефано. "Легко зрозуміти. - пише в цьому зв'язку відомий дослідник Східного питання Ф.И. Успенський, - що виконання Сан-Стефанского договору наносило Туреччини удар, від якого вона ніколи не могла оправитися, і передавало весь вплив на Близькому Сході Росії". Це була безсумнівна заслуга царського уряду в забезпеченні прав і привілеїв християнського населення Османської імперії. Своєрідність позиції російської держави на Близькому Сході полягало в тім, що воно, будучи захисником пригноблених християн Османської імперії, ставило в основу своєї політики безпосередню підтримку російського православ'я в Палестині.

82. Британська колоніальна політика Індії в перщій половині 19 ст.

Всупереч поширеній думці, Британська імперія виникла порівняно недавно: в самому кінці XVIII і початку XIX вв. До кінця XVIII в. володіння Англії обмежувалися майже винятково західною півкулею, а в них найважливіше місце займали континентальні володіння.

Англійці почали створювати другу імперію ще до втрати Америки, але особливо енергійно наприкінці XVIII в. Зоною захоплень з'явився й азіатський континент. Це була, насамперед, Індія, що англійці почали завойовувати із середини XVIII в.

Англійське завоювання

У середині XVIII в. із всіх європейців найбільш сильні позиції мали в Індії французької й англійська Ост-Індійської компанії. Ряд завойовницький воєн, які англійська Ост-Індійська компанія вела в Індії метою захоплення й колоніального поневолення ряду індійських територій, а також з метою розгромлення свого головного колоніального суперника французької Ост-Індійської компанії. Між обома компаніями йшла збройна боротьба.

У січні 1761 р. англійська Ост-Індійська компанія здобула повну перемогу вигнала французів з їхнього головного володіння Пондишери. Її результати були закріплені в Паризькому договорі 1763 р., що завершив семирічну війну в Європі.

Війна в Карнатиці (князівство в південно-східній частині Індії) тривала з перервами з 1746 по 1763 р. Обидві воюючі сторони англійські й французькі колонізатори вели боротьбу за підпорядкування Карнатика під видом підтримки різних місцевих претендентів за владу в цьому князівстві. Перемогу в остаточному підсумку одержали англійці, що опанували ще в січні 1761 р. головним опорним французьким пунктом на півдні Індії Пондишери. Важливе значення в історії Індії мало завоювання Бенгалії.

В 1756 р. в Бенгалії, прагнучи запобігти вторгненню в його володіння англійців, почав проти них війну, захопивши їхню опорну базу в північно-східній частині Індії Калькутту. Однак, війська англійської Ост-Індійської компанії під командуванням Клайва, незабаром знову опанували Калькуттою, розгромили розташовані в Бенгалії зміцнення французів, що підтримують наваба, і нанесли 23 червня

1757 р. його силам поразка при Плесси. В 1763 р. у Бенгалії, перетвореної у вассальское володіння Компанії, спалахнуло повстання, подавлене англійськими колонізаторами. Разом з Бенгалією англійці завоювали ще одну область на середньому плині Гангу, що входила до складу бенгальського навабства. В 1803 р. було завершене завоювання розташованої до півдня від Бенгалії Ориссы, на території якої перебувало кілька феодальних князівств, що потрапили в підпорядкування Компанії. Індію широко експлуатували методами первісного капіталу. Ненависть народних мас до завойовників приводила до стихійних вибухів гніву.

В 1773 р. англійський парламент прийняв так званий регулюючий акт. Акт поклав кінець так званому двоїстому керуванню Бенгалією. Були ліквідовані номінально існуючі бенгальські органи адміністративного керування, і вся влада офіційно зосередилася в руках Ост-Індійської компанії.

В 1775 р. Ост-Индская компанія почала війну проти маратхов. В 1778 р. англійські війська понесли важку поразку. У цей час був організований військовий союз із метою вигнання англійців з Індії. У нього ввійшли, крім маратхов, Хайдарабад, правителі якого були роздратовані зазіханням своїх англійських заступників на їхні володіння. Головною силою в цьому союзі був Майсур. В 70-е рр. він став найбільшою феодальною державою Південної Індії.

Перша англо-майсурская війна ( 1767-1769 гг.) завершилася поразкою Ост-Индской компанії, на початку другий англо-майсурской війни англійці понесли серйозні поразки й компанія виявилася в загрозливому становищі.

Після втрати північноамериканських колоній правлячі кола Англії стали проявляти все більшу зацікавленість у розширенні володінь в Індії. В 1783 р. закінчилася англо-французька війна й Франція зобов'язалася припинити військову допомогу Майсуру. У самій Індії сили здатні боротися не минулого об'єднані. У стані союзників взяли гору узкоклассовые й династичные інтереси, і коаліція розпалася. Це досить полегшило колонізаторам здійснення їхні політики "розділяй і пануй".В 1790-1792 і 1799 рр. Англія вела війни з незалежною феодальною державою Майсур, глава якого був непримиренним супротивником англійських колонізаторів. У результаті воєн Майсур втратив половину своєї території, а потім і свою незалежність, ставши вассальским князівством.

З падінням Майсура південна Індія втратилася справжнього центра опору англійським колонізаторам.

Тепер колонізаторам протистояли Сикхское держава й маратхские князівства. Сикхи відхилили пропозицію маратхов про союз проти англійців і уклали в 1806 р. угода з Компанією про світ. Компанія обіцяла не вживати зусиль до захоплення сикхской території, якщо уряд Пенджабу у свою чергу не буде робити антианглійських актів або містити союзи із супротивниками компанії. Це була держава з міцною економікою, центральною владою й потужної

армією.

Колонізатори тверезо оцінювали силу молодої держави. Вони воліли не вступати в збройне зіткнення й не ставили перед собою безпосереднього завдання негайного завоювання Пенджабу. Незважаючи на занепад в економіці й політичній роздробленості конфедерації маратхских князівств вони представляли серйозну перешкоду для зміцнення англійської влади в Індії.На початку XIX в. загарбницька політика Ост-Индской компанії різко активізувалася. Одним зі знарядь підпорядкування феодальних князівств з'явилася так звана субсидіарна система.

Компанія примусила феодальних князів укласти ряд договорів. По них створювали на території князівств і за їхній рахунок військові загони під командуванням англійських офіцерів. Феодальні князівства втратилися права зовнішніх угод і перетворювалися у васалів Ост-Индской компанії. Такий характер носили договори з Хайдарабадом (1800 р.), Аудом (1801 р.) і рядом інших князівств.

Почалася смуга довгих воєн з маратхами. У другий англо-маратхской війні 1802-1805 гг. англійським військам удалося розгромити маратхских князів по одинаку. Для додання видимої законності політичному пануванню компанії англійці фіктивно зберегли династію Великих Моголів і оголосили, що компанія править країною від її ім'я.

Наступна військова компанія англійців на території Індії боротьба за скорення Пенджабу розгорнулася лише через тридцять років.

Експлуатація Індії й колоніальний режим

Колонії служили інтересам панівних класів і як джерела особистого збагачення, і як прискорювачі економічного розвитку країни. Характерним методом експлуатації було насильницьке пограбування колоніальних народів. Всевладдя в колоніях спрощувало для англійців це завдання. Не знаючи над собою контролю, вони стягували тут довільні податки й збори, вимагали хабарі й підношення, податкові чиновники були наділені судовою й поліцейською владою.
Позаекономічний примус залишався важливим методом витягу колоніального прибутку на всіх етапах історії колоніалізму. Однак його роль не була незмінної: з розвитком капіталізму на перший план висувається підпорядкування колоній потребам і інтересам буржуазії в цілому.

Колоніальна торгівля забезпечувала перевагу вивозу над ввозом. Аж до кінця XVIII в. багатство країни ототожнювалося із грошима у формі дорогоцінних металів і уряд проводив політикові протекціонізму: воно обмежувало й навіть забороняло ввіз іноземних товарів і продуктів, без яких країна могла обійтися, і всіляко заохочувало свій власний вивіз.

До кінця XVIII в. у системі намітилися зміни. Значення звичайних колоніальних товарів, відходить на другий план, зростає частка продовольчої сировини.

Перетворення Індії в ринок збуту англійських товарів, що супроводжувалося припиненням вивозу продукції індійського виробництва, привело до масового руйнування й загибелі індійських ремісників.

Англійська митна політика в колоніях була спрямована на те,

щоб штучно затримати розвиток тут національної промисловості й примусити населення все необхідне купувати в Англії.

Починаючи із другої чверті XIX в. колоніальні володіння починають виступати як об'єкти вивозу.

Уряд Англії вело активну колоніальну експансію, не жалуючи зусиль і засобів на збереження й розширення імперії, деякі представники панівних класів різко критикували цю політику й засуджували її, періодично пропонуючи ліквідувати колонії. Період 30-40 гг. XIX в. відзначався особливо гострою критикою колоніальної політики як у цілому, так і особливо в Індії й країнах Середнього Сходу.

Одна група "імперіалісти", побоювалася, що реформа колоніальної політики приведе до відділення колоній від метрополій. Тому вони наполягали на посиленні контролю над колоніями з боку Англії. Така політика асоціювалася з курсом партії торуй.

До іншої групи належали прихильники вігів. Вони виступали за витяг максимальних вигід шляхом надання більшого самоврядування колоніям.
Англійська промислова буржуазія домагалася не відмови від колоній, а реформи колоніальної політики у своїх інтересах. Вона висловлювалася за розвитку вільної торгівлі. Фритредерские кола виступали за ослаблення "політичного колоніалізму". І ратували за посилення економічного проникнення Англії.

Висновок

Втративши свої колонії в Північній Америці, Англія звернула свій погляд на Індію, і, у період від 1838 по 1849 р. у війнах із сикхами й афганцями британське панування було остаточно встановлене в межах етнографічних, політичних і військових границь усього ост-индского континенту в результаті приєднання Синда й Пенджабу.

Скарбу, поступаемые з Індії в Англію здобувалися шляхом прямої експлуатації країни й захоплення величезних багатств.

Індію наводнили виробу англійської промисловості. Що стосується місцевої промисловості, наприклад, що ніколи славилася бавовняної промисловості, то вона перебувала в занепаді.

З 1784 р. фінансове становище Індії усе більше й більше погіршувалося.

Позики в Англії, вкладення капіталів англійської буржуазії в певні галузі виробництва, приводило до занепаду в інших галузях виробництва.

Створюється індійська армія, організована й вимуштрувана британськими офіцерами; з'являється вільна печатка, під патронажем англійських колонізаторів. З корінних жителів виростає нова категорія людей, що володіють знаннями, необхідними для керування країною й прислухаються до європейської науки.

Поліпшуються й відроджуються іригаційні спорудження й внутрішні шляхи сполучення.

Залізниці вели до розвитку галузей, які обслуговували залізницю.

Сільська громада, її економічна основа, що трималася на самоврядуванні була зруйнована.

Всі ці наслідки мали й позитивний і негативний характер.
Загальним результатом колоніального пограбування Індії в другій половині XVIII в. початку XIX в. було величезне руйнування продуктивних сил.

Відбувалося зменшення чисельності населення й скорочення оброблюваних площ.
Таким чином, з розвитком капіталізму в імперській економічній системі відбувалися певні зрушення: колонії повністю зберігали своє значення як джерела збагачення панівних класів, але значно збільшилася їхня роль як ринки збуту товарів, об'єктів вигідного вкладення капіталів і, почасти, об'єктів заселення.

83. «Чотири пункти» Наполеона 3.

У Санкт-Петербурзі далеко не відразу зрозуміли всю небезпеку дипломатичної блокади Росії; ілюзії почали розвіюватися тільки на початку 1854 р., після провалу місії А.Ф. Орлова у Відень ( січень-лютий 1854 г.). Імператор Франц-Йосип дав ясно зрозуміти, що він зацікавлений у збереженні цілісності й незалежності Туреччини й у виводі російських військ з дунайських князівств. У червні 1854 р. Микола був змушений віддати наказ про вивід російських військ з Молдавії й Валахії; у противному випадку йому довелося б воювати ще й з Австрією.

18 липня Наполеон III висунув свої чотири пункти: 1) дунайські князівства надходять під загальний протекторат Франції, Австрії, Росії, Англії й Пруссії; 2) всі ці 5 держав оголошуються колективними покровительками всіх християнських підданих султана; 3) ці ж 5 держав одержують колективно верховних нагляд і контроль на устями Дунаю; 4) договір держав з Туреччиною про прохід судів через Босфор і Дарданелли 1841 р., повинен бути докорінно переглянутий. Хоча російський посол у Відні князь Горчаков настійно радив прийняти цю пропозицію, цар Микола на нього не відповів: видимий, у Петербурзі усе ще сподівалися на доблесть російської зброї. Імператор погодився на ці умови лише в листопаді 1854 р., коли англійці й французи вже висадили десант у Криму й осадили Севастополь.

Акад. Тарле вважає, що після виводу російських військ з дунайських князівств війна була програна; дійсно, з політичної точки зору вся близькосхідна авантюра царського уряду закінчилася повним крахом. Але й із чисто військової точки зору Росії довелося пережити принизлива поразка. Затоплення Чорноморського флоту, англо-французький десант у Криму; цілий ряд програних боїв; нарешті, падіння Севастополя все це продемонструвало перед усім миром гнилість і безсилля (Ленін) кріпосної самодержавної Росії. Нарешті, не слід забувати й про економічну сторону війни: в 1855 р. Росія була на грані фінансового краху: державний борг досяг 278 млн. руб., і уряд був навіть змушений обмежити вільний обмін кредитних квитків на срібло. У країні бушувала інфляція. Малоприбуткове й інертне кріпосницьке господарство не справлялося з потребами діючої армії; але навіть наявні в наявності військові матеріали було практично неможливо доставити до театру воєнних дій: південніше Москви залізниць не було.

84. Третя опіумна війна.

В січні 1860 р. урядами Англії і Франції почалися приготування до третьої опіумної війни, котра почалася влітку того ж року з метою нав'язування Китаю нових кабальних умов.

Приводом для цієї війни стала англо-французька військова провокація на річці Байте. В червні 1859 р. англійська ескадра і два французьких судна намагалися силою пробитися до Пекіну. В усті ріки Байте союзники були зупинені вогнем фортів Дагу. Спроба союзників захопити форти виявилися безуспішною, англо-французькі судна відступили з великими втратами. Однак, загальне співвідношення сил було знов не на користь Китаю.

листопад 1859 р. імператор Наполеон III утвердив список військових частин, призначених для участі в експедиції, а 13-го дивізійний генерал Кузен-Монтобан був призначений на посаду головнокомандувача морських і сухопутних сил в складі двох морських бригад і військових частин інших родів, всього чисельністю 8000 чоловік. Генерала Монтобана супроводжував блискучий штаб, начальником котрого був підполковник Шміц. Командувачем англійськими силами був призначений генерал Хоп Грант, його військо складалося з 13116 чоловік, в тому числі біля 1000 кавалеристів. Командування флотом було відокремлено від сухопутного командування і довірено контрадміралу Джеймсу Хопу. 21 серпня 1860 року союзниками був взятий стратегічно важливий форт Таку. Взяття Таку дозволило взяти Тянцзинь. 23 серпня кораблі “Алярм”, “Аваланш”, “Митрайль” залишили рейд Тангу і піднялися вверх по Пейхо. Тянцзинь здався без бою 24 серпня Тянзцинь здався без бою.

Губернатор Чжилі Хен-фу і імператорський комісар Гуй Лян висловили бажання вступити у переговори, але незабаром з'ясувалося, що у них немає відповідних повноважень, тому переговори були перервані і військо рушило на Пекін.

6 жовтня французька піхота і англійська кіннота обійшли Пекін і оволоділи на схід від міста імператорським Літнім палацом Юань-мін-юань, звідки імператор Сянь Фин за декілька годин перед тим втік в Жехе (Монголія). Юань-мін-юань являв собою справжній музей з багатьма чудовими витворами мистецтва, там були зосереджені усі подарунки, що коли-небудь підносилися імператорам Китаю. Європейці безжалісно пограбували і спалили Літній палац.

13 жовтня міністр Хен Ці, злякавшись погроз союзників відкрив їм ворота Пекіну Надінь і переможці розташувалися у столиці. 17 жовтня китайцям був надісланий ультиматум з погрозою спалити імператорський палац в Пекіні, якщо вони не підпишуть мир, через декілька днів мир був укладений. Пекінський договір містив 9 статей, які містили наступні умови: китайці повинні вибачитися за напад на європейців білі Дагу; англійський посол має право постійно знаходитися в Пекіні; контрибуція визначається в 8 мільйонів телей, тобто 6 мільйонів франків, крім того 2 мільйона повинні бути сплачені англійцям; Тяньцзінь відкривається для торгівлі; Англія отримує Колун - пункт, який лежить на материку навпроти Гонконгу; імміграція до Гонконгу повинна бути впорядкована; договір береться до виконання одразу ж після підписання.

Друга і третя опіумні війни стали подальшим кроком на шляху поневолення Китаю, перетворення його у другій половині ХIХ ст. в залежну напівколоніальну країну.

85. Англо-французьке суперництво в Середній Азії на качану ХІХ ст.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії.

Незважаючи на невдачу витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу.

Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі.

86. Бельгійська революція 1830р. та проголошення Бельгійського королівства.

Бельгійська революція 1830, буржуазна революція в бельгійських провінціях Нідерландського королівства. Рішеннями Віденського конгресу 1814-15 бельгійські провінції були об'єднані з Голландією в єдине Нідерландське королівство. У новій державі промислово розвитий Бельгії була визначена роль придатка менш развитой Голландії. Державною мовою нової держави була оголошена голландська мова, що тоді як придушує частина населення Бельгії говорила французькою мовою й по-фламандски. В 1828 бельгійська ліберальна й католицька партії уклали тимчасовий союз і повели боротьбу за зрівняння в правах бельгійців і голландців і за адміністративне, законодавче й фінансове відділення Бельгії від Голландії зі збереженням Нассауского будинку в якості загальної правлячої династії. Лідерами цього напрямку стали буржуазні радикали Луи де Поттер і Шарль Рожье. Однак у міру того як рух охоплював пролетарські й напівпролетарські елементи, особливо промислових валлонских провінцій Льєжа й Шарлеруа, гасло утворення незалежної Бельгії ставав головним гаслом руху. Поштовхом до початку революції в Бельгії послужила Липнева революція 1830 у Франції. 25 серпня 1830 у Брюсселі почалося повстання, що швидко поширилося на бельгійські провінції; на початку вересня повстання відбулися у Вервье, Лувене, Антверпені й ін. містах. Вирішальні бої розгорнулися 25-28 вересня 1830 у Брюсселі. У ході вересневих боїв майже вся Бельгія була звільнена від голландських військ. У країні був сформований тимчасовий буржуазний уряд. 10 листопада 1830 відкрився бельгійський Національний конгрес, що проголосив незалежність Бельгії й виробив конституцію (1831), що носила буржуазно-демократичний характер.

87. Сімодський договір 1855р. між Росією та Японією та його значення.

Сімодський договір 1855 р. Російсько-японський договір про дружбу, торгівлю й границі був підписаний віце-адміралом Е. В. Путятиным і вповноваженими Японії 7 лютого 1855 р.

Перша дипломатична угода між Росією і Японією складалося з 9-ти статей. Головною ідеєю договору було встановлення "постійного миру й щирої дружби між Росією і Японією". Для росіян у Японії вводилася, по суті, консульська юрисдикція. Курильські острови до півночі від о. Итуруп оголошувалися володіннями Росії, а Сахалін продовжував залишатися як спільне, нероздільне володіння двох країн. Ця остання обставина була більш вигідно для Росії, що продовжувала активну колонізацію Сахаліну (Японія в той час не мала такої можливості через відсутність флоту). Пізніше Японія початку посилено заселяти територію острова й питання про нього почав здобувати усе більше гострий і спірний характер.

Для російських кораблів були відкриті також порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Росія одержувала режим найбільшого сприяння в торгівлі й право відкрити консульства в зазначених портах.

88. Італо-турецька війна 1911-1912 рр. Позиція Росії.

Війна Італії проти Туреччини з метою захоплення турецьких володінь у Лівії - Тріполітанії й Кіренаїки. У цій війні агресором була Італія, що розраховувала, що находившаяся в стані глибокої фінансової й загальної кризи Оттоманська імперія не зможе зробити серйозного опору. З регулярними турецькими військами італійцям, дійсно, удалося впоратися порівняно легко, зате місцеві арабські партизани доставили багато турбот. 29 вересня 1911 року італійський флот потопив кілька турецьких міноносців у порту Превеза в Эпире, а наступного дня Італія оголосила Туреччині війну. 3-5 жовтня італійський флот обстріляв Тріполі, після чого турецький гарнізон покинув місто. Тріполі був захоплений 5 жовтня італійським десантом, інший десант удень раніше зайняв Тобрук. Незабаром у руки італійців також перейшли Хомс, Дерен і Бенгазі. Однак за межі узбережжя італійська армія, який командував генерал Карло Канева, виходити не ризикувала, побоюючись нападів місцевих арабських загонів, яких туркам удалося підняти на боротьбу проти окупантів. 16-19 квітня 1912 року італійський флот обстріляв Дарданелли. Турки закрили протоки й приготувалися до оборони, але італійці незабаром пішли восвояси. У травні італійський флот захопив Додеканесские острова. У жовтні італійцям удалося завдати поразки чисельно, що уступали вїм, турецьким загонам у Дерні й Сиди-Билале. Погроза Балканської війни, що насувалася, змусила Туреччину поквапитися з висновком миру з Італією. 18 жовтня 1912 року в Лозанні був підписаний мирний договір. Опір лівійських племен тривало й після висновку в жовтні 1912 року мирного договору, спалахнувши з новою силою з початком Першої світової війни. За мирним договором Італія одержала Кіренаїку й Тріполітанію. образовавшие італійську колонію Лівія, а також острова Додеканес в Егейському морі. Відтепер Італія мала значними по площі колоніальними володіннями й претендувала на статус великої держави. Перемогу італійцям принесло значну чисельну й технічну перевагу, якою вони володіли. Однак їм так і не вдалося розгромити турецьку армію, так само як і арабські іррегулярні загони. Втрати італійського експедиційного корпуса в Північній Африці склали 1100 убитими й померлими від ран і 324 зниклими без звістки. Ще близько 2 тисяч італійців умерли від хвороб. Достовірних даних про втрати турків і їхніх союзників арабів немає. Можна тільки припустити, з огляду на кепську постановку санітарної справи в тодішній турецькій армії, що втрати турків померлими від хвороб у кілька разів перевищували відповідні втрати італійців.

89. Національно-визвольні революції 1848-1849рр. В Італії. Окупація Риму.

Вирішити завдання об'єднання Італії шляхом національно-визвольної війни за участю широких народних мас призивали Джузеппе Мадзини ( 1805-1872), засновник «Молодої Італії», і Джузеппе Гарібальді ( 1807-1882), що став згодом національним героєм Італії. На початку 1849 р. у Римі спалахнуло повстання. Скликані установчі збори проголосили Рим Республікою. Однак Австрія, Франція й Неаполь рушили на Рим війська й опанували ім. Революція 1848-1849 гг. в Італії зазнала поразки, але незважаючи на це, революція зробила великий вплив на хід подій, спонукуючи маси на подальшу боротьбу проти австрійського ярма, за національне об'єднання країни.

Наприкінці 50-х рр. XIX в. у русі за об'єднання країни чітко визначилися два напрямки: революційно^-демократичне, найвизначнішим діячем якого був Дж. Гарібальді, і помірне на чолі із прем'єр-міністром Сардинского королівства К. Кавуром ( 1810-1861), що опирались на ліберальну буржуазію й поміщиків. Союзником Сардинского королівства стала Франція, що зблизилася з ним у період Кримської війни ( 1853-1856). У війні Сардинії проти Австрії ( 1859-1870) взяло участь французьке військо, при якому перебував імператор Наполеон III. Австрійські війська почали терпіти невдачі, у ряді італійських держав відбулися повстання проти австрійців. Парма, Модна й Тоскана приєдналися до Сардинії. Австрійці зазнали поразки в села Сольферино. За мирним договором, підписаному в 1859 р. у Цюріху, до Сардинскому королівства відходила тільки Ломбардії, а Франція одержала Савойю й Ніццу. Відповіддю на дії Наполеона III став революційний підйом в Італії.

Добровольці під предводительством Дж. Гарібальді в 1860 р. завоювали Сицилію. Територія Сардинского королівства значно розширилася. В 1861 р. було проголошене утворення Італійського королівства, куди ввійшли Сардинія, Ломбардія, Тоскана й інші області Італії. Залишалося приєднати до королівства Венеціанську й Папську області з Римом. Спроби опанувати Римом, початі загоном Гарібальді в 1862 і 1867 р., закінчилися невдачею. Тим часом, Австрія, що потерпіла поразку у війні із Пруссією в 1866 р., змушена була відмовитися від Венеціанської області. Падіння Другої імперії у Франції в 1870 р. полегшило повне об'єднання Італії: французькі війська залишили Рим. Італійський уряд рушив війська проти Папської області й зайняв Рим. Столицею Італійського королівства в 1871 р. став Рим.

У такий спосіб у ході національно-визвольної війни ( 1859-1870) були вирішені завдання звільнення північно-східної частини Італії від австрійського ярма й державотворення у формі монархії.

90. Немчинський договір 1689р. між Росією та Китаєм.

29 серпня 1689 р. під Нерчинском був підписаний перший російсько-китайський договір. Важкі переговори, що передували його висновку, і значення цього договору для розвитку відносин між двома державами скрупульозно вивчені й описані в монографіях і статтях відомих вітчизняних істориків[1]. Деякі питання викликає тільки перша стаття договору, що визначає географічні орієнтири прикордонного розмежування між Росією й Китаєм у Приамур'я.

Нерчинский договір (27 серпня 1689 р.) - перший договір між Росією й Китаєм, що приблизно встановив границі держав. У цей договір були включені пункти, що встановлювали основні принципи торгівлі й визначали порядок дипломатичних зв'язків. Відповідно до даного договору Росія поступилася Китаєві Амурську область. Не від гарного життя, розуміє - невелике російське посольство й загін охорони в кілька сотень людин був оточений багатотисячним військом. Цей договір, однак, є знаковим моментом у нашій історії - саме із цього моменту Росія початку активну торгівлю з Китаєм, обмінюючи гроші й товари свого експорту на чай, шовк і порцеляну.

Як відомо, до наших днів в архівах збереглися оригінали договору лише на маньчжурській і латинській мовах. Переданий маньчжурам під Нерчинском оригінал російського тексту, мабуть, втрачений і дійшов до нас тільки в копіях і «Статейному списку» російського посла Ф. А. Головіна[2]. Найбільш певні географічні прив'язки до місцевості, де була прокладена границя, містить маньчжурський текст договору. У його першій статті записано: «Зробити границею ріку Горбицу, що перебуває біля ріки Чорної, іменованої Урум і впадає з півночі в Сахаляньулу. Випливаючи по схилах сягаючого моря кам'янистого Великого Хінгану, де верхів'я цієї ріки, всі ріки й річечки, що впадають у Сахаляньулу з південних схилів хребта, зробити підвладними Китайській державі, всі інші ріки й річечки на північній стороні хребта зробити підвладними Російській державі. Але місцевості, ріки й річечки, що перебувають до півдня від ріки Уды й до півночі від установленого (як границя) Хинганского хребта, тимчасово зробити проміжними. Після повернення до себе встановити, (щоб) потім уважно вивчити місцевість або переговорами через послів, або посилкою грамот»

91. ”Відкриття” великими державами Японії.

Із середини XIX в. міцність невидимих, але цілком відчутних стін, споруджених сегунатом навколо Японських островів, піддавалася випробуванням із всі зростаючою силою й частотою. Соперничающие друг із другом США, Англія й Франція, що поширили сферу своїх колоніальних інтересів на Далекий Схід, намагалися підібрати «ключик» до наглухо закритих воріт, за які сховалася від зовнішнього миру феодальна Японія. Про багатства цієї країни ходили легенди, але всім представникам західної цивілізації, за винятком голландців, доступ туди був закритий. В 1825 р. уряд сегуната Токугава - бакуфу - видало черговий закон, що посилював міри протидії спробам іноземців проникнути в країну. Пропонувалося незалежно від обставин обстрілювати іноземні судна, що наближаються до японських портів, а чужинців, що висадилися на берег, нещадно вбивати.

Але не пройшло й двох десятків років, як уряд Эдо змушений було зм'якшити свою позицію. І пояснюється це аж ніяк не спалахом інтересу до життя за рубежем, а страхом перед військовою міццю держав, що стукаються у ворота Японії. Цю міць наочно продемонстрували британські війська, що досить ефективно розправилися з китайськими збройними силами в ході т.зв. Опіумної війни. Оцінивши ступінь навислої погрози, сегунат відступився. Портовим адміністраціям в 1842 р. була розіслана нова інструкція бакуфу, що дозволяла постачати іноземні кораблі водою й припасами. До зброї пропонувалося прибігати лише при небажанні закордонних гостей покинути японську гавань. Одночасно в країні було налагоджене виробництво гармат по голландських кресленнях, а дайме одержали дозвіл будувати більші військові кораблі, що було до того часу категорично заборонено.

Одночасно з американцями або навіть трохи раніше (якщо судити за часом початку експедиції) спробу зав'язати дипломатичні й торговельні відносини зі своїм далекосхідним сусідом почала Росія. 7 жовтня 1852 р. від причалу Кронштадта відійшов фрегат під вимпелом віце-адмірала Юхимія Путятина, призначеного командуючим Російським Тихоокеанським флотом і одночасно Повноважним послом у Японії. 22 серпня 1853 р., через 1,5 місяця після прибуття в Японію коммодора Перрі, ескадра Путятина кинула якорі в бухті Нагасакі.

За зразком японо-американського договору були підписані відповідні документи із представниками Англії, Франції, Голландії, а 26 січня (7 лютого) 1855 р. - з російським послом Путятиным. Для судів Росії були відкриті порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Саме по собі «відкриття» Японії хоча й мало величезне принципове значення, але очікуваних надзвичайних вигід спочатку не принесло. Тому іноземні держави стали наполягати на розширенні договірної бази, домагаючись додаткових пільг і привілеїв. Першими превстигли на цьому шляху голландці, що одержали за договором 1856 р. право консульської юрисдикції, а через ще рік обговорившие досить вигідні для себе торговельні тарифи.

Під твердим натиском у липні 1858 р. у Симоде був підписаний японо-американський договір про торгівлю, що носила явно виражений нерівноправний і кабальний характер. Крім відкриття для двосторонньої торгівлі ряду нових портів, він установлював екстериторіальність американців у цивільних і кримінальних справах, уводив украй невигідні для японців тарифи й мита, що обмежили митний суверенітет Японії. У тім же 1858 р. були підписані за цим зразком нерівноправні торговельні договори з Англією, Францією й Росією.

92. Польське повстання 1830р. та його міжнародне значення.

Польське повстання 1830-31, Листопадове повстання 1830, національно-визвольне повстання, що охопило польські землі, що перебували під владою царської Росії (Королівство Польське), і, що поширилося на території Литви, Західної Білорусії й Правобережної України. Повстання почалося 29 листопада 1830 виступом таємного шляхетского військового суспільства в школі подхорунжих у Варшаві. Повсталих підтримали тисячі ремісників і робочих міст, що опанували арсеналом. Разом з військовими частинами, що приєдналися польськими, повстанці 30 листопада опанували Варшавою. Російські війська покинули місто, а на початку грудня й Королівство Польське. 5 грудня влада як диктатор прийняв ставленик шліхетсько-аристократичних кіл, схильних до угоди із царатом, генерал Ю. Хлопицкий. Намагаючись знайти шлях до припинення повстання, він направив делегатів для переговорів із царем Миколою I, саботував військові готування. Невдоволення народних мас пасивністю керівництва, відмова Миколи I від переговорів і його підготовка до придушення повстання привели до падіння диктатури Хлопицкого (18 січня 1831) і створенню коаліційного Національного уряду на чолі із князем А. Чарторыским. Влада в уряді виявилася в руках консервативної шляхетской верхівки. Політичним представництвом радикально-демократичного табору стало засноване в грудні 1830 Патріотичне суспільство, президент якого И. Лелевель увійшов до складу Національного уряду. 25 січня 1831 Патріотичне суспільство організувало у Варшаві демонстрацію на честь декабристів, що змусила сейм проголосити скинення Миколи I з польського престолу. У ці дні народилося гасло «За нашу й вашу волю!», що став символом революційного братерства польського й російського народів. Консервативні кола безуспішно намагалися ліквідувати повстання, але в сеймі й у Національному уряді вони зберегли керівні позиції. Сейм відкинув досить помірні проекти селянської реформи, що відіпхнуло селян від повстання. Вторгшаяся на початку лютому в Королівство царська армія була зупинена повстанцями 25 лютого в бої під Грохувом. Наприкінці березня - початку квітня успіхи польських військ, що почалося повстання в Литві й вторгнення польського повстанські корпуса на Волинь ускладнили становище царських військ. Але помилки командуючого польською армією генерала Я. Скшинецкого звели нанівець успіхи повстанців, а після поразки 26 травня під Остроленкой їхнє командування повністю втратило ініціативу. Повстання за межами Королівства незабаром було подавлено. Національний уряд безуспішно намагався (у т.ч. пропозицією вакантної польської корони) одержати допомогу Австрії, Франції, Пруссії. Антиреволюційна політика Національного уряду викликала народне руху у Варшаві 29 червня й 15 серпня; трохи зрадників були страчені, але виступу народу залишилися стихійним рухом протесту без керівництва й програми. 6 вересня царські війська штурмом взяли західний пригород Варшави - Волю. Уряд відмовився озброїти народ і поспішив здати Варшаву: у ніч із 7 на 8 вересня була підписана капітуляція столиці. На початку жовтня 1831 залишки загонів повстанців перейшли границі Пруссії й Австрії. Придушивши повстання, царат почав жорстокі репресії, ліквідував Польського Королівства конституцію 1815.

П. в. 1830-31, по характеристиці Ф. Энгельса, було «консервативною революцією» (див. К. Маркс і Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 4, с. 492). Проте воно було важливим етапом у боротьбі польського народу за незалежність, мало велике міжнародне значення. Повстання сприяло розвитку революційного руху в багатьох країнах Європи; воно було гаряче зустрінуте декабристами й молодим поколінням російських революціонерів.

93. Угорське повстання 1848р. та його значення.

Угорська революція, що почалася 15 березня 1848 року, з'явилася цілком логічним продовженням революції австрійської. Причому й там, і там спочатку все йшло досить бадьоро. Імператор Фердинанд I навіть погодився на формування "відповідального й незалежного" уряду Угорщини. Народ, однак, вимагав більшого. Спроба Відня навести порядок за допомогою хорватів бана Елачича успіхом не увінчалася - Комітет захисту Батьківщини на чолі з Лайошем Кошутом зумів організувати відсіч не тільки хорватської, але й імператорської армії, що спочатку навіть захопила Пешт, але надалі була витиснута в Австрію.

14 квітня 1849 року Державні збори прийняли Декларацію незалежності й оголосило Габсбургов низложенными. 21 квітня Франц-Йосип звернувся по допомогу до Миколи I. В Угорщину відправився експедиційний корпус генерал-фельдмаршала Паскевича. Граф Эриванский, ясновельможний князь Варшавський, Іван Федорович Паскевич мав багатий досвід утихомирення Кавказу й Польщі, а тому не стільки стріляв, скільки розмовляв. Після чергової такої розмови, 13 серпня 1849 року в селища Вилагош командуючий угорською армією Артур Гергей наказав скласти зброю

94. Загострення антагонізмів між двома блоками в Європі на поч. ХХ ст.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

95. Веронський конгрес «Священного союзу»

Веронський конгрес 1822 4-й і останній дип. конгрес Священ-ного союзу.

Крім рос. імператора Олександра /та австрійського Франца І, прус, короля Фрідріха Вільгельма III, на конгресі були присутні пред-ставники інших д-ав Європи.

Обговорювались умови спільного виступу проти Іспанії задля придушення рев-ції та відновлення монархічної влади, проблеми, пов'язані з грец. повстанням, рос.-тур. конфліктом і майбутнім іспан. колоній у Центр, і Півд. Америці. Інтервенція Франції, Австрії, Пруссії та Росії проти Іспанії мала поширитись на її колоніальні володіння, що ви-кликало незадоволення Великої Британії. Уряд останньої звернувся до США з пропозицією координувати свої дії в цьому питанні (Монро доктрина). Також було прийнято рішення продовжити інтервенцію Австрії в Сардинії й Неаполі. Вперше в дип. практиці на такому високому рівні обговорювалось питання міжнар. торгівлі рабами.

За результами проведення кон-гресу Росія, Велика Британія та Пруссія опуб-лікували циркуляр, в якому підтверджували пра-во Священного союзу втручатись у внутр. справи будь-якої д-ви, якщо в ній відбувалися події, що загрожували монархічному ладу. Спільними зусил-лями великих держав іспан. рев-ція восени 1823

була Придушена.

96. Шомонський трактат.

Шомонський трактат 1814 підписаний 1814 в Шомоні (Франція) Авст-рією, Великою Британією, Пруссією та Росією терміном на 20 років, із можливістю пролонга-ції;

Передбачав спільні дії сторін у війні проти Франції до її остаточної поразки. Сторони зобов'язувались не вступати в сепаратні пере-говори й укладати із Францією перемир'я чи мир виключно за спільною згодою. Кожна з д-ав мала виставити проти Франції армію кількістю не менше 150 тис. чоловік. Фінансу-вання війни в обсязі 5 млн. футів стерлінгів брала на себе Велика Британія.

Після завер-шення війни передбачалось повернути Фран-цію в кордони станом на 1.01.1792, решта земель мала бути вилучена зі сфери її впливу. Голландське королівство об'єднувалось із бель-гійськими провінціями в Нідерландське ко-ролівство; нім. князівства об'єднувались у незалежну конфедерацію, а Швейцарія пере-творювалась на федерацію з гарантіями її нейтралітету; Італія розділялась на окремі д-ви, підпорядковані Австрії; в Іспанії від-новлювалась влада Фердинанда VII. Відпо-відно до таємних статей трактату до нього мали приєднатися Іспанія, Португалія, Шве-ція та Голландія.

Основні положення трактату були підтверджені на Віденському конгресі 1814-15

97. Боротьба між військово-політичними блоками напередодні першої світової війни.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

98. Оломоуцькі угоди 1850 року.

Ольмюцька угода 1850 -- двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем.

Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії -- союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з про-позиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви.

Австрія висту-пила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німець-кий Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15.

Оскільки Прус-сія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Прус-сія, що ввела свої війська для придушення заво-рушень, не пропускала туди австр. частини.

Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні перего-вори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Мико-ли І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.

Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.