Історія міжанродних відносин

Утворення Троїстого союзу. Політика США та європейських держав щодо Японії кінець 19 - початок 20 ст. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.

Рубрика История и исторические личности
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 01.12.2008
Размер файла 227,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Війна почалася в 1812 р. і ввійшла в історію як вітчизняна війна 12 р. Французька армія остаточно перетворюється в армію грабіжників і завойовників. У Росії Наполеон не знайшов соціальної підтримки, як і у Франції. Велика армія гине й із цього моменту Наполеон остаточно втрачає ініціативу. В 1813 р. він бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигідних умов, але він їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрія його віддає й він почав терпіти великі поразки.

В 1814 р. війна переходить на території Франції. Талейран його віддає й радить союзникам іти на Париж. Париж був узятий, після чого так і не розбитий Наполеон відрікається від престолу, але за ним залишається імператорський титул і острів Ельба переходить у його спадкове володіння.

У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволів би республіку. З ними полягає мир, а Франція вертається в границі 1792 р. Виникла погроза нової війни за переділ границі. Намітилися найгостріші протиріччя в стані союзників, погроза війни між Австрією, Англією й Пруссією, Росією. Цьому перешкодили 100 днів Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битві під Ватерлоо він зазнає рішучої поразки. Він уперше втрачає контроль над армією. Його віддають і він удруге відрікається від престолу . І англійці його відправляють на острів Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах він умирає.

20. Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною.

  • Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвало міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.
  • Перед першою світовою війною в Росії різко загострились відносини з Німеччиною. Окрім того ситуацію загострювали балканські війни, які також посилювали протиріччя між самими балканськими країнами та їхніми протекторами. Росія намагалась вирвати Туреччину з-під німецького впливу,окрім того шла запекла боротьба за прихильність балканських країн серед яких росія підтримувала Сербію та намагалась завоювати підтримку Румунії, оскільки бачила в ній оппору проти Австрії, Австрія ж чекала на війну з Сербією. Перед Росією виникла загроза австро-російської війни, хоча без згоди Німеччини Австрія її не могла почати.
  • Окрім того, ще до Балканських війн Росія брала участь у створенні Союзу трьох імператорів та в створенні Антанти.
  • 21. Лондонська конференція 1871 р.та відміна нейтралізації Чорного моря.
  • Багатосто-роння угода, підписана представ-никами Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та Франції; переглядала режим Чорного моря, встанов-лений Паризьким мирним договором 1856.
  • Мін. зак. справ Росії О. Горчаков розіслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщині, Великій Британії, Італії та Туреччині циркуляр, в якому повідомляв д-ви, які під-писали Паризький мирний договір, про те, що Росія надалі не вважає себе зв'язаною його по-ложеннями, які обмежували її права та суве-ренітет на Чорному морі. Петербург вмоти-вовував свої дії численними порушеннями відп. положень мирного дог-ру іншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росія чітко їх дотримувалася.
  • Австро-Угорщина, Велика Британія і Франція висловили протест проти дій Росії, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд міжнар. конфе-ренції. Лондонська конференція для розгляду вимог Росії відкрилася 1871 і заверши-лась скасуванням «нейт-ралізації» Чорного моря, дозволивши Росії та Туреччині тримати на Чорному морі необ-межену кількість військ, кораблів; суверенні права Росії на Чорному морі були відновлені. По відношенню до Чорноморських проток зберігався встановлений Лондонською конвен-цією 1841 і Паризьким мирним договором принцип закритості для військ, кораблів нечорноморських д-ав. Лондонська конвенція 1871 дозволяла Туреччині відкривати протоки у мирний час для військ, кораблів дружніх і союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхідне для забезпечення ви-конання Паризького мирного дог-ру. Конвен-ція визначала режим чорноморських проток до 1922-23.

22. Проблема чорноморських протока в к. XVIII - першій половині ХІХ ст.

Чорноморські протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого між ними Мармурового моря.

Ч. п. - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Середземним морями. У системі міжнародних морських шляхів займають особливе положення. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання Ч. п. було внутрішньою справою цих держав.

До кінця 17 в. обстановка істотно змінилася. Петро I приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер, склавши згодом важливу частину т.зв. східного питання. Довгий час зусилля російської дипломатії, стремившейся відкрити Чорне м. і Ч. п. для російського флоту, не приносили успіху.

По Кючук-Кайнарджийскому мирі 1774 за Росією визнане право торговельного мореплавання в Чорному морі й Ч. п. Пізніше таке ж право одержали інші держави (за винятком держав, що воюють із Туреччиною).

Набагато більше складною справою було для російської дипломатії врегулювання питання про прохід військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в Ч. п. такого режиму, що, забезпечуючи їхнім військовим флотам надійний зв'язок з відкритими морями, у той же час відгородив би ці країни від погрози агресії з боку нечорноморських держав.

Цей принцип був чітко сформульований в 1802 канцлером А. Р. Воронцовым у відповідь на претензії Франції, що домагалася для свого військового флоту права проходу через Ч. п. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських країн, вона по російсько-турецьких союзних договорах 1799 і 1805 надала росіянином військовим кораблям право проходу в Середземне море.

23. Характеристика та причини кризи віденської системи міжнародних відносин

Віденська система міжнародних від-носин -- система міжнародних відносин, вста-новлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віден-ський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на  спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем

Але на лідерство претендувала Німеччина, яка під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз.

Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.

Інший могутній військовий блок - Антанта - був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати.

У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. - таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.

Підсумовуючи, варто зазначчити: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав - Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією - з іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (від фр. Entente - угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи, утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування .

Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій - монархій, що тримався на принципі балансу сиеми міжнародних відносин і наблизили світ до Першої світової війни.

24. Англо-російська угода 1907 року.

Після російсько-японської війни Англія намагалась зблизитись з Росією. Після зближення з Францією та підписання з нею угоди потрібна була угода з Росією. Росії ж потрібно було недопустити нових ускалднень в Японії, отож новий міністр закордонних справ Ізвольський намагався попередити їх через зближення з Англією. Англія хотіла використати Росію у боротьбі проти Німеччини. Англія взялась за врегулювання російсько-японських відносин: Японія визнавала північну Манджурію за Росією, а Росія південну за Чпонією.

В серпні 1907 було підписано англо-російську угоду між Ізвольським та Нікольсоном. Воно стосувалось Афраністану, Тибету, Персії, остання розділялась на зони: англійську, російську та нейтральну. Афраністан російська сторона визнавала поза зоною свого впливу. Разо Англія та Росія домовились про невтручання у внутрішні справи Тибету. Ця угода створила «троїсту» Антанту, тобто завершила її формування.

25. Проблема чорноморських проток в міжнародних відносинах другої половини 19 століття.

Аж до 1-й світової війни російська дипломатія марне намагалася змінити невигідний для Росії режим Ч. п. Бували випадки, наприклад в 1891 і 1894, коли турецький султан видавав фірмани на прохід росіян військових кораблів через Босфор і Дарданелли (без озброєння й без збройної охорони), але нечорноморські держави утрудняли одержання таких дозволів, а в період російсько-японської війни 1904-05 Великобританія влаштувала військово-морську демонстрацію поблизу Дарданелл, щоб перешкодити пропуску росіян військових судів з Чорного моря в Середземне й появі їх на Д. Сході. Міжнародний нагляд над Ч. п. був невигідний і для Туреччини, тому що порушував її суверенітет, сприяв перетворенню Туреччини в напівколонію імперіалістичних держав, створював небезпечне для неї загострення відносин з Росією. Наприкінці 19 - початку 20 вв. найбільшим економічним і політичним впливом у Туреччині користувалися Великобританія й Франція. Але в роки, безпосередньо попередні 1-й світовій війні, значно зміцнилися й позиції Німеччини. Після вступу Туреччини в 1-ю світову війну на стороні Німеччини була підписана секретна англо-франко-російська угода 1915, що передбачала включення Константинополя (Стамбула) і Ч. п. до складу Російської імперії. Ця угода була покликана зберегти зацікавленість правлячих кіл Росії в доведенні війни з Німеччиною до переможного кінця.

26. Династичні війни початку 18 століття.

4 війни, які невдало провела Франція, згодом дуже вплинули на її авторитет у світі, були базою для її послаблення.

1. Війна за Іспанську спадщину(1701-14) учасники: Франція, Іспанія проти Австрії (Габ.), ВБ.

Війна була розпочата в інтересах фр.абсолютизму тому вважалась правомірною. Хоча її криза полягала в тому, що вона цікаивла лише віддалений круг дворян і не відстоювала національні інтереси та інтереси економіки та буржуазії.

У ре-зультаті В. за і. с. Велика Британія стала провід-ною колоніальною д-вою та значно зміцнила своє мор. лідерство. На іспан. троні утвердився Філіпп V, підвищився міжнар.

2. Польска спадщина. (1733-38)- війна Росії й Австрії за підтримки Пруссії проти Франції, Іспанії, Сардинії та Баварії через обрання нового короля Польщі після смерті Августа II. Інтереси Росії, Австрії та Франції зіткнулись через бажання кожної підпорядкувати собі Польщу. В результаті виграла рос.-австр. коаліції. До Польщі відійшли Лотарингія та Бар, до А. приєдналася Сардинія але А. відмовилась від Королівства обох Сици-лій, а Сардинія отримала частину Міланського герцогства. Росія не зробила територ. надбань, але в результаті В. за п. с. ще більше посилились її позиції в Європі.

3. Австрійська спадщина. 1740-48. учасники: Ав,Фр - ВБ, Прусія , змінився баланс сил в Є, 150-ні вороги Габсбургів- Бурбони стали їхнми союзниками. Вперше на арені з`являється Прусія.

Результат: підписання Аахенського мирного договору 1748 який все ж таки не вирішив протиріччя між державами, Габс.зберегли більшу частину своїх володінь сілезія відходила до Прусії, яка стала великою Є держ.

4. Семирічна війна. (1756-63)-- між Пруссією, Великою Британією, Ганновером і кількома малими нім. державами, з одного боку, та Авст-рією, Францією, Швецією і державами імпер-ського союзу Німеччини й Росією.

Фр втартила Фламенію, території та колонії, статус гегемона, економіку, що знаменувало повну гегемонію ВБ на морі.

27. Емська депеша 1870 року. Отто фон Бісмарк.

Емська депеша надіслана канцлерові Бісмарку телеграма від прус. короля Вільгельма І, у якій був викладений зміст переговорів останнього з франц. послан-ником у Пруссії В. Бенедетті щодо канди-датури на вакантний трон в Іспанії. Згоду на цю посаду дав родич Вільгельма І принц Леопольд Гогенцоллерн, що викликало три-вогу у французів, які побоювались зростання прус. впливу на Піренейському піво-ві. Хоча через кілька днів Леопольд відмовився від претензій на трон, Бенедетті за дорученням франц. імператора Наполеона /II в курортному місті Емс (Німеччина) зустрівся з Вільгель-мом І і попросив дати запевнення, що король ніколи не затвердить кандидатуру принца. Вільгельм І відмовився дати такі гарантії та ві-діслав канцлерові в Берлін телеграму, яка мала бути відправлена в Париж із повідомленням, що криза подолана. Бісмарк, наміром якого було спровокувати війну з Францією, так скоригував її, що перетворив відмову в образу. Цей викривлений зміст Е. д. канцлер передав у пресу й усім прус, місіям за кордоном.

Наступного дня він став відомим у Парижі, що викликало надзвичайне обурення. 19.07.1870 Наполеон III оголосив війну Пруссії- Франко-прусська війна 1870-71, яка закінчи-лася поразкою Франції.

Фальсифікована і опублікована Бісмарком телеграма короля Вільгельма I, що послужила приводом для початку франко-пруської війни 1870-71.

У 1870 іспанський уряд запросив на вакантний престол Іспанії принца Леопольда Гогенцоллерна, офіцера прусської армії і родича короля Вільгельма I.

Леопольд відхилив запрошення іспанського уряду. Бісмарк, що розраховував використовувати дипломатичний конфлікт для розв'язування війни, в ході якої він зумів би об'єднати німецькі держави під пануванням Пруссії, був розчарований таким мирним результатом справи. Наполеон III з свого боку вважав війну з Пруссією необхідною для зміцнення своєї династії. Обидві сторони продовжували провокувати один одного.

Французький уряд після отримання задовільної відповіді від Леопольда пред'явив нові вимоги Пруссії; у висловах міністрів і паризькому друці містилися відкриті погрози за адресою Пруссії. Французький посол Бенедетті за дорученням свого уряду передав Вільгельму I, що знаходився в Емсе, вимога, щоб прусський король зобов'язався "на всі майбутні часи" не давати своєї згоди на кандидатуру Леопольда Гогенцоллерна. Вільгельм I відмовився дати такі гарантії, але заявив послові, що прусський уряд "продовжує залишатися осторонь". Виклад бесіди Бенедетті з королем був 13. VII повідомлено з Емса по телеграфу Бісмарку до Берліна. Отримавши від начальника прусського генерального штабу Мольтке завірення в готовності армії до війни, Бісмарк вирішив використовувати передану з Емса депешу для провокації Франції. Він змінив текст повідомлення, скоротивши його і додавши йому різкіший, образливіший для Франції тон. У новому тексті "Е. д.", фальсифікованому Бісмарком, кінець був складений так: "Його величність король відмовився потім ще раз прийняти французького посла і наказав черговому ад'ютантові передати йому, що його величність не має нічого більш повідомити".

Цей образливий для Франції текст був переданий Бісмарком в друк і всім прусським місіям за кордоном і наступного дня став відомий в Парижі. Як і чекав Бісмарк, Наполеон III негайно оголосив Пруссії війну, що закінчилася розгромом Франції.

28. Союз трьох імператорів 1873 та 1881 рр

В 1873 р. утворюється союз трьох імператорів між Росією, Німеччиною й Угорщиною. Цей союз виявляє собою реалізацію ідеологічних принципів, ідеологічна близькість. Для Німеччини важливо домогтися зближення з Росією для ізоляції Франції, Австрія перетворюється в природного важливого союзника Німеччини. Бісмарк це передбачав ще в 1866 р., коли він не дозволяє добити Австрію. В Австрії виникає необхідність у підтримці Німеччини в політиках на Балканах. У Туреччини виникає можливість союзу з Німеччиною проти Росії. У Россі - підйом економічних інтересів.

Союзу уготована недовга доля. В 1874-75 гг. - неміцність союзу, перша тріщина. Росія не дозволяла Німеччині завдати упреждающий удару Франції, що швидко відновлюється й разом із цим зростає ненависть до Німеччини. Бісмарк створює фонд, за допомогою якого купуються журналісти, впроваджуються агенти, розвертається антифранцузька кампанія, діють провокатори. Росія не погоджується підтримати Німеччину. Бісмарку не вдалося добити Францію. Він зрозумів, що на Росію розраховувати не можна, необхідне зближення з Австро-Угорщиною, проводиться політика відволікання Росії від Європи.

В 1881 р. підписується другий пакт Союз трьох імператорів. Але рівень і ступінь зближення по пакті менше. Це всього лише договір про нейтралітет. Бісмарк продовжує прагнути ізолювати Францію, а Росія одержує можливість вийти з дипломатичної ізоляції

29. Утворення Ліги держав збройного морського нейтралітету.

Боротьба за незалежність в Америці розпочалась у 1775 році. Тривалість- 8 років, по 1783.

1776 року американцями була прийнята декларація про незалежність.

З початком воєнного конфлікту європейські держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англії в цій війні, що значно б її послабило, 2. вони собі не могли дозволити відкритого протистояння.

Спочатку воєнні дії складалися не на користь повстанцям, американська армія була навіть близька до катастрофи. Тому американська дипломатія взялась за задачу забезпечення міжнародної підтримки з боку Європи через фінансові та диплдоматичні засоби. Після оголошення Декларації американці послали свого представника до Франції, від якої диплмоати хотіли отримати як мінімум фінансову допомогу, а згодом і воєнну підтримку. Франція ж була готова надавати допомогу, хоча і неофіційно. З Францією було підписано договори про торгівлю та про союз, після цього Франція фактично вступала у війну. До союзу приєдналась Іспанія. Франція ж виступала гарнтом незалежності США. Іспанія пред`являла права на Флориду, Франція на вест-індські колонії, США на Американський континет та на Бермуди.

В цей час в Європі була створена Ліга нейтральних країн у 1780 році, в яку входила більшість незалежних держав. Вона була створена з ініціативи Росії (Катерина 2), яка хотіла провести морську демонстрацію на Англію (Георг 3). Ліга була створена для того щоб силою відповісти на напади англійських суден на торгові судна інших країн, оскільки Англія таким чином порушувала торгівлю: вона захоплювала торгові судна інших країн для того щоб присікти торгівлю з воюючими проти неї країнами. До того Англія вже була у стані війни з Францією та Іспанією. Тпере до ліги приєдналися Голандія, Швеція, Данія, а також Прусія та Австрія, Португалія, Королівство Обох Сицилій.

Отже, Ліга проводила політику «озброєного нейтралітету» у відповідь нападу англійців на торгові судна цих країн. В 1781 році був перелом в воєнних діях, США почали перемагати.

Французи та американці отримали перемогу над англійцями. Англія була змушена вести переговори. Був підписаний Версальский договір 1783 року. Англія визнавала незалежність США та виводила свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду.

В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена.

30. Міжнародні відносини напередодні й у період Кримської війни та її наслідки

Микола переконаний у надзвичайно сприятливому для нього дипломатичному розкладі на європейському континенті. Австрія тільки що була врятована російськими військами, але об'єктивно вони були конкурентами. Те ж саме й у відношенні Пруссії. Її король тесть його дружини. Франція тільки що пережила революцію. Йому здається, що в нього дуже гарні відносини з Англією.

Це була перша війна, що виникла на початку другої половини 19 в. Після переможної війни за звільнення греків ( 1827-1829) Росія збільшила свій вплив на Балканському півострові, головним чином у Туреччині, зробивши два рази допомога турецькому султанові, якому загрожував повсталий проти нього могутній васал єгипетський паша Мухамед-Алі. За свою допомогу Росія була вознаграждена висновком вигідних для неї трактатів з Туреччиною.

Стривожені цим, Англія й Франція вжили всі старання, щоб послабити російський вплив у Туреччині. Особливо про це намагався Наполеон 3, що бажав шляхом ослаблення російського впливу підсилити французьке й повернути Франції її головне значення в Європі. На його настійну вимогу турецький уряд відняло в палестинських греків, покровительствуемых єдиновірної їм Росією, ключі від Труни Господня й завідування іншими святинями Палестини й передало їх католицькому духівництву, що перебувався під заступництвом Франції. Греки звернулися зі скаргою до російського імператора й просили його заступництва. Миколу зажадав відновлення стародавніх прав православних греків, на що султан відповів відмовою.

Почалася російсько-турецька війна. Восени 1853 р. російська ескадра під командуванням Ушакова в Синопской бухті блокує турецький флот і повністю його знищує. Але у війні в якій як союзників Туреччини взяли участь спочатку Англія й Франція, а трохи пізніше й Сардинія. Микола звертається за підтримкою до Австрії й Пруссії. Австрія пред'являє Росії ультиматум і займає антиросійську позицію. Пруссія займає позицію недружнього нейтралітету. Росія виявляється одна проти всієї Європи.

Головний театр воєнних дій зосередився в Криму біля міцності Севастополь, що героїчно оборонялася протягом 11 місяців. І тільки після того, як був узятий Малахів курган, головне зміцнення, міцність була залишена захисниками й зайнята союзниками. Однак за цю втрату Росія була вознаграждена узяттям сильної турецької міцності Карс. Але війна однаково була програна.

Переговори про світ почалися вестися з початку 1855 р., але лише в 1856 р. був укладений Паризький мирний договір. Росії довелося погодитися на нейтралізацію Чорного моря й анниксанийские вимоги, які запропонувала саме Австрія. І Росія й Туреччина зізнаються переможеними сторонами, їхні території розмежовуються. Росії вертається Севастополь і Крим, Туреччини - Кавказ, уводиться принцип нейтралізації Чорного моря для обох сторін. Вони втрачають право тримати флот на Чорному морі. Повна нейтралізація проток. Дельта Дунаю переходить до Молдови, турецькому васалові. Росії переходить Південна Бисарабия, а християнські подданые султана переходять під протекторат всіх великих європейських держав.

Відбулася корінна зміна в системі міжнародних відносин. Різке падіння престижу Росії. Вона виявляється у вкрай уразливому положенні. Різко падає значення ідеологічного фактору з погляду гомогенности гетерогенності. В основу відносин ставиться національний інтерес. Росія відмовляється від статусу європейського жандарма. Відбулося повернення сили на позиції вирішального фактору, що впливає на політику.

(1853-1856), війна Росії з коаліцією Османської імперії, Великобританії, Франції Сардинії за панування на Близькому Сході.

Війна була викликана експансіоністськими планами Росії стосовно Османської імперії, що стрімко слабшала. Імператор Микола I (1825-1855) намагався скористатися національно-визвольним рухом балканських народів, щоб установити контроль над Балканським п-вом і стратегічно важливими протоками Босфор і Дарданелли. Ці плани загрожували інтересам провідних європейських держав - Великобританії й Франції, що постійно розширювали сферу свого впливу в Східне Середземномор'я, і Австрії, стремившейся встановити свою гегемонію на Балканах.

Приводом для війни став конфлікт Росії й Франції, зв'язаний із суперечкою православної й католицької церков за право опіки над святими місцями в Єрусалимі й Віфлеємі, що перебували в турецьких володіннях. Ріст французького впливу при султанському дворі викликав занепокоєння в Петербурзі. Британії було запропоновано поділити Османську імперію, однак британський уряд віддав перевагу союзу із Францією.

Підсумком війни стало ослаблення морської могутності Росії і її впливів у Європі й на Близькому Сході. Позиції Великобританії й Франції в Східне Середземномор'я значно зміцнилися; Франція перетворилася в провідну державу європейського континенту. У той же час Австрія, хоча їй і вдалося витиснути Росію з Балкан, втратила в її особі свого головного союзника в неминучому прийдешнім зіткненні із франко-сардинским блоком; тим самим був відкритий шлях до об'єднання Італії під владою Савойской династії. Що стосується Османської імперії, те її залежність від західних держав ще більше зросла.

31. Міжнародні відносини в період Установчих та Законодавчих зборів. Конвент.

В 1788-1789 гг. склалася революційна ситуація. Людовик скликав у травні Генеральні штати. Депутати 3-го стану оголосили себе 17 червня 1789 р. Національним, а 9 липня - Установчими зборами. Спроба розгону зборів викликали народне повстання.

Штурм 14 липня 1789 р. Бастилії з'явився початком революції. У революційній боротьбі, незважаючи на розходження класових інтересів об'єдналися буржуазія, селянство й міське плебейство. Керівником виступала буржуазія.

На першому етапі (14 липня 1789 - 10 серпня 1792 р.) влада захопила велика буржуазія й ліберальне дворянство. Після повалення монархії в результаті народного повстання 10 серпня 1792 р., очоленого Паризькою Комуною,

на другому етапі революції (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.) політичне керівництво перейшло до жирондистів, що составили в Конвенті більшість. 22 вересня 1792 р. Конвент установив у Франції республіку. Жирондистам протистояли якобінці на чолі з Робеспьером, стремившиеся до поглиблення революції.

Спроби жирондистів загальмувати подальший розвиток революції викликали народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., приведшего до встановлення якобінської диктатури - третього етапу революції (2 червня 1793 - 28 червня 1794 р.) Революційний уряд якобінців, мобілізувавши народ, забезпечило перемогу над вторгшимися у Францію військами європейських монархічних держав Пруссії й Австрії, придушило контрреволюційні мятежы усередині країни.

Коли минула погроза реставрації монархів, більша частина буржуазії, незадоволена обмежувальним режимом і "плебейськими методами" якобінської диктатури, стала переходити на позиції контрреволюції, захоплюючи за собою значні маси селян. У липні 1794 р. термидорианский переворот скинув революційний уряд. Білий терор зайняв місце червоного.

Закон усякої великої революції полягає в тім, що вона має потребу в каналізації своєї руйнівної енергії в зовнішню експансію Французька революція вносить у міжнародні відносини ще один фактор: вона радикально змінює фактор сили, найважливіший інструмент зовнішньої політики. Французи створюють армію, об'єднану національною ідеєю, національним духом, що виявляється на порядок боеспособнее інших європейських армій. 1792 р. - початок революційних воєн і перші перемоги. В 1793 р. установлюється нова революційна армія, у якій злилися волонтери й рекрути.

32. Російсько-китайські відносини в середині Х1Хст.

Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.

Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол

Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.

В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдиханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.

Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.

Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.

До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.

На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.

Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.

На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.

Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.

Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.

Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.

33. Франко-пруська війна 1870-71 рр. та її наслідки

Франко-пруська війна 1870-1871 - військовий конфлікт між імперією Наполеона III і європейської гегемонії, що домагалася, Пруссією. Війна, спровокована прусским канцлером Бісмарком і формально почата Наполеоном III, закінчилася поразкою й крахом Французької імперії, у результаті чого Пруссія зуміла перетворити Північно-Германський союз у єдину Германську імперію.

Пруссія прагнула об'єднати всі германські землі під своєю егідою, а так само послабити Францію. Франція у свою чергу намагалася виключити можливість утворення єдиної й сильної Німеччини. Формальним приводом до війни стали претензії на іспанський престол, які висунув родич Вільгельма Прусского Леопольд Гогенцоллерн. Претензії ці таємно підтримував Отто Тло Бісмарк. У Парижу були обурені домаганнями Леопольда. Наполеон III змусив Гогенцоллерна відмовитися від іспанського престолу, а після цього посол Наполеона зажадав, щоб ця відмова схвалив і сам Вільгельм. Ці вимоги, пред'явлені в Эмсе, порушували правила дипломатичного етикету. Вільгельм відповів відмовою й послав Бісмарку телеграму з розповіддю про свою зустріч із французьким посланником. У телеграмі повідомлялося:

«Французький посол звернувся до його величності в Эмсе із проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що його величність зобов'язується раз і на завжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерны знову виставлять свою кандидатуру. Тоді його величність відмовилася прийняти французького посла й велів передати, що більше не має нічого повідомити його».

“Эмскую депешу” Бісмарк сприйняв як сигнал до негайних дій. Він негайно дав вказівки опублікувати її в газетах, підправивши таким чином, що вона тепер виглядала образливо для Франції. 13 липня почалася мобілізація у Франції, 16 липня - у Німеччині. 19 липня 1870 Наполеон III оголосив Пруссії війну.

Приводом до війни послужило неприємне для Франції запрошення принца Леопольда, родича прусской династії, на іспанський трон, що залишався вакантним внаслідок іспанської революції, що свергнули королеву Ізабеллу. І Франція перша оголосила війну, однак Пруссія виявилася краще до неї підготовлена. Пруссія веде переможну війну. Французька армія капітулювала під Седаном, у складі якої перебував сам Наполеон. У Парижу відбувся переворот. Він низложен. В уряді ключові пости займають республіканці. Франція приречена. Німці оточують Париж. Дух Франції зломлений. Одна армія виявилася розгромлена, інша витиснута у Швейцарію, війна програна.

У жовтні Горчаков завершує головну справу свого життя: відмовляється дотримувати умов паризького мирного договору. У першу чергу мова йде про нейтралізацію Чорного моря. У березні 1872 р. все це формально фіксується.

А в січні 1871 р. у Версалі підписується договір про утворення Германської імперії. 22 германські держави поглинаються Пруссією. Вільгельм стає імператором Германської імперії. 18 січня Франція капітулює й підписується Франкфуртский мир. До складу Німеччини входить Ельзас і Лоторингия, на Францію покладена контрибуція в 5 млрд. золотом до виплати якої, Франція є під германською окупацією. Германська імперія стає новою великою державою й міжнародними відносинами починають розвиватися по зовсім новому принципі

34. Континентальна блокада та її значення. Берлінські декрети Наполеона

Континентальна блокада, система економічних і політичних заходів, що проводилася в 1806-14 наполеонівській стосовно свого супротивника - Великобританії. Була оголошена 21 листопада 1806 Берлінським декретом Наполеона . Декрет про Континентальна блокада забороняв вести торговельні, поштові й ін. зносин із Британськими островами;

Континентальна блокада поширювалася на всі підвладні залежні від її або союзні їй країни.

Континентальна блокада сприяла інтенсифікації окремих галузей французької промисловості (головним чином металургійної й обробної); у той же час вона вкрай негативно позначилася на економіці ряду європейських країн, що мали традиційні економічні зв'язки з Великобританією. Головне завдання Континентальна блокада, поставлене Наполеоном, - розтрощення Великобританії - виявилася невиконаною.

Великобританія відповіла на Континентальну блокаду контрблокадою, широким розгортанням морської торговельної війни й контрабандної торгівлі, з якої організована французькою владою і їхніми союзниками митна охорона була не в змозі впоратися. По Тильзитскому мирі 1807 до Континентальна блокада була змушена приєднатися Росія. Тяжкі для Росії умови Континентальної блокади сприяли загостренню франко-російських відносин і з'явилися однієї з найважливіших причин початку війни Наполеона проти Росії в 1812.

Після поразки у війні з Росією Континентальна блокада фактично не дотримувалася майже повсюдно й у квітні 1814, після повного розгрому наполеонівської імперії, була остаточно скасована.

35. Відставка О.Бісмарка та „новий курс” німецької зовнішньої політики

Вільгельм II - імператор германський бытро втратив придбану їм було спочатку (відставкою Бісмарка, згодою на скасування закону проти соціал-демократів і скликанням міжнародної робочої конференції) популярність у широких колах суспільства. З "новим" курсом політики, після відставки Бісмарка, напрямок політики мінялося із частими призначеннями нових канцлерів (Каприви, Гогенлоэ, Бюлов), причому зміни, що звичайно викликалися невідомими суспільству причинами й мотивами й що пояснювалися, очевидно, лише особистим настроєм імператора, дали привід назвати курс його політики курсом "зиґзаґ" (Zickzackkurs).

На початку 1890-х рр. В. був якщо не фритредером, то прихильником торговельних трактатів з іноземними державами, супротивником крайніх домагань аграріїв; виразником його політики був Каприви.

На початку XX в. В. є, навпроти, аграрним протекціоністом, і виразником його політики є Бюлов. Ініціатива всіх цих змін належить не рейхстагу, не канцлерові й не міністрам, а особисто імператорові, що із самої відставки Бісмарка є, по поширеному визначенню, своїм власним канцлером. Захоплення діяльністю на користь робітників, що виразилося у В. у скликанні робочої конференції, швидко змінилося сильним почуттям неприхильності до них. Під впливом цього почуття В. двічі - у Билефельде в 1897 р. і в Ойнгаузене в 1898 р. - обіцяв фабрикантам закон для захисту бажаючих працювати. Законопроект, що карає гамівним будинком за підбурювання до страйку (Zuchthausvorlage), був дійсно вироблений по почині самого В. і внесений у рейхстаг, але забракований цією останньою, значним більшістю голосів (1899), і В. спокійно примирився із цим.

Взагалі не раз він брався до роботи, урочисто обіцяв що-небудь, але, будучи не в силах провести свій намір, швидко остигав і, анітрошки не бентежачись невдачею, знову затівав що-небудь настільки ж нездійсненне; проект з'єднання мережею каналів Рейну з Ельбою, що він вважав за необхідне й по промисловим, і по стратегічних міркуваннях, був відкинутий консервативною більшістю прусского ландтагів, і В. не тільки примирився із цим, але пішов на всілякі поступки саме консерваторам. Одна ідея, або скоріше одне почуття незмінно проходить через все його царювання: ідея посилення германської армії й ще більше флоту, ценою яких би те не було жертв, почуття преклоніння перед військовою силою й перед "окутим у броню кулаком" (його вираження).

У всьому іншому В. мінявся з разючою швидкістю. Пославши в 1896 р. поздоровно-співчутливу телеграму президентові Південно-Африканський республіки Крюгеру із приводу відбиття англійського набігу (Джемсона), він через 3 роки виражав симпатії англійцям, що почали війну з бурами. Більш ніж хто-небудь він говорив про жовту небезпеку, ледве не проповідуючи хрестового походу проти Японії; на початку Російсько-Японської війни його симпатії були настільки виразно на стороні Росії, і це настільки позначалося в його політику, що й у Японії, і в самій Німеччині це викликало сильне невдоволення. Але успіхи японців швидко викликали співчуття до них імператора; у декількох мовах він висловився проти російського офіцерства й дуже співчутливо стосовно Японії. Формальним проявом нового погляду послужив у травні 1905 р. вишукано ласкавий прийом у Берліні японського принца Арисугавы, одночасно з недостатньо ласкавим прийомом покровительствуемого Росією князя чорногорського Миколи.

Із численних поїздок В., досить люблячої подорожі, найбільше політичне значення надається його поїздці в 1898 р. на Схід, у Туреччину й Палестину. Завдяки своїй любові говорити мови при всякому зручному випадку, завдяки нестійкості, непослідовності й коливному курсу своєї політики, своєму преклонінню перед силою, є постійною мішенню для карикатур майже всіх німецьких сатиричних журналів, і предметом нападок у пресі. Тому що він досить чутливий до них, то прокуратура не пропускає приводу до порушення процесів про образу величності.

36. Робота А.Дебидура "Дипломатична історія Європи".

Труд французского ученого профессора А.Дебидура ` Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814-1878) ` в двух томах - впервые вышел в Париже в 1891 году . Книга написана ясным и легким языком несмотря на сложность и запутанность дипломатических комбинаций . В центре внимания Дебидура - развитие всей системы европейских международных отношений .

37. Зовнішня політика Франції в період Директорії й Консульства.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир'я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

Консульство.

Францією управляли три консули. Кожний з них мав рівну владу, вони здійснювали посібник із черзі. Однак із самого початку вирішальної, безсумнівно, був голос Бонапарта. Декрети брюмера являли собою перехідну конституцію. По суті, це була Директорія, що зводилася до влади трьох. При цьому Фуше залишився міністром поліції, а Талейран став міністром закордонних справ. Комісії двох попередніх зборів збереглися й розробляли нові закони по велінню консулів. 12 листопада консули дали клятву «бути відданими Республіці, єдиної й неподільної, заснованої на рівності, волі й представницькому правлінні». Але якобінські лідери були арештовані або вислані на час консолідації нової системи. Придатний, котрому поручалося важливе завдання по організації фінансів, що перебували в стані хаосу, досяг вражаючих результатів завдяки своїй чесності, компетентності й винахідливості. У Вандее наступило перемир'я із заколотниками-роялістами. Робота зі створення нового основного закону, що одержав назву Конституції VIII року, перейшла у ведення Сиейеса. Він підтримував доктрину, відповідно до якої «довіра повинне виходити знизу, а влада зверху».

Бонапарт мав далеко, що йдуть плани. В «кулуарах перевороту» було вирішено, що він сам, Ж.-Ж. де Камбасерес і Ш.-Ф. Лебрен стануть консулами. Передбачалося, що Сиейес і Дюко очолять списки майбутніх сенаторів. ДО 13 грудня нова конституція була завершена. Виборча система формально опиралася на загальне виборче право, але при цьому встановлювалася складна система непрямих виборів, що виключала демократичний контроль. Засновувалися 4 збори: Сенат, Законодавчі збори, Трибунат і Державна рада, члени яких призначалися зверху. Виконавча влада передавалася трьом консулам, але Бонапарт як перший консул піднімався над іншими двома, які задовольнялися всього лише дорадчим голосом. Конституція не передбачала ніяких противаг абсолютної влади першого консула. Вона була затверджена за допомогою плебісциту в ході відкритого голосування. Бонапарт форсував хід подій. 23 грудня він видав декрет, по якому нова конституція повинна була ввійти в силу в день Різдва. Нові інститути почали діяти ще до оголошення результатів плебісциту. Тим самим виявлявся тиск на результати голосування: 3 млн. голосів за й тільки 1562 - проти. Консульство відкрило нову еру в історії Франції.

38. Другий поділ Польщі та Україна.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі.

В 1791 р. у Польщі була введена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивною й викликала роздратування монархів Європи.

В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна.

Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі.

В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь.

У результаті розділів рыч Посполита як держава перестала існувати.

Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

39. Завершення утворення Антанти (1904-1907).

В обстановці наростання військової небезпеки Європа розкололася на два угруповання протиборчих держав. Кістяк однієї з них склав союз Німеччини й Австро-Угорщині, ув'язнений в 1879 р. проти Франції й Росії. На противагу йому виник франко-російський союз, оформлений рядом договорів 1891-93 гг. Інші держави Європи, а також США і Японія довгий час не могли вирішити, до якій з угруповань примкнути.


Подобные документы

  • Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід і наслідки британо-російських протиріч 1885-1897 рр. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.

    магистерская работа [172,0 K], добавлен 14.08.2014

  • Причини до повстання під проводом Івана Болотникова, його особливості, рушійні сили, причини поразки та наслідки для історії Росії. Початок повстання, розгром війська під Москвою. Калузький період повстання, облога Тули та взяття в полон І. Болотникова.

    реферат [53,7 K], добавлен 28.11.2010

  • Огляд історії міжнародних відносин у ХІХ столітті, підписання Паризького трактату, роботи Лондонської конференції. Характеристика причин, ходу та наслідків російсько-британських протиріч. Аналіз впливу внутрішніх та зовнішніх факторів на політику країн.

    магистерская работа [653,9 K], добавлен 30.12.2011

  • Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід, наслідки британо-російських протиріч у 1856-1871 pp. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Місце російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.

    магистерская работа [654,3 K], добавлен 08.11.2011

  • Етапи революції 1905-1907 років в Росії. Кирило-Мефодіївське братство. Виступи проти влади в Австрійській та Російської імперії. Міська реформа 1870 року. Причини польського повстання 1863 м. Ставлення українських організацій до Першої світової війні.

    реферат [38,0 K], добавлен 21.12.2008

  • Аналіз суперечності великих держав на Сході під час повоєнного врегулювання 1918-1923 років. Боротьба Великої Британії, Франції, США, Греції. Російська білогвардійська еміграція навколо визначення статусу Константинополя та режиму Чорноморських проток.

    статья [34,8 K], добавлен 11.09.2017

  • Характеристика головних джерел та історіографія проблеми. Становлення російсько-британських відносин у 1553-1885 рр. Причини, хід і наслідки протиріч 1885-1897 рр. Аналіз впливу внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії.

    магистерская работа [130,4 K], добавлен 07.08.2014

  • Трансформація влади в Росії в 1917 році. Передумови Жовтневих подій. Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року. Причини захоплення влади більшовиками. Жовтень 1917 року: проблеми і оцінки, історичне значення і світова революція.

    курсовая работа [103,7 K], добавлен 20.03.2008

  • Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі. Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст. Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством. Політика Російської імперії щодо Кримського ханства.

    курсовая работа [349,7 K], добавлен 13.06.2010

  • Початок політичної діяльності Бісмарка. Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу. Утворення Німецької імперії. Особливості дипломатії після утворення Німецької імперії. Значення політики для подальшого військово-політичного розвитку Німеччини.

    курсовая работа [53,2 K], добавлен 25.03.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.