Особливості формування державної системи Візантії у IV–VI ст.

Еволюція імператорської влади в Візантії та її особливості, статус імператора, обов’язки перед народом, божественність походження, порядок престолонаслідування. Двір і центральне управління імперією. Адміністративний устрій Ранньовізантійської імперїї.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 23.04.2014
Размер файла 31,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Кафедра історії середніх віків та візантиністики

Особливості формування державної системи Візантії у IV - VI ст.

Курсова робота

студента групи ІСТ-35

Пасічняка Андрія

Науковий керівник:

доц. Лильо Ігор Миколайович

Львів - 2013

Зміст

Вступ

Розділ І. Еволюція імператорської влади в Візантії та її особливості

Розділ ІІ. Двір і центральне управління імперією

Розділ ІІІ. Адміністративний устрій Ранньовізантійської імперїї

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Період IV - VI століття для новоствореної Візантійської імперії мав надзвичайно велике значення. В цей час в імперії проходив процес становлення всіх інститутів влади. Візантійська імперія по праву вважається правонаступницею Римської імперії та римської культури. Тому багато чого в системі влади, адміністративному устрої, самому принципі імператорської влади залишилось ще з часів принципату в Римській імперії. Та з іншої сторони з утвердженням домінату з приходом до влади імператора Діоклетіана в ІІІ ст. багато було запозичено зі Сходу, зі східних монархічних держав. Як наслідок у Візантії встановилася державний устрій, який поєднував у собі ці два державотворчі начала.

Вивчення цього періоду формування державного ладу Східної Римської імперії дозволить краще зрозуміти подальшу політичну історію Візантійської імперії та природу імператорської влади василевса, головні принципи якої успадкували інші монархії вмайбутньому (зокрема Російська імперія, яка проголосила себе наступницею Візантійської імперії а Москву - “третім Римом”).

Об'єктом даного дослідження є розгляд особливостей державної влади та адміністративно - територіального устрою Візантійської імперії в IV - VI ст. (до початку правління Юстиніана).

Предметом виступає формування державної системи Візантії в IV - VI ст., аналіз імператорської влади, влади імператорського двору та сенату, а також адміністративно - територіальне управління державою.

Мета роботи - прослідкувати еволюцію та охарактеризувати:

1) імператорську владу в ранній Візантії, її джерела, статус імператора, обов'язки перед народом, божественність її походження, а також порядок престолонаслідування; 2) владу імператорського двору (найближчого оточення імператора);

3) владу сенату, вплив його на імператора;

4) адміністративний устрій Візанті.

Хронологічні межі охоплюють розгляд державної влади починаючи з IV (виникнення Візантійської імперії ) - до поч.VI ст. (кінець правління останнього представника династії Львів Анастасія І в 518 р.).

Основна література, яка використана в даній роботі є монографія російського історика Вальденберга Володимира Евграфовича (1871-1940) “Государственное устройство Византии до конца VII века. Вальденберг В.Е. Государственное устройство Византии до конца VII века. С-Пб: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008г. 224 с.” Також загальні праці А. Гійу Гийу А. Византийская цивилизация. Екатеринбург: У - Фактория, 2005. - 576 с., Ж.-К. Шейне Шейнэ Ж.- К. История Византии. - М. : АСТ; Астрель, 2006. - 160 с., А. Васильєва Васильев А. А. История Византийской империи: Т. 1. - (2- е изд. испр. - СПб.: Алетейя, 2000)., Ю. Кулаковського Кулаковский Ю. История Византии. - Т.1, Киев, 1913 (3- изд испр. и доп. - СПб.: Алетейя, 2003. Т. 1 493 с. , та інші.

Також було використано джерела, а саме Римська історія Амміана Марцеліна Амиан Марцеллин, История, вып. 1--3, пер. и предисл. Ю. А. Кулаковского, Киев, 1906--1908 (2-е издание -- СПб, “Алетейя”, 1996)., Кодекс Феодосія Кодекс Феодосия и Новеллы императоров Валентиниана III, Майориана и Либия Севера о колонах, сельских рабах и вольноотпущенниках (пер. перевод А. Коптева) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ancientrome.ru/ius/source/theodosius/codex-f.htm вільний. - Загл. з екрану. та Кодекс Юстиніана. Кодекс Юстиниана. (Фрагменты) Пер.:Успенский Ф. И., Пигулевская Н.В.М.: Директ-Медиа, 2008. - 12 с.

Представлена робота складається із трьох розділів: перший присвячений еволюції імператорської влади з часів панування Римської імперії, а саме з часу Октавіана Августа (принципат) та домінату Діоклетіана а також особливості функціонування імператора; другий - функціонуванню імператорського двору та сенату; третій присвячений адміністаривоному устрою Візантійській імперії.

імператорська влада візантія устрій

Розділ І. Еволюція імператорської влади в Візантії та її особливості

Візантійська імперія бере свій початок з Римської імперії і виступає правонаступницею всіх її правових, управлінських, військових та інших традицій. Не винятком є і форма імператорської влади.

Прядок призначення, функції імператора та сенату в Римській імперії регламентувався законодавством. Воно було покладено свою чергу в основу першого зводу власне візантійського права - Кодексу Феодосія Кодекс Феодосия и Новеллы императоров Валентиниана III, Майориана и Либия Севера о колонах, сельских рабах и вольноотпущенниках (пер. перевод А. Коптева) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ancientrome.ru/ius/source/theodosius/codex-f.htm вільний. - Загл. з екрану., а пізніше до зводу законів від Юстиніана під назвою “Кодекс Юстиніана”. Звідси і простежується зв'язок правонаступництва всіх привілеїв імператора. Тому не лишнім буде розглянути питання якою ж була форма правління в Римській імперії, починаючи від наступника Юлія Цезаря Октавіана Августа.

Імператор в державному житті Рима був виразником і символом єдинства імперії. В республіці цей старий почесний титул отримав з часом новий сенс. В часи Октавіана Августа встановилася форма правління у вигляді принципату. Так, в 27 р. до н. е. коли Октавіан удавано забажав відмовитися від необмеженої влади, сенат догідливо «наказав» йому залишитися володарем і дарував на все життя титул Августа. В теорії Октавіан Август був одним із членів сенату і вважався першим серед рівних в сенаті. Август і його наступники, будучи принцептом сенату, одночасно зосереджували у своїх руках вищу цивільну (довічний народний трибун) і військову владу. Формально продовжував існувати республіканський устрій: сенат, коміції (народні збори), магістратури (крім цензорів). Але ці інститути втратили колишнє політичне значення, так як вибори до них та їх діяльність регулювалися принцептом.

Реальна влада була зосереджена в руках імператора, близьких до нього людей, а також його особистої канцелярії, штат якої невпинно зростав, а сфера діяльності розширювалася. Однак слід зазаначити, що Форма правління, що встановилася в Римі в 27 р. до Р. Х., тобто з часу отримання Октавіаном від сенату імені Августа, не може бути прирівняна до абсолютної монархії, адже цим терміном позначається держава тоді, коли монарх є єдиним безпосереднім органом державної влади. Октавіан Август здійснював управління імперією разом із сенатом за дорученнням народу. Вальденберг В.Е. Государственное устройство Византии до конца VII века. С-Пб: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008.- С. 31 - 32

Однак з часом державно - правова структура Римської імперії змінюється і на перший план поступово постає імператор. Сенат потрохи позбавляється своєї реальної влади і частково права вибирати імператора. На зміну принципату настає домінат. У період домінату сенат перетворюється на орган з декоративними функціями. Основним титулом глави держави замість «принцепс» (перший громадянин) і «імператор» (спочатку почесний титул воєначальників) стає «авґуст» («священний») і «домінус» («пан», малося на увазі, що всі інші є його рабами). Засновником системи домінату звичайно вважається імператор Діоклетіан. Він встановив при своєму дворі звичаї, запозичені зі Сходу. Основним центром влади став бюрократичний апарат, орієнтований на особистість -- Домінус. Імператор приймав закони імперії, призначав чиновників усіх рівнів та багатьох офіцерів армії, аж до прийняття християнства імперією, носив титул голови колегії понтифіків. Щодо зовнішніх атрибутів імператорської влади, то на імператорі з'являється багато прикрашений вінець і пишний одяг; вводиться складний придворний церемоніал. Все це зовнішнім чином вказує на значні зміни в ладі Римської імперії.

На час виділення східної частини імперії в окрему Візантійську державу можна з упевненістю говорити вже про монархію і утвердження тут одноосібної влади імператора. Ввесь політичний лад Візантії в IV-V ст. являв собою подальший розвиток режиму домінату. Від часів республіки в ній збереглися до кінця VII століття тільки деякі пережитки. Сюди відносяться , наприклад, прийняття на себе імператором звання консула , святкування дня його прийняття і т. д.

Візантійська імперія утворилася з республіки і це не могло не позначитись на її характері. Тому це , насамперед, - монархія демократична , яка вбачає свою основу у волі народу. І ця демократичність влади правителя за давніми звичаями гарантується звичаєвим правом. Зокрема це положення було висвітлено в Институціях юриста ІІІ століття Ульпіана: “по царському закону , який від влади його (тобто імператора ) виходить , народ йому і на нього всі свої повноваження і влади переніс ( букв. cклав)”.Тобто фактично з цих слів випливає що верховна влада належить імператорові тільки тому , що народ переніс на нього всю ту владу, яка йому самому належала.

Демократичне пояснення влади імператора (зі сторони народу) не було єдиним. Крім того існувало ще і теократичне пояснення влади імператора. Воно пояснює владу імператора як божественну настанову. Після прийняття християнської віри на теренах Візантійської імперії, віри яка передбачала сповідування одного Господа це обгрунтування влади візантійського імператора стало як ніколи актуальним і сприяло укріпленню централізації влади в державі.

Константин і його наступники аж до Феодосія зберігали титул pomifex maximus але хоча імператора, згідно з римської традиції, як і раніше вшановує армія, Сенат і народ, з тих пір він отримує свою владу від єдиного Господа. Церква грає ніякої ролі в божествснному виборі, і тільки в 457 році константинопольський патріарх благословляє на царство вже коронованого нового імператора.

Імператор повинен правити, наслідуючи Христа, однак суспільство прекрасно розуміло що вреальності імператор був такою ж простою людиною, як і вони і що йому властивим є помилятися в державному управлінні імперією. У його діяльності йому допомагають молитви віруючих і кращих заступників - святих. Імператорська армія б'ється тепер в ім'я торжества Христа. З тих пір військові зіткнення, в яких брали участь ромеї завжди вважались справедливими і в ім'я братів християн.

Ця божественна легітимність освячує статус особи імператора, і всяка спроба захоплення влади карається специфічним покаранням - осліпленням винного, після чого осліплений автоматично стає не в змозі знову претендувати на владу в імперії, оскільки бути імператором достойна тільки людина, яка є повноцінною психічно і володіє усіма функціями свого тіла (тому євнухи також виключалися з боротьби за престол). Церемоніал відображає дистанцію між обраним Богом імператором та іншими людьми. Його вітають проскінезою - земним поклоном, при якому візитер простягається ниць перед імператором (цей звичай був запозичений із Персії в еллінській Греції вважався великим приниженням). За проскінезою заборонено звертатися безпосередньо до імператора. Імператору при цьому належало бути зодягнутим в пурпурний одяг. В імператорські покої за звичаєм заборонялося також заходити бородатим людям, натомість це місце призначено для євнухів, вплив яких зростає до кінця IV ст. Жан-Клод Шейнэ - История Византии. - М. : “Астрель”.- 2006. С. 10 - 12.

У Візантійській імперії важливою відмінністю влади імператора від інших держав було те, що імператором могла стати будь-яка людина, яка мала певну освіту, тобто спадкоємність від батька до сина не відбувалося. Як наслідок це приводило нерідко до узурпацій влади імператора державних інтриг при дворі. Хороший імператор зобов'язаний був захищати своїх підданих , утверджувати справедливість і постійно представляти докази вищої імператорської влади - філантроопії. Імператор був перш за все законодавцем. Навіть інколи він показував юристам свої здібності в творенні законів.

Вина імператора проявлялася в сваволі або ж у випадку висловлення неповаги до християнських заповідей. Тоді в очах громадян він становився тираном і ризикував викликати божественний гнів, який зазвичай проявляється в різних катастрофах в імперії, які полягають не тільки у військових поразках, а коли Бог посилає імператору суперника, кінцева перемога якого свідчить що його покинув Бог покинув імператора. Чіткого порядку престолонаслідування не існувало головним чином тому, що у свідомості візантійців обмежити вибір Бога неможливо, однак будучи на троні батьки завжди намагались передати владу своїм дітям. З часом спадкоємницький принцип престолонаслідування став фактом, однак спроб узурпацій влади було багато, особливо зі сторони воєначальників.

Розділ ІІ. Двір і центральне управління імперією

Якщо згадати про двір та найближче оточення імператора то воно було доволі значним. Імператорів завжди оточували особисті соратники а палац був осередком управління всією імперією. Константин, заснувавши нову імперію продовжував і надалі римську традицію, скликаючи консисторій. При Диоклетиані і Костянтині I функції консисторія були значно розширені. Головою консисторія був квестор священного палацу - головний юрист імперії , а членами - магістр оффіцій , префект преторія столиці та магістри армії, два чиновника , що відповідали за фінанси ( comes rerum privalarum - коміт приватних справ і comes sacrarum largitionum - комит священних щедрот ) , препозит священної опочивальні. Крім того , членами консисторія була частина сенаторів. Консисторій займався обговоренням питань , пов'язаних із законодавством , брав представників провінцій і міг виступати в якості суду за звинуваченнями в державній зраді. У консисторії був великий секретаріат , що складався з трибунів і нотаріїв, яких разом часто називали референтами. Часто до роботи залучалися сенатори , не які були членами консисторія . Склад консисторія формувався за волею імператора, який включив до нього вищих сановників. Квестор, начальник двору, два коміти фінансів - один в один управляв державою. Один правив державним казначейством, інший відповідав імператорське майно - були членами консисторія з повним на це правом. Там обговорювались всі основні питання: військове положення, звинувачення у зраді, релігійні проблеми, апеляції по судових справах.

Земний порядок є відображенням божественного небесного порядку тому кожен повинен мати в нім певне своє місце, при чому імператор знаходиться на вершині ієрархії. Титули і посади мінялися доволі часто, однак ієрархічний принцип ніколи не зникав стосовно наближеності до імператора.

Палац був осередком управління всією імперією . Головною фігурою в ньому вважався магістр оффіцій - начальник палацу. Він забезпечував безпеку особи імператора , командував палацовою гвардією і особистою охороною володаря . Влада цієї особини поширювалася на поліцію столиці та їхній арсенал. Магістру було надано право контролю над діяльністю палацових службовців и різних державних відомств. До числа вищих сановників імперії відносився і квестор, який оформлював укази імператора. У палаці імператора знаходилися також канцелярії керівників фінансового відомства.

Сановники, що стояли на чолі окремих відомств, і в своюю чергу складали у своїй сукупності двір як центральну інстанцію державного управління, були наступні: префект преторія, префект столиці, квестор, магістр оффіцій, два коміта фінансів - це були цивільні чини; до них приєднувалися два військових сановники - магістри армії. В один ряд ним і виключним впливом при дворі володів євнух - препозит імператорських покоїв, який користувався особливою довірою імператора і мав найближче відношення до особистого життя імператора - препозит його опочивальні. Спеціальна служба забезпечувала потреби самого імператора та імператриці. Тут особливу роль грали євнухи, котрі знаходилися в особистому служінні імператорського подружжя. Указами Валентиниана від 372 р. магістри армії були зрівняні в ранзі з префектами і цивільні сановники двору поставлені вище проконсула. Протягом IV століття вони користувались титулом vir spectabilis, тобто належали до другого рангу чиновної знаті, але в V столітті, ймовірно з часу Аркадія, зрівнялися в ранзі з префектами і стали іменуватися vir illustris; багато пізніше, в 422 р., зрівняний з префектами препозит опочивальні. Старий сан консула, за яким, зважаючи на його права давати ім'я року, залишив на всі часи значення найвищого сану, якого може досягти людина, мав перевагу честі перед всім іншими, і це положення консула підтверджено в указі Феодосія Великого. З часу Костянтина існувало звання патриція, яке було найвищим рангом. Рангова відмінність між патриціями, консулами і придворними сановниками мала відношення лише до придворних церемоній, імператорських виходів, прийомів, суспільних ігор і т. д. фактів публічного життя двору, а також і до процедури засідань сенату.

Сановником, найближчим до особи імператора в його особистому житті, був завідувач його покоями євнух, котрий носив назву praepositus sacri cubiculi. Йому били подчіненьї палацово євнухі, cubicularii, які несли різних служб при особі імператора та його дружини у їх приватній та особистому житті. Під начальством препозита перебував цілий ряд відомств: по-перше, царські покої, sacrum cubiculum, которнмі завідував сановник у званні primicerius sacri cubiculi, по-друге, сановник, який відав штатом лічньїх слуг і рабів імператора, у званні castrensis sacri Palatii, потретє , комит, що завідував царським гардеробом, comes sacrae vestis. Штат слуг називаєся paedagogia.

Другий сановник внсшего рангу при особі імператора називаєся ма-гістре оффіцій, тобто служб, magister officiorim. Коло компетенції зтого сановника чрезвічайно великий. Він - начальник палацу і всіх палацово служб. Під його начальством перебувала особиста охорона государя, воєнній корпус із семи кінних полків, по 500 чоловік. Полиці зті називаєся scho-ІАЕ. Поряд зі Схолії, але вьіше їх у ранзі, стояв особливий загін воєнніх людей привілейованого положення, которьіе називаєся кандидатами, candidati, ймовірно, від білого мундира, які вони носили. Кандидати со-стояли у веденні магістра оффіцій, а не воєнного начальства.

Як центральний орган адміністрації в імперії, магістр оффіцій мав при собі великий штат агентів,які носили назву agentes in rebus. Вони виконували відрядження по різного роду справах у всі кінці імперії, переважно для нагляду, висліджування та арешту підозрілих осіб та перепровадження їх до столиці. Штат цей ділився на розряди різного за кількістю складу

Третє відомство, яке складалося в юрисдикції магістра оффіцій, називалось канцелярією прийомів, officium admissionum; воно відало всім публічним життям імператора, для чого потрібен бу великий штат різного роду чиновників і служителів. Міжнардні відносини і прийом посольств чужих народів входили в коло обов'язків магістра оффіцій, і в його руках зосереджувалося все дипломатичне листування. Чини, які відправляли дипломатичні доручення, називалися магістріанами. Необхідність знати іноземні мови вводила до складу магістранів представників різних національностей. Посольства відправляли звичайні сенатори, до яких примикали магістрани.

При магістрі оффіцій стояли чотири імператорські канцелярії, scrinia, що виникли ще при Августі, але безумовно позначилися тільки при Клавдії. Це були: 1) scrinium memoriae, канцелярія, що відала всіма розпорядженнями імператора, яка направляла їх за призначенням і відповідала на запити чиновників, 2) scrinium epistolarum, канцелярія, яка приймала депутації від міських громад, всякого роду запити і прохання населення; 3 ) scrinium libellorum, канцелярія скарг і всякого роду апеляцій і, нарешті, 4) scrinium dispositionum, канцелярія, в якій зберігалися розпорядження, що стосувалися особистої діяльності імператора (dispositionum nostrarum norma seriesque). При ній складався також архів імператорських розпоряджень і указів.

Крім канцелярій імператорського двору у відомстві магістра оффіцій стояла державна пошта, cursus publicus. Він видавав подорожні особам, які мали право користуватися поштовим екіпажем і кіньми по всіх державних дорогах. У його віданні були також збройні цехи, розміщенні в різних містах імперії в значному числі.

Третій придворним сановник відав законодавчою функцією императорської влади. Це був квестор царського палацу, освічений і авторитетний юрист. У віданні квестора перебував менший список чинів та посад, і від нього виходили всі призначння на перелічені в списку посади.

Фінансова справа імперії мало при дворі двох вищих чинів: коміт царських щедрот, і керуючий імператорськими доменами, comes rerum privatarum. Перший із них відав усіма фінансами отриманими у вигляді монети далі.

Крім спеціальннх канцелярій, що перебували у віданні магістра оффіцій, був ще особливий клас державних секретарів, що носили ім'я нотаріїв. Вони ділилися на кілька розрядів. На чолі нотарієм стояв пріміцерій, primicerius notariorum, що мав ранг vir spectabilis.

Сенат мав великий вплив на державне та суспільно-політичне життя Візантійської імперії. Константинопольський сенат за своєю організацією виходив із сенату римського, тому він має багато спільного з ним.

Сенат готував проекти законів , обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики. У V -VI ст. досить великі права отримали дими: під час видовищ в цирку , дуже популярних в Константинополі , можна було пред'явити вимоги імператорам і вищим чиновникам , схвалити або покритикувати їх дії.

Створення сенату в Константинополі традиційно пов'язують з ім'ям Костянтина Великого і заснуванням міста в 330 році. При цьому сучасні дослідники вважають, що придбання містом столичних функцій зайняло приблизно сторіччя. Сенат, який спочатку був не більш ніж міською радою Візантії, в руслі цього розвитку ставав аналогом сенату римського. Нова роль константинопольського сенату стала помітнішою при Костянтині II, який законодавчо встановив умови входження в Сенат і довів кількість його членів до 2000, що перевищувало кількість куріалів в будь-якому іншому місті імперії.

Вимоги для вступу в Сенат в IV столітті зводяться до наступного:

1)Отримання від імператора почесного звання clarissimus, сопутствовавшего більш важливим адміністративним посадам;

2)Згода самого Сенату, що було даниною республіканської традиції включення до Сенату нащадків сенаторів не раніше, ніж вони протягом року виконували преторском посаду;

3)Разова роздача значної суми грошей або улаштування видовищ.

Насправді новий сенат формувався з чиновників, багатих і впливових провінційних куріалів Східної частини імперії. Особи, зайняті ганебними видами діяльності, фізичною працею, а також торговці і банкіри, не могли бути членами сенату. Незабаром формування сенаторського стану змінилося, коли з'явилися більш високі титули. У той час, як кількість членів сенату зростала, привілеї від членства в ньому давав тільки титул illustris. Зрештою, тільки його володарі стали вважатися сенаторами.

У перші два століття свого існування Константинопольський Сенат, як орган влади, мав деякими повноваженнями, до яких належали міське управління як відгомін минулого, формальна ратифікація без обговорення і можливості зміни випускаються імператором законів, і - найсуттєвіше - судові обов'язки. Однак у силу свого складу і приналежності до управлінської своїх членів до еліти імперії, Сенат грав важливу роль у періоди нестабільності чи невизначеності у спадкуванні трону, як це неодноразово траплялося в другій половині V століття. Засідання Сенату проходили під головуванням префекта столиці, хоча також є свідчення про існування окремої посади глави Сенату.

Вважається, що з кінця VI століття Сенат втрачає свою незалежність. З його попередніх обов'язків зрідка зустрічаються згадки про судові, причому не на регулярній основі і не як функція Сенату в Цілому, а лише окремих його членів. З цього часу роль Сенату як дорадчого органу неформальна. Ймовірно, що цей занепад пов'язаний з тими підозрами, які став відчувати до сенаторського стану Юстиніан I після повстання Ніка. Швидше за все, це був досить тривалий процес, етапи якого складно простежити.

Тим не менше закону, який би регулював розпорядок роботи константинопольського сенату, його склад, права і функції очевидно що не було.

Є підстави думати, що функції сенату в період до VIII століття , були двоякі : по-перше , він був дорадчим органом з різних питань внутрішньої і зовнішньої політики, і, по-друге, він брав участь у законодавстві. У візантійських істориків ми постійно читаємо , що сенат обговорює ті чи інші питання , висловлює свою думку, і імператор приймає цю думку. Причому іноді питання пропонується сенату для обговорення імператором (ймовірно, це було загальним правилом) ; але бували випадки , коли сенат виступав зі своїми порадами і за власною ініціативою.

Таким чином сенат не був повністю залежним від імператора і він навіть мав право за відсутності імператора управляти імперією. Тому все-таки в Візантійській імперії централізація влади імператора не була тотальною.

ІІІ Розділ. Адміністративний устрій Ранньовізантійської імперїї

В своїй адміністративній структурі імперія в IV ст. зберігала устрій , який ббув утверджений за Діоклетіана та Константина Великого. Римська імперія розпадалася на дві великі адміністративно-територіальні одиниці - префектури: Схід, який охоплював східні області (його центром була столиця імперії- Константинополь), та Іллірик, в який входили балканські землі (центр- Фессалоніка). Кожна з префектур у свою чергу поділялась на дієцезії, які в свою чергу ділились відповідно на провінції. Найбільшою була префектура Сходу, що складалася з 4 діоцезів: 1) Схід - 15 провінцій, 2) Азія - 10 провінцій, 3) Понт - 10 провінцій і 4) Фракія - 6 провінцій. У префектуру Ілліріка входили 2 дієцезії: 1) Македонія - 6 провінцій і 2) Дакія - 5 провінцій. Окрему адміністративну область (діоцез) утворював Єгипет, на чолі управління якого стояв префект-августал; його резиденція знаходилася в Олександрії. Всього в імперії було 7 дієцезій та понад 50 провінцій.

Управління імперією здійснювалося через розгалужений бюрократичний апарат, що формувався імператором і очолюваний вищими чиновниками імперії, об'єднаними в консисторії. Поряд з посадовими чинами і званнями існували почесні титули, даровані імператором які давали великі суспільні привілеї (свободу від муніципальних обов'язків, тілесних покарань в суді і т. д.). Соціальний стан осіб, що знаходилися на державній службі, і співвідношення між цивільними і військовими чинами було на початку V ст. визначено особливою табелем про ранги.

Структура державного управління цілком грунтувалася на діоклетіано-константинівській системі . Це були вищі цивільні правителі, котрі володіли широкою адміністративною, судовою та фінансовою владою. Вони були найближчими помічниками імператора у сфері цивільного управління. Префекти преторія відали загальним управлінням діоцезів і провінцій, імператорської поштою, спорудженням і утриманням суспільних будівель, наглядом за торгівлею, збором податей і поборів, виплатою коштів чиновникам діоцезів, призначенням та заміщенням вікаріїв і правителів, справами міст. У їх компетенції перебувала скарбниця префектури, набір рекрутів для армії, її постачання та утримання, арсенали і майстерні. Для населення підвладних їм областей префекти преторія були суддями вищої інстанції. Вони мали право видавати преторські едикти з питань, які стосувалися деталей управління і законодавства.

У безпосередньому підпорядкування префектів преторія перебували цивільні правителі діоцезів - вікарії. Їх влада в основному була контрольно-судовою та апеляційною. Вони здійснювали загальний нагляд за діяльністю правителів провінцій, що служили основною ланкою в системі цивільного управління. Правителі також були наділені великими адміністративними, фіскальними, судовими та поліцейськими повноваженнями. Двічі на рік вони посилали префекту преторія докладні звіти про стан провінцій і про свою діяльність. Правителі відповідали за збір податків. Вони ж були суддями першої інстанції в усіх цивільних і кримінальних справах (звідси їх друга назва - iudex, суддя). У розпорядженні правителів, резиденція яких знаходилася в головному місті провінції, був значний штат, що ділився на відділи - канцелярії.

Провінційним властям були підпорядковані в адміністративному відношенні міста з їх територіями та позаміські землі, що входили до складу провінції. Курії перетворилися в IV ст. на придаток бюрократичного апарату імперії. В аналогічному положенні знаходилися і сільські громади.

Константинополь разом з його найближчій округою (до 100 миль) був виділений з ведення префектів преторія в самостійну територіальну одиницю. Цивільним правителем міста був його префект (єпарх), підпорядковувався безпосередньо імператору. Він керував цивільним управлінням столиці, здійснював контроль над діяльністю торгово-ремісничих корпорацій, відав міським благоустроєм, постачанням, стежив за охороною порядку через підпорядковану йому міську поліцію. Префект володів на території Константинополя і його округи вищою судовою владою. Як правитель Константинополя він відповідав за безпеку імператорського палацу і був охоронцем державної скарбниці, а як представник сенату вважався його головою і офіційним «захисником» прав сенату і сенаторів.

Висновки

Розглянувши особливості формування державної системи Візантії в IV - VI століття слід зробити певні висновки.

Імператорська влада у Візантії, на відміну від імператорської влади в Римській імперії ввібрала в себе багато атрибутів в часи Діоклетіана від східних деспотій до яких можна віднести пишність вбрання (пурпур) і прикрас правителя, прирівняння його до Бога а також жорстка централізація влади імператора. До часів Юстиніана статус імператора змінився і вже на середину VI століття можна вже говорити про абсолютну монархію у Візантійській імперії. Однак влада імператора обгрунтовувалась як влада, доручена народом на управління імперією та протекції власне народу. Характер престолонаслідування коли фактично по закону не існувало спадкової влади імператора, а імператором міг стати кожен громадянини з однієї сторони було позитивним явищем і давав рівні шанси всім бажаючих стати імператором, а з іншої сторони давав привід до взаємної боротьби за престол в державі. Важливо також зазначити що імператор мав практично необмежену владу і це обгрунтовувалось богообраністю імператора.

Якщо прослідковувати еволюцю в державному апараті, то можна помітити, що фактично ввесь бюрократичний аппарат в ранньовізантійській державі залишився беззмінним з часів Римської імперії починаючи від двору імператорського, закінчуюючи цивільною владоюю на місцях.

Сенат у Візантії готував проекти законів , обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики. Він ще мав важливу роль у виборі нового імператора та вплив на легітимізацію його влади. Однак ця функція з часом втрачає своє значення з подальшим утвердження необмеженої влади василевса.

Адміністративний устрій тут був надзвичайно розгалуженим що полегшувало управління такою великою і багатонаціональною імперією як Візантійська імперія. Особливістю в адміністративній системі було те, що цивільна влада була відокремлена від військової. Державна служба ділилася на цивільну, військову і придворну . На чолі цивільного управління стояли два префекта преторія, призначалися імператором.

Отже особливістю державної влади в Візантії IV - VI століття була її універсальність та чітка розгалуженість. Це забезпечувало контроль за провінціями їй стабільний розвиток впродовж багатьох століть.

Список використаних джерел та літератури

1.Аммиан Марцеллин, История, вып. 1--3, пер. и предисл. Ю. А. Кулаковского, Киев, 1906--1908 (2-е издание -- СПб, “Алетейя”, 1996).

2.Кодекс Феодосия и Новеллы императоров Валентиниана III, Майориана и Либия Севера о колонах, сельских рабах и вольноотпущенниках (пер. перевод А. Коптева) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ancientrome.ru/ius/source/theodosius/codex-f.htm вільний. - Загл. з екрану.

3.Кодекс Юстиниана. (Фрагменты) Пер.:Успенский Ф. И., Пигулевская Н.В.М.: Директ-Медиа, 2008. - 12 с.

4. Прокопий Кесарийский Тайная история. / Пер. С. П. Кондратьева. // ВДИ. 1938. № 4. С. 273-360.

Література

5.Вальденберг В. Е. История византийской политической литературы в связи с историей философских течений и законодательства. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008.. - 526 с.

6.Вальденберг В.Е. Государственное устройство Византии до конца VII века. С-Пб: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008г. 224 с.

7.Васильев А. А. История Византийской империи: Т. 1. - (2- е изд. испр. - СПб.: Алетейя, 2000).

8.Гийу А. Византийская цивилизация. Екатеринбург: У - Фактория, 2005. - 576 с.

9.История Византии: в 3 т. Отв. ред. акад. С. Д. Сказкин. М.: Наука, 1967. - Т. 1. 524 с.

10.Кулаковский Ю. История Византии. - Т.1, Киев, 1913 (3- изд испр. и доп. - СПб.: Алетейя, 2003. Т. 1 493 с. ).

11.Остроґорський Ґеорґ. Історія Візантії / Пер. з нім. Анатолій Онишко. - Львів : Літопис, 2002. - 608 с.

12.Удальцова З. В. Идейно-политическая борьба в ранней Византии (по данным историков 4-7 вв.). -М. Наука., 1974. -352с.

13.Чекалова А. А. Сенаторская знать ранней Византии: стиль жизни, стиль мышления / А. А. Чекалова // Античная древность и средние века. -- Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2002. -- Вып. 33. -- С. 12-20.

14.Чекалова А. А. У истоков византийской государственности: сенат и сенаторская аристократия Константинополя в 4 - первой половине 7 вв. -М. КДУ., 2007. - 258с.

15.Шейнэ Ж.- К. История Византии. - М. : АСТ; Астрель, 2006. - 160 с.

16.Удальцова З. В. Византийская культура / Отв. ред. д-р ист. наук Е. В. Гутнова. -- М.: Наука, 1988.

17. Азаревич Д. И. История византийского права. Том 1. Ярославль: Типография Г. В. Фальк, 1877. - 363 с.

18. Jones, A. H. M. Census Records of the Later Roman Empire The Journal of Roman Studies, Vol. 43. (1953), pp. 49-64.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Революція 1648 р.. Антикріпосницький та визвольний рух. Привілейоване становище козацької старшини. Адміністративно-територіальний устрій. Система органів влади і управління. Формування української державності в 1648-54 рр.. Вищий ешелон влади.

    контрольная работа [32,6 K], добавлен 31.12.2008

  • Історія формування японської держави. Закономірності цивілізаційної еволюції традиційних і суспільних державних інститутів Японії, проблеми її етно-політичного, соціально-економічного та духовного розвитку. Роль імператора в політичному житті Японії.

    реферат [57,7 K], добавлен 26.01.2012

  • Обставини приходу Юстиніана до влади Візантійської імперії, особисті риси його характеру. Особливості та складові вутрішньої політики імператора Юстиніана. Юстиніан – відновлювач Римської імперії. Політика імператора в галузі культури, освіти і права.

    курсовая работа [56,2 K], добавлен 17.01.2011

  • Виникнення українського козацтва та Запорізької Січі, їх структура влади та управління. Військовий і територіальний устрій Запорозьких Вольностей. Військові служителі, похідна і паланкова старшина. Особливості "козацького" права та козацької державності.

    контрольная работа [41,1 K], добавлен 31.12.2008

  • Найважливіші органи державної влади Афін у період існування демократії: Народні збори, Рада п'ятисот та Колегія 10 стратегів. Судові органи державного управління: ареопаг і геліея. Головні принципи та своєрідність афінського державного устрою.

    реферат [28,6 K], добавлен 08.12.2010

  • Прихід до влади. Звязки з громадою. Розбудова держави. Хрещення і поширення християнства. Крим. Вплив Візантії. справжній розвиток письменництва починається щойно з христиєнством. Значення освіти.

    реферат [15,1 K], добавлен 07.01.2003

  • Афінський державний устрій V ст. до н. е. Рабовласницьке суспільство та його розвиток у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Найважливіші органи державної влади Афін. Голосування в народних зборах. Архонти і ареопаг. Соціальні гарантії для бідних.

    реферат [28,2 K], добавлен 08.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.