Повстання 1768 р. в Україні

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

Оповита легендами і переказами постать ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворокого здавна привертала до себе увагу істориків гайдамацького руху в Україні. На сторінках праць таких його дослідників як Д.Л.Мордовець (Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших дореволюційних авторів, Мелхиседек постає пристрасним полемістом, агітатором й фанатичним оборонцем православ'я, чия діяльність буцім-то і спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий під назвою Коліївщини. Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася у науковій літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовує його головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічна традиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиває історичні реалії 60-х років XVIII ст.?

Старший син лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського - Матвій, постригся у ченці Троїцького Мотронинського монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р. Своїм природним розумом, освіченістю, яку здобув у Київській академії він помітно вирізнявся з-поміж інших монастирських ченців. Либонь саме тому його послідовно обирають скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. - ігуменом-настоятелем цієї монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседека звернув увагу переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.), довіривши йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, що знаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії. Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборону православ'я: "исторгнуть его из зубов униатских". Проповіді Мелхиседека знаходили відгук серед населення Правобережної України, осуджувалась релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги про поставлення в церквах Правобережжя православних священників. Все це не могло не викликати відповідної реакції з боку місцевих католиків та уніатів [50-52, 6].

Розглядаючи різні погляди істориків на діяльність Мелхиседека, спробуємо й аналізувати такі питання: чи був Мелхиседек батьком Коліївщини? Яка його роль в тому, що в роки його служіння настоятелем Мотронинського Троїцького монастиря саме тут спалахнуло величезне народне повстання.

Дослідники відзначають тернистий шлях, який пройшов Мелхиседек як борець за православну віру проти уніатства, М.С. Грушевський називав його діяльність "видатною", а Дм. Дорошенко підкреслював, що "цілі сільські громади, які вже вважали уніатські, почали знову вертатися до православ'я".

Зміцнення позицій православ'я занепокоювало уніатів, тому митрополит Ф.Володкович вимагає припинити діяльність Мелхиседека. Це змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургу в пошуках захисту.

Всі дослідники єдині в тому, що ігумена Мотронинського монастиря привітно зустріли в Петербурзі, йому була влаштована аудієнція у Катерини II. Катерина II вручає йому листа до російського посла посла при Варшавському дворі Миколи Васильовича Рєпніна де запропоновано порушити питання про становище православних на Правобережній Україні. Польський ко-роль Понятовський уважливо поставився до прохань православного ігумена. Свідченням прихильності короля є й те як як вважає Ю. Мариновський , що поїздкою до Варшави мотронинський ігумен вирішив свої особисті , сімейні справи. У Варшавській королівській канцелярії було юридично оформлено "шляхетство" роду лубенських Значко-Яворських, які походили від польських дворян Яворських і затверджено за ними герб "Косцеша".

Не всі історики однозначно оцінюють рішення короля відносно становища православних. І.Чемерис вважає, що польський король наказав уніатам припинити переслідування православних, а Г.Ю. Храбан дещо обережніше твердить, що Мелхиседек отримав лише дозвіл на релігійну пропаганду. На наш погляд, друге твердження вірогідніше, що підтверджується листом ігумена Христонопільського уніатського монастиря Корнелія Срочинського. Очевидно, не останню роль зіграла діяльність Мелхиседека і в прийнятті в 1876 р. Варшавським сеймом закону про релігійну толерантність.

Г.Ю. Храбан вважає, що чигиринське духовне правління зняло з документів, які привіз мотронинський ігумен копію і через священиків довело їх зміст до відома населення. Чутки про королівські привілеї поширилися далеко на захід від Дніпра.

Може саме тут і криється таємниця так званої "Золотої грамоти"? Історики сходилися, на тому, що такої грамоти в дійсності не було, це підробка. Але ж цікава думка викладена у О.Я.Єфименко. вона вважає, що якийсь документ безсумнівно був в руках у поводирів повстання. Про поїздку ігумена Значко-Яворського до Петербурга і Варшави було відомо. З Варшави він привіз королівські привілеї, то чому б не розпоширюватися поголосам, що такий документ був привезений і від Катерини II, але розповсюджений таємно.

Заручившись підтримкою короля, Мелхиседек посилює натиск на унію. За свою діяльність він був заарештований. Тільки в 1767 р. йому вдалося втекти з тюрми.

Тут ми підходимо до питання: приймав чи не приймав Мелхиседек участь у повстанні, чи було "висвячення ножів", легенда що переходить з одного історичного твору в інший. Черкаський дослідник Ю.Мариновський доводить, що після втечі з тюрми Значко-Яворський більше в Мотронинському Троїцькому монастирі не з'являвся, хоча залишався його ігуменом. Намісником в час був ієромонах Гавриїл.

Відсутність Мелхиседека лід час повстання в монастирі є прямим доказом того, що він в повстанні участі не приймав. Грушевський М.С. вважав його ініціатором народного руху; Дорошенко писав, що Мелхиседек разом з запорожцями думав про повстання, яке, як він сподівався, підтримає російська влада такої точки зору тримався і тодішній російський посол у Варшаві Микола Рєпнін, польський історик Ф. Равгга-Гавронський, сучасна українська дослідниця Стецюк К.І. та ін. .

Сучасні дослідження Храбана Г.Ю., Мариновського Ю.К. думку спростовують. Мариновський навіть доводить, що Мелхиседек не тільки не приймав участі повстанні, а в своїх посланнях до братії Мотронинського монастиря і жителів Черкас і Сміли ступав проти останнього.

Боротьба проти унії за православну віру відбивала в реальній формі ідею єдності українських земель і виступала однією з сил для боротьби народних мас за свої права. У тих історичних умовах православна віра стала, по суті, одним з найпотужніших засобів збереження українців як нації. Саме тому діяльність, Мелхиседека мала таке велике значення [53,3].

2.3 Розгортання постання

Очевидно, ще в час нарад в келіях Мотронинського монастиря в середовищі козаків-однодумців виникла ідея скористатися царським ім'ям як символом в боротьбі проти національно-релігійної дискримінації православного населення краю. Так з'явилася думка про підготовку так званої «золотої грамоти», в якій Катерина II ніби то санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатського і католицького духівництва. Певну законність руху винні були, мабуть, додати неодноразові заяви його керівника, що він діє з відома і дозволи спеціальних «указів» Коша Війська Запорізького, а також командування російських військ на Правобережжі. М. Залізняк свідчив на допиті в Київській губернській канцелярії, що козаки, що знаходилися в монастирі, «говорили, щоб йти в Польщу для прогнанія конфедератів... і грабежу їх, показуючи йому, Железняку, дане їм для того лист, нібито від кошового отамана...».

Висловлені думки знайшли сприятливий ґрунт серед селян і рядового козацтва і надалі широко використовувалися М. Залізняком в ході військових дій проти польсько-шляхетських каральних загонів. З цією метою в повстанській канцелярії був виготовлений навіть ряд підроблених указів, що розповсюджувалися серед широких верств населення Правобережної України. Січовик Семен Галицький, що знаходився літом 1768 р. в краю, свідчив в Коші Запорізької Січі (2 липня 1768 р.), що він бачив один з таких указів: «У заголовку ж однією указ написаний тако: «Указ е. і. у. самодержці всеросійською і ін. і ін. оголошується у всенародну звістку...» і при кінці підписано: «Отаман кошовий Петро Кальнишевський з Петербурга». М. Залізняк добре розумів значення подібного роду документів в справі ідеологічного обґрунтування виступу проти шляхти. От чому він навіть у вузькому крузі своїх сподвижників підтримував думку про існування указу. У протоколі допиту запорізького козака Демьяна Чернявщенко від 20 червня 1768 р., складеному в Київській губернській канцелярії, на питання: «Хто головний начальник козакам, що розоряють в Польщі, звідки оним вийшов, якого куреня і по якому наказу?» міститься наступна відповідь: «Січі Запорізькою, куреня Пластуновського, козак Максим Железняк, що називається полковником, звідки він вийшов - не знає, а чув від самого його, Железняка, що винищує він поляків (шляхту.- Авт.)... по даному йому від Коша запорізького указу...».

На жаль, оригінали цих документів, очевидно, загублені назавжди. Реконструювати їх текст в повному об'ємі не представляється можливим. Тим часом, окремі думки і ідеї, висловлені в них, побічно передають інші матеріали. Можна стверджувати, що вони відповідали найпотаємнішим думкам і надіям трудящих мас Правобережної України. Так, генерал-губернатор П.А. Румянцев в листі від 26 серпня 1768 р. президентові Колегії закордонних справ графові Н.І. Паніну передав зміст одного з таких указів: [216; 7]

Милостивый государь мой, граф Никита Иванович!

Приложа о исполнении высочайшего ее императорского величества именного указа, в известной вашему сиятельству материи, всеподданнейшую реляцию мою для поднесения в собственные руки, начинаю последование о пограничных делах всепокорнейшим благодарением, что ваше сиятельство преподаете мне способы, из милостивой откровенности своей, к произведению возложенных на меня повелений. Они посредствовали мне удостоиться за то и высочайшего ее императорского величества благоволения, которое приобретаю паче в последнем рескрипте. Я теперь нахожусь в лагере под г. Переяславом, и как мне хотелось самому ближе вникнуть в польские дела, то потому до сего времени все веленное первым рескриптом еще не было выполнено над выбегшими в сей город под протекцию поляками, кроме что оные обезоруженные жили под присмотром.

За проездом моим, когда они приведены чрез священника католического к присяге и спрошены под оною: будучи в Польше не присягали ль они конфедерации барской, или другой, против варшавского сейму? и одни из них признались, что в повиновении означенному барскому заговору присягали с принуждения конфедератов, наезжавших на их дома с командою, а другие совсем показали себя в том не участвовавшими, в сие самое время от 3-го августа получен рескрипт, в котором по 3-му пункту иные уже об них меры предписаны, и для того я, не требуя от них прежде повеленных рецессов, приказал как тех, кои хотя кроме принужденной присяги никаким больше противным действиям в со-гласии с конфедератами не винились, так и не объявивших себя преступниками к конфедерации, по настоящему времени, из предосторожности и сомнительства, задержать их неспускно в сем городе, объявив в причину сего задержания. обстоятельства в рескрипте значившиеся, и взяв от них всех обязательства о скромном пребывании, по присланной ко мне форме на польском языке от Федора Матвеевича Воейкова.

При сих обстоятельствах, сколько явны мне зрелые вашего сиятельства проницания, так обязанным себя нахожу представить здесь о тех, кои и мое внимание на себя привлекают. По объявлениям выбегающих сюда попов униатов к обращению в православие, и прочим обстоятельствам, нет больше сомнения, чтоб весь сей не без бедственный мятеж не подъят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым. Каковы неистовые удручения мирским и духовным описаны обстоятельно в протесте сообщенном от синода иностранной коллегии, которые чрез архиерея переяславского все православное общество пограничных старост и губерний сего году переслали в Варшаву, где оный и внесен в книги. А и сами из пребывающих тут под покровительством шляхетства формально в подаваемых мне просьбах сознают, что настоящая в отечестве их бедствия родили суровые поступки, против исповедавших закон греческой церкви, официала униатского Мокрицкого; прибавив к сему еще и то, что ложный слух, пронесенный запорожцами, и составленные от имени ее императорского величества указы, чем простолюдинов легко было ослепить умы, что сии все пограничные места приемлются под российскую державу и навсегда с под владения польского освобождаются.

И так хотя злые действия некоторых польских жителей по себе не простительны, но много однако же из них есть таких, которые присовокупились к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства; теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов посланы были от меня за границу, возвратясь объявили, что в некоторых местах жители приняли содержание оных со всякою благодарностью и послушанием, но к тому не преминули жаловаться, сколько они после сего страшатся крайних бедствий себе, в руки отдавшись своим владельцам, которые то уже и показали, предав некоторых из них смерти.

Вникнув в примеры прошедших времен, ваше сиятельство сами найдете, что условия, заключенные с сею соседнею державою, не всегда оставались непоколебимы; потому мое, без предложения, мнение по сему преподать осмеливаюсь: чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне, которую соблюдать из тех же самых причин, во всякое время не бесполезно изобрести средства, чтоб облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ, но последних сократить к тому в умеренность власть; вы же, ваше сиятельство, изобильные найдете, уповаю, сами к сему средства.

Я, по старанию о тишине пограничной, умножаю посылку за границу команд, слыша в близости продолжающиеся еще неспокойства по поводу наипаче отчаянных тамошних жителей однако ж, истребляя гайдамак, для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они отошли в свои селения и жили покойно.

Здесь пребывающее шляхетство подали мне просьбы, чтоб для охранения их имений послать в оные команды на их кошт. Под сим пре текстом я отправлю в показанные ими места команды, которые там содержаны будут к истреблению последних разбойнических отделений и к приведению в тишину мятущихся; сие учинить тем более нужно, что московский карабинерный полк, которому, по письму ко мни с Варшавы князя Николая Васильевича Репнина, повелел я уже обращаться по повелениям командующего корпусом генерал-майора Прозоровского. может в даль в Польшу подвинуть быть от границ наших.

Я еще беру смелость, из доверенности ко мни вашего сиятельства, идеально токмо начертать одно рассуждение, оставив зрелому вашему проницанию обратить виды оного по лучшему искусству. Староста трехтемировский Щенявский, от давних времен злодей нашим граничным жителям, его отвага не в том только была, что безвинно непрестанные делал грабления, но в одно время захватив двух драгун с форпоста с капралом, и усиловуясь завладеть одним островом, нашей стороне надлежащим, поставил в страх на оном виселицы. Я сие вспоминаю потому, что даны уже были об нем с вашей стороны повеления, чтоб его подхватить. Он теперь в конфедерации и главным руководителем, а староство его трехтемировское самое ближнее к нашим границам, и в оном неспокойства крестьян продолжаются; не могут ли сии обстоятельства быть достаточными поводом, чтоб сии показанные Щенявского деревни взять под секвестр? Польза из оных ежели бы признана не была потребною стороне нашей, то предлог есть взыскивать во удовольствие разграбленных с повеления его Щенявского королевской трехтемировской камеры, или отдать оные одному из благонамеренных.

Говоря о запорожских козаках, должен объявить вашему сиятельству мои примечания, что не одна алчба, сродная сим людям к хищение, побудила их на своевольства, но в Сечи пронесенная вообще молва, что грабительствовать теперь в Польше есть благословенное дело. Можно думать без ошибки, что не без участия в сем были главные их старшины, ибо пойманные признаются, что строгости никакой не хранилось в удержании их выбегов в Польшу, и уверено, что сия польская страна достанется под начальство гетманское и кошевого,

Я в прочем имею честь вверить себя вашему сиятельству в непременную милость, с моею совершенною преданностью и усерднейшим высоко почитанием назваться. [10]

Той же П.А. Румянцев в листі російського посла у Варшаві Н.В. Репніну (24 серпня 1768 р.) повідомляв, що серед правобережного селянства під впливом повстанських документів розповсюджуються чутки, ніби «вони цих прикордонних жителів назавжди з під польського владицтва освобождаются»: [217; 7]

Милостивый государь мой, князь Николай Васильевич!

По поводу первого письма вашего сиятельства, которое получить имел честь в сей день, я приемлю случай сказать вам, что по настоящим польским делам, в исполнение высочайших ее величества повелений от государственной иностранных дел коллегии мне данных, надлежало мне найти способы как с другими командующими в Польше с нашей стороны генералами, так и с вашим сиятельством, ко взаимному сношению. Не мог однако ж я лучше в том успеть, как пользуясь тем путем, который ваше сиятельство теперь мне сами открываете, и потому не оставил тотчас предложить полковнику Протасьеву, чтоб он с карабинерным московским полком, так как ваше сиятельство требуете, остался в повелениях генерал-майора князя Прозоровского.

При сем обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах воздвигнувших сей не без бедственный мятеж, кои, может быт, вам более моего уже знакомы. Простое усердие к вере благочестивой, противоборство оной от римского духовенства, распространяемое с лютым бесчеловечием, без сомнения суть две крайности, возмутившие к мятежу польских крестьян. Елико надлежит до первого обстоятельства, то все то изъявляющие удручения не могут вам быть неведомы из протеста, чрез игумена мотронинского монастыря, поданного сего году в Варшаву от всего православного общества пограничных старост и губерний; а последнее оправдывает само шляхетство, выбегшее сюда под покровительство, формально в своих поданных мне просьбах сознавая, что настоящие в отечестве их бедствия родили суровые поступки против исповедующих закон греческой церкви официала украинского униатского Мокрицкого. Когда сим жестоким угнетением страждущие сердца дышали внутреннею ненавистью против своих, гонителей, то при таком расположении не трудно было преклонить непросвещенные умы простолюдинов так называемым гайдамакам на все известные дерзости. Возжечь сей пламень нашли они наилучшую удобность, составив ложные от имени ее величества указы о своем туда приходе, и уверивши, что они сих пограничных жителей навсегда с под польского владычества освобождают.

Я все сие для того пишу, чтоб показать: хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много однако же из них есть таких, которые вплелись к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные ложные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства. Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов, изданных на случай смятений сих, посылаемы от меня были за границу, возвратившись объявляют, что во многих местах с благодарностью и повиновением жители оной приняли, однако ж, познав свой обман, показали уныние в своих сердцах, потому что не чают уже от раздраженных своих господ никакого себе помилования, яко отдавшимся уже в руки, и начали они отмщать даже отнятием самой жизни.

Сей один страх, не без основания внедрившись в их сердца, возрождает вновь истребленные заграничные шайки, и может продолжать и долго, хотя слабые, однако же неспокойные, в тех местах волнения. Сокращение сего представив зрелому вашего сиятельства проницанию, которое во многих делах свет познал, пишу только, что мне ближайшим кажется.

Смею объявить способ, что ежели облегчить сих польских подданных участь ваше сиятельство в тамошней сторон изобрести изволите средства, чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ, но привести последних власть в умеренность, то уповать можно, что оные, притом провождаемы будучи увещеванием и обнадеживанием высочайшим ее императорского величества, яко единоверным, милосердием, возвратятся в свои дома к спокойной жизни. Я о сем писал в государственную иностранных дел коллегию и к его сиятельству графу Никите Ивановичу Панину, с которым всегдашнюю о сем веду корреспонденцию, удостоившись получить от ее императорского величества высочайшую апробацию всем моим распоряжениям, воспринятым при нынешнем пограничном не спокойствии.

Польские шляхтичи просили меня многие, чтоб для защищения от разграбления их имений послать в оные на их кошт команды. Я положил было, чтоб в тех местах (оставить?) полк московский, и по сей причине писал к князю Прозоровскому, чтоб если надобность найдет подвинуть сей полк в даль от границы, то бы меня заранее о том предуведомил, чтоб для безопасности пограничной другим командам на его место вступить. Впрочем, принеся мою покорную просьбу, я ожидать буду, что ваше сиятельство по оной не оставите меня снабжать предуведомлениями в настоящих делах и подавать мне наилучшие средства, по своему благоразумию, к предохранению высочайших ее императорского величества интересов. А я навсегда имею честь с истинным слыть и пр.

Р.S Королевской пограничной трехтемировской камеры писарь Гоздава-Вилуцкий, выбегший сюда, просил на снабжение свое и служителей королевских, с ним вышедших, сто рублей на счет королевской, показав, что при разграблении помянутой камеры известным бунтовщиком Щенявским, лишился всех пожитков. Я толикое число денег из приличия приказал ему выдать, и вашего сиятельства прошу, осведомясь где надлежит, меня уведомить: верен ли счет возвращения быть может, ежели и другие, яко он сам, здесь живущие станут и более требовать таковых денежных ссуд [11]?

Звичайно ж, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займали соціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатися люди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка? Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергу правобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цього виводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві в Запорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них (повстанців, - Авт.), що вони найпростіші мужики...». Аналогічні думки висловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень 1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, але насправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Україні мужиків, що живуть, також винокурів...». Звичайно ж, з часу повернення козаків з турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацьких загонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізький козак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саме тому він налагодив щонайтісніші зв'язки із Запоріжжям, де користувався всемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, були керівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка, уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатне військо зіграли важливу роль в розвитку повстання.

Таким чином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою, на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетським режимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання і саме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби з ненависним панством.

Тим часом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останні приготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обраний полковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнями сотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстання їх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян і козаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки були невід'ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізняка символізував пернач [218; 7].

Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків -- убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,-- сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».

Місто Сміла -- кращий маєток князів Любомирських -- зазнало такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров'ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українське місто, інші прямо на Уманщину -- маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань -- центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків -- приваблював бунтарів особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім'ями та майном як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.

По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,-- торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,-- говорить Липоман,-- до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло, їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].

2.4 Уманська різня

Тим часом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння Уманню - могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном фортецею. Тільки різних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В арсеналі зберігалося немало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її власником С.Потоцьким покладалася на жолнерський гарнізон і два полки надвірних козаків. Останні були підданими графа і поряд з господарськими повинностями відбували сторожову службу у місті. На них покладав великі надії М. Залізняк. Він добре розумів, що ця частина місцевого гарнізону, ніколи не виступить проти повстанців. Являючись як правило вихідцями з нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню і переслідуванням зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М. Залізняком, користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.

Особливий авторитет і пошана серед надвірних козаків мав старший сотник Іван Гонта. В даний час не представляється можливим точно встановити рік і місце його народження (у одних джерелах називається с. Розсошки на Черкащині, в інших якесь село на Поліссі). У описуваний час І. Гонта з сім'єю жив в с. Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.Ю. Храбан, на нашу думку, досить переконливо спростував той, що перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетських мемуаристів про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом - Орадовкою ). Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум, знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про події в Умані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він «був красивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але і чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його можна було б визнати за шляхтича» Її брат Павло Младановіч також відзначав, що «Гонта був козак видний, рослий і красивий, відрізнявся постійним успіхом у всіх своїх справах». Цій людині доля зумовила важливу роль в повстанні 1768 р.

Послані уманським губернатором проти загону М. Залізняка козацькі полиці відмовилися підкорятися своїм командирам. На загальновійськовій раді вони заявили шляхті: «Можете пани виїхати геть, ми не потребуємо більш вашої присутності, радимо вам: біжіть, якщо хочете залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від руки гайдамаков, то від нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісні контакти з М. Залізняком. З'єднання обох загонів повстанців відбулося недалеко від Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братання надвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати, що обидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.

Штурм міста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина повстанців атакувала фортецю в районі урочища Турки, інша - з боку Грекового лісу. Не дивлячись на убивчий гарматний вогонь супротивника, селяни і козаки не знали втоми - вони кілька разів підряд кидалися на зміцнення, намагаючись виявити вразливі місця оборони і захопити фортецю. Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.

Ми переходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе фальсифікувалися польсько-шляхетською історіографією. Які тільки небилиці не привносилися на сторінки мемуарів, публіцистичних і художніх творів. Повідомлялося про десятки тисяч убитих, про так звані звірства кровожерного українського мужика і так далі і тому подібне Справедлива боротьба селянсько-козацьких мас кваліфікувалася як розбійницький рух, а повстання 1768 р. як «Уманська різанина».

Що ж насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити, що історики не повинні переносити нинішні моральні цінності на той давній жорстокий час, коли уявлення про моральність було дещо іншим, чим в пізніші епохи. На тортури і екзекуції, четвертування і дибу повсталий народ відповідав тим же - фізичним знищенням представників пануючих станів. Правда була на стороні М. Залізняка і І. Гонти - народні маси добре розуміли це і цінували своїх предводителів за непримиренність до тих, що їх пригноблюють. Проте розправи повстанців не слід перебільшувати. Тільки переляком шляхти можна пояснити приведене число знищених в Умані - понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися від свідоцтв мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправи над шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилися розміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських творів (замість 300 сажнів глибини опинилося всього 25). Зате напевно відомо (і це відзначають сучасники подій), що як М. Залізняк, так і І. Гонта врятували десятки (якщо не сотні) людей - представників різних станів, а також дітей і людей похилого віку. Дії М. Залізняка і І. Гонти опинилися помітно гуманніше, чим розгнуздане свавілля шляхти, селянською кров'ю, що залила, всю Правобережну Україну.

2.5 Організація життя на захоплених М. Залізняком територіях

Новий етап в розвитку повстання почався після звільнення Умані і ряду інших районів Правобережжя. Необхідно було організувати господарське життя на звільненій території, створити народні органи влади і забезпечити їх нормальне функціонування. І слід зазначити, що в умовах озброєних зіткнень, що не припинялися ні на один день, із загонами польської шляхти М. Залізняк і його найближчі сподвижники зробили для цього багато що, дуже багато що. Вони проявили себе справжніми народними керівниками.

Резиденція повстанців знаходилася в урочищі Карповці біля Умані. Згадані вже О. Поламаний і О. Бочка говорили в Коші: «Цей імянующийся полковник Железняк має управітельную резиденцію над оним містом Уманню і цілою губернією Уманською, і всякі між тамтешніми жителями розправи проізводить». Характерний, що М. Залізняк виступив рішучим супротивником необгрунтованих репресій з боку повстанців і фізичного знищення поляків, що знаходилися на території, зайнятій селянсько-козацьким військом. Між обома сторонами налагоджувалися нормальні взаємини, в яких релігійна і етнічна приналежність була такою, що далеко не визначає. Нам добре відомо про соціальні акції, зроблених М. Залізняком і його сподвижниками на території, зайнятою повстанською армією. Було проголошено звільнення селян від влади польської шляхти, знищення панщини і інших феодальних повинностей. Типовою в цьому відношенні була діяльність отамана Павла Тарана у Володарці. Згідно свідоцтвам очевидців подій, він, «наказавши всій Володарській волості селянству в містечку зібратися, останньому заборонив на панщину ходити і нічого панського не робити...». У містечку і навколишніх селах організовувалося селянсько-казацьке самоврядування, яке «відсторонило колишніх приказчиків», здійснило перепис майна і прибутків поміщиків і ін. У своє користування селяни отримали також робочу худобу з магнатських маєтку Аналогічні дії повстанців зафіксовані і інших районах Правобережжя, звільнених від влади польських феодалів. У Каневі, наприклад, згідно повідомленню П.А. Румянцева до Петербургу Катерині II (червень 1768 р.), запорожці і місцеві селяни після вигнання шляхти почали «фундирувати там порядки економічні, до чого вже і визначений від них економ з тамтешніх жителів городовий писар грецького ісповеданія»: [219-222, 7]

Всемилостивейшая, державнейшая, великая государиня императрица и самодержица всероссийская, государиня всемилостивейшая!

Вашему императорскому величеству всеподданнейше я доносил, от 15 числа текущего месяца, о вышедших в Переяслав из Польши поляках: Луке Вилуцком и Яне Малчевском, которые, по возмущению в своей стороне, ищут, до успокоения того, чтоб им не возбранено прожить под покровительством в империи вашего величества. А от 12 июня рапортует ко мне полковая переяславская канцелярия, что в тот день с таковыми-ж просьбами прибыли в оной-же город: старосты каневского Потоцкого губернатор Игнатий Новицкий, губернатор-же корсунский Семен Носачевский, да каневский козацкий полковник Антон Зеллер и порутчик Петр Мадераш, капралов два и рядовых жолнеров двадцать три, первые со многими своими фамилиями. И при сем случае означенный губернатор Новицкий, который еще до прибытия своего в Переяслав прислал сюда с преждевышедшим поляком Малчевским детей своих, отношением полковой канцелярии объявил; 9-го числа сего июня вооруженных тридцать человек козаков, въехавши в город Канев, прислали одного к нему козака, объявляя, что они, в силу указа вашего императорского величества, от кошевого войска запорожского туда посланы и требовали, чтоб он губернатор у них явился для принятия повеления, и когда он просил показать себе указ, то они письмо ему и показали под титулом вашего импораторского величества, подписанное запорожским атаманом куреня уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской, и в то-же время напали на замок, зажгли город и умертвили многих из шляхетства и служащих; и когда видел, что, к их же стороне преклоняся, так сами польские казаки, яко и обыватели тамошние, содействовали разорению замка, он, поели недолгой обороны, принужден был бежать, спасая жизнь свою, чрез Днепр в границы державы вашего императорского величества. Вслед за прибытием в Переяслав означенных поляков, прислано в тамошнюю полковую канцелярию от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством, с нарочным того ж местечка обывателем Сергеем Споришем доношение, показуя, что они, предваряя намерения господ своих, якобы на погубление их взяться, и видев, что и попы свои за одно с теми сделались на них гонители, призвали к защищению своему запорожских козаков, которые, когда от послушания им отрекся губернатор, сожгли замок, и требуя, как им поступать дальше, от той канцелярии совета и наставления. А и присланные с сим нарочные своим также допросом согласно, как и губернатор Новицкий показал о вышеописанном происшествии, и что когда из местечка Канева полковник Зеллер с жолнерами бежали за границу российскую, то запорожцы гнались за ними по Днепру лодками и настиг некоторых предали смерти, и возвратясь, живут и до днесь в местечке в Каневе, учреждая там порядки экономические, к чему уже и определен от них экономом из тамошних жителей городовой писарь греческого исповедания. Жиды ж де, как в Каневе, так и в других тамошних местечках, все при сем случае умерщвлены и ни единого нигде уже не осталось. Я, не будучи снабден ниоткуда никаким повелением на нынешний случай обстоятельств польских, следственно и сведения прямого не имею о том, что до сих дел касается; а зная, что корпус войск вашего величества, в Польше находящийся, действует оружием против злонамеренных конфедератов, то как из уведомлений, в Малую Россию присылаемых, открывается, что во всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, восстают против владельцев своих, и в своем возмущении приняли тут средства жесточайшие, а напротив другие, поборники римского исповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми, как недавно получен протест в полковой переяславской канцелярии от игумена монастыря Андрушевского, близ сих же мест состоящего, о разграблении сей обители собравшимися поляками и действиях при том их безчеловечных. Сам же староста каневский Потоцкий не кажется мне, чтоб когда был усердно предан интересам вашего императорского величества, по рассуждению сего, что как об нем теперь, так и о других, видать нельзя, с которой стороны находятся. И не имевши себе наставления, кого в сих близ границы лежащих местах, при нынешнем смятении защищать должно, но если-же на мне, по высочайшей вашего императорского величества воле, лежит должность охранять целость границ и жителей, дабы иногда в неведении не причинить досады добронамеренным и не попустить-бы недоброжелательствующим распространять свои озорничества не только над доброжелательными поляками, но и на самих подданных на границах живущих, осмеливаюсь при донесенни о вышеписанном вашему императорскому величеству всенижайше просить на все то высочайшего указу, дабы я по тому все точно соблюл, что к преуспеянию высочайших интересов вашего величества нужно, и как поступать по нынешним (?) каневских жителей и тому подобным, если произойдут. Но теперь, поелику не знаю, чтоб от вашего императорского величества даны были на сей случай, какие особенные поведения запорожским козакам, в моей команде находящимся, а по поступкам их, считая быть каковой либо разбойнической партии, восприял сии меры, что навидавшись, если они в показанном местечке польском и ныне находятся при своих предприятиях, предосторожно б туда, дабы они под видом повеления вашего императорского величества не произвели собою вредных следствий, отправить команду, состоящую в пятидесяти человек карабинеров и ста козаков малороссийских, при офицере, для взятия оных пристойным и тихим образом, прежде однако ж, осведомясь, для каких причин туда они пришли. Вышеобъявленным же чинам с фамилиями и жолнерам польским даны в Переяславе квартиры, и приличное благодеяние велел я оказывать [12].

Зерна свободи, посіяні М. Залізняком і іншими козацькими отаманами рясно проростали в душах людей, виявлялися в їх діях і вчинках. Спостерігалися, зокрема, численні випадки знищення юридичних документів поміщиків. У деяких селах здійснювався розподіл між селянами фольварочних полів і лісових угідь місцевої шляхти. Процес покозачення селян, звільнених від влади польських магнатів і шляхти, також охопив майже всі правобережні українські землі. Один з керівників володарських маєтків польських магнатів Мнішков докладував в червні 1768 р., що власники бігли або були знищені на території від Володарки до Староконстянтинова. У іншому документі повідомляється про припинення дії королівської влади в Богуславському, Корсунському, Канівському, Звенигородському, Черкаському, Черніговському, Білоцерковському і інших староствах, а також Смілянському, Жаботинському Косоватому, Мошинському, Межирицькому, Леснянському і Тетієвському ключах.

Безумовно, цим не обмежувалася соціальна спрямованість дій М. Залізняка. Керівник повстання виступив ініціатором створення спеціальної повстанської канцелярії, в якій вирішувалися різні господарські питання, розглядалися скарги населення і виписувалися пропуски за межу ремісникам і торговим людям. Наприклад, відомо, що в межах земель Правобережжя під надійною охороною повстанців і в цілковитій безпеці знаходилися турецькі купці (про це ми дізнаємося з листа М. Залізняка каймакану м. Балта Якуб-Ага).

У різні райони Правобережжя були розіслані універсали (листи) за підписом М. Залізняка. Їх збереглося небагато. Проте зміст цих оригінальних документів повстанців надзвичайний красномовно. У одному з них від 13 червня 1768 р. М. Залізняк призначив якогось Федора Осадчого старшим містечка Теплик і Теплицького ключа і поставив йому в обов'язок, «аби він... у доброму стані стримував, як то: аби мав владу судити, радити і у всяких випадках добрі справувати, добрим добре воздавати, а злих бунтівників смертельними киями карати...». Універсал свідчить, що представники М. Залізняка на місцях мали реальну владу і вживали її на користь народу.

У якому напрямі еволюціонували погляди М. Залізняка в ході повстання? Які нові елементи з'явилися в повстанській ідеології? Що є в даний час у розпорядженні учених документи не дають повної відповіді. Вже під час першого допиту в Каргопольському карабінерному полку (26 червня 1768 р.), тобто коли доля його була фактично вирішена наперед, М. Залізняк основне завдання своєї боротьби убачав в «викорінюванні конфедератів», що показалися в Польщі, знищенні феодалів і їх прибічників, «де скільки знайдено буде». Визнання керівника Коліївщини мало чим відрізнялося від інших повстанських отаманів. Так, Семен Неживий на допиті в Київській губернській канцелярії стверджував, що виступив разом с М. Залізняком «для захисту від поляків (шляхти.- Авт.) благочестя і недопущення до убивання, що не хочуть прийняти унію християнського народу і що нібито поляки збивають на нових російських монетах державну корону і високий е. і. в. портрет»30. На ті ж причини повстання указують в своїх свідченнях отаман Павло Таран і інші учасники Коліївщини. По-своєму ці свідоцтва правдиві. Проте, враховуючи супутні ним обставини, очевидно, сподіватися на щиросердість визнання керівників повстання не доводиться.

Правдивішими, такими, що відображають настрої і сподівання народу, були інші документи М. Залізняка і його найближчих сподвижників, створені в абсолютно інших умовах. Так, декілька місяців опісля після ліквідації основних вогнищ повстання був виявлений «Універсал до польських селян», авторство якого не встановлене. У заголовку, мабуть, складеному декілька пізніше, відмічено, що документ «знайдений під Смілою в предводителя бунтівників». Приведемо повний текст цього цікавого документа: «Громадяни Корони, що живуть в шляхетських, королівських і церковних маєтках в такому значному числі. Вже настав час звільнитися вам від рабства, скинути ярмо і тяготи, які ви до цих пір терпите від своїх безжальних панів. Бог ласкаво глянув з високого неба на вашу недолю, послухав ваші сльози і стогони, що оповістили цей край світу, і послав вам захисників, які помстяться за ваші образи. Приходите на допомогу тим, хто хоче звільнити вас - забезпечити вам має рацію і свободи. Зараз наступив час пригадати ваші образи, побої, вбивства, муки і нечувані здирства, які ви до цих пір терпіли від своїх панів. Ми посилаємо до вас ватажків, яким ви повинні вірити. Ідіть за ними, залишивши удома, дружин і улюблених дітей своїх без жалю, бо скоро побачите, що бог дасть нам, правовірним, перемогу, і будете самі собі вільними панами, коли винищите зміїне плем'я - наших панів, які п'ють вашу кров. Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити, коли ваші побратими щасливо почали на Україні і в Подолії звільнятися від рабства і ярма. Призвіть бога на підмогу і прибувайте на помощь».

У нас немає вагомих доказів участі М. Залізняка в складанні документа. Проте виключати таку можливість ми також не маємо права. Поза сумнівом, що універсал підготовлений рукою досвідченої людини (або групи людей), обізнаної життя і інтереси трудового народу. Документ звернений до всіх категорій селян і закликає їх об'єднуватися в боротьбі проти феодалів. Ряд його пунктів указує на функціонування єдиного центру повстання, який «посилає... ватажків». Певний інтерес викликають слова: «Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити...». Чи не близько це положення попередньому повстанським документам, зокрема маніфесту, знайденому в Торчині? Адже у багатьох випадках їх зміст перекликається.

Ідеологічна обробка населення в планах повстанців займала досить помітне місце. Вже з самого початку виступу, листа (універсали), розіслані М.Залізняком, показали свою дійсність. Така практика була складовою частиною діяльності і інших отаманів. Літом 1768 р. поводився з відозвою до народу М. Москаль. «Бідні і нещасні, - мовилося в документі, - ви довго страждали у своїх злих панів. Вони ведуть до загибелі вас своїм важким гнітом, вони мучать і тиснуть вас податками з поборами, захоплювали у вас все те, що було у вас і що повинне належати вам по праву. Де їх святий закон, де їх заповіді і любов до людей різного звання і стану? Вони мучать людей, а свою худобу годують кращим, ніж вас. Повставайте ж все проти цього зміїного виродка, і, якщо бог благословить вас, викорените абсолютно всі їх панські гнізда. Об'єднуйтеся все під нашими прапорами і ідіть з нами бити панів і очищати землю від них. Ви нічого не втратите, а досягнете тільки кращого для вас, дружин і дітей ваших. Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб збиратимете в свою користь, сіно коситимете тільки для себе, кабанів панських різатимете тільки собі і є скільки захочете. Достатньо вже нашим панам панувати здесь».

Обидва документи характеризують широта і радикальність гасел. На відміну від попередніх гайдамацких виступів в період Коліївщини висувалося завдання ліквідації всього пануючого стану («бити панів і очищати землю від них»). Не менш радикальний передбачалося вирішити інші соціальні питання. У разі перемоги повстання проголошувалося повсюдне скасування панщини і, видно, феодального землеволодіння («жито і всякий хліб збиратимете в свою користь»).

У оцінках характеру Коліївщини 1768 р., її керівників і в першу чергу М. Залізняка історична література, як правило, акцентує увагу на таких рисах, як стихійність, локальність виступу, відсутність чітких політичних і соціальних орієнтирів в переконаннях козацьких отаманів і т. п.». Це правда, проте далеко не повна. Не слід забувати умови того періоду і недооцінювати рівень селянсько-козацької самосвідомості. Адже М. Залізняк і інші отамани були дітьми свого часу. Ним, як і багатьом іншим предводителям народних рухів середньовіччя, властиві царські ілюзії (звідси спроби спертися на авторитет імператриці Катерини II). Навряд чи ми можемо строго судити М. Залізняка, І. Гонту, С. Неживого і багато інших за те, що вони вступали в прямі контакти з командуванням царських військ на Правобережжі.

Інша справа, що царські ілюзії, як правило, оберталися проти самих повстанців. Катерина II в маніфесті від 9 липня 1768 р., адресованому православному населенню Правобережної України, в категоричній формі заперечувала свою причетність до народного повстання. Вона називала повстанців «розбійниками, злодіями, бунтівниками спокою народу». У документі підкреслювалося, що «скрізь і до останнього таких розбійників переслідуватимуть наші військові частини, а спійманих - віддаватимуть найвищому суду для покарання, на яке заслуговують» [222-224, 7].

Тепер переповімо свідчення, почерпнуті нами із Запорозького архіву, перш ніж закінчимо чорний літопис Коліївщини. Київський генерал-губернатор як найближчий сусіда краю, де коїлися всі ці безладдя й заколоти, послав проти них три гусарських ескадрони й одночасно написав кошовому Калнишевському такий ордер: «Гайдамацька ватага, що з'явилася в Уманській, Чигиринській та Смілянській губерніях, своїми розбоями та грабіжництвом не лише багато містечок і сіл в тій околиці розорила, чимало із шляхетства й інших чинів, а також євреїв, де тільки кого дістати могла, нелюдськи мучила й умертвляла, а й своїми облудними закликами простий народ, огорнений пітьмою неуцтва, до бунту проти властей, начальників та поміщиків підбурила. Головний вождь згаданої гайдамацької ватаги називається полковником війська Запорозького низового Максимом Залізняком і при ньому нібито справді до 100 чоловік запорозьких козаків перебуває, має декілька корогов (знамен) і перначів; розголошує, що він за указом посланий проти конфедератів і, таким чином простий народ спокушаючи, спонукає до бунтів і до своєї ватаги залучає, чим немало ганьби й неслави війську Запорозькому завдає (24 червня 1768 року).