Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії

На кінець 1918р. залишалось два «реальних» зовнішньополітичних орієнтири - Антанта і більшовицька Росія. Але у Директорії, яка складалася з представників різних політичних сил (В. Винниченко і С. Петлюра від українських соціал-демократів, представник селянської спілки Ф. Швець, соціаліст-самостійник О.Андрієвський та безпартійний А.Макренко), і серед українських партій загалом не було єдності щодо пріоритетів зовнішньополітичного курсу. Якщо праві сили, чиї інтереси й погляди відбивав С. Петлюра, воліли сперти ся на Антанту, то ліві течії та фракції, символізовані В. Винниченком, виступали за союз із радянською Росією й дивилися на Антанту як на силу реакційну.[64, 675] Українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставились до неї з недовірою. З другого боку, існував ще більш негативний досвід відносин з більшовиками. В.Винниченко, який на той час фактично керував зовнішньою політикою Директорії й безпосередньо готував більшість дипломатичних документів, пізніше так змалював дилему, що стояла перед Україною: «… підемо з Антантою - загинемо через реакцію, що прийде з нею, через недовір'я народу, і попадемо в обійми єдиної-неділимої, яка вже соромливо стоїть за спиною милих союзників і жде слушного часу. Підемо з більшовиками - загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть та сама єдина-неділима».[42,342]

Слід сказати, що надзвичайно негативно сприймали відновлення УНР в російських політичних колах. Так, колишній царський міністр В. Гурко писав у своїх спогадах, що між різноманітними російськими політичними угрупуваннями в Україні не було єдності, лише в «двох відношеннях вони були одностайними, а саме: в негативному відношенні до українського сепаратизму і в позитивному - до добровольчої армії.»[14,30-31]

Російські політичні кола з тривогою спостерігали за ситуацією, яка склалася в кінці 1918 р. на Україні. Державний переворот та відновлення УНР, як уже згадувалося вище, вкрай негативно сприймалися росіянами. Діячі київського російського Національного центру бачили вихід із ситуації лише в передислокації в Україну частини Добровольчої армії. Вони неодноразово зверталися з такими пропозиціями до командування білих. «Мене постійно намагалися втягнути в українські події, хоча я вважав, що задача ця для Добровольчої армії непідсилу. В цьому надзвичайно складному військово-політичному положенні, в якому знаходилась Україна, одного престижу добро армії було замало. Потрібна була велика збройна сила, яка могла підтримати або скинути гетьманську владу, знищити рух піднятий УНС, та головне, прикрити північні кордони України від вторгнення Червоної армії. Це міг зробити народний підйом, але його не було.»[44,102] А.Денікін жалкує, що послати в Україну в той час не було кого.

З точки зору традиційного російського патріотизму український національно-визвольний рух трактувався як позбавлена будь-якого ідейного підґрунтя змова, інспірована зовнішніми ворогами Росії, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Саме позиція білогвардійців у національному питанні, на думку українського керівництва, унеможливлювала переговори з ними. Лідери білого руху принципово заперечували право українського народу на самовизначення, хоча, варто відзначити, одностайності в цьому питанні серед російських білогвардійців не було.

Найбільш значною за географічними масштабами та військовою силою була 140-тисячна сибірська, білогвардійська армія на чолі з «Верховним правителем Росії» адміралом А.Колчаком. «Верховний правитель» був прихильником «відновлення Росії у попередніх кордонах». Так , у листопаді 1918 р., відразу ж після приходу А.Колчака до влади, голова його зовнішньополітичного відомства Ю.Клюшніков заявив у пресі про визнання гасел миру без анексій і контрибуцій на основі самовизначення народів, проте без таких «крайнощів», як створення «окраїних держав» (Україна, Білорусь, країни Прибалтики). Така позиція пояснювалась тим, що «майбутнє належить великим і могутнім політичним одиницям», і що саме відновлення «єдиної і неподільної» Росії забезпечить їй провідну роль на міжнародній арені. Виступ А.Колчака 9 лютого 1919 р. у м. Кургані лише підтвердив дану позицію. Він закликав проводити «посилену працю всіх прошарків населення за відновлення Росії в її попередніх кордонах». За проектами А.Колчака України могла лише отримати національно-культурну автономію.[110,158]

Проте, якщо характеризувати загальне ставлення «Верховного правителя» до українців, то він не був українофобом, як більшість білогвардійської військово-політичної еліти того часу. І цьому свідчать багато факторів. Так, ще в 1917 р., перебуваючи на посаді командувача Чорноморського флоту, А.Колчак на відміну від багатьох інших російських воєноначальників, позитивно сприйняв українізацію військових частин.[110,159] Цікаво, що у складі його сибірських армій у 1919р. діяли українські частини створені з ініціативи місцевих українських організацій. Так, серед з'єднань Західної білогвардійської армії був український полк ім.. П.Сагайдачного, а в складі 6-го Уральського корпусу - полк ім.. Т.Шевченка. При Чехословацькому корпусі існував сформований з галичан Карпатороський полк. Дані факти свідчили про певну гнучкість А.Колчака в національному питанні, хоча як пише М.Ковальчук, це істотно не впливало на ставлення диктатора до українського національно-визвольного руху.[51,13]

Ще одним великим осередком білого руху був південь колишньої Російської імперії. Навесні 1918 р. командувач Добровольчою білогвардійською армією у цьому регіоні, генерал Л.Корнілов у своїх заявах визнавав право народів колишньої імперії на широку автономію, при умові збереження державної єдності Росії. Іноді в приватних розмовах генерал навіть визнавав за Польщею Фінляндією та Україною право на самовизначення.[51,13]

Проте, в кінці квітня 1918 р. генерал Л.Корнілов загинув і посаду головнокомандувача обійняв генерал А.Денікін. Новий головнокомандувач вирізнявся особливою непримиренністю у ставленні до українського національного руху. Саме Денікін очолив Збройні Сили Півдня Росії, створенні на початку 1919 р. внаслідок об'єднання білогвардійських та козачих армій. На жаль більша частина командування цієї армії негативно ставилися до УНР. Так, начальник політичної канцелярії при головнокомандувачі ЗСПР Чайковський у січні 1919 р. заявив, що Україна - це російський край, відповідно, про жодну підтримку українців у їх прагненні до незалежності не може бути й мови. При ставці головнокомандувача ЗСПР була створена спеціальна підготовча комісія у національних справах, яка діяла як громадська організація.

Було затверджено низку законодавчих актів, в яких Денікін деталізував основні напрямки своєї політики. Так, «Тимчасове положення про громадянське правління» встановлювало схему територіально-адміністративного поділу. Відповідно до цього документа було утворено Київську, Харківську, Новоросійську області, Терсько-Дагестанський край, на чолі яких стояли «головноначальствуючі» - щось на кшталт генерал-губернаторів з диктаторськими повноваженнями. У їх підпорядковані перебували губернатори, начальники повітів та волостей.[86, 210]

Така антиукраїнська позиція росіян мала свої наслідки. Так для боротьби з українською владою, російські політичні діячі вирішили використати держави Антанти. З цією метою в Румунії відбулася (17-23 листопада 1918 р.) нарада об'єднаного російського монархічно-соціалістичного табору. В нараді взяли участь: А.Кривошеїн і В. Гурко (бувші царські міністри), М.Маргулієс (пізніше член уряду ген. Юденича) А. .Тітов і І.Фундамінський (праві російські есери), П.Мілюков, Н. Шебеко, А. Хомяков, а також і українці, які підтримували імперські домагання Росії: В. Демченко (колишній одеський міський голова), Н.Савич (монархіст) та інші. Метою наради було виробити програму політичної акції для держав Антанти в «Південній Росії».[59,69]

Нарада висловилась за те, щоб Антанта негайно допомогла військами, зброєю та амуніцією армії генерала Денікіна, що була в той час зосереджена на Дону та Кубані і мала також незначні відділи в Одесі. Ціла ця акція, як говорилося в постановах наради, мала бути направлена на боротьбу проти більшовиків для відновлення «єдиної неділимої Росії». Провід над всіма антибільшовицькими силами мав бути доручений російській команді. В цьому дусі нарада виробила меморандум і передала його послам Англії, Франції та Америки в Ясах. Крім того, була вибрана делегація з 6 представників по два від правих, центра і лівих (Гурко, Шебенко, Мілюков, Третьяков, Тітов і Кровопусков) для переговорів з представниками Антанти на Мировій Конференції в Парижі.[59,70]

Слід сказати, що керівництво держав Антанти, після перемоги у війні, найбільше хвилювало становище в колишній Російській імперії. Прем'єр-міністр Великобританії Ллойд Джордж вважав, що «ніякого миру не буде, поки мир не наступить у Росії. Війна в Росії означає війну на половину Європи і майже на половину Азії… Цивілізований світ не може дозволити собі залишити Росію в ізоляції та запустіні».[3,453]

Прихильністю керівництва Англії та Франції вирішили скористатися російські політики. Під їх впливом французький консул у Києві Енно 23 листопада 1918 р. від імені держав Антанти в одеських часописах оголосив декларацію.

В цій декларації говорилось наступне: «Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яке розпочали російські патріоти і яке підтверджують союзники. Відбудова Росії, як держави, що входить до блоку держав переможців, демократичних країн Антанти, відбуватиметься згідно з бажанням всіх патріотів і всіх елементів, що стоять за порядок в Росії. А щодо Південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю піддержати в ній порядок. Ця непохитна воля в найблищому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагають обставини.»[59,70]

Одночасно Енно оголосив другу відозву, в якій вже цілком самовільно заявив, що «держави Антанти визнають уряд на чолі з гетьманом і ні в якому разі не допустять вступу військ Петлюри до Києва».[59,70]

Але ця самовільна заява Енно не мала ніякої правової сили. Причина в тому, що посли держав Антанти в Ясах підписали повноваження консулові Енно, не маючи на те деректив від своїх урядів. Крім того в кінці березня 1919 р. на засіданні французького парламенту міністр закордонних справ Франції Пішон заявив, що Енно ніколи не був консулом Франції й ніколи не мав ніяких дипломатичних доручень. А коли на тому самому засіданні один з послів прочитав документ, яким стверджувалося, що французький посол в Ясах, Сент-Оляр, ще в кінці квітня 1918 р. «від імені уряду республіки» доручив Енно «виконувати обов'язки віцеконсула в Києві», Пішон знову заявив, що «Енно ніколи не був нашим консулом».[59,70]

Деякі дослідники, зокрема І.Борщак, прийшли до висновку, що Енно і Сент-Оляр (перший свідомо, а другий несвідомо) стали знаряддям в руках росіян, які й були авторами даного фарсу.

Російська сторона намагалась скористатися прихильність «консула» Енно для втягнення військ Антанти у боротьбу з «українськими сепаратистами». В поданому російською стороною меморандумі підкреслювалось, що «перші озброєні сили союзників принесуть з собою тверде рішення не визнавати окремих державних організмів, утворенних Німеччиною в цілях роздроблення Росії і вернуть Росії її Андріївський прапор - символ її єдності».[90,79] Зрозуміло, що насамперед йшлося про Україну. Автори меморандуму вимагали, щоб французький консул, повернувшись до Києва, керувався у своїй політиці стосовно української влади принципом визнання неподільності Росії. Вони не виключали можливості зміни влади в Україні до моменту, поки французький консул добереться до Києва, тому підкреслювали, що у такому випадку французька політика «повинна була б мати негативний характер по відношенню до нової влади і одночасно пудтримувати російські кола».[ 108,230]

Не стояла осторонь контактів з Антантою і українська влада. Перші таємні спроби ввійти в контакт з урядами держав Антанти УНС здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах В. Білецького.[80,343]

Через нього французьким дипломатам було передано інформацію про становище в Україні, про діяльність УНС та його політичну платформу: «признання повної незалежності України в її етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини, Закарпатської Русі, торгівельні відносини з Антантою; повстання проти німців, усунення германо-фільського уряду гетьмана; визнання демократичного уряду й надання йому фінансової допомоги». В листі однак, не йшлося про те, що найбільше цікаво Антанту на той час - можливість участі українських сил у боротьбі з більшовизмом. Тому Антанта насторожено поставилася до українських пропозицій. Висловившись за відновлення єдиної Росії, представники Антанти, втім, не відмовлялися цілковито від співпраці з Директорією, про що й було повідомлено В.Білецького.[80,344]

Проте повстання Директорії було зустріну то не дуже прихильно країнами Антанти. І причин цьому було кілька: невизначеність Директорії у зовнішньополітичних орієнтирах і проведення переговорів з більшовиками; ще одним великим прорахунком Директорії була недооцінка інформаційно-пропагандиської роботи, і це при тому, що польські і російські представники у Парижі намагалися різними способами дискредитувати українську владу.[92,82]

Але незважаючи на не надто прихильну політику країн Антанти, українські національні сили покладали великі надії на допомогу з їх боку. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що й російські антибільшовицькі сили також робили все можливе, щоб притягнути Антанту на свою сторону, причому не лише у боротьбі з більшовиками, але й українськими націоналістами.

Слід сказати, що антиукраїнська політика росіян на міжнародній арені мала свої негативні для іміджу українського національного руху наслідки. Так французька газета «Ле Тамп» писала: «Німці, здається, сприяють сепаратистському руху Винниченка і Петлюри, який загрожує більшовизації південного заходу Росії».[59,50] Така недостовірна інформація сприймалась політичною елітою держав Антанти, які в подальшому проводили антиукраїнську політику.

Проте серед політичної еліти держав Антанти не було одностайності в ставленні до України.

Головний експерт французького міністерства закордонних справ з російського питання Камерер у своєму меморандумі до Пішона від 16 листопада 1918 р. відзначав, що в зв'язку з виведення німецьких військ союзники змушені сприяти організації української армії. Ця точка зору дістала своє відображення в меморандумі Пішона до Клемансо від 26 листопада (до речі, цей документ був складений для Пішона Камерером). В документі відзначалося, що «невелика кількість кадрів може реконструювати українську армію для боротьби з більшовиками, а прибуття наших дивізій буде зустрінуте з ентузіазмом і заохочуватиме Україну мати справу з Росією (так само, як і Польщею)».[55,378] Але подібні заяви з вуст керівництва Франції були продиктовані намаганням мобілізації всіх антибільшовицьких сил. Прем'єр-міністр Франції, а також голова Паризької мирної конференції Ж. Клемансо, міністр закордонних справ Пішон і переважна частина провідних діячів зовнішньополітичного відомства співчували ідеї відродження могутньої «єдиної і неподільної» Росії, яка становила б загрозу Німеччині. «У «російському відділі» французького міністерства закордонних справ явно відчувалося тяжіння до старої орієнтації Франції на єдину та сильну Росію, - зазначав український дипломат А.Марголін - Пішон, Бертело і Камерер перебували на той час під сильним впливом тієї домінуючої думки, що Росія врешті-решт неодмінно відродиться, що коли навіть акції Колчака, Денікіна і Юденича не приведуть до такого результату, то це станиться пізніше, суто стихійним шляхом».[116,250] Підтримуючи курс на «єдину і неподільну» Росію, С. Пішон та його співробітники працювали в тісному контакті з російськими політичними еміграційними колами. Зокрема з колишнім російським послом В. Маклаковим.

Українське питання викликало суперечності і серед урядових кіл Великобританії. «…Чи не найбільший розкол викликаю питання про політику стосовно країн та провінційній, що відпадали від Росії, - згадував про настрої в англійському парламенті міністр оборони В.Черчіль. - Денікін стояв за цілісність Росії. Через це у війні проти Радянської Росії він був ворогом своїх союзників… Україна була готова битися з більшовиками за свою незалежність, але її ані трохи не приваблювала військова диктатура Денікіна».[8,170] Не дивлячись на такі висловлювання У.Черчіль все таки в першу чергу захищав інтереси російських білогвардійців, а український національно-визвольний рух, його цікавив лише, як союзник у боротьбі з більшовиками. Натомість прихильником незалежності України був посол Великобританії в Парижі лорд Берті. Ось що він записав у своєму щоденнику в грудні 1918 р.: «Немає більше Росії! Якщо лише нам вдасться домогтися незалежності буферних держав, що межують з Німеччиною на сході, тобто Фінляндії, Польщі, Естонії, України та інших, скільки б їх не довелася сфабрикувати, то, як на мене все інше може забиратися під три чорти і варитися у власному соусі».[1,191] Такої позиції також дотримувалися британські дипломати в Парижі. Але в самому Лондоні не так прихильно ставилися до українського національно-визвольного руху. Зокрема Д. Ллойд-Джордж досить скептично ставився до здатності українців збудувати власну державу. На засіданні Великої п'ятірки 16 січня 1919 р., він охарактеризував повстання в Україні проти гетьмана як більшовицьке, Петлюру - як авантюриста, Україну - як державу, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму, як її уявляли.[3, 50].

Як видно зі сказаного вище керівництво провідних європейських держав негативно ставилось до українського національного руху. Така позиція країн Антанти пояснювалась бажанням відбудувати Росію в її колишніх масштабах, а також боязню того, щоб новоутворені держави не стали союзниками Німеччини.

2.2 Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт

Ворожа позиція багатьох політичних і військових діячів Франції та Англії до Директорії проявила себе під час інтервенції союзницьких сил. Ще напередодні інтервенції Пішон попереджав військового міністра: якщо французьке командування увійде в стосунки з повстанцями з метою роз'єднання більшовиків, воно повинне дотримуватись особливої обережності. Попередження Пішона про обережність не означало повної відмови від контактів з українцями. Військовий міністр направив ці інструкції головнокомандуючому Східної групи військ Ф. Еспере, але вони не дійшли до командувача французьким десантом генерала Боріуса перед висадкою.[96,51]

Ще до початку інтервенції українські війська зайняли Одесу. Лише невелика частина міста залишилась в руках російських добровольців. Українці мали повну можливість поширити свою владу на ціле місто. Але Директорія заборонила ворожі кроки проти добровольців, яким пропагували французи. Українське керівництво мало велику надію на підтримку останніх. [59,71]

Поблажливість українців зіграла на руку російським добровольцям. 18 грудня 1918 р. до Одеси прибув перший французький десант на чолі з генералом Боріусом, який напередодні звернувся до Бертело з питанням чи повинен він приступати до висадки, незважаючи на присутність українців. На це генерал Бертело відповів, що висадку треба здійснити негайно, і Боріус не повинен вступати в стосунки з Петлюрою, за винятком того, щоб попередити його про персональну відповідальність за будь-які безпорядки, вчинені його військами. На підтримку цієї лінії 16 грудня Бертело виступив із заявою, яка проголошувала «главарів більшовиків», а також Петлюру і Винниченка «особисто відповідальними за будь-який ворожий виступ і будь-яке прагнення порушити спокій в країні».[96,51] Ця телеграма, яку Енно надіслав 18 грудня в Київ, зрівнювала більшовиків і Директорію з точки зору ставлення Антанти до них.

Командування французькими військами в Одесі на початку інтервенції було більш категоричне і непохитне в питаннях орієнтації на ті чи інші сили. З прибуттям до Одеси генерал Боріус відкрито став на сторону російського офіцерства, яке під прикриттям союзницького десанту наступного дня знову зайняло все місто. А українські війська, маючи наказ не вступати в конфлікт з військами Антанти, не чинили опору і залишили Одесу. Генерал Боріус призначив військовим губернатором Одеси денікінського генерала О. Грішина-Алмазова, а українську Директорію спеціальною декларацією повідомив про її відповідальність за всі ворожі дії, спрямовані проти французько-російських сил в районі Одеси.[115,120] На деякий час в Одесі запанували впливи російських реакційних кіл на чолі з київським україножером Василем Шульгиним, що видавав там навіть свою газету «Росія», в якій, як і завжди, ганьбив український рух.[59,71]

Слід сказати, що деякі акції Директорії були суперечливими, щодо Антанти. 19 грудня 1918 р. український уряд вислав відверто не дружню ноту урядам країн Антанти. В цій ноті говорилося, що українська влада «не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман…», і вимагала «з'ясування від держав Антанти щодо цілі висадження їхніх військ на Україні», здійснене без узгодження з Директорією.[59,343] Ця нота, ймовірніше всього, була відповіддю Директорії на відверто ворожі дії французького командування, щодо українського національного руху. І це при тому, що українці сприймали французьких інтервентів, як союзників.

Проте Директорія розуміла, що ворожнеча з країнами Антанти може мати фатальні наслідки для України. Тому 27 грудня Голова Ради Міністрів України В.Чехівський направив представнику УНР в Швейцарії Лукаcевичу вказівки під грифом «цілком таємно» для керування місією в міжнародних питаннях. У листі зазначалося, що в Одесі проводиться провокаційна робота з метою викликати загострення відносин між Директорією і Антантою і тим самим скомпрометувати всю українську справу. Ця «провокація», відзначав В.Чехівський, має «щирого прихильника в непевній особі Енно, який іменує себе консулом Франції і уповноваженим дипломатичним представником Антанти».

З метою поліпшити відносини з Антантою Лукасевичу доручалося «дипломатичним порядком, безумовно минаючи пресу», повідомити уряди Антанти, передусім Франції, що УНР готова ліквідувати, або взяти на себе ту матеріальну відповідальність, або борги, що припадають на неї з усієї суми колишньої Росії, перед Францією і взагалі Антантою шляхом мирного дипломатичного обговорення всіх фінансово-економічних справ. Антанта не має ніякої рації вступати з Україною в конфлікт через свої капітали, а скільки це доцільно врегулювати шляхом згоди, бо кожний конфлікт «може кинути Україну в обійми російського більшовизму».[80,52]

Проте певному порозумінню між українською владою та командуванням французьких військ допомогли, несвідомо, самі ж добровольці. Однією з перших причин перегляду інтервентами своєї політики була нечисленність добровольчих загонів на півдні України. Та й ті що були, неприємно вразили французів своєю небоєздатністю та не високими моральними якостями. Вперше французьке командування відмітило такі «якості» добровольців, під час взяття Одеси армією УНР. Росіяни не чинили жодного опору і це при тому, що ось-ось мали підійти союзники. До того ж володіючи вже даною територією білогвардійське командування не спромоглося налагодити тут мобілізацію до війська.[90,66]

Крім того, між добровольцями і інтервентами почали виникати конфлікти. Так зокрема, призначення Грішина-Алмазова військовим губернатором Одеси мало негативні наслідки для французького командування. Генерал вважав себе офіцером, підлеглим Денікіну і тому звертався до нього за схваленням своїх дій. Але Денікін оперував в англійській зоні і з французької точки зору не мав повноважень в Одесі. Французьке командування в Одесі було вкрай незадоволене втручанням Денікіна в справи даного регіону. Позиція французів була чіткою: добровольці на цій території були не для того, щоб адмініструвати, а для того, щоб воювати з більшовиками. Верховенство добровольців на цій території могло бути розцінене так, що французька зона начебто передається Англії, а це було неприйнятним для французів.[96,53]

Ще однією причиною конфлікту була нездатність російського військового губернатора організувати постачання продовольства до міста. У зв'язку з цим французьке командування було змушене звернутись до українців, які контролювали зернові припаси. А це в свою чергу, призвело до відкритого конфлікту з добровольцями.[59,190-191]

14 січня 1919 р. до Одеси прибули командуючий союзними силами на півдні Росії генерал д'Ансельм та начальник штабу полковник Фрейнберг. Ще до їх прибуття 5 січня 1919 р. до міста прибув повноважний представник Директорії УНР військовий міністр генерал Греков для ведення переговорів з французами. Прибуття д'Ансельма і Фрейнберга ознаменувало зміну ставлення інтервентів до українців. Прибулі вважали, що треба не відкидати прагнення Директорії до співробітництва, а намагатися створити союз двох місцевих антибільшовицьких сил - українців та Добровольчої армії. Тому перше запитання, поставлене генералом д'Ансельмом до Енно було таке: чи бачив вже Енно генерала Грекова?[96,165]

Дуже швидко новоприбулі французькі воєноначальники зрозуміли, що їх надії на білогвардійців зовсім себе не оправдовують. Тому з цього часу французьке командування підтримує відносини паралельно і з українцями, і з росіянами.

Проте, французьке командування, розпочинаючи переговори з Директорією, не відмовлялося від цілей інтервенції, а лише змінювало тактику. Формулу нової тактики визначив полковник Фрейнберг: «Франція є непорушно вірною принципу єдиної Росії. Але зараз справа полягає не у вирішені тих чи інших політичних питань, а виключно в тому, щоб використати для боротьби з більшовиками всі антибільшовицькі сили, в тому числі і українців».[118,72]

В такому ж дусі була заява генерала д'Ансельма ідеологу добровольчого руху В.Шульгіну: «Ми повинні підтримувати у вас всі елементи порядку, а щодо партійних відмінностей - щодо того, хто стоїть за монархію, хто за єдність Росії, хто проти, - це не наша справа».[96,45] В деякій мірі складається враження, що командування військами інтервентів було в ролі судді, до якого апелювали і українці, і білогвардійці. Тому французьке командування вирішило використовуючи такий стан справ максимально мобілізувати обидві ці сили для боротьби з більшовиками. При цьому намагатись не допустити військового протистояння між українцями і білогвардійцями до повної перемоги над більшовиками.

Ставлення до України змінилося й в самому Парижі. Так, під час дебатів у палаті депутатів з питань зовнішньої політики 29 грудня 1918 р. переважна більшість депутатів, а саме центристи і право центристи, висловилися за підтримку українського національного руху. Голова комісії з закордонних справ французького парламенту Франклін Буйон, виступаючи від цього блоку, зазначав необхідність діяти у згоді як з російськими елементами, так і з прикордонними національностями, констактуючи факт, що Польща і Україна вже на той час знаходилися під серйозною небезпекою і тому «завтра може бути надто пізно».[59,54]

Таким чином, переговори між українцями і французами були розпочаті. Перша зустріч між генералами Грековим і д'Ансельмон відбулась 15 січня 1919 р. Під час цієї зустрічі український представник попросив підтримати УНР у боротьбі з більшовиками. Під час переговорів д'Ансельм зажадав підтвердження прагнень Директорії до співробітництва. Таким підтвердженням стало зняття блокади Одеси українськими військами і відступ їх на лінію Тирасполь - Бірзула - Вознесенське - Миколаїв - Херсон. Проте, місія Грекова не досягла будь-яких результатів, і сам він не був визнаний офіційним представником України.[59,71]

Але, українсько-французькі переговори були причиною відкритого конфлікту між Французьким командуванням і білогвардійськими офіцерами. Російські політичні кола почали звинувачувати французьке командування в зраді і відкрито критикувати. У відповідь інтервенти на деякий час закрили проросійську газету «Росія», що почала виступати вороже проти політики французького командування. Одночасно в Одесі почав виходити український часопис «Новий шлях» з самостійницьким напрямом і ворожим відношенням до Добровольчої армії. Також, французьке командування заборонило білогвардійцям мобілізацію в одеському районі під приводом, що Добровольча армія не має популярності серед місцевої людності. А прихильник Добровольчої армії Енно був усунутий від справ та виїхав у Париж.[69,71; 96,52]

Це були ті факти, під впливом яких Директорія почала вірити в можливість порозуміння з французьким командуванням в Одесі. Наступна місія відправлена Директорією для переговорів була в складі міністра преси О.Назарука і міністра народного господарства С.Остапенка. В цей час більшовицький наступ на Україну успішно розвивався і створив безпосередню загрозу Києву. Тому Директорія уповноважила членів місії погоджуватися на будь-які компроміси для отримання допомоги. Єдиними безкомпромісними питаннями для українців були: незалежність Української держави і аграрна політика Директорії.[115,120]

Делегація повернулась до Києва 24 січня. Але через евакуацію, обговорення умов, висунутих французами, було відкладне до переїзду у Вінницю. Умови французького командування здивували навіть найбільших прихильників згоди з Антантою. Основні, вимоги, які висував полковник Фрейнберг, який представляв французьку сторону, були такими: 1.Директорія і уряд реорганізовуються з тим, що до складу їх не входять Винниченко, Чехівський і Петлюра. Перших двоє через їх «збільшовичення», а Петлюра, тому що «бандит». 2.Для спільної боротьби з більшовиками, український уряд формує армію з 300 тисяч чоловік, яка підлягає зверхній команді держав Антанти. Українська армія повинна бути сформована в тримісячний термін, при чому в разі недостачі українських старшин запрошуються офіцери з російських добровольців. 3.На час боротьби з більшовиками залізниці і фінанси переходять під контроль французів. 4.Справа державної незалежності України вирішується на мировій конференції в Парижі. 5.Директорія звертається до Франції з проханням прийняти Україну під свій протекторат.

На вимогу Назарука про попереднє визнання Української держави Фрейнберг заспокоював його і твердив, що кращого «визнання як підписання цієї угоди, яка тут запропонована, і бути не може…, з добровольцями ви, певне, і самі прийдете до угоди з питання вашої автономії - ви надто маленька держава, щоб існувати самостійно».[96,120]

Ці умови французького командування викликали загальне обурення. Українські політики вказували на те, що в цих умовах залишається зовсім не вирішеною справа самостійності України, а крім того допускалася грубе втручання в наші внутрішні справи.[123,65]

Після повернення місії Назарука і Остапенка переговори в Одесі проводжувала місія віце-міністра зовнішніх справ А. Галіпа, а наприкінці січня туди виїхав А. Марголін, делегат УНР на Паризьку мирну конференцію.

Той факт, що всі українські делегації, котрі відстоювали ідею незалежності України, не дістали підтримки французького керівництва, демонстрував, загалом, позицію Франції щодо державності України. Французьке військове керівництво твердило одне, що справа незалежності України вирішуватиметься на мирній конференції в Парижі. Переговори активізувалися після прибуття до Одеси А. Марголіна. Який висловив принципово новий погляд майбутнього існування колишньої Російської імперії, а також план спільної боротьби більшовиків.[98,78]

Підготовку меморандуму, з яким А. Марголін розпочав переговори з французами, ініціювали українські дипломати від імені новопосталих держав УНР, Білорусії, Дону та Кубані. В ньому йшлося про державний устрій країн, що утворювались на уламках Російської імперії та про шляхи і методи придушення більшовизму.[87,478] Автори меморандуму відштовхувались від фактору реального розладу Росії після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. Об'єднати Росію, навіть у формі федерації, в умовах, що склалися, на їх думку, можна було або силою втручання іноземних держав, шляхом примусу, або «по добровільній згоді як рівного з рівним тих державних осередків, які створилися на уламках старої Росії». В зв'язку з цим, говорилося у меморандумі, « Ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані, прийшли до глибокого переконання, що питання державного влаштування цих чотирьох одиниць може отримати швидке і належне вирішення лише шляхом окремого здійснення основ державності та порядку в кожній з них».[59,256]

Даний проект отримав назву «федералізація знизу». Французьке керівництво прихильно поставилось до цього меморандуму. Зокрема полковник Фрейнберг у розмові з представниками російських політичних кіл 1 лютого 1919 р. заявив: «Формулу петлюрівців - через самостійність до федерації я розумію так: самостійність розвиває національні почуття, зміцнює самосвідомість, так необхідну для підтримки рівноваги в федерації».[96,56]

Проте найпершим завданням в даному меморандумі була перемога над більшовиками. Всі чотири нові держави висловились проти створення єдиної антибільшовицької армії, вважали достатнім лише сформування загального генерального штабу для керівництва оперативними діями військ, але без права «втручатися в політичне життя та внутрішні справи державних новоутворень».[91,36] Одеські газети надрукували цей меморандум. Проте російські добровольці вкрай негативно поставилися до такого плану боротьби. Це й не дивно, адже гетьман П.Скоропадський пропонував подібний план генералу А.Денікіну, але останній рішуче його відкинув. Керівник добровольчої армії докладав зусиль для створення єдиної армії. Так, наприкінці 1918 - початку 1919р. він зломав опір керівництва Кубані і підпорядкував їх збройні сили добровольчому командуванню. Тому А.Денікіна сильно дратували зносини Директорії з кубанськими очільниками.[45, 123]

А.Денікін добре розумів, яку смертельну небезпеку ідеї «Єдиної та неподільної Росії» несе спроба України, Дону, Білорусії та Кубані переконати керівників Антанти в доцільності підтримати їх план. Щоб не допустити цього, в хід були пущені всі політичні можливості та впливи. Досить вдало описав дану ситуацію А.Марголін: «Взаємовідносини французької влади, представників Добровольчої армії і делегатів українського уряду були досить складними та заплутаними. Французи були не певними, вони не знали на чому зупинитись».[60, 278]

Поки проходили переговорили українців з французами армія УНР відступала під натиском більшовиків. Цей факт дещо похитнув віру французів у Петлюру та його армію, але вони вважали цей відступ тимчасовим. Обі сторони були зацікавленні в позитивному результаті переговорів.[72, 123]

6 березня 1919 р. з ініціативи французького командування відбились переговори на ст. Бірзула. Директорію представляли на цих переговорах голова уряду УНР Остапенко (голова делегації), міністр військових справ генерал Греків і члени Трудового Конгресу С.Бачинський та І.Мазепа. З французької сторони був начальник штабу французького командування полкових Фрейнберг. Переговори відбулися в салоні-вагоні полковника, в якому він приїхав з Одеси і мали на меті обговорення умов французького командування щодо порозуміння з Директорією.[59,92-93]

Голова української делегації Остапенко оголосив відповідь Директорії на зазначені умови французького командування. Ось як описав учасник переговорів І.Мазепа реакцію Фрайнберга на домагання українців: «Фрайнберг спочатку слухав Остапенка спокійно, потім спаленів і відразу ж накинувся на ті домагання в його заяві, що торкалися суверенності Директорії. Ми не тільки вимагаємо, сказав він, усунення Винничка, Петлюри та Чеховського, а й надалі вважаємо необхідним, щоб зміни в складі Директорії відбувалися за нашою згодою. Для нас ця вимога принципова і коли на це не погодитесь, тоді зайві всякі розмови. Винниченка і Чеховського, додав він, треба вигнати як собак за більшовизм, а Петлюра мусить зникнути сам, бо мовляв, тепер кожен бандит називає себе петлюрівцем». Далі Фрайнберг вимагав відпущення митрополита Антонія, архієпископа волинського Євлогія, а також всіх колишніх гетьманських міністрів. При цьому пригрозив: «.. коли б з ними що трапилось по вині Директорії, то повідомимо голову французького уряду Клемансо і тоді про українську справу не буде й мови».[59,93-94]

Українці запротестували проти образи свого керівництва, а на рахунок Антонія, Євлогія та гетьманських міністрів, повідомили, їх долю буде вирішувати український суд. І.Мазепа та С. Бачинський в знак протесту проти такого тону француза хотіли покинути нараду. Проте Остапенко переконав їх в інтересах справи вберегти рівновагу.[96,48]

Після протесту українців представник франції змінив тон, перепрошуючи, що, мовляв його не так зрозуміли і т.п.[42,378] відносно незалежності України, Фрайнберг стояв на тому, що це питання має вирішити мирова конференція в Парижі. А на рахунок боротьби з більшовиками, то союзники вирішили організувати її таким чином, що окремі національні армії з своїми урядами мають діяти в межах певних смуг (зон). Українська зона буде межувати на заході з польською зоною, а на сході з зоною російських добровольців. В кожній зоні цивільна влада діє до кінця боротьби, і сама постачає харчі своїй армії.[59,94]

Щодо України, то її армія буде автономною щодо своєї внутрішньої організації, але підлягатиме загальному союзному командуванню. Французьке командування було не проти того, щоб в українській армії були інструкторами французи, а не російські добровольці. Українська і добровольча зони підлягали французькому командуванню. Демаркаційна лінія між українською і добровольчими зонами в подальшому буде визначена французами. Також французьке командування погоджувалось, щоб в українській зоні не було, російських військових відділів, а також польських і румунських. Серед всього іншого Фрайнберг зазначив, що внутрішня політика України є справою самих українців, якщо їх реформи не будуть перешкоджати встановлено порядку в країні.

Також Фрайнберг зазначив, що виключно в інтересах справи французьке командування мусить взяти під свій контроль фінанси і залізниці всіх національних зон.

Проте представники Директорії не погодились на такі умови. Основними причинами цього були незадоволеність українців ставленням французів до Директорії та до справи незалежності України. Також Остапенко заявив, що організація української армії має проводитися в межах своєї національної території, а не в рамках якоїсь штучно створеної «національної зони».[96,48]

«Пригадую, вся наша делегація верталася в Винницю з невеселим почуттям, що французьке командування в Одесі - це ворожа нам сила» - згадував І.Мазепа про ті переговори.[59,95]

На прохання Дерикторії продемонструвати ставлення Франції до українського національного руху, французьке командування видало «Загальний наказ №28». В цьому наказі повідомлялося, що Франція і союзники не забули змагань, в яких Росія брала участь на початку війни, і тепер вони прийшли в Росію, щоб надати всім благонадійним елементам і патріотам можливість відновити в країні порядок, котрий давно вже знищено страхіттям громадянської війни. Незадоволення Директорії цим документом було в тому, що він не лише не відображав французької підтримки України, а взагалі не містив ніякої згадки про неї.[96,48]

12 лютого французи повідомили про припинення українсько-французьких переговорів. А вже 14 лютого генерал Бертело, який прибув до Одеси 12 лютого, прийняв у себе делегацію А.Марголіна і заступника міністра закордонних справ УНР К. Мацієвича.[96,49]

14 лютого представник французького військового командування при Директорії капітан Ланжерон надіслав прем'єру Остапенку лист, в якому вказувалося на необхідність прийняття Директорією маніфесту. У відповідності з ним Україна фактично підпадала під опіку Франції. В листі наводився текст маніфесту, що був продиктований особисто генералом Бертело. Вже 17 лютого Директорія ухвалила Декларацію, на якій наполягала французька сторона.[115, 121] Одночасно загострилися відносини між французьким командуванням і керівництвом Добровольчої армії. Французи наполягали на єдиному командуванні всіма силами південного Заходу, що мало знаходитися в їх руках; на організації цивільної влади на цій території під управлінням французів; на формуванні змішаних російсько-французьких частин. Денікін відстоював свою незалежність від французів і зверхність над ними. Щодо змішаних частин ним був виданий наказ, в якому підкреслювалося, що кожен офіцер, котрий піде служити до них, буде відданий до військово-польового суду.[45, 148]

Криза у відносинах між французьким командуванням в Одесі і Добровольчою армією привела до розриву стосунків між ними. 13 березня французьке командування оголосило облоговий стан Одеси. З переходом влади до генерала д'Ансельма при ньому організувалася рада з виконавчими функціями на чолі з Анро де Ланжероном, якого добровольці вважали ставлеником українців. Призначення були здійсненні без узгодження з Денікіним. Представники російських кіл охарактеризували ці дії як «політичний переворот». З цього приводу не лише російські тогочасні кола, але й деякі західні дослідники дійшли до думки, що це призначення означало відмову французького уряду від політики підтримки єдності Росії. Але як вважають сучасні українські дослідники Б.М. Гончар і Н.Д. Городня, такі твердження не мали під собою міцного підґрунтя. Політика французького командування, на їх думку, в цей період зумовлювалося катастрофічним військовим станом і непевністю в обох можливих союзниках.[96,49]

Українсько-французькі переговори тривали ще протягом березня місяця, проте вони не дали ніяких відчутних результатів. До того ж французи під натиском більшовиків самі почали втрачати свої позиції. Французьке командування в Одесі не змогло налагодити військову співпрацю українців та білогвардійців. Генерал А.Денікін нічого й чути не хотів про спільні дії з армією УНР і це було однією з причин постійних конфліктів добровольців і французів.

Політика французького уряду в Україні стала предметом гострої критики в кінці березня з боку парламенту Франції. 24 березня 1919 р. в палаті депутатів відбулися дебати з приводу ситуації в Одесі. Депутат Лафон, критикуючи уряд, заявив: "Ви зараз чіпляєтесь за українців... Ви чіпляєтеся за генерала Петлюру, який, здається, був мало відомий уряду, коли я говорив про нього в грудні. Ви досягли прогресу, але ви чіпляєтесь за Петлюру в момент, коли він розбитий, коли він більше не існує, коли його армія не отримує ніякої підтримки від французьких військ, шо знаходяться в Росії…" Далі Лафон звинуватив міністра закордонних справ С. Пішона в підтасовці інформації про українців, яку той надавав. Врешті-решт, депутат рішуче підкреслив: "Українські селяни стали більшовиками завдяки вашій політиці; найбільший більшовицький агент в Європі -- це французький уряд." [96,53]

Звинувачення Лафона підтримав депутат Франклін Буйон: "В той час, як ми хотіли в грудні вести переговори з представниками України, Енно було дозволено публічно поширювати висловлювання, які були справжньою декларацією війни... Українська проблема є найделікатнішою з усіх... Як ви можете хотіти, щоб перед лицем поширення більшовизму вони не вимагали своєї незалежності?.. Більше року Україна пропонує союзникам свою допомогу проти навали більшовиків, її представники зробили всі спроби зацікавити союзників в цій справі. Вже рік, як Україна веде війну; їй достатньо дати зброю, і вона буде врятована. Вся російська проблема таким чином зміниться..."[96, 53]

Одночасно з критикою політики уряду виступили і прихильники Де-нікіна, назвавши її надто "українофільською", і звинуватили генерала д'Ансельма і полковника Фрейнберта в діяльності на користь українців. Отже, політика уряду Франції щодо України була настільки непослідовною і невизначеною, що зазнавала жорсткої критики з двох протилежних сторін.[115,121]

Розвиток французької інтервенції показав неможливість утворення спільного російсько - українського антибільшовицького фронту. Основною причиною цього була позиція керівництва ЗСПР на чолі з генералом А. Денікиним. Окрилений своїми перемогами над більшовиками він вирішив не поступатись українцям в їх національних домаганнях. Так під час виступу 24 квітня 1919 р. у Владикавказі, головнокомандувача ЗСПР генерала А.Денікін оголосив «обласний і національний сепаратизм» ворожим білій ідеї. «Рушиться Російська державність, і з уламків російської храмини будують маленькі будиночки, які змете перша ж буря», - сказав він. Визнаючи те, що замість російського прапора на теренах колишньої імперії з'явилось багато інших прапорів найрізноманітніших форм і кольорів, генерал А.Денікін з пафосом заявив: «Але, панове, прийде день, і він не за горами, коли їх сховають і з почуттям незручності згадуватимуть про них. І прийдуть, і схиляться перед трикольоровим російським прапором, бо в ньому - сила і міць, до якого прилучаться всі маленькі народності, історично пов'язані з долями Росії. За велику Росію, ура!» Серед «Маленьких народностей» у Денікіна, звичайно ж, опинився 27-мільйонний український народ, до національно-визвольної боротьби якого вождь білого руху ставився особливо непримиренно.[51,14] В повній мірі це описав один з відомих учасників білого руху, керуючий відділами законів та пропаганди у складі особливої наради при головнокомандувачі ЗСПР. К.Соколов: «З ким дійсно ми перебували у відкритій і постійній ворожнечі, то це з українськими політичними угрупуваннями петлюрівсько-самостійницького зразка. Але в цьому випадку йшлося вже про одне з корінних начал нашої політичної ідеології, про принцип російської єдності, і тут компроміс був для нас неможливий…»[27,277]

Досить суттєвою причиною формування негативного ставлення до українського національно-визвольного руху з боку керівництва ЗСПР була особиста позиція головнокомандувача А.Денікіна, який фактично був диктатором на зайнятих білогвардійськими військами теренах Південної Росії. Категоричний і безкомпромісний, Денікін вважав «українське питання» штучним, вигаданим німцями та австрійцями з метою послабити міць Росії. Ще у 1917 році А. Денікін мав справу з українським національним рухом, коли відбувалась українізація військових частин, що знаходилися в Україні. Ця подія викликала в нього вкрай негативне ставлення. Саме тоді Денікін вперше мав справу з українським військовим рухом, очолюваним членом Української Центральної Ради С. Петлюрою. Ось як генерал А.Денікін згадував ті події: «В серпні, коли я командував Південно-західним фронтом, з 34 корпуса до мене почали надходити погані звістки. Корпус якось став виходити з-під прямого підпорядкування, отримуючи безпосередньо від «генерального секретаря Петлюри і накази і укомплектування».[44,131] Саме тоді виникла особиста неприязнь Денікіна до особи Симона Петлюри.

Навіть серед консервативно налаштованого керівництва російського білого руху головнокомандувач ЗСПР вирізнявся особливою непримиренністю у ставленні до національних вимог українців. «Вашу ставку на Петлюру бито», - заявив Денікін представникам української громади Катеринослава під час свого візиту до звільненого від більшовиків міста.[51, 224]

Така непримиренність командування ЗСПР в національному питанні позначилась і декларації до держав Антанти від 27 квітня 1919 р. Чи не на найпершому місці серед завдань, які поставили перед собою білогвардійці, було «відновлення могутньої, єдиної та неподільної Росії», в якій не було місця, навіть, для автономії України.[75, 269] Така позиція вождів білого руху усувала навіть найменшу можливість до порозуміння з урядом УНР.

Але, таку жорстку позицію в національному питанні білогвардійського керівництва не розділяла одна впливова російська антибільшовицька організація - Російська Політична Нарада. Вона виникла у грудні 1918 р. в Парижі як дипломатичне представництво всіх білогвардійських армій. Провідні діячі РПНаради В.Маклаков і С.Сазанов, на відміну від вождів білого руху - військовиків, були політиками й належали до табору ліберально-демократичних сил. Вони були ближче знайомі з демократичною природою США і західноєвропейських держав і вважали за необхідне у національному питанні, зокрема визнати незалежність Польщі й надати національно-культурну автономію Україні. Ці політичні діячі розуміли, що держави Антанти хотіли б бачити Росію федерацією, робили певні кроки в цьому напрямку. «Було б необхідним урочисто визнати, що Росія стоїть на грунті чотирнадцяти пунктів Вільсона як програми миру. Це нам вигідно і це формально визнано всіма союзниками… І неодмінно зробити заяву про повагу Росії до прав національностей, що її населяють. Це єдиний засіб для боротьби проти сепаратизму», - писав В.Маклаков до міністерства закордонних справ Корчака 6 січня 1919р.[100,69-70] Керівництво РПНаради всерйоз побоювались визнання державами Атанти незалежності деяких державних утворень, що виникли на уламках Росії, тому наполегливо радили білогвардійським режимам на місцях де-факто визнавати національні уряди для спільної боротьби проти більшовиків. «Ми не уявляємо собі майбутнього Росії інакше, як вільним співжиттям народів на принципах не лише автономії та федералізму, але навіть у деяких випадках і на умовах, встановлених двосторонньою угодою і на началах незалежності…» - це уривок з офіційного меморандуму РПНаради поданого Паризькій мирній конференції 9 березня 1919 р. З іншого боку, говорилося далі в меморандумі, поки країна переживає громадянську війну і не має можливості організовано висловити свою волю, ніякі питання щодо її устрою не можуть бути вирішені, їх розгляд стане можливим лише після відродження Росії.[100,72-73]

Але не можна говорити про велику прихильність діячів РПНарди до національно-визвольних рухів. Така позиція російських представників була продиктована суто тактичними міркуваннями. Було зрозуміло, що несприйняття білогвардійцями національних вимог призведе до ворожнечі між білим та національними рухами, що в свою чергу призведе до послаблення антибільшовицького фронту. Це ж, на їхню думку, могло призвести до посилення дипломатичної активності держав-лімітрофів та визнання їх Антантою. І таку перспективу розвитку подій Маклаков вважав дуже серйозною небезпекою. Тому російські кола в Парижі намагалися вплинути відповідним чином і на білогвардійські уряди в Росії. Проте якщо адмірал А.Колчак був схильний приймати до відома рекомендації РПНаради, то А.Денікін зі своїм однозначно негативним ставленням до національно-визвольних рухів на теренах Росії відкидав можливість будь-яких компромісів з ними.[51,16] Що призвело до певної суперечності між керівником ЗСПР та російських політичних кіл в Парижі. Зокрема позиція В. Маклакова викликала подекуди гостру критику з боку впливових російських політичних кіл на зайнятих ЗСПР теренах. «Не лише ми, але й союзники, високо цінуємо героїчну боротьбу Добровольчої армії за відновлення Росії, але ми не можемо приховати, що минулу довіру до її політичних гасел вже підірвано..» - писав В. Маклаков до ставки Денікіна 10 квітня 1919 р.[100, 81-82]