Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії

Слід відзначити, що діячі РПНаради робили спроби налагодити співпрацю і з українською делегацією. Але з цих спроб нічого не вийшло. Причиною було те, що представники УНР відстоювали принцип Незалежності України, не бажаючи брати участь у будь-яких проектах відновлення Росії. Так само безуспішними були спроби російських політичних кіл вплинути на вирішення «галицького питання». Діячі РПНаради вважали Галичину «російською землею». 10 травня 1919 р. Нарада представила на ім'я голови Паризької мирної конференції меморандум, вироблений її військовою комісією на чолі з генералами Паліциним та Ігнатьєвим, у якому пропонувалося встановити східний кордон Польщі вздовж річки Буг. Галичина, пояснювали автори меморандуму, належить Росії. В тім, на розгляд галицької справи позиція Росіян практично не справила жодного впливу - до уваги приймалися лише інтереси молодої польської держави.[51, 17]

Таким чином, саме суперечності ідеологічного характеру не дозволяли піти на співпрацю керівництву російських білогвардійських сил з урядом самостійної України. Росіяни проголосивши гасло «єдиної та неділимої Росії», нічого не хотіли й чути про незалежність України. Єдине на що українці могли розраховувати, то це на національно-культурну автономію. Така позиція діячів Білого руху не могла задовольнити керівництво УНР. Тому розглядаючи в першій половині 1919р. різноманітні зовнішньополітичні комбінації, які мали наблизити визнання України на міжнародній арені, український уряд не брав до уваги антибільшовицькі сили в Росії. Національна політика білих вождів була настільки очевидно ворожою до української держави, що ні очолювана С.Петлюрою Директорія, ні уряди Чехівського, С. Остапенка та Б. Мартоса навіть не намагалися встановити бодай найменші контакти з керівництвом білого руху взагалі чи Збройних Сил Півдня Росії (що географічно перебували ближче) зокрема.

3. Від спроб співпраці до війни

3.1 Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»

До літа 1919 р. українська влада по відношенню до білогвардійців проводила політику ігнорування. В умовах відсутності бойового контакту з ними питання про визначення ставлення до білогвардійських військ не стояло на порядку денному перед урядом УНР. Єдиним справді серйозним ворогом здавалися більшовики, а про існування десь далеко білогвардійців, які періодично робили заявки на "збирання російських земель", українське керівництво воліло забути.[38;308]

Проте значні військові успіхи адмірала Колчака зумовили підтримку його західними країнами. Даний факт мав негативні наслідки для України. 14 травня 1919 р. голова Паризької мирної конференції Ж.Клемансо звернувся від імені держав Антанти до Колчака, висловивши готовність надати йому та його союзникам матеріальну підтримку для створення всеросійської влади [20;278]. Ця заява Ж.Клемансо фактично ставила хрест на всіх зовнішньополітичних домаганнях українців. Антанта, ще раз продемонструвала, що підтримує відновлення Росії в попередніх кордонах (за винятком - Польщі і Фінляндії) і не бачить у східній Європі місця для незалежної України. В заяві говорилося, що російська влада повинна скликати Установчі Збори, відновити місцеве самоврядування та врегулювати відносини з новоутвореними державами-лімітрофами за посередництва Ліги Націй.[21;235] Проте для незалежності України це нічого не міняло. Україна мала увійти до складу Російської Федерації.

19 травня 1919 р. українська делегація отримала від Паризької мирної конференції відповідь на меморандум півторамісячної давнини. Українцям пообіцяли допомогти в антибільшовицькій боротьбі та справедливо, відповідно до бажання населення, вирішити проблему Галичини. 21 травня на засідання Вищої Ради Антанти було запрошено членів української делегації - Р.Сидоренка, В. Панейка, М. Лозинського, О.Шульгіна та полковника Д.Вітовського. розмова велася головним чином довкола ситуації в Галичині (саме в цей час польсько-французькі війська генерала Галера атакували Українську Галицьку Армію), проте прем'єр-міністр Великобританії Д.Ллойд-Джордж ставив "цікаві" (за визначенням представників УНР), запитання і щодо Наддніпрянської України. "Найцікавішим" було таке запитання прем'єра: "Я нічого не хочу сказати про питання про визнання самостійності Української Народної Республіки, але коли б так трапилося, що вам довелося б приєднатись чи до Росії чи до Польщі, то куди б ви хотілись приєднатись? ". звісно українські дипломати взагалі відмовились розглядати таку перспективу, але це був лише гарний жест при поганій грі. Наступного дня делегація була прийнята Ж.Клемансо, який мовчки вислухав прохання надати допомогу українській армії для боротьби проти більшовиків допомога звичайно ж, так і не надійшла.[56;538]

Ситуація для українців стала ще гіршою після відповіді адмірала Колчака на заяву Ж.Клемансо. Адмірал повідомляв про повну згоду з усіма вимогами союзників. Він визнав право Польщі на незалежність, проте долю Фінляндії мали визначити Російські Установчі збори, автономію було обіцяно Естонії, Литві, Латвії, Кавказьким і закаспійським державним утворенням.[57;78] Про майбутній політико-правовий статус українських земель не говорилося.

Подані вище події можна вважати переломними для української зовнішньої політики. Держави Антанти впевнено зробили ставку на російсько-білогвардійські сили, що призвело до перегляду позицій зовнішньої політики України деякими членами української делегації на Паризькій мирній конференції. Так, зокрема, А.Марголін, О.Шульгін та В.Панейко(представник ОУНР) заявили Г.Сидоренкові, що "всі делегації держав Антанти ставляться до ідеї державної незалежності України негативно і дають зрозуміти, що українська справа отримає прихильність держав Антанти тільки тоді, коли українці стануть на становище відбудови Росії на основі Федерації. Таким шляхом як часть федеративної Росії і Україна зможе запевнити собі політичну самостійність".[21;298] Український посол у Відні В.Липинський бачив єдину можливість порятунку для України у переговорах з росіянами про відновлення федеративної Росії. Ось що він писав у листі до міністра закордонних від 27 травня 1919 р.: "І до сих елементів треба нам звернутися (маються на увазі російські представники у Парижі - автор), з сими елементами треба зробити союз для відновлення федеративної Росії, евентуально створення східноєвропейської федерації, і їх використати на міжнародній арені, щоб врятувати Галичину від загибелі. Коли ми прийдемо до них з платформою федерації, і коли по сім будемо домагатися прилучення західних українських земель до такої федерації, то може, вони з нами почнуть говорити і, не рішаючи остаточної форми тої федерації і змісту наших державних прав, може підтримають нас тепер же активно перед державами Антанти в справі Галичини".[43;76]

За такої ситуації українці спробували порозумітися з російськими колами у Парижі. Проте останні окрилені своїми зовнішньополітичними успіхами, а також переконані у перемозі білогвардійських армій відхилили пропозицію української делегації визнати де-факто незалежність України в обмін на зобов'язання уряду УНР відстоювати та пропагувати на установчих зборах ідею федерації з Росією. До речі пропозиція українців не сподобалась і дипломатичним колам Антанти, що зайвий раз говорило про те, що керівництво Франції та Великобританії не бажало бачити незалежною Українську державу.[61;93]

Але голова української делегації на Паризькій мирній конференції Г.Сидоренко не полишав спроб хоч якось зарадити справі. 30 травня він направив на ім'я Ж.Клемансо офіційну ноту з приводу розгляду Антантою питання про визнання адмірала Колчака. "Приймаючи до уваги, що політичні російські кола не відмовились від думки про відновлення бувшої Росії, Українська делегація доводить до відома Вищої Ради, що визнання Російської держави, якою вона б не була, не відноситься до теренів України, на якому український народ організував свою незалежну державу з законним урядом і що він вирішив захищати всіма силами свою незалежність та суверенність." - ішлося в ноті.[71;68] Проте ця нота, як і інші звернення українців були проігноровані Вищою Радою Антанти.

11 червня 1919 р. виступаючи у французькому парламенті міністр закордонних справ С.Пішон заявив: "Ми хочемо лише сильної Росії. Ми не хочемо припуститися помилки з роздрібненням Росії".[73;249] Під час бурхливого обговорення цієї заяви депутати, схильні до визнання незалежності України(Франклін Буйон, Г.Гайар-Бенсель, Л. Пералаз та ін), залишились у меншості, більшість підтримала позицію Піщона. У Лондоні також прийняли рішення про підтримку в Росії передусім білого руху.[70;148]

12 червня генерал Денікін визнав Колчака "Верховним правителем Росії" і "Верховним головнокомандуючим російських армій".[10;375] Даний факт сприяв міжнародному визнання Колчака. Воно не примусило себе довго чекати. 13 червня Вища Рада Антанти відправила до Омська, столиці Колчака, телеграму, в якій повідомляла, що "союзники щасливі, що загальний тон відповіді генерала Колчака та її основні положення відповідають їхнім пропозиціям".[33;71] Також союзники пообіцяли надати допомогу білогвардійським арміям і тим силам які приєднаються до них.

У Парижі серед держав-лімтрофів (Латвії, Литви, Естонії, Грузії, України Білорусі, Азербайджану, Північного Кавказу) рішення союзників про визнання Колчака викликало розпач та протести. Проте на них ніхто не звертав увагу.[46;192] Серед російських політичних кіл у Парижі відчувалося піднесення, а діячі РПНаради навіть перейшли від переговорів з представниками національних урядів до свого роду "контрнаступу" проти них. "Нам слід особливо закріпити перед державами наше тлумачення пункту про національності в розумінні визнання союзниками принципу єдності Росії", - писав у ці дні С.Сазанов.[65;230] чітко описав позицію російського уряду Б.Бахмєтьєв: "Автономний розвиток має бути забезпечений в середині кордонів відновленої Російської держави з відповідними гарантіями прав національностей, але без загроз суверенності і єдності Росії".[67;159] Українці звісно спробували протестувати проти повного ігнорування союзниками та Колчаком "українського питання". Так, 16 червня 1919 р. Г.Сидоренко направив з цього приводу ноту голові Паризької мирної конференції. Проте ця нота як і попередні залишилася без відповіді.[93;206]

17 червня Г.Сидоренко від імені української делегації підписав разом з представниками Латвії, Азербайджану, Естонії, Грузії та інших держав-лімітрафів декларацію з протестом проти визнання Антантою Колчака та проханням надати можливість населенню національних районів Росії визначити своє майбутнє шляхом вільного волевиявлення. 18 червня декларацію вручили президенту США В.Вільсону, як головному творцю принципу національного самовизначення. [95;102] Того ж дня українська делегація направила Паризькій мирній конференції повторну ноту з протестом проти визнання Антантою Корчака Верховним правителем Росії. Проте жодних наслідків ці заходи не принесли.[71;63] Лише британські представники в Парижі неофіційно повідомили Г.Сидоренку, що "коли експеримент відбудови Росії не вдасться, тоді визнаємо вас". Попередивши про можливу довго тривалість "експерименту".[70;150] На превеликий жаль, в міністерстві закордонних справ УНР не надали факту визнання Антантою адмірала Колчака, як всеросійського правителя, значної уваги. В цей час міністр закордонних справ УНР В.Темницький вирушив у кількамісячну поїздку країнами західної та центральної Європи. Визнання Антантою уряду Колчака як майбутньої всеросійської влади застало міністра у Відні. Проте він фактично ніяк не відреагував на цю звістку. Навіть в такій ситуації В.Темницький не віддав Г.Сидоренкові жодних розпоряджень, які б визначали лінію поведінки української делегації на мирній конференції з урахуванням останніх змін реалій.[46;202]

Очевидно, не відразу зрозуміли значення останніх подій на міжнародній арені і в Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР. Лише 22 червня під час засідання уряду, виконуючий обов'язки міністра закордонних справ А.ЛІвицький зробив доповідь про проект ноти до держав світу, у зв'язку з визнанням Антантою Колчака. Всім міністрам пропонувалося до 25 червня висловити свої думки з цього приводу.[13;240] Втім, уже 24 червня А.Лівицький зачитав на урядовому засіданні вироблений проект ноти. Його ухвалили і доручили розіслати державам світу. Ще декілька днів пішло на різноманітні бюрократичні нюанси, зволікання та затягування.[59;295]

Не виправдалися сподівання українців і на Сполучені Штати Америки. Не дивлячись на те, що президент США В.Вільсон був творцем основних принципів самовизначення народів, українцям було відмовлено у визнанні їхньої держави.

30 червня 1919 р. держсекретар США Р.Ласінг заявив українським представникам, що "США не визнають незалежності України навіть тимчасово, поки українська делегація не досягне відповідної угоди з адміралом Колчаком." Р.Ласінг категорично наполягав на тому, що уряд УНР повинен визнати адмірала Колчака (якому на цей час підпорядковувалися всі інші вожді російського білого руху) верховним правителем і вождем всіх антибільшовицьких армій. Україна мала увійти до складу Росії. На всі протести українських дипломатів Р.Ласінг цинічно відповів, що право народів на самовизначення означає для українців можливість вибирати між польською і російською окупацією. Заява держсекретаря США - однієї з найдемократичніших держав на той час у світі, справила приголомшливе враження на українських дипломатів.[95;143]

Така, непримиренна, щодо незалежності України, позиція керівництва провідних західних держав зумовила появу в дипломатичних і політичних колах УНР проектів, автори яких пропонували визнати федерацію України з небільшовицькою Росією. Це, на їхню домку, відкрило б перед урядом УНР перспективи визнання на міжнародній арені та можливості отримання значної матеріальної та військової допомоги від Антанти. Подекуди пропонувалося навіть розірвати зі ідеєю федерації відразу ж після зміцнення української державності.[46;221]

Слід сказати, що ідея входження України на федеративних правах до складу Росії мала як своїх прихильників так і противників серед прихильників були й досить впливові українські діячі, такі, як відомий вчений і політик М.Грушевський, що перебував у цей час на еміграції у Західній Європі, представник УНР у Чехословаччині М.Славінський та інші.[40;19] Зовсім іншу позицію з цього приводу зайняв міністр закордонних справ УНР В. Темницький, який висловлювався проти будь-яких поступок у справі незалежності України. Відстоювати українську державність В.Темницький був готовий навіть у союзі з більшовиками. На початку липня 1919 р., відразу ж після обміну думками зі своїми співробітниками, В.Темницький відправив до Кам'янця-Подільського військового старшину Індишевського. Завданням посланця було повідомити уряд УНР про невдачі українців на зовнішньополітичному фронті. Індишевський віз з собою також листи Темницького, що містили аналіз міжнародної ситуації.

У Кам'янці-Подільському звістки, що їх привіз із Відня посланець, викликали неабияке пригнічення. 8 липня уряд на своєму засіданні заслухав тимчасово виконуючого обов'язки міністра закордонних справ А.Лівицького. який оприлюднив зміст надісланих В.Темницьким повідомлень. Міністри ухвалили "інформацію прийняти до відома" та провести найближчим часом спільну з урядом ЗУНР нараду для обговорення ситуації. Проте приховати за сухими рядками постанов приголомшення та демократизацію українському керівництву не вдалось. Український політичний табір охопило глибоке розчарування та зневіра в можливості відстояти незалежність на міжнародній арені.[62;32]

Проте, навіть у такій деморалізуючій ситуації українські політики у своїй більшості не сприймали ідеї Федерації України з Росією. Лише окремі політичні угрупування висловили готовність до такого розвитку подій. Так, провід Української партії соціалістів-федералістів(УПСФ) в особі М.Корчинського, Л.Білецького та С.Гаєвського несподівано заявив у пресі, що партія "ніколи не відкидала і не відкидає можливості федерації з Росією за умовами визнання за українським народом права на повагу до нього, розвиток власної культури тощо".[57;56] Проте в цілому суспільство та політичні партії негативно сприйняли таку перспективу.

Український провід намагався хоча б чимось зарадити катастрофічному становищу української справи. Так, 15 липня український військовий агент у Румунії полковник А.Стрижевський зустрівся в Бухаресті з представником ЗСПР генералом А.Геруа, якому повідомив про готовність українського уряду узгоджувати з білогвардійцями операції своїх військ проти більшовиків і навіть підпорядковуватись Денікіну у військових питаннях. Денікінському керівництву пропонувалося відкласти вирішення питання про майбутній державний устрій України й Росії до майбутньої перемоги на більшовиками. Білогвардійські представники досить скептично поставилися до можливостей такої співпраці. Військові сили УНР, затиснуті більшовиками у Південно-Західному кутку Поділля, здавалися росіянам надто незначними у порівнянні з багатотисячними арміями ЗСПР, які 3 липня 1919 р. згідно з директивою А.Денікіна, розгорнули "похід на Москву".[108;71] Гучні успіхи створювали відчуття непереможності білогвардійських військ та їхнього вождя, який, здавалося, не потребував союзників.

Таким чином зовнішня політика Директорії не увінчалася успіхом. Країни Антанти відмовились визнати незалежність України, відповідно й не надали українцям допомоги для боротьби з більшовиками. Визнавши адмірала Колчака верховним правителем Росії союзники фактично підтримали курс на відбудову "єдиної та неділимої" Росії. В той же час білогвардійське керівництво окрилене перемогами своїх армій, а також підтримкою країн Антанти навіть нічого чути не хотіло про союз з Директорією, зокрема генерал А.Денікін продовжував стверджувати що він не визнає незалежної України, не визнає її уряду і що не збирається йти на поступки українцям в національному питання.

3.2 Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»

З липня 1919 р. успішний наступ проти більшовицьких військ на Правобережній Україні розгорнули Галицька та Дієва армія УНР, які протягом короткого часу завдали ворогові відчутних поразок. У той же час у південно-східному регіоні України проти більшовиків наступали війська лівого крила білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії.[52;378] Здавалося, дні більшовицького панування в Україні вже полічені.

Білогвардійські війська, які несли на своїх прапорах гасло відродження «єдиної та неподільної» Росії, стрімко просувалися вглиб Лівобережної і Південної України. "Політичні аспірації Добрармії на цей час законсервувалися. Вони вперлися у два слова- «єдина, неподільна!» А «едину-неподільну» намагалися утворити кров'ю й зусиллями тих, що її не хотіли", -зазначав відомий кубанський політик В. Іванис.[49;375] Неприхована ворожість керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху вже ні для кого не була таємницею. Зі свого боку, уряд УПР, маючи відомості про великодержавний курс політики Денікіна та антибілогвардійські селянські повстання,, які почали спалахувати на Лівобережжі, також скептично ставився до можливості порозуміння з ЗСПР. Уже 18 серпня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР російський білий рух характеризувався як "денікінська реакція" та "ворог Української Народної Республіки".[13;235] Така взаємна ворожість, здавалося, загрожувала серйозним конфліктом між антибільшовицькими силами, незважаючи на наявність у них спільного ворога.

2 серпня 1919 р. українські війська перейшли в рішучий наступ проти більшовиків на Правобережжі. Кінцевою метою армії УНР та УГА було здобуття Києва й Одеси. Військова перевага була на боці українців, і протягом кількох тижнів вони повністю визволили від більшовиків Поділля та значну частину Волині. 12-та червона армія під ударами українських військ невпинно відкочувалася на північ. Уже в середині серпня з'єднання армійської групи генерала А. Кравса з боями вийшли на західні кордони Київщини, а Київська група армії УНР під командуванням отамана Ю. Тютюнника зайняла район Умань-ХристинІвка. Частини 3-ї Залізної дивізії армії УНР під командуванням О. Вдовиченка намагалися, долаючи опір ворога в районі Вапнярки, просуватися у південному напрямку.[92;223]

Так само стрімко розвивався наступ білогвардійських військ. З липня 1919 р. командувач ЗСПР генерал А. Денікін віддав наказ своїм арміям про наступ на Москву. Кавказька армія генерала П. Врангеля мала наступати через Саратов-Пензу-Нижній Новгород, Донська армія генерала В. Сидоріна - через Вороисж-Козлов-Рязань та Новий Оскол - Єлспь - Каніиру. Добровольча армія генерала В. Мая-Маєвского, яка перебувала на лівому крилі 150-тисячних військ ЗСПР, мала розвивати наступ па Москву в напрямку Курськ - Орел. При цьому лівофлангові війська В. Мая-Маєвського мали вийти на лінію Дніпра та Десни, зайняти Київ, а також чорноморське узбережжя України, в тому числі й Одесу. Заволодівши невдовзі Полтавою та Катеринославом, з'єднання Добровольчої армії просувалися до Києва: наступ на українську столицю здійснювала 7-ма білогвардійська дивізія генерала Брєдова, яка рухалася з Полтави. Водночас 3-й Кубанський кінний корпус генерала А. Шкуро форсував Дніпро і рушив на Кривий Ріг - Знам'янку. 12 серпня генерал А. Денікін віддав розпорядження Добровольчій армії утримувати захоплену Знам'янку, а 3-му армійському корпусу генерала Н. Шилінга зайняти чорноморське узбережжя, вийти на лінію Вознесенськ - Роздільна й захопити Одесу.[5;223-228] Збереглися відомості про те, що Денікін таким чином прагнув випередити просування в Південну Україну армії УНР. Фронт Збройних Сил Півдня Росії невпинно розтягувався на захід, наближаючись до району операцій української армії.

Урядовим колам у Кам'янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР, потрібно було якомога швидше визначитися, ким є білогвардійські війська для української армії: союзником чи ще одним ворогом. Це розуміло насамперед українське військове командування. Вже незабаром після переходу УГА за Збруч Начальний вождь Галицької армії генерал М. Тарнавський доповів Головному отаманові військ УНР С. Петлюрі про неможливість для українських армій здійснювати боротьбу на два фронти - одночасно проти більшовиків та білогвардійців. На запитання про ставлення до російських військ генерала Денікіна С. Петлюра відповів генералу, що в разі військового конфлікту з ними більша частина білогвардійських вояків перейде на бік українців. На чому ґрунтувалося таке припущення Головного отамана? Очевидно, на даних про те, що значну частину особового складу військ ЗСНР складали кубанці.[80;392-393]

Кубанські козаки, як відомо, були нащадками українського Чорноморського козацького війська. Українське життя на Кубані не завмирало, і в 1917-1919 рр. кубанські лідери неодноразово порушували питання про приєднання краю до України.[28;3] Відтак українське керівництво сподівалося, що Денікін не піде на конфлікт з УНР, оскільки це могло б викликати розкол у лавах його військ.

Подібні розрахунки начебто підтверджувалися даними, отриманими з Кубані оперативним шляхом. Важливу інформацію про ставлення кубанських політичних кіл до України надав уряду УНР сотник О. Євтухів, який повернувся в серпні 1919 р. з Кубані. Як випливаю з зібраних ним даних, Кубанська Крайова Рада була налаштована вкрай опозиційне до Денікіна, обіцяючи "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". Сотник О. Євтухів висловив низку рекомендацій: підтримувати контакти з Кубанню для протиставлення її білогвардійцям та всіляко використовувати українську діаспору для відповідного впливу в цьому регіоні.[11;3] На початку серпня 1919 р. за дорученням члена Директорії УНР А. Макаренка до Кубані таємно відправився український старшина Ю. Скугар-Скварський. Він мав надзвичайне завдання; зібрати відомості про становище білогвардійців та схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти режиму Денікіна.[98;199-200]

Незважаючи на певну логіку, ці сподівання показали насамперед відсутність в українських лідерів достатньо чіткого уявлення про антибільшовицькі Збройні Сиди Півдня Росії та тенденцію видавати бажане за дійсне. Насамперед, значно перебільшувалася залежність Денікіна від позиції Кубані та політичні впливи кубанських «самостійників», особовий склад білогвардійських армій вважався здебільшого «козачим», а відтак, потенційно дружнім; політична програма Денікіна розцінювалася як «реакційна» й позбавлена підтримки серед населення та значної частини військ. Звідси й робився висновок про те, що війна з білогвардійцями не становить особливої загрози для України.

Насправді ж ситуація була набагато складнішою. Серед значної кількості кубанських старшин і козаків справді було досить сильним небажання йти на Україну. Проте це часто пояснювалося не стільки проявами національної свідомості, скільки небажанням воювати за межами рідного краю. Багатьом кубанським політикам був притаманний радше регіональний, аніж національний патріотизм.[68;160] До того ж, неважко було передбачити, що білогвардійське командування спрямує козачі з'єднання головним чином на антибільшовицькі фронти в Росії, а проти української армії може кинути власне російські частини. Така перспектива, що зводила нанівець розрахунки українських політиків, була цілком реальною. Але в Кам'янці-Подільському чомусь віддавали перевагу спрощеному поглядові на справу, не заглиблюючись у докладний аналіз можливих варіантів збройного зіткнення з російськими білогвардійцями.

Відсутність домовленості з Денікіним викликала значне занепокоєння українського військового командування. “Як бути з Денікіном ? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в загальний бій з червоною армією, стає з кожним днем пекучішим”, - згадував генерал М. Омелянович-Павленко.[23;83] У штабі Дієвої армії УНР розуміли нереальність перемоги над більшовиками в умовах невизначеності відносин з білогвардійцями, які стрімко насувалися на Правобережну Україну. “Ще лишалося розв'язати наші відносини з Добрармією, з якою ми мусили так чи інакше зустрітися в ближчий час,” - підсумовував у той час начальник оперативної управи штабу Дієвої армії УНР полковник М. Капустянський.[57;52]

Командування ЗСПР прагнуло якнайшвидше здобути українську столицю й опанувати чорноморське узбережжя. Це робилося з явними намірами випередити українські війська, які мали ту саму мету. Чисельність сил білогвардійців, що з обох боків Дніпра наближалися до Києва, досягала 4 700 багнетів і шабель, а війська, які діяли у Південній Україні, налічували 10 200 багнетів і шабель, включно з розміщеними у містах Криму залогами.[59;301]

У середині серпня 1919 р. в розпорядженні Головного отамана С. Петлюри було близько 50 000 бійців Галицької армії та понад 35 000 вояків Дієвої армії УНР.

Внаслідок незабезпеченості українських військ зброєю та амуніцією їхня реальна боєздатність обмежувалась 18 000 багнетів та шабель в УГА й 12 000 - в армії УНР.[48;42] Оскільки галицьке командування на чолі з генералом М. Тарнавським принципово відмовилося виконувати накази штабу Дієвої армії УНР, то для здійснення вищого військового керівництва арміями було створено підпорядкований С. Петлюрі Штаб Головного отамана, начальником якого став генерал М. Юнаків. На жаль, повноваження Штабу Головного отамана були недостатньо широкими. Генерал М. Юнаків міг віддавати командуванню обох армій лише загальні директиви та вказівки оперативного характеру, виконання яких цілковито залежало від волі армійського керівництва. До того ж. Галицька армія дише в оперативному плані підпорядковувалася Штабу Головного отамана; формально «верховним сюзереном» (верховним головнокомандувачем) армії залишався диктатор Пегрушевич.[45;62]

Українські війська контролювали на цей час усе Поділля та південні терени Волині й Київщини, здобуті в ході переможного серпневого наступу. Армійська група полковника А. Вольфа (понад 7 000 багнетів і шабель) у складі 2-го корпусу УГА та групи Січових стрільців армії УНР наступала на Новоград-Волинський і Житомир-Коростень, долаючи опір більшовицьких частин. На підступах до Києва бої з червоними за Фастів та Білу Церкву вела армійська група генерала А. Кравса (12 000 багнетів і шабель), що складалася з 1-го й 3-го корпусів УГА, а також Запорізької групи армії УНР. Здобувши Умань, у напрямку на Звенигородку-Шполу просувалася Київська група армії УНР отамана Ю. Тютюнника разом з доданими до неї частинами (1300 багнетів і шабель). Жорстокі та кровопролитні бої з більшовиками за вапнярський залізничний вузол вели Волинська група, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії армії УНР (4 600 багнетів і шабель). Крім цього, у контакті з армією на Київщині, Волині та Поділлі діяли кількатисячні повстансько-партизанські загони отаманів Зеленого, Волинця, Заболотного та. ін.[53;379]

Як бачимо, українські армії становили значну військову силу, здатну кардинально змінити перебіг бойових дій в регіоні. Проте українські війська, зосереджені на уманському та одеському напрямках, дещо поступалися за своєю чисельністю білогвардійським частинам, які діяли у Південній Україні.

Проте на настрої, що панували серед вищого українського військового командування, впливало не чисельне співвідношення сил. Існувало декілька важливих чинників, що мали вирішальний вплив на позицію українських воєначальників і робили для них недоцільною збройну конфронтацію з російськими білогвардійцями.

Найголовнішою причиною небажаності нової війни був надзвичайно скрутний матеріальний стан українських військ. Уряд не спромігся забезпечити армію необхідним військовим майном чи хоча б налагодити організовану систему постачання. У військах не вистачало найнеобхіднішого - зброї та амуніції. Як уже згадувалося, хоча в середині серпня 1919 р. загальна кількість старшин і вояків у лавах армії УНР та УГА становила 90 000, але на озброєнні було лише 38 000 рушниць, 28 000 багнетів, 2 000 шабель, 1 100 кулеметів та 340 гармат. Увесь запас амуніції вичерпувався тим, що війська мали при собі. Частини мали самостійно проводити закупівлю харчів та фуражу, не вдаючись при цьому до реквізицій, які буди суворо заборонені в українській армії. Особливо важким був стан медичних служб у військах. Не вистачало медикаментів, а закуплені за кордоном запаси не було можливості доставити в Україну.[60;35-36] Усе це становило серйозну небезпеку для боєздатності армії. Розраховувати на поліпшення матеріального постачання в умовах постійних бойових дій, неспроможності уряду налагодити забезпечення військ та невизначеності відносин з Антантою військове керівництво УНР не могло.

Проте від конфлікту з білогвардійцями військове керівництво стримували не лише ці міркування.

Чимало генералів та старшин, які перебували на вищих командних посадах в армії УНР, тією чи іншою мірою співчували російському білому рухові, вбачаючи в ньому природного союзника в боротьбі проти спільного ворога - більшовизму. До того ж, ЗСПР були продовжувачами традицій старої, дореволюційної російської армії, з якою значна частина представників вищого офіцерського складу армії УНР буда пов'язана попередньою службою. Виховані на російській культурі, провівши частину свого життя на російській військовій службі, не всі вони могли подолати в собі почуття «російського патріотизму». Дехто ж взагалі опинився в українській армії випадково і воював проти більшовиків, лише наближаючи час «відродження Росії».[80;375]

За підрахунками сучасного російського історика С. Волкова. з приблизно 100 представників вищого командного складу армії Української Держави гетьмана П. Скоропадського лише чверть служила в Дієвій армії УНР. Більшість старшин гетьманської армії продовжили службу в лавах російських білих армій.

Тією чи іншою мірою проденікінські настрої існували серед частини представників вищої та середньої командної ланки української армії, що негативно позначилося на моральному стані військового керівництва, його готовності до бойових дій. Так, начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків, у минулому викладач академії Генерального штабу і заслужений російський генерал, що добре знав практично всіх білих воєначальників, вважав порозуміння з білогвардійцями вкрай необхідним для української армії. Такої ж думки буди начальник штабу Дієвої армії УНР генерал В. Сінкдер, начальник Ї-ої (оперативної) управи полковник М. Капустянський, інспектор кінноти армії полковник І. Омелянович-Павленко та ін.[23;75]

Подібні настрої серед вищого командного складу армії УНР були помітними і для сторонніх, невійськових спостерігачів. “...Ідея Самостійної Української Народної Республіки понижається поступово по мірі того, як Українське військо наближається до Денікінського і може бути такий час, коли Висока Директорія залишиться без армії, а армія без старшин, - повідомляв члену Директорії А. Макаренку один з його близьких знайомих у листі від 20 серпня 1919р. - Річ у тому, що наше офіцерство дуже охоче б'ється з більшовиками, але з Денікіним - це ще питання. Навіть офіцери суто-Українських частин, як резерв Головного отамана, дуже голосно балакають про перехід на бік Денікіна, а про інші фахові частини, як різні кордонні охорони і корпуси, то і балакати нічого...” [57;61]Державне керівництво було безсиле зарадити ситуації - адже замінити досвідчених "військових фахівців" - вихованців старої російської армії - просто не було ким.

Дещо схожим було становище і в Галицькій армії. Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і галицьке командування прагнули уникнути збройної конфронтації з російськими білогвардійцями. До того ж, Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський та його штаб узагалі буди рішучими противниками участі УГА в будь-яких нових військових операціях на Наддніпрянській Україні. Галицькі воєначальники прагнуш передусім зберегти армію для майбутнього визволення Галичини з-під польської окупації.[81;274]

21 серпня 1919 р. командувач армії УНР полковник В. Тютюнник звернувся до Штабу Головного отамана з запитом, у якому вимагав з'ясувати ставлення до білогвардійців. Проте вироблення і прийняття конкретних рішень Директорією чи урядом у Кам'янці-Подільському про ставлення до денікінців явно затягувалося: жодних конкретних розпоряджень на випадок зустрічі з білогвардійцями війська УНР та УГА не отримали.[57;61]

Тим часом відбулась перша зустріч українських військ під командуванням Ю. Тютюника з білогвардійцями, розпочалися переговори між українським отаманом і штабом білогвардійської 2-ї Терської пластунської бригади. Командир терців генерал І. Хазов (також, до речі, не поінформований своїм командуванням про ставлення до українців) заявив, що білогвардійці не ставляться до армії УНР вороже і навіть прагнуть воювати разом з нею - але під загальною командою Денікіна. Хазов запропонував встановити між обома арміями демаркаційну лінію. Отаман Ю. Тютюнник пропозицію підтримав, про всяк випадок наказавши своїм бронепотягам міцно утримувати Шполу.[56;49]

25 серпня штаб Дієвої армії УНР вислав до терців делегацію на чолі з генерал-квартирмейстером штабу Київської групи сотником М. Пересадою-Сухододьським. Проте переговори не відбулися: війська 12-ї російсько-бідьшовицької армії, які прагнули прорватися з оточення на північ, ударили в напрямку Умань - Христинівка й розірвали слабкий контакт українських частин з білогвардійцями. Лише 27 серпня українській делегації вдалося дістатися до ст. Шпола, вже зайнятої білогвардійцями. Втім, переговори все одно не відбулися через відсутність у представників білих необхідних повноважень.[56;52]

Саме в ці дні командувач ЗСПР генерал А. Денікін остаточно визначив свою політику щодо української армії. Зваживши своє особисте ставлення до УНР, міжнародну та внутрішню ситуацію, а також позицію свого найближчого оточення, Денікін прийняв рішення відхилити будь-яку співпрацю з українськими збройними силами. Білогвардійські частини отримали розпорядження про заборону ведення будь-яких переговорів з армією УНР, яка не визнавалася союзником у боротьбі проти більшовиків. У той же час ставлення до Галицької армії мало бути іншим - підкреслювалася потреба "дружнього ставлення до галичан, з метою вивести їх з підпорядкування Петлюри. Якщо ж це не буде досягнуто, то вважати і Їх ворожою стороною".[10;323]

Очевидною є різниця у трактуванні білогвардійцями армії УНР та УГА. Якщо перша безапеляційно визначалася як ворожа, то з Галицькою армією росіяни були готові вести переговори про союз. Чим це пояснювалося?

Російська імперська ідеологія традиційно розцінювала Галичину як "російську землю", а її мешканців як окремий різновид "російської народності", відмінний не лише від "великоросів", але й від "малоросів" - українців. Однак, як населення регіону, який не належав до Росії, галичан прагнули всіляко заохотити до проросійських симпатій. Високий рівень їхньої національної свідомості, на думку Денікіна, пояснювався гострою національною ворожнечею з поляками і тому об'єктивно не був спрямований проти росіян.[10;325]

Крім того, Денікін також був чудово поінформований своєю розвідкою про високу боєздатність Галицької армії та про суперечності між диктатурою ЗУНР і урядом УНР , що, здавалося, робили розрив УГА з армією УНР та перехід її на бік білогвардійців цілком реальною справою. Вже наприкінці серпня 1919 р. генерал А. Денікін був цілковито впевнений, що його агентам вдасться здійснити цей план і відколоти УГА від Армії УНР.[64;15]

Подібні розрахунки багато в чому визначили ставлення денікінського командування до армії УНР. Його категоричність і безкомпромісність обумовлювалася, крім іншого, переконаністю, що галичани неминуче залишать Петлюру і білогвардійцям доведеться мати справу лише з армією УНР , менш численною та гірше організованою.

У ці дні відбувся новий контакт між українськими та білогвардійськими частинами. 2-га Терська пластунська бригада, продовжуючи рухатися на північ, наблизилася до Білої Церкви, вже зайнятої українськими військами - частинами 6-ї Запорізької дивізії, яка входила до складу армійської групи під командою галицького генерала А. Кравса. Цього разу події розгорталися зовсім інакше, ніж це мало місце на уманському напрямку.

Річ у тім, що за цей час сталися зміни в командуванні терців. Схильного до компромісів з українцями генерала Хазова 24 серпня було звільнено з посади, замість нього зі штабу білогвардійського 3-го армійського корпусу до бригади прибув полковник В. Бєлогорцев. Новий командир бригади вже мав недвозначні вказівки вищого командування про невизнання армії УНР союзницькою та заборону будь-яких переговорів з нею.[57;61]

28 серпня білогвардійський бронепотяг зайняв ст. Рокитне, де наштовхнувся на запорізькі стежі. Цього разу терці вели себе агресивно. Полковник В. Бєлогорцев відмовився вести будь-які переговори зі штабом Запорізької групи армії УНР, представникові якого він заявив, погрожуючи пістолетом, що вестиме переговори лише з регулярними галицькими військами, назвавши при цьому С. Петлюру "бандитом". Він також рішуче зажадав, щоб до 24-ї години 28 серпня українські війська залишили Білу Церкву й Фастів. Повернувшись до штабу Запорізької групи, український посланець негайно доповів про це своєму керівництву, попрохавши вислати до білогвардійців старшин УГА. І хоча сил однієї лише 6-ї Запорізької дивізії було цілком достатньо, щоб відкинути терців, проте штаб армійської групи генерала А. Кравса рішуче заборонив запорожцям вступати в бій з білогвардійцями. Кравс наказав командувачу Запорізької групи полковнику В.Сальському повідомити Бєлогорцеву, що для переговорів з ним прибуде спеціальна делегація від Галицької армії. Сам він тим часом зв'язався з НКГА, яка в свою чергу повідомила про ці події Штаб Головного отамана. В. Сальському генерал А. Кравс наказав уникати будь-яких військових акцій проти білогвардійців.[56;546]

З НКГА Кравсу відповіли наказом почати переговори з терцями про встановлення демаркаційної лінії. Для переговорів генерал призначив делегацію у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Годовінського. УГА А. Шаманек уже Пізно ввечері 28 серпня до ст. Одьшаниця, де розташувався штаб 2-ї Терської пластунської бригади, виїхала призначена генералом А. Кравсом делегація.[57;45]

29 серпня рпем'єр-міністр УНР І. Мазепа прийняв генерала Омеляновича-Павленка, голову військової делегації для переговорів з білогвардійцями. Виявилося, що справа фактично не зрушилася з мертвої точки - делегація ще перебувала на стадії формування. Прем'єр-міністр наказав делегації негайно виїхати на фронт. До її складу увійшли представник міністерства закордонних справ УНР М. Трепет, від Державної інспектури армії УНР - А. Певний, а також від НКГА сотник Мечник.[20;267]

Тим часом відбувалися переговори між галицькою делегацією штабу групи генерала А. Кравса у складі сотника К. Купчанка й поручника Ю. Головінського та полковником В. Бєлогорцевим. Вони розпочалися вранці 29 серпня на ст. Миронівка, де розміщувався штаб 2-ї Терської пластунської бригади. Розмови велися головним чином довкола встановлення демаркаційної лінії. Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Годовінський від імені НКГА заявили, що Галицька армія є цілком дружньою щодо ЗСПР і прагне досягнути з білогвардійцями цілковитого порозуміння. Галичанам запропонували таку схему: всі терени на схід від лінії Біла Церква - Тараща - Дисянка - Звенигородка включно визначаються як сфера дій білогвардійців, натомість район на захід від лінії Київ - Фастів - Сквирка - Козятин закріплюється за українськими військами. Смуга між ними мала бути «нейтральною». Сотник К. Купчанко та поручник Ю. Головінський погодилися на ці умови. Ця угода мала бути ратифікована генералом А Кравсом не пізніше 16 години 30 серпня.[23;63] Можна дише здогадуватися, що примусило галицьких старшин добровільно поступитися білогвардійцям правом розпоряджатися українською столицею.

Кравс все ж не наважився вирішувати справу самостійно й передав її на розгляд до НКГА. Начальний вождь УГА М. Тарнавський вирішив, що визначені домовленістю умови... відповідають інтересам української армії та ратифікував угоду.[20;272]

З наказу генерала Кравса частини 6-ї Запорізької дивізії вже незабаром було виведено з Білої Церкви. Місто зайняли білогвардійці, які поки що й справді начебто не збиралися рухатися до Києва. Щоправда, Кравс про всяк випадок віддав розпорядження, згідно з якими на північ від Білої Церкви зосередилися повстанські загони отамана Ангела.[57;56]

30 серпня 1919 р. сталося нарешті те, чого з таким нетерпінням очікували і політики, і військовики - українські війська армійської групи Кравса після жорстоких боїв з більшовиками здобули Київ.[52;403]

Головний отаман С. Петлюра увесь час перебував разом з військами і лише ввечері того дня від'їхав «у державних справах» до Кам'янця-Подільського. Як згадував ад'ютант С. Петлюри О. Доценко, цей від'їзд був викликаний бажанням Головного отамана уникнути закидів у «схильності до парадів» та помпезних урочистостей. По дорозі, в Козятині, С. Петлюра зустрівся з Начальним вождем УГА генералом М. Тарнавським, який їхав до Києва на парад. Як згадував згодом М. Тарнавський, Головний отаман запевнив його, що з боку білогвардійців небезпека не загрожує, а в разі конфлікту більша частина денікінських вояків перейде на бік українських військ. Однак О. Доценко свідчить, що С. Петлюру в ці дні не залишало лихе передчуття неминучої біди.[20;276]

У Жмеринці, до речі, С. Петлюра зустрів делегацію генерала М. Омеляновича-Павленка, яка їхала до Фастова для переговорів з білогвардійцями. Головний отаман підписав відповідні повноваження делегатам і вирушив до Кам'янця. А делегація М. Омеляновича-Павленка 31 серпня прибула до Фастова, де й залишилася чекати на остаточне зайняття Києва військами Кравса.[23;72]

Генерал А. Кравс також дуже песимістично дивився на можливий перебіг війни проти білогвардійців з огляду на скрутне матеріальне становище української армії, дезорганізацію її запілля тощо. Та все ж українська сторона збиралася розпочати переговори, остаточно зайнявши столицю. "Вважалося, що денікінська армія зможе наблизитись до Києва в першу чергу з правого берега Дніпра й то не раніше, як за кілька днів після вступу нашого війська в Київ. А тоді, мовляв, коли Київ буде в наших руках, Денікін напевно заговорить з нами іншою мовою", - згадував І. Мазепа.[19;61]

Проте ці сподівання не виправдались. У дні останніх боїв української армії за Київ до міста з лівого берега наблизилися й білогвардійські війська. 25 серпня 1919 р.7-мапіхотна дивізія генерала Н.Бредова вела бої з більшовиками в районі Борисполя. 29 серпня білогвардійці просунулися до Дарниці, вийшовши таким чином на підступи до самої українськоЇ столиці. Завдяки повітряній розвідці вони буди добре поінформовані про просування українських частин на правому березі, тоді як українське командування нічого не знало про наближення денікінців.[63;29]

Уранці 31 серпня білогвардійці, зламавши опір більшовиків, заволоділи Дарницькою залізничною станцією. За годину білі зайняли Залізничний та Ланцюговий мости до Києва, у якому вже були українські війська. Шлях до столиці України був відкритий.

Події, що розгорнулися в Києві 31 серпня 1919 р., справді виявилися надзвичайними й увійшли в історію національно-визвольних змагань як «Київська катастрофа». Цього дня вранці до міста увійшли з лівого берега нечисленні підрозділи Зведеної Гвардійської бригади генерала барона Н. Шкентельберґа - авангард білогвардійської 7-ї дивізії. Українське командування, що готувалося до проведення урочистого параду на Хрещатику, будо захоплене зненацька появою білогвардійців. Маючи наказ не вступати у збройні сутички, частини 3-го Галицького корпусу та 7-ї Запорізької дивізії армії УНР не змогли перешкодити просуванню білогвардійців углиб міста. Переговори генерала А. Кравса з генералом Н. Шкентельберґом завершилися тим, що на майдані перед міською думою поруч з українським прапором було вивішено і російський триколор. Та ситуація загострилася, коли вояки 5-го кінного полку Чорних запорожців зірвали російський прапор і потоптали його. В юрбі, що стояла на Думській площі, розпочалися бійки між прихильниками українського уряду та російських білогвардійців. Останні тим часом почади роззброювати українські частини, яким було заборонено вступати в бій з білогвардійцями.[63;31]

Увечері на Печерськ для переговорів з командиром 7-ї російсько-білогвардійської дивізії генералом Н. Бредовим прибув А. Кравс, проте його чекав негостинний прийом. "Київ - “мать городов руських”, ніколи не був українським і не буде!" - категорично заявив українському генералові Н. Брєдов.[63;34] Він повідомив також, що жодної співпраці між ЗСПР та Петлюрою бути не може. Місію М. Омеляновича-Павленка генерал Брєдов також приймати не збирався, пригрозивши заарештувати його в разі появи.

31 серпня 1919 р. штаб армійської групи А. Кравса отримав наказ Начального вождя УГА генерала М. Тарнавського залишити Київ і негайно відступити до Фастова.[56;561]

Оперативне зведення білогвардійського командування від 2 вересня 1919 р. повідомляло: "Після впертих боїв у районі Бровари-Дарниця наші частини захопили Київ. Населення захоплено зустрічало наші війська. При нашому вступі до Києва нас зустріли передові частини галичан. Згідно з заявою генерала Кравса (командувача Галицької групи) галичани нічого спільного з Петлюрою не мають. До з'ясування взаємовідносин галичан відведено до району Василькова".[66;94] Так безславно - відступом без бою - і завершився наступ українських армій на Київ і перший контакт командування української та білогвардійської армій.

3.3 Останні надії Директорії на переговори Денікіним

Події в Києві 31 серпня 1919 р. зайвий раз засвідчили непохитність намірів білогвардійського керівництва відбудувати «єдину і неподільну» Росію. Пропозиції Кам'янця-Подільського щодо військової співпраці були неприйнятними для керманичів білого руху. Командування Збройних Сил Півдня Росії відмовлялося від будь-якої військової співпраці чи навіть діалогу з урядом УНР, з неприхованою ворожістю та зневагою ставлячись до українського національно-визвольного руху. Саме в ці дні часописами було розповсюджене звернення генерала А. Денікіна до «населення Малоросії», у якому головнокомандувач ЗСПР підтвердив своє негативне ставлення до українського національно-визвольного руху. "Прагнення відторгнути від Росії малоросійську гілку російського народу не залишено й донині, - йшлося у відозві. - Колишні ставленики німців - Петлюра та його соратники, які поклали початок розподілу Росії, продовжують і тепер робити свою злу справу створення самостійної «Української Держави» і боротьби проти відродження Єдиної Росії".[67;159]

У той же час Київська катастрофа засвідчила цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими білогвардійцями. Тарнавський уже 2 вересня 1919р. надіслав диктатору Петрушевичу секретний меморандум про необхідність "рішучої зміни політики", маючи на увазі розрив з урядом УНР і порозуміння з Денікіним.[78;185] Правда, для нерішучого Є. Петрушевича таке рішення було передчасним, тож він залишив пропозицію свого надмірно ініціативного генерала без відповіді.

М. Тарнавський намагався якось врегулювати ситуацію незалежно від Штабу Головного отамана. 2 вересня НКГА надіслала до зайнятого білими Києва делегацію в складі отамана П. Бубели, сотника Д. Паліїва та Д. Бемка. Делегація мала вимагати спільного зайняття Києва українськими та білогвардійськими частинами, розподілу майна, кинутого в місті червоними, та звільнення полонених галичан. У Києві місію отамана П. Бубели прийняли не відразу, примусивши ЇЇ досить довго чекати зустрічі з генералом Н. Брєдовим. П. Бубела мав вказівки від НКГА в переговорах наполягати на аполітичності й окремішності УГА від армії УНР. Та до честі галицьких делегатів, вони відразу ж заявили генералу Н. Брєдову, що Галицька армія діє під проводом Головного отамана військ УНР С. Петлюри. Щоправда, переговори на цьому відразу ж і завершилися. 4 вересня делегація повернулася до Вінниці, щоб передати НКГА висунені білогвардійським командуванням умови співпраці. Їхній головний зміст зводився до того, що в разі неприйняття «петлюрівцями» гасла «єдиної та неподільної» Росії вони вважатимуться керівництвом ЗСПР таким же противником, як і більшовики.[78;188] Текст цих умов у письмовому вигляді було передано з НКГА до Штабу Головного отамана.