Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії

Історіографія проблеми українсько-білогвардійських стосунків в дослідженнях радянських і сучасних істориків. Відновлення директорії Української Народної Республіки і її відношення з білогвардійцями і силами Антанти. Український антибільшовицький фронт.

Рубрика История и исторические личности
Вид магистерская работа
Язык украинский
Дата добавления 15.01.2013
Размер файла 156,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Наступ спочатку розвивався успішно. Зламавши опір ворога, 8-ма Самбірська бригада отамана К. Гофмана підійшла до самого Монастирища. На лівому крилі кінна бригада ( 150 шабель) відкинула піхоту противника і зайняла с. Кривчунка неподалік від Жашкова. Aлe частини білогвардійської зведеної бригади 34-ї дивізії (понад 2 000 багнетів) затримали 14-ту бригаду УГА під с.Слободищс й контратакували, завдавши їй значних втрат. У районі Животова в бій з 1-ю кінною бригадою УГА вступив зведений полк Кавказької кінної дивізії зі складу білогвардійських військ Київської області, штаб яких тримав вказівклі ставки допомагати своїм лівим крилом операціям Новоросійської армії ЗСПР.

13 жовтня білогвардійські частини перейшли в контрнаступ проти цілого корпусу Кравса. Галичани не витримали натиску ворожої кінноти. 2-га Коломийська бригада відбивала атаки доти, доки самбірці не відступили з Монастирища. Під Дашевим 8-ма бригада зазнала важких втрат не стільки від шабель противника, скільки від дезертирства, яке масово охопило її курені. 14-та бригада без бою відступила до Китайгорода, побоюючись потрапити в оточення. Лише 5-та Сокальська бригада під командою сотника В. Коссара зустрічним ударом спробувала зупинити противника, але була відкинута до Лукашівки. В таких умовах генерал А. Кравс вирішив «взяти фронт назад» і відступити на лінію Дашів - Балабанівка - Сабарівка.[48, ] Як бачимо, бойового запалу галицького командування вистачило ненадовго.

У той час, як у штабі 3-го Галицького корпусу приймалося рішення про відступ, з'єднання Дієвої армії УНР продовжували успішний наступ проти ворога на південному відтинку фронту.

Вранці 14 жовтня частини 3-ї Залізної дивізії здобули Бершадь, захопивши при цьому до 200 полонених та 5 кулеметів. 6-та Запорізька дивізія після запеклих боїв зайняла Чечельник та Ольгопіль. Піхоту та кінноту противника було відкинуто запорожцями на схід, до Гайворона.[51, 201]

15 жовтня група армії УНР наступаючи, всією своєю силою атакувала білогвардійський загін Розеншильда-Пауліна. 8-ма Запорізька дивізія вела запеклий бій з кіннотою противника за Городище, в той час як 3-тя Залізна й 6-та Запорізька дивізії з півночі та північного сходу вдарили на Кодиму.

У ході кровопролитних боїв білогвардійці ледве стримували українські атаки, і генерал А. Розеншилільд-Паулін віддав своїм частинам наказ про відступ. 15-16 жовтня Кримський кінний полк відступив до с.Крути, без бою віддаючи наступаючим підрозділам волинців здобуті впродовж останніх двох тижнів місцевості. Ледь стримуючи натиск запорожців, відступали й інші частини російсько-білогвардійського загону А. Розеншильда-Пауліна. [5, 53]

Успіхи на вапнярському напрямку дозволили командуванню Дієвої армії відвести у резерв виснажені з'єднання Волинської групи. 2-га дивізія отримала вказівки вирушити до району Ладижин - Губник, а 4-та Сірожупанна відводилася до Крижополя. Проте волинці мали не лише відпочивати після нещодавніх боїв, але й бути готовими до нових в якості армійського резерву.

Попри несподіваність українського наступу, командування військ Новоросійської області ЗСПР пізно ввечері 13 жовтня таки віддало наказ Слащову продовжувати заплановану операцію, водночас лівим крилом своїх військ наносячи удар на Бершадь і Ольгопіль.

Генерал Слащов вирішив здійснити удар 5-ю дивізією на Гайсин. Одночасно він наказав командиру зведеної бригади 13-ї дивізії генералу Андгуладзе, діставшись до Бершаді, залишити там заслони, а головними силами наступати на північ до Гайсина. Отже, початковий план залишався в силі.[51,205]

Та події 14 жовтня, коли українські війська захопили Бершадь та Ольгопіль - Чечельник, знову сплутали розрахунки російського командування. Війська генерала Андгуладзе відразу ж відтягнулися до Гайворона. Слідом за ними наступала 5-та Київська дивізія армії УНР під командуванням отамана А. Вовка, якій довелося витримати з частинами 13-ї дивізії противника жорстокі бої біля ст.Генрихівка. І хоча київців було вдвічі менше, білогвардійці відступили. Українські ж частини почали готуватися до переправи через р. Буг.

Отже, на півдні прорив білогвардійцям не вдався. А на півночі? Там галицькі частини постійно відступали і навряд чи були здатні, на думку Слащова, зірвати його плани.

15 жовтня білогвардійська кіннота при підтримці піхотних частин 5-ї дивізії продовжила наступ і після важких боїв змусила 2-гу Коломийську, 5-ту Сокальську та щойно приділену з 1-го корпусу 9-ту Угнівсько-Белзьку бригади відступити за Еллінці - Дашів. Кінну бригаду УГА було відтягнуто до Лопатинки. 14-та бригада зайняла відтинок Ситківці-Юрківці, а розбита 8-ма Самбірська бригада розташувалася в районі Ковалівки. Між тим білогвардійський 42-й Донський полк, завдавшії поразки галицьким підрозділам біля Кантеліни поблизу Дашева. вирушив па Юрківці-Ситківці, в запілля українських частин.[48, ]

Вранці 16 жовтня 1-й зведений полк 5-ї білогвардійської дивізії захопив Гайсин. До кінця дня зведена бригада 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка відкинула частини 12-ї Київської дивізії і заволоділа ст. Зятківці. Звідси білогвардійці вдариллл на бригаду УСС, яка після кровопролитних боїв була змушена відступати з дозволу командування до Ладижина. Поразка українських частин під Гайсином була повною.

Незважаючи на поразку київців і бригади УСС під Гайсином, Запорізька грyпa армії УНР продовжувала наступ на південному напрямку. Війська генерала Розеншильда-Пауліна, не чинячи тепер особливого опору, відступали на південь. Даремно Я. Слащов у цей час бомбардував штаб Новоросійської армії ЗСПР в Одесі телефонограмами про потребу енергійного наступу на вапнярському напрямку. З Одеси ці прохання передавалися А. Розеншильду-Пауліну, на що той зазвичай відповідав, що противник проти нього набагато сильніший, і продовжував відтягувати свої частини назад.[51, 206]

Наполегливі прохання Слащова не були випадковими. Командувач уманського угрупування білогвардійців добре розумів, що попри успіх у районі Гайсина, його становище все ще залишалося хистким. Варто було запорожцям натиснути на Гайворон - і слабкі частини генерала Г. Андгуладзе розпочали б відступ на Умань. На фронті Дашів - Еллінці у генерала Кравса було достатньо сил ддя того, щоб вдарити у праве крило противника, зім'яти його і відтіснити до Христинівки. Тож у генерала Я. Слащова були всі підстави вважатлі ситуацію небезпечною.

Проте ініціативу на фронті знову перехопив Слащов. Поки армійська група генерала Кравса тупцювала на місці, чекаючи підкріплення, білогвардійці повністю скористалися результатами прориву фронту. Вранці 17 жовтня 42-й Донський полк без особливих зусиль відкинув рештки 11-ї бригади, яка практично не вчинила опору, і захопив місто. Тут до ворожого полону потрапив у повному складі український запасний полк разом зі своїм командиром та установи комендатури запілля Дієвої армії УНР. Водночас у районі Ладижнна білогвардійська бригада 34-ї дивізії атакувала 12-ту Київську дивізію та 1-шу бригаду УСС і захопила після запеклих боїв ст.Губник. Під натиском противннка київці відступили до Четвертинівкн, а бригада УСС - до Ладижнна. Водночас Ю. Тютюнник, побоюючись за свою правофлангову 5-ту дивізію, відтягнув її до Тростянчика. І хоча прибула для наступу на Гайворон 3-тя Залізна дивізія 17 жовтня ще билася з білогвардійськими частинами за. ст.Генрихівку, це вже був оборонний бій. [51,206] Для українського командування стало зрозумілим, що малоймовірно зупинити подальше просування ворога в запілля армії УНР лише силами розташованої в Тульчині 4-ї Сірожупанної дивізії та зосереджених на лінії Ладижин - Четвер тинівка бригади УСС і 12-ї Київської дивізії. Ці частини були сильно виснажені та знекровлені попередніми боями. Таким чином, ситуація склалася ризикована.

Зарадити становищу не могллі навіть успіхи Запорізької групи, яка невпинно просувалася вперед на вапнярському напрямку і 17 жовтня здобула 23-м Кармелюцьким полком 8-ї дивізії ст. Кодима. Загін Розеншильда-Пауліна відійшов до району Слобідки. Таким чином. Запорізька група вийшла на лінію Кодима - Чечельник - Бершадь.[5, 53]

Це стало апогеєм успішного наступу запорожців, а разом з тим - і його фіналом. 17 жовтня, зваживши в цілому ситуацію на фронті. Штаб Головного отамана віддав наказ Дієвій армії УНР тимчасово відмовитися від наступу і спрямувати всі свої зусилля на захист Жмеринки й Могилева-Подільського, відновивши на лівому крилі своїх військ зв'язок з Галицькою армією. Отже, успішний наступ армії УНР було перекреслено ворожим проривом на відтинку Галицької армії.

18 жовтня 4-та Сірожупанна дивізія спробувала повернути Брацлав наступом з Тульчина. Та 42-й Донський полк обійшов частини сірожупанників, які наступали, і, опинившись у їхньому запіллі, раптовим наскоком захопив Тульчин, де було розміщено штаб Волинської групи. [51, 210]

Не мала успіху також спроба 9-ї Залізничної дивізії повернути Тульчин ударом з району Вапнярки: більш як дві третини бійців не мали навіть взуття, тож годі було чекати, що вони здолають рухливу й маневрсну донську кінноту. Наступ 9-ї дивізії було відбито. Після цього командувач Волинської групи полковник О. Загродський віддав своїм військам наказ зосередитися в районі Кирнасівка - Ладижин, очевидно, не маючи більше ілюзій щодо їхньої наступальної спроможності.

Київській групі армії УНР також не вдалося утримати позиції. Увесь день 18 жовтня в районі на схід від Тростянця точилися з перемінним успіхом жорстокі бої за переправи між Київською групою та частинами білогвардійської 13-ї дивізії. Третю Залізну дивізію з Тростянця було спрямовано на Кирнасівку, тож Удовиченко нічим не міг допомогти Тютюннику. На бригаду УСС у районі Ладижина навалилася піхота білогвардійської 34-ї дивізії. 19 жовтня 12-та Київська дивізія, не витримавши ворожого натиску, була змушена почати відступ. 1-ша бригада УСС під командою отамана О. Букшованого намагалася ще захищати район Ладижина, але внаслідок ворожого обходу зазнала важких втрат і відступила на південний захід. [51, 211]

Отже, надії українського командування на те, що прорив білих швидко буде ліквідовано, не виправдалися. Дієва армія опинилася в загрозливому становищі. Ситуацію ще міг врятувати активний наступ Галицької армії. 18 жовтня начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків у новій директиві військам вказував, що "має Галицька армія по змозі якнайскоріше скупчити головні сили на свому південому крилі, наступати на вдершогося ворога в напрямі Брацлава, розбити його й після цього встановити зв'язок з лівим крилом Наддніпрянської армії".[51,212] Та з НКГА у відповідь того ж дня повідомили, що скупчення сил 2-го Галицького корпусу затримується і наступ 20 жовтня розпочатися не зможе. Це вже було занадто навіть для виваженого Юнаківа. 19 жовтня він надіслав категоричні вказівки галицькому командуванню: "Наказую розпочати обов'язково наступ завтра рано, бо інакше є небезпека розбиття Наддніпрянської армії".[119, 188]

19 жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський також у наказі військам повідомив, що вранці 20 жовтня українська армія переходить у загальний наступ "для ліквідації прорвавшогося ворога". Сальський розраховував, що наступ Галицької армії відтягне значну частину сил білогвардійців на північ. Одночасним ударом запорожців та київців він збирався повернути бузькі переправи, а свіжою 7-ю Запорізькою дивізією вдарити з Шпикова на Брацлав. На думку командувача, лише такий план дій міг повернути українській армії надію на перемогу.

Головна ідея нового наступу українських військ полягала в тому, щоб одночасними ударами армії УНР та УГА оточити й знищити в районі Гайсин - Сітківці - Брацлав основну частину військ угрупування противника, яка прорвалася в запілля української армії. Дія здійснення цього плану на фронт було кинуто практично всі резерви. В операції брали участь три корпуси УГА та війська Дієвої армії УНР. [126, 121-124]

Вранці 20 жовтня українські війська перейшли в наступ, проте білогвардійські частини зустріли атаку українців у повній бойовій готовності, заздалегідь попереджені своєю розвідкою про грізні ознаки майбутнього наступу. Тому атака групи Кравса на праве крило росіян не була несподіваною для командування білогвардійців. Варто було Кравсу розпочати просування з району Іллінців на південь, як з Оратова на Іллінці розгорнув наступ білогвардійський 136-й Таганрозький полк генерала Черського. У той час як 10-та Янівська бригада УГА сотника І. Чайки вийшла на лінію Осетинці - Юркївці, полк Черського атакував під Іллінцями 2-гу Коломийську бригаду і примусив її перейти до оборони. У таких умовах А. Кравсу не залишаюся нічого, як призупинити наступ на південь, щоб спробувати відбити ворожу атаку зі сходу. [48, ]До такого розвитку подій він був явно не готовий.

На фронті армії УНР наступ фактично захлинувся першого ж дня. Вранці 20 жовтня, згідно з виробленим планом, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії повели наступ на Тульчин з боку Кирнасівки - Клебані. Спочатку наступ розвивався успішно. 8-й Чорноморський полк, зламавши опір донців, підійшов до самого міста. Та в цей час 2-й Лабінський козачий полк несподівано напав на розташовані тут підрозділи 9-го Стрілецького полку і розгромив їх. Близько 150 старшин і вояків потрапили до полону, ще 200 загинули або ж були поранені. Командир 9-го полку полковник Євтушенко застрелився, не бажаючи потрапити живим до рук ворога. Частини 9-го Стрілецького полку, яким пощастило врятуватися, відступили та були направлені в Томашпіль для реорганізації. Стривожений цією поразкою Удовиченко сповільнив просування 3-ї Залізної дивізії до Тульчина, не бажаючи знову зустрітися з козачою кінотою. Натомість противника контратакувала 9-та Залізнична дивізія, частинам якої вдалося в бою навіть увірватися до передмістя Тульчина, проте внаслідок обходу козачої кінноти 9-та дивізія, зазнавши важких людських втрат, була змушена відступити.[51, 216]

Не краще справи розгорталися й у запорожців. 6-та Запорізька дивізія взагалі не змогла вийти 20 жовтня до району Тростянчик - Ладижинка, оскільки білогвардійські частини зведеної бригади 13-ї дивізії атакували її. Бої за Бершадь були надзвичайно жорстокими, та поки вони тривали, на півночі білогвардійці в черговий раз відкинули Київську групу від Бугу, захопивши Гордіївку.[5, 63]

Одночасно в районі Ладижнна білі атакували переважаючими силами бригаду УСС і завдали виснаженим січовикам важкої поразки. Зазнавши важких втрат (100 вояків лише полоненими), командир УСС О. Букшований вивів свої частини до Демківки. Поріділу іі виснажену бригаду, що близько місяця героїчно стримувала ворога, не віддаючи без бою жодного клаптика землі, було знято з позицій й незабаром відведено до Жмеринки. Так закінчилося перебування на фронті одного з найкращих з'єднань Української Галицької армії, яке з перших днів війни проти білогвардійців ділило з армією УНР її бойові успіхи та невдачі. Військові зусилля бригади УСС у цій кампанії коштували їй близько 1 000 вояків вбитими, пораненими та полоненими.[126, 221-224]

У той же час білогвардійський загін генерала Розеншильда-Пауліна, який згідно з розвідданими мав бути пасивним і не турбувати українські війська, 20 жовтня успішно розвивав розпочатий раніше наступ. Піхота Розеншильда-Пауліна з боєм захопила Кодиму, примусивши відступити частини 8-ї Запорізької дивізії полковника Г. Базильського. Щоправда, наступ лівого крила військ Розеншильда-Пауліна несподівано ускладнився внаслідок збройного селянського повстання. Проте досить швидко придушивши його, Кримський кінний полк зайняв 20 жовтня Серби.[51, 217]

Таким чином, у перший же день українського контрнаступу вироблений Штабом Головного отамана план оточення і знищення ударної групи військ Слащова зазнав краху. Навпаки, склалося досить загрозливе для Дієвої армії УHP становище у зв'язку з небезпекою удару противника в запілля та перспективою опинитися відрізаною від Галицької армії. Ударна група армій УНР - запорожці під командою генерала М. Омеляновича-Павленка - перейшла від оборони до відступу. За таких умов про наступ військ УНР вже не могло бути й мови. Група генерала А. Кравса, скута противником у районі Іллінців, також нічим не могла їй допомогти.

Увечері 20 жовтня командувач Дієвої армії УНР полковник В. Сальський, визначаючи завдання з'єднанням армії на наступний день, наказав групі Удовиченка продовжувати наступ на Тульчин, а 7-й Запорізькій дивізії атакувати Брацлав. Запорожці та київці отримали тепер завдання обороняти Вапнярку та шляхи на Могилів-Подільський.

Уже в найближчі дні на фронті Галицької армії розгорнулися досить драматичні події. Насамперед Слащов посилив натиск на групу генерала Кравса. 21 жовтня частини 5-ї російсько-білогвардійської дивізії генерала П. Осовського атакували Іллінці. У ході жорстоких боїв 2-га Коломийська бригада була змушена залишллти місто. Не зупиняючись на досягнутому, геліерал П. Осовський здійснив спробу прорвати фронт на північ від Іллінців, щоб мати змогу розгорнути наступ на Вінницю. Запеклі й виснажливі бої спалахнули при цьому під Романовим Хутором, де 6-та Равська бригада під командою сотника Головінського намагалася зупинити білогвардійців. Місцевість кілька разів переходила з рук в руки.[48, ]

Та остаточну долю битви вирішив удар 9-ї Угнівсько-Белзької бригади в праве крило противника. Не витримавши натиску галичан, білогвардійці розпочали панічний відступ. Українські частини захопили значну кількість полонених (6 офіцерів і 260 вояків) та близько 10 підвод з 6 кулеметами й різноманітним військовим майном. При цьому втрати 6-ї й 9-ї бригад становили 11 вояків убитими та 3 старшин і 100 вояків пораненими.

Переслідуючи відступаючих росіян, бригади вийшли на лінію Тягунь - Мервін. Під Тягунем білогвардійці спробували контратакувати, проте 6-та Равська бригада з ходу розбила зосереджені тут частини 5-ї білогвардійської дивізії. В той же час наступ розгорнула і 5-та Сокальська бригада, якій вдалося відкинути ворога за Чагів - Ростовку. Ввечері того ж дня підрозділи 2-ї Коломийської бригади повернули Еллінці, де й розташувались як резерв групи генерала Кравса.[48, 56]

На ст.Орагове виїхав генерал Слащов. Сюди ж було направлено і його кінний конвой. Та зупинити натиск галицьких бригад білогвардійці не змогли. Розвиваючи успіх. 5-та, 9-та й 6-та бригади 1-го корпусу УГА 22 жовтня зайняли лінію Лопатника - ст.Оратове - Бабин.

Успішний контрнаступ українських військ на фронті 5-ї російсько-білогвардійської дивізії не дав можливості противникові підсилити решту частин 5-ї та 34-ї дивізій, що стримували під Брацлавом атаки 2-го Галицького корпусу. Українське командування надавало першорядного значення саме операціям під Брацлавом, справедливо розцінюючи цей напрямок як головний у наступальних спробах білогвардійців роз'єднати українські армії.

21 жовтня частини 7-ї Львівської бригади підполковника А. Бізанца, відкинуті білогвардійцями з Брацдава, знову атакували місто. Але противник, підсилений прибулими з району Тульчина підкріпленням, відбив усі атаки українців - не допомогло навіть введення у бій 4-ї Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича. Водночас під Тульчином російські частини відбили всі атаки 3-ї Залізної та 9-ї Залізничної дивізії, блокуючи спроби Удовиченка заволодіти містом і пробитися до Брацдава з півдня. Більше того, 42-й Донський полк прорвався на Журавлівку, сіючи паніку й хаос в запіллі українських військ. Відкинувши на захід розташовані тут у резерві частини 1-ї Північної дивізії, донці захопили ст. Журавлівку. Опинившись під загрозою удару в запілля, група Удовиченка була змушена відступити від Тульчина. Водночас у районі Ладижин-Тростянець частини 5-ї та 13-ї білогвардійських дивізій (134-й Керч-Єнікальський, 49-й Брестський полки) при підтримці 2-го Лабінського козачого полку після жорстоких боїв остаточно відкинули Київську групу армії УНР від бузьких переправ. Таким чином, група Удовиченка на південь від Тульчина опинилася під загрозою повного оточення.[126, 221-224]

22 жовтня Вольф повів наступ на Брацлав одночасно з заходу силами 11-ї Стрийської бригади, з півночі - 4-ю та 7-ю бригадами (об'єднаними в групу підполковника А. Бізанца), та зі сходу - 10-ю Янівською бригадою. З огляду на такий натиск частинам білогвардійської 5-ї дивізії, які обороняли Брацлав, довелося напружувати усі свої сили, щоб відбивати атаки українських військ. До цього додався ще й наступ 7-ї Запорізької дивізії В. Осмоловського на Тульчин. Становище білогвардійців було справді складним і українське командування могло розраховувати на перемогу.

Проте й цього разу надії не справдилися. Ціною неабияких зусиль білогвардійцям вдалося зупинити наступ військ Вольфа. Під Райгородом 10-та Янівська бригада сотника І. Чайки спочатку мала успіх, aлe в ході ворожого контрнаступу була відкинута до Ометинців. Група підполковника А. Бізанца після важких і кровопролитних боїв так і не змогла форсувати Буг, повідомила про це командування й отримала наказ перейти до оборони. Наступ 11-ї Стрийської бригади противник зупинив біля Ястрембихи, на підступах до самого Брацлава.[51, 221]

Щей за таких обставин командування груп Кравса, Вольфа та Удовиченка отримало тривожні звістки про події на вапнярському напрямку. Те, що сталося там, повністю прикуваю до себе увагу Штабу Головного отамана, оскільки наслідки цих подій загрожували Дієвій армії УНР катастрофою. Вранці 22 жовтня витіснений Удовиченком з Журавлівклл 42-й Донський полк після короткого бою з частинами 12-ї Київської дивізії захопллв Вапнярку. При цьому значна кількість українських вояків потрапила до полону. Невдовзі донців на ст.Вапнярка замінив 2-й Лабінський козачий полк. Штаби Запорізької та Київської груп втратили зв'язок з командуванням Дієвої армії. Зосереджені в районі вздовж залізничної гілки Вапнярка - Попелюхи 6-та й 8-ма Запорізькі дивізії, 5-та й 12-та Київські дивізії виявилися відрізаними від інших з'єднань армії УНР. Фактично запорожці й київці опинилися в оточенні - лише місцевість на захід від залізничної лінії залишалася поки що вільною від ворога. Проте на залізниці перебували 4 бронепотяглл, 400 вагонів з різноманітним військовим майном та шпиталі, евакуювати які не було ніякої можливості. [126, 221-224]

Виконуючи директиву Головного отамана, галицьке командування віддало розпорядження про зміцнення корпусу Вольфа 8-ю Самбірською і 3-ю Бережанською бригадами. Вольф знову отримав категоричний наказ взяти Брацлав і просуватися на Вапнярку на допомогу армії УНР. Наступ групи генерала Кравса було призупинено: війська не повинні були виходити за лінію Лопатпнка - ст.Оратове - Бабин, й бути готовими в разі потреби надати допомогу 2-му корпусові УГА.

Проте зусилля 2-го корпусу УГА так і не увінчаїліся успіхом. Упродовж 23 жовтня сильна група отамана Р. Кніттеля (3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 10-та Яллівська бригади) безуспішно намагалася форсувати Буг, щоб вдарити на Брацлав зі сходу. Такими ж безрезультативними залишались і спроби 7-ї Львівської бригади підполковника А. Бізанца взяти Брацлав фронтовим наступом. Частини білогвардійської 34-ї дивізії генерала Г. Васильченка всюди відкинули галичан від переправ. Становище майже не змінилось і 24 жовтня.

У той же час зведена бригада 13-ї російсько-білогвардійської дивізії, підсилелна особистим конвоєм генерала Слащова, знову здобула Бершадь та розпочала рух на Вапнярку. Запорожцям вдалося було 22 жовтня знову захопити Бершадь, та їхніх сил було явно недостатньо.

З півдня вздовж вапнярської залізниці до Рудниці підійшли частини білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна. При чому Кримський кінний полк готувався здійснити глибокий обхід правого крила запорожців. Це мало остаточно замкнути кільце оточення довкола Запорізької та Київської груп армії УНР і віддати їх на ласку переможця. На щастя, запорожці та київці не збиралися складати зброю, а їхнє командування, не сподівалось на допомогу, вирішило рятувати ситуацію самотужки.

Отримавши звістки про падіння Вапнярки, командувач Запорізької групи генерал М. Омелянович-Павленко відразу ж прийняв рішення пробиватися на північ, на з'єднання з основними силами армії. [5, 79]

Увечері 22 жовтня на станції Крижопіль, де перебував штаб запорожців, відбулася нарада командування Запорізької та Київської груп. Було вирішено частиною сил спробувати здобути Вапнярку, а інша частина мала стримувати наступ білогвардійців на півдні. Після здобуття вапнярського залізничного вузла й прориву з оточення частини мали розпочати організований відступ і евакуювати всі ешелони зі зброєю, військовим майном, шпиталями. Командування військами та керівництво операцією взяв на себе М. Омелянович-Павленко. [5, 79]

Уранці 23 жовтня запорожці та київці розпочали Вапнярську операцію, від наслідків якої залежала їхня подальша доля. На південному напрямку 8-ма Запорізька дивізія полковника Г. Базильського, підсилена двома бронепотягамн. зустрічним ударом спробувала контратакувати противника. І хоча сили буди надто нерівні, упродовж усієї першої половини дня Базильський стримував наступ білогвардійського загону Розеншильда-Пауліна та зведеної бригади 13-ї дивізії. Лише коли Кримський кінний полк обхідним маневром зайняв Гарячківку та М'ясківку, загрожуючи Крижополю, запорожці почали відступати, здавши пішим підрозділам та бронспотягам противника Попелюхи й Рудницю.[119,190] Частини білогвардійської 13-ї дивізії захопили Бершадь, куди переїхав штаб генерала Г. Андгуладзе.

Поки 8-ма Запорізька дивізія стримувала наступ ворога на півдні. Вапнярку атакували 12-та Київська дивізія з заходу та 6-та Запорізька дивізія з південного сходу, при підтримці 2 бронепотягів. 2-й Лабінський козачий полк не витримав одночасного натиску українських військ і був змушений залишити станцію й відступати. Успіху запорожців та київців сприяв також наступ на Вапнярку частин 3-ї Залізної дивізії, що надійшли з району Тульчина. Таким чином, 17-й гайдамацький полк 6-ї Запорізької дивізії здобув Вапнярку якраз тоді, коні сюди підходили численні обози й ешелони з військовим майном запорожців. [51, 223]

З радістю та полегшенням зустріли в цей критичний момент у штабі Запорізької групи звістку про взяття Вапнярки. І хоча Крижопіль довелося всетаки здати переважаючим силам ворога, війська було врятовано. Запорожці встановили бойовий контакт з 3-ю Залізною дивізією, а генерал М. Омеляновнч-Павленко негайно зв'язався зі штабом Дієвої армії УНР, звідки отримав наказ розпочати планомірну евакуацію ешелонів та військового майна.

Проте це був останній успіх українських армій. Вже до кінця жовтня українці втратили свої переваги на фронтах та почали відступати причому майже у всіх напрямках. Білогвардійці перейшли уконтрнаступ та не лише відвоювали втрачені позиції а й поставили армії УНР та УГА в досить скрутне становище. Це були наслідки нескоординованості дій українських армій та небажанням вести бойові дії проти білогвардійців проводу УГА.

4.3 Перехід УГА на сторону ЗСПР та поразка армії УНР

На початку листопада ситуація не змінилась. Українські війська продожували відступати. Проте з'явилась ще одна серйозна проблема. За умов відступу українських армій керівництво УГА почало вдаватися до сепаратизму. Начальний вождь УГА генерал М. Тарнавський без відома керівництва УНР та ЗУНР розпочав переговори з військовим керівництвом Новоросійської армії ЗСПР. Навіть 6 листопада делегація від Начальної Команди Галицької Армії підписала угоду про перехід УГА на сторону ЗСПР. Проте слід сказати, що Є. Петрушевич коли дізнався про цю угоду був надзвичайно роздратований. Він її не ратифікував. Проте на відміну від Петрушевича більшість військового командування УГА розглядало союз з ЗСПР як єдиний вихід зберегти армію. [51, 228-235] Проросійські настрої в УГА вирішив використати генерал Слащов. Він призупинив бонові дії на фронті УГА, надіючись на продовження переговорів з галичанами. Звичайно, не збиралось їх відновлювати й галицьке командування.

Білогвардійські частини продовжувані наступ проти армії УНР, прагнучи відрізати її від УГА. З цією метою Слащов прийняв рішення відкинути війська УНР на захід від залізниці Вапнярка - Жмеринка. Таким чином, білогвардійські війська розгорнули наступ на Жмеринку і Могилів-Подільський саме тоді, коли на фронті УГА вже панувало затишшя.

Згодом виявилося, Жмеринку фактично не було кому захищати - вцілілі підрозділи 7-ї Запорізької дивізії відступали вздовж залізниці під тиском Сімферопольського офіцерського полку та кінноти жмеринського загону противника. [5, 88]

Усі накази Штабу Головного отамана галицькому командуванню організувати оборону Жмеринки лишилися невиконаними - очевидно, в НКГА остаточлю зрозуміли, хто вийде переможцем з цієї війни. Білогвардійці безперешкодно просувалися до Жмеринки, маючи, до речі, наказ не вступати в бій з галичанами.

Штаб Дієвої армії УНР, як уже згадувалося, завчасно переїхав зі Жмеринки до Проскурова, навіть не намагаючись організувати оборону жмеринського вузла Цим явно не збиралися займатись і бригади 3-го Галицького корпусу, які дислокувались у районі. Командир 3-го корпусу генерал А. Кравс вислав до білогвардійців парламентаря з проханням не переходити лінії Печера - Рoгізна - Красне. Та йому відповіли пропозицією... зберігати спокій і залишатися на місці. 9 листопада 1-й та 2-й батальйони сімферопольців наштовхнулися біля с. Красне на 11-ту бригаду УГА сотника Голіцінського. Білогвардійці спершу взялися роззброювати галицькі стежі, проте, зорієнтувавшись, що мають справу з цілою бригадою... вибачились і повернули галичанам зброю. 10.листопада, незважаючи на протести сотника Голіцінського, колона Сімферопольського офіцерського полку зайняла Щучинці, наблизившись до Жмеринки. У ніч на 11 листопада бронепотят "Коршун" без бою зайняв кинуте українськими військами місто. Білогвардійське командування відзначило у зведеннях про перебіг бойовігх дій відсутність "особливого опору нашому просуванню".[51, 236]

За досить схожим сценарієм розвивалися події й на могилівському напрямку. При значній чисельній перевазі ворога та нестачі набоїв Запорізька група відступала, ведучи ар'єргардні бої. Кіннота Д. Тугана-Мірзи-Барановського просувалася вперед, маючи незначні сутички з запорожцями. У с.Бобчинці 2-й Лабінський козачий полк та конвой генерала Слащова завдали поразки частинам 8-ї Запорізької дивізії, до рук ворога потрапила й частина дивізійної артилерії.[5, 89]

З невідомих причин М. Омелянович-Павленко чомусь не подбав про захист Могнлева-Подільського, хоча й мав наказ про це від командарма В. Сальського. У ніч на 11 листопада з'єдналлня Запорізької групи пройшли східніше Могилева, але не виділивши військ для його захисту. Таким чином, у місті й не підозрюваллл про наближення ворога.

Відсутність навіть сторожових застав на підступах до міста стала приємною несподіванкою для білогвардійців, які готувалліся до запеклого штурму. Могилев було взято білогвардійцями. Ставало зрозумілим, що українці програють цю війну.

Настрої у Кам'янці-Подільському між тим ставали дедалі песимістичнішими. У пошуках винних все частіше лунали звинувачення на адресу галицького командування й диктатора Є. Петрушевича.

12 листопада, диктатор скликав у Кам'янці-одільському засідання галицького уряду за участю представліліків громадсько-політичних організацій. На ньому були присутні й член Директорії А. Макаренко та військовий міністр УНР В. Сальський. Як виявилося згодом, це була остання спільна нарада представників обох урядів. Більшість учасників визнали, що в цілому ситуація безнадійна. Серед галичан лунали пропозиції усунути С. Петлюру від керівництва армією як не фахівця у військових справах.[59, 286]

На цій нараді Є. Петрушевич зробив заяву, яка неабияк вразила багатьох присутніх: "Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це ризикований шлях... Росія не є така страшна як Польща. Треба погодитись на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує для державного будівництва освіти, інтелігентності: тому думати сьогодні про самостійну Україну - це просто фантазія!"[51, 233]

Таким чином, виявилися кардинальні розходження в позиціях уряду УНР та галицької диктатури щодо продовження війни з білогвардійцями та перспектив подальшої національно-визвольної боротьби. Є. Петрушевич фактично офіційно заявив про готовність підкоритися Денікіну.

День 14 листопада 1919 р. став до певної міри фатальним в українській національно-визвольної боротьбі. Скликане вранці С. Петлюрою засідання Раді народних міністрів обговорювало становище, що склалося, та пошуки виходів з нього. Головний отаман повідомив, що настрій частин дозволяє продовжувати бойові дії. Як завжди, бракувало лише виробленого чіткого плану. Командарм В. Тютюнник запропонував відтягнути армію до району Проскурів - Старокостянтинів, щоб відірватися від ворога. Начальник Штабу Головного отамана М. Юнаків та полковник В. Сальський вважали ситуацію безнадійною, а будь-які спроби порятунку - марними. Сальський виступив за ліквідацію регулярного фронту і продовження подальшої боротьби партизанськими методами. С. Петлюра при обговоренні цих пропозицій мовчав.[123, 66]

Зрештою на засіданні перемогла думка В. Тютюнника, якого підтримав і галова уряду І. Мазепа. Планувалося 16 листопада залишити Кам'янець-Подідьський та звернутися з проханням до польського війська зайняти місто. Армія й державний апарат мали вирушити на Проскурів.

Того ж дня, 14 листопада, С. Петлюра ще намагався з'ясувати можливість продовження боротьби Галицькою армією: разом з І. Мазепою він зробив останню спробу переконати Є. Петрушевича передати верховне керівництво УГА командуванню армії УНР. Та все марно - диктатор категорично відмовився навіть обговорювати цю тему.

Тоді ж. 14 листопада, С. Петлюра зв'язався з НКГА і зажадав від генералів О. Микитки і Г. Ціріца відповіді, чи продовжуватиме Галицька армія боротьбу за Соборну Україну. Проте галицьке командування, немаючи жодних розпоряджень на те Є. Петрушевича, повідомило що планує тепер проводити переговори з керівництвом ЗСПР лише від імені УГА.

Таким чином, розрив відбувся. Галицьке командування прийнято рішення самостійно вести переговори з білогвардійцями.

Отримавши від НКГА та диктатора Є. Петрушсвліча дозвіл представляти лише інтереси Галицької армії, делегація УГА розпочала 16 листопада переговори з білогвардійськими представниками в Одесі.[18, ] Уже 17 листопада делегати підписали вироблений в ході переговорів текст угоди. Галицька Армія переходила в повнму складі з тиловими установами, складами і рухомими залізничними матеріалами на сторону Російської Добровольчої армії і надходила у повне розпорядженлія керівництва Збройними Силами Півдня Росії.

Угода набирала чинності з моменту її ратифікації командуванням обох сторін. Генерал Н. Шиллінг поставив свій підпис під текстом домовленості того ж дня, 17 листопада. Начальний вождь УГА генерал-чотар О. Микитка зробив це 19 листопада, коли галллцькі представники привезли текст домовленостей до Вінниці. Таким чином. Українська Галицька армія остаточно перейшла на бік білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії. Представник армії УНР підполковник О. Каменський, який перебував увесь цей час у Вінниці, виїхав 17 листопада до Кам'янця-Подільського, не чекаючи на остаточну ратифікацію угоди.[119, 191]

Найголовніше полягало в тому, що наслідки переходу УГА на бік російських білогвардійців мали значення набагато більше, аніж суто військове. Ця подія завдавала важкого удару ідеалам української соборності. Сепаратні дії галицького командування, навіть викликані міркуваннями цілковитої військової доцільності, відкидали досягнутий в ході визвольних змагань рівень національної єдності та консолідації на десятиліття назад, вносячи в український табір трагічний розкол на наддніпрянців та галичан. Ця обставина, що фактично пройшла повз увагу в листопаді 1919 р., дедалі ясніше усвідомлювалася з плином років багатьма учасниками тих подій, часто змушуючи їх переглянути власні вчинки. "Політично це був промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах", - так через десятиліття охарактеризував перехід УГА на бік ворога Д. Панів, у 1919 р. -ад'ютант Тарнавського й одні з найбільших прихильників угоді з білогвардійцями.[51, 241]

Справді, ця подія трагічно позначилася на всьому подальшому перебігу національно-визвольних змагань. "Розпочиналася найстрашніша сторінка визвольної боротьби Соборної України: період духовної прірви поміж двома частинами нації, - згадував Є. Коновалець. - Антагонізм, що існував досі тільки поміж політиками, перенісся після денікінської угоди в низи, а в першу чергу в стрілецьку масу".[51, 241]

Справді перехід УГА на сторону білогвардійців для армії УНР значив лише одне - поразка увійні а для українського національного руху невизначене майбутнє.

Командування Новоросійської армії ЗСПР розуміло, що армія УНР приречена.Тож відповідно до цього було вироблено план для подальши військових дій. Він полягав в тому, щоб просунути жмеринський загін на Проскурів і відрізати армії УНР шлях відступу на північ, оточити її та завдати остаточної поразки у південно-західному районі Поділля.[51,243]

Щоб хоч якось зарадити ситуації український уряд звернувся до польського командування з проханням зайнятті Проскурів та Шепетівку. Армію УНР планувалося відвести до району Старокостянтинів - Шепетівка, де вона, забезпечена з півдня поляками, отримала б можливість відпочинку. Представники польського командування погодилися розглянути ці пропозиції; до штабу армії УНР було вислано спеціальну місію на чолі з капітаном Чарнецьким для встановлення робочого контакту. [123, 71] Для реалізації цього плану командування армії УНР збираюсь у першу чергу відтягнути Запорізьку та січово-стрілецьку дивізії до Проскурова. 17 листопада В. Тютюнник віддав відповідні розпорядженіїя Є. Коновальцю та М. Омеляновнчу-Пааленку.

17 листопада біля Віньківців галичани зустрілися з киівцями та запорожцями. Обійшлося без ексцесів, хоча й радісною зустріч не вийшла: "До поляків ідете? - колючо запитувані одні. - А ви до росіян... - відповідані другі".[51, 268] Колони розминулися: з'єднання армії УНР попрямували на північний захід, а галицькі курені продовжили марш на схід.

Білогвардійці не переслідували відступаючих запорожців та київців. Дністерський загін полковника Д. Тугана-Мірзи-Барановського відпочивав у районі Могиева-Подільського. Сили жмеринського загону полковника С. Ґвоздакова саме готуваїися до наступу на Проскурів.

18 листопада білогвардійські частини жмеринського загону розгорнули наступ на Деражню, яку обороняли частини зведеної Волинської дивізії полковника О. Зафодського. Вздовж залізниці рухалися 2-й і 3-й батальйони сїмферопольців при підтримці бронепотягів «Коршун» та «Ураган». Волинці не виявили належної стійкості і розпочали відступ. Здійснений 3-м Новоросійським драгунським полком рейд у запілля прикриваючих Деражню сірожупанників призвів до дезорганізації й паніки. Понад 200 українських вояків потрапили до полону. Загребський не знайшов нічого ліпшого, як відтягнути свої частини на захід від Деражні.[51, 269]

Захищати шлях на Проскурів виявилося нікому, оскільки основна маса волинців відступила до Меджибожа.

Проте білогвардійці вже не форсували подій, розцінюючи ситуацію як фактично безнадійну для української армії. Білогвардійське командування припускало навіть, що армія УНР відступатиме до Румунії. Фронту як цілості вже не існувало, й агонізуючу армію УНР могли врятувати не бойові дії, а відстань, на яку вона могла відірватися від противника.

Зайнявлшл Кам'янець-Подільський та Дунаївці, польські війська насправді не поспішали рухатиея до Проскурова. Українське керівництво ще сподіваюся, що польські війська з дня на день займуть Проскурів. Штаб Гошовного отамана збирався виробити проект поступової передачі регіону під контроль поляків з тим щоб уникнути сутичок між українськими та польськими частинами.[59, 298]

Увечері 21 листопада стало очевидно, що білогвардійці увійдуть до Проскурова раніше, ніж там з'являться поляки. У районі Старокостянтпнів - Красилів зосередилися лише Волинська, Київська та зведена Залізна дивізії. На південь від Проскурова залишалися запорожці та Січові стрільці. Команду вання було змушене прийняти рішення про оборону міста, щоб прикрити відступ військ на північ.

До вечора 22 листопада білогвардійці зайняли Проскуров. У місті білогвардійці захопили 2 українські батареї, до 30 гармат різних калібрів, авіапарк, автомобільну колону, до 1 000 вагонів та залишені українськими командами пошкоджені бронепотяги "Вірний син України" і "Хортиця". Як завжди, не обійшлося без грабунків. [59, 291]

С. Петлюра, уряд та військове командування УНР зупинились у Чорному Острові. Рухатися до Старокостянтннова було небезпечно. У цей критичний момент виявилося, що поляки не нададуть обіцяної допомоги. Капітан Чарнецький безслідно зник, залишивши записку для Головного отамана С. Петлюри, у якій повідомляв, що в разі потреби той може розраховувані на гостинність Варшави, але українські війська на польському терені будуть роззброєні та інтерновані. Незалежно від причин такої зміни в позиції польської сторони, план українського командування, за яким польські війська мали зайняти проскурівський район і забезпечити армію УНР від подальшого наступу білогвардійців, зазнав невдачі. Сподіватися більше не було на кого.[51, 270] 23 листопада командування армії УНР, перебуваючи у Війтівцях, прийняло рішення відтягнути війська до Старокостянтинова і далі до Шепетівки . Після наради з Ю. Тютюнником С. Петлюра ухвалив новий план командарма, який полягав у тому, щоб, зосередивши армію в раїіоні Любара, провести її між білогвардійським та більшовицьким фронтом.

Нарешті 26 листопада 1919 р. виснажені з'єднання армії УНР зосередились у районі Старокостянтинів - Остропідь. У Старокостянтинові 26 листопада відбулося засідання уряду за участю С. Петлюри, на якому обговорювалися можливості продовження збройної боротьби. Було вирішено просуватися до Бердичева для встановлення контакту з більшовиками, у можливість союзу з якими вірив прем'єр-міністр І. Мазепа.

Таким чином, бойові дії між українською та білогвардійською арміями припинилися внаслідок втрати бойового контакту між ними.

29 листопада урядовий апарат УНР прибув до Любара. Армія УНР перебувала у районі Любар - Чортория - Остропіль. Цей регіон згодом, уже в мемуарній літературі, отримав назву "трикутника смерті", оскільки був звідусіль оточений ворожими арміями - польською, більшовицькою, білогвардійською.

Розпочинався новий етап в історії українських національно-визвольних змагань, пов'язаний з переходом до партизанських форм збройної боротьби за українську державність. Українсько-білогвардійська війна, яка велася регулярними арміями в умовах постійного фронту, фактично завершилася. І її завершальний етап, що тривав упродовж другої половини листопада 1919 р., характеризувався остаточною військовою та політичною катастрофою уряду УНР.

Позбавлена збройної підтримки з боку УГА, знесилена й виснажена попередніми боями армія УНР вже не могла протистояти білогвардійським військам. Розпадався державний апарат, військо перетворювалося на величезний рухомий шпиталь, уряд втратив майже всю свою територію... Голова Директорії УНР, визнаний лідер українського національно-визвольного руху, Головний отаман Симоп Петлюра був змушений залишити терениУкраїни.

Висновки

Взаємини табору УНР з білим рухом були одним з визначальних факторів розвитку подій революції у 1919 році.

Створення Директорії та організація нею народного повстання проти консервативного режиму П.Скоропадського припали на час кардинальних змін у міжнародній ситуації й зовнішньополітичному становищі України, спричинених завершенням Першої світової війни. Для юної національної державності вони були дуже тривожними, бо з поразкою двох найбільших учасників Четвертого союзу Німеччини й Австро-Угорщини та евакуацією їхніх військ УНР загрожувала повномасштабна війна з РСФРР. Тут, здавалося б, можна було об`єднатися білогвардійським військам з армією УНР, проте цього не сталося. Хоч обидва табори за свого основного ворога визнавали більшовицький режим, спрямовували свої збройні сили на боротьбу з ним, вони так і не змогли об`єднати свої зусилля на антибільшовицькій платформі.

Слід також зазначити, що саме негативна позиція керівників білогвардійських режимів щодо українського національного руху, у великій мірі визначити ставлення країн Антанти до УНР. Великобританія, Франція та США при визначенні своїх союзників у Східній Європі користувалися передусім власними стратегічними інтересами у регіоні й не вважали уряд Директорії самостійним чинником європейської безпеки з огляду на її критичне військове і нестабільне внутрішньополітичне становище. Певний інтерес до УНР з'явився лише тоді, коли союзникам здавалося, що уряд УНР може посприяти у реалізації їхніх стратегічних цілей - знищення більшовицької влади (українсько-французькі переговори поч.. 1919 р. в Одесі та Бірзулі). Домінуючим та визначальним для провідних держав Заходу на сході Європи були інтереси білогвардійських режимів. На Україну ж Антанта в цілому дивилася крізь призму загальної військово-політичної ситуації в регіоні та перебігу подій у Росії.

Підтримкою Антанти вміло користувалися російські білогвардійці. Які навесні 1919 р. значно зміцнили свої позиції у боротьбі з більшовиками, тому й надалі продовжували відстоювати відбудову “Єдиної та неподільної Росії”. Таким чином, табір противників радянського режиму виявився ослабленим внаслідок внутрішніх чвар та конфліктів, насамперед між державами лімітрофами з одного боку і російськими білогвардійцями з іншого.

Неможливість будь-якого порозуміння між урядом УНР та російським білим рухом в 1919 р. було закономірним явищем, головна причина якого полягала у різко негативному ставленні керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху. Проте небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч задоволенню національних вимог українців пояснюється не лише традиційною ворожістю російського білого руху до проявів регіонального чи національного „сепаратизму”, але й поінформованістю про суперечності в українському таборі. Вже перші вияви серйозних розбіжностей між урядами УНР та ЗУНР були розцінені у ставці ЗСПР як багатообіцяючий пролог до розпаду єдиного фронту української національно-визвольної боротьби. Сукупність цих причин призвела до українсько - білогвардійської війни.

Перебіг українсько-білогвардійської війни можна поділити на декілька етапів. На початковому етапі бойових дій у другій половині вересня 1919 р. українська армія чисельно переважала противника. Одначе внаслідок стратегічних прорахунків командування ситуація почала складатися на користь білогвардійців. становище погіршувала ще й незабезпеченість Армії УНР та УГА зброєю, амуніцією, санітарними матеріалами продовольством тощо. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті відбулися вирішальні воєнні дії, які й вирішили долю усієї кампанії. Війська ЗСПР діяли активніше і після низки вдало проведених операцій цілковито заволоділи стратегічною ініціативою. Останній етап українсько-білогвардійської війни припадає на листопад 1919 р. У цей час становище українських військ значно погіршилося внаслідок військових поразок, остаточного вичерпання запасів амуніції, продовольства та санітарних матеріалів, а також поширенню у військах епідемії тифу. З огляду на катастрофічне становище галицьке командування пішло на укледення з денікінським керівництвом сепаратної угоди про перехід УГА на бік ЗСПР. Армія УНР відступила на Волинь, намагаючись відірватись від переслідуючих її білогвардійських частин. На початку грудня 1919 р. її з`єднання вирушили в Зимовий похід на зайняті більшовиками та білогвардійцями терени України. Проте, це вже була партизанська форма боротьби, фронтова ж війна проти білогвардійців регулярними арміями виявилась закінченою.

Перебіг війни з білогвардійцями виявив цілий комплекс кризових явищ українського державотворення. Відсутність внутрішньої консолідації, породжена розбратом між наддніпрянським та галицьким урядами, а також неспроможність політичних сил домовитись між собою, об`єктивно не сприяли перемозі УНР у війні. Негативний вплив на перебіг власне бойових дій справила неспроможність державного апарату організувати впорядкований військовий тил. Слабка державна адміністрація не змогла забезпечити проведення повноцінної мобілізації. Все це свідчило в цілому про суттєві недоліки державної політики УНР в царині військового будівництва, що стали вагомою причиною поразки української армії.

Військова поразка української армії у війні з російськими білогвардійцями восени 1919 р. вкрай негативно позначилась на перебігові національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. Фактично вона призвела до політичної й військової катастрофи уряду УНР. Після осені 1919 р. уряд УНР перестав відігравати роль самостійного політичного чинника і надалі був змушений йти у фарватері політики могутніших держав-сусідів. Все це дає підстави стверджувати, що події осені 1919 р. стали поворотним етапом в історії українських національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр.

Війна білогвардійців з Українською Народною Республікою справила значний вплив і на перебіг власне громадянської війни в Росії. Упродовж осені 1919 р. денікінці кинули проти українських військ всього понад 18 000 багнетів і шабель. Це була значна військова сила, незадіяна командуванням ЗСПР на московському напрямкові, де її використання, цілком ймовірно, могло б вирішити успіх наступу проти більшовиків. Тож українсько-білогвардійська війна стала важливим чинником загального краху денікінського режиму.

Список використаної літератури

1. Берти Ф. За кулисами Антанты. Дневник британского посла в Париже 1914-1919. - М., Л.: Госиздат, 1927. - 232 с.

2. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920). Друге видання. - Мюнхен: Українське видавництво, 1969, - 413 с.

3. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных переговорах. - М.: Издательство иностранной литературы, 1957. - Т. 1. - 655 с.

4. Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - Відень: Український прапор, 1920. - 344 с.

5. Омельянович - Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольською армією. Спомини голови делегації та командира Запорізької групи. - Прага: Пробоєм, 1940. - 97 с.


Подобные документы

  • Дослідження подій збройного конфлікту між Польською державою і Західно-Українською Народною Республікою 1918-1919 років. Процес встановлення влади Західно-Української Народної Республіки, її поширення у містах Східної Галичини, Буковини і Закарпаття.

    статья [27,4 K], добавлен 20.08.2013

  • Програма революційних перетворень. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Друга війна більшовицької Росії проти України. Кінцевий етап визвольних змагань. Втрата української державності: причини і наслідки. Відновлення Української народної Республіки.

    презентация [2,5 M], добавлен 20.05.2014

  • Оголошення відновлення Української Народної Республіки 19 грудня 1918 року. Склад Директорії: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець та інші. Внутрішня, зовнішня політика, аграрні реформи. Економічна ситуація за часів Директорії. Падіння уряду.

    реферат [47,5 K], добавлен 29.03.2013

  • Директорія на початку своєї дипломатичної діяльності. Зв’язки з Росією. Відносини між Францією та Українською Народною Республікою. Діяльність українських місій у державах Антанти. Політичні зв’язки Директорії з Польщею. Заходи дипломатії України.

    реферат [46,7 K], добавлен 15.02.2015

  • Передумови створення Західноукраїнської Народної Республіки. Події Першої світової війни, жовтнева революція, розпад Австро-Угорської імперії. Українсько-польський територіальний конфлікт. Діяльність місцевих комуністів та емісарів з радянської Росії.

    реферат [18,6 K], добавлен 09.06.2011

  • Аналіз переговорів представників держав Антанти з українським національним урядом у 1917–1918 р., під час яких виявилися інтереси держав щодо УНР, їх ставлення до державності України. Аналогії між тогочасними процесами і "українською кризою" 2014-2015 рр.

    статья [26,0 K], добавлен 11.09.2017

  • Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.

    курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014

  • Причини виникнення проблеми незалежності Тибету. Процес самовизначення тибетської етнічної спільноти. Проблеми взаємин Тибету і Китайської Народної Республіки, процес обрання нового Далай-лами. Військовий конфлікт міжзахіднокитайськими мілітаристами.

    статья [18,7 K], добавлен 14.08.2017

  • Перебіг переговорів представників Директорії УНР з французьким військовим командуванням в Одесі і дипломатами держав Антанти в Парижі у січні-березні 1919 р. Військова місія Антанти на півдні України. Організація збройних сил для боротьби з більшовиками.

    статья [31,2 K], добавлен 11.09.2017

  • Спроба проаналізувати літературу, яка була видана в Білорусі і присвячена історії становлення Білоруської Народної Республіки. Аналіз немарксистської, радянської та сучасної історіографії. Характеристика основних етапів білоруської історичної науки.

    статья [23,0 K], добавлен 14.08.2017

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.