Конфлікт між Українською Народною Республікою та збройними силами Півдня Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Магістерська робота

КОНФЛІКТ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ ТА ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ ПІВДНЯ РОСІЇ

Зміст роботи

Вступ

1. Історіографія проблеми

1.1 Еміграційна історіографія

1.2 Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків

1.3 Сучасна українська історіографія проблеми

2. Директорія УНР, російські білогвардійці та країни Антанти

2.1 Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил

2.2 Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт

2.3 Поглиблення антагонізму між українцями та білогвардійцями

3. Від спроб співпраці до війни

3.1 Українці проти визнання Корчака «Верховним правителем Росії»

3.2 Перші контакти українських та білогвардійських армій та причини «Київської катастрофи»

3.3 Останні надії Директорії на переговори Денікіним

4. Війна Директорії УНР проти ЗСПР

4.1 Початок війни та перші незгоди в українському таборі

4.2 Наступ українських військ та контрнаступ білогвардійців

4.3 Перехід УГА на сторону ЗСПР та поразка армії УНР

Висновки

Список використаної літератури

білогвардійці директорія українська республіка фронт

Вступ

Актуальність теми. Складне становлення взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією, спроби першої вступити до євроатлантичних структур та намагання останньої не випустити Україну зі сфери свого зовнішньополітичного впливу, спонукають істориків та політологів звернутися до історії взаємовідносин українців та росіян. Зокрема до подій національної революції 1917-1921 рр. коли новопостала Українська республіка будувала свою зовнішню політику і особливе значення для визнання України на міжнародній арені займала позиція керівництва російських, білогвардійських рухів.

У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні суб'єкта міжнародних відносин.

Проте увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін.

Тому, щоб мати можливість для вироблення кваліфікованих рекомендацій дипломатам і політикам сьогодення, історики зобов'язані уважно вивчати зміст і причини невдач зовнішньополітичної діяльності національних урядів під час державно-визвольних змагань 1917-1921 рр. зважуючи на значну кількість аналогій із сучасним періодом у житті України.

Вивчення українсько-російських відносин особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст. коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від «російського фактора» є одним з актуальних завдань сучасної історичної науки.

Відносно Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами є досить цікавим з історичної точки зору та повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї теми актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів.

Об'єктом дослідження є історія відносин між Директорією УНР та білогвардійськими військово-політичними режимами в контексті зовнішньої політики даних суб'єктів.

Предметом дослідження стали розвиток українсько-білогвардійських взаємин, а також війна УНР з ЗСПР.

Хронологічні рамки дослідження визначені з урахуванням періодизації Української національно-демократичної революції. Нижня межа роботи окреслена перемогою антигетьманського повстання й приходом до влади Директорії та відновленням УНР, тобто листопадом 1918 р. Верхня хронологічна межа дослідження позначена груднем 1919 р. коли війська Директорії УНР втратили бойовий контакт з військами Новоросійської області ЗСПР і опинилися в так званому «трикутнику смерті», що й ознаменувало собою закінчення українсько-білогвардійської війни.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел та літератури провести науковий аналіз складного комплексу відносин Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичним режимами. Виходячи з цього визначенні основні завдання дослідження:

окреслити місце українського питання у політичних концепціях білогвардійських режимів;

дослідити значення «російського фактору» у відносинах Української Республіки з країнами Антанти;

розглянути причини невдачі у справі створення єдиного українсько-білогвардійського, антибільшовицького фронту;

висвітлити невдалу політику української дипломатії на Паризькій мирній конференції та її військово-політичні наслідки;

визначити основні причини українсько-білогвардійського збройного конфлікту;

відтворити і проаналізувати перебіг бойових дій між українськими арміями та білогвардійськими військами Півдня Росії;

дослідити політичний підтекст бойової діяльності військ УНР та Української Галицької армії, спрямованої на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійців;

проаналізувати причини та значення переходу УГА на сторону Збройних сил Півдня Росії;

з`ясувати та узагальнити причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначити значення українсько-білогвардійської війни для перебігу громадянської війни у Росії в цілому.

Методологічну основу дослідження визначили його мета й поставленні завдання, її складають діалектичні принципи наукового пізнання. Причини історизму (на грунті аналітичного, структурно-системного, проблемно-хронологічного, порівняльно, статистичного методів і методу абстрагування) передбачає висвітлення подій минулого в його історичному контексті, тобто з урахуванням тих змін, які відбувалися не лише з предметом чи об`єктом дослідження, але й з усіма пов`язаними з ними процесами та явищами. Завдяки використанню цього принципу розвиток українсько-білогвардійських відносин було розглянуто в контексті загальноєвропейської дипломатії та розвитку революційних подій на теренах колишньої Російської імперії.

Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб`єктивних і об`єктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, політичних і військових), які впливали на формування й реалізацію зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії. У дослідженні також використовувався принцип всебічності, зорієнтований на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозв`язків і взаємообумовленості аналізованих явищу Української революції.

Зазначенні принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів - історичного, логічного і вивчення документів, з притаманним їм контент аналізом, синтезом та системним підходом, так і загальноісторичних методів - порівняльного, ретроспективного, синхроністичного. З методів емпіричного дослідження використовувалися абстрагування, індукція та дедукція.

Наукова новизна роботи полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних і неоднозначних українсько-білогвардійських відносин. Проведене дослідження впливу керівників білогвардійських рухів на зовнішньополітичні позиції Великобританії, Франції та США в контексті розв`язання українського питання.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використанні при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючи наукових досліджень з історії України і Росії. Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та об`єктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми. Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розв`язання складних проблем нинішніх українсько-російських відносин.

1. Історіографія проблеми

1.1 Еміграційна історіографія

Незважаючи на важливе значення, яке мали відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами для українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. ця тема й сьогодні залишається недостатньо дослідженою.

Перші загальні праці з історії визвольних змагань з'явилися серед української еміграції вже в 1920-х роках. Їх авторами здебільшого були активні учасники подій 1917-1921 років - українські політики, військовики, державні діячі. У 1920 р. світ побачив тритомник В.Винниченка "Відродження нації", у 1921-1922 рр. - чотиритомне дослідження П.Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр." Ці перші дослідження містили досить докладний опис перших етапів національного відродження, діяльності Центральної Ради, політичної боротьби в час Гетьманату та початкового періоду доби Директорії. Однак події другої половини 1919 р. в роботах В.Винниченка та П.Христюка відображені значно слабше вони недостатньо висвітлюють події літа-осені 1919 року. Цьому є пояснення. Зокрема, В.Винниченко в силу військово-політичної ситуації, що склалась на початку 1919 р. передав повноваження голови Директорії С.Петлюрі та виїхав з України. Тому не будучи активним учасником політичних подій в Україні він досить критично оцінює діяльність Директорії, особливо її зовнішньополітичний курс, спрямований на держави Антанти. А дипломатичну діяльність українського уряду за період літо-осінь 1919 р., а також українсько-білогвардійську війну осені 1919 р. взагалі згадує скоромовкою, без висвітлення основних подій.[42,238-522] Дослідник М.Ковальчук пояснює причини такої неуваги до українсько-білогвардійських відносин, а також до війни між Директорією та ЗСПР, зі сторони В.Винниченка та П.Христюка, політичною орієнтацією авторів. Ліві соціалісти (П.Христюк - член лівого крила Української Партії Соціалістів-Революціонерів, В.Винниченко з 1920 р. став членом закордонного комітету Української Комуністичної партії), вони нищівно критикували у своїх працях зовнішню політику Директорії в 1919 р., змальовуючи її, як "контрреволюційну", таку, що не відображає інтереси "трудящих мас" тощо.[51, 286]

Проте слід відзначити, що П.Христюк в своїй праці більше, ніж хто інший, наводить історичних документів, які він ретельно збирав (часто в тексті, або в додатках такі документи повністю, а не у витягах, як це переважно практикується). А відносно праці В.Винниченка, то через емоційно-критичний виклад матеріалу із застосуванням публіцистично-літературних прийомів, частина істориків кваліфікують її як не вповні наукову, меншовартісну. Але дослідник Солдатенков В. Вважає такий підхід до роботи В.Винниченка не вірним: "Мовно-стилістична барвистість, образність мислення, безкомпромісність оцінок зовсім не принижують важливості, вагомості ґрунтовного, нерідко - у повному розумінні слова - філософського осмислення В.Винниченком подій, явищ, процесів революційної доби".[132,28]

Слід згадати також тритомник І.Мазепи "Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр." (Прага, 1942. Т.1. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. - 212 с.; Т.2. Кам'янецька доба - Зимовий похід. - 232 с.; Т.3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. - 234 с.). Книга всотувала в себе результати попереднього доробку автора, увінчала процес неквапливого осмислення досвіду буремних років, співставлення позицій І.Мазепи з концепціями інших дослідників, публіцистів.

Праця складається з двох, начебто не зовсім однакових частиy. До січня 1919 р. І.Мазепа був діячем, так би мовити, місцевого, губернського рангу, тому й події він відбиває у відповідному масштабі - регіоні, де довелося працювати - на Катеринославщині. Ставши на початку 1919 р. одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, ввійшовши невдовзі до вузького кола державних, урядових діячів найвищого щабля, І.Мазепа відтворює з цього часу перипетії переважно керівного центру Української революції. Очолюючи Раду Народних Міністрів УНР у найкритичніший період національно-визвольної боротьби - з кінця серпня 1919 р. до травня 1920 р. - а до й після цього, обіймаючи посади міністра уряду, І.Мазепа як ніхто інший зміг змалювати всі найважливіші звиви ситуації, найпринциповіше кроки українського проводу. І.Мазепа виправдовує зовнішньополітичний курс С.Петлюри, доводячи, що на той момент не було іншого виходу. Автор детально описує всю складність стосунків української влади з білогвардійцями та значення цих відносин для міжнародного визнання України. Показує значення "Київської катастрофи" для подальшої національно-визвольної боротьби українського народу, а також категоричне небажання керівництва ЗСПР вести з українцями спільну боротьбу проти більшовиків.

Проте, попри всю значимість праці І.Мазепи, вона не позбавлена певних недоліків. Автор вільно чи невільно відбивав через вибудову своїх досліджень цілком певні уподобання, позиції, орієнтації, породжені його партійною приналежністю (І.Мазепа належав до українських соціал-демократів). Щоправда, стверджувати, що партійна спрямованість його твору була жорсткою, не можна.

Причини та перебіг українсько-білогвардійської війни висвітлено у колективній праці західноукраїнських дослідників "Історія українського війська", видана в 1936 р. у Львові (перевидана у 1992 р.). Слід відзначити, що це одна з небагатьох праць того часу, де висвітлюється перебіг українсько-білогвардійської війни. Хоча автори книги приділяють менше уваги даному військовому протистоянню, аніж кампанії проти більшовиків, проте було зроблено спробу схематично окреслити її перебіг, виділити основні етапи та головні військові операції (наступ військ УНР на уманському та балканському напрямках на початку жовтня 1919 р., контрнаступ білогвардійців та генеральна битва в другій половині жовтня 1919 р.).[79,433] Значною мірою це стало можливим завдяки використанню авторами "Історії українського війська" копії щоденника бойових дій командування УГА, який зберігався у приватній колекції. Щоправда, повноцінному аналізу військових операцій перешкодила, окрім відсутності джерельної бази, переконаність авторів у неминучості поразки української армії восени 1919 р. внаслідок епідемії тифу і матеріальної незабезпеченості. Ймовірно такий певний суб'єктивізм можна пояснити тим, що автори намагалися хоча б якось виправдати перехід УГА на бік ЗСПР. Та все ж це була перша книга серед праць присвячених військовій тематиці, де автори намагалися бодай схематично окреслити перебіг війни УНР проти Денікіна.

Не потрібно також забувати, що в умовах своєрідного ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою українські дослідники в еміграції, вивчаючи добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., зосередилися передусім на розкритті проблем, пов'язаних з агресією більшовицької Росії проти УНР, політикою радянської влади в Україні тощо. Українські історики майже не виявляли інтересу до російського білого руху, який історично програв, вважаючи дослідження пов'язаної з ним проблематики неактуальним.

В такому напрямку була написана чотиритомна праця М.Стахова "Україна і добі Директорії УНР". Автор описуючи зовнішньополітичні орієнтири Директорії, найбільшого значення надає боротьбі з більшовиками. Великої уваги С.Стахів приділяє відносинам з країнами Антанти, але іноді забуваючи про російсько-білогвардійський чинник у цих відносинах.

Така сама ситуація була і в галузі військово-історичних досліджень періоду 1917-1921 рр. Дуже стисло згадав українсько-білогвардійську війну О.Удовенко у ґрунтовній в цілому праці "Україні у війні за державність" (1954 р.).[72,117-118] І це не дивлячись на той факт, що війна з білогвардійцями та перехід УГА на бік Денікіна стали визначальними для поразки армії УНР осінню 1919 р. Отже, складним стосункам української влади з російськими білогвардійцями приділялось не багато уваги українськими істориками у еміграції. І однією з головних причин цього було те, що в умовах ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою діаспорні дослідники зосередилася головним чином на розкритті проблем, пов'язаних з боротьбою українців проти більшовизму, ставленням більшовиків до "українського питання" в 1917-1921 рр. тощо. При цьому українські історики майже не виявляли інтересу до радянського білого руху як такого, що історично програв.

Говорячи про російську еміграційну історіографію, в першу чергу хочеться відзначити позицію щодо українсько-білогвардійських відносин, відомого публіциста російської еміграції С.Мєльгунова. у журналі "На чужій стороні" він писав: "Особисто я глибоко переконаний в тому, що якби прямолінійність генерала А.Денікіна не штовхнула його на божевільний шлях боротьби з Петлюрою, якби генерал А.Денікін з самими незначними силами захопив був Москву, не звертаючи увагу на руїну "в запіллі", він був би переможцем у громадянській війні і, хто знає, можливо, миротворцем та облаштовувачем нашої нещасної країни".[51,291]

Проте позиція С.Мєльгунова (особливо в оцінці значення "боротьби з Петлюрою"), схоже, не поділялася переважною більшістю російської еміграції. Переважна більшість білоемігрантських авторів описували в основному боротьбу з більшовиками, і не хотіли звертати увагу на національно-визвольні рухи. А якщо й писали про боротьбу народів колишньої Російської імперії за свою незалежність, то, як правило, такі згадки мали виключно суб'єктивний характер.

За такими канонами написана ґрунтовна п'ятитомна праця генерала А.Денікіна "Очерки русской смуты". Колишній головнокомандувач ЗСПР намагається виправдати свою непоступливість у національному питанні. А свою непримиренність до українського національного руху він описує, як єдино правильну на той час: "…Іти разом з Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю неділимої Росії, що глибоко укорінилась у свідомості вождів та армії, і тим викликати в її лавах небезпечне замішання…". Автор іноді наводить неправдиві факти характеризуючи український національний рух. Так, він стверджує, що український національний рух - це інспірована Німеччиною змова.

Проте робота А.Денікіна має й позитивні сторони. Так, колишній головнокомандувач ЗСПР подав короткі відомості про основні військові операції українсько-білогвардійської війни. Він зазначав також, що проти армії УНР та УГА діяло не менше 8-10 тис. бійців білогвардійських військ Новоросійської області ЗСПР.[45,251] Фактично він єдиний хто описував бойові операції українсько-білогвардійської війни у еміграції на той час.

У цілому є представники російської історичної думки на еміграції зверхньо ставилися до українського національно-визвольного руху й не займалися його дослідженням. "Українську тематику" громадянської війни у Росії в тому числі й збройний конфлікт між УНР та ЗСПР, російська еміграційна історіографія фактично проігнорувала.

1.2 Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків

Втім, існувала країна, історична наука якої надавала величезного значення дослідженню російської революції та громадянської війни. Йдеться, звичайно ж, про Радянський Союз, у якому правлячий більшовицький режим, який прийшов до влади внаслідок саме цих подій, перетворив історію на ідеологічну зброю.

Дослідженню подій 1917-1921 рр. було відведене одне з найчільніших місць у радянській історичній науці. Виконуючи політичне замовлення правлячої в СРСР партії, дослідники мали «довести» закономірність перемоги більшовиків у громадянській війні та пропагувати комуністичні ідеали. Упродовж 70 років у Радянському Союзі вийшли друком тисячі праць, присвячених найрізноманітнішим аспектам революції та громадянської війни. Переважна більшість із них вирізнялася суб'єктивізмом та псевдонауковістю. Проте, незважаючи на напрочуд маловартісні оцінки й висновки, зроблені радянськими вченими, коло порушених ними проблем було досить широким. Прагнучи створити всеохоплюючу картину подій 1917-1921 рр., радянські історики, здавалося, не могли обійти мовчанням і таку важливу її складову, як відносини у антибільшовицькому таборі.

У 1920-х роках видання праць, присвячених подіям революції, набрало значних обертів. Упродовж лише 1921-1930 рр. було видано 504 книг та статей про ці події, з яких 421 були присвячені збройній боротьбі більшовиків проти білогвардійців та національних державних утворень. Та лише деякі з них мали хоч якісь згадки про відносини УНР з білогвардійськими режимами. У 1925-1926 рр. вийшла друком двотомна книга М. Какуріна "Як боролася революція", яка стала однією з перших узагальнюючих праць з історії громадянської війни у Росії. Другий том цього дослідження був присвячений подіям 1919-1920 рр. і містив докладний аналіз військових операцій на різних фронтах громадянської війни. Проте автор лише коротко згадав стосовно ситуації в Україні восени 1919 р. про те, що непримиренність інтересів та взаємна ворожість білогвардійців і УНР призвели до збройного зіткнення між ними. Україна, писав він, "поглинула значну кількість військ Добровольчої армії і ускладнила ЇЇ становище зіткненням з... ворожими силами у вигляді військ Української директорії..."[50,106] Таким чином визнавалося, що збройне зіткнення з українцями мало серйозні наслідки для ЗСПР. Проте далі цих глухих згадок справа не пішла.

Чому виникла така ситуація? До певної міри це було закономірним наслідком тих завдань, які з самого початку поставила перед радянською історичною наукою правляча партія. Суб'єктом історичного процесу було проголошено лише «революційні» сили й партії. Найголовнішим об'єктом дослідження стала історія класової боротьби, радянської влади, більшовицької партії тощо. В історії громадянської війни важливим було лише протистояння більшовиків, які втілювали прогресивний суспільний устрій, з їхніми політичними противниками, які ототожнювалися з приреченим на неминучу загибель старим ладом. Про висвітлення суперечностей у таборі антибільшовицьких сил не могло бути й мови у працях радянських авторів.

Після Другої світової війни у радянській історичній науці не відбулося змін. Навпаки, значно скоротилося число публікацій з Історії революції та громадянської війни. Жодна з них не принесла нічого нового у стан розробки проблеми, повторюючи старі сталінські догми. Так М. Супруненко, у своїй праці "Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920)" заявив, що лідери УНР «всіляко підтримували й виправдовували денікінський режим».[69,195] Українська буржуазно-націоналістична контрреволюція виступила як пряма спільниця білогвардійського генерала Денікіна", - таким безапеляційним був вердикт радянського історика. [69,203]

Характерними рисами таких «досліджень» були їхня надмірна політична заангажованість, обмежена джерельна база, ненауковість викладу. Виконуючи ідеологічне замовлення правлячого режиму, автори вдавалися до чисельних фальсифікацій, відвертої лайки на адресу опонентів та всіх без винятку політичних противників більшовиків. Серйозно вести мову про науковість цих праць було важко.

Смерть Сталіна (1953 р.) та XX з'їзд компартії (1956 р.) майже нічого не змінили в цій галузі досліджень з історії громадянської війни. Ситуацію дещо змінив вихід у 1959 р. четвертого тому офіційної "Історії громадянської війни в СРСР", присвяченого подіям 1919 р. Визнаючи політичний антагонізм між УНР та російським білим рухом, автори цієї праці були змушені констатувати: "Протиріччя у ворожому таборі в подальшому, коли зав'язалася генеральна битва між Червоною армією і денікінськими військами, вилилися у збройні сутички між денікінцями і петлюрівцями. Денікін змушений був тримати проти петлюрівців до 10 тисяч багнетів і шабель".[83,219] Проте не обійшлося без досить показових для радянської історіографії казусів. Так, на іншій сторінці цієї праці йшлося про те, що українські війська «були фактично союзниками Денікіна», однак тут же згадувалося про їхню «ворожість до Денікіна», потім стверджувалося про те, шо вони діяли «спільно з денікінцями», і, нарешті, зазначалося, що війна між УНР та Денікіним таки мала місце![83,232] У цій плутаниці годі було шукати істину. Висмикуючи з історичного контексту окремі факти, як наприклад Київська катастрофа українських військ 31 серпня 1919 р. чи перехід УГА на бік білогвардійців у листопаді 1919 р, радянські вчені усіляке намагалися довести потрібну їм тезу, не зупиняючись перед фальсифікаціями і не завжди дбаючи про переконливість своїх логічних «побудов».

Проте слід відзначити працю М. Супруненка, що вийшла у 1966 р., він уже не заперечував антагонізму між українським національно-визвольним рухом та денікінськими ЗСПР, що на його думку, "об'єктивно призводило до послаблення табору контрреволюції".[68,289] "Внутрішні розбіжності і конфлікти в таборі контрреволюції полегшували становище Радянської влади і її боротьбу проти білогвардійщини..." - змушений був визнати М. Супруненко.[68,317]

Також у другому томі "Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр." йшлося про події 1918-1919 рр., визнавалося, що збройне протистояння між УНР і ЗСПР "ослаблювало і Денікіна, і Петлюру, і, навпаки, полегшувало становище Червоної Армії".[88,396] У своєму звичайному (доволі лайливому) стилі автори книги все ж визнали масштабність бойових дій між військами УНР та білогвардійцями; при цьому вони, як не дивно, навіть поспівчували українським воякам, які "переживали справжню трагедію. Загнані в тупик, виснажені і обірвані, вони гинули від тифу і голоду".[88,392] Проте поруч з цими невеличкими згадками містилися розлогі описи подій на фронтах громадянської війни у Росії, штучно створюючи враження, що доля України вирішувалася саме там, на підступах до Москви. Проте, що відбувалося восени 1919 р. на просторах Правобережної України, читачеві залишалося лише здогадуватись.

У 1970-ті роки, які стали «застійними» і для історичної науки в СРСР, було опубліковано незначну кількість досліджень з проблематики громадянської війни. У 1977 р. вийшов 5-й том "Історії Української РСР", присвячений подіям 1917-1921 рр. в Україні. У цій книзі стверджувалося, що восени 1919 р. уряд УНР діяв у союзі з Денікіним. Втім, уже на іншій сторінці зазначалося, що відносини між ними були вкрай ворожими.[85,428-443] Очевидно, питання про те, якими ж вони були насправді, читачеві пропонувалося вирішити на власний розсуд. М. Супруненко присвятив цій темі кілька абзаців у книзі "Боротьба трудящих України проти денікінщини", що вийшла в 1979 р. Цього разу автор вирішив повернутися до зроблених ним ще за сталінщини висновків (у свій час ним же й заперечених), не переобтяжених науковістю й досить сумнівних навіть у світлі радянських досліджень останніх десятиріч. "Українські буржуазні націоналісти... раділи з успіхів денікінських військ і з усіх сил добивалися встановлення єдиного фронту з Денікінським-вішателем, - стверджував М. Сунрунснко. - Їхні політичні позиції визначалися спільними з білогвардійською контрреволюцією класовими інтересами... Виступаючи разом з білогвардійщиною, українські буржуазні націоналісти не шкодували сил для зміцнення денікінського режиму". [67,107-108]

Подолати ці суперечності радянська історіографія не змогла до самого кінця свого існування. Останні енциклопедичні видання з історії громадянської війни, які вийшли в СРСР, згадуючи про українсько-білогвардійську війну, фактично заперечували одне одного. Окремо варто згадати про замовчування радянською історіографією факту переговорів більшовицького керівництва з «буржуазно-націоналістичною» Директорією УНР щодо спільної боротьби проти Денікіна восени 1919 р. Звичайно, сам факт цих переговорів заперечував тезу про «співпрацю» українського уряду з білогвардійцями. У 1986 р. радянська історіографія, розглядаючи проблеми дослідження історії України в СРСР, визнала, що "особливо недостатньо вивчені політика Директорії з травня 1919 р., її зв'язки з білогвардійцями та імперіалістичними інтервентами". Це фактично означало зізнання у цілковитій нерозробленості теми, яку радянські історики всіляко намагалися замовчувати впродовж 70 років.

Та змінювати щось уже було запізно. Суспільно-політичні зміни, які відбулися в СРСР наприкінці 1980-х-па початку 1990-х рр., ознаменували крах тоталітарної системи. В умовах падіння «залізної Завіси» й «інформаційного прориву» з-за кордону суспільство отримало можливість ознайомитися з величезним масивом раніше забороненої історичної літератури. Замовчування, підтасовування історичних фактів, численні фальсифікації, до яких постійно вдавалася радянська історіографія, її догматизм та суб'єктивізм стали очевидними для мільйонів людей. У пошуках нових, адекватних вимогам часу підходів чимало радянських істориків визнали хибність традиційних оцінок багатьох подій 1917-1921 рр.

Отже, українсько-білогвардійські відносини у 1919 р. не були висвітлені у радянській історіографії. Безумовно заслуговує на увагу та обставина, що автори більш вартісних з наукового погляду праць, які вийшли друком в СРСР у 1920-ті рр. чи в часи десталіиізації, досить обережно, хоча й не завжди послідовно, визнавали, що українсько-білогвардійські відносини та війна між ними у 1919 р. мала значний вплив на загальний перебіг громадянської війни у Росії. Однак у цілому за 70 років радянські вчені не виробили навіть чіткої концепції з цієї теми.

У сучасній російській історіографії немає єдності в оцінках ролі та значення українсько-білогвардійської відносин для загального перебігу російської громадянської війни. Частина російських дослідників вважає, що збройний конфлікт ЗСПР з національно-визвольними рухами, передусім українським, значно послабив денікінський режим, зробивши можливою його поразку в боротьбі з головним ворогом - більшовиками. Так, Д. Аманжолова вважає, що "роль і місце національного чинника в історії білого руху поки що вивчені досить слабко, хоча ця сторона діяльності антибільшовицьких урядів стала головним випробуванням їх життєздатності, особливо якщо врахувати, що всі вони... з самого початку діяли в складній поліетнічній та поліконфесійній ситуації російських окраїн. .."[51,302] Російська дослідниця зазначає, що "переконливим підтвердженням провалу національної політики білих, як однієї з найважливіших причин їхньої поразки в цілому, є історія взаємовідносин Добровольчої армії та її керівництва з національностями та їх організаціями на Півдні Росії".

Переважна більшість сучасних російських учених у працях з історії громадянської війни обмежуються в ліпшому разі лише короткими згадками про українсько-білогвардійську війну, утримуючись від оцінок її наслідків для денікінського фронту. Що це була за війна, як вона відбувалася, чи можна і чи варто було їй запобігти - ці питання залишаються невисвітленими в російській історичній літературі.

На нашу думку, визначальним чинником є відсутність дослідницького інтересу до національної проблематики з боку російських учених. Як слушно зауважив у 1997 р. український історик В. Верстюк, "сучасна російська історіографія не відчуває особливого інтересу до національних аспектів історії революції".[51,304] Це твердження цілком справедливо можна поширити і на період громадянської війни. На жаль, російські історики часто схильні ігнорувати ролі, у подіях 1917-1921 рр. національного чинника, зокрема українського.

З іншого боку, в російській історіографії напрямок, пов'язаний з дослідженням білого руху, переживає фактично лише етап становлення, з неминучою при цьому нерівномірністю заповнення «прогалин» історичних знань. Можна погодитися з відомою сучасною російською дослідницею В. Зіміною, яка констатувала в 1997р., що повноцінної історії білого руху ще не написано, а історіографія перебуває лише біля витоків дослідження цієї теми. На її думку, це відобразилося в історичній літературі "в епізодичності, в домінуванні фактичного матеріалу, в неминучій ідеалізації білого руху, в штучному ізолюванні його за регіонами, у невідпрацьованості понятійного апарату, який обмежує наукову полеміку рамками окремих чинників".[49,6]

Отже, поки що сторінка історії громадянської війни у Росії, пов'язана з боротьбою білогвардійських військ Півдня Росії проти української національної державності у 1919 р., залишається невисвітленою в сучасній російській історіографії і, схоже, не є об'єктом інтересу з боку дослідників.

1.3 Сучасна українська історіографія проблеми

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років в Україні спостерігався значний сплеск інтересу громадськості до минулого. Особливо це стосується революційної доби 1917-1921 рр. як найбільш спотвореної радянською історіографією.

У цей час в Україні було видано чимало праць та спогадів учасників тих подій, представників національно-демократичного табору УНР тощо. Доступ до засекречених архівних фондів, введення до наукового обігу значного масиву невідомих раніше історичних матеріалів, а також критичне осмислення вже наявного в історіографії доробку відкрили можливості для об'єктивного наукового дослідження доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. З'явилося чимало наукових та науково-популярних публікацій, автори яких намагалися висвітлити діяльність Української Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського, директорії УНР.

Проте, вже на початку 1990-х рр. визначилася нерівномірність інтересу дослідників до різних періодів доби 1917-1921 рр. величезний масив журнальних статей, наукових публікацій та книг був присвячений державотворчій діяльності Центральної Ради, її лідерів М.Грушевського, В.Винниченка та ін. Трохи поступалася за обсягом і література з історії Української гетьманської держави П.Скоропадського, Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Проте зовсім мало уваги науковцями було приділено дослідженню доби Директорії УНР (1918-1921 рр.), чи не найдраматичнішого етапу визвольних змагань. На початку 1990-х. рр. фактично не існувало жодної наукової публікації про Директорію УНР, тому цей період визвольних змагань залишався порівняно найменш досліджуваним.

Проте навіть в нових умовах не всі автори характеризуючи політику уряду УНР, змогли подолати застарілі радянські штампи. Так, зокрема дослідник В.Горак у своїй статті "Зліт і падіння Директорії" стверджував, що з російськими білогвардійцями, які визначаються як "реакційні сили, які виношували загарбницькі плани щодо України", Директорія в 1919р. не ворогувала, а дедалі більше зближувалася.[97,106-116] Автор ніяк не пояснює ту обставину, що восени 1919р. уряд УНР вів жорстоку боротьбу проти Денікіна. Проте це були поодинокі випадки.

У середині 1990-х рр. з'явилася низка спеціальних досліджень, присвячених історії УНР доби Директорії та Західно-Української Народної Республіки. Взаємовідносинам між урядами УНР та ЗУНР у 1919р. була присвячена публікація О.Павлюка "Від злуки до розриву(Взаємовідносини урядів УНР та ЗУНР у 1919р.)". автор зосередився на розгляді розбіжностей у зовнішньополітичній стратегії двох українських урядів. Зокрема О.Павлюком було показано різне ставлення до білогвардійських сил Є.Петрушевича та С.Петлюри, а також конфронтацію, що в результаті різних зовнішньополітичних поглядів відбувалась між двома українськими лідерами.[128,6-11] Гідна уваги ще одна праця О. Павлюка - це "Боротьба України за незалежність і політика США". Автор показує марність сподівань українських політиків та дипломатів на підтримку уряду США в побудові незалежної України.

М.Литвин та К.Науменко у своїй праці "Історія ЗУНР" також чимало уваги приділяв непростим взаємовідносинам керівництв УНР та ЗУНР. У даній роботі читач також може знайти схематичний аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ, а також опис драматичних подій, пов'язаних з переходом УГА на бік ЗСПР.

Політичним аспектом боротьби за владу в Україні у 1919р. присвячена праця А.Гриценко "Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919". Автор аналізує події лише у контексті внутрішньополітичних процесів УНР, відносин між Директорією та урядом ЗУНР, приділяючи значно менше уваги зовнішній політиці української влади, зовсім мало говориться про відносини Директорії з білогвардійцями.

Великого значення українсько-білогвардійським відносинам надає Н.Городня. у своїй публікації "Їм потрібні були сильні союзники. Українське питання на паризькій мирній конференції", вона підкреслює, що саме через негативну позицію білогвардійців відносно українського національного руху, українським дипломатам було складно налагодити взаємовідносини з керівництвом держав Антанти.[98,75-80]

У 1996р. з'явилася публікація Д.Табачника, у якій чи не вперше було розглянуто відносини між Українською державою та російським білим рухом у 1917-1921 рр. Автор вважає, що якби українці та російські білогвардійці змогли налагодити спільну антибільшовицьку боротьбу і не витрачали сил для боротьби один з одним то можливо хід історії було б змінено. А українсько-білогвардійську війну осені 1919р. він взагалі вважає, тим чинником, що ослабив обидві сторони і тим самим зробив можливим "розгром антибільшовицьких сил і довгі десятиріччя страшного комуністичного тоталітаризму як для України, так і для Росії".[133,74]

А ось автор військово-історичного нарису "Збройні сили України. Нарис історії" Б.Якимович не надає великого значення українсько-білогвардійській війні 1919 р. Змалювавши події Київської катастрофи, автор не розглядає події війни військ УНЗ з ЗСПР, на його думку , саме внаслідок епідемії тифу українська армія опинилася у "трикутнику смерті".[77,139]

О.Балюн та І.Шевченко у своїй публікації "Антанта проти українського "сепаратизму". Дипломатія доби Директорії УНР та її уроки" змальовують антиукраїнську позицію керівництва країн Антанти. При цьому підкреслюють, що українська влада робила все можливе для боротьби з більшовиками і таким чином добитися визнання та підтримки Антантою. Проте керівництво Англії та Франції вирішило підтримати Російський білий рух у його намаганнях відбудувати "єдину та неподільну Росію", при цьому не звертаючи уваги на український національний рух.[90,65-73]

Цікавою є праця В.Сідака "Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії)". Так він показав корисність інформації, що надходила Директорії від українських розвідників, які діяли на Кубані та на окупованих денікінцями територіях.

У 1998р. вийшла колективна праця "Українська революція та державність (1917-1920 рр.)". Її автори (Т.Бевз, Д.Ведєнєєв, І.Гошуляк та ін.) описуючи події літа-осені 1919 р. надають великого значення українсько-білогвардійським відносинам, зазначаючи при цьому, що українсько-білогвардійська війна 1919 р. була одним з важливих факторів поразки української армії. Проте далі тверджень загального характеру автори не пішли. Не було розкрито ні причин ні ходу бойових дій війни Директорії УНР з ЗСПР.[81,163]

1999р. ознаменувався виходом в світ двох серйозних узагальнюючих праць з історії української революції 1917-1921 рр. у серії "Україна крізь віки" вийшла робота О.Реєнта та О.Рубльова "Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.", а В.Солдатенко видав працю "Українська революція: історичний нарис" Автори першої праці не оминули проблематики відносин між Директорією УНР та російськими білогвардійцями. Особливо слід відзначити те, що політиці білогвардійців на території України був присвячений цілий розділ. Зокрема автори охарактеризували політичний режим денікінців, показавши їх антиукраїнську політику, а також висвітлили боротьбу населення проти білогвардійської окупації. Проте в першу чергу, надавалось великого значення українсько-радянській боротьбі, а події війни УНР зі ЗСПР взагалі не розглядалися. Не краща ситуація була з працею В.Солдатенка. Автор сконцентрував свою увагу на розгляді політичної боротьби між українськими національними силами в середині країни, а також висвітлив боротьбу української влади з більшовиками. При розгляді конфлікту УНР з денікінцями В. Солдатенко взагалі вдався до тверджень загального характеру. Хоча у виданому того ж року історіографічному нарисі В.Солдатенко зазначав, що події військової політики та історія бойових дій другої половини 1919-1920 рр. - "чи не найслабша, найбезпорадніша ланка історії Української революції".[65,325]

Початок ХХІ ст. ознаменувався появою цілої низки праць з історії зовнішньої політики України періоду Директорії. Так, зокрема Б.Гончар та Н.Городня у своїй публікації "Відносини між Францією та УНР (грудень 1918 - квітень 1919 р.)" охарактеризували всю складність взаємовідносин між французькими інтервентами та українською та білогвардійською владами. Автори праці описали парадоксальну ситуацію, в яку поставила себе Франція під час інтервенції. Розчарувавшись у здатності білогвардійців налагодити боротьбу з більшовиками в Україні та не виконавши головну задачу інтервенції - налагодження спільного українсько-білогвардійського фронту, Франція не надала підтримки українцям у їх боротьбі проти більшовиків.[96,47-57]

Слід відзначити також дослідження О.Кучика, який у 2001 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Україна в зовнішній політиці Антанти (1917-120 рр.)". Захисту дисертації передувала низка публікацій присвячених відносинам України з країнами Антанти. В своїх працях О.Кучик підкреслює, що саме негативне ставлення керівництва російських білогвардійських рухів до України перешкодило визнанню УНР країнами Антанти.

У 2001 р. була видана книга "Нариси з історії дипломатії України" під загальною редакцією В.Смолія. В розділах присвячених міжнародній політиці Директорії УНР та уряду ЗУНР автор О.Павлюк відзначає, що ворожість між керівництвом УНР та ЗСПР була однією з головних проблем у стосунках між Директорією та керівництвом ЗУНР. Загалом же відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами розглядалися в контексті відносин України з державами Антанти.

Особливе місце у вивченні історії національно-визвольних змагань періоду Директорії займають праці В. Лозового. Зокрема у монографії "Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР" автор описує всю складність взаємовідносин між українським та білогвардійським керівництвом.

Також вийшло чимало праць, присвячених військовій історії українських армій цього періоду. Так, особливої уваги заслуговує праця О.Завальнюка та С.Олійника "Українська Галицька Армія на Поділлі". Автори розглянули перебіг бойових дій УГА проти 40-тисячних білогвардійських військ, зосереджених на українському фронті, детально описують переговори командування УГА з денікінцями, а також перехід армії на бік ЗСПР. Військовій тематиці була також присвячена праця С.Олійника "Українська Галицька Армія на захисті УНР (липень-листопад 1919 р.)". Автор коротко описав участь УГА в українсько-білогвардійській війні.[126,221-224]

Не потрібно також забувати про дослідження історії білого руху в Україні. Так, дослідник В.Крупина присвятив дослідженню цієї теми цілий ряд праць, в яких він описав ставлення білогвардійців до українського національного руху, внутрішню політику Добровольчої армії на українських землях, а також значення "білих" сил для активізації політичної боротьби в Україні.

Серйозний внесок у дослідження історії дипломатії зробив Д.Табачник. Так, у 2004 і 2006 роках вийшло дві його праці "Історія української дипломатії в особах. Навчальний посібник", "Українська дипломатія. Нариси історії 1917-1990 роки". В цих роботах автор розкрив діяльність та політичні погляди провідних українських дипломатів. Так, зокрема в працях було охарактеризовано здобутки та поразки зовнішньополітичних відносин Директорії та Західно-Української Національної Республіки. Проте недоліком праць є те, що в основному розглядається діяльність лише міністрів закордонних справ, через що погано висвітлено діяльність закордонних представництв УНР та ЗУНР. Проблему розколу в українському національному таборі розглядає Яблонський В. у своїй праці "Від влади п'ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР". Так, автор констатує той факт, що білогвардійська Добровольча армія "ставила собі завдання розколоти, а потім і знищити Українську армію, особливо Наддніпрянську її частину. В умовах нового наступу більшовиків, коли українські армії опинилися між двома значно більшими силами, це завдання Денікін частково виконав".[76,128]

Проблема українсько-російських відносин присвячена праця "Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах". Автори 1-тому Верстюк, Горобець, Толочко розглянули відносини Директорії УНР з не більшовицькими урядами Росії. Було показано всю непримиренність позицій українців та росіян, проте автори наголошували на тому, що керівництво України було готово до діалогу. Але таку можливість відкинуло командування ЗСПР.[87,412-480]

Трагічний наслідок для долі України мала українсько-білогвардійська війна. Передумови війни та детальний опис військових операцій можна знайти в працях М.Ковальчука. Слід відзначити те, що праці М.Ковальчука ґрунтуються на серйозній джерельній базі. Автор використовував матеріали архівів України, Польщі та Росії.

Отже, і сьогодні тематика, пов'язана з російським білим рухом, часто ігнорується дослідниками, як другорядна за своїм значенням. Такий підхід часто призводить до недооцінки ролі російських антибільшовицьких сил у опдіях в Україні, а отже, не сприяє всебічному й об'єктивному дослідженню доби національно-визвольних змагань. На жаль, ця тенденція простежується й у спеціальних працях, присвячених добі Директорії УНР, історії їх збройних сил. Значно актуальніше вважається дослідження взаємовідносин і збройної боротьби УНР з більшовицькою Росією та Польщею. Тож попри визнання у працях багатьох сучасних істориків значимості збройного конфлікту з Денікіним для подальшої долі української державності 1917-1921рр., ці події вже тривалий час залишаються практично не дослідженими у історіографії.

2. Директорія УНР, російські білогвардійці та країни Антанти

2.1 Відновлення УНР та позиція щодо цього російських антибільшовицьких сил

Кінець 1918-го - поч.1919-го років був переломним для щойно відновленої Української Народної Республіки. Після тріумфального повалення Гетьманського режиму і національної ейфорії грудня 1918 р. для Директорії наступили важкі часи. Вже в січні 1919 р. вся Лівобережна Україна, а згодом і Київ опинилися в руках більшовиків, при чому українська армія й надалі продовжувала відступати. За такої ситуації керівництво УНР розпочинає шукати союзників, зокрема одним із основних завдань зовнішньої політики Директорії було добитись визнання України країнами Антанти. Але як ми побачимо далі, цього не відбулось і однією з основних причин не визнання Антантою УНР, була позиція керівництва російсько-білогвардійських режимів, щодо України.

Ще під час повстання проти «гетьманців» у першій відозві Директорії до громадян України 14 листопада 1918 р. робився особливий наголос на національних завданнях повстання, говорилося про «панування генерал-гетьмана», яке вело Україну до єдиної неподільної Росії, визнавалась зрадницькою федеративна гетьманська грамота «про скасування самостійності Української Держави». Подібну політичну позицію відстоював й С.Петлюра у своєму Універсалі, що вийшов одночасно з відозвою Директорії. С.Петлюра закликав «українських солдатів і козаків боротись за державну самостійність України» проти запроданців, «котрі самі продались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій класі - безробітному російському офіцерству і мародерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону».[87,465-466]

На думку одного з політичних діячів того часу П.Христюка, анти гетьманське повстання набрало ознак українсько-російського протистояння. «Україножерна політика московських соціалістичних партій на Україні під час гетьманщини», «нейтралітет» деяких з них під час повстання проти гетьманщини викликали підвищені національні настрої. - писав П.Христюк. Все російське, московське, хоч би й соціалістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим».[73,5]

Все це говорить про те, що тодішнє керівництво УНР обрало шлях на побудову незалежної Україні. Звісно це вело до загострення конфлікту між УНР та російськими білогвардійцями, які намагались відбудувати «єдину та не подільну Росію», але будь-яка національно-визвольна революція передбачає існування такого конфлікту і робить спроби до його вирішення. Проблема була в тому, що росіяни взагалі не сприймали самостійної України. З самого початку революції в російській свідомості важко приживалася ідея автономії України і взагалі не сприймався IV Універсал УЦР. Не викликав у росіян підтримки й малоросійський гетьманський варіант України. Гетьманську Україну вони сприймали як певний тимчасовий і фатальний збіг обставин, який дозволяв сховатись від більшовицької загрози, але не сприймався, як щось стале. А відновлення Директорією УНР взагалі вважалось державно-політичною катастрофою і ставилось в один ряд з більшовицькою загрозою.[47,323]

Таке не сприйняття росіянами України, викликало відповідну реакцію з боку українців. Відбувається подекуди насильницька українізація. Так, в своїх спогадах київський міщанин А. Гольденвейзер звинувачує Директорію в «некерованому українському націоналізмі» та «русофобстві». І як приклад розповідає про заміну в місті Києві російських вивісок українськими: «Єдина адміністративна дія, яку Директорія встигла здійснити, була заміна всіх російських вивісок на українські….».[8,231-232] Ця здавалось би несуттєва, в умовах військового часу, подія викликала бурхливу реакцію, як серед російських політичних кіл, так і серед українських. В.Винниченко з цього приводу писав: «Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й в усіх сферах своєї «політичної» діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски… Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики й методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму думку нації…»[4,182-183] Слід відзначити, що дійсно окремі діячі УНР мали прихильність до насильницької українізації.

Одразу після встановлення влади Директорії перед нею постала низка проблем. Слід відзначити що Українська територія була оточена чужоземними, здебільшого ворожими військами: на півночі - більшовицька Червона армія, на південному сході - Добровольча армія генерала А.Денікіна, на заході - поляки на південному заході - румуни. Всі вони або претендували на частину українських земель, або взагалі відмовляли в існуванні незалежній Українській державі. Українські політики того часу розуміли що в такій несприятливій для УНР зовнішньополітичній ситуації потрібна серйозна союзницька сила. Такою силою могла стати Добровольча армія генерала А.Денікіна, саме з денікінцями можна було домовитись про спільні дії проти більшовиків. Але через антиукраїнську позицію А. Денікіна Директорія в кінці 1918 - на початку 1919 років не робить жодних кроків до співпраці.