Стародавні Афіни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

афіни давньогрецький поліс тесей

Стародавня Греція (Еллада) займала велику територію: південь Балканського півострова, острова Егейського моря, західну прибережну полосу Малої Азії. В період грецької колонізації (VIII--VI ст. до н. е.) її володіння розповсюдилися на Південну Італію, Східну Сіцілію, Південь Франції, північне узбережжя Африки, узбережжя Чорного моря та чорноморські протоки.

Для істориків держави і права традиційно найбільший інтерес являють два поліси -- демократичні Афіни та олігархічна Спарта.

Протогрецькі народи й племена -- ахейці, пеласги, данайці, ле-леги -- в епоху бронзи стояли на різних ступенях суспільного розвитку. Найкрупнішою державою тієї епохи був Кріт, його можна віднести до різновидів стародавиьосхідної деспотії. Однак пам'яток права крітського періоду майже не збереглося, а багато з правових документів, що дійшли до наших днів, поки що не піддаються повному дешифруванню. Однак давньогрецькі вчені згадують закони могутньої морської держави, якою вважався Кріт в XVI--XV ст. до н. е. Античні міфи мають свідчення про столицю цієї держави -- Кноссі.

Легендарний цар Мінос і його брат Радомант нібито склали крітські закони, які були вибиті на мідних дошках і обнародувані. В них був присутнім принцип таліона: «Хто відповість ударом на несправедливий удар, той не підлягає покаранню». Платон пише: «Судові рішення в нього [Радоманта] виносилися просто і швидко. Якщо суддя сумнівався в якій-небудь справі, звинувачуваний давав клятвенне запевнення стосовно питання, що викликало сумнів: цим справа й закінчувалася, швидко й непорушно». Арістотель писав, що Мінос першим привів крітське законодавство до певної системи. Тому закони Кріту вважалися зразком правосуддя й справедливості.

На Кріті існував інститут трапез, держава займалася вихованням дітей, діяла державна рада -- вищий контрольний орган. Жінки посідали досить високе суспільне становище. Ця традиція продовжувалася і в Спарті.

Крітські закони вплинули на законодавців Греції, зокрема на законодавця Залевка (664 р. до н. е.) і спартанського реформатора Лікурга (VII ст. до н. е.).

На відміну від жителів Кріта, частина протогрецьких племен наприкінці III тисячоліття до н. е. перебувала на стадії військової демократії, останньому ступені родового ладу.

Хоча ахейські царства й відносяться до ранньо рабовласницьких держав, рабовласницьке, виробництво в них перебувало у фазі становлення. Багато родових установ і звичаїв зберігалися. Давньогрецька община була ще життєздатною, а прагнення розбагатілої родової знаті її зруйнувати зустрічало опір з боку землеробів.

Ахейські царства, які дуже ослабли після Троянської війни, не могли чинити серйозного опору дорійцям, що прийшли з півночі. Велике переселення народів у XII--XI ст. до н. е. зруйнувало структуру ахейських держав.

Після приходу дорійців пожвавилися родові стосунки. На захоплених (і не захоплених) ними територіях розвинулися дрібні самостійні общини. В IX ст. до н. е. всюди при владі стояли баси-леї (глави племен) і родова знать. Отже, формування примітивних класових суспільств проходило на основі дорійського завоювання (XII--VIII ст. до н. е.).

Виникнення та розвиток полісного ладу відносяться до VIII-- V ст. до н. е., класичний період рабовласницького поліса--до V--IV ст. до н. е.

Давньогрецький поліс (місто-держава) в період становлення формувався із територіальних общин. їх центром було городище, храм, святилище, твердинею під час війни -- фортеця. Біля нього знаходився ринок -- місце торгівлі, там же розміщувалися ремісники. Поступово це міське поселення перетворювалося в адміністративний центр. До нього прилягала хора (землеробські поселення).

Державний апарат поліса складався з народних зборів повноправних громадян-мужчин, ради, суду й різноманітних виборних посадових осіб.

Громадяни поліса брали участь у здійсненні законодавчої й судової влади. Повноправний член поліса вважав себе відповідальним за всі справи цивільної общини, був соціально активним, патріотом свого міста-держави. Він був зобов'язаний служити в ополченні. Несення військової (на флоті) й державної служби оплачувалося. Громадянська єдність демократичного поліса грунтувалася на згоді й формальній рівності його членів, рівності громадян перед законом (ісономія) і свободі слова кожному (ісего-рія).

Населення поліса було малочисельним, зрідка перевищувало 10 тис. чоловік. Зі стін міської фортеці можна було осягнути поглядом майже всю державу.

Надмірне зростання народжуваності властями не схвалювалося. Поліс міг існувати лише з невеликим населенням на обмеженій території.

Всі громадяни поліса в особі глав сімей, домовласників мали право на ділянку землі, розмір якої був однаковим для всіх. Земля поділялася на дві категорії: полісну (общинну) і приватну. Приватне володіння землею в Греції існувало ще за Гомера. Володіти землею в полісі міг лише повноправний громадянин, який вважався таким завдяки своєму походженню. Продати або подарувати землю можна було лише громадянину певного поліса. Поліс забороняв чужинцям, іноземцям доступ до його земельної власності, община стежила за угодами з приводу земельних наділгв, затверджувала земельний максимум, контролювала справедливість і обгрунтованість одержання землі у спадок, а за відсутності спадкоємців забирала до свого фонду виморочні землі. Втрата земельної ділянки підривала соціальний престиж общинника. Звичаї і традиції поліса не заважали знаті, аристократам закабалювати общинників-селян, привласнювати їхні ділянки. Однак самозаста-ва боржника не стала в Аттиці повсюдним явищем, а реформи Солона її заборонили.

Громадська думка засуджувала як розорення співгромадян, так і надмірне їхнє збагачення. На випадок скрути общинник міг розраховувати на підтримку одноплемінників.

Формально поліс був своєрідним соціально-політичним союзом усіх його громадян. Фактично ж всередині його йшла боротьба між демосом (простолюдинами) та євпатрідами (землевласницькою знаттю). Стабільність поліса досягалася встановленням максимуму земельного наділу, обмеженнями купівлі-продажу землі, покладанням додаткових державних повинностей на заможних громадян (літургіями). Ці заходи мали на меті не допустити послаблення згуртованості цивільного колективу, зберегти прошарок вільних виробників як власників засобів виробництва і знарядь

праці. Середні й бідніші прошарки суспільства були основою ополчення поліса.

Отже, наявність земельного наділу, а пізніше певного прибутку із земельної ділянки була головною умовою володіння політичними і громадянськими правами. До них відносилися права брати участь в роботі народних зборів, обирати посадових осіб і контролювати їхню діяльність, призиватися до відправлення правосуддя. Громадянин був зобов'язаний служити в ополченні. Головну силу ополчення становили ті, хто засідав у народних зборах.

Розвиток поліса проходив у атмосфері боротьби аристократії та демоса. Позиції родової знаті слабшали, а економічна основа її могутності -- сімейно-родова власність на землю була підірвана розвитком приватновласницьких відносин, торгового капіталу. Однак придушити опір знаті можна було лише шляхом збройного насилля. Його здійснила тиранія -- одноосібна влада, що опиралася на підтримку дрібних землевласників, крамарів і ремісників.

Тиран Полікарп на Самосі (близько 540 р. до н. е.) надавав матеріальну допомогу бідним селянам, скасував родові філи і запровадив територіальний поділ. Подібні заходи провів тиран Клі-сфен в СикІоні (VI ст. до н. е.). Тиран Кіпсел Із Корінфа прогнав олігархів, а їхнє майно конфіскував на користь демоса. Він відмінив звичаї, які підтримувала родова знать, запровадив територіальний поділ, призначив суворі покарання за розкіш, неробство, дармоїдство.

У південноіталійському місті Локри законодавець Залевк заборонив продаж земельних ділянок без явної потреби. Йому приписується запровадження фіксованих покарань за різноманітні проступки і злочини, які застосовувалися до всіх громадян незалежно від їхнього соціального становища. Судове свавілля знаті було зупинене. Був заборонений посередницький контракт, спірне майно повинно знаходитись у тієї особи, у котрої проведено його арешт або захоплення. Залевку приписують відродження принципу покарання на основі таліона («рівне за рівне»). Кожний громадянин, бажаючий внести новий закон або доповнити діючий, повинен був з'явитися на народні збори із зашморгом на шиї. Страбоп в «Географії» стверджував, що Залевк багато правових ідей запозичив із крітських законів. .

За законами правителя Харонда із сіцілійської Катани, заможні громадяни за неявку на народні збори сплачували великий штраф, заборонялася явка зі зброєю. Необхідність таких заходів була викликана гостротою боротьби між демосом і знаттю. Харонд запровадив ще суворіші формальності укладання угод купівлі-про-дажу, обміну, зробив жорсткішими санкції за неправдиве свідчення. Досвід його законодавства був сприйнятий в ряді інших полісів.

Багато законодавців із числа тиранів прагнули не допустити закупівлі, розбазарювання аристократами полісної землі, намагалися обмежити розміри приватного земельного володіння. У деяких полісах запроваджувалися закони, що забороняли продаж основних земельних наділів чи навіть особистого майна.

У Спарті традиція засуджувала чи навіть забороняла купівлю-продаж землі. Знать обходила її шляхом дарування або відписування. За законами Оксила з Еліди, заборонялося забезпечувати позику закладанням землі. Про це повідомляє Арістотель у «Політиці». Надто радикальні заходи проти євпатрідів вживав афін-ський тиран Писістрат (VI ст. до н. е.). Діяльність тиранів підірвала основи родового ладу та його закладів.

У свідомості давніх греків поліс був маленькою вітчизною, вони схильні були перебільшувати його позитивні якості. Мислителі давнини також вважали поліс найкращою формою державного буття. Арістотель визначав державу-поліс як союз вільних людей з метою найкращого існування.

Процес розпаду родової організації та виникнення рабовласницької держави в Афінах мав свої особливості. На рубежі VIII-- VI ст. до н. е. у житті давніх греків сталися великі зміни. Застосування засобів праці із заліза підвищило культуру землеробства й ремесел, прискорило розвиток торгівлі, підвищилася якість будівництва. Значного поширення набула писемність, заснована на фінікійському алфавіті.

Колишня рівність у полісі була підірвана борговою кабалою, до якої все частіше потрапляли селяни-общинники. Кількість повноправних членів общини, які мали наділи землі (клери), неухильно зменшувалася. Земля багатьох общинників переходила у власність євпатрідів, чиї прибутки зростали за рахунок експлуатації рабів, ведення торгівлі, лихварства, морського розбою, пограбування сусідніх племен. Обезземельні общинники поповнювали ряди наймитів (фетів), старців, волоцюг. Майнова нерівність все більше загострювалася.

Формально все населення Аттики ще поділялося на роди, філи (об'єднання декількох родів) і фратрії (племена), але частина безземельного населення вже втратила зв'язок зі своїми філами та фратріями. Верхівка родової знаті контролювала діяльність полісних закладів. З неї обиралися базилеї, архонти. Із знаті складалася рада старійшин. Влада базилея-военачальника -- головного судді і жерця племені -- ослаблювалася. Розпад родового ладу особливо посилився з розвитком товарно-грошових відносин, зі зростанням рухомого майна, адже родовий лад несумісний з грошовим господарством.

Утворення Афінської держави почалося з реформи, що приписується легендарному Тесею (XII ст. до н. е.). За нього відбувся синойкізм -- злиття дванадцяти раніше відокремлених племенних поселень, центром яких стали Афіни. Йому ж приписують поділ усіх вільних громадян Афін на три групи: євпатрідів (родова знать), геоморів (землероби), деміургів (ремісники). Євпатріди як найбагатша частина афінських громадян добилися підтвердження їхнього права на обіймання державних посад. Із родової знаті, яка опиралася на свою економічну могутність, формувався новий панівний стан. Він набував сили, підривав основи патріархальних органів, його вже не влаштовували порядки родової демократії. Утворення держави в Афінах відбулося без впливу ззовні.

Зусиллями євпатрідів посада глави поліса базилея, який здійснював функції вождя племені й жерця, перестала бути довічною і стала номінальною. У VIII ст. до н. е. раду старійшин замінив ареопаг (свою назву ареопаг отримав від місця засідання -- на «пагорбі Ареса»), який став контролювати народні збори, здійснювати вищу судову владу.

Повноваження базилея перейшли до колегії архонтів. Вони обиралися з євпатрідів, спочатку довічно, потім на 10 років, а з VII ст. до н. е.-- на один рік.

У 683 р. до н. е. колегія архонтів складалася з 9 чоловік. Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, у якому засідали діючі і відставні архонти. Вони приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Після остаточного скасування посади базилея Афіни фактично стали аристократичною республікою. Однак народні збори ще не стали в них основним органом влади. Взаємоконтроль у вищій номенклатурі (в ареопазі та колегії архонтів) відвернув на якийсь час установлення єдиновладдя. Повноваження та обов'язки архонтів були суворо фіксовані.

Перший архонт -- епонім вважався найголовнішою посадовою особою в афінській республіці. Другий архонт -- базилей (колишній цар) був верховним жерцем, йому були підвідомчі судові справи, пов'язані з культом. Третій архонт -- полемарх здійснював командування військом і відав зовнішніми справами держави. Інші шість архонтів -- фесмофети були охоронниками законів і очолювали розгляд судових справ. Колишні архонти ставали довічними членами ареопагу. Ці важливі посади в державі могли посідати лише євпатріди.

Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Вся Аттика була розбита на територіальні округи (навкрарії). Спершу це диктувалося інтересами оборони. Громадяни кожної навкрарії незалежно від приналежності до роду й племені були зобов'язані доставити корабель з екіпажем і двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі навкрарії стояв притан.

Родова знать прагнула обмежити владу народних зборів, остаточно закріпити своє панівне становище. Ситуація в Афінах була напруженою. Народ був невдоволений тим, що аристократи довільно та корисливо тлумачать звичаї і традиції. За наполяганням демоса в 622 р. до н, е. було проведено запис норм звичайного права. Кваліфіковані закони були виставлені, для загального огляду. В історії вони відомі як Закони Драконта.

З більшості злочинів санкція була одна -- смертна кара. Кровна помста була відмінена, скасовувалася відповідальність за принципом таліона. Раніше вбивство кваліфікувалось як завдання матеріальної шкоди і потерпілому чи його сім'ї належало відшкодування збитку -- компенсація. Тепер вбивство розцінювалося як антигромадська дія. Закон розрізняв навмисне і необережне вбивство. Смертна кара загрожувала тим, хто здійснював святотатство, вів розгульний спосіб життя, був дармоїдом, і навіть тим, хто був спійманий під час крадіжки овочів.

Видання писаних законів, навіть таких, що несли в собі такі жорстокі заходи покарання, було кроком вперед у розвитку права. Наявність нефіксованих звичаїв відповідало інтересам знаті. Тому появу Законів Драконта варто вважати успіхом демоса.

Поглибленішим стало визначення злочину й покарання, клався край самоуправству аристократичних родів. Підвищилася роль і авторитет судових закладів. Закони Драконта вперше дали гарантію юридичного захисту прав приватного власника, оберігали його майнові інтереси. В цьому їх основне значення.

Наприкінці VII ст. до н. е. протистояння демоса й аристократії стало жорстокішим. Воно супроводжувалося загостренням боротьби між верхівками філ і фратрій. Розвиток товарно-грошових відносин дестабілізував політичну обстановку в полісі. Маса селян опинилася в борговій кабалі в євпатрідів, багато з них були продані в рабство за межі Аттики. Зросла кількість фетів -- особисто вільних, але незаможних громадян. Володіючи владою в ареопазі, спираючись на підтримку верхівки філ та фратрій, євпатріди пробували ліквідувати залишки родової демократії. Невдоволення знаттю охопило ремісників і крамарів, але найбільше страждали селяни. Втрата земельного наділу, продаж у рабство за несплату боргу означало втрату політичної і цивільної правоздатності. Існування поліса як єдиного організму було в небезпеці. Давала себе знати і відсутність твердої політичної влади, народні збори не виявляли єдиної волі.

Проникливий і далекоглядний політик Солон (VI ст. до н. е.) розумів необхідність відновити єдність поліса, розколеного на ворогуючі угрупування. Він уникав крайнощів, говорив про користь «золотої середини».

У 594 р. до н. е. Солона було обрано архонтом. Опираючись на народні збори, він провів ряд важливих реформ. Боргова кабала відмінялася. Все боргове каміння з полів прибиралося, продані в рабство афіняни належали викупу і могли повернутися додому. Все це отримало назву «сісахфія» (струшування тягаря). Надалі афінські громадяни за борги не могли бути перетворені в рабів. Стягування боргу не могло переходити на особистість. Був установлений мінімум земельного наділу. Однак провести докорінний переділ землі в інтересах демоса Солон не наважився. Позичкові проценти не були зменшені, що відповідало інтересам євпатрідів.

До політичних реформ Солона відноситься проголошення усіх громадян рівними перед законом, тобто політичної рівності, в основу якої було покладено майновий ценз. Усі громадяни Афін були поділені на чотири розряди залежно від прибутку із землі. Перший розряд становили ті, хто мав прибуток не менше 500 медим-нів зерна( масла чи вина (1 медимн дорівнює 41--52 літрам). Ці громадяни називалися пентакосимедимнами. До другого розряду відносилися ті, хто мав прибуток у 300 медимнів. В ополченні вони були вершниками і повинні були за свій рахунок придбати спорядження. Громадяни третього розряду мали прибуток не менше 200 медимнів. їх звали зевгитами, це був найчисельніший прошарок афінських громадян. Усі інші були зараховані до четвертого, останнього розряду (фети).

Отже, за основу поділу суспільства замість родової ознаки було покладено майнову. Розмір приватної власності зумовлював тепер становище громадянина поліса. Майнове становище визначало й місце громадян в ополченні. З представників перших двох станів формувалася кіннота, третього -- важкоозброєна піхота, із фетів -- підрозділи легкоозброєної піхоти чи допоміжних загонів. Воєначальниками і архонтами могли бути лише ті, хто належав до перших двох розрядів.

Солон запровадив раду чотирьохсот (буле)--по 100 чоловік від кожної філи. Створення такої ради і розширення прав народних зборів (екклесії), що стали головним законодавчим і контролюючим органом Афін, значною мірою сприяло демократизації суспільного і політичного ладу. Екклесія приймала закони, обирала посадових осіб поліса і контролювала їхню діяльність, вона могла взяти до розгляду будь-яке питання, що зачіпало інтереси афінських громадян.

Збори і рада потіснили на інший план ареопаг і колегію архонтів. Громадяни отримали право порушувати справи про переслідування посадових осіб, які зловживали своїм становищем чи діяли на шкоду інтересам народу. Цим же правом був наділений і такий новий орган, як суд присяжних -- геліея. До неї входили громадяни усіх чотирьох розрядів, у тому числі і фети, у кількості 6 тис. чоловік. Це був другий за значенням після народних зборів орган народовладдя. Суд присяжних розглядав справи про злочини, майнові спори тощо. Він міг відмінити закон, прийнятий ек-клесією, тобто здійснював функцію верховного судового контролю.

Велика кількість членів суду присяжних свідчить про демократичні прагнення Солона, про його бажання забезпечити участь простих людей в органах влади, не допускати зловживань і підкупу суддів. Солон анулював надто жорстокі Закони Драконта, але ввів закон про свободу заповітів, чим розв'язав руки тим, хто прагнув роздробити земельні наділи. Він провів уніфікацію системи мір і ваги, здійснив перехід до стабільної грошової одиниці, що також відповідало інтересам євпатрідів, які одержали можливість закуповувати клери у бідняків після того, як була узаконена ку-півля-продаж землі.

Реформи Солона в економічній галузі згладили гостроту суперечностей в афінському суспільстві, оскільки задовольняли і середні верстви населення. Проголосивши рівність громадян перед законом, Солон підвищив роль демоса в управлінні справами держави. Солона вважають батьком афінської демократії. У проведенні реформ йому допомагав правник Епіменір.

Однак відразу усунути всі соціальні суперечності в афінській державі Солон не міг. Євпатріди були незадоволені послабленням своїх політичних позицій і хотіли реваншу. Селяни, колишні боржники, які повернулися до Аттики, не одержали назад свої земельні ділянки і поповнили лави незадоволеного засиллям євпатрідів демоса.

За цих умов владу захопив тиран Писістрат (560--527 рр. до н. е.). Він не скасував закони Солона, однак більше притіснив євпатрідів. Писістрат відібрав землі у багатьох євпатрідів і поділив їх серед селян, запровадив державні субсидії збіднілим землеробам, надавав їм у кредит насіння, худобу, інвентар, запровадив пенсії інвалідам війни. За нього були розпочаті великі громадські роботи з благоустрою Афін (наприклад спорудження водопроводу), що дало роботу багатьом нужденним громадянам. Було запроваджено інститут роз'їздних суддів з метою зміцнення законності й правосуддя.

За Писістрата вперше було введено державний податок у розмірі 1/10 частини урожаю, що полегшило утримання апарату управління, зробило його менш залежним від аристократії. На базі свого загону охорони Писістрат сформував постійне військо. Були запроваджені нові релігійні культи, близькі й зрозумілі народу. Грецька традиція називала правління Писістрата «золотим віком». Тиранія ще більше підірвала залишки родового ладу.

Після скинення тиранії піднялася нова хвиля політичного заколоту. В 509 р. до н. е. архонт Клісфен (VI ст. до н. е.), спираючись на підтримку народу, продовжив демократичні починання Солона і Писістрата. Поділ громадян за родами було остаточно скасовано. Замість чотирьох племінних філ було створено 10 територіальних. Аттика стала поділятися на три адміністративні зони: б.ерегову, Афіни з передмістям, внутрішню. Кожна філа повинна була сформувати загін піхотинців, вершників і спорядити за свій рахунок 5 військових суден з екіпажем і навархом (капітаном). Низова адміністративно-територіальна одиниця одержала назву дем. її очолював виборний демарх, до обов'язків якого входили набір ополченців, організація виборів за жеребком до ради п'ятисот, до суду присяжних, а також запис новонароджених громадян.

Клісфен перетворив раду чотирьохсот в раду п'ятисот -- по 50 чоловік від кожної нової філи. Збори громадян відтоді стали проводитись в Афінах, для чого визначалося спеціальне місце. При зборах була запроваджена колегія стратегів -- новий орган виконавчої влади. До неї обирали по одному представнику з кожної філи. До колегії перейшли повноваження в галузі військових справ і фінансів. Значення інституту архонтів знизилося.

Клісфен запровадив остракізм («суд черепків»). Весною надзвичайні народні збори вирішували питання: чи немає серед громадян людини, яка намагається здійснити державний переворот, чи такої, яка становить загрозу афінському ладу? Якщо така небезпека вбачалася, наступні народні збори голосуванням (написами на черепках) визначали ім'я можливого узурпатора. Його проганяли з Афін терміном на 10 років без конфіскації майна. Остракізм був засобом загнуздання честолюбців, запобігання тиранії і серйозним попередженням тим, хто хотів повернути Афіни до влади аристократів.

Реформи Клісфена остаточно зруйнували родові підвалини й традиції, разом з ними завершилося формування афінського полісу як класової держави. Громадяни, які перебували поза колишніми філами і фратріями, отримали громадянські й політичні права. Припинилися незгоди між родовими союзами. За Клісфена Афіни стали державою середніх землеробів, ремісників, моряків, крамарів, демократичною республікою рабовласницького типу. Організація влади, управління, правовий статус громадянина набули законного оформлення. Традиції і родові звичаї були остаточно витіснені законами. Рішення народних зборів і ради п'ятисот мали вищу юридичну силу. Афіни набули ознак держави: публічну владу територіальний поділ громадян, податки. Політична система Афін стала прикладом для багатьох інших грецьких полісів.

Так званий класичний період історії Стародавніх Афін, коли полісна демократія досягнула своєї вершини, відноситься до епохи великого п'ятдесятиліття -- від вирішальних перемог у війні з персами до початку Пелопоннеської війни (431--404 рр. до н. е.).

Вищою владою в полісі були народні збори повноправних громадян не молодше 20 років. Місце, де вони засідали, називалося агора. Скликалися збори досить часто -- 2--4 рази на місяць. Питання, які належало обговорити, були відомі заздалегідь. Нові закони й розпорядження, а також відмінені виставлялися на агорі для загального обговорення.

Збори мали найбільші владні повноваження: приймали закони, обирали посадових осіб і контролювали їхню діяльність разом з радою п'ятисот. На зборах розглядалися найважливіші загальнодержавні питання: війни і миру, внутрішньої і зовнішньої політики, стосунків із союзниками, будівництва флоту, продовольчого постачання Афін та ін. Будь-який громадянин міг виступити і висловити свою думку чи внести законопроект, міг бути обраним на громадську роботу.

Характер діяльності народних зборів у період розквіту рабовласницької демократії багато в чому визначався їхнім складом. Серед афінських громадян були не лише землероби, селяни, а й ремісники, крамарі, представники інших категорій населення, які не пов'язані із землеробством, але мали політичні права. В міру того, як зростала ця частина громадян, в суспільно-політичному житті Афін створювалися сприятливі умови для подальшої демократизації.

Демократизації народних зборів сприяло зростання в них кількості моряків, які вербувалися з бідніших верств і яких ставало все більше у зв'язку з реалізацією морської програми Фемістокла.

Однак народні збори та інші заклади Афін навіть у період їх найбільшої демократизації врешті-решт служили інтересам рабовласників. Тут не було й не могло бути справжнього народовладдя, оскільки основою суспільства була експлуатація рабів і злиденної частини вільного населення. Тому демократія Афін була лише формою політичної влади економічно панівного класу. Лише ті, хто мав економічну незалежність, визнавалися суб'єктами громадянських прав та обов'язків. Раби відносилися до об'єктів права.

Діяльність головного законодавчого органу і верховного суду Афін проходила в умовах гласності. Громадяни залучалися до обговорення і прийняття законів та життєво важливих рішень. За участь в народних зборах після реформи Перикла громадяни отримували допомогу (дієту).

Всі звинувачення посадових осіб у зловживаннях владою ретельно перевірялися. Якщо звинувачення підтверджувалось, винні зазнавали переслідування, аж до остракізму, якщо ні -- донощик підлягав покаранню.

Члени ради п'ятисот (буле) обиралися за жеребкуванням народними зборами з числа громадян не молодше 30 років, які сплачували податки, шанували батьків, мали 200 медимнів річного прибутку. Резиденція ради називалася булевтеріею. Рада була розбита на 10 чергових частин --- пританій. 50 членів ради, представники одної філи, були черговими протягом одної десятої частини року. Змінюваність посадових осіб також була ознакою демократизму управління.

Рада п'ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв'язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. У її віданні перебувала скарбниця й державна печатка. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розгля-, дала питання, що вносилися на обговорення народних зборів. Члени чергової філи -- притани вели народні збори. Рада стежила за точним виконанням прийнятих законів і декретів. Отже, рада мала найбезпосередніше відношення до законодавчого процесу, до функціонування апарату управління. Місце, де засідала керівна колегія ради, називалося пританія.

Суд присяжних -- геліея -- налічував 6 тис. суддів, які обиралися народними зборами з громадян не молодше ЗО років, не об-тяжених боргами і не позбавлених громадянської честі. Він судив не лише жителів Афін і Аттики, а й членів Афінської архе (області), куди входило близько 200 полісів із загальним населенням близько 14 млн. чоловік.

Геліея поділялася на 10 відділень (декастерій) по 500 чоловік у кожному. Тисяча суддів були запасними. Суд був відкритим і гласним. З метою запобігання підкупу суддів, пристрасності й порушень судочинства лише в день слухання справи шляхом жеребкування визначалося, яке саме відділення буде його розглядати.

Кримінальне судочинство мало кілька стадій: оголошення звинувачувальної скарги, виступ звинувачувача й підсудного, допит свідків, таємне голосування про винність чи невинність підсудного (вердикт), таємне голосування про міру покарання, оголошення вироку, останнє слово засудженого.

Час для розгляду в суді дорівнював 9,5 години і визначався кліпсидрами (водяними годинниками). Час дебатів сторін також визначався кліпсидрами, причому для обвинувачувача й підсудного (з їхніми свідками і помічниками) були окремі посудини з однаковою кількістю води. Кліпсидра запускалася, коли одній із сторін надавалося слово. Процесуальна форма особливо ретельно дотримувалася, коли підсудному загрожувала смертна кара, заточення у в'язницю, вигнання з Афін, позбавлення громадянської честі, конфіскація майна. Вирок визначався на основі результатів голосування, яке проводилося киданням камінців до урн. На випадок рівності голосів у відділення суду додавався ще один суддя. Рішення суду оскарженню не підлягало. Допускалися дебати сторін. Позивач і відповідач мали однакові права. Звичайно, для грамотного й обгрунтованого викладу суті судового спору вимагалася певна юридична підготовка.

Під час винесення рішень і вироків суд не завжди був зв'язаний законом. Він міг керуватися звичаями своєї країни і фактично сам створював норми права. Геліея як вища інстанція розглядала справи про державну зраду, про зазіхання на демократію, тяжкі кримінальні злочини (хабарництво, фальшивий донос), справи про повернення чи відшкодування власності тощо. Суд міг винести вирок про смертну кару, конфіскувати майно, позбавити громадянських прав, громадянства тощо. Звинувачуваний, не чекаючи винесення вироку, міг звільнити себе від покарання добровільним вигнанням.

Деякі категорії кримінальних справ розглядали ареопаг, суд ефетів, колегія одинадцяти.

Демос використовував геліею в боротьбі проти аристократії. Багато противників афінського ладу, зокрема члени ареопагу, були засуджені за зловживання владою, розтрати, хабарництво. Судові процеси були засобом політичної боротьби. їх публічний характер сприяв дискримінації аристократів. Після реформи Ефі-альта в 462 р. до н. е. політичні функції ареопагу, що був' свого часу опорою аристократії, розподілилися між народними зборами, радою п'ятисот і судом присяжних.

Вищим органом виконавчої влади стала колегія десяти стратегів, її члени обиралися народним голосуванням шляхом підняття руки, а не жеребкуванням. Дозволялося їхнє переобрання на наступний строк. Насамперед це правило поширювалося на воєначальників. Особа, яка претендувала на посаду стратега, повинна була мати певне майнове становище і військовий досвід. Колегія стратегів завідувала фінансами, зовнішніми зносинами, готувала для ради п'ятисот і народних зборів проекти декретів і розпоряджень. Роль стратегів помітно зросла у V ст. до н. е. Авторитет цього органу був особливо високим за часів Перікла і Ефіальта, племінника Клісфена. Перікл обирався на посаду стратега протягом 15 років (444--429 рр. до н. е.) і був визнаним й шанованим керівником держави, його політика мала підтримку демократичних верств.

Підвищення колегії стратегів призвело до обмеження ролі ареопагу, що став * судом з умисних убивств, підпалів, святотатств, тяжких тілесних пошкоджень. Майновий ценз для обрання архонтом становив 500 димнів річного прибутку. Члени суду обиралися довічно. Під час розгляду справ заборонялося багатослів'я. Пла-тон відзначав, що того, хто виступав на суді, обмежував противник і зачитуваний позов, понад який говорити не можна.

Судова колегія засідала вночі. Під час процесу архонти надівали на очі пов'язки. З дев'яти членів колегії пріоритет мали перші три: архонт-епонім, базилей, полемарх. Архонт розглядав скарги афінських громадян і направляв їх для розв'язання по суті. Базилей відав культом і притягував до відповідальності за святотатство, стежив за моральністю жерців. За його вказівкою злочинець оголошувався поза законом. Полемарх стежив за обрядами жертвоприношень, влаштовував поминки на честь полеглих воїнів. У його віданні перебували справи, суб'єктами злочинів яких були метеки (іноземці). Порядок розгляду справ у суді визначали фесмофети (шість чоловік із числа архонтів).

Один з архонтів стежив за громадським порядком в Афінах, йому підпорядковувалася поліція, яка не лише боролася із кримінальними злочинцями, а її виявляла таємні збори, стежила за розважальними зібраннями, балами тощо. Поліція доповідала властям про стан моральності в місті, факти неробства, дармоїдства, гулящого способу життя. Вона стежила за санітарним станом міста, оберігала пам'ятники старовини, варті уваги об'єкти ландшафту. На службу до поліції зараховували метеків, рабів (переважно із скіфів).

Поліція діяла в контакті із агаронами, і метрономами. Перші стежили за тим, щоб товари на базарах були без підробок і приміток, другі -- за правильністю мір і ваги.

Злочини розбійників, грабіжників, рабів, злодіїв розбирала колегія одинадцяти, яку обирала рада п'ятисот. Вона здійснювала нагляд за в'язницями, виконувала вироки. Тут катували рабів, якщо вони проходили свідками у справі.

Політичний устрій Афін був найпередовішим у країнах Стародавнього Світу. Формула закону в Афінах починалася словами: «Рада і народ вирішили...». Основними рисами афінської демократії були гласність, участь громадян в обговоренні й прийнятті законів, відправа правосуддя, виборність, строковість, змінюваність і підзвітність посадових осіб, причому багато посад виконувались безкорисливо. Перікл запровадив невелику плату за участь в роботі народних зборів, суду присяжних, раді п'ятисот. Тим, хто служив у армії і на флоті, видавали допомогу.

Бідним громадянам безплатно роздавали хліб і гроші на відвідання театру. Театр вважався засобом політичного і морального виховання громадян. За Перікла проводилися великі громадські роботи, що забезпечувало зайнятість ремісникам, морякам, архітекторам, скульпторам, іншим верствам населення. Відзначалося пом'якшення звичаїв, засуджувалася жорстокість. У V--IV ст. до н. е. вважалося аморальним калічити, вбивати рабів.

Стабільний політичний режим, дав змогу державі уникнути небезпечних соціальних потрясінь і громадянської війни. Афінська модель поліса, на відміну від Спарти, не перешкоджала прогресу товарно-грошових відносин. Культура й наука в Афінах досягли високого рівня розвитку і одержали світове визнання.

Визнанням авторитету Афін була участь багатьох сусідніх кра-їн в Олімпійських іграх, які проводилися, починаючи з 776 р. дон. е., раз на чотири роки. Під час цих ігор військові дії повсюдноприпинялися. і

У своїх колоніях Афіни підтримували демократичні режими. Майже всі міста Північного Причорномор'я за формою були рабовласницькими республіками.

Александр Македонський спочатку, розгромлюючи персів у Малій Азії, запровадив у завойованих землях демократичні порядки. Так було в Ересі, Мілеті, Солаху, інших еолійських та іонійських містах, де до приходу македонців існували олігархічні режими.

Порядки афінської республіки викликали невдоволення аристо-

кратів. Навіть Платон вважав, що в Афінах править «демос, великий і сильний звір, за якого влада потрапляє до рук демагогів». На його думку, правителі Афін не мали достатнього досвіду, знань в управлінні державою, а громадяни робили грубу помилку, обираючи посадових осіб за жеребкуванням. Арістотель також вважав устрій Афін відступом від ідеалу, тобто політії -- поєднання демократичного й аристократичного правління.

Противники афінської демократії ототожнювали її з владою натовпу, який досвідчений оратор-демагог міг спонукати до того, чого він не хотів, і відвернути від того, до чого прагнув, і при цьому створити впевненість, що він діє з власної волі. Наводилися приклади, коли під час виступу вождя аристократів Есхіна народ на зборах вигукував: «Як гарно він говорить!» Після промов його противника Демосфена натовп кричав: «Веди нас до бою!» Афін-ські громадяни шанували Демосфена за те, що він зумів зберегти режим демократії навіть тоді, коли держава потрапила під владу Александра Македонського.

Демократичні традиції серед греків були дуже сильні. Коли Александр Македонський проголосив себе сином Зевса і Аммона, в Афінах і Спарті говорили: «Нехай він буде богом, якщо йому так подобається». Демосфен не без іронії зазначив: «Александра можна проголосити і сином Зевса, і сином Посейдона, якщо він того забажає».

Уже в ту далеку епоху природа потребувала збереження. Ліси були вирубані, кози поїли рослинність, грунт оголювався і змивався водами, ріки пересихали, а в їх гирлах з'являлися болота -- розплідники малярії. Зменшення родючих земель, аграрне перенаселення змушували греків покидати в пошуках засобів існування рідні місця. їхнє місце займали розбагатілі метеки. Зростаюча кількість рабів нищила основу поліса -- дрібне й середнє землеволодіння.

Афінський уряд прагнув згладити суперечності всередині цивільної общини, роздавав гроші бідним. На багатих покладалися додаткові державні повинності (літургії). Однак процес розорення середніх і дрібних землевласників це зупинити не могло.

Частина бідняків переселялася в інші міста й там влаштовувала землеробські колонії (клерухії), у столиці проводилися великі будівельні роботи, що давало заробіток збіднілим громадянам. Однак ці заходи мали лише частковий і тимчасовий результат. Збіднілі греки інших полісів йшли в наймані солдати до персів.

Грецький поліс руйнувався під впливом об'єктивних факторів: розвивалися ремесла, з'являлися крупні рабовласницькі майстерні, зростала торгівля й кредит. Притік рабів до ремісничого виробництва поглиблював суперечності у цивільній общині Еллади.

На стані поліса згубно позначилася Пелопоннеська війна (431 --

404 рр. до н. е.), спричинена суперництвом Афін і Спарти за гегемонію в Елладі. Відтоді починається занепад класичної полісної цивілізації. Війна і супутні їй соціальні заворушення розхитали основи цивільних відносин в полісі, поставили під сумнів непорушність освячених традицією законів, норм моралі. Становище ускладнювалося розбратом між багатими і бідними, між демократами і олігархами, аристократами.

У 411 р. до н. е. влада в Афінах перейшла до рук олігархічної ради чотирьохсот, а потім при підтримці Спарти її узурпували противники олігархії в особі надзвичайної комісії тридцяти. Настав занепад класичної полісної системи.

Зазнавши тяжкої поразки в Пелопоннеській війні, афінська держава втратила свої колишні позиції в Елладі і вступила в полосу затяжної кризи. З часом вона занепала і стала здобиччю могутніх сусідів.

За деякими даними, за сто років (з 480 по 380 рр. до н. е.) кількість громадян Афін різного віку скоротилася більш ніж на 20 тис, а кількість метеків збільшилася майже вдвічі.

У 360 р. до н. е. в Афінах мешкало 85--120 тис. громадян (різного віку), 25--50 тис. мехеків і 60--100 тис. рабів.

Особливістю правової системи Афін тривалий час було те, що звичай вважався основним джерелом права. Закон і звичай часто ототожнювалися. Лише наприкінці V ст. до н. е. теорія і практика стали визнавати пріорітет законів і декретів над звичаями. На жаль, більшість афінських законів не дійшла до наших днів.

І звичаї, і закони виходили з принципу широкої право- й дієздатності афінських громадян. В одному із законів зазначалося: «Кожний може віддати своє майно будь-якому громадянину, якщо він не сповна розуму, не вижив з розуму від старості чй не потрапив під вплив жінки».

На відміну від країн Стародавнього Сходу в Афінах інститут приватної власності на землю, особливо після реформи Солона, набув великого розвитку. Однак поліс стежив за тим, аби в руках одних осіб не нагромаджувалися надто великі землеволодіння. Власністю держави вважалися копальні та інші види майна. Здача його в оренду могла проводитися лише з відома спеціальних посадових осіб -- полетів.

Незважаючи на високий рівень розвитку майнових відносин і цивільного обороту, в законах не було детальних зобов'язань щодо прав власника. Закон гарантував власнику право на володіння, користування і розпорядження майном, надаючи йому можливість звертатися до суду з позовом про захист такого права. При укла данні угод закон не вимагав дотримання певної форми, договір міг бути усним або письмовим. Практика знала різницю договорів купівлі-продажу, найму, позички, особистого підряду, поклажі, товариства. Раб був об'єктом права, яким міг сповна і без обмежень розпоряджатися господар. За часів Гомера чоловіки й жінки жили в атмосфері взаємної шани і користувалися рівноправністю статей у культовій сфері. Ще зберігалися релікти матріархату.

Пізніше, в умовах класового суспільства становище змінилося. Афінянки були змушені вести замкнутий спосіб життя, вони не мали політичних прав і майнової самостійності, були повністю залежні від батька, братів, чоловіка. Доля жінки -- домашнє господарство, самітництво. Навіть покупки на базарі здійснювали чоловіки.

Становище жінок ще більше погіршилося після греко-македон-ських війн і виходу Афін на світову арену в ролі глави Афінсько-гб морського союзу. В сім'ї утверджувалася величезна влада до-мовладики. Успадкування майна проходило по чоловічій лінії. Заможні афінянки вміли читати й писати, але серед них не було помітних фігур у громадському і культурному житті.

Шлюб розглядався як різновид купівлі-продажу, а наречена -- як об'єкт угоди. Вступ до шлюбу вважався обов'язковим, ухиляння від одруження розцінювалось як забуття культу предків. До холостяків ставилися як до хворих. Офіційно визнавалася бага-тогамна сім'я. Порушення подружньої вірності не мало для чоловіка негативних юридичних наслідків. Чоловік міг привести в дім наложницю. Після смерті батька жінки її господарем був чоловік, а у випадку його смерті -- повнолітній син. Жінка не могла від свого імені укладати угоди. Чоловік міг безкарно вбити коханця дружини, заставши їх у момент перелюбодіяння. Якщо в сім'ї були сини, дочка не отримувала спадщини.

Звичай допускав шлюб між дядьком і племінницею, братом і сестрою. Останнє вважалося проявом поваги до звичаїв старовини. Батько міг позбавити спадщини будь-кого з дітей за неслухнянство, або ж за здійснення ганебного діяння, видати заміж дочку без її згоди.

Своєрідне місце у суспільстві посідали гетери. Як правило, вони мали освіту, вели незалежний спосіб життя. Однак офіційна мораль вважала їх жінками легкої поведінки.

Згідно зі звичаєм, збіднілі батьки розраховували на допомогу свого сина. За законами Солона син міг відмовити постарілому батькові у допомозі, якщо той не навчив його ремеслу. Батько міг відректися від сина, позбавити його спадщини, вигнати з дому, якщо той не наділяв його увагою. До реформи Солона батько мав право продати своїх дітей у рабство, покалічити і навіть убити.

Стародавньоафінське право знало успадкування майна за законом і завітом. Перевагу в отриманні спадщини мали сини.

У визначенні злочину й покарання були пережитки родового ладу, в окремих випадках визнавалася кровна помста. Справи про вбивства, тяжкі тілесні пошкодження починалися за скаргою потерпілого або його батьків. Звинувачення могло мати приватний чи публічний характер. В іншому випадку, якщо зачіпалися інтереси держави, обвинувач добивався покарання.

До особливо небезпечних злочинів проти держави були віднесені: зрада вітчизні, обман народу, образа богів, святотатство, внесення протизаконних пропозицій в народні збори. За законом, прийнятим у 410 р. до н. е., кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався ворогом вітчизни й народу, позбавлявся покровительства закону, міг бути вбитим, а його майно підлягало конфіскації.

До особливо тяжких злочинів було віднесено вбивство в храмі, прокляття лягало на потомків убивць. Підлягали вигнанню з конфіскацією майна ті, хто пошкодив священні оливи, що знаходилися під захистом ареопагу. Каралися штрафом ті, хто складав фальшиві доноси (сікофанти), займався наклепництвом, шантажем. Посадові особи, спіймані на хабарництві, крадіжці, могли відкупитися штрафом у десятикратному розмірі завданої шкоди. Дуже тяжким покаранням для афінських громадян було позбавлення політичних і громадянських прав (атемія). Засуджений до смертної кари міг сам виконати вирок за допомогою отрути, меча, мотузки. Афінських громадян тілесним покаранням не піддавали.

Грабіжники, розбійники могли бути продані в рабство. Нічного злодія дозволялося вбивати на місці. Однак останній міг уникнути покарання, сплативши вартість украденої речі або повернувши її власнику. Покаранню могли підлягати статуї, камені, колоди, тварини, якщо вони були причиною смерті людини.

Судовий розгляд починався тоді, коли надходила заява від повноправного афінського громадянина. Інтереси неповнолітніх і жінок представляв домовласник, метека -- його простат (афін-ський громадянин), за раба в суді відповідав його господар. Справи були публічного і приватного звинувачення. Потерпілий або позивач повинен був потурбуватися про явку свідків. Судовий розгляд поділявся на стадії: попереднього розслідування, судового розгляду і винесення рішення чи вироку. Учасникам процесу надавалася можливість висловити свою думку щодо міри покарання. Жінок і неповнолітніх як свідків не залучали, до рабів під час допиту застосовувалися тортури.

Правові погляди давніх греків, учення про етику Антифона, Арістотеля, Демосфена відчутно вплинули на становлення римського права.

Видатному політичному діячеві Стародавніх Афін Періклу належить знаменита фраза: «Влада потрібна, аби передати її вниз, вільним громадянам, учити їх самоуправлінню. Без цього влада іграшка... притому небезпечна». Сократ одним із перших висунув положення про співпадання справедливого і законного. Його учень Платон високо цінував роль права і закону в суспільстві, наближався до розуміння значення законності. Він писав: «Я бачив близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон -- володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які лише можуть дарувати державам боги». Схожі погляди висловлював Арістотель: «Там, де відсутня влада закону, немає місця і [будь-якій] формі державного ладу. Закон повинен володарювати над всім».

Мислителі Стародавніх Афін основу цивільного суспільства вбачали в єдиній морально-правовій мірі «дике» (право і справедливість). Історія підтвердила геніальну здогадку давніх про те, що регулятивні функції ефективно реалізуються лише через моральну'свідомість. Всі біди «залізного віку», за переконанням поета і філософа Гесіода (VII ст. до н. е.), виходили через змішування добра й зла, щастя й горя. На його думку, моральна свідомість заявляє про себе в нероздільній єдності з правосвідомістю; раніше за все вона виявляється у сфері судової процедури. Великий реформатор Стародавніх Афін Солон морально-правову міру «дике» оцінював як універсальний засіб зрівняння «добрих» і «лихих» перед лицем закону.

Мислителі Стародавньої Греції розуміли поліс як величезну цінність буття, у якому закон грунтується на морально-правовій повинності. Вони вперше ввели в науковий обіг терміни «дике», «евномія» (благозаконня), «номос» (закон), «дисноме» (беззаконня).

Великі мислителі Стародавньої Греції знали, що демократія не завжди стабільна, її слід оберігати. Платон говорив: «Тиранія виникає, звичайно, не з якого-небудь іншого ладу, як з демократії. Із крайньої свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство».

Політична організація Афін по-різному оцінювалася діячами тієї епохи. їхні погляди відображали боротьбу аристократії і демократії. Сократ, Платон і частково Арістотель не вважали Афіни ідеальною державою. Найкращою державою, за Арістотелем, є по-літія, у якій поєднуються достоїнства олігархії і демократії. Арістотель був проти широких повноважень народних зборів, активної ролі бідноти в політичному житті. Разом з тим він говорив: «Держава потребує суворого виховання з боку народу».

Більшість знаменитих греків виступали на захист демократії, пропонували її вдосконалювати. Гесіод різко відгукувався про організацію влади, яку, на його думку, захопила й утримувала знать. Саме вона розорила селян, зосередила земельні багатства.

Видатний вчений Піфагор (бл. 580 -- бл. 500 рр. до н. е.) стверджував, що правителями можуть бути люди, гідні цього за своїми інтелектуальними і моральними якостями, які стоять вище інших за доблестю, силою, розумом. Такий погляд відображав позицію аристократії, настрої противників демократії.

Соціальну нерівність, як природний стан людей, розглядав філософ Геракліт (540--480 рр. до н. е.). Він також вважав, що право на владу мають лише знатні, особливо видатні особистості. «Для мене один вартий десяти тисяч, якщо він кращий»,-- говорив Геракліт.

Платон не схвалював афінської демократії. Народні збори Афін, він вважав, опинилися в руках демагогів, які не мали знань і досвіду в управлінні державою. В його творах про ідеальну державу правителі вербуються лише із числа філософів, мудреців, яким, на його думку, творець, деміург ще при народженні підмішав золота. Платон схвалював суспільно-політичний лад Спарти.

Переконаним прибічником демократії, законності й правопорядку був філософ Демокріт (бл. 460--370 рр. до н. е.), який висунув ідею рівності вільних громадян, ідеальної держави-поліса, в основу якої покладено принцип «ісономії» (рівнозаконня, рівноправ'я). Мета такої держави -- загальне благо. Демокріт засуджував олігархію і тиранію, був поборником демократії: «Бідність у демократичній державі слід визнати за краще від того, що називається щасливим життям у монархії». Він закликав громадян неодмінно брати участь у справах держави, адже це справи найважливіші. Обстановка пасивності, соціальної апатії громадян створює грунт, на якому бюрократи, чиновники перетворюються в узурпаторів. («Необачно давати божевільному меч, а ганебному владу»).