Військова справа Стародавньої Греції

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Вступ

2. Розвиток військово-теоретичної думки

3. Розвиток бойової техніки

4. Спарта та її армія

5. Афінська держава та її армія

1. Вступ

Греки були не тільки практиками військової справи , вони розробляли і теоретичні основи військового мистецтва , так як бойова справа вимагала систематизації та узагальнення , а рівень розвитку науки дозволяв приступити до вирішення цього завдання .

За словами Енгельса , стародавня Греція була колискою науки . "Наука перемагати ворогів" користувалася у греків великою пошаною , так як війна була найважливішим джерелом відтворення робочої сили , війною здобувалися раби - головна продуктивна сила рабовласницького суспільства. Грецькі філософи перетворили цю науку в один з предметів у системі навчання . З питань військової науки вони читали лекції , вели бесіди і писали праці . Деякі софісти називали свою спеціальність - викладання стратегії .

Військові теоретики стародавнього світу - це ідеологи рабовласників. Їх метою було зміцнення рабовласницької держави , зміцнення панування рабовласників. Армія мала яскраво виражений класовий характер. З розвитком рабовласницького суспільства розвивалася і армія - від рабовласницької міліції до найманої постійної армії . Залишалася незмінною лише класовість цієї армії. Армія була знаряддям придушення рабів , знаряддям відтворення робочої сили рабовласницького суспільства , знаряддям грабежу і гноблення сусідніх держав.

Всередині класу рабовласників йшла боротьба багатих з бідними , аристократів з демократами , землевласників з ремісниками і торговцями. Філософи і військові теоретики виступали як представники цих класових угруповань.

Праці видатних мислителів рабовласницького суспільства Демокріта і Арістотеля (IV століття до н.е.) - це вищий етап у розвитку давньогрецької філософії . Арістотель мав великий вплив на розвиток військово-теоретичної думки.

Наука і техніка рабовласницького суспільства перебували на початковому щабелі розвитку: розроблялися математика і механіка , були винайдені найпростіші машини , розвивалося будівельне мистецтво , будувалися громадські будівлі , порти , кораблі , оборонні споруди.

2. Розвиток військово-теоретичної думки

Незважаючи на зародковий стан науки в цілому, грецькі мислителі висували на обговорення і намагалися вирішувати питання філософії війни, військово-теоретичні (стратегія і тактика ) і військово-технічні питання (комплектування, озброєння і організація армії, виховання і навчання , бойові порядки і т.д. ).

Платон поклав початок теорії увіковічнення війни , стверджуючи , що війна є природним станом народів. Платон говорив про те , що він відкрив походження війни. Війна , на його думку , спонукана або необхідністю захопити землю сусідів , або прагненням останніх до захоплення нашої землі. Чвари всередині еллінів , за словами Платона , є домашньою сваркою , яку не можна назвати війною. Війна - це ворожнеча еллінів з варварами , і навпаки. Найважливіша мета війни - здобуття рабів і полонених шляхом захоплення. Війну , говорив Платон , веде армія , яку складають добре підготовлені воїни. Платон згадував про необхідність додання геометрії до військових справ, бо й при розташуванні таборів , і при занятті місць, і при стягуванні або розтягуванні військ, і при всіх військових побудовах як під час самих боїв , так і під час походів, геометрія відігравала важливу роль. Сут ь військового мистецтва за Платоном - це геометричні та арифметичні викладення. Цим Платон зводив військове мистецтво лише до зовнішніх форм , навіть не намагаючись проникнути в його внутрішню сутність .

Арістотель намагався доводити той факт, що війни - це спосіб здобуття рабів, називаючи їх за природою своєю справедливими. Він писав, що полювати на тварин і на тих людей які від народження призначені для того щоб служити - це одне і те саме. Тому таку війну називав справедливою.

У стародавній Греції і зародилася військова історія. Спочатку греки лише описували військові події , без серйозних спроб узагальнити їх. Так, грецький історик Геродот , описуючи війну греків з персами , часто вірив чуткам і переказам , недостатньо критично підходив до фактів , внаслідок чого наведені ним цифри про чисельність військ виявилися неправильними.

Фукідід залишив нам історію Пелопоннеської війни з 431 по 411 рік до н.е. Він перший застосував критичний метод доісторичного дослідження . Він сам був учасником цієї війни , і тому його описи військових дій відрізняються більшою точністю. Але ми не зустрічаємо у нього критичного аналізу військової справи тієї епохи. Фукідіда цікавили передусім питання загальнополітичні . Він був прихильником афінської рабовласницької демократії і висловлював інтереси свого класу.

Розвиток організації армії, озброєння і способів ведення бою змушували греків аналізувати і узагальнювати ці явища . Зіткнення двох озброєних систем ( східних деспотій і грецьких полісів)та боротьба греків з персами викликали потребу обговорення питання про переваги та недоліки кожної з цих систем.

Найвидатнішим представником давньогрецької військово-теоретичної думки був Ксенофонт (народився в 430 році до н.е.). Ксенофонт як історик багато в чому поступався Фукідіду , але він був одним з перших грецьких військових теоретиків , які зробили спробу викласти основні питання військової справи свого часу. За своїми політичними поглядами Ксенофонт був ідеологом афінських і спартанських олігархів ; він вважав Спарту досконалою рабовласницькою державною системою.

У своїх роботах Ксенофонт намагався встановити різницю між стратегом і тактиком . На цю тему він писав: «Тактика ... лише незначна частина стратегії . Стратег повинен мати здатність готувати все, що потрібно для війни , добувати продовольство війську , повинен бути винахідливим , енергійним , турботливим , витривалим , спритним і шахраєм , марнотратним і хижим , щедрим і жадібним , обережним і відважним в нападі , і взагалі , щоб бути хорошим стратегом , треба володіти якостями як природними , так і набутими вченням . Також потрібно бути і вілим тактиком, різниця між військом побудованим і непобудованим велика : наприклад - каміння, цегла, колоди та черепиця, накидані на купу нічого не значать, та якщо їх розташувати правильно - знизу та зверху матеріали, що не мокнуть та не гниють - камінь і черепиця, а всередину колоди та цегла, то можна збудувати дуже цінну річ - дім. (Ксенофонт «Сократичні твори», 1935, ст 94).

Стратег , писав Ксенофонт , має дбати про те, щоб воїни мали продовольство і щоб була досягнута та мета, для здійснення якої військо вирушило в похід. Для успішного виконання поставлених цілей стратег повинен привернути до себе союзників і помічників , повинен вміти відшукати і вибрати кращих фахівців , вселяти підлеглим послух і покору, карати поганих і нагороджувати хороших , здобути любов підлеглих , бути дбайливим і працьовитим . Для перемоги над ворогами в бою стратег повинен ретельно зважувати все, що веде до поразки , і остерігатися цього . "Якщо побачить , що сили , що знаходяться в його розпорядженні , дають шанси на перемогу , він з усією енергією повинен битися ; але ще більше повинен остерігатися вступати в бій , якщо до нього не готовий " ( Ксенофонт , Сократичні твори , 1935 , стр . 94. ).

Таким чином, стверджуючи, що тактика - це лише незначна частина стратегії , Ксенофонт висловив правильний здогад про зв'язок стратегії і тактики. Під стратегією він розумів мистецтво ведення війни , а тактику зводив до мистецтва побудови бойового порядку . Ксенофонт говорив не про стратегію і тактику, а про функції стратега і тактика .

Значне місце в роботах Ксенофонта займають питання виховання і навчання бійця. Він вчив, що виховання і навчання повинні прищепити кожному воїну повагу до старших, витривалість, фізичну і моральну стійкість, одностайність , взаємну підтримку , хоробрість , знання військової справи, силу волі, дисципліну і покору , які особливо необхідні для армії.

«У дисципліні , на мою думку , криється порятунок армії : недостатність покори погубила багато військ» ( Ксенофонт «Відступ десяти тисяч. Військова бібліотека» , 1837 , стор 53 ...). Висока вимогливість і дисципліна, на його думку, повинні ґрунтуватися на постійній турботі про підлеглих.

Приділяв Ксенофонт увагу і питанням бойової підготовки військ. Значні досягнення в цьому відношенні були у найманців . Командир загону найманців зазвичай приймав до себе на службу лише добре фізично розвинених воїнів.

Ксенофонт вважав спартанську систему навчання воїнів зразковою. Особливо яскраво це висвітлено там , де він говорить про начальників і дисципліну. Для досягнення перемоги полководець , на думку Ксенофонта , повинен підбурювати у своїх підлеглих дух військового змагання. «Люди люблять більше за все те , що породжує змагання». Командир повинен своїм прикладом показувати , яким треба бути воїну , і зробити все , щоб його підрозділ був схожий на нього.

У своїх роботах Ксенофонт говорить про те , чому треба вчити військо : як вистроювати військо в бойовий порядок , організовувати похід , вдень чи вночі , на тіснинах чи на великих дорогах , на рівнинах чи в горах , як розставляти варту вночі чи вдень, вести військо на ворога чи наказувати відступати; вести їх в наступ на фортецю , підходити до стін чи стояти від них на відстані, як забезпечити прохід через ліс та річки.

3. Розвиток бойової техніки

Військові машини стали широко використовуватися з IV в . до н. е. . , але особливого розвитку вони набули в період еллінізму.

Спроби удосконалити стрілецьку справу призвели до появи гастерофета . Гастерофет являв собою тугий, що володів великою силою бою лук з ложем і механічним пристосуванням для натягування тятиви. Таке пристосування дозволяло натягнути тятиву гастерофета одній людині середньої сили. Кінець, що ковзає уздовж ложа повзуна упирався в землю. Потім на інший кінець ложа , що мав спеціальну скобу , стрілок навалювався всією вагою свого тіла , в силу чого ложе піддавалося вниз. При цьому просувався вниз і закріплений на ложі лук. Що ж до середини тятиви , то вона нерухомо утримувалася нерухомим верхнім кінцем повзуна і таким чином тугий лук був натягнутий . Особливий зачіп утримував тятиву в натягнутому положенні. Перед ним містилася стріла , яку спущена з зацепа тятива посилала вперед з великою силою. Гастерофет являв собою першу спробу механізації метальної зброї. Подальші пошуки у цьому напрямку привели до появи значно більш громіздких військових машин типу артилерії. Найголовнішими з цих машин були монанкомн , палінтон і евтітон .

Монанкомн ( латинська назва - онагр ) складався з дуже міцної горизонтальної рами , всередині якої був сильно натягнутий товстий жгут, звитий з волових жил або ж з жіночого чи кінського волосся. У цей жгут вставлявся міцний важіль , до вільного кінця якого підвішувалася праща з каменем . За допомогою особливих пристосувань важіль поступово відтягувався вниз , причому кручений джгут приходив в напружений стан . Потім при віддачі звільнений важіль миттєво випрямлявся , а камінь, що знаходився в пращі викидався з великою силою і летів по високій траєкторії на значну відстань.

Полінтон (лат. Назва - баліста ) також служив для метання каменів: він мав більш складний механізм , ніж монанкомн. Дві міцні вертикальні рами з натягнутими всередині їх товстими витими джгутами були розташовані по обидва боки бойового жолоба , що мав нахил в 45 °. У пучки кручених джгутів були вставлені міцні важелі , вільні кінці яких з'єднувалися міцною тятивою , що проходила вздовж бойового жолоба. Користуючись особливим пристосуванням , тятиву натягували , відгинаючи важелі і приводячи джгути в напружений стан . Потім , помістивши перед тятивою метальний камінь , робили постріл, спустивши тятиву. Джгути миттєво приймали первинне положення , випрямляли тятиву з великою силою і викидали камінь , який летів , слідуючи напрямку бойового жолоба. Таким чином , палінтон бив навісним вогнем.

Для стрільби з монанконов і палінтонов застосовувалися спеціально висічені камені кулястої форми , вони були різних калібрів і ваги , відповідно розмірам і силі тих метальних машин , для яких вони призначалися. У період еллінізму влаштовувалися цілі арсенали для зберігання таких каменів на випадок облоги міста. Подібний арсенал був виявлений розкопками на акрополі Пергама.

Евтітон (лат. Назва - катапульта ) служив для метання дротиків . Його механізм був близький до палінтону ; він також мав дві вертикальні рами з натягнутими всередині них джгутами , в які були вставлені важелі , з'єднані тятивою . Між цими рамами був жолоб , однак , він був розташований не похило , а горизонтально , в силу чого евтітон бив настильним вогнем , а не навісним .

4. Спарта та її армія

військовий спарта бойовий армія

Процес розладу родового ладу в грецьких племенах відбувався нерівномірно. Так , в Іонії класова структура утвердилася ще в VII столітті до н.е. , в Аркадії , Ахайї , Етолії і в інших полісах - значно пізніше. Поліси виглядали або як аристократичні громади , що управляли невеликими групами знатних землевласників , або як рабовласницькі демократичні республіки , в яких більшість вільних громадян в тій чи іншій формі брала участь в управлінні рідним містом. Найбільшим з таких аграрно - аристократичних полісів була Спарта .

В результаті численних воєн Спарта підпорядкувала собі населення Лаконії і сусідніх з нею областей Південного Пелопоннесу . Спартанці поділили між собою захоплені землі , перетворивши колишніх власників в залежних , прикріплених до землі ілотів . Ілоти були рабами , які належали всьому полісу . Вони жили і працювали на земельних ділянках спартпнців, віддаючи їм певну частину врожаю. Ремісники і торговці селищ , підпорядкованих спартанцям , називалися перійоюами ( що живуть навколо ), вони не були позбавлені особистої свободи , але виконували ряд важких повинностей і не мали політичних прав.

Повноправними громадянами у Спарті були лише члени « громади рівних» - спартанці . Являючи собою меншу частину і перебуваючи під постійною загрозою повстання пригноблених ілотів , спартанці перетворили свою громаду у військовий табір . Кожен спартанець з юності до кінця життя був воїном . Навіть у мирний час чоловіки входили до складу «Еномото» (товариств ) і були зобов'язані займатися фізичними вправами і полюванням. Члени «Еномото» навіть харчувалися разом , роблячи певні внески на організацію загального харчування.

Спарта була переважно аграрним полісом , в якому переважали примітивні форми рабства. Її відносна географічна ізольованість від інших грецьких полісів визначила соціально -економічну відсталість.

Політичний лад Спарти мав свої особливості . Полісом управляли два спадкових царя , обмежені у своїх діях радою старійшин - герусією , що складалася з 30 геронтів , включаючи двох царів. Найважливіші політичні питання після розгляду їх герусіями виносилися на затвердження народних зборів , яке не мало законодавчої влади , а просто підтверджувало або відкидало пропозицію герусії . З другої половини V століття до н.е. велику роль в управлінні стали грати п'ять ефорів . Ефори , зазвичай виражали інтереси реакційної олігархії , контролювали діяльність всіх органів управління поліса.

Незважаючи на те , що Спарта вважалася " громадою рівних" , в політичному відношенні вона представляла собою аристократичний лад , що виражався в пануванні небагатьох аристократичних родів . За своїм класовим характером це було рабовласницьква військова держава , вся сукупність суспільних відносин якої сприяла створенню невеликої, але боєздатної армії рабовласників.

Система спартанського виховання мала на меті виробити з кожного спартанця воїна. Головна увага спартанці звертали на розвиток фізичної сили , витривалості і сміливості. Фізична сила , безстрашність і спритність у Спарті цінувалися дуже високо. Менше уваги приділялося виробленню культурних навичок , хоча кожен спартанець повинен був уміти читати й писати.

Від воїна було потрібно безперечний послух старшим начальникам . Накази старших підлягали обов'язковому виконанню . Елементи військової дисципліни майбутньому воїнові прищеплювалися зі школи. Спартанець готовий був швидше загинути , ніж піти з бойового поста . Такої дисципліни не було у арміях східних деспотій . Велику роль у зміцненні військової дисципліни у спартанців відігравала громадська думка , проте застосовувалися й тілесні покарання. У своїх піснях спартанці прославляли хоробрих воїнів і засуджували боягузів.

Від 7 до 20 років спартанець проходив навчання , після чого ставав повноправним громадянином. Шкільне виховання було розраховано на те , щоб виробити презирство до розкоші , послух , витривалість , фізичну силу і сміливість. Підлітки виховувалися в суворих умовах : їх часто змушували голодувати , переносити позбавлення і нерідко карали. Більша частина часу відводилася вправам в бігу , боротьбі , метання списа і диска . Багато уваги приділялося військовим іграм .

Музика , спів , танці були також спрямовані на виховання якостей , необхідних воїнам. Войовнича музика повинна була порушувати мужність ; танці зображували окремі моменти бою .

Велика увага приділялася виробленню військової мови . Спартанці славилися своїм умінням говорити коротко і ясно. Від Лаконії пішли вирази " лаконізм " , " лаконічний " , тобто коротко і ясно , як говорили жителі Лаконії . "З ним або на ньому (aut in scuto, aut cum scuto)» , - говорила мати синові, даючи щит ( з ним - переможцем , на ньому - мертвим ) . Коли перський цар під Фермопілами зажадав від греків , щоб вони здали зброю і щити , йому відповіли: «Прийди і візьми».

Спартанські воїни навчалися ходити в ногу і робити найпростіші перестроювання. У них вже були елементи стройової підготовки , які набули подальшого розвитоку у римській армії. У спартанців тренування переважало над навчанням.

Для перевірки бойової готовності періодично влаштовувалися військові огляди . Той , хто на огляді був повніший за встановлену для воїна норму , той піддавався покаранню . Військові огляди закінчувалися змаганнями.

Всі спартанці вважалися військовозобов'язаними з 20 до 60 років і розподілялися за віковими та територіальним групам. Ефори звичайно зараховували в діючу армію молодші та середні віки (до 40 років). Всі зараховані до армії зобов'язані були бути на службу зі своїм озброєнням і продовольством; виняток становили царі і їх свита , які одержували утримання в поході за рахунок держави.

Озброєння спартанців було важким. Вони мали спис , короткий меч і захисне озброєння : круглий щит, прикріплений до шиї , шолом , який захищав голову , панцир на грудях і поножі на ногах. Вага захисного озброєння досягала 30 кг. Такий важко озброєний боєць називався гоплітом . Кожен гопліт мав слугу - ілота , який у поході ніс його захисне озброєння .

До складу спартанського війська включалися і легко озброєні бійці , що набиралися з жителів гірських місцевостей. Легко озброєні вояки мали легкого списа , дротик або лук зі стрілами. Захисного озброєння у них не було. Дротик метався на відстань 20-60 м , стріла вражала на відстані 100-200 м. Легко озброєні воїни зазвичай прикривали фланги бойового порядку .

Ядро спартанської армії становили гопліти , чисельність яких коливалася в межах 2 - 6 тисяч осіб. Легко озброєних було значно більше , в деяких боях їх налічувалося кілька десятків тисяч осіб.

Спартанська фаланга будувалася у вісім шеренг в глибину. Дистанція між шеренгами на ходу була 2, при атаці - 1 м , при відбитті атаки - 0,5 м. При чисельності в 8 тисяч осіб протяг фаланги по фронту досягав 1 км . Саме тому фаланга не могла пересуватися на велику відстань, щоб не руйнувати свій порядок, не могла діяти на пересіченій місцевості , не могла переслідувати ворога.

Фаланга - це бойовий порядок грецької армії . Діяла вона завжди як єдине ціле. Спартанці вважали тактично недоцільним ділити свою фалангу на більш дрібні частини. Начальник спостерігав за тим, щоб не порушувався порядок у фаланзі . Сильною стороною фаланги був її удар , атака короткій нозі . Вона була сильна у зімкнутому строю і в обороні . До бою при Левктрах ( 371 рік до н.е.) спартанська фаланга вважалася непереможною. Вразливим місцем її були фланги , особливо фланги першої шеренги , яка раніше інших наносила або відбивала удар. Воїни тримали щит у лівій руці , праве плече було відкритим , і його прикривав правофланговий сусід . Але першого правофлангового ніхто не прикривав . Тому тут ставили найбільш сильних і добре озброєних бійців. Внаслідок цього правий фланг фаланги був сильнішим лівого флангу.

Бойовий порядок не обмежувався тільки фалангою . Легко озброєні лучники і пращники з камінням забезпечували фалангу з фронту , зав'язували брі , а з початком наступу фаланги відходили на її фланги і в тил для їх страхування.

Атака носила фронтальний характер , і тактика була дуже простою . На полі бою мало місце навіть найелементарніше тактичне маневрування . При побудові бойового порядку враховувалося тільки співвідношення протягу фронту і глибини побудови фаланги. Результат бою вирішували такі якості воїнів , як мужність , стійкість , фізична сила , індивідуальна спритність і особливо згуртованість фаланги на основі військової дисципліни і бойової підготовки.

Для табору зазвичай вибирали пагорби , а якщо доводилося розбивати його на рівному місці , він був оточений ровом і валом. У таборі перебували лише спартанці і споруди, ілоти розташовувалися за його межами. Відповідальнісь за устрій і охорону табору лежала на начальнику обозу . Гімнастичні та військові вправи в таборі проводилися так само регулярно , як і в самій Спарті .

Верховне командування спартанської армією здійснював один з царів , при якому був добірний загін охоронців з 300 знатних юнаків. Цар знаходився зазвичай на правому фланзі бойового порядку . Його накази виконувалися точно і швидко.

Спартанці мали невелику за чисельністю армію , якісно відмінну від військ східного типу. Війська східних деспотій не мали єдиної системи комплектування , в них не було чіткої організаційної структури, подібності озброєння та спорядження , регулярного навчання , системи виховання воїнів , єдиних засад дисципліни , встановлених бойових порядків . Все це було в армії греків , хоча вона і мала форму міліції, а не постійної армії . Міліція - це армія , яка не перебуває у державі постійно, а збирається лише на час війни і після її закінчення розпускається. У мирний час воїни збиралися на короткі терміни для навчання .

Слабким місцем спартанської військової системи була повна відсутність технічних засобів боротьби. Вони не вміли зводити оборонні споруди. Вкрай слабким був спартанський флот. Під час греко -перської війни 480 року до н.е. Спарта могла виставити лише 10-15 кораблів.

Отже, спартанська система підготовки і виховання воїнів була найструктуризованішою та найорганізованішою в усій Греції. Спартанська армія була сильною та майже непереможною. Але як і у всіх системах, у цій військовій системі були свої недоліки, які спростовували непереможність спартанців.

5. Афінська держава та її армія

Афіни були найбільшим містом Аттіки - гірській області , розташованої в східній частині Середньої Греції. Жителі Аттики займалися землеробством , скотарством , рибальством , ремеслами і торгівлею.

Все населення Аттики поділялося на чотири філи ( племені) . Кожна філа мала три фратрії , в кожній фратрії було по тридцять пологів. Уже в період Троянської війни грецькі племена об'єднувалися в невеликі народності , які жили в містах , оточених мурами. Росла чисельність населення , збільшувалася кількість худоби , розширювалося землеробство , розвивалися ремесла. В умовах розділу родового ладу все це посилювало майнову нерівність , що сприяло загостренню племінних суперечок. Окремі народи вели безперервні війни для здобуття кращих земельних ділянок та військової здобичі , рабство військовополонених було вже визнаним інститутом .

Все більше і більше посилювалася майнова нерівність населення Аттіки, яка мала вплив на її суспільний устрій . Зростала роль знатних і багатих в управлінні громадськими справами . Рабство військовополонених доповнювалося борговим рабством одноплемінників і навіть родичів. Розвивалися торгівля і грошове господарство . Багатство стало вважатися вищим благом , а у зв'язку з цим виникла необхідність його охорони від замахів з боку незаможних.

У результаті тривалого процесу соціально-майнової диференціації і розподілу праці в Афінах утворилися три громадські групи вільних греків : група евпатрідів , або благородних , геоморів , або землеробів , і деміургів , або ремісників. Громадські посади тепер були доступні тільки для сімей евпатрідів. Колишній поділ афінян на роди і філи став витіснятися новим суспільним поділом праці між хліборобами і ремісниками . Структура рабовласницького суспільства все більше ускладнювалася.

Коли посада басилевса втратила своє значення , стали вибирати архонтів з середовища евпатрідів , що зміцнило владу благородних . Згодом один з дев'яти архонтів виконував обов'язки воєначальника ( архонт- полемарх ) .

Державі, що виникла потрібна була військова сила . Ця сила з'явилася у вигляді військових кораблів і вершників , яких повинні були споряджати за свій рахунок навкаріі - територіальні округи . Кожна філа була розділена на 12 навкарій . Навкарія споруджувала одну трієру , озброювала її і укомплектовувала екіпажем . Це був перший власне військовий флот , який налічував спочатку 48 однопалубних та 30- 50 веслових кораблів. Крім того , кожна навкарія виставляла двох споряджених вершників. Так зароджувалися афінський військовий флот і кіннота , в основу їх створення було покладено територіальний принцип.

Важливе місце в житті Афін займала боротьба між благородними , з одного боку , і землеробами та ремісниками , тобто простим народом , демосом - з іншого. Економічною основою влади благородних були родючі землі поблизу Афін. Деякі евпатріди займалися торгівлею і лихварством . Купівля і продаж землі , розвиток грошового обігу , виникнення лихварства і оренди привели до поневолення боржника та його родини.

За конституцією Солона в залежності від розміру доходу, отриманого від землі , всі громадяни (за винятком рабів) були розділені на чотири майнові групи ( цензи ) . " Таким чином - пише Енгельс - в конституцію введено зовсім новий елемент - приватна власність. Права і обов'язки громадян держави стали встановлюватися пропорційно величині їх земельної власності , і оскільки стали набувати впливу майнові класи, стали витіснятися старі кровно -родинні групи; родовий лад зазнав нової поразки " . Громадяни перших цензових груп могли бути обраними на державні посади , іншим же було надано пасивне виборче право - тільки вибирати , але не бути обраними.

Військову службу несли тільки вільні громадяни , рабам зброя не покладалося . Тому афінська армія і флот мали єдине класове обличчя.

Кожен юнак , досягнувши 18 років , протягом року проходив військове навчання в Афінах , потім на огляді отримував бойову зброю і давав присягу. На другий рік служби він включався до складу прикордонних загонів , де проходив польове навчання . Після цієї служби афінянин вважався до 60 років військовозобов'язаним . У разі війни народні збори встановлювало число людей , які підлягали призову . Це була міліційна система , проте в результаті численних малих і великих війн та системи підготовки в мирний час афінянин поступово перетворювався по суті в професійного воїна.

У 560 році до н.е. багатий представник знатного афінського роду Лісістрат за допомогою найнятого ним загону воїнів захопив в Афінах владу і встановив тиранію. У цілому Лісістрат продовжував політику Солона , спираючись головним чином на середніх землевласників. В період його правління був введений прибутковий податок ( десятина ) і організована особиста гвардія з найманців . Це були зародки постійної армії .

У 509 році до н.е., через 85 років після Солона, влада благородних була остаточно повалена . Разом з тим були скинуті останні залишки родового ладу. В основу нової державної організації було покладено територіальний принцип : « не народ піддавався поділу, а територія; жителі в політичному відношенні перетворювалися на просту приналежність території " ( Маркс) . Вся територія Аттіки була розділена на 100 ділянок (демів) . Кожні 10 ділянок становили плем'я (філу).

Афінська рабовласницька республіка тепер управлялася народними зборами і " радою п'ятисот ", в який кожне плем'я обирало 50 своїх представників . " Класовий антагонізм , на якому спочивали тепер громадські та політичні установи , був уже не антагонізм між аристократією і простим народом , а між рабами і вільними , між неповноправними жителями і громадянами " ( Маркс) .

У роки найбільшого розквіту рабовласницької республіки в ній налічувалося 90 тисяч вільних афінських громадян, 45 тисяч неповноправних ( іноземців та вільновідпущеників ) і 365 тисяч рабів. На кожного дорослого афінського громадянина припадало 18 рабів і більше двох осіб неповноправних . Замість того щоб по -старому жорстоким чином експлуатувати власних співгромадян , стали тепер експлуатувати переважно рабів і покупців неафінян.

На відміну від Спарти в Афінах раби були приватною власністю окремих громадян. Тут переважало індивідуальне рабовласництво . Праця рабів застосовувалася в сільському господарстві, ремесл , на будівництвах, у гірничій справі і на морських судах. У V - IV століттях до н.е. , тобто в період максимального розвитку рабовласництва , в Афінах зустрічалися ремісничі майстерні , в яких працювало по 20-30 і навіть 50 рабів. Відомий випадок володіння сотнею рабів.

Крім вільних і рабів, в Аттиці жили так звані метеки - уродженці інших грецьких полісів. Метеки не мали політичних прав , але були зобов'язані брати участь у захисті міста і платити великі податки.

Новий адміністративний поділ Аттіки ліг в основу організаційної структури афінської армії і флоту. Кожна філа повинна була виставити один таксис піхоти й одну філу вершників. Таксис ділився на лохи, десятки і півдесятка . Цей розподіл був адміністративним і не мав тактичного значення. Філа вибирала філарха , який командував вершниками філи; Таксіарха, який командував піхотою; стратега, який командував усією бойовою силою території філи. Крім того, кожна філа споряджала за свій рахунок 5 військових судів з екіпажем і головнокомандувачем всієї армії і флотом Афін, якому належали колегії з 10 стратегів . Виступивши в похід, стратеги командували військами по черзі.

Військові судна афінян в V столітті до н.е. поділялися на бойові, так звані «довгі кораблі», і транспортні судна, що призначалися для перевезень військ і військових матеріалів. В цей самий час афіняни почали будувати багатопалубні гребні суден за зразком суден Коринфа. Основним типом військового грецького корабля була Трипалубна трієра. Ніс трієри був оббитий міддю. Екіпаж трієри складався з 170 веслярів: у верхньому ряді перебувало 62, у двох нижніх по 54 веслярі. Всі вони гребли в такт, по команді начальника. Рухом корабля керував стерновий. Щоб при веслування один ряд веслярів не зачіпав за весла іншого ряду, отвори для весел в трієрах робилися дещо навскіс, але чим вище розташовувався ряд веслярів, тим важчі і довші були весла і тим важче було ними гребсти . Крім веслярів, на кораблях були ще матроси, що управляли вітрилами і десантні солдати - гопліти. Загальна чисельність екіпажу трієри доходила до 200 осіб. Командував кораблем трієрах, який обирався з числа багатих громадян, які споряджали корабель. В якості кермових, матросів і гоплітів служили афінські громадяни, але серед веслярів були метеки, а після поразки в 413 році до н.е. в Сицилії на «довгих кораблях» веслярами були раби.

Морська тактика афінян була дуже проста. У морському бою афіняни прагнули зайти з борту і ударом оббитого металом носа протаранити корабель противника. Іноді , збивши на ворожих кораблях весла і кермо , афіняни кидалися на абордаж , перекидали містки і починали рукопашний бій , прагнучи захопити вороже судно.

Поступово, тренуючи свої екіпажі у щорічних навчальних походах, що закінчувалися двосторонніми маневрами , афіняни досягли високої досконалості в техніці морських бойових дій. Протягом V століття до н.е афінський морський флот неодноразово завдавав поразки ворожим ескадрам, які перевищували його за чисельністю і справедливо заслужив славу кращого з флотів грецьких полісів. Основною базою афінських військово-морських сил в V- IV століттях до н.е. була чудово укріплена і добре обладнана гавань Пірей , поєднана з Афінами довгими стінами.

Другою складовою частиною афінських збройних сил була сухопутна армія , головну силу якої складали гопліти .

Озброєння афінського гопліта складалося з списа завдовжки в 2 м, короткого меча і захисного озброєння, яке було дещо легше спартанського. Легко озброєні, вони мали дротики і луки зі стрілами. Вершники були озброєні списами і мали легкі щити. Воїни повинні були за свій рахунок купувати озброєння і утримувати себе. Кожен гопліт мав одного слугу з рабів: слуги носили кинджали і топірці.

Бойовим порядком афінської піхоти, як і у спартанців, була фаланга; про неї вперше згадується в описі Саламінскої битви 592 року до н.е.. Сильною стороною афінської фаланги був удар короткій нозі; слабкою - нездатність діяти на пересіченій місцевості, вразливі фланги і тил. Побудовою та тактичними властивостями афінська фаланга була схожа на спартанськ, але відрізнялася, за словами Енгельса, шаленим натиском .

Починаючи з першої половини V століття до н.е., афіняни стали застосовувати облогові і метальні знаряддя.

При вихованні та навчанні афінських воїнів велика увага приділялася як фізичному, так і розумовому розвитку. Однаково вважали «кульгавим» (калікою) як і того, що не вміє читати, так і того, що не вміє плавати .

Афінські рабовласники добре розуміли, що успішно діяти на війні можуть тільки добре навчені воїни. Виховання і навчання воїнів в Афінах починалося з семирічного віку, коли дитину віддавали до школи, там його навчали читанню, письма та гімнастичним вправам. Діти до 16-річного віку займалися в школах боротьби (палестрах), де їх навчали п'ятиборству: бігу, стрибкам, метанню диска і списа, боротьбі, а також плаванню. Палестри щорічно влаштовували публічні змагання. У віці 16-20 років юнаки в обов'язковому порядку відвідували гімнасін, де тривала фізична підготовка з військовим ухилом.

У результаті такого виховання і фізичного розвитку афінські громадяни були сильними, рухливими і спритними бійцями. Краса, фігура та зовнішнє вираження сили і спритності повинні були відрізняти рабовласника від раба. Поряд з цим афіняни велику увагу приділяли тренуванню свого мислення.

У фізичному вихованні греків велике значення мали олімпійські ігри, вони проводилися регулярно раз на чотири роки. Олімпійські ігри стимулювали розвиток фізичного виховання греків.

Військова дисципліна у афінян підтримувалася почуттям громадянського обов'язку. На противагу спартанським командирам, які застосовували до воїнів тілесні покарання, афінські стратеги користувалися лише обмеженими правами. Після повернення з походу вони могли подавати на тих, хто провинилися скарги в народні збори, які й виносило той чи інший вирок.

Отже афінська армія була могутньою, але не суворою, на відміну від спаратнської. Увага розумовим здібностям приділялася більше, ніж у спартанському вихованні. Та разом ці дві армії складали непереможну силу, що ми може спостегірати протягом багатьох століть розквіту Грецької держави.

Список використаної літератури

1. Античная цивилизация / В. Д. Блаватский [и др.] ; отв. ред. В. Д. Блаватский ; АН СССР. Ин-т археологии. - М.: Наука, 1973. - 270 с.

2. Е.А. Разина "История военного искусства XXXI в до н.э. - VI в н.э."

Размещено на Allbest.ru