2.2 Завойовницькі походи норманів в Британію та Нормандію. Проблема Норманських королів в Ірландії

Не лише Іспанія, але й береги Бельгії, Голландії, Фрисландії та Шотландії час від часу відвідувались норманами, які їздили повсюди; крім того їх багато чисельні флоти плавали в Нормандію, частково в Англію, Ірландію та інші острови, для того, аби допомогти Скандинавам, які поселились там, а також для підтримання їх у володінні підкореними країнами. Боротьба завойовникив-норманів з туземними жителями продовжувалась з первинним успіхом протягом усього X століття. Багато Ірландських дрібних королів вели постійні війни один з одним і рідко воювали спільними зусиллями з норманами. Ці міжусобиці допомогли норманам укріпитися в завойованих країнах; іноді в союзі, іноді у війнах з Ірландцями вони продовжували володіти Дубліном, Втаерфордом, Ліммериком і Корком, як головними містами їх влади [35, 406].

І навпаки, ближчі наступники Альфреда йшли по слідам свого великого попередника, турбувалися про флот, всюди будували укріплення та фортеці і, закріпивши владу над Персією та малими королями Уельса, стали найсильнішими з усіх королів Англії. При такій могутності вони не без успіху вели постійну боротьбу з північними королями нортумберлендії,

Східної Англії та Ессекса. Для них вдалося поступово захопити одне за іншим володіння норманів, володарювання яких у Англії, здавалося, слабкішою все більше і більше. Причиною біли їх між усобиці та внутрішні розлади, до того ж вони надто далеко розповсюдились, розділяючись на невеликі загони під владою особливих вождів, які не завжди мирилися між собою; більше того, англійці вивчили та засвоїли військову тактику норманів, а нормани з-за довготривалого перебування у вишуканій країні поступово втратили войовничість при новому способі життя. Саме через це, при Едуарді І, сину та насліднику Альфреда, англійським королям підкорились Східна Англія та Ессекс з частиною мерегії, де мешкали нормани [23, 77].

Після Едуарда на престол Англії у 924 році сів його син, Ательстан, хоробрий володар. Він підкорив своїй владі Нортумберлендію і так успішно воював з королем Шотландським, Константаном, що примусив його просити миру та віддати в заручники свого сина. В Цей час в Дубліні царював король, якого північні саги називають Олафом Червоним. Цей Олаф уважно слідкував за альтестаном, що захоплював норманські держави в Англії, і аби забрати ї у нього, заключив союз зі своїм ятем, королем Шотландії Костянтином. Олаф переправився в Англії з флотом, який складався з 615 кораблів; його військо складалося з датчан, норвежців та жителів аркадських островів північних вікінгів, пізніше до них приєдналися усі англійські нормани. І звісно ж, з таким військом, Олаф переміг [8, 79].

А тепер варто трішки повернутись назад та згадати той час, коли Англія вперше відчула на собі гніт норманів. Це були 789-793 роки. Саме тоді Англія першою відчула на собі безжалісність та силу норманів. І якщо в кельтську Ірландію припливали в основному норвежці, то в германську Англію некликаними гостями були Дани. Але до цього час, тобто до 834 року, це були лише окремі уривки, але історія вікінгських походів після 834-835 років лишає яскравий відбиток, саме з цього моменту вони перетворюються у так звані "організовані міроприємства". В Англію та у Фрізію нормани з'являються все частіше і діють з більшим розмахом. Тепер це вже випадкові побіги: вторгнення на острові і на континенті проходить узгоджено, іноді навіть одночасно.

У 836-842 роках могутній датський флот випробовує свою силу жителів південно-західного узбережжя. Цього року їх досягнення виявилися досить незначними, і вже наступного року вони відправились в Кент і у Східну Англію. У 865 році "величезне військо язичників", яке нараховувало, за оцінкою П. Сойєра, 500-1000 чоловік [41, 4], припливло в Англію, аби почати широкий та планомірний наступ, їм вдалося завоювати королівство Дейра. Це був лише початок і, аби не вдаватися до правових описів подій, які супроводжують опис цього походу, перейдемо далі. Це був лише початок. У 869 році нормани рухалися у Східну Англію, де захопили в полон короля Едмунда. Вони по-звірськи вбили його, і це злодіяння надовго залишилося в пам'яті англів, і навіть у Скандинавії воно пройшло непоміченим. Едмунда оголосили святим. Його смерть до самого кінця "епохи вікінгів", ставили данам у вину [39, 99].

У 870 році Хальвдан з це одним консунтом і великою кількістю ярнів повели данів на Уесекс. Вони захопили важливе місто Федінг. Дани, хоча і перемогли більшість боїв, з заохоченням заключили пермир'я з Уессексом, в направили свої зусилля на Мерсію. Мерсія ж впала у 874 році, і військо данів розділилося. Хальвдан повернувся в Дейру і там воював з піутами та бриттами, а Гетрум і два інших конунга відправились у Східну Англію, в Кембридж. Гутрум тим часом двічі атакував Уессекс і обидва рази зазнав поразки. У перші тижні 878 р. він знову спробував і на цей раз йому вдалося захопити Уессекс. У 879 році Гутрум повертається у Східну Англію, аби провести черговий переділ англійських земель. Нортгемптон, Хантінгдон, Кембридж, Бедфорд, а також Норфолк, Суффолк, Ессекс і на деякий час навіть Лондон відійшли до норманів, і як раніше стали датськими північні англосаксонські королівства [41,6]. Ця досить велика область на сході Англії, що простягалася від Тіса до Темзи, була прообразом майбутнього Данило, свого роду Данією за морем, завойованою, заселеною та облаштованною данами на свій смак. Вона, вочевидь, відрізнялась від решти Англії законами, мовою, іменами людей, назвами міст, і не в останню чергу, соціальною організацією.

Після заключения договору вікінги на цілі 14 років залишили Уессекс у спокої. А вже пізніше і до кінця 980 року змучений від безкінечних війн Уессекс, розділена Мерсія, окуповані данами землі до півдня від Хам бера і, на кінець, вічне джерело смутку, Иорк нині увійшли у склад єдиного королівства. Це королівство не знало вікнгських набігів протягом тридцяти років, а коли після "випробувальних" набігів 980 pp. над Англією знову нависла загроза, дійові особи та сам зміст вже був іншим [15, 41].

Отже, тепер варто перейти до аналізу завойовницьких походів в Ірландії. Норвежці з часу першого набігу на Ламбей (795 р.) періодично грабували ірландські узбережжя і іноді заходили вглиб острова. Суттєво ситуація змінилась на початку 840 року, коли з Норвегії з'явився Тургейс. Всі свідчення, нажаль, вичерпані з легенд, складених християнськими істориками через кілька століть по тому; у цих розповідях Тургейс описується як людина, що наводила жах та відразу. Отже, він мав свій флот та приплив в Ірландію, аби лишитися там надовго. Оголосив себе правителем Ірландії. Джерела гнівно сповіщають, що деякі ірландці приєдналися до нього, полишивши християнську віру і разом з людьми Тора, відвідували язичницькі святилища[27,63].

Для норвежців наступили важкі часи, вони як і раніше грабували та вбивали. А оскільки в той час, як і в наступне тисячоліття, ніяк не можна було залишити Ірландію ірландцям, то наступив час для нового вторгнення. І тут за справу взялися дани. У 850 році датські кораблі увійшли в Карлінфорд Лок, а наступного року вигнали норвежців з Дубліна, захопивши багату здобич - скарби та жінок. У відповідь, 852 року, норвежці напали на датські кораблі в Карлінграфорді. Після жорстокої триденної битви дани перемогли. Однак наступного року, норвежці все ж повертаються у Ірландію з королівським флотом, яким керував Олав, син норвежського конунга. Можливо він належав до того ж роду, що й Тургей і його сім'я вважала фамільною справою завоювати Ірландію. Дани та норвежці визнали його владу. Ті дани, кого не влаштовувала подібна ситуація, повернулися у Англію, звідки і припливли в 850 році, а Олав залишився у Дубліні. Через деякий час він повернувся в Норвегію, залишивши замість себе в Ірландії свого брата Івара.

У 856-857 pp. Олав знову повертається у Дублін і править там до 971 року. Саме цього року він і помирає в битві, що відбувалася у Норвегії. Через певний час життя в Ірландії налагодилось. З Норвегії більше ніхто не припливав, погляд норманів в цей час був на Заході, в Ісландії. Король Лейнстера Кеарвалл, колишній союзник Івара, скористався моментом і в 902 році відбив Дублін у чужоземців. Хоча Кеарвалл незабаром помер, Ірландія наступні дванадцять років насолоджувалась відносним спокоєм [39,100]. Наступний період в історії Ірландії виявився у досить заплутаній та складній ситуації. Там, і ще в більшій мірі у вікінгських колоніях та поселеннях в Шотландії та на островах, практика вікінгських походів відходила в минуле з біллю та кров'ю. Але події, що там відбувалися, за виключенням ірландських, при всій своїй цікавості та різноманітності матеріалу, які подають нам північні саги, лежить на периферії вікінгської історії. Ірландія - інша справа. Нормани (дани та норвежці) побудували кілька великих торгівельних міст в південній частині острова - Дублін, Уексфорд, Уотерфорд, Корк, Лімерік, які стали центрами невеликих королівств. Місцеві правителі зберігали вірність традиціям старої вікінгської аристократії, головним досягненням яких були флот та дружина, та основними джерелами їх прибутків була торгівля, податки та військова здобич [12, 117].

Знайомство з новою вірою і шлюби з ірландцями мало вплинули на життя цих суспільств; поховальний інвентар, особливо зброя з усіма роз'ясненнями вказував на те, що життя там було безконечним. У 902 році ірландці, що захопили Дублін, святкували перемогу, але це була лише короткотривала перемога. У 914 році нормани повернулися, повернули собі Дублін, зайняли Лімерік та Уорерфорд, поклавши цим початок новій черзі воєн. Ці війни продовжувались з перервами ще ціле століття. Позицію вікінгів суттєво послабили їх постійні спроби розширити свою владу на північну Англію, доки нормандські вожді та їх дружини здобували славу на іншій стороні затоки, ірландські королі відвойовували втрачені землі. Без сумніву, з точки зору Гутфріда та його сина Олава та інших синів, які по черзі правили в Ірландії в період між поверненням внуків Івара Лімерікського та битвою при Клонтарфі, ці політичні розбіжності м Али зміст. Вони мріяли створити морську державу, яка б простягалася по обидві сторони Ірландського моря, або об'єднати під своєю владою всю Ірландію. Крім того, вони потребували військової здобичі та данини, аби потім щедро роздавати нагороди та подарунки дружинам. В діянні цих дрібних володарів помітні такий розмах та значність, що вони починають нагадувати напівлегендарних персонажів саг з давніх часів, в тому числі і тим, яким ні в якому ні в якому разі не варто вірити [41, 6].

Серед нащадків Вагнера немало є і людей, які розтрачували золото не задля корисних цілей. Але найсміливіші з них не змогли утвердитись в Англії. Олав, син Гутфріда, загинув в 941 р. Олав Кваран відмовився від усіляких спроб утримати Нортумбрію у 951 році, а під кінець свого довгого правління втратив Дублін та помер від голоду за християнським обрядом на острові Іона. Після цього серед норманів не знайшлося нікого, хто міг би протистояти Маелю Сеахліну Мору в центральних землях та Бріану Бору на півдні, де лише типове ірландське невміння домовитись завадило цим двом правителям вигнати вікінгів з острова раз і назавжди [21,214]. Але в Ірландії - країні священників та в верховних королів - традиційна роздрібненість збереглася і після Клонтарфа, що було вигідним для норманів.

Битва при Клонтарфі ввійшла в історію вікінгської епохи нарівні з Хаврсфвордом, Хворунгавагом, Свальдом та Спікластадіром. І подібно цим чотирьом боям, вона виявилась надто важливою. Творці легенд взялися за справу і незабаром звичайна війна через здобич, а по суті - за прибутки норманських море ходів та торгівців перетворилась у битву героїв. Військо ірландців зібралося в квітні 1014 року між Ліффі та Холкою в трьох кілометрах від побережжя Дублінської затоки [146, 39]. Його очолював король Бріан Бору зі своїм сином Мурхадом та внуком Горделльваком Маель Сеахлін, О'Нейл з півдня та Оспак з острова Мен. їх противниками були Сігурд, ярл Оркнейських островів та дублонські вікінги під командою Дувгалла, брата Сігтрюгга Шовкова борода. Брат йшов проти брата, родич проти родича, ірландці проти ірландців, вікінги проти вікінгів.

Бріана убив Бродір, поки той молився про перемогі в лісі, Мурхад загинув під кінець бою. Разом з ними загинуло 400 ірландців. Вікінгів та лейнстерців загинуло більше: їм ніде було прикритися від гніву переможців, крім як на кораблях або у вікінгському укріпленні біля Ліффі [10, 201].

Після цієї битви стало зрозумілим те, що Ірландія ніколи не буде належати норманам; однак скандинавів так і не вдалося витіснити з острова остаточно. Вони відігравали помітну роль в ірландській торгівлі, засновували міста; у них були власні конунги. І переживши військові невдачі 1052 p., вони все ще виступали як самостійні сили проти англійців у 1160-1170 pp.

Коротко підсумувавши усе вищесказане, варто зробити висновок, що де б не з'являлися вікінги, вони несли з собою жахливу розруху [41, 4]. Це цілком суб'єктивне трактування анналів, яке досить важко чимось підкріпити. В звичці, у всьому звинувачувати вікінгів досить глибоке коріння. Середньовічні історики, були схильними вбачати у набігах вікінгів причину загибелі монастирських будівель. Це питання в історії норманів є досить спірним, оскільки літописці, на чиїх землях спробували панувати вікінги, бачили усе по-своєму.

2.3 Південно-західний напрямок норманської експансії

Розглянути детально напади вікінгів, які сколихнули Європу протягом IX століття -- досить складне завдання, тому варто окремо розглянутим напрямки руху їх походів. Перш за все варто відмітити, що напрямків їх експансії було два, хоча багато інших дослідників їх розділюють на три та більше. Перший південно-західний напрямок нормандської експансії охоплює такі країни як: Франція, Іспанія, Італія варто також дещо сказати і про Ісландію, Фінляндію та Америку, оскільки вони також заслуговують на увагу.

Отож, Франція. До 842 року, відноситься перша письмова згадка про норвежців, які навідали французькі береги, їх поява запам'яталась надовго. Шістдесят сім кораблів, на яких пливли вестфольдці увійшли в гирло Луари. На прикладі цього походу, який надовго залишив жах серед франків, можна зрозуміти тактику вікінгів і деякі зовнішні обставини, які сприяли їх успіху. Аквітанія входила до складу королівства Карла Лисого, але войовничий граф Ламберт дуже хотів отримати нант собі. Джерела повідомляють, що саме він запропонував норманів і що французькі лоцмани провели кораблі. Був день 24 червня, день Івана Хрестителя, і багато людей зібралося у місті, аби повеселитись. Норвежці в свою чергу діяли досить жорстоко. Вони вбивали на вулицях та будинках, єпископа та інших священнослужителів убили в церкві. Цілий день тривала така розправа, а ввечері грабіжники захопили багато здобичі та полонених, та попливли на кораблях вниз по річці. [12, 83]

Наступним кроком вікінгів був 845 рік. Тут їх тактика та стратегія також їх не підвели. Гамбург був повалений за повелінням конунга. Жорстокий похід Рагнара вверх по р. Сени на Париж і безпомічність Карла Лисого породили третє, цілком прискорене нововведення. Рагнар Увійшов в гирло Сени в березні, і рушив на Париж. Карл зібрав військо і, розділивши його на дві частини, наказав охороняти береги річки. Будь-який вікінг знав, як діяти у таких випадках. Рагнар атакував менший підрозділ, побив усіх та 111 захопив у полон. Потім він повісив їх на острові посеред Сени. Переможене та зморене військо Карла не могло утримувати оборону. Вже 28 березня, Рангар розгромив Париж з тією ж нелюдською жорстокістю. Якщо хронологічно вести розповідь про південне західний напрямок експансії вікінгів, то тут доречним було б згадати і про те, що в ті ж роки вікінги вперше зустрілися з іспанськими маврами [17, 131].

Почалося усе з того, що флот, який нараховував зва даними деяких джерел, 150 кораблів, увійшов в гирло Гаронни ы піднявся по ній до Тулузи, грабуючи та розорюючи всі поселення, які попадались на шляху. В країні тоді почалася чергова міжусобиця - на цей раз противником Карла став молодий Попін, який вбачав себе королем Аквітанії. Можливо метою походу була підтримка Попіна. До речі, його резиденцію - Тулузу - вікінги не зачепили, а повернулися по річці назад. Наступним їх кроком було побережжя Астурії та півночі Іспанії. Там їх зустрів рішучий опір їх розбили на суші і вони обігнувши мис Філістере рушили на південь до Лісабона. Дві неділі вікінги грабували та вбивали в місті та околицях, потім грабували та вбивали в місті та околицях, потім рушили в сторону Гвадалквівіра і піднялися вверх по річці і атакували Севілью. Через 7 днів місто було захоплене, крім цитаделі.

Пізніше їх сусіди, франки, перш ніж встигли опам'ятатись, були знову оточені вікінгами. Вони рушили всередину країни та розграбували Арль, Нім та Валенсію. Однак військовий успіх їм зрадив, і вони програвши битву франкам направились на схід. Про подальші їх пересування відомо мало, але у всякому разі вони встигли пограбувати Пізу, перш ніж піти далі на південь. Пізніше хитрощами вдалося захопити Рим( як вони гадали), але святкуючи свою перемогу, вони дізналися, що це зовсім не Рим, а Луна. Після цього нормани спалили місто та вбили усіх чоловіків, що там були, жінок усіх забрали з собою [8, 227].

Нерозвіданий океан на захід від Норвегії та Британських островів ніби кликав виклик вікінгам Скандинавії, шукачам нових земель, жадібним до багатства та слави. Вони прийняли цей виклик тільки-но навчились будувати кораблі, які були придатні до плавання в океані. Головною рушійною силою, яка примушувала норманів просуватися на захід, заселяти дрібні острови Атлантики, потім Ісландію та Ревландію і, на кінець, намагатися засновувати поселення на Американському континенті, була нестача земель та пасовищ. При цьому Ісландія, яка стала другою батьківщиною для багатьох норвезьких поселенців єдина з усіх норманських колоній успішно проіснувала довгий час, і тому заслуговує на увагу [9, 123].

Заселення та відкриття Ісландії, почалося у 860-870-х pp.. Кліматичні умови Ісландії вражали своєю постійністю. Як і в Норвегії основою господарства тут було вівчарство. Крім того, будь-який вікінг міг отримати невеликий додатковий прибуток від морського розбою чи торгівлі. Нормани, які прийшли на Фарерські острови отримали всі необхідні свідчення про ці землі на Оркнейських та Шотландських островах і в Ірландії від Фарерських островів до Ісландії було рукою подати, і цілком дивним є те, чому перші кораблі скандинавів підійшли до цього острова лише близько 860 року. Можливо увагу вікінгів відволікли набіги на узбережжя Західної Європи, але не виключним є те, що перші плавання до берегів Ісландії закінчились невдачею, або свідчення про це до нас просто не дійшли [28,93].

Відомо, що нормандське відкриття Ісландії, відображене у писемних джерелах, пов'язане з іменами трьох людей: шведа Гердара і норвежського вікінга Наддода та норвежця Флокі з Рочаланда. З наступного десятиліття відраховується „вік заселення" Ісландії. Колонізація острова продовжується, і на південному сході і далі до заходу, на полях Сіди, нормани зустріли папар-ірландських монахів. Більше на острові не знайшлося нікого, так що воювати було нізким.

Та нізащо -- хіба що битися з самою землею за право вижити. Приблизно до 903 року всі землі Ісландії, придатні для життя, виявились зайнятими основну частину населення складали вихідці південно-західних областей Норвегії, з батьківщини вікінгів. Норвежці принесли в Ісландію свою мову, закони, релігію та життєвий досвід. Деякі з першопоселоенців були християнами, і до того побувавши у західних заморських колоніях, були християнами до того ж досить набожними, що дало можливість їх нащадкам, тим що прийняли християнство, розповідати про своїх предків в навчанні історії.

Спроба затвердити на острові єдині правові норми співпала з закінченням „віку заселення" історія Ісландії хронологічно лежить, по великій мірі за рамками „епохи вікінгів" і тому варто обмежитися коротким її оглядом. Однак не малу славу в очах пращурів ісландців приніс і інший епізод з їх історії. Адже саме голандські моряки пересікали Атлантичний океан, заснували населення Гренландія і в кінці-кінців висадилися на східних берегах Північної Америки. З усіх морських походів „епохи вікінгів" ці плавання більше за все дивують нашу уяву [41, 4].

Історія океанських плавань Норманів починається 982 року, коли Ейрік Рижий, що народився в Норвегії, вигнаний з Ісландії переїхав на захід острова, але і там його оголосили поза законом. Оскільки він не міг лишатися в Ісландії та не міг повернутися в Норвегію він вирішив пливти на захід, аби розшукати та дослідити нову землю. Ейрік вийшов у море і досяг узбережжя Гренландії. Пусті кам'янисті острови, миси, озера та ріки - і найважливіше - зелені схили з густою травою, все це Ейрік оголосив своїм. Саме він назвав острів Гренландією, тобто зеленою землею.

Загальні інститути в Гренландії були організовані за ісландським зразком: народна республіка зі своїм національним тунгом та зводом законів. У 1261 році Ірландія втратила свою незалежність і вона стала норвезькою колонією - одним з найвіддаленіших норвезьких володінь. Але варто повернутися трішки назад і наголосити на тому, що у 1000 році скандинави не втратили жаги до освоєння до дослідження нових земель [23, 111].

Перший корабель, що доставив європейців до берегів Північної Америки, потрапив туди випадково. Корабель збився з курсу під час урагану і неочікувано виявився біля незнайомих берегів; хоча швидше за все, скандинави епохи вікінгів володіли деякими географічними даними, які вказували на можливість існування цих земель. Корабель, що приплив до цієї країни, належав ісландцю Бьярні. Хоча „Сага про Ейріка Рижого" навпаки, жодним словом не згадує про Бьярні. Славу про відкриття нових земель Сага приписує його старшому синові, Леству. В цій розповіді говориться про те, що Леств першим висадився на берегах Нового Світу і першим зі скандинавів поселився у виноградній країні [15, 43]. Туземці Північної Америки Саги називають скрелінгами. Поселенці відразу віднеслися до туземців не дружелюбно, і все закінчилося відкритою ворожістю. Ця ворожість між скролінгами та норманами, звела на нівець успіхи скандинавців мореходців. Закріпитися у Виноградній країні (Вінланді) їм не вдалося. Нормани не мали особливої військової преваги, а їх рідні землі залишилися надто далеко.

Немає причин сумніватися у тому, що нормани дійсно досягли Північноамериканського континенту, але питання про те, як далеко на південь вздовж узбережжя пройшли їх кораблі, до цих пір не вирішене.

Навіть в середині XIV століття, море ходці продовжували плавати до берегів Нового Світу. А про те, що було далі, джерела замовчують.

На цьому історія скандинавів завершується, але варто згадати про нормандських поселенців у Гренландії. Одні дослідники вважають, що вони вимерли, оскільки з часом вони стали фізично неповноцінними. Інші вважають, що причиною загибелі скандинавських поселенців стала чума, але детальних доказів теж немає. Можливо вони просто пішли з Гренландії.

При сучасному рівні знань багатьох дослідників про історію Гренландії розумніше за все було б гадати, що гренландські колонії вимерли не за однієї якоїсь причини, а в міру цілого комплексу обставин. Головною з них була віддаленість та ізоляція Гренландії від Європи, занепад торгівлі, похолодання і плюс найголовніше - розселення в Гренландії ескімосів. Причин більш ніж достатньо, але найголовнішим лишається те, що такий могутній з однієї сторони, та такій „кровожерливий" з іншої, народ - зник безслідно, лишивши після себе багато цікавого та жахливого разом [39, 307].

Поселення, засновані та завойовані норманами держав у Франції, Англії, Ірландії, до сих пір визнавалися наслідками подорожей вікінгів по морям та їх війн з приморськими країнами. Такі населення скандинавів у південних країнах були початком нових державних переворотів та потрясінь, які мали рішучий вплив на долі багатьох держав протягом довгого часу.

На початку XI століття, різноманітні області південної Італії, ще визнавали владу грецьких імператорів. Сицилія знаходилась під владою сарацин [13, 9], які підкорили цей важливий острів у IX столітті і звідти погрожували Італії, де також завойовували багато міст. Рівновага слабкості переважала у всіх державах і здавалося ніякий переворот не загрожував Італії, і найменш за все чекали його з тієї сторони, де буря вже збиралась.

Норманські завойовники, яких Мелух приваблював надією на завоювання грецьких областей в Італії, прийшли на другий рік, брали участь у багатьох перемогах над греками, збагатились здобиччю. Звістка про це населення, про родючість країни і її чудовий клімат привабила туди нові юрби норманів. Марно імператор посилав військо за військом в Італію. У цій країні нормани воскресили подвичі Ганнібала, виявляючи чудеса хоробрості отримували блискучі перемоги розбиваючи грецьке військо одне за іншим. Вони захопили та укріпили Мельфі, примусили здатися місто Трою, Венозу, Отранто, Ас колі, Лавелло, Трані, Ачеренцу, Чівітеллу, Канни і інші міста, їм дісталася вся Апулія; після її завоювання вони розділили країну між собою. Нечуване щастя таких хоробрих шукачів пригод приголомшило всю Італію. Папа Лев IX, закликав римського імператора та короля Німеччини Генріха III, на допомогу, „жахливих норманів" [12, 301]. Папа закликав на допомогу не одного західного імператора. І тоді війська зібрані звідки тільки можна було, були готові покласти кінець завоюванням та насиллю чужоземного народу. Нормани, в свою чергу, дізнавшись про силу імператорського війська, послали до нього послів, пропонуючи служити йому, визнати його їх государем. Але папа покладаючись на свою силу, наказав їм іти туди, звідки вони прийшли. І нормани вирішили померти з славою, хоча так не сталося.

У норманів було не більше 3000 кінниці і ще менше піхоти, хоча усі були відібрані люди: молоді, хоробрі, досвідчені у війнах.

18 червня 1053 р. вони напали на з'єднане німецько-італійське військо при Чівітеллі та розбили його цілком. Нормани взяли в полон самого папу, а потім цілували йому ноги, та просили прощення своїх гріхів. За це папа і благословив їх. Нормани просили папу заключити з ними союз. Нормани ставши володарями Апулії і затверджені папою у володінні майбутніх завоювань, взяли міста: Каріаті, Росано, Герачі, Орію та Козенцу [2, 14].

Після завоювань Сицилії, Апулії та Канабрії - країн, які в давнину називалися Великою Грецією. Нормани повернули зброю на ланебардських князів, Капую та Салерно, оволоділи Гасту, Неаполь та Амальфі, взяли давнє значне місто Беневенто. Підкорення цих та ще ряду таких міст привело ломбардські герцогства під владу норманів.

Оглядом завоювань таких країн як Франція, Іспанія, Італія, Ісландія, Гренландія та Північна Америка і закінчується розповідь про один з напрямків норманської експансії. Але на цьому нормани не зупиняли. Оскільки, як вдало говорить приказка „одна справа підштовхує на іншу". Тому тепер необхідно зробити короткий огляд наступного південно-східного напрямку експансії вікінгів.

2.4 Південно-східний напрямок норманської експансії

Рішучим факторм в історії Скандинавії довікінгський період та й в «епоху вікінгів» було те, що главенство конунгської династії Центральної Швеції, хоча і не відображене в достатній мірі В писемних джерелах, встановилося досить рано. Вже у VIII столітті в Уплльонді та прилеглих до неї північних, і особливо південних територій існувало єдине, сильне та багате королівство, яке в міру свого місцезнаходження могло стати центром колоніальної та торгівельної експансії за море. У даному випадку найприроднішим напрямком цієї експансії був схід, та південний схід: для початку Готланд та Прибалтика - від Гданської затоки до північного закінчення Фінської затоки; а після знайомства з багатими землями -- далі, до руських річок, Чорного та Каспійського моря і у Візантію.

Конкретну дату появи шведів у східній Прибалтиці визначити досить важко, але, без сумніву, вона відноситься до довікінгської епохи. Деякі джерела згадують про шведів інших північних конунгів, які ходили війною в ті краї, частково в Естландію. Як помічалося в попередніх розділах, Сноррі, розповідаючи про напівлегендарного Івара Широкі Обійми, приписує йому не менше владу над Швецією, Данією та Нортумбрією, але і завоювання майже всієї Німеччини і деякі Східної Держави, включаючи в себе східну Прибалтику і руські землі в районі Ладоги [32, 117]. Багато документів та археологічних знахідок вказують на те, що скандинавський вплив у литовських, словенських землях східної Прибалтики мав місце, хоча навряд чи він був настільки сильним. Ці зв'язки приносили шведам чималу користь. Активність шведів у Прибалтиці заслуговує уваги й сама по собі, але тема моєї роботи вимагає більше свідчить про походи норманів на Русь та Прибалтику, про що йтиметься далі.

Доречним було б почати з уривку „Повісті временних літ" про „" призначення варягів" (оскільки нам відомо що вікінгів на Русі називали варягами): „ Варяги з-за моря здіймали данину з чуді, і зі словен, і з мері, і з в'ятичів по срібній монеті". [23, 99] Цей уривок датується 859 роком. Тай досить цікава легенда про Рюрика, Синуса та Трувера виглядає по різному і різних редакціях літопису, хоча всі її варіанти, були детально вивчені дослідниками. Однак, крім цих згадок, навіяних навколо цієї історії фольклористами, філологами істориками та шовіністами і не дивлячись на те, що в „Повісті..." помітна велика кількість помилок і неточностей, факт лишається фактом: традиція пов'язує заснування Новгорода та Києва з іменами людей скандинавського походження - тими, кого називали варягами, або русами [37, 203]. Про те, що скандинави були на Русі ще до Рюрика, підтверджується свідчення джерел та археологічних знахідок. Найбільш ранні археологічні знахідки шведської присутності знайдені біля південної місцевості Ладозького озера.

Місто, відоме за скандинавськими джерелами як Алдейгьюборг, за звичаєм розміщалося не біля самого берега, а в десяти з лишнім кілометра вверх за течією Валхова, там, де тепер розміщене старовинне містечко Стара Ладога. Алдейгьюборг, що займав площу 2,5 квадратного кілометра, було захищене земельним валом. Ще до появи шведів на місці міста існувало фінське чи ( що найменш ймовірно) слов'янське поселення. Його мешканці прийняли чужоземців цілком дружньо, тому що їм було цілком вигідно мати за сусідів воїнів та торговців. Археологічні знахідки вказують на те, що шведи жили в Алдейгьюборзі з початку IX до початку XI століття. однак розквіт цього міста припадає на X століття. Розкопки свідчать про те, що шведи, як наслідок, повністю асимілювалися з фінами та слов'янами, серед яких довго проживали [31, 79]. Найяскравішою „вікінгською" знахідкою є дерев'яний залишок, можливо, частини лука - на якому рунами вирізьблені аллітераціонні рядки, що являють собою прекрасний приклад високої скальдичної поезії. Це залишок датується IX століттям.

В останні десятиліття IX ст., шведи та руси відігравали важливу роль в житті Русі. Вони вели торгівлю з Хазарським та Булгарським каганатами, з арабами на південь від Каспію і перепливали каспійське море в районі Ітіля, аби потім на верблюдах вести свій товар через пустелю в Багдад. Але на Дніпрі скандинави займалися не лише торгівлею. У них було власне місто-держава - Новгород. Вони міцно закріпились в Гнездово-Смоленську та Чернігові, і захопивши владу в Києві, могли сміливо диктувати свою волю місцевим слов'янським племенам [39, 278]. Арабські та візантійські джерела наступного століття повідомляють велику кількість подробиць про русів, „яких по-іншому називають норманами".

Ібн-Русте (перша половина X ст.) розповідає, що руси живуть на великому острові посеред озера. Острів цей вкритий болотами та густими лісами та й клімат тут нездоровий. Зазвичай, вони займаються тим, що ловлять людей та продають їх у рабство, і таке інше. Судячи з цього, Ібн-Русте мав на увазі русів з Новгорода. Подальші свідчення відносно русів нам відомі від візантійського імператора Константина Багрянородного у своєму тракті „Про управління імперією". Він розповідає, як кораблі йшли з Руської Півночі по Дніпру до острова Березань в Чорне море і звідти - в столицю імперії. Кораблі з Далекої Русі, відправились в шлях з Новгорода, де править князь Святослав, син князя Ігора [8, 255].

Є і інші дані щодо військових походів русів, бо вони, за своїм звичаєм, при першому вдалому випадку змінювали мирну професію торговця на прибуткове ремесло грабіжника. Аль-Масуді розповідає про напад вікінгів на тих князів які правили на Русі у певний період, але про Ярослава, який прийшов до влади після смерті Володимира, йдеться найбільше. Він зіграв в історії Русі ще більш помітну роль. З усіх київських князів „епохи вікінгів" він, напевне, краще за всіх відомий скандинавістам. Як і Володимир, він був людиною діяльною, розумною та далекоглядною. Він також відчував свій зв'язок з північчю. Ярослав одружився на дочці Олава Скьотконунга, приймав у себе, та підтримував норвежського конунга Олава, сина Гарольда, а після поразки Олава поблизу Стікластадіра дав притулок його зведеному брату Хараоьду -- майбутньому конунгу Гаральду Суворому. Гаральд брав участь у військових походах Ярослава. Пізніше він узяв за дружину дочку князя Єлизавету [9, 74].

Однак, про історію та вклад Ярослава нам без того відомо дуже багато. А про внесок норманів, який не обмежується створенням київського князівства, не дуже. Скандинавам можна поставити в заслугу заснування торгових міст, які продовжували жити та процвітати завдяки їх зусиллям. Найбільші та найвпливовіші з цих міст -- Новгород, Білоозеро, Ізборськ, Полоцьк Ростов, Смоленськ, Чернігів - зіграли вирішальну роль у становленні слов'янської державності на території від Ладозького озера до Чорного моря. Формування руської держави проходило поступово, цілком важким шляхом, але не єдиною задіяною при цьому силою.

Питання про те, з якого моменту з якого періоду історія Київського князівства вже не варто розглядати в рамках історії вікінгів, залишається відкритим. За деякими оцінками кордон проходить по IX ст. ; ще більш суворі критики твердять, що ніякого тісного зв'язку Русі з Скандинавією не було спочатку. Простий дослідник з легкістю помітить, що більшість скандинавських істориків, твердо стоять та підтримують „норманську" теорію, в той час як російські та українські історики не зовсім мають бажання у це вірити. Вони тлумачать це тими факторами, що в законах, зазвичай, соціальних установах та формах грошового обміну Київського князівства, так як і у мові, мистецтві, віруванні та переказах, скандинавські історики навряд чи знайдуть якісь докази цього, а всі свідчення арабських та візантійських джерел можна співвіднести зі „скандинавськими „ норманами, і лише з ними. До заснування руської держави східнослов'янські народи та Візантія, мають куди більше відношення, ніж нормани, хоча при цьому не варто повністю знімати з рахунку арабський та тюркський вплив[32,173].

Так чи інакше, деякий розрив відбувся в часи Володимира. Навернення у православну віру, притому що шведи лишалися язичниками, і прийняття в якості офіційної „слов'янської мови" співпали за часом з різким зменшенням імпорту арабського срібла в Скандинавію. Деякий спад політичний і в часи Святослава і його поєднують з призупиненням волоської торгівлі, яке слідувало за нападом Святослава на Булгарський каганат, але викликаний також нестачею срібла в арабських країнах [39, 279]/

Ще один аспект русько-шведських зв'язків заслуговує на увагу. Багато чисельні рунічні нариси, що розповідають про подорожі і загибель синів шведської землі на сході. Але, напевне, най вражаючою з рунічних написів, які відносяться до подорожей шведів на схід, знаходиться у місті, якого вікінги ніколи не турбували. У Венеції, при вході в арсенал стоять чотири сторожі-леви. Дві з цих скульптур були приведені в кінці XVII ст. з Пірейської пристані, в околиці Афін. Найбільша статуя 365 м, висотою, висічена з білого мармуру. Могутній звір, створений грецькими художниками, сидить суворий та насторожений, а на його спині видніються напівстерті руни, висічені шведськими воїнами у другій половині XI ст. висікли надпис недостатньо глибоко: прочитати його неможливо. Але жаль, адже стільки цікавого ми б дізналися... [8, 236].

„Епоха вікінгів" на Русі мала свої певні причини зникнення. Підсумувавши все вище сказане, варто наголосити на тому, що коли з введенням християнства походи вікінгів закінчилися та внутрішні проблеми Скандинавії зайняли увагу попередніх морських розбоїв, закінчились і походи на Русь і допомога для русичів більш не була потрібною, скандинави які поселилися на Русі помалу злилися з слов'янами або загубилися в їх багато народності. З часом перевага варязького плем'я закінчилась взагалі, тому що варяги були досить мало чисельними в порівнянні з преважною кількістю туземців. Слов'янська мораль та мова переважили і весь державний устрій зайняв незалежного напрямку. Цьому сприяли особливо дві обставини, які знову поглинули Русь в стан розладу, з якого, завдяки своїй мужності, витягали її перші государі: 1) розподіл Русі Володимиром Святим та його Наслідниками, через міжусобні війни та 2) підкорення Русі монголами (1238 рік), які згубили усе, навіть і початки утворення, протягом 250 років, коли Русь знаходилась над монгольським ігом.

Розділ 3 Аналіз військової тактики норманів у ІХ-ХІ століттях

3.1 Особливі риси військової організації в „епоху вікінгів"

Вікінги займалися переважно набігами і трофеї та грабунок цікавили їх набагато більше, ніж те, які б не були територіальні завоювання. З іншої сторони, вони були надзвичайно войовничим народом, і хоча у бій вони не йшли, перш ніж не обмірковували усіх кроків - а при нерівних силах всіляко намагалися розумно уникнути сутички. Але у більшості випадків вони не проти були вступити у добрячу бійку [12, 473].

На відміну від народів Західної Європи, вікінги, будучи мистецькими воїнами, з самого початку відрізнялися більш високою дисципліною, яка базувалася на відданості прямому начальнику - вождю. Озброєння, як правило списами, мечами та сокирами(хоча іноді вони мали при собі лук і стріли), воювали вони у пішому строї. Доспіхи їх складалися з шолома, круглого щита та шкіряної куртки. Пізніше багато з них, почали користуватися також короткою кольчугою. По мірі того, як опір противників ставав сильнішим та активнішим, окремі дружини вікінгів по 100-200 чоловік стали об'єднуватися у досить багато чисельні армії. Військо, що оточило у 885-886 роках Париж, нараховувало майже ЗО тисяч чоловік.

Воюючи з західно-європейцями, вікінги помітили, що проти загонів, з якими їм спочатку доводилось мати справу - багато чисельними, але слабко озброєними, ненавченими та погано виконуючих накази - ефективнішою за всіх була оборонно-наступаюча тактика. А вилому, краще спрацьовувала і проти нового класу противників - професійна кавалерія, яка виникла у відповідь на загрозу з півночі.

Європейці незабаром вияснили, що професійна кавалерія не спирається на систему фортифікаційних споруд, у змозі відбити набіги скандинавів. Ударна сила важкої кавалерії була більшою, і вона могла воювати з вікінгами на рівні, або навіть з тактичною перевагою, якщо на стороні противника не було досить значної чисельної переваги. Якщо вікінги виявлялися сильнішими, тоді мобільні кавалерійські сили діяли під прикриттям укріплених замків - наздоганяли піші колони противника та затівали часті сутички, підриваючи таким чином ударну силу тих, хто вторгався. Крім того кавалерійські війська могли швидко об'днатися з ціллю нав'язати вікінгам бій [3, 6].

В результаті цього, скандинави стали вдаватися до наступних контр дій. По-перше, висаджуючись на морському узбережжі, або на березі річки, вони в першу чергу, захоплювали усіх коней, що були у межах досяжності для того, аби стримати можливість з максимальною оперативністю переміщати якомога більшу кількість своїх воїнів. Спершу вони використовували коней виключно як засіб пересування. Однак пізніше -- як наслідок підвищення ударної сили європейської кавалерії, вікінги стали організовувати на узбережжях бази, і розвивати власну кавалерію. Тим не менше, головну ударну силу військо скандинавів до самого кінця епохи складала піхота.

Аби розгромити ворогів у себе на батьківщині, або в далеких походах, вожді вікінгів досить часто пускали у бій особливі загони воїнів, які були досить жорстокими, їх називали - „берсеркерами", тобто „ведмежі куртки". Очевидно, тому що вони шили одяг з ведмежих шкір [18 ,93].

Поклоняючись богу Одіну(богу воїнів), берсеркери слідували його заповідям, зневажаючи навіть найсвятішим - кровними зв'язками, - кидались у бій як скаженні, ймовірно, перебуваючи під впливом самогіпнозу, галюциногенних грибів або інших наркотичних засобів. Саги сповіщають, що вони кричали та стрибали, іноді зриваючи з себе одяг, абсолютно не відчували болю. За словами історика XIII ст., „подібно собакам чи вовкам, вони гризли власні щити; вони були сильні як ведмеді чи вепри; вони кидали ворогів на землю, їх не брали ні залізо ні вогонь".

Без сумніву, багато легенд, що розповідають про берсеркерів є надто перебільшеними, - але свідчення сучасників та й літературні твори у багато чому підтверджують особливості їх поведінки. Згідно писемним джерелам, що заслуговують на увагу, берсеркери були незамінні як на полях бою, так і в якості особистих охоронців вождя, однак їх непередбачена поведінка, складала загрозу. Деякі саги описують їх як постійних забіяк, над якими герої давнього епосу, в кінці-кінців отримують перемогу.

Багато хроністів та письменників християнського Заходу зображають вікінгів безжалісними людьми, які у своїй жадобі до здобичі та пригод вбивали та руйнували з варварською жорстокістю. Абон у своїй поемі про захоплення Парижа скандинавами у 885-886 роках описує „диких звірів", які „вбивали малюків, дітей, старих, батьків, синів та матерів...вони знищують, грабують палять, спустошують" [22, 130].

Подібні описи є звичайними для тогочасних розповідей про жорстокість вікінгів. І й явні перебільшення не викликають подиву, оскільки автори, як правило, були церковнослужителями, а від головних жертв вікінгів навряд чи варто було чекати урівноваженого погляду на своїх катів. [40, 71].

Письменники того часу дуже рідко бралися за оцінку чисельності людей, які брали участь у нападах вікінгів. Ангносаксонська хроніка жодного разу не повідомляє про кількість учасників набігу, а джерела на континенті роблять це досить рідко. Час від часу повідомляється про кількість загиблих в бою, але на розмір скандинавських банд частіше за все вказує кількість кораблів у їх флоті. Однак деякі вчені повідомляють, що такі армії IX ст., повинні були нараховувати тисячі воїнів, і вони приблизно мали сягати 5000 чоловік. Аби піддати сумніву цю дату, варто уявити собі, що як можна було утримувати військо такого розміру протягом хоча б однієї зими, не згадуючи про десять. Однак кожен раз термін існування „армій" вікінгів вимірювався роками. Довготривале існування та періодичні переміщення скандинавських загонів у IX - поч. X ст., були б неможливі, якщо б у кожному з них нараховувалось більше скількох сотень чоловік. Успіхи їх пояснюються, в основному, неочікуваністю і швидким пересуванням, а втрачаючи ініціативу, вони дозволяли надовго закритися собі на якому-небудь острові і досить небажано вступати у бій. І чи не дивним було б так вважати, якщо б їх було кілька тисяч? [22, 307].

На разі варто зазначити про те що було їх основною військовою перевагою. Звісно ж це були їх кораблі. Кораблебудування у північних країнах було, судячи з усього, ще одним фактором, який надавав перевагу у бойових діях. Один відомій шведський археолог писав, що кораблі вікінгів являють собою єдині у своєму роді морські засоби плавання, здатні досить близько не дійти до берега, які будь-коли в розпорядженні сил вторгнення. Не дивлячись на деяку категоричність цього висловлювання, воно у багато чому пояснює секрет військових успіхів вікінгів. Дана теза, підтверджується і багатьма історичними документами, що описують набіги вікінгів. Фактор неочікуваності відіграв досить помітну роль. Тактика заключається у швидкому нападі зі сторони моря, на легких кораблях, яким не потрібні були пристані і які могли підійти до берега там, де їх чекали менш за все, і в такому ж швидкому відході, коли противник не встигав навіть опам'ятатися [3, 5].

Багато даних повідомляють про те, що між норвезькими, датськими та шведськими вікінгами був розподіл сфер впливу, не дивлячись на спільну участь у великих походах під керівництвом впливових вождів. Шведи, зазвичай, тільки на схід, де вони встановили контроль над річками всередині Росії і, таким чином, над східними торговими шляхами. Датчани рухались на південь, до територій сучасних Німеччини, Франції, Південної Англії, а норвежці - на захід та південний захід, до Північної Англії, Шотландії, Ірландії та островів Атлантики.

Кораблі слугували не лише для боїв та торгівлі, а були також і транспортними засобами перевезення у процесі колонізації [40, 173]. Цілі сім'ї, зібравши увесь свій скарб, вантажились на корабель та відправлялися в дорогу, аби поселитися на нових землях. Походи вікінгів через Північну Атлантику до Ісландії та Гренландії, доводять, що вікінги уміли будувати не лише швидкі кораблі з цілком надійними морехідними властивостями. Процес колонізації почався після того, як моряками були відкриті нові землі, і після отримання інформації про нові місця від торговців та воїнів, які повернулися з походів.

Існують ознаки і того, що корінне населення у багатьох випадках виганялося. В деяких районах наприклад, в Південній Англії - вікінги віддали перевагу заняттю скотарством та використовували інший ландшафт, ніж місцеве населення. Історичні документи, які розповідають про вікінгів, були в більшій мірі написані у Західній Європі людьми, які негативно відносились до них. Тому можна бути впевненому у тому, що там представлені лише негативні сторони скандинавів. Картину значно доповнюють археологічні знахідки, як на батьківщині вікінгів, так і в районах їх походів. На місцях колишніх поселень знайдено сліди господарських забудов та базарів, де втрачені чи просто викинуті речі повідомляють про дуже простий побут вікінгів [41, 4]. Були також знайдені рештки знарядь для добування заліза у гірських районах, де наявність болотної руди та лісу створили прекрасні основу для розвитку ремесел.

Тепер, напевне, варто повернутися до гордості вікінгів. І трішки детальніше описати одну з найбільших археологічних знахідок „епохи вікінгів".

У вересні 1997 року археологи з Данії, проводячи розкопки у 40 кілометрах від міста Копенгагена, витягли з мулу чудову знахідку -- дракар вікінгів. Це незвичне відкриття дало вікінгу Лейфу (про якого описано вище) Еріксону прізвисько „ Лейф - щасливий". Цей човен пролежав, нічого не підозрюючи біля всесвітньо відомого Музею вікінгських кораблів, і його випадково знайшли під час очисних робіт для збільшення у гавані виставкової площі. За словами колишнього директора музею Оле -Крумлін-Петерсена, багато століть це судно затонуло під час шторму, і вже вкрилося мулом. Позначки на його дубовій обшивці вказують на те, що його збудовано приблизно у 1025 році під час правління короля Кнута (Канута) Великого.

Довжина Роскілдського дракара -- 35 метрів, тому за своїми розмірами він є найбільшим судном з усіх знайдених досі. Це, в свою чергу, розвіює теорію вчених-скептиків, які заперечували існування цих кораблів -левіафанів (кораблів-велетнів). Змальованих у легендарних північних країнах. Як виявилося, в легендах під назвою „кораблів-велетнів" приховувалися бойові дракари вікінгів. Навіть плин сторіч не зменшує гордості скандинавів з приводу вікінгського дракара. їх визначна роль у мореплавстві забезпечує їм гідне місце в історії середньовіччя. Цілі флоти таких кораблів атакували узбережжя, починаючи з Нортамберленду і закінчуючи Північною Африкою, доправляючи першопроходців на Британські острови та в Нормандію. Все це зробило вікінгів володарями морів у Європі 800-1100 років, це була їх золота ера. Детальніше про кораблі та роль флоту в цілому йтиметься у наступній частині цього розділу, а поки що варто повернутися до військової організації армії.

У багатьох джерелах ми всюди читаємо про те які вікінги були мужні хоробрі. Смерть для них була кращою ніж поразка. Але є свідчення і про те, що не завжди напади вікінгів закінчувалися вдало. Вони самі нерідко отримували поразку і від регулярних військ, наприклад, від короля Карла Заїки при Сокурі (881 рік) чи Арнульфа (наступника Карла III) при Левені (891 рік), і від поселенців, які не завжди були боягузами і досить часто могли постояти за себе. Бували й випадки коли норманам вдавалося вирватися але не завжди набіги закінчувалися успішно [3, 7]. Заслуговує на увагу тактика, якої притримувалися кури, аби захопити ворогів. Розуміючи, що їм не перемогти норманську силу, вони вдаючись до хитрощів обманули їх.

Іноді вікінгам доводилося брати участь у польових боях. Тут вони використовували стару тактику германців - стрій клинком. Кінниці нормани не мали, тому такий стрій прикривали стрільці, які дротики.

В тактику індивідуального поєдинку цікавих новинок вікінги не внесли. Нею користувалися багато поколінь воїнів германських племен, а пізніше - в обох римських імперіях. Таку тактику бою приписують вікінгам лише через те, що саме в їх легендах свідчення про неї дійшли до наших днів. Оскільки небагато воїнів володіли об лаштунками, основним засобом їх захисту був щит. Більшість ударів приймалося саме на нього, але при цьому противники досить часто били по щиту з метою розбити його, та позбавити ворога прикриття. Недаремно на відомих холмгангах (боях -- поєдинках загонів воїнів) воякам дозволялося протягом поєдинку змінити по три щита. Щити також могли використовуватись не лише для захисту чи для нанесення ударів. Щитами також могли метати. [40, 19].

У деяких сагах розповідається про те, що зброя не завжди могла завдати кривавих ран противнику. Ось до прикладу уривок з однієї із саг: „ Егіль завдав йому удару в плече, але меч не встромився. Тоді він ударив його другий раз і третій. Йому легко було оберігати місця для своїх ударів, так як Атлі не був захищений. Егіль замахувався мечем зі всієї сили, але меч не встромлявся. Тоді Егіль залишив меч та щит, кинувся на Атлі та перегриз йому горло" [12, 74]. У цьому випадку уміння вікінгів можна поєднати з східним „методом залізної сорочки", коли спеціальні тренування і уміння концентрувати свою внутрішню енергію допомагають уникнути поранень навіть на оголеному тілі. Такою силою часто саги наділяють вище згаданий берсерків.