Умінням норманів не було меж. У поєдинках та боях вікінги часто перехоплювали у польоті списи чи дротики кинуті у них. Таке уміння було річчю звичною, і володіти особливим мистецтвом для цього, згідно з текстами саг, було не обов'язково.

Описуючи поєдинки у сагах тільки про те й пишеться(досить часто), що про відрублені руки та ноги. У вікінгів не було прийнятим захищати кінцівки. Можливо вони вважали що такі запобіжники будуть лише заважати їм у бою. У цьому був і свій плюс, тому що фехтувальна техніка включала усілякі стрибки (наприклад, з боку одного корабля на інший), підскіки нахили. Якби всі частини тіла у них були прикриті, то це лишило б їх легкості у пересуванні. Аби зберегти швидкість та рухливість у бою вікінги часто не надягали кольчуг.

Кінцівки європейських мечів VIII-IX століття мали округлену форму, і з цього роблять висновки про те, що назначалися для колючих ударів, а лише для рублених. Так, дійсно таким мечем було важко пробити кольчугу, але і не можливо. Все залежало від технології виготовлення та якості обладунків та меча. До того ж кольчуг, основна маса воїнів не мала, через їх дорожнечу. Частіше використовувалися варіанти шкіряного захисного одягу.

Неправильним буде твердження, що вікінги не використовували клинок для нанесення ударів, віддаючи превагу підставити щит чи відхилитися за лінію поразки. А якщо щита не було чи він був розбитим? У бою не можливо лише ухилятися від ударів, які сиплються з усіх сторін. Волею-неволею доводиться їх приймати на клинок. Але тут виникає питання: а як бути з тим, що лезо загострене з обох сторін, адже воно відразу може виявитись перерубленим або, у кращому випадку, на ньому утвориться глибоке защерблення [12, 284].

Відповідь у тому, що приклади холодної зброї, щоправда більш пізнього часу, які вдалося розглянути, мали своєрідне заточення. Вони підточувалися лише у верхній третині клинка, яка безпосередньо торкалася корпусу при ударі: нижні дві його третини -- так звана „сильна частина" взагалі не заточувались, і саме тут на клинку було найбільше надщерблень. Напрошується висновок, що керуючись ударами підставляли нижню, слабко загострений край клинка, а наносили удари верхньою [18, 101].

Отже з вищесказаного, стає зрозумілим, що головною зброєю вільно народженого є меч. Археологи підрахували близько тридцяти типів різноманітних мечів. Класичні, так звані „каролінгські мечі", були двохсторонніми з достатньо широким та важким клинком, руків'я мало перехрестя, довжина клинка була близько 90 см, і він міг бути прикрашений декоративним узором, написом(частіше - ім'я майстра). Клинки були привозами, у більшій мірі( з Франції), а руків'я виготовлялося місцевими майстрами з кістки, рогу, срібла і т.і. По-мистецьки виконаний, багато прикрашений меч коштував дуже дорого. Він був символом суспільного положення власника, мечі воїнів та героїв мали власні імена. Такі мечі передавалися від батька до сина та внука, в якості цінних подарунків та нагород вручалися конунгам, які відзначились; воїнам та скальдам [41, 5].

На відміну від пануючого в ті часи строю великим скупченням і розподілом на масивні полки „правої та лівої руки" з об'єднаним центром при спробі розчавити противника і захопити його фланги з входом у тил, вікінги стали родоначальниками „кабанячої голови" -- построєм клином [18, 94]. Для повного клину необхідні були 600-800 бійців, де попереду повинні були знаходитись 20-30 чоловік, а сторони його складали не більше ніж з 100 чоловік. Клин являв собою „рухливу черепаху": краї клину, озброєні товстими списами до 2 метрів чи мечами та сокирами були тісно захищені вошами з круглими, що закривали пів людини щитами, які чергувалися. У центрі знаходились стрільці та воїни з палками, які добивали поранених. На чолі „кабанячої голови" - найвміліші вояки та жорстокі берсеркі, які дуже часто скидували з себе кольчугу, аби та не заважала розмахувати мечем чи сокирою [12, 83].

За деякими джерелами, кінниці у вікінгів не було саме через те, що коням не було місці на кораблях. Успіх у бою забезпечувався постійним переміщенням клинів, які виконували накази ярлів без усіляких заперечень. Накази виходити з центру строю. При підході до такого строю, ворог чекав град дротиків та безстрашні мечі та сокири. Перемінне наступаючи на різноманітні групи суперників, обезкровлюючи їх, шматуючи жорстокою та могутньою силою - вони йшли воювати та грабувати, вони знали, що їх батьківщина далеко і прощення їм не буде, вони не боялися померти, а бажали крові та наживи.

Що стосується спису, то й він відігравав досить важливу роль у військовій тактиці скандинавів. Спис можна сміливо називати одним з найдавніших видів холодної зброї. Вікінги віддавали перевагу найефективнішій з сучасної їм зброї. Списи не були виключенням. Показовим є те, що потреба у списі, як до основної зброї піхоти, призвело до появи так званого норманського щита, який відрізнявся від простого каплеподібного кріпленням ременями до плеча, і який дозволяв керувати списом за допомогою двох рук. Отже варто детальніше розглянути види списів якими користувались вікінги у свою епоху [18, 104].

Вітчизняні історики, спираючись на археологічні дані за знахідками на території розселення слов'янських племен, пропонують наступну класифікацію. Списи поділяються на: ланцетовидні, як правило називаються „типові"; наконечники подовженої -- трикутної форми з плавним переходом від пера до втулки, і так званий „франкський тип" з „крильцями". Різного роду підходи до вивчення даного питання змінюють, але у своїй основі, вони обертаються навколо цих трьох видів.

В більшості випадків деревинки виготовлялись з ясена, досить часто прикрашалися різьбою, іноді - аплікаціями срібла, золота та бронзи. Типи насадок наконечників також були цілком різноманітними.

Підсумувавши усе вище сказане, можна зробити коротенький висновок про те, що військова армія норманів в „епоху вікінгів" досягла великого рівня у досконалості техніки введення боїв. Досить помітно вирізнялася і зброя з якою вони майже ніколи не розлучалися. Ці войовничі люди, залишили після себе неабиякий слід, як жорстокі вояки так і сміливі та розумні винахідники.

3.2 Роль флоту в норманських військових походах

Скандинави „епохи вікінгів - войовничі морські країни, чиї бойові човни, кораблі, плаваючи по південних та північних морях, наводили жах на жителів північної, Західної та Південної Європи. Вони грабували, торгували, засновували нові держави і відкривали невідомі землі. Всюди різноманітні сліди їх перебування залишились навіки, а багато дійшло до наших днів.

До військових дій на морі (якщо можна так висловитися, на мою думку багатьох дослідників-скандінавістів, головним чином піратські набіги: вікінгів - на західноєвропейське узбережжя мусульманських піратів -- на середньо морське, варягів(руських скандинавів) -- на чорноморське. Військові дії на морі при цьому були досить рідким явищем, оскільки морських боїв пірати намагалися усіляко уникати. Щоправда, у X столітті візантійський флот, що відродився, систематично переслідував мусульманських піратів, в результаті чого на Середньомор'ї відбулося кілька досить вагомих морських баталій [12, 485].

Конструктивно кораблі вікінгів були суттєво складніші за ті, на яких плавали по Середземному морі. Довжина їх рідко перевищувала ЗО метрів, (хоча про ті, які мали довжину більшу, кораблів-велетнів, йтиметься далі), у рух вони приводилися за допомогою весел та прямого чотирикутного вітрила-виключно при попутному вітрі. Спершу ці кораблі перевозили від 60 до 100 чолові, а вже у кінці IX століття, почали будуватися набагато більші, які могли перевозити до200 чоловік. Морехідне мистецтво вікінгів заслуговує не меншого захоплення, ніж їх мужність у суходільних боях.

Скандинави з гордістю згадують своїх норманських пращурів-вікінгів, не дивлячись не те, що ті займались таким ремеслом як піратство. Але в період раннього середньовіччя, коли нормани розпочинали свою розбійницьку діяльність, на це ремесло дивились дещо інакше, ніж зараз. Важкі умови життя на Скандинавському півострові примушували жителів до захоплення чужих земель. Нормани плавали на малих кораблях, але пізніше історія мореходства дещо змінюється. Ходили вони на одному вітрилі, а коли не було вітрила, то за допомогою весел. Нормандські море ходці були досвідченим вояками. По обидва боки ладь звисали круглі щити, прикрашені гербами, які захищали сидівши вздовж бортів гребців. Зігнутий та піднятий вверх ніс, а також корма були прикрашені грізними фігурами голів дракона, які слугували розпізнавальним знаком, а заодно і лякали ворогів [34, 31].

На відміну від галерних каторжників на кораблях середземноморських піратів, норманські моряки були вільними людьми, які одночасно виконували обов'язки гребців і воїнів. На чолі норманських експедицій стояли обрані на певний час вожаки, і на думку багатьох дослідників, саме їх чомусь називали вікінгами. Під командуванням вікінгів знаходилось більше десяти, а в період інтенсивних експедицій - навіть кілька сотень чоловіків. З часом вікінгами стали називати дружини норманських морських розбійників, які нападали у VIII-XI століттях на європейські поселення, розміщені на морському узбережжі і по берегам річок. експедиції норманів спершу носили розбійницький характер. Вікінги вікінги з'являлися на своїх швидкохідних човнах неочікувано. Висаджувались на берег і, доки місцева влада встигала зібрати сили, аби відбити наступ, грабували поселення Вікінги відходили так само швидко як і приходили, відвозячи на своїх кораблях здобич. Однак піратство не було їх єдиним заняття. Згідно з звичаями, які панували в середні віки, вони були одночасно й розумними купцями. Здійснювали вікінги військові набіги і на слов'янські країни (про що вже згадувалось), через території яких проходили торгові шляхи, що вели на Схід,(добре відомий наш шлях „з варяг у греки"), частково у Візантію та Багдад. На слов'янських базарах нормани грабувало купців зі Сходу, які транзитом перевозили у Західну Європу дорогоцінні товари [9, 34].

Згадка про напади норманів є вже у франківських джерелах, що відносяться до кінця VIII століття. В той час, вони не були настільки значними, як у IX і наступних століттях, коли нормани стали ще більш агресивними. Це було пов'язано головним чином з перенаселенням Скандинавії, яка виявилося не в змозі прокормити своїх власних жителів.

Довгий час нормани щорічно здіймалися зі своїх місць на півночі і відправлялися на південь лише весною та літом, повертаючись під час осінніх штормів та зимових заметілей в Скандинавію. Такою була їх тактика.

З норманами було важко воювати через їх маневреність, швидкість дій та абсолютну перевагу на морі. Охоплене панікою населення все частіше шукало притулку в мало досяжних лісах та горах, залишаючи свої житла та поля. Будучи не в змозі домовитися з норманами, безсила влада зазвичай виплачувала захопникам викупи, які все частішали і відповідно важчими ставали для південних. І населення поступово стало вдаватися до самооборони. Іноді вікінги залишали у спокою деякі райони. Так наприклад, у 859 році вони залишили своє піратське кубло в гирлі Луари., оскільки вони так розграбували всі околиці, що більше нічого не було взяти на південь [23, 10].

Протягом багатьох десятиліть в Європі на було сили, здатної протистояти вікінгам. Весь християнський світ боявся цієї біди середньовіччя, яка стала в один ряд з чумою та набігами невірних. Слова латині: a furore normanorum libera nos, Domine („Від жорстокості норманів спаси нас, господи") - ще довгий час нагадували народам Європи про страшні роки терору північних піратів. Будучи насправді жорстокими, вони тим не менше зуміли створити своєрідне піратське суспільство, яке мало самобутню культуру. Вони суворо переслідували усілякий грабунок всередині власної общини. Важливим злочином був обман при поділі здобичі. Зрада та дезертирство каралися смертю, до того ж винен не міг розраховувати на милосердя чи помилування.

Техніка їх кораблебудування, застосована вікінгами, називається клінкерною. Побудовані кораблі були результатом більш ніж 1000-ного розвитку кораблебудування у Скандинавії. Метою кораблебудівних весь час було створення легких та зручних конструкцій, які б легко прилаштовувались до вітру та хвиль, і працювали б разом з ними а не проти їх. Корпус кораблів вікінгів побудований на сильному килі, який разом з витончено зігнутим форштевнем були основою конструкції. Голанка за планкою підганялися до кіля та форштевня і кріпилися за допомогою металічних заклепок. [31, 201].

Така конструкція надавала корпусу елегантності та міцності. Після того, як корпус набував потрібної форми, у ньому встановлювали шпангоути. Додаткову гнучкість конструкції надавало й те, що шпангоути та бортова обшивка були зв'язані між собою. Поперечні балки на рівні ватерлінії збільшували опір поперечним навантаженням, а товсті колоди, підтримували мачту. Кораблі ходили під квадратним вітрилом на мачті в середині корпусу. Під час штилю чи при слабкому вітрі кораблі йшли на веслах. До кінця епохи вікінгів почалося будування суто військових кораблів, які відрізнялися швидкохідністю та підвищеною місткістю, а також торгівельних, де швидкість руху не була настільки важливою, як вантажопідйомність. Торгові кораблі мали невеликий екіпаж і були, в основному, розраховані на плавання під вітрилом [13, 29].

За Англосаксонською хронікою, перша згадка про кількість кораблів, які брали участь у походах, відноситься до 836 та 840 року. Текст під 843 рік, ймовірно дублює запис за 836 рік, а флот, що згадується згідно 851 роком, найбільший, про який будь-коли повідомляла хроніка. Кількість у 350 кораблів, виглядає досить підозріло. А от розміри дрібних флотів оцінені правильно, і в більшості випадків наводяться додаткові подробиці, які викликають довіру [42, 4]. Ці флоти, дрібні та великі, швидше за все, складалися з різних кораблів. Аббон визнав, що називаючи суму в 700 кораблів, які брали участь в оточенні Парижу, він не враховував дрібних кораблів, і хоча ця цифра сильніша, його помилка звертає увагу вже на той факт, що поряд з великими кораблями використовувались і малі. Не зайвим буде також повторити, що за своїм розміром, у ІХ-Х ст., кораблі, ніколи не перевищували корабля Гокстада, з тридцяти двома веслами. Ймовірно, навіть в XI ст., більші кораблі використовувались лише у скандинавських водах.

Коли на горизонті з'являвся ворожий флот та присутність таких дрібних кораблів і напевне, не досить сильно відбивалась і на їх чисельності, але не дуже збільшували кількість привезених ними людей. Крім того залишається не цілком зрозумілим, скільки чоловік вміщав у себе корабель вікінгів. Вважається, що на найбільшому кораблі вікінгів могло одночасно перебувати до 100 чоловік, хоча на користь цього припущення є дуже мало підтверджень. В середньовічній Норвегії кораблі іноді укомплектовувалися п'ятьма воїнами на кожне весло. Якщо на кораблях перевозили і коней, як це було у 892 році, то зрозуміло, що кількість людей на кожному кораблі повинна значно зменшитись. А зараз хотілося б детальніше розглянути ті кораблі, які дійсно були причетні до епохи вікінгів. Перш за все, це всесвітньо відомий Гокштадський корабель (дракар) IX століття (Додаток ). У 1880 році поблизу Сандефьорда (Норвегія) було знайдено великий скандинавський корабель, що відноситься до IX ст., (так званий корабель з Гокштада) довжиною 24 метри та шириною 5,1 м. Мачта мала висоту близько 13 метрів. Довжина весла складала 5,5 метра. Корабель мав шістдесят пар весел. І хоча на малюнку є зображення хреста, це викликає сумнів. Адже всі знають, що в IX ст., практично усі без виключення вікінги були язичниками. Залишається здогадуватись, що зображений хрест, немає абсолютно ніякого відношення до християнської символіки. Цей корабель побудований виключно з дуба і має багатий орнамент. Виключну морехідність цього корабля довели практично 12 молодих норвежців у 1898(93?)році. Побудувавши точнісіньку копію гокштадського корабля вони успішно пересікли Північну Атлантику, показавши середню швидкість 9-10 вузлів та максимальну 11(!) вузлів [23, 1].

Наступним є руська бойова ладья. Східні слов'яни стали здійснювати свої плавання по Чорному та Середземному морю вже в VI-VIII століттях. Походи київського князя Олега з дружиною на Константинополь у 907 році доказали мореходність слов'янських суден. Ладья являла собою досить велике судно, на якому розміщувалося 40 і більше чоловік. Для збільшення місткості до видовбаного з цілого корпусу по боках нарощувалися борти з дощок [23, 1].

Іншим прикладом кораблів вікінгів є дракар Вільгельма Завойовника (середина XI ст. ). Етологія слова „дакар" зазвичай вводиться з давньоскандинавського Drage (дракон) та Каг (корабель). Іншим словом дракар - це корабель - дракон. Більше половини тисячоліття тримали Європу у страху „Лицарі відкритого моря" - вікінги. Своєю моральністю, вони завдячуючи дракарам - прямим шедевром кораблебудівного мистецтва. На цих кораблях вікінги здійснювали далекі морські плавання. Ними відкрита Ісландія, південний берег Гренландії, задовго до Колумба побували вони в Північній Америці. Зміїні голови форштевень їх кораблів бачили жителі Балтики, Середземномор'я, Візантії. Разом з дружинами слов'ян вони створювали великий торговий шлях „з варяг в греки". Основою руху Дакара було рейкове вітрило, площею 70 метрів квадратних, більше, зшите з окремих вертикальних полотнищ. Рея піднімалася разом з вітрилом. Борти були захищені розписаними щитами воїнів [23, 2].

Крім друкарів існували також снеккари, які швидше за все були зменшеним варіантом друкарів [3, 4].

І на кінець зазирнувши трішки вперед, варто згадати про норманський кнарр XIII століття (Додаток G ). крім бойових суден, море ходи Скандинавії та Північної Європи застосовували і вантажні кораблі - кнорри. Це було викликане необхідністю перевезення великої кількості коней та облаштунків. Вантажопідйомність кнорра оцінюють в ЗО тон, що зовсім непогано. У XIII столітті відбулася ще одна суттєва зміна в конструкції судів - з'явився кормовий руль. В цілому кнарр був типово вітрильним кораблем. Корпус його був типовим скандинавським кораблем. У XIV ст. Кнарр був вітрильний більш удосконалений коггом [23, 2].

Останньою знахідкою на сьогоднішній день є Роскільдський дракар, знайдений у вересні 1997 року, детальніше про цей корабель - велетень описано у попередньому розділі, варто відмітити лише те, що саме цей вікінгський дракар є прикладом військової техніки досконало пристосованої до часу і до середовища. Вони були збудовані таким чином, були придатні до торгівлі, збору данини, військових дій та загарбницьких походів.

Еволюція друкарів пройшла чималий шлях. Почалася вона з довбанки, близько 5 тисяч років до н.е., а закінчилася десь близько XIV ст. Отже, як ми бачимо, роль флоту в норманських військових походах сміливо можна сказати була на першому місці у житті давніх скандинавів. Саме завдяки флоту вони досягли тієї поганої - з однієї сторони, та й хорошої - з іншої, слави. Після себе вони лишили чудові зразки кораблебудування, які ще не один раз можуть стати у нагоді сучасникам.

3.3 Вплив норманської військової тактики суходільного та морського озброєння на європейські народи

Добре ім'я та слава були метою всього життя нормана. Щодо цього, то є чудове прислів'я „Знаю одне, що вічне безсмертне: померлого слава". Ця думка була путівником скандинавів у всіляких походах. Не стільки вони боялися смерті, скільки назви боягуз, зрадник. Саме ці речі, штовхали норманів на вчинки, які ще довго пам'ятатимуть народи, де проходили вікінги.

Звичка, у всьому звинувачувати норманів, має глибоке коріння. Якщо вимірювати небезпеку вікінгів результатами їх діяльності, то важливим є те, щоб до уваги бралися ті з них, котрі можливо довести. Свідчення, побудовані на гіпотетичних чи уявних наслідках, здатні лише завести у блуд. Коли розмова йде про Англію, то ми уявляємо, що ні занепад освіти, ні крах монастирського уставу не мали до вікінгів ніякого відношення. Однак на континенті зникнення монастирів на теорії майбутньої Нормандії, швидше за все, були прямим наслідком діяльності вікінгів, хоча навіть і там на варто вважати, що зникнення якогось монастиря означає його фізичну розруху. Для деяких общин однієї погрози нападу було достатньо для того, аби втекти, а у інших, в тій самій ситуації, могло просто не бути такої можливості. Як доказ того, що вікінги викликали збиви в церковному житті, приводяться лакуни в єпископському приємстві, що мали місце як в Англії, так і в Нормандії. Звісно ці пустоти не означають, що якісь єпископи були просто вбиті. Зрозуміло, що деякі з них помирали від рук вікінгів, до того ж, дехто на полі бою, але на їх місце ставились інші.

Не усі представники духовенства залишали свої місця - наприклад, єпископи Норка залишились і змогли найти спільну мову з скандинавськими правителями міста, в якому знаходилась їх кафедра, але багато з них, чинили інакше [38, 71]. До втечі їх примушували не лише набіги вікінгів, скільки виникнення їх скандинавських поселень. Якщо дивитися на вікінгів, в цілому, як на агресорів, то чи мова про таке джерело як Англосаксонська хроніка, або у сучасних дослідженнях цього періоду, ми ризикуємо прийти до плачевного результату - забути про те, що вікінги прийшли у світ, який і без того був повен ворожості. І справді. Деякі вчені заходять так далеко, що заявляють -- не дивлячись на згадки джерел про війни та битви, що до приходу вікінгів західна Європа була відносно мирною. Крайні висловлювання цього погляду надає француз Анрі: „ Близько сотні років, що передували приходу вікінгів... були періоди відносного спокою. Аннали говорять про „війни", але це були лише набіги за худобою чи сутички між окремими воєначальниками, які не завдавали великого збитку нікому, крім тих, хто був у цій сутичці. Схоже, що накладена церквою заборона на піратські експедиції, які були основним заняттям язичницьких королів, глибоко вплинула на життя країни" [42, 19]

На кінець „епохи вікінгів" могутність вікінгських керівників була підірваною, до того ж для заняття їх ремеслом майже не лишалося можливостей. Замість них з'явилися Дани, норвежці, шведи, хоча, в якій мірі вони усвідомлювали цей розподіл, сказати важко. А за морем тепер жили дублінці, люди з Оркнейського архіпелагу та острова Мен, ісландці, тепер вважали себе особливим народом, і гренландці, що мешкали на самому кінці землі. Але навіть якщо вікінги десь і лишилися, то як вони могли себе реалізувати? Війна тепер стала справою конунгів. Похід Гаральда суворого на Англію, незрозумілі маневри Швейна Есрідсена там же у 1069-1070 pp., нездійсненна експедиція Кнута II (Святого) і три вилазки Магнуса Голоногого - ці військові компанії, затіяні за ініціативами конунгів, у якомусь значенні були „державницькими міроприємствами".

Ще були кровопролитні бої біля Клонтарфа (1014р.) на Люрскоф Хеді (1043), біля Гейт Фулфорда та Стенфордського мосту (1066); і відважні воїни, які мріяли про багатство та славу, намагалися зайняти місце серед дружин конунга, але почесне ремесло пірата, тепер не мало місця. У самій Скандинавії, грабувати узбережжя жителів, відбираючи у них худобу, їжу, було заборонено. І в дома і в чужих країнах -- вікінги стали вчорашнім днем. [29, 210].

Вплив норманської військової суходільної та морської тактики на європейські народи є значним, не дивлячись на те, що самі вікінги зникли з лиця землі. Наприклад Іспанія та Данило уособлюють собою приклади цілком успішного вкорінення вікінгських звичаїв та політичних установок в інших землях. Варто помітити, що в Ісландії ніхто не жив, крім кількох шараг, тому цей випадок особливий, якщо не унікальний. З другої сторони, притому що жителі Данило зберігали „скандинавські традиції" і підтримували зв'язки з батьківщиною, вони без сумніву, ще до битви при Брунанбурзі орієнтувалися більше на Англію, ніж на Норвегію та Данію. Поселившись в Данило, та отримавши бажані землі, нормани, які відразу хотіли сіяти хліб, а не воювати, незабаром помітили, що їм простіше знайти спільну мову з далекими родичами, християнами-англосаксами, ніж з північними братами - язичниками [42, 4]. Релігія у всьому цьому відігравала важливу роль.

Деякий парадокс політичний у тому, що з двох заморських колоній, де вікінги дійсно зробили багато, досягнення не пішли їм на користь -засновані колонії відділилися від метрополій, почали жити на свій манер, і не приймали нових поселенців. В Ісландії ностальгічний зв'язок з південно-західними норвезькими фюльками декларувалися усіма можливими засобами але на далі - це була хитрість яка не один раз допомогла ісландцям у їх стосунках з норвезькими конунгами, які мріяли прибрати острів до своїх рук. З того моменту, коли колоністи заселили усі придатні для життя землі, Іспанія перетворилася на незалежну країну, а закони930 і 965 років стали основою ісландського народовладдя [18, 71].

Інша колонія вікінгів - герцогство Нормандія повністю відмовилось від свого датсько-норвезького коріння і задовго до кінця епохи вікінгів засвоїло французьку мову та культуру, перейняло французькі політичні установи та християнську віру на французький лад. Нормандці пов'язували своє майбутнє з Західною Європою, а не з північчю, яка в той час вже була покинутою та забутою. Але варто пам'ятати, що спершу іспанці та нормандці належали до одного народу: ті ж особливості національного характеру.

В результаті Нормандія увійшла в спільноту європейських країн, як нова грізна сила, і нормандські завоювання Англії, так як і завоювання Сицилії, з цієї точки зору, цілком закономірно. Різниця між долею Ісландії та Нормандії у наступні століття після „епохи вікінгів" - наявне свідчення визначаючої ролі геополітичних факторів в історії континенту [8, 176]

Що стосується Ірландії, то після битви при Клонтарфі, стало зрозумілим, що Ірландія ніколи не буде належати норманам: однак -скандинавів так і не вдалося витіснити з острова. Вони відігравали помітну роль і ірландській торгівлі, заснували міста; у них були власні конунги та вожаки, і переживши військові невдачі 1052 року вони все ще виступали як самостійна сила проти англійців у 1160-1170 pp.

Що стосується походів вікінгів на Британські острови, які продовжувалися 300 років, то вони закінчились тим, що Англія була підкорена не вікінгами (в кінцевому результаті), а народом скандинавського походження. Після смерті Вільгельма Завойовника в Руані, в Нормандії вересня 1087 року став на престол Англії його син, Вільгельм II, а після його неочікуваної смерті у 1100 році - молодший брат його, Генріх І. З ним пересіклась чоловіча лінія нормандського королівського дому. Але Матильда, дочка Генріха, була родоначальницею правителів з дому Плантагенетів. Вона колишня дружина римського імператора ГенріхаУ, після його смерті знову взяла шлюб з Готфрідом Плантагенетом, графом Анжуйським. Його син від цього шлюбу, Генріх Анжуйський, наслідував корону Англії у 1154 році. Цей Генріх II, батько славного Ричарда Левове Серце, крім Англії та завойованої ним Ірландії, володів ще герцогством Нормандією і графством Мен, Анжура Гурінь, за спадком частиною від батька, і частиною від матері, а по дружині Емонорі, він був також володарем Аквітанії, тобто Гієні та Пуату; таким чином, він володів цілою третиною, навіть майже половиною, Франції. Це королівство наражалося на крайню небезпеку: воно могло стати залежним від сильних королів Англії з нормандського дому, які зі своєї сторони намагалися підкорити Францію. Саме звідси і пішла війна між Англією і Францією, не на життя, а на смерть, яка тривала протягом багатьох століть [16, 68].

Трішки довше ніж в Ірландії, утримували своє панування нормани на оточуючих Шотландію островах: Гебридських, Аркадських, Шотландських та Фарерських, колишнього пристанища та місця перебування вікінгів; вони присвоїли собі верховну владу і поселилися в такій багато чисельності між корінними жителями, що давня скандинавська мова, ще довго лишалася на багатьох острова; після того північні королі та ярки перестали володіти ними. Цією є мовою розмовляли на Аркадських островах ще у XVI столітті, а на Полоні,навіть тепер збереглися деякі слова та вислови; у деяких місцевих та власних назвах помітне скандинавське походження. Те ж можна сказати і про Шотландські острови, де туземці розмовляють між собою на такому діалекті, якого англійці не розуміють, їх говірка схожа на шведську чи ісландську. більше того, майже всі міста на Шотландських островах носять справжні ісландські та давньоскандинавські назви. Також, лишилося багато північних звичаїв та традицій. За примітками людей, які описують шотландські та Аркадські острови, жителі, які походять ймовірно від скандинавських норманів, мають значну схожість за тіло будовою, мовою та звичаями, але зовсім не схожі на жителів Шотландії, які вірогідно галльського плем'я. Ця обставина зараховується важливішим доказом скандинавського походження піктів. На Фарерських острова і до сьогодні живуть в народних казках згадки легендарного віку саг та героїв Скандинавії. [40, 273].

Відносно Швейцарії, то у IX столітті ймовірно, тут вікінги побували також. І як завжди і всюди, тут вони шукали пригод та розваг, але підкореними вікінгами вони не стали, і тому у своїх сагах вони славляться як народ з давньою незалежністю і волею.

Напевне, варто згадати дещо і про Бярмію. Під 1236 рік, відомо, що Бярмійська держава була завойована Чингізханом та його монгольською ордою, а пізніше підкорене царем Росії Іваном Васильовичем у кінці XV століття. Після 1222 року туди перестають їздити нормани. Саме тоді припинилося мореплавство в Біле море; більше трьох століть цей торговий шлях залишався невідомим, доки, в часи королеви Марії Стюарт та Єлизавети, не знайшов його знову Ричард Ченслер у 1553 році і не зробив Архангельськ досяжним для англійської торгівлі; але ще 700 років до нього цей шлях був відкритий скандинавським вікінгам і майже чотири століття носив їх військові флотилії та торгівельні кораблі.

Друга половина XI століття була для Європи у всіх відношеннях переломним часом. Адже, сміливо можна говорити й про те, що на рубежі ХІ-ХП ст., з'являється на світ феномен цивілізації середьонвічного заходу. Зараз, так як і раніше правомірна оцінка історичної ролі норманів в зв'язку з тими перетвореннями, які вони здійснили в світських та церковних інститутах, або у зв'язку з подальшим розвитком країн, яких вони захопили, і які потім її проковтнули. Але все ж таки загальний вплив норманів на християнський світ, особливим наслідкам їх правління на території завойованих ними країн. Однак результати правління норманів у світській сфері цих держав оцінюється по різному.

Висновки

Народи Скандинавії пройшли унікальний історичний шлях. Будучи спершу землеробами вони обробляли плодючі ділянки землі в Швеції, Данії і Норвегії, однак такої землі було обмаль - деякі з них незабаром захопились заморською торгівлею. Пізніше, приблизно у 800 p., багато з них раптово стали „вікінгами" - учасниками грабіжницьких набігів на Британські острови, Західну Європу, навіть на територію сучасної Туреччини.

Раптовий перехід від землеробства до торгівлі, а від неї - до набігів пояснюється перш за все тим фактором, що у VIII ст., скандинави досягли досконалості у будівництві швидкохідних, загострених з обох кінців кораблів з квадратними вітрилами - кораблів вікінгів. Вони ідеально підходили для неочікуваних „вилазок". На борту корабля розміщувалось по ЗО, якщо не більше, воїнів здатних пересікати бурхливі моря та відправлялися у спустошливі набіги. Будучи чудовими море ходами та володіючи такими швидкохідними кораблями, вікінги у час свого розквіту легко встановили панування на всьому просторі від Ірландії на заході, до Волги на сході [12, 487].

Відносно скандинавів та їх вдачі, то не лише географія та антропологія були спільними та подібними у них. В багатьох інших відношеннях дани, шведи та норвежці були дуже близькими. Вони розмовляли на одній мові, сповідували одну релігію, притримувались одних законів та мали подібні суспільні інститути. У них була спільною культура та мистецтво, героїчні пісні та історичні перекази [8, 60]. Багато європейців приймали як очевидну істину те, що у скандинавів куди більше спільних рис ніж відмінностей. Хроніки, що повідомляють про напади вікінгів іноді називають детально їх батьківщину і народ, до якого вони належать, - так скажімо у випадку з норвежцями з Хьордаланда, які вбили королівського ставленика в Корсеті у 789 році, чи вестфольдцями, що вторгайся в Аквітанію у 840 р. але точність не оманлива. У тій же Англосаксонській хроніці, безпосередньо після згадок про норвежців, що припливли на трьох кораблях з Хьордаланда, говориться, що це були перші кораблі данів, що з'явилися у Англії. Укладачі інших хронік йменують своїх тиранів та палачів: норманами або вікінгами Іспанські араби називали їх альмаджус ( винуватці у кровозмішенні, вогнепоклонники, войовничі язичники); германці -- аксеманнами (люди ясеня чи корабельники); візантійські автори - русами або варягами. Але всі вони, говорячи про опівнічників, використовують без роздумів якесь одне ім'я. Нормани чи Дани стали спільними назвами: аби впевнитись у цьому, достатньо буде прочитати як сьогодні датські та норвезькі історики вивойовують один у одного право вважати, що саме їх предки заснували герцогство Нормандія [30, 113].

Європейці та жителі британських островів досить смутно уявляли собі географі північних земель, нормани припливли звідкись „звідти". Ірландському монаху, який у своїй холодній пасії дякував небесам за шторм, який не дозволив вікінгам вийти в море; торговцю з Корсета чи Квентовіка, який дивився на розгромлене місто, франківському воїну, який бачив своїх сто одинадцять товаришів, що похитувались на виселицях; жінкам над якими насміялися; тим, хто оплакував своїх чоловіків батьків, сестер чи дочок, взятих у рабство, і тим хто описував усі ці злодіяння - навряд чи їм було важливо, з якого конкретного острова чи мису з'явилося на південь це чудовисько. „Боже, захисти нас від гніву норманів!" - цю латину не потрібно було записувати на пергаменті, там, куди вікінги приходили хоч раз, вона навіки залишалася в людських серцях [34, 171].

Загальний висновок сучасних істориків, пізніших легенд, помилок у трактуванні лінгвістичних та археологічних даних, безглуздих пропозицій щодо набігів вікінгів такий, що на сьогодні про присутність у вікінгів жорстокості ні у кого не викликає сумнівів, а деякими сприймається як справжня аксіома впевненість у тому, що вікінги приходили великими арміями і залишали після себе майже пустелю, серйозно ускладнює спробу встановити істину природу та масштаб загрози, яку являли вікінги.

Завдяки західноєвропейським хронікам, рішучим написам, поезії скальдів, а також більше пізнім джерелам - ісландським сагам та записам звичаєвого права, - скандинави походів вікінгів для істориків відомі краще, ніж їх попередники „великого переселення народів". Давньоскандинавське суспільство на межі І-ІІ тис. н.е., все ще було перехідним від первіснообщинного до класового, однак це був вже останній щабель тисячолітнього переходу від варварства до цивілізації.

Перш за все суспільство епохи-вікінгів чітко поділялося на знатних людей, повноправних вільних та на людей залежних., безземельних, вільновідпущених, рабів. У найзручніший для землеробства, тісніше пов'язаній з Західною Європою частин Скандинавського світу - в Данії -соціальна диференціація була більш чіткою, ніж у Норвегії та Швеції.

Зберігались пережитки патріархально-родового устрою у вигляді великих сімей - сімейних общин, про що свідчать далекі залишки розкопаних поселень. Частиною старого права були народні зібрання -тінги; невпорядкова виборність короля (конунга), сталість племінного самопізнання (особливо у Шведів); на кінець збереження язичницького світогляду. Тим не менше, в „епоху вікінгів" рід втратив своє значення як суб'єкт власності. Скандинави почали жити переважно малими сім'ями; на Скандинавському півострові, особливо у норвежців, був широко розповсюджений хутірський тип поселення [11, 47].

Відомо і багато інших значних досягнень давьоскандинавського суспільства. Це надзвичайно високий рівень розвитку мореплавства, військової організації, включаючи інженерне мистецтво при побудові таборів, торгівлі, накопичення грошей від торгівлі (з країнами Сходу) чи від збирання данини (наприклад, з Англії). Час норманських походів та транзитної торгівлі через Скандинавію - це час народження скандинавських міст.

Щодо релігії скандинавів, то християнство було визнане у північних країнах у кінці „епохи вікінгів". Воно прийшло на зміну язичництву, де велика кількість богів та богинь були покровителями у кожній сфері людського існування. Найвищим богом був розумний та старий - Одін. Тур, був богом війни, а Фей - богом землеробства та скотарства. Бог Локс славився своїм чародійством, але був легковажним та не користувався довірою у інших богів. Кровними ворогами богів були велетні, які уособлювали силу зла та темряви.

Такі описи язичницьких богів були створені уже під час християнства і у багатьох своїх рисах, мають печатку нової ери. Такі географічні назви, як Турехов, Фрьойсхов та Інсакер, зберегли в собі назви язичницьких богів. Закінчення „хов" у назві міста означає, що там раніше знаходився храм язичників [42, 7]. Приблизно у 1000--му році на землю вікінгів прийшло християнство. Заміна релігії, без сумніву, була однією з причин припинення розбійницьких нападів. Данія, Швеція та Норвегія стали самостійними королівствами. Життя на завжди протікало мирно навіть у християнських королівствах. Досить часто країни знаходились на межі війни, але конфлікт між володарями припинявся, і необхідність схрещувати зброю відпадала. Торгівельні зв'язки, встановлені ще за часів вікінгів, продовжувались, але вже в тій ситуації, коли північні країни стали частково християнської Європи [32, 31].

Вікінги, разом зі своєю появою, принесли з собою стрімку та жахливу розруху. Це цілком суб'єктивне трактування анналів, яке досить важко чимось підкріпити. Якщо між власною жорстокістю християнського Заходу та усім тим, що принесли з собою вікінги, існує якась відмінність, то лише у тому, хто саме виявився „безпосередньо потурбованим". Як правило, якщо і не завжди, англійці, франки та ірландці в ході своїх війн відносились до своєї Церкви з своєрідною повагою; вікінги дивилися на храми як на основне джерело свого збагачення. Війну між християнами літописи описують з точки зору королів та інших воєначальників, які брали в них участь, а про знищення людей та власності, мова йде рідко [40, 19].

Більша частина свідчень про вікінгів йде від народу, який став їх жертвами. Не дивно, що в них особливо підкреслюються акти насилля, жорстокості, які без сумніву були від рук норманських захопленників та піратів. Однак залишилися осторонь та були забуті свідчення про внутрішню організацію вікінгів. Лише нові археологічні дослідження, показали, що вікінги не були якоюсь сліпою руйнівною силою, як їх зображали історики епохи феодалізму.

Будучи насправді жорстокими, вони тим не менше, змогли створити своєрідну піратську общину, що має свою власну культуру. Вони всіляко переслідували грабунок та насильство всередині власного суспільства. Зрада чи дезертирство каралися смертю, до того ж винуватець не міг розраховувати на милосердя чи помилування.

Говорити про вікінгів як про жорстоких та руйнівників -- це може нічого не сказати, адже крім захоплення чужих земель силою, вони вели мирну колонізацію. У 874 році норвежці заселили Ісландію. У 80-ті pp.. X століття, Ярл Ерік Рижий відкрив Гренландію. Яка незабаром була заселена вікінгами. А у 986 році його син, Лейф Щасливий, на 500 років раніше Колумба відкрив Америку. Яку тоді назвав „Вітланд". Вони зробили ще багато інших відкриттів, про які варто лише здогадуватись. Але „епоха вікінгів" підходила до свого „завершення". І навіть берберки, про мужність яких згадується вище, не могли допомогти загону норманів перемогти сильні королівські гарнізони. Три століття майже безперервних війн багато чому навчили Європу - вона вже не була такою безпомічною, як раніше. Поступово натиск вікінгів на Західну Європу посилився. У XI ст., у Скандинавії склалися власні королівства -- поступово переймали звичаї народів, з якими пліч-о-пліч жили на своїх нових землях. Таким чином. Скандинави раннього середньовіччя залишили по собі неабиякий слід, і як і вікінги, і просто винахідливе суспільство.

Список використаної літератури

1. Беофульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. - Москва: 1975.

2. Викинги крупным планом// Наш следопыт.№8(102),2002.

3. Виндерский С. Военное искусство викингов. Pasli,@ Kamensk. Doprac.ru.

4. Военный энциклопедический словарь. Москва, «Военное издательство», 1983.

5. Всемирная история: Раннее средневековье/ А.Н. Бадак, И.Е. Войнич и др. - Москва, 2001. Т:7.

6. Всесвітня історія, - Київ, 2001.

7. Всесвітня історія, - Київ, 2002.

8. Гвин Джонс. Норманны. Покорители Северной Атлантики, - М.: ЗАО, 2003.

9. Гвин Джонс. Викинги. Потомки Одина и Тора. - Москва: ЗАО Центполиграф, 2003.

10. Гуревич А.Я. Походы викингов. - М.:1966.

11. Джонс Р. Гейл. Легендарний дракар вікінгів.//сбіт науки. №2, 1998.

12. Дюпюи P.S., Дюпюи Т.Н. Всемирная история войн: Харперская энциклопедия военной истории. Книга 1.

13. Дуглас Дэвид Ч. Норманны: от завоеваний к достижениям. 1050-1100 гг. СПб: 2003.

14. „Изобразительное искуство", 1986. http://www.xledio.ru./.

15. Иллюстрированная мировая история. Викинги. Уингейт Ф., Миллард Эни. - Москва «Росмэн», 1995.

16. Ингстад X. По следам Лейва Счастливого. - Ленинград, 1969.

17. Исландские саги. Ирландский епос. Москва, 1973.

18. История боевых искусств. Колыбель цивилизации/ под ред. Г.К. Панченко. - Москва, 1997.

19. История военно-морского искусства, - Москва, 1953.

20. История Ирландии. Гольман, - Москва, 1980.

21. История корабля. -- Москва: Издательство „Изобразительное искусство", 1986.

22. История скандинавских стран: Учеб. пособие.- 2-е изд., - М., 1980г

23. История средних веках./Под ред. Карпова. - Москва, 1999.Г.1.

24. Категории средневековой культуры. Гуреви А.Я. - Москва, Издательство „ Искусство", 1972.

25. Кенигсбергер Г. Средневековая Європа 400-1300гг. - Москва,2001.

26. Кертман А.Е. География, история и культура Англии. - М; 1979.

27. Крилов А.В. Викинги. Цари морей. Поход викингов.- Москва, б.г.

28. Ламберт -- Карловски К. Древние цивилизации. -- Москва, 1992.

29. Ле Гофф Жак. Цивилизации средневекового запада, - Москва, 2000.

30. Лебедев Г.С. эпоха викингов в Северной Европе -- Москва, 1985.

31. Ловмянский X. Русь и норманы. - Москва 1985.

32. Маховский Я. История морского пиратства, - Москва, 1972.

33. Нови тлумачний словник української мови у чотирьох томах. В. Яременко, О. Сліпушко. - Київ „Аконіт", 1999.

34. Норман Дейвіс. Європа. Історія. - Київ „Основи", 2002.

35. Нойкирхен X. Пираты: морской разбой на всех морях.- Киев, 1992.

36. Словене и скандинавы /Под ред. Е.А. Мельниковой, - МД968.

37. Средневековый мир в терминах, именах и названиях. Смирнова Е.Ф.,-Минск,1999.

38. Стриннгольм A.M. Походы викингов. - Москва, 2002.

39. Тараторин В. История фехтования (Развитие тактики ближнего боя от древности до начала XIX века), - Минск «Харвест», 1998.

40. Питер Сойєр. Епоха викингов // htp/evrasiabooks.

41. Поезия скальдов. -- М., 1979.

42. Емельянов Ю.В. Рождение и гибель цивилизаций. - М., 1999.

Додаток А

Рисунок 1. Торгові шляхи епохи вікінгів

Рисунок 2. Скандинавські поселення в Англії



Рисунок 3. Руська лодья. Загальний вигляд.

Рисунок 4. Руська бойова лодья. Вид спереду



Рисунок 6. Дракар Вільгельма Завойовника (середина XI в.). Загальний вигляд.

Рисунок 8. Дракар Вільгельма Завойовника (середина XI в.). Вигляд спереду.



Рисунок 9. Норманський кнорр (XIII в.). Загальний вигляд.

Рисунок 10. Норманський кнорр (ХШ в.). Вигляд спереду.



Рисунок 11. Гокштадский корабель (дракар) (IX в.). Загальний вигляд

Рисунок 12. Гокштадский корабель (дракар) (IX в.). Вигляд ззаду



Рисунок 13

Размещено на Allbest.ru