Кінець Дикого поля

КІНЕЦЬ ДИКОГО ПОЛЯ

Бурхливі події сьогодення часто примушують нас повертатися назад і заглядати в наше минуле, аж до самих витоків. А вони сягають героїчних козацьких часів, на які випадає освоєння нашого краю постійними поселенцями, нащадки яких живуть тут і нині, продовжуючи справу своїх батьків, дідів та прадідів.

14-15 століття. Саме на цей час випадає розшматування нашого краю сусідніми державами та встановленням на його території кордонів Великого князівства Литовського, Московської держави та Кримського краю. Князівство Литовське, ведучи боротьбу проти Золотої Орди, поступово добивалося включення до свого складу не лише величезних територій на Правобережжі Дніпра, але й значної частини Лівобережжя. На півдні його кордони від гирла Дністра узбережжям Чорного моря доходили до Дніпровського лиману, по Дніпру піднімалися до острова Хортиця, а від нього йшли на ріку Конку і по ній виходили на Азовсько-Дніпровський вододіл, а відтак до Сіверського Дінця. На початку 16 століття до Дінця доходила прикордонна служба Великого Московського князівства, ведучи спостереження за татарськими улусами, що кочували на правому боці ріки.

Оскільки після розпаду в середині 15 століття Золотої Орди землі Призовя опинилися у складі Кримського ханства, тож й не дивно, що за правим боком Дінця закріпилася назва «кримська», а за лівим - «московська» або «руська». В цілому спустошені після монголо-татарських завоювань половецькі та південні руські землі стали називати в офіційних московських документах «Полем», а в народі - Диким полем.

До рубежу 15-16 століття належать перші писемні згадки про козаків у цьому районі. При цьому йдеться про них як про охоронців південних рубежів Литовського й Московського князівств. Це дає підстави вважати, що козацтво на той час вже складало військово-політичну організацію, яка захищала землі цих держав від нападів орд кримського хана та турецького султана і стримувала широкомасштабні експансійні плани Порти у Східній Європі.

Щодо донських козаків, то про них вперше йдеться у повідомленнях австрійського посла в Москві С. Герберштейна на початку 16 століття. Перебуваючи на службі у московського князя, вони забов язані були вести спостереження за переправами на Дінці, повідомляти порубіжним воєводам про наміри татар, які кочували зі своїми улусами на правому боці ріки.

Вторгалися татари в межі Московської держави здебільшого по Муравській та Ізюмській сакмах. Перша йшла від Перекопу на вододіл Конки й Берди, далі по Дніпровсько-Донецькому вододілу до міста Лівни, а відтак - на Москву. Від неї при витоках Самари й Сухого Торця відходила Ізюмська, яка по правому березі Осколу йшла на з єднання з Муравською. При витоках ріки Молочної від Муравської дороги відходила Кальміуська, яка по правому березі Кальміусу йшла в межиріччя Бахмату та Лугані.

Перейшовши Дінець у межиріччі Жеребця й Красної, виходила на з єднання з Муравською, не доходячи до Лівен.

Прикордонна служба Московської держави формувалася переважно з козаків путивльських й рильських. На наш погляд, це було обумовлено не лише близькістю місць відбування служби, але й навиками в її організації, оскільки і Путивль, і Рильськ до початку 16 століття перебували у складі Литовської держави, яка на той час уже нагромадила чималий досвід в організації оборони своїх кордонів від нападів татар.

Окрім козаків, що перебували на службі Московської держави, в Середньому Подінців ї діяли «свавільні», як називала їх московська адміністрація, козацькі загони, що здебільшого формувалися з мешканців Полтавщини, котрі займалися відхожими промислами в цьому районі. Неабияке значення в поширенні тут козацтва мали спільні походи козаків Д. Вишневецького і російських військ у 1558-1559 роках проти Кримського ханства та на Азов.

У 1570 році Іван 4, відряджаючи посла І.Новосельцева до Азова, передав через нього грамоту козацьким отаманам і козакам, в якій висловлювалося їм подяка за службу. Одночасно з грамотою цар передав козакам гроші, сукно, селітру та свинець. З дороги Новосельцев повідомляв, що після приходу на Дінець 1 квітня йому прийшлось затриматись тут на цілий тиждень, оскільки не в усіх козаків і отаманів були готові човни для подорожі Дінцем. Після виготовлення човнів козаки разом з послом вирушили у дорогу. Оскільки в донесені посла згадується отаман М. Черкашенін, який брав участь у походах Вишневецького, то є підстави вважати, що Дінець на той час став постійним місцем перебування козацтва, яке рікою діставалося до Азова. У 1589 році на Дінці зі своїми козаками діяв отаман Матвій Федорів, який прийшов сюди із Запоріжжя. Він звернувся до московського царя за допомогою, вказуючи, що козаки на Дінці «терплять від голоду». Борис Годунов, відправляючи воєвод Б. Бєльського та С. Алфьорова з людьми в 1599 році на Дінець з дорученням побудувати при впадінні в нього р. Осколу, звелів їм запросити до себе отаманів і кращих козаків з Дінця та Осколу й повідомити останнім, що цар наказав віддати їм ці ріки, щоб вони жили там своїми юртами і володіти всіма угіддями «безданно та безброчно». Ці привілеї були надані їм за службу, яку вони несли на користь царя. Сказане дозволяє стверджувати, що Московське князівство у другій половині 16 століття намагається поширити свій вплив на місцеве козацтво. Важливе місце у цьому відношенні відводилося новозбудованому місту Цареборисову, котрий на той час був одним з найбільш укріплених міст на півдні Росії.

Розпорядження царя переписати, хто якими юртами володіє, свідчить про наявність козацьких юртів у цих місцях. Однак до наших днів не збереглося конкретних відомостей про інше поселення у цьому районі, за винятком Святогір я, перші згадки про яке сягають на початку 16 століття.

Події іноземної інтервенції та повстання під керівництвом І. Болотнікова не тільки розладнали всю систему прикордонної служби на півдні Росії. Під час «смути» в Росії татари зруйнували Цареборисів, що ще більше посилило вплив козацтва в цьому районі. Ріст населення на Лівобережній Україні, подальше заселення півдня Росії розширили відхідницьку діяльність в Середньому Подінців ї як українців, так і росіян. Найбільш поширеними заняттями відхідників на цій території були полювання та виварка солі з ропи Торських соляних озер. З кінця 16 століття за сіллю на Тор приїжджали чумаки з Лівобережної України та південних повітів Росії. Щоб захиститися від нападів татар, вони приїжджали на Тор великими групами, розташовувалися при озерах табором і виварювали сіль у привезених з собою котлах скільки хто міг вивезти її з промислів.

Тому не дивно, що до цього часу належить чимало згадок про козацькі загони, що діяли у межиріччі Дінця й Тору ( нині Казенний Торець). При гирлі останнього в 17 столітті згадується Козацька Пристань. До цього часу належить чимало згадок про козацькі загони які діяли у межиріччі Дінця та Тору ( нині Казенний Торець.) При гирлі останнього в 17 столітті згадується Козацька Пристань. Саме в цих місцях археологи знаходять чимало козацьких речей, особливо глиняних люльок.

На підставі різних джерел можна дійти висновку, що кількісний склад і характер дій козацьких загонів досить різноманітний. Чимало з них були сформовані виключно з мешканців Лівобережної України. Найчисленнішими серед них були загони В. Рябухи та Г. Торського. В одному з загонів згадується учасник національно-визвольної війни українського народу, вірний сподживник Б. Хмельницького І. Богун. Про тісні зв'язку місцевого козацтва з Лівобережжям України свідчить « Дума про вдову Сірка», в котрій розповідається про подорож сина визначного запорозького кошового І. Сірка Петра на Тор, щоб розшукати там свого батька. На Тору він зустрівся з Яськом Лохвицьким, який був місцевим отаманом. І хоча той попередив Сірчанка, щоб не відпускав далеко коней від себе у степу, бо можуть напасти на нього татари, однак Петро не послухався і загинув від татарської шаблюки. Про його загибель нагадує нам топонім « Сіркова гатка».

Через наш край проходили як сухопутні, так і річкові шляхи, якими запорозькі та донські козаки користувалися для надання допомоги у військових операціях як проти татарсько-турецької агресії, так і проти наступу російського царизму на права і вольності козацтва. Особливо проявилось в козацько-селянській війні під проводом К. Булавіна.

Таким чином, до середини 17 століття північно-західна частина Середнього Подінців я знаходилась переважно у сфері впливу Українського козацтва, а східна - Війська Донського.

З 40-х років 17 століття до цих місць все більше стали проявляти інтерес воєводи порубіжних російських місць. Вони направляли до Свято гірського монастиря сторожову службу, котрій доручалося спостерігати за всім, що відбувається у цьому районі. За наказом царя у 1645 році чугуївські козаки збудували при Торській переправі невеличкий острог і позмінно в ньому несли службу 20 козаків, охороняючи переправу і соляні промисли.

У 1646 році царській уряд доручив козацькому отаманові Б. Протасєву підібрати місце для зведення поблизу Торських соляних промислів для їх охорони укріплене містечко. Оглянувши місцевість, Протаєв дійшов висновку, що найбільш придатний для цього місця район Маяцького озера, поблизу якого знаходився необхідний для будівництва ліс, а Сіверському Дінці добра питна вода. Проте задум цей було здійснено лише через 17 років у зв'язку з заселенням Слобідської України. У 1663 році в містечку Маяки ( нині село Маяки Слов'янського району) розмістилася козацька сотня Харківського слобідського полку, що сформувався на початку 50-х років 17 століття.

Оскільки Маяцький острог, розташований на відстані 5 верст від соляних промислів, не міг забезпечувати їх від нападів татар, то в 1676 році біля промислів звели укріплене містечко Соляне ( Тор), в якому до початку 1677 року поселилося 245 родин вихідців з Правобережної України, їх також причислили до Харківського слобідського полку, сформувавши з них Торську сотню. Однак загроза татарських нападів навіть і після цього не зникла. Особливо дошкуляли вони місцевим жителям і чумакам, які їхали на Тор за сіллю.

У 1679 році татари пограбували Святогірський монастир і взяли в полон архімандрита Іолія. Тому царський уряд розпорядився збудувати на лівому березі Сіверського Дінця й правому березі Осколу нову Ізюмську засічну лінію. В ході її зведеня харківський полковник Г. Донець з своїм сином Костянтином на правому боці Дінця одне з найбільш укріплених міст у цьому районі - Ізюм ( 1681 р.) і поклав початок створенню Ізюмського полку, до якого причислили Мацьку й Торську козацькі сотні. Для прикриття Ізюма, Святогірського монастиря, Маяцького й Соляного острогів влітку 1684 року слобідські козаки збудували різного виду укріплення, серед яких невеличку земляну фортецю - Городок ( нині Райгородок Слов'янського району). Ізюмською та Торською лініями були відмежовані землі слобідських полків від Війська Запорозького.

Заселення Слобожанщини та південних повітів Росії сприяло росту попиту на сіль і вимагало розширення її виробництва. Тому у 70-х роках велися пошуки нових джерел соляної ропи як на лівому, так і на правому боці Дінця. Якщо мешканці Тору розшукали такі джерела по р. Жеребцю, то козаки Сухарівського юрту - на р. Бахмут і користувалися ними з 1683 року «наїздом», тобто періодично. Оскільки бахмутські джерела виявилися більш насиченими соляним розсолом, то сюди стали приїжджати мешканці інших міст. Після зруйнування татарами у 1697 році не лише варниць, але й значної частини Торського острогу, торяни й маячани стали переселятися на Бахмут і заводити там свої варниці, поклавши початок Бахмутській слободі. Щоб захиститися від нападів татар, вони в 1702 року звернулися до царя за дозволом звести острог на Бахматі. Згідно з описом, складеним в 1703 році, Бахмутський острог був збудований із стоячих дубових колод по обидва боки ріки. Довжина його стін складала 156 саженів ( понад 300 метрів).

Суперечки між слобідськими козаками, що посилилися на Бахматі, й донськими, котрі теж розвідали місцеві соляні джерела, спонукали Петра I в жовтні 1704 року розпорядитися переписати Бахмутські промисли на казну. Отже, Бахмут фактично був переписаний до Ізюмського слобідського полку. Однак згідно з губернською реформою 1708 року Бахмут став центром повіту Азовської губернії. Правда, передача соляних промислів у відання казни викликала незадоволення у солеварів. На чолі з отаманом К. Булавіним вони взимку зруйнували варниці, що фактично і послужило поштовхом до початку повстання. Бахмут став центром повсталих. У зв'язку з цим на початку липня 1708 року був зруйнований царськими військами. Проте невдача російських військ при Пруті в 1711 році й перенесення російсько-турецького кордону з узбережжя Азовського моря в межиріччя Самари й Орелі, на витоки Сухого Торця, змусили царський уряд вжити заходів для зміцнення цієї ділянки кордону, що сприяло розбудові міста й розміщення в ньому гарнізону.

Після нищівної поразки гетьмана І. Мазепи в Полтавській битві царські війська зруйнували у травні 1709 року Стару Січ. Рятуючись від переслідування, запорожці покинули старі насиджені місця й переселитися в межі Кримського ханства, заснувавши на лівому березі Дніпра, поблизу старого слов'янського городища Олешки так звану Олешківську Січ.

Козаки все більше стали приділяти уваги освоєнню рибних багатств Азовського моря, де при гирлі Кальміусу знаходилися невелика їх фортеця Домаха, зведена на рубежі 16-17 століття, на водному шляху запорожців з Дніпра через Самару - Вовчу - Осикову, балку Широку - Кальміус в Азовське море. Рибні заводи запорожців у 20-30-х роках виникають не лише поблизу гирла Кальміусу, але й на схід від нього аж до Єйської коси, де знаходилась Єленецька паланка. Це викликало незадоволення серед донських козаків, які після переходу Північного Приазов'я згідно з Белградським договором між Росією та Туреччиною у 1739 році до складу Росії стали претендувати на ці землі. Суперечки доходили до конфліктів, і царський уряд змушений був у 1746 році розмежувати їх по річці Кальміус.

З метою подальшого зміцнення південних кордонів царський уряд восени 1748 року сформував Бахмутський козацький полк з бахмутських, маяцьких та торських козаків численністю в 300 чоловік, призначивши полковником І. Шабельського, який одночасно був і комендантом Бахмутської фортеці. Тому Бахмутський козацький полк не належав до козацьких з'єднань, а складав своєрідне військово - землеробське поселення, які царський уряд розміщав на південних рубежах імперії у 18 столітті.

У цілому в період Нової Січі ( 1734 - 1775 рр.) більша територія сучасної Донецької області входила до складу Війська Запорозького ( Кальміуської - з центром у Домасі, при гирлі Кальміусу, та Барвінківської - з центром в Барвінковому, на Сухому Торці - паланок), північно-східна частина до Ізюмського слобідського полку, а більша частина Луганщини й частково Донеччини - до війська Донського. Після ліквідації в 1765 році слобідських полків і створення Новоросійської губернії землі, що входили до Війська Запорозького й Донського, були віднесені до Слобідсько - Української та Новоросійської губернії. Після ліквідації Запорізької Січі її землі були включені на Лівобережжі Дніпра до складу Катеринославського намісництва ( з 1802 року Катеринославської губернії). Землі, що знаходилися на схід від Кальміусу, залишилися у складі Війська Донського.

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років частина козаків Задунайської Січі, що виникла в межах Турецької імперії після зруйнування Запорозької Січі, з числа тих запорожців, які покинули Росію, на чолі з Й. Гладким, створили Задунайський полк і перешли на бік Росії. Після війни цей полк розселили між Кальміусом і Бердою і за ним закріпилася назва Азовського козацтва, яке протрималось у Приазов'ї до 1865 року. У тому ж році козацький устрій у Приазов'ї був ліквідований, а козаки, що не погодились стати «сільськими обивателями», були переведені на Кубань і влилися до Кубанського козацтва, організованого в 1792 році з козаків - чорноморців, тобто колишніх запорожців.

Таким чином, сказане вище переконливо свідчить, що наші витоки слід шукати в запорозькому та слобідському, також частково донському козацтва, які фактично до кінця 18 століття складали основну частину населення краю й поклали початок його культурного освоєння.