Отто фон Бісмарк і його роль в утворенні Німецької імперії

До кінця 70-х років, в зв'язку з посиленою боротьбою європейських держав за розподіл світу, міжнародна ситуація стала ще більш складною, відносини стали ще більш суперечливими, а політичних “турбот” у Бісмарка стало ще більше. Намагаючись по можливості придушити реваншистські тенденції у Франції, Бісмарк почав підтримувати активну колоніальну експансію французької буржуазії. Він знав, що на цьому шляху Франція зіткнеться з Англією (в Індокитаї, а головне - в Єгипті) і з Італією (в Тунісі). Але, разом з тим, він підтримував і Англію, і Італію як колоніальних супротивників Франції. Ще раніше він підштовхував до конфлікту на Близькому Сході Росію із габсбургською Австрією. Але тут він, не прагнув довести справу до війни. Він вважав, що взаємне суперництво цих держав між собою може нашкодити Німеччині. Він ніколи не сподівався, що Австрія в єдиноборстві з Росією вийде переможницею. Але він побоювався, що в разі перемоги Росії над Австрією Німечинна, в певній мірі, потрапить в залежне становище від своєї східної сусідки. Тому він не бажав допустити поразки Австро-Угорщини. В ній він вбачав противагу Росії. Разом з тим він не відмовлявся у використанні і іншої противаги - Англії. В лавіруванні між усіма цими суперечливими інтересами найвпливовіших європейських держав, але при точному розрахунку своїх власних політичних інтересів, знаходився Бісмарк. Наростання цих антагонізмів не дозволило Бісмарку далі продовжувати свою попередню лінію. Перед Бісмарком постало запитання: з ким йти далі? Його вибір впав на Австро-Угорщину.

Бісмарк підписав в 1879 році союзний договір з Австро-Угорщиною, який гарантував військову допомогу на випадок війни з Росією. Зі свого боку Австро-Угорщина, надавала Німеччині допомогу на випадок війни з Росією, зобов'язувалась зберігати нейтралітет в разі війни із Францією [29, 208].

Отже, підводячи риску під вище сказаним, варто відмітити, що Бісмарк вперто прагнув відвернути загрозу війни з Росією, яка неминуче для Німеччини перетворилася б у війну на два фронти.

Послаблений “Союз трьох імператорів” в 1881 році був закріплений австро-російсько-німецьким договором про взаємний нейтралітет цих держав, якщо одна з них зазнає нападу четвертої, зокрема в разі нападу Англії на Росію чи Франції на Німеччину. Але сподівання на цей договір були занадто мізерними.

Домагаючись ізоляції Франції, Бісмарк заохочував Італію в конкуренції із Францією, її претензії на захоплений Францією Туніс і допомагав приглушити її претензії на Трієст і Трентіно, які належали Австро-Угорщині. Своїм основним супротивником Австро-Угорщина вважала не Італію, а Росію. Це дозволило Німеччині, Італії та Авсро-Угорщині в 1882 році підписати “Троїстий союз” терміном на п'ять років. Бісмарк знову отримав те, що йому було потрібно: зобов'язанність Італії підтримати Німеччину в разі нападу на неї Франції (на Австро-Угорщину схоже зобов'язання не поширювалось). Якщо б Франція напала на Італію, то їй повинні надати допомогу обидва союзника. Якби хтось із учасників договору став об'єктом агресії відразу двох великих держав, йому надавалась би військова допомога. Якби один із учасників договору сам напав на кого-небудь, йому забезпечувався б вигідний нейтралітет з боку обох партнерів. В особливих заявах підкреслювалось, що умови договору не повинні бути спрямованими проти Англії. В своїх мемуарах Бісмарк говорить, що “Троїстий союз - це стратегічна позиція, яка через небезпеку, яка загрожувала нам в момент його укладення, була розумною і при тодішніх обставинах такою, котру можливо досягти” [4, 230].

Бісмарк міг бути задоволений: він по можливості застрахував себе від загрози зі сторони Франції і перетворив Німеччину в центр системи союзів, яку потрібно підтримувати і, по можливості, у іншому випадку навіть розширити.

На початку 80-х років Бісмарк став на шлях активної політики колоніальних завоювань. На цьому шляху його очікували серйозні політичні та дипломатичні ускладнення. Англія старанно слідкувала за колоніальною політикою молодої Німецької імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй. Так проявилась перша іскорка англо-німецького протиріччя на колоніальній арені. Бісмарк своєю твердою політикою по відношенню до Англії досяг порівняно багато. Якщо в 1885-86 рр. він змушений був звернути свою політику колоніальних завоювань, то в значній мірі тому, що в Європі розгорнулись події, які могли втягнути Німеччину у війну на два фронти [30, 83].

Суперництво на Балканах між Росією та Австро-Угорщиною, яке особливо загострилося в цей час у зв'язку з їх боротьбою за вплив на Болгарію, остаточно зруйнувало союз трьох імператорів. На південному сході Європи, таким чином, знову виникла загроза війни між Австро-Угорщиною та Росією. З іншого боку, зростання реваншистських настроїв у Франції викликало небезпеку війни-реваншу. Але якщо на Балканах Бісмарк усе робив щоб ліквідувати конфлікт між своєю австро-угорською союзницею і Росією, то на Заході він в той же час готовий був розпалювати ризик війни. Незважаючи на загострення відносин, справа до війни не дійшла. У Франції реваншистські настрої незабаром стали затихати. З іншого боку, Німеччина була впевнена, що у випадку свого нападу на Францію вона навряд чи зможе надіятися на нейтралітет Росії.

Як і в 1875 р., воєнна небезпека, на цей раз більш гостра та затяжна почала спадати.

Останні п'ять років перебування Бісмарка при владі були періодом його найбільшої дипломатичної активності. Наростання імперіалістичних інтересів в ряді найбільших європейських країн, погоня за новими колоніальними завоюваннями - все це ускладнювало старі та породжувало нові антагонізми.

Згорнувши колоніальну політику Німеччини і врегулювавши деякі посталі на цьому ґрунті спірні питання, Бісмарк очистив шлях до покращення відносин із Англією. Разом з тим потрібно було продовжувати боротьбу за відвернення союзу між Росією та Францією, за покращення відносин з східною сусідкою. Але це було не так просто. Суперництво між Росією та Англією на Близькому Сході і, особливо в Середній Азії, поставило ці держави перед загрозою виникнення війни. Суперництво між Австро-Угорщиною і Росією на Балканах не зменшилось. Бісмаркова Німеччина підштовхувала царську Росію в обох напрямках, вважаючи, що це відволікатиме останню від європейських справ. В цій складній ситуації нагромаджених протиріч Бісмарк створив навколо Німеччини нову систему дипломатичних відносин. Її постійно підточували внутрішні антагонізми і вона почала розпадатися ще в період відставки Бісмарка [31, 17].

В 1887 р. закінчився термін дії Троїстого союзу. Поновивши договір на новий термін, Бісмарк тим самим укріпив свої відносини з Австро-Угорщиною та Італією. Як і раніше, одне вістря цього союзу було направлене проти Росії, інше - проти Франції.

В 1887 р. розпався, не видержавши напору закріплених в ньому протиріч між Росією і Австро-Угорщиною, союз трьох імператорів. Царський уряд не захотів знову поновлювати термін договору, і Бісмарк, за спиною своєї союзниці, запропонував Росії підписати новий договір - двосторонній. Договір передбачав взаємний нейтралітет Росії і Німеччини, в разі якщо одна із держав буде втягнута у війну. Передбачено було, що договір втратить силу, у випадку якщо Росія нападе на Австро-Угорщину або якщо Німеччина нападе на Францію. В результаті положення було таке: союз з Італією застраховував Німеччину на випадок війни із Францією, союз з Австро-Угорщиною застраховував її на випадок війни з Росією. Тепер договором з Росією Бісмарк перестрахувався і з цього боку (“договір про перестраховку”). Але забігаючи наперед, варто відзначити, що баланс інтересів був настільки нестійким, що договір проіснував всього три роки.

В розрахунках Бісмарка важливе місце постійно займала Англія. Вище було сказано про невдалі спроби зв'язати її домовленостями в 70-х роках. В 1886 р. з аналогічною пропозицією до Бісмарка звернувся англійський міністр іноземних справ Розбері. Відхиляючись від такого союзу, сенс якого зводився лише до використання Німеччини проти Росії, Бісмарк, особливо в останні роки свого канцлерства, все ж таки шукав шляхи зближення з нею. До такого зближення з Англією його підштовхували не лише вимоги деяких впливових кіл великої німецької буржуазії, які вважали, що це полегшить доступ німецькій продукції на світові ринки. До зближення із Англією його підштовхували не лише неприязні стосунки із Францією, - до цього його підштовхувало загострення протиріч між Німеччиною і царською Росією. В інтересах прусського юнкерства Бісмарк продовжував підвищувати тарифи на хліб і тим самим встановив високий митний бар'єр для російського експорту. Зі свого боку, російський уряд вів гостру економічну боротьбу проти Німеччини в інтересах не лише російських поміщиків, але і російських фабрикантів, які вимагали відгородити внутрішній ринок від конкуренції німецьких товарів. З цією метою він безперестанно вводив високі забороняючи тарифи на товари німецького походження і розпочав бойкотувати німецькі порти. По суті між Росією та Німеччиною розгорталась безкомпромісна економічна війна. Це суперечило зовнішній політиці Бісмарка, який ставив за мету - відвернути справжню війну Німеччини з Росією. За словами Єрусалимського А. С. - бісмаркова система “перестраховки” була, таким чином, лише “складною дипломатичною конструкцією, побудованою на вибухонебезпечному ґрунті економічних конфліктів” [5, 44].

В руках Бісмарка одним із знарядь покращення відносин з царською Росією виявились фінансові позики, які надавались німецькою біржею. Відкриваючи царському уряду доступ на німецький грошовий ринок, Бісмарк, тим самим, в деякій мірі затримував погіршення російсько-німецьких відносин. Позики, надані в середині вісімдесятих років, відіграли в цьому розумінні не останню роль. Одначе в 1887 р. Бісмарк вирішив закрити царському уряду подальший доступ на німецький грошовий ринок, сподіваючись, що такого роду тиск зробить тодішню Росію більш поступливою по відношенню до економічних вимог Німеччини. Але він прорахувався. Потребуючи грошей і дізнавшись, що двері берлінських банків перед ним закриті, царський уряд звернувся до французького грошового ринку. Це прискорило зближення між російським царизмом і французькою біржею. На горизонті європейської політики вимальовувались перші контури майбутнього франко-російського союзу.

В цих умовах на самому початку 1889 р. Бісмарк робить ще одну спробу більш тісного зближення із Англією. Він пропонує англійському прем'єру Солсбері підписати союз між Німеччиною та Англією. Формально вістря союзу планувалось спрямувати проти Франції. Бісмарк розраховував зближенням з Англією впливати на Росію і в разі невдачі прагнути застрахувати Німеччину союзом з Англією. Здійснити цей задум повністю не вдалося через відставку Бісмарка. Складні дипломатичні комбінації Бісмарка закінчилися невдачею. На протязі десяти років завдання прусської політики полягало в тому, щоб приєднати Англію до Троїстого союзу. Англія, яка звикла воювати руками інших, намагалась підштовхнути Німеччину на першу лінію вогню в боротьбі проти Росії. Але навіть йдучи на зближення з Англією, Бісмарк ніколи не хотів довести справу до війни між Німеччиною та Росією.

В зіткненні Німеччини з Росією Бісмарк бачив головну небезпеку існуванню самій Німецькій імперії. В основі бісмаркової політики добросусідських відносин з Росією було закладено розуміння сили та невичерпності природного та людського потенціалу російської імперії. Бісмарк бачив широкі російські простори і розумів їхнє стратегічне значення, вважаючи, що вони є неприступними для іноземної сили [32, 47].

Бісмарк за свою довге політичне життя не раз перебував у важких ситуаціях, які видавались іноді, наприклад, на початку 60-х років, майже безнадійними. Кожна значна акція, здійснювана ним в якості голови уряду, була пов'язана із ризиком, який виправдовувався лише кінцевим успіхом відповідно до принципу “переможця не судять”.

Але в кінці 80-х років підстав для таких сподівань ставало все менше, особливо після смерті Вільгельма І. Зміни на німецькому престолі не породили нестійкості, проте занадто її посилили. Нестійкість в політичну систему в цілому приносило перш за все банкрутство виключного закону, явна неефективність репресивних методів і крах розрахунків на підкуп робітників “соціальною реформою”. Протиріччя між канцлером і вищими військовими колами привносили хиткість не лише в зовнішньополітичну та воєнно-стратегічну, але і в співвідношення сил правлячої верхівки. Якщо при Вільгельмові І все це погано чи добре утримувалось в стані рівноваги, то з його смертю рівновага розвалилась. Новому кайзеру - молодому і амбітному Вільгельму ІІ - політика Бісмарка видавалась занадто обмеженою, старомодною, позбавленою світового розмаху [33, 14].

Так вся система бісмаркової політики, внутрішньої і зовнішньої, вступила в глибоку кризу. Прагнучи закріпити своє становище, Бісмарк кидався, маневрував, інтригував в різних напрямках. Він пише у своїх мемуарах: “Причини, через які моя політична совість не дозволяла мені піти у відставку, лежала в іншій площині, а саме - в зовнішній політиці, з точки зору як імперії, так і німецької політики Прусії. Довіра та авторитет, які я на протязі довголітньої служби отримав при іноземних і німецьких дворах, я не в змозі був передати іншим. З моєю відставкою цей капітал повинен був загинути для країни і для династії” [4, 50].

В 1890 р. Бісмарк отримав відставку і повинен був піти. Особиста неприязнь до нього молодого кайзера Вільгельма ІІ відіграла відому, але все ж порівняно другорядну роль. Хоча з цього приводу Бісмарк пише так: “Коли у імператора виникло бажання і сформувалося рішення звільнити мене - я не знаю. Думка про те, що він не розділить зі мною слави свого майбутнього правління, була йому нав'язана і засвоєна ним ще тоді, коли він був принцом” [4, 42]. Бісмарк повинен був піти тому, що в умовах швидкого капіталістичного розвитку об'єднаної ним Німеччини, вже встигли вирости глибокі класові протиріччя між зростаючим робітничим класом і буржуазно-юнкерським блоком. Введені ним і існувавші на протязі 12 років виключні закони проти соціалістів, зрозуміло, ніяк не могли подолати ці протиріччя. Протиріччя серед правлячих класів Німеччини занадто оголились, і в своїй економічній політиці Бісмарк не зміг в повній мірі задовольнити прагнення щойно народженого фінансового капіталу до експансії на зовнішні ринки, до захоплення нових колоній. В умовах новостворених імперіалістичних антагонізмів його зовнішня політика почала переживати свого роду кризу. Він не міг зробити вибору між Росією і Англією, прагнув використати одну державу проти іншої і в кінці кінців підготував таке становище, коли обидві ці держави відмовили імперії в своїй підтримці [34, 9].

Бісмарк був великим дипломатом, реальним і тверезим політиком. Він зумів в області зовнішньої політики піднятися вище свого класу, зумів зрозуміти історичні завдання, які стояли тоді перед Німеччиною, і вирішив їх по-своєму, але на наступному етапі він не зміг засвоїти нові умови класових і міжнародних відносин, що склалися в період імперіалізму.

В цілому, дипломатію Бісмарка в 80-ті роки можна охарактеризувати наступним чином: в кінці своєї політичної кар'єри Бісмарк часто використовував складні, не гнучкі дипломатичні конструкції, які в більшості випадків виявились недостатньо ефективними в нових, динамічних політичних умовах.

Висновки.

Підсумок в характеристиці неординарної постаті Бісмарка хочеться почати словами історика Брандеса, який стверджував, що “Бісмарк - щастя для Німеччини, хоча і не благодійник людства. Для німців він те ж саме, що для короткозорого - пара відмінних, надзвичайно сильних окулярів: щастя для хворого, але велике нещастя, що вони йому потрібні” [35, 6].

В кінці нашого дослідження, а саме курсової роботи, присвяченій історичній особистості канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка, необхідно зробити наступні основні висновки:

1. Отто фон Бісмарк здійснив досить вагомий вплив на розвиток Німеччини у другій половині ХІХ століття. Перш за все, роль Бісмарка полягає в тому, що під його безпосереднім керівництвом завершилось “залізом і кров'ю” об'єднання німецьких земель і на політичній карті Європи з'явилась нова впливова держава - Німецька імперія.

Величезний вклад Бісмарка в її створення є беззаперечним. Беззаперечним є і той факт, боротьба за утворення імперії потребувала від нього рішучості, сміливості, енергії і видатного політичного та дипломатичного обдарування. Більш того, вона потребувала також подолання власних класових, кастових і прусських вузьконаціоналістичних упереджень. Бісмарк представив світу свого роду історичний парадокс: прусський консервативний юнкер виконав загальнонаціональне завдання німецької буржуазії за допомогою радикальних методів “революції згори”.

2. Бісмарк сформував новий стиль європейської воєнної дипломатії, яким пізніше користувались послідовники “залізного канцлера” - кайзер Вільгельм ІІ і, в певній мірі, Адольф Гітлер. До основних характеристик дипломатії Отто фон Бісмарка можна віднести: жорсткість, часто поєднувану з безпринципністю; крайній прагматизм; комплексне поєднання дипломатичних засобів і застосування воєнної сили; використання складних воєнно-дипломатичних конструкцій і т. д.

Зовнішня політика керованої Бісмарком Німецької імперії виходила з визнання неминучості нової європейської війни і необхідності підготовки сприятливих політичних і воєнних позицій для удару по ворогу. Ось чому дипломатичні хитросплетіння Бісмарка не послаблювали міжнародну напругу, а навпаки, підтримували і посилювали її. Ось чому при його безпосередній участі в Німеччині відбулося таке тісне зближення дипломатії та мілітаризму. Не можна звинувачувати Бісмарка за гріхи наступників, які діяли вже в іншу епоху, але не підлягає сумніву, що гріхи ці мали за основу фундамент, закладений ним. Все ж в певній мірі і він несе відповідальність за анархію, яка панувала в дипломатії ХХ століття. Його маніпулювання пресою, свідоме роздмухування дрібних безпорядків до кризових масштабів, вміння застосовувати хитромудрі прийоми, які суперечили його переконанням, використання напівправди, ходових реплік і політики залякування - усі ці аспекти його системи знайшли застосування в ті часи, коли зовнішню політику диктували посередні особистості, які не володіли його винахідливістю в критичних ситуаціях, коли воєнний конфлікт здавався неминучим [36, 8].

3. Система німецького мілітаризму, основи якого були закладені Бісмарком у другій половині ХІХ століття, здійснила величезний вплив на європейську і, більше того, світову історію першої половини ХХ століття.

Європейська історія другої половини ХІХ століття не так вже й багата великими особистостями. Одна із перших серед них - канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк. Його друзі і вороги, критики та прихильники сходяться в одному: фігура Бісмарка - одна із найсильніших і найцікавіших, яка приковує до себе увагу сучасників і не втратила інтересу для нащадків.

Повертаючись до епіграфу курсової роботи, а саме вислову давньоримського філософа Сенеки, який стверджував, що не було ще генія без певної долі безумства, варто пояснити як ці слова стосуються Бісмарка. Те, що останній був генієм політичного та дипломатичного мистецтва є беззаперечним фактом, який, як ми сподіваємось, доведений у нашому дослідженні. А от в чому полягало і проявилося його “безумство”? На наш погляд, “безумство” Бісмарка - це його відданість Батьківщині - єдиній, могутній Німеччині, на благо якої він потратив майже усе своє життя. А методи за якими він діяв були характерними тій епосі і відступають на другорядний план перед силою його особистості. Як говорив У. Черчілль: “Відмінність між державним діячем та політиком полягає в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч на наступне покоління”. Бісмарк, будучи водночас і державним діячем і політиком, зумів зорієнтувати свою діяльність в майбутнє, і на наш погляд, не лише на одне покоління вперед.

Ось чому пам'ятники Бісмарку стоять у всіх великих містах Німеччини, його іменем названі сотні вулиць і площ. Його називають - “Засновник імперії”, або “Засновник нації”. Адже все німецьке, що є в німцях, - від Бісмарка, “який пережив себе, але не свою велич” [37, 19].

Отже, Отто фон Бісмарк є видатною постаттю не лише європейського, але й світового масштабу; політичним і державним діячем, який заклав фундамент для могутності, а саме політичної та економічної, сучасної Німеччини. Його висловлювання, які стали крилатими, і досі не втратили своєї значущості і вагомості [Див. дод. № 2]. Вони є яскравим надбанням світової політичної та дипломатичної думки.

Література.

1. Engelberg E. Bismarck: das Reich in der Mittelеuropas. B., 1990.

2. Engelberg E. Bismarck: Urpreusse und Reichsgrunder. B., 1985.

3. Gall L. Bismarck: der weisse Revolutionеr. Frankfurt a. M., 1980.

4. Бисмарк О. Мысли и воспоминания. Тт. 1-3, М., 1940-41.

5. Ерусалимский А.С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. М., 1968.

6. Чубинский В.В. Бисмарк. Политическая биография. М., 1988.

7. Галкин И.С. Создание Германской империи. М., 1986.

8. Нарочницкая Л.И. Россия и войны Пруссии в 60-х годах Х1Х в. за объединение Германии “сверху”. М., 1960.

9. Ротштейн Ф.А. Из истории Прусско-Германской империи. М., 1948.

10. Оболенская С.В. Политика Бисмарка и борьба партий в Германии в конце 70-х годов ХІХ века. М., 1992.

11. Троян С. С, Горечан Т. В. Отто фон Бісмарк: соціально-психологічний портрет на фоні німецької історії ХІХ століття. - Чернівці, 1994.

12. Михайлов П.И. Проблемы германской революции 1848 г. М., 1985.

13. Сементковский Р. Князь Бисмарк. Его жизнь и государственная деятельность. Биографический очерк С. И. Сементковского. СПб., изд. Ф. Павленкова. - 1895.

14. Ревуненков В. Приход Бисмарка к власти (Полит. Борьба в Пруссии в 1859 - 1862 гг.). Отв. ред. проф. А. И. Молок. Ленингр. гос. ун-т. Ленинград - 1941.

15. Бисмарк. Из речей Бисмарка до учреждения Северо-Германского союза (1847-1867). СПб., изд. В. Л. Бермана., 1888.

16. Бобилєва С. Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року.: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Дніпропетровський національний ун-т. - Д.: РВВ ДНУ., 2003.

17. Туполев Б.М. Династия Гогенцоллернов // ННИ, 1991. - № 6.

18. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т.21.

19. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т.19.

20. Хильгрубер Андреас, Берглар Петер. Выдающиеся политики: Отто фон Бисмарк, Меттерних / И. И. Жаровая, О. Е. Рывкина (пер. с нем). - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998(Исторические силуэты).

21. Утин Е. Вильгельм І и Бисмарк. Исторические очерки. СПБ. 1892.

22.Перцев В. Германия и Австрия в ХІХ веке. Исторический очерк. М., акц. о-во “Универсальная б-ка”. (1917).

23. Бебель А. Из моей жизни. М., 1963.

24. Хилльгрубер Андреас. Отто фон Бисмарк - основатель великой европейской державы - Германской империи. М., 1979.

25. Палмер Алан. Бисмарк. Смоленск: Русич, 1998.

26. Людвиг Эмиль. Бисмарк. М.: Захаров-АСТ, 1999.

27. Барахова И.В. Создание союза трех императоров. / Россия и Германия. Вып.1. Отв ред Б.М. Туполев. М., 1998.

28. История дипломатии. Под ред. В.П. Потемкина. М., 1941. т.1.

29. История дипломатии. Под ред. В.А. Зорина. М., 1959. т.1.

30. Троян, Сергій Зародження і розвиток ідей німецького колоніалізму в 40-х - середині 80-х років ХІХ ст. / Чернівецький ун-т ім. Ю. Федьковича. - К., Чернівці: НМК ВО, 1993.

31. Туполев Б.М. Германский империализм в борьбе за «место под солнцем». Германская экспансия на Ближнем Востоке, в Восточной Африке и в районе Индийского океана в конце ХIХ - начале ХХ в. М., 1991.

32. Fischer F. Griff nach der Weltmacht: Die Kriegszielpolitik des kaiserlichen Deutschland, 1914-1918. Djusseldorf, 1961.

33. Людвиг Э. Последний Гогенцоллерн (Вильгельм II ). М., 1991.

34. Айзин Б.А. Революционные германские социал-демократы против империализма и войны (1907-1914). М., 1974.

35. Айзин Б.А. Альтернативы германской политики в конце ХІХ - нач. ХХ вв. // ННИ. - 1992. - № 4.

36. Петряев К.Д. Очерки по истории Германии начала ХХ века (1900-1914гг.). Одесса, 1959.

37. Хасанов Володимир Furor Teotonikus, або, “Бісмарк, який пережив себе, але не свою велич” // Дзеркало тижня № 38 (566). - 2005.

Додаток № 2.

Афоризми Бісмарка.

* Революцію підготовляють генії, здійснюють фанатики, плодами користуються негідники.

* Політика - це мистецтво пристосовуватися до обставин і отримувати користь із всього, навіть із того, що є небезпечним.

* Політика - це мистецтво можливого.

* Політика - не точна наука.

* Свобода - це розкіш, яку не кожен може собі дозволити.

* Бережись завжди будувати повітряні замки, тому що хоч вони найлегше від усіх інших зводяться, але найважче всього руйнуються.

* Вчись так, неначе ти маєш жити вічно, живи так, неначе ти маєш померти завтра.

* Єдиною здоровою основою великої держави є державний егоїзм, а не романтика, і не є гідним держави боротися за справу, що не торкається її власного інтересу.

* Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до виборів.

* Навіть переможна війна - це зло, яке повинно бути попереджене мудрістю народів.

* Горе тому державному діячу, який не спромігся знайти такий привід для війни, який і після війни ще збереже своє значення.

* За будь-яку задану справу повинна відповідати лише одна людина.

* На дипломатичній мові приєднатися в принципі - просто коректний спосіб відмови.

* Всі ми - народ, і уряд - також.

* Росіяни довго запрягають, але швидко їдуть.

* Угоди з Росією не варті того паперу, на якому написанні.

* Ніколи нічого не замислюйте проти Росії, тому що на кожну вашу хитрість вона відповість своєю непередбачуваною тупістю.

* Тупість - дар Божий, але не варто ним зловживати.

* Соціалістичний устрій - це дуже гарний устрій для експериментів держави, якої не шкода.

* Варто лише посадити Німеччину в сідло, а вже поскакати вона зуміє.

* Уряд не має права бути нерішучим. Раз вибравши шлях, він повинен, не озираючись направо і наліво, йти до кінця.

* З поганими законами і хорошими чиновниками цілком можливо керувати країною. Але якщо чиновники погані, не допоможуть і самі найкращі закони.

* Репліка: “В принципі я згідний” - означає, що ви зовсім на бажаєте цього допустити.

* Хто контролює Україну - контролює Європу, хто контролює Європу - керує всім світом.

* Із джентльменом я завжди буду наполовину більшим джентльменом, із негідником - наполовину більшим негідником.

* Дружба між чоловіком та жінкою дуже послаблюється із настанням ночі.