Арабські країни після ІІ світової війни

Погіршилися відносини Лівії і США, які вилилися у військові зіткнення, а після вибуху 5 квітня 1986 р. у дискотеці в Західному Берліні, де загинув американець США і Англія здійснила наліт на міста Тріпелі і Бенгазі.21.12.1989 р. лівійці підірвали літак над шотландським містечком Локербі і унаслідок катастрофи загинуло 259 осіб. У 1991 р. на Лівію накладено міжнародні санкції. В кінці 90-х р. Каддафі погодився видати підозрюваних у вибуху, одного суд виправдав, а другого засудив до довічного ув'язнення.

Визнаючи допущені помилки у розвитку країни, М. Каддафі розпочав компанію за нормалізацію суспільного життя в Лівії, яка отримала назву „зеленої перебудови". У країні відновлено діяльність приватних підприємств, обмежено сферу діяльності ревкомів випущено частину політичних в'язнів. Хоча ліберальні реформи були швидко згорнуті через міжнародні санкції на Лівію за звинуваченням у підтримці міжнародного тероризму.

Погіршилися контакти з арабським світом через підтримку Іраку у війні в Перській затоці. Країна потрапила в сувору ізоляцію. Тільки визнавши відповідальність за вибух американського аеробуса над Локері, та пообіцявши виплати родичам жертв по 10 млн. дол. компетенції за кожного вбитого (загалом 2,7 млрд. дол.), у вересні 2003 р. Лівії вдалося добитися остаточного зняття економічних санкцій.

Туніс

Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи не бажаючи розставатися з цією країною. Ініціатором переговорів з Францією про майбутнє Тунісу стала партія „Новий Дестур” та її лідер Хабіб Бургіба (1903-2000). Його програма „почесний компроміс" передбачала низку реформ для забезпечення внутрішньої автономії. Французи не пішли на поступки, тунісці почали організовувати армію національного визволення, а колоністи бойову організацію „Червона рука".

Переговори лідерів „Нового Дестуру" і представників Франції тривали аж до 20 березня 1956 р., коли було підписано угоду про повну незалежність Тунісу. Із-за війни в Алжирі Франція зберегла свої військові бази в Тунісі. На проведених 26 березня 1956 р. виборах до Національного зібрання Тунісу переміг „Новий Дестур”.14 квітня 1956 р. Х. Бургіба сформував перший уряд незалежного Тунісу.25 липня 1957 р. парламент висловився за скасування монархії. Туніс проголошено республікою, президентом якої став Х. Бургіба.

Перші шість років незалежності внутрішня і зовнішня політика Тунісу була під сильним впливом війни в Алжирі. Туніс допомагав алжирському фронту національного визволення (ФАА), потім тут створеному ним уряду. Французька військова база в Бізерті була евакуйована в 1963 р. авторитет Тунісу серед арабських країн був великий про що свідчить перенесення в 1979 р. саме до Тунісу штаб-квартири Ліги арабських держав, а 1982 р. - штаб квартири ОВП,

Після проголошення незалежності, аж до відставки Х. Бургіби 7 листопада 1970 р. влада в Тунісі перебувала в руках однієї партії „ Нового Дестуру", який у 1964 році було реорганізовано соціалістичну дестуровську партію (ПСД). Внутрішній курс Х. Бургіби відзначався поміркованістю і лібералізмом. Радикальні міри було прийнято у сільському господарстві, де у березі 1963 році було конфісковано 370 тис. акрів орних земель, що раніше належала європейським колоністам.60-80 х рр. сформувався культ „Батька нації" Х. Бургиби, який жорстоко розправлявся з опозицією та народними виступами як у 60-70-80 х рр. .7 листопада 1974 року за станом здоров'я 84 - річний „Батько нації" пішов у відставку, а новим президентом країни ста прем'єр-міністр Зін аль-Абідіна Бен Алі (1936 р. н). Його реформи отримали назву „політика нормалізації”. Слово „Дестур" остаточно зникло і з назви керівної сили країни, що почасти мало символізувати розрив із радикальними традиціями національно-визвольного руху середи ХХ ст. .

Президент ініціював скасування закону про пожиттєве президентство й зробив низку інших кроків, спрямованих на демократизацію державного старту. З в'язниць випущено 2,5 тис. осіб, що відбували покарання за виступи середини 80-х. р., а також 626 учасників ісламського руху хоча багатьох із них скоро знову заарештували. У 90-х рр. уряд заборонив партію відродження, що була головною опозиційною силою ісламістів.

Алжир

Після Другої світової війни гарячою точкою міжнародних відносин став Алжир. Вже з травня 1945 р. почалося розгортання національно-визвольного руху лідером якого був Фархат Аббас. Було створено такі організації як демократичний союз Алжирського маніфесту (Ф. Аббас) у 1949 році в Каїрі штаб національно-патріотичного руху Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р. н). У 1954 році алжирські патріотичні сили створили (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла. Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного визволення.

Спочатку повстанням протистояла армія з 30 тис. солдатів та жандармів та Іноземний легіон з його штаб-квартирою. Антифранцузьке збройне повстання почалося 1 листопада 1954 р. Криваві акції під час війни були з обох сторін.

Кількість військ задіяних в антипартизанських акціях досягла 225 тис. солдат і офіцерів.

Алжирська криза привела до міжнародних кроків. США були незадоволені перекиданням французьких військ у Африку що послаблювало стратегічні тили НАТО. У самій Франції почалася затяжна урядова криза. Прихід до влади генерала де Голля дещо розрядив ситуацію. Генерал спочатку запропонував реформи в Алжирі, включення депутатів місцевого населення у французький парламент однак за збереження Алжиру у складі Франції. Водночас у Алжирі продовжувався збройний рух, який за відсутності А. Бен Белли очолив Ф. Аббас.

Переживши еволюцію своїх поглядів Ш. де Голль у кінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення.29.01.1960 р. почалися франко-алжирські переговори, а 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% у самій Франції.

Дізнавшись про результати референдуму незадоволені офіцери французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС), яка 21 квітня 1961 р. спробувала вчинити в Алжирі державний переворот. З допомогою перекинутих з метрополії військ заколот генералів провалився. У відповідь ОАС організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали винним за втрату Францією Алжиру.

Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності почалися в Євіані 18 травня 1961 р. Після тривалої перерви сторони дійшли згоди і 18 березня 1962 р. підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 1 липня 1962 р.91% населення проголосував за незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.

Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед прихильників збереження „французького Алжиру”. ОАС розпочала компанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФАЛ та прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок спровокованого терором ОАС, загострення національного протистояння лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис. європейських колоністів.

Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду сільського господарства, на початку 60-х ррр.70% населення Алжиру не мало роботи.

В такій ситуації у вересні 1962 р. Національне народне зібрання обрало А. Бен Беллу прем'єр-міністром, а прийнята наступного року конституція проголосила Алжир президентською республікою, а у вересні 1963 р. А Бен Белла став її першим президентом.

Після закінчення національно-визвольної війни Алжир змушений був взятися за вирішення нагальних проблем економіки. Бракувало фахівців у промисловості із-за від'їзду європейців, багато вільних земель із-за цієї ж причини. Уряд дозволив селянам займати покинуті землі, а це становило майже 2 млн. га. орної землі. Єдина галузь, яка працювала і приносила країні валютні надходження була нафтовидобувна промисловість, яку продовжували контролювати французи.

Нестабільним було і політичне становище: прикордонний конфлікт з Марокко, заколот в Кабілії, поява опозиції, авторитаризм президента. 19 червня 1965 року відбувся безкровний переворот, який змістив Бен Беллу.

Новим президентом став Хуарі Бумедьєн (1927-1978), який отримав від Франції 400 млн. франків фінансової допомоги. У 1969 р. Алжир став членом ОПЕК. Уряд продовжував підтримувати добрі відносини із Францією, налагодив співпрацю із СРСР.

27 грудня 1978 р. Х. Бунедьєн помер і став президентом міністр оборони Алжиру Шадлі Бенджедід (1929 р. н) Він взяв курс на зближення з США у 1986 р., нормалізував відносини з Лівією, 1988 р. з Марокко за Західну Сахару, це дозволило створити міждержавну організацію Союз Арабського Maгрібу до якої крім Алжиру увійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія.

У 80-х рр. економічне становище Алжиру погіршилося із-за падіння цін на нафту. У 1989 р. прийнято нову конституцію, яка гарантувала багатопартійність. І першою був створений Ісламський фронт порятунку, який на місцевих виборах 1990 р. здобув 54% голосів виборців. Це дозволило їм встановити контроль над 32 із 48 провінційних парламентів країни. А в грудні 1999 р. на виборах в національний парламент Фронт виборов 188 з 430 мандатів. Алжир постав перед загрозою легального приходу до влади ортодоксального фундаменталістського режиму.

Владу в свої руки взяли військові і сформували Верховну раду безпеки, новий тур голосування призначений на 16 січня відмінено, Ісламський фронт порятунку заборонено. Але ісламісти не здаються: починається терор, вбивства, збройна боротьба Озброєного ісламського угрупування, Ісламської Армії порятунку та Фронту ісламського джихаду. Терористичні акти в Європі. Лише до кінця 90-х рр. жертвами війни в Алжирі стало майже 60 тис. чол. .

Вже президент Абд ель-Aзіз Бутефліка (1937 р. н) обраний в 1999 р. пішов на переговори з Ісламістами, випустив з в'язниць 5 тис. членів їх організації, бойовики припинили вогонь. За звинуваченнями в корупції з своїх посад було звільнено 48 префектів провінцій. Але громадянська війна відновилась в 2000 р. і припинилась тільки після нових поступок уряду, в Алжирі миру ще не має.

Марокко.

Ситуація в Марокко була схожа на ситуацію в Алжирі. Французький уряд не бажав надавати незалежності своєму протекторату. Активно за неї боровся султан М. Бен Юсуф, якого французи арештували і вислали на Мадагаскар. Використовувались, міжетнічні протиріччя. Національно-патріотичний рух очолила партія "Істікляль". Почався індивідуальний терор бойовиків із таємної Марокканської організації "Чорний півмісяць", а європейські колоністи створили свою таємну організацію "Союз боротьби за Французьку присутність". З серпні 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу.

Загострення марокканського конфлікту змусило Париж піти на поступки.5 листопада 1955 р. Французький уряд офіційно визнав М. Бен Юсуфа визнав законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Повернувшись з переговорів з Франції до Рабата султан 16 листопада створив уряд до якого ввійшли представники "Істіклялю" та Демократичної партії Незалежності. Звільнено політв'язнів, розширено права профспілок. Повномасштабну угоду Франція-Марокко, яка підтвердила незалежність підписану 2 березня 1956 р. Іспанія визнала Марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У січні 1957 р. султан М. Бен Юсуф прийняв титул короля під іменем Мухаммед V (1957-1961 рр)

Король проводив помірковану політику відкидаючи радикальні заклики націоналістів із „Істиклялю". У травні 1960 р. король остаточно позбувся представників опозиційних партій в уряді і призначив самого себе прем'єр - міністром, заступником прем'єра став син короля Хасан Мулай (1929-1999 рр). Саме він фактично виконував обов'язки керівника уряду аж до самої смерті Мухаммеда V (1961 р)

Молодий король вступив на престол у березні 1961 р. під іменем Хасан ІІ (1961-1999 рр) і зберіг за собою крісло прем'єра аж до парламентських виборів у листопаді 1963 р. Програма поміркованих реформ не сподобалась військовим і вони організували два замахи на Хасана ІІ (1971-1972 рр) і тільки стальні нерви врятували короля.

У роки правління Хасана ІІ у зовнішній політиці Марокко відбулися важливі зміни з 70-х років Марокко почало проводити більш агресивну політику. Марокканські підрозділи брали учать у арабо-ізраїльській війні в жовтні 1973 р., а в листопаді 1975 р. загони армії вступили на територію Західної Сахари, потім її поділили з Мавританією. Кочове населення з допомогою Лівії та Алжиру створило військо-політичну організацію Народний Фронт визволення Сахари і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО). Він у лютому 1976 р. оголосив незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яку ніхто не визнав. Перемир'я підписано 1991 р. проблеми економіки, інфляція, зовнішня заборгованість, безробіття все це викликало виступи у різних містах. У 90-х роках почалася приватизація, дещо скорочено зовнішній борг хоча і так великий - 15,2 млрд. дол. За участь у анти іракській коаліції захід пробачив Марокко 3,5 млрд. дол.

23 липня 1999 р. Хасан помер і новим королем під іменем Мухаммеда VI (1963р) проголошено його сина. Всі проблеми попередньої влади залишилися, добивалися і в сільському господарстві: у 80-90 роках було після сильних посух. Покращилася ситуація з правами людини, що засвідчили демократично проведені у вересні 2002 р. парламентські вибори.

Ізраїль

Після закінчення Другої світової війни ситуація в Палестині різко загострилася, єврейські воєнізовані формування почали нападати на англійські війська, вчиняти терористичні акти, вибух в готелі "Цар Давид". Терор англійців нічого не дав. До вирішення Палестинської проблеми з серпня 1945 р. активно підключилися США. У вересні 1946 р. Лондон запропонував розділити Палестину на чотири частини, округи Негев та Єрусалим під прямим британським контролем і дві (єврейську та арабську) автономні держави під загальним британським правлінням. Обидві сторони цей план відкинули.

Тоді Англія передала питання Палестини на розгляд ООН. Комісія з 11 держав наполягала на поділі країни на дві держави із збереженням міжнародного статусу Єрусалима.29 листопада 1947 р. ООН прийняла рішення №181 про припинення Британського мандату під Палестиною і поділ країни на дві самостійні держави. За проголосувало 33 держави, проти 13 та ще 10 утрималося.

Згідно з прийнятою резолюцією арабську державу планувалося створити на території 11,1 тис. кв.км. (42,88% Палестини), де на початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів (у т. ч.22000 бедуїнів-кочовників) і 9520 євреїв, а єврейську на 14,1 кв.км. (56,47%) з 499 тис євреїв і 510 тис. арабів (у т. ч.105 тис. кочівників-бедуїнів). Єрусалим з околицями (0,65 території Палестини) з населенням 105,5 тис. арабів 99,7 тис. євреїв виділявся в спеціальну зону під міжнародним контролем. Планувалося співробітництво двох держав, а Лондон виведе війська з Палестини не пізніше 1 серпня 1948 р. а незалежність обох держав буде проголошено одночасно не пізніше 1 жовтня 1948 р. Тимчасова державна рада (уряд) євреїв з 14 на 15 травня 1948 р. проголосила незалежність держави Ізраїль.

Перший уряд з 13 міністрів очолив лідер партії МАПАЙ голова Палестинського виконкому ВСО і "Єврейського агентства" Давид Бен Гуріон (1966-1973 рр.) через два дні президентом держави обрано лідера партії загальних сіоністів Хаїма Вейцмана (1874-1952). Створення незалежної єврейської держави стало можливо завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення британських впливів на Близькому Сході. Потім почалося арабо-ізраїльське протистояння.

Перші парламентські вибори в Ізраїлі відбулися 25 січня 1949 р. За 120 депутатських місць внесених у виборчих перегонах змагалася двадцять одна партія. Найбільше голосів здобула Партія робітників Ізраїлю (МАПАЙ) - 46 депутатських мандатів. Ще одна робітнича партія (МАПАМ) виборола 19 мандатів і т.д. Майже тридцять років в країні встановлювалося домінування однієї робітничої партії МАПАЙ.

У 1950 р. Ізраїль оголосив Західний Єрусалим своєю столицею, куди переїхали всі міністерства за винятком міністерства закордонних справ, яке змушене було залишитися Тель-Авіві, щоб підтримувати контакт з закордонними посольствами. Міжнародне співтовариство не визнало цього одностороннього кроку ізраїльського уряду, продовжуючи вважати столицею Тель-Авів.

Війна 1948-1949 рр. коштувала ізраїльтянам досить значних жертв. Знищено більшість насаджень цитрусових, сильно постраждали хімічні підприємства Мертвого моря. У боях з арабами загинуло близько 6000 осіб, що склало майже 1% тогочасного єврейського населення країни, але це компенсувалося еміграцією. В 1950 р. кнесет прийняв "Закон про повернення" за яким до країни мав право повертатися будь-який єврей світу. До кінця 1951 р. до Ізраїлю пересилилися 687 тис. осіб. в т. ч. понад 300 тис. із арабських та мусульманських країн. До Ізраїлю повністю пересилилося єврейське населення Ємену - 44,5 тис. Іраку - 130 тис. Лівії - 33 тис. осіб. У 1958 р. населення Ізраїлю сягнуло 2 млн. осіб. За станом на 1961 р., 69% приросту населення країни складали переселенці, й тільки 31% діти, які народилися в єврейській державі.

Країна була мала, бідна, економічно відстала. Соціальну напругу створювала конкуренцію між євреями із африканських та азійських країн (сефардами) та репатріантами із Західної та Східної Європи (ашкеназі). Приріст населення серед сафардів був значно більшим, але ашкеназі домінували в уряді та адміністративних органах. До 1974 р. всі прем'єр-міністри та президент Ізраїлю були ашкеназі, походили з України, Білорусії, Польщі та Росії. Все це викликало соціальну напругу в країні.

Пішов процес відродження івриту, щоб прискорити інтеграцію репатріантів. У 1953 р. було створено Академію івриту.

У перші роки незалежності економіка країни трималася, головним чином завдяки зарубіжним фінансовим вливанням. Міжнародні єврейські організації надавали Тель-Авіву щорічні субсидії в 250 млн. дол. Німеччина в 1953 р. почала виплачувати ізраїльтянам значну фінансову допомогу, як компенсації за геноцид євреїв нацистами. За 1948 - 1952 р.р. Ізраїль отримав величезну суму допомоги 2,5 млн. дол. Навколишнє оточення Ізраїлю створювало свої проблеми, торгівля не розвивалася, нафти немає і т.д.

Після смерті першого президента країни Х. Вейцмана в 1952 р. його наступником став Іухак Бен-Цві (1874-1963), який перебував на цьому посту до 1963 р. У грудні 1953 р. прем'єр-міністру Д. Бен-Гуріону прийшлося піти у відставку через релігійні суперечки між партіями, що до освіти і служби жінок в армії та через різке погіршення міжнародного іміджу країни, коли відбулося масове вбивство ізраїльськими солдатами мирних жителів Йорданії. Через два роки він повернувся, а вже назрівав новий конфлікт з єгиптянами.

У 1963 р. наступним керівником Ізраїльського уряду став Леві Єшкол (1895-1969), що перебував на цьому посту до самої смерті. Політика його кабінету була поміркованою, він покращив відносини з СРСР, мирними вони були з Каїром, напруженими з Сирією та Йорданією. Значного розвитку набуло сільське господарство, Ізраїль уже навіть вивозив цитрусові, банани, бавовну, виноград, фрукти, яйця та молочні продукти.

Протягом 1950-1969 рр. обсяги індустріального розвитку країни збільшилися в 5 разів. Левову частку експорту складала продукція, що вимагала високоточної праці або ж виняткового професійного вміння. Так, наприклад у 1966 р. вартість експорту оброблених брильянтів склала 35,5% прибутку від вивозу товарів за кордон. У 1950 - 1972 рр. приріст ВНП Ізраїлю складав по 10% щороку, уряд подолав безробіття. У 1953 році в країні було 10% безробітних, а 1967 р. лише 7% ізраїльтяни не мали постійного місця роботи.

Великими були успіхи Ізраїлю в сфері освіти та розвитку науки. У 1949 р. в країні існувало два університети в яких навчалося 1600 студентів, до 1973 р. кількість університетів досягла семи, а кількість студентів збільшилася до 47 тис. На освіту виділялося 7% ВНП щороку. З'явилося приватне машинобудування, дослідження в багатьох галузях науки і техніки, в т. ч. ядерної фізики, створено власну атомну бомбу в науково-дослідному центрі Дімона в пустелі Негев. З 1965 р. у країні функціонувало телебачення, в 1975 р. Ізраїль посів 2 місце в освіті за кількістю публікованих на одну особу книжок.

Важливе місце в соціальній політиці уряду приділялося збереження пам'яті про жертви світового єврейства, понесені під час Другої світової війни. У 1953 р. в країні створено інститут вивчення Голокосту "Яд Вашем". У 1960 р. в Аргентині ізраїльтяни викрали нацистського злочинця Адольфа Ейхмана, судили його в Єрусалимі і за вироком суду повісили.

Арабо-Ізраїльське протистояння заставляло уряд дбати про оборону. Після Суецького конфлікту головним постачальником зброї для Ізраїлю стала Франція - реактивні винищувачі "Містер". У 1962 р. США продали Тель-Авіву ракети "Хок", в 1964 р. Західна Німеччина експортувала ізраїльтянам модернізовані італійцями американські танки "Паттон". А в 1966 р. Тель-Авів одержав американські штурмовики "Скайхок". У 80-х роках Ізраїль почав випускати власну високотехнологічну техніку: літаки, ракети, танки.

Війна 1967 р. радикально змінила міжнародне становище Ізраїлю. Дипломатичні відносини розірвали всі комуністичні країни (крім Румунії). На озброєння витрачалося 6 млрд. дол. ., хоча економіка розвивалася досить добре, а ВНП в перерахунку на душу населення зріс з 1 тис. дол. в 1967 р. до 2800 дол. у 1973 р.

Після смерті Л. Єшкола наступним Ізраїльським прем'єром стала жінка Голда Меїр (1898-1978). Це був єдиний блок робітничих партій - Коаліція праці (МААРАХ), який утворив уряд. Противники уряду з правого табору створили в 1973 р. коаліцію під назвою "Лікуд" (об'єднання), головну роль в "Лікуді" відігравала партія "Херут". У наступні роки саме "Лікуд" зумів усунути від влади “робітничі” уряди.

Наступна арабо-ізраїльська війна 1973 р. поставила перед ізраїльським суспільством складну дилему. Населення почало розуміти безперспективність протистояння, витрати значних коштів, погіршення міжнародного іміджу країни. На виборах 1973 р. Коаліція праці отримала 51% голосів і вину за війну поклали на міністра оборони М. Даяна та прем'єра Г. Меїр. Обоє змушені були піти у відставку.

Новим керівником уряду став представник МААРАХ Іцхак Рабин (1922-1995). перший лідер Ізраїлю, який народився в Палестині. На оборону уряд виділив 40% бюджету. У 1975 р. Ізраїль став асоційованим членом ЄЕС. На виборах 1977 р. переміг блок Лікуд.43 депутатських місця в союзі з дрібними партіями сформував різношерстний уряд, який очолив колишній керівник терористичного угрупування "Ігрун цвай леумі" Менахем Бегін. (1913-1992). головним дипломатичним успіхом уряду було укладення Кемп-Девідської мирної угоди з Єгиптом і обмін посольствами. Успіх Ізраїлю: країна позбулася війни, із найсильнішим з арабських сусідів, але водночас пересварила між собою майже всі арабські держави.

У 80-х роках кризу в економіці довелося загальмувати, цьому сприяли падіння цін на нафту та зростання фінансової допомоги з боку США. Вашингтон передав Тель-Авіву 1,8 млн. дол. а в 1983 р. вже 2,5 млн. дол. сприяла цьому і громадянська війна в Лівані. Коли центри підприємницької та фінансової активності почали переміщуватись з Лівану до Ізраїлю.

У самому Ізраїлі продовжується розбудова єврейських поселень на окупованих арабських територіях, де вже мешкало 25 тис. поселенців. Посилилися релігійні ортодокси: за неробочу суботу між ними і прихильниками світського шляху у розвитку країни доходило до сутичок.

Значне обурення в Ізраїльському суспільстві викликали ексцеси, яких допускали військові під час Ліванської війни, особливо після вбивства мирних поселенців у таборах Сабра і Шатила християнами.250 тис. демонстрація 25 вересня 1982 р. на вулицях Тель-Авіва звинуватила в цьому міністра оборони А. Шарона, відбулися сутички з прихильниками “Лікуда".

У 80-х роках у Ізраїлі були коаліційні уряди, які почергово очолювали Іцхак Шамір та Шимон Перес. Але уряди виявилися безсильними перед фінансовою катастрофою. Інфляція склала 400%, зовнішній борг сягнув 23 млрд. дол., торговий дефіцит 4 млрд. дол., зростало безробіття. Почалося закриття нерентабельних підприємств, скорочувалися бюджетні видатки, заморожено зарплату, встановлено фіксований курс шекеля. У кінці 80-х р. інфляція знизилася до 20%. Ізраїль почав продавати зброю власного виробництва - збудовані на основі викрадених креслень французького "Міража", винищувачі "Квір" (Орел) та ракети "Габріель". В окремі роки країна продавала зброю на мільярд дол. .: Колумбії, Еквадору, Заїру навіть Ірану.

Міжнародне становище Ізраїлю в кінці 80-х р. серйозно ускладнилося через два шпигунських скандали. Керівник Ізраїльського дослідного центру, який виїхав до Великобританії, на прес-конференції заявив. Що Ізраїль вже 20 років володіє ядерною зброєю, це був Мордехай Вануну, потім у Ізраїлі його засудили до довічного ув'язнення, а американський розвідник теж засуджений до довічного ув'язнення передавав ізраїльтянам таємну інформацію, отже шпигував Тель-Авів за своїм найголовнішим союзником.

У 90-х р. коаліція правих та робітничих партій розпалася. Причиною стало ставлення до Палестинської проблеми МААРАХ. Схилялись до концепції "мир в обмін на землю", а праві відстоювали концепцію "мир в обмін на мир" і кардинально не погоджувались віддати окуповані арабські території, адже репатріантам з СРСР, яких у 1990-1991 рр. прибуло 330 тис. потрібна була земля.

Вибори червня 1992 р. показали, що МААРАХ зміг повернути собі довіру населення і прем'єром став Іцхак Рабин. Покращилася економічне становище, Вашингтон щороку виділяв Тель-Авіву 3 млрд. дол., почалося врегулювання відносин з Палестинцями. Після проведення в Норвегії таємних переговорів торік в Вашингтоні 13 вересня 1993 р. було підписано угоду про поетапне створення Палестинської автономії на частині окупованої території. За це дипломатичні відносини з Ізраїлем відновила Росія, КНДР, Ватикан та кілька арабських держав. У липні 1994 р. у Сектор Газа зміг повернутися Я. Арафат. Але Ізраїль зберігав на Західному березі Йордану контроль над військовими об'єктами та 144 європейськими поселеннями, в яких проживало майже 150 тис. осіб.

Арабо-ізраїльське непорозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського табору так і серед Ізраїльських екстремістів. Під час великого мітингу в Тель-Авіві 4 листопада 1995 р. ізраїльський студент - юрист із радикально - екстремістського угрупування вбив прем'єра І. Рабина. Пост керівника уряду зайняв Ш. Перес. До законодавства було внесено зміни згідно з якими з 1996 р. ізраїльський прем'єр почав обиратися шляхом прямих виборів.

У другій пол. .90-х років та на поч. ХХІ ст. прем'єрами були лідер “Лікуду" Беньямін Нетаньяху. (1949 р. н), Єгуд Барак (1942 р. н), військовий та з 2000 р.А. Шарон. Посилилися релігійні протиріччя, виступи ортодоксів іудаїзму у 2000 р. почалася “друга інтифада” палестинців, але Шарон був змушений піти на угоду з палестинцями в 2004 р. - початку 2005 р. особливо після смерті лідера ОВП Я. Арафата у листопаді 2004 р. та обрання на цей пост поміркованого Махмуда Аббаса. Почалося поступове виведення військ з території палестинської автономії.

Економіка сучасного Ізраїлю демонструє стабільність, однак слід зважити на той факт, що порівняно з іншими країнами світу Ізраїль користується найбільшими обсягами припливу зовнішнього капіталу. В технічному плані країна давно випередила багато розвинутих держав. Ізраїль є одним з розвинутих лідерів у галузі комп'ютерного програмування, біотехнологій, розвитку альтернативних галузей економіки. Винятково високим є в Ізраїлі рівень життя. В перерахунку на одну особу ВНП країни складає в середньому 14 - 15 тис. доларів на рік.

У соціальному плані країна є унікальною через химерне поєднання в єдиній державі кількох моделей розвитку, світської та ортодоксально-релігійної. Двома полярними символами суспільного розвитку сучасного Ізраїлю може слугувати релігійні ортодокси, які по суботах закладають каміння в автомобілі, що їздять Єрусалимом, незважаючи на шабат, та Дана Інтернешнл - ізраїльський трансвестит Ярон Коян, який здобув в 1998 році Гран-прі на міжнародному конкурсі пісні Євробачення в Бірмінгемі.

Головною проблемою Ізраїлю є Палестинське питання. Лише після справедливого вирішення цієї пекучої проблеми можна очікувати реалізації всіх потенційних можливостей розвитку Ізраїльського суспільства.

Використана література

1. Агабабян В. Проблемы истории Западной Сахары. // ВИ - 2005 - № 3.

2. Ахмедов В. Бушар Асад. - преемственость ради реформ. // Восток - 2004-№3.

3. Беляев М., Примаков Е. Египет: время президента Насера. М., 1974.

4. Ближний Восток на пороге ХХІ века. // Азия и Африка с. - 1997-№4.

5. Борисов А.Б. Арабский мир: прошлое и настоящие. М., 2002.

6. В. Киселев, Марака Рами (Палестина). Перспективы урегулирования палестино-израильского конфликта. // Азия и Африка с. - 2005 - №3.

7. Васильев А. Исламский экстремизм как выражение кризиса мусульманской цивилизации. // Азия и Африка с. - 2003-№5.

8. Васильев Л.С. История Востока.М., 1994-1998. Т.1-2.

9. Демченко П. Шесть дней и чверть века. // Азия и Африка с. - 1992 - № 6.

10. Египет.40 лет революции. // Азия и Африка с. - 1992 - № 7.

11. Егорин А.З. Современная Ливия.М., 1996.

12. Жак Сапир. Вторая иракская война и франко-американские отношения. // Восток - 2004-№ 3.

13. История Алжира в новое и новейшее время. - М., 1992.

14. История Ливии в новое и новейшее время. - М., 1992.

15. Киселев В. Арабо-израильский конфликт и палестинский вопрос. // Азия и Африка с. - 1993-№ 8,9.

16. Киселев В. Ближний Восток. Долгая дорога к миру. // Азия и Африка с. - 2000-№ 5, 6,7.

17. Князев А.Г. Египет после Насера (1970-1981). - М., 1986.

18. Козицький А.М. Новітня Істрія Азії та Африки. Львів, 2004.

19. Концельман Г. Ясир Арафат. Ростов-на-Дону, 1997.

20. Косач Г. Новые документы АВП РФ по истории ближне-восточного конфликта 1947-1967 гг. // Нин. ист. - 2004-№ 5.

21. Кудрявцев А. "Братья мусульмане". // Азия и Африка с. - 1998 - № 11.

22. Кузнецов Д. Арабо-израильский конфликт и французское общественное мнение // Восток - 2004-№ 2.

23. Ланда Р. Ахмед Массали Хадж (Алжир ХХ в). // ВИ - 2005 - № 3.

24. Ланда Р. Фархад Аббас. // ВИ - 2004 - № 9.

25. Маршруты "Дорожной карты" Палестино-израильский конфликт. // Азия и Африка с. - 2003 - № 12.

26. Наринский М. Советский Союз и Суэцкий кризис. 1956 года. Новые данные. // Нин. ист. - 2004 - № 2.

27. Новейшая история арабских стран Азии. 1917-1985 гг. М., 1988.

28. Новейшая история арабских стран Африки. 1917-1985 гг. М., 1990.

29. Новейшая история стран Азии и Африки ХХ век. 1945-2000 гг. Под ред. д. и. н. А.М. Родриглеса. М., Владос. 2001, Т.3.

30. Новейшая история стран Азии и Африки ХХ век. 1945-200о гг. Под ред. д. и. н. А.М. Родригеса. М., Владос. 2001, Т.3.

31. Попов В. Исламский фактор в мировой политике. // Азия и Африка с. - 2004 - № 1.

32. Пырлин Е. Ближевосточный узел: как все завязывалось // Восток -2000-№5.

33. Ражбадинов М. Эгипет 1990-х годов: политика государства в отношении исламских движений. // Восток - 2004 - № 4.

34. Региональная безопасность Ирак: война и ее последствий. // Азия и Африка с. - 2003-№5.

35. Румянцов В.И. Тунисская Республика. - М., 1992.

36. Сайранян Б. Ирак. Звезда и жизнь диктатора. // Азия и Африка с. - 1994-№1-4.

37. Сайранян Б. Ясир Арафат - политический портрет. // Азия и Африка с. - 1998-№10.

38. Сергієнко М. Новітня Істрія Азії і Африки. (1918-2000 рр.). Суми, 2000.

39. Смиронов А. Арабо-израильские войны. - М., 2003.

40. Стрижов Ю. Советский Союз внес весомый вклад в создание государства Израиль. // Азия и Африка с. - 1998-№ 5.

41. Шмелева Т. Мухаммед Хосни Мубарак. // Азия и Африка с. - 2003 - № 8.