Дворяни бажали консолідуватися, відокремитися від інших станів. Ідея “Дворянського Корпуса” як чогось ізольованого вже цілком дозріла й проникнула у свідомість дворянських мас. “Щоб корпусу дворянства права й переваги самодержавною владою подаровані були”, - вимагали волокаменские дворяни. Корпуса дворянського, окремого “від інших різного роду й звання людей”, вимагали Болховские дворяни. “Про складання права дворянського” просили сибірські й казанські дворяни, “щоб вони мали переваги й відрізнялися тим від підлих людей” [15].

Але дворянські накази не обмежувалися одними вимогами загального характеру, вони визначали також і склад дворянського корпуса, і ті права й переваги, який вони бажали відділитися від інших людей підлого роду. У прагненні до відокремлення дворян повинні були вороже поставитися до “Табелі про ранги” Петра I, що доводила думку про перевагу служби перед родом. Багато дворянських наказів і клопочуть, щоб дворянство давалося тільки через дарування самим государем; мало того, деякі накази просять виключити із числа дворян тих, хто потрапив у нього по чині [1].

Але більшість наказів не йшло так далеко: більшість просило тільки виключити із дворянського стану тих осіб, які, не маючи дворянських дипломів і не представляючи ніяких доказів свого дворянського походження, продовжували складатися в числі дворян. За старих часів і при Петрові було кілька нижчих розрядів служивого стану, які залишалися на якімсь межеумочном положенні; деякі з них попадали в подушний оклад, деякі - ні, але й не зараховувалися в ряди шляхетного шляхетства, хоча по старій пам'яті й продовжували називатися дворянами. Отож тепер їхні старші брати не захотіли мати їх у своєму середовищі[3].

Деякі накази пропонували встановити особливу категорію дворян, що вислужилися, категорію “поміщиків”. Ярославське дворянство, представником якого був відомий князь М. М. Щербатов, просило, “щоб дворяни по ступені знатності розсортовані були по 6 реєстрам: князі, графи, барони, дворяни іноземного походження, подаровані дворяни й чиновники”; крім того, ярославські дворяни просили “розписати всіх дворян по містах, заснувати щорічні дворянські збори й завести дворянські книги” [8].

Високо цінуючи свою шляхетність, дворяни домагалися, щоб воно віднімалося не інакше, як по суду за погані вчинки для дворян. “Проект прав шляхетних” пропонував позбавити дворянства за зраду, злодійство, підробку, порушення клятви й ін. Потім з погляду своєї шляхетності дворяни домагалися звільнення від тілесних покарань, катувань і страти; деякі накази додавали сюди й конфіскацію майна.

В області майнових прав дворяни домагалися виключного права на володіння населеними маєтками. Треба сказати, що це їхнє право підтверджувалося ще при імператрицях Ганні і Єлизаветі, але на практиці погано виконувалося; життя була сильніше дворянських тенденцій; тепер дворяни й просили категорично заборонити всім недворянам володіти землями із кріпосним населенням [4].

Дворяни клопочуть про скасування соромливого указу Петра Великого про руду, просять дозволити їм здобувати будинку в містах, безмитно курити вино для домашнього вживання, брати откупы й підряди й продавати продукти своїх земель. Потім дворяни клопочуть про знищення дрібних, але надокучливих зборів з лазень, млинів, пасік, просять про звільнення їхніх будинків від військового постою й т.п.

Всі станові домагання дворян були прийняті Катериною й знайшли собі майже повне задоволення в жалуваній грамоті дворянству 1785 р. В одному тільки Катерина не виконала бажання дворян - вона не замкнула дворянського стану, залишилася на точці зору петровского законодавства, що дворянство здобувається службою й працями, престолу російському корисними [11].

Але все-таки Катерина визнала й той принцип давнини, що висувався в наказах. Перша стаття жалуваної Грамоти говорила: “Дворянське звання є наслідок, що минає від якостей і чеснот, придбаних древніми чоловіками, від заслуг обертаючий рід у достоїнство й приобретающих потомство своєму нарицание шляхетних” [5].

Раз дворянське звання в такому змісті невід'ємно, те “Жалувана Грамота” визнає, що дворянка, вийшовши заміж за не дворянина, не втрачає свого звання, але не повідомляє його ні чоловікові, ні дітям. Дворянин, покамест він залишається дворянином, не може бути покарають або позбавленню честі без суду, повинен бути судимо рівними собі й особисто повинен бути звільнений від всіх податей. Такі права дворянства, що випливають із самого поняття шляхетності.

Катерина затвердила також за дворянами всі ті права й переваги, які були їм даровані її попередниками. Дворяни вільні служити й вільні просити про відставку, вони мають право вступати на службу до дружніх закордонних государів, але при нестатку держави кожний дворянин на першу вимогу самодержавної влади повинен служити, не щадячи нічого, навіть живота свого [7].

Потім Катерина підтвердила право дворян вільного розпорядження придбаними маєтками й установила, що спадкоємні маєтки не підлягають конфіскації, а переходять у спадщину до спадкоємців. Потім дворянам було дароване право торгувати оптом плодами своєї землі без платежу тих податків, які падали на купців; відкривати заводи, ярмарки й підлягати городовому праву, якби вони побажали ним скористатися.

Виконуючи бажання дворян, Грамота підтвердила їхнього права на надра землі. Крім того, був знятий із дворянських лісів цілий ряд обмежень, які лежали на них по указах Петра I, що забороняло з метою заощадження щоглового лісу рубати дуби й сосни відомої величини. Поміщицькі будинки в селах звільнялися від постою [2].

Почувши бажанню дворян скласти особливий “корпус”, “Жалувана Грамота” надавала дворянам збиратися в тій губернії, де вони проживання мають, і становити дворянські суспільства. Скликалися дворяни генерал-губернатором через кожні 3 роки для виборів різних посадових осіб і для вислуховування пропозицій і вимог генерал-губернатора й губернатора. На пропозиції генерал-губернатора дворяни мають право лагодити пристойні відповіді про добро й користь суспільної. Але, крім цього пасивного права, дворяни через депутатів мають право подавати скарги в Сенат і безпосередньо государеві, робити подання про загальні державні потреби [11].

Дворянство кожної губернії має право мати свій будинок, архів, свою печатку, свого секретаря й своїх добровільних внесків становити особливу скарбницю [3].

Бажаючи якщо не замкнути, то ясною рисою відокремити дворянство від інших класів, Катерина дозволила дворянам мати в кожному повіті свою родовідну книгу й на предмет ведення її вибирати одного депутата. Цей депутат разом із проводирем дворянства повинен мати піклування про складання й поповнення дворянської родовідної книги. У неї повинне записувати дворян, які мають нерухомість у повіті й можуть довести своє право на дворянське звання[6].

Всі внесені в родовідну книгу одержували право бути присутнім на дворянських зборах, а правом голоси користувалися лише ті, хто досяг 25-літнього віку, мав своє село й дослужився до обер-офіцерського чина. Той, хто не задовольняв цим умовам, той міг тільки бути присутнім, але ні активним, ні пасивним виборчим правом не користувався. Пасивним виборчим правом користувалися ті, хто мав зі своїх сіл доходу на менш 100 руб.

“Жалувана Грамота дворянству” 1785р. була кульмінаційним пунктом, що завершив консолідацію й соціально-політичне піднесення дворянства. Дворянство зробилося тепер вільним суспільним класом, класом привілейованим, котрий обставлений рядом гарантій стосовно верховної влади і її представників [10].

В історії цивільного розвитку “Жалувана Грамота дворянству” була першим кроком на шляху розкріпачення особистості, поневоленої державою, визнання прав людини, права самовизначення незалежно від розпоряджень і усмотрений державної влади. Із цього погляду значення “Жалуваної Грамоти дворянству” набагато ширше її прямого призначення. Вона була показником нового напрямку російської громадськості, будила надію, що слідом за даруванням прав одному стану будуть дані права й іншим станам російського суспільства [9].

Розділ 2. Менталітет і спосіб життя дворянства.

Мистецтво стає моделлю, який життя наслідує. Приклади того, як люди кінця XVIII - початку XIX століття будують своє особисте поводження, побутову мову, в остаточному підсумку свою життєву долю по літературних і театральних зразках, досить численні. Той, хто займався історією побутових текстів тієї пори, знає, як різко міняється їхній стиль, наближаючись до норм, виробленим у чисто літературній сфері. Уже покоління 90-х років треба у своєму реальному поводженні зразкам, почерпнутим з римської літератури й театральних видовищ XVIII століття.

С. Глинка в молодості, просочений «римським» героїзмом, у своєму щоденнику дав численні приклади сприйняття життя через призму літератури. Глинки були не багаті [5].

На тлі петербурзького дворянського життя їх можна було попросту вважати жебраками. Але те, що по побутових нормах могло оцінюватися як незручність, недолік або навіть непристойність, крізь призму «римського» героїзму сприймалася як цивільна чеснота. «Римська» поетизація бідності, що надавала матеріальному нестатку театральна велич, була надалі властива багатьом декабристам, але їй рішуче залишалися далекі різночинці-інтелігенти наступного покоління [13].

Особливу роль у культурі початку XIX століття в загальноєвропейському масштабі зіграв театр. Це тим більше показово, що роль театру ні в якій мері в цю епоху не пропорційна місцю драматургії в загальній системі літературних текстів. Театралізується епоха в цілому. Специфічні форми сценічності сходять із театральної площадки й підкоряють собі життя. У першу чергу це ставиться до культури наполеонівської Франції. Коли російські мандрівники, після Тільзіта, виявилися в Парижу, їх уразила ритуализованность і пишність тюльерийского двору, дуже далека від навмисної простоти петербурзького придворного життя при Олександрі I ( щозвикли до пишності єкатерининського двору, люди старшого покоління бачили в цьому прояв скнарості імператора) [16].

Дворянський побут кінця XVIII - початку XIX століття будувався як набір альтернативних можливостей («служба відставка», «життя в столиці - життя в маєток», «Петербург - Москва», «служба військова - служба статська», «гвардія - армія» та ін.), кожна з яких мала на увазі певний тип поводження.

Той самий людина поводилася в Петербурзі не так, як у Москві, у полку не так, як у маєток, у дамському суспільстві не так, як у чоловічому, на поході не так, як у казармі, а на балі інакше, чим «у годину гулянки неодружений» (Пушкін). У селянському побуті поводження мінялося залежно від календаря й циклу сільськогосподарських робіт.

У результаті цього тип поводження в меншому ступені зберігав індивідуальність, традиція й колективність грали в селянському поводженні більшу роль. Дворянський спосіб життя мав на увазі постійну можливість вибору [2].

Одночасно, якщо селянин практикувати «неселянське» поводження не мав фізичної можливості, то для дворянина «недворянське» поводження відтиналося нормами честі, звичаю, державної дисципліни й станових звичок. Непорушність цих норм була не автоматичної, але в кожному окремому випадку являла собою акт свідомого вибору й вільного прояву волі. Однак «дворянське поводження» як система не тільки допускало, але й припускало певні випадання з норми, які в перекладі на «мову сцени» рівнозначні були антрактам у спектаклях. Система виховання й побуту вносила у дворянське життя цілий шар поводження, настільки скованого «пристойностями» і системою «театралізованого» жесту, що породжувала протилежне прагнення - порив до волі, до відмови від умовних обмежень [6].

2.2 Утворення й виховання дворян

Наприкінці XVIII у налічувалося 362 тис. дворян. У середині XIXст. чисельність дворян становила 464 тис. Правління не раз вживало заходів по огородженню дворянства від припливу в його середовище вихідців з інших станів. Двічі в 1845 і 1856 р. були підвищені класи чинів, що давали право на дворянство: для потомственого - 6-й для військових чинів і 9-й для цивільних; особистого - 12-й для військових чинів і 9-й для цивільних. Також було встановлено, що тільки перші ступені російських орденів дають права на одержання потомственого дворянства.

Проте наприкінці XIX ст. чисельність дворянства збільшилася до 1 млн. 800 тис. чоловік, з них дві третини становили потомствені дворяни й 600 тис. - особисті. Питома вага всього дворянства (разом з родинами) становив 1,5 % населення Росії [2].

У середовищі потомственого дворянства зберігалося розходження між не титулованими (більшість станів) і титулованими (князі, графи, барони). Особливо шанувалося “стовпове” дворянство, що могло довести стародавність свого роду більш ніж за 100 років до видання Жалуваної грамоти.[10]

Наприкінці XIX ст. приблизно з 250 врахованих князівських прізвищ близько 40 вели свій родовід від Рюрика (Одоєвські, Горчакови, В'яземські, Волконські) і від Гедиміна (Голіцини, Трубецькі). Усього в списку департаменту герольдії значилося понад 830 титуловані пологи. Не менш100 з них уважалися “згаслими”, багато хто розорилися й навіть “розчинилися” в інших станах. Завданню зміцнення положення великих і середніх землевласників у місцевих органах дворянського самоврядування був присвячений Маніфест 6 грудня 1831р. Він установив майновий ценз для участі дворян у виборах кандидатів для заміщення державних і суспільних посад. Правом голосу користувалися потомствені дворяни, що мали у власності в межах губернії не менш 100 душ кріпаків або 3 тис. десятин землі. Через уповноважених могли брати участь у виборах власники не менш 5 душ селян або 150 десятин землі. Таким чином, можливість активної участі в корпоративному житті стану представлялася, насамперед, найбільш заможної частини дворянства. Сама діяльність повітових і губернських дворянських зборів ставилися під більше твердий контроль урядових чиновників.[6]

Правительство намагалося бюрократизувати дворянство, міцніше зв'язати його з урядовим апаратом, перетворити станово-корпоративну службу в різновид державної.

Набагато складніше було поставити перешкоду на шляху проникнення в головний стан осіб “неблагородного” походження.

Відкрита Табелью про ранги можливість одержання дворянства по службі згодом привела до різкого росту числа беспоместных дворян. З одного боку, це відповідало інтересам самодержавства, збільшуючи в складі дворянства прошарок, повністю залежну від царської влади. З іншого боку, зростання чисельності беспоместных дворян вело до зміни соціальної природи вищого стану. Обмежити одержання дворянства лише царським даруванням за особливі заслуги перед престолом Микола I не зважився, хоча проект подібного закону й був розроблений Комітетом 6 грудня 1826р. Однак в 1845р. право вислуги було значно обмежено [14].

Закрити шлях у ряди дворянства вихідцям з купецтва, духівництва, особам з вищим утворенням, але в теж час заохотити найбільш активних представників цих станів був покликаний Маніфест 10 квітня 1832р., що засновував нову станову групу почесних громадян (потомствених і особистих). [3]

Потомственими почесними громадянами ставали діти особистих дворян і священнослужителів (при наявності освітнього цензу), учені й художники (при наявності ступенів і звань) і купці 1-й гільдії (при наявності особливих заслуг або 10-літнього в ній перебування). До особистих почесних громадян по народженню належали діти православних священиків, що не мали необхідного утворення, по вислузі років - чиновники нижчих рангів, а також особи з вищим утворенням. Почесним громадянам надається мінімум правий: звільнення від рекрутської повинності, сплати подушної податі й тілесних покарань.

Станова політика Миколи I привела до того, що дворянський стан став більше замкнутим, а позиції найбільш заможної його частини значно зміцнилися. Всі ці міри однак не змогли призупинити об'єктивний процес зниження соціальної й політичної ролі дворянства. Незважаючи на перевагу потомственого дворянства в середовищі вищої бюрократії склад чиновництва активно поповнювався вихідцями з інших станів. [8]

Економічною базою дворянського стану здавна було землеволодіння. У середині XIX в 88 % потомствених дворян були поміщиками. Крупнопоместные власники (понад 1000 душ кріпаків) становили 23,3 % всіх поміщиків. Їм належало 80 % кріпаків, у середньому по 366 душ на кожного поміщика. Серед цих виділялися найбільші землевласники Росії, як правило, що належали до титулованої знаті (Шереметьєви, Юсуповы, Воронцовы, Голіцини), що володіли десятками тисяч кріпаків і сотнями тисяч десятин землі.

Дроблення маєтків при спадкуванні привело до того, що до середини XIX в. більшість поміщиків стали дрібнопомісними- 41 % і среднепомістними- 35 %.

Правління підтримувало помісне дворянство, надаючи йому пільговий кредит з казенних банків під заставу населених маєтків і передаючи йому казенні землі. Для збереження великої дворянської земельної власності в 1845 р. був виданий закон з майоратах. До 1861 р. на майоратному праві перебувало на менш 20 великих дворянських маєтків. Незважаючи на всі ці заходи в період з 1836 по 1858 р. близько 3,6 тис. дворян втратилися всіх своїх земель, ставши беспомісними.

До скасування кріпосного права переважна більшість поміщиків господарювали по старинці, на основі кріпосної праці. Кріпосництво майже повністю виключало можливість ефективної організації виробництва й підвищення прибутковості маєтків. [5]

Деякі поміщики намагалися домогтися цього шляхом, як тоді говорили, “раціоналізації” маєтків, тобто шляхом використання нових прийомів агрокультури й агротехніки. Але таких “раціоналізаторів”, по підрахунках Вільного економічного суспільства, було всього 3,0 % від числа всіх власників маєтків.

Невелика частина поміщиків займалася підприємництвом, що міняло феодально-кріпосницьку природу дворянського господарства. Ще рідше окремі поміщики, поряд з купцями, містили підряди або ставали відкупниками. Однак будь-які форми підприємницької діяльності у дворянському середовищі засуджувалися, тому що вважалися несумісними із дворянським достоїнством. Дворяни зберігали звичний спосіб життя, консервуючи типовий для цього шару господарський інфантилізм.

Після скасування кріпосного права поміщики зберегли більшу (і кращу) частина своїх земель. В 60-е рр. XIX ст. їм належало 79 млн. десятин землі, однак, засобів, отриманих ними в ході викупної операції (264,5 млн. рублів за винятком боргів казенним банкам), було далеко не досить, щоб пристосуватися до нової економічної ситуації.

Виробничо-технічна база в більшості поміщицьких господарств була вкрай низького рівня, або просто була відсутня, навички господарювання в нових ринкових умовах не було.

У своїй масі дворянство важко адаптувалося до змін, що наступили. Багато хто стали продавати землю купцям, селянам, а з появою іпотечних банків закладати земельні володіння на тривалий строк. Значна частина поміщиків здавала землю в оренду на різних умовах. Деякі спробували організувати свої господарства на капіталістичній основі. “Перебудова” поміщицьких господарств ішла повільно й болісно. Положення помісного дворянства збільшувалося аграрною кризою кінця XIX ст. [4]

Площа дворянського землеволодіння після 1861р. зменшувалася приблизно на 0,68 млн. десятин у рік і до 1877р. становила 73 млн. десятин. Більша частина площі дворянських земель (75 %) належала великим земельним власникам, чиї володіння були понад 1 тис. десятини.

Протягом усього XIX ст. перший стан займав провідне місце в управленческо-бюрократичному апарату держави й становило кістяк офіцерського корпуса.

У другій половині XIX ст., коли більша частина дворян втрачала зв'язок із землею, служба нерідко ставала єдиним джерелом доходу. Наприкінці XIX в. на державній службі була зайнята чверть всіх дворян. Дворянство становило 90 % офіцерського корпуса й 75 % загальної чисельності класних чиновників. Вища бюрократія у своїй гнітючій частині складалася із представників потомственого дворянства. Цивільна служба в матеріальному плані часто була вигідніше військової, але не дивлячись на це, у колах помісного дворянства, особливо родовитого, як і раніше вважалося гарним тоном демонструвати презирство до цивільного чина.[9]

В органах місцевого самоврядування дворяни відігравали активну роль. У повітах і губерніях по виборам дворянських зборів ними заміщалися майже всі поліцейські й судові посади. Губернські проводирі дворянства брали участь у всіх колегіальних органах місцевої влади, а повітові фактично очолювали повітову адміністрацію.

Дворянство було утвореним і культурним шаром, з якого формувалася політична еліта країни. Вища бюрократія протягом усього XIX ст. у своїй гнітючій частині складалася із представників дворянства.

До дворянства по народженню або по вислузі належали й найбільш яскраві реформатори XIX ст. (С. Ю. Вітте, П. Д, Кисельов, М. М. Сперанский і ін.), і найбільш вірні “охранители” російського самодержавства (А. Х. Бенкендорф, Н. М, Карамзин, К. П. Победоносцев). Дворянство зіграло величезну роль в історії російської культури першої половини XIXв. “Золоте століття” російської культури по праву можна назвати дворянським.

У першій половині XIX ст. дворянство відігравало провідну роль у розвитку суспільної думки й суспільного руху Росії. Будучи найбільш вільним, освіченим шаром суспільства, саме передове дворянство формувало опозиційні уряду плину. При цьому спектр суспільних позицій був досить широкий - від помірно-ліберальних до радикально-соціалістичних. Таким чином, дворянство відбивало інтереси різних соціальних груп суспільства й виступало за різні перспективи суспільного розвитку. [16]