Переяславська рада. Входження України до складу Росії

Політика Гетьманщини і Московії після укладення договору.

Спочатку, договірні умови, що стосувалися спільних воєнних дій виконувалися. Об'єднані московські й українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі 1655--1656 pp. Однак з 1656 р.московський уряд відверто й грубо порушує договір 1654 p. Подальші дії Москви в цьому напрямку по смерті Б. Хмельницького в 1657 р. свідчать про агресивний, загарбницький характер її зовнішньої політики щодо України. Але ж все таки, спроби якось обмежити український суверенітет при Богдані Хмельницькому були дещо слабкіші, тому що цар розумів - гетьман в Україні користується дуже великою пошаною.

Ще одним проявом невиконання Московською державою договору було так зване "Віденське перемир 'я", укладене 24.10.1656 у м.Вільно між Реччю Посполитою та Московською державою - цей договір не відповідав інтересам Української держави, оскільки, головою метою Б.Хмельницького при укладанні Переяславської угоди був саме захист України від польської держави і воєнна поміч в боротьбі із нею. Було досягнуто згоди, що після обрання царя польським королем "Україна, як член Речі Посполитої", мала повернутися до її складу. Передбачалася ліквідація українського державного життя, оскільки скликана впродовж першого року королювання Олексія Михайловича комісія з російських, польських й українських комісарів уповноважувалася виділити для Війська Запорозького лише "певний уділ" на терені козацької України. А до завершення її роботи козакам дозволялося проживати лише на території, визначеній умовами Білоцерківського договору, тобто у межах Київського воєводства.

Український гетьман розуміючи, що Москва все більше схиляється до мирного договору с Польщею(оскільки в них з являється один спільний ворог - Швеція, військова діяльність якої не відповідала інтересам ні однієї ні іншої держави) починає перемовини з іншими державами - Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною й Литвою. Зближення з Річчю Посполитою й оголошення Москвою у кінці травня 1656 р. війни Швеції, в якій Чигирин вбачав союзницю, викликали глибоке занепокоєння у Б.Хмельницького. У своїх листах до царя та російських політиків він переконував їх у помилковості даного курсу і навіть відправляв посольство до Москви . Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів Української держави. Під цим кутом зору їхнє порозуміння таїло смертельну небезпеку для утвердження української незалежності. Насамперед, його турбувала доля західноукраїнського регіону, що міг назавжди залишитись у складі Польщі.

Щоб запобігти подібному розвитку подій, він і активізував перемовини щодо створення антипольської коаліції. І варто зазначити, що ця коаліція мала деякий успіх - козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем та союзниками по коаліції зайняли багато польських міст серед яких Краків та Варшава також вони відвоювали Пінську землю, яка "виявила бажання" приєднатися до Гетьманщини, дещо пізніше приєдналася і Волинь.

Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина обирає його наступником Генерального писаря - Івана Виговського - він продовжує широку дипломатичну політику Хмельницького і заключає зі Швецією договір. Цей договір мав оборонний характер. Союзники забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу, зобов'язувалися укладати мирні договори тільки за спільним порозумінням. Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Україну вільною державою, обороняти її волю й незалежність. Шведський король Карл Х Август зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України, а також прилучення до неї західноукраїнських земель, зокрема тих, котрі визнали протекторат Запорозького Війська під кінець гетьманування Хмельницького, -- Волині, Полісся і Білорусії. Одночасно був поновлений союз із Кримом і Туреччиною, з Польщею укладено перемир'я, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибори нового гетьмана.

І тут Москва знову порушує договір, намагаючись обмежити суверенітет Гетьманщини - цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою, яка була однобічно висунула Москвою. Згідно з цією поправкою вимагалося повідомляти Москву не після обрання гетьмана, як було обумовлено в договорі 1654 р., а перед тим, і одержати спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково у присутності царського представника.

Представник царя в Україні Богдан Хитрово провокує внутрішній конфлікт і розпочалася на Україні громадянська братовбивча війна, фактично кривава боротьба за гетьманську владу. Така обстановка значною мірою була наслідком підступної політики Москви, направленої на централізацію влади.

Українська старшина на чолі з Виговським виступила зі своїм маніфестом перед Європою, в якому пояснювала причини, що привели Україну до повного розриву і війни з Москвою. "Заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом, що великі війни ведені з Польщею, не мали ніякої нашої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої ми держимося, її провадив вічної пам'яти наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом-Густавом, і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим". Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не виконував своїх обіцянок: "Завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав трактати із Польщею коштом України, виповів війну її союзникові Швеції, поставив залогу в Києві, а нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана й наступати на Україну оружною рукою". Наприкінці зазначалося, що не на українців лягає відповідальність за нову війну, що вже загорається, і що вони беруться за зброю, будучи вимушеними до того.

Не зважаючи на блискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, до Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях. В Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни -- навпаки -- були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

16 вересня 1658 р. в місті Гадячі було укладено трактат про унію України з Польщею(Вища виконавча влада надавалася гетьманові, якого б обирали на Раді, а затверджувати це рішення мав король. Брестська церковна унія скасовувалася; православній церкві поверталися храми, землі, майно. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископи.). Москва спробувала вести з гетьманом перемовини, але він вже не вірив царю.

Ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського рушила на Україну. 28 і 29 червня 1659 р. відбулася генеральна битва. Московська армія зазнала нечуваної поразки. 30 тисяч чоловік полягло під Конотопом. Кілька московських воєвод потрапили в полон, загинув князь Пожарський. Але нажаль ця перемога не допомогла Україні залишитися незалежною. Військова перемога України-Гетьманщини перетворилась на політичну поразку. Гетьман не міг протистояти Москві, через безперервні повстання. Саме це змусило піти гетьманський уряд на укладення нового, вже нерівноправного договору з Москвою 27(17) жовтня 1659 р. З цього моменту Українська держава втрачає свою незалежність і стає автономною частиною Московської імперії.

А остаточно союз Московії і Польщі був оформлений 13 січня 1667 році у м. Андрусин, що , поблизу Смоленська. Перемир я було укладено на 13 років. За Андрусівським перемир'ям Лівобережжя України залишалось за Москвою, Правобережжя знову переходило під владу Польщі, крім Києва, який мав відійти до Москви тільки на два роки. Запорозька Січ потрапила під владу обох держав. Нагадаю що головною умовою в Березневих статтях був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю.

Андрусівське перемир'я спричинило посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини, Ті, що боролися проти царизму, після 1667 р. вже не могли спиратися на Річ Посполиту. А правобережні старшини не могли розраховувати на підтримку Московської держави у боротьбі проти Польщі. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства і султанської Туреччини. В Україні починається період під красномовною назвою - Руїна…

Березневі статті, які стали юридичним оформленням усної Переяславської домовленості цілком і повністю можна було вважати як договір двух суверенних країн, одна з яких становилась протектором іншої. В цьому договорі зберігаються усі "права и вольности Войска Запорожского". Але ж у цих двох держав були різні інтереси у боротьбі проти Речі Посполитої:

Б.Хмельницький вбачав у Росії державу, яка допоможе розгромити Річ Посполиту й включити західноукраїнські землі до складу гетьманату (впродовж 1655-1657 pp. він неодноразово підкреслював наміри поширити владу на "всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до

Вісли"), то російська еліта вбачала у них окремішні від Малої Росії терени Польщі й намагалася включати їх до складу Росії.

Прийняття царської протекції започаткувало нові й посилило вже існуючі процеси перегрупування геополітичних сил у Центрально- і Південно-Східній Європі, які у кінцевому підсумку докорінно змінили політичну карту даного європейського регіону.

Складна геополітична ситуація яка склалася у середені ХVІІ ст. у цьому регіоні, мала чимось закінчитись - був започаткований інтенсивний процес втрати Річчю Посполитою геополітичної гегемонії у Центрально-Східній Європі, що поступово почала переходити до Російської імперії. Вони ж у певній мірі посприяли вступу в 1655 p. y війну з Річчю Посполитою Швеції, що, в свою чергу, призвело до загострення російсько-шведських суперечностей і спалаху в 1656 р. воєнних дій між Росією і Швецією та російсько-польського зближення.

Висновки

Переяславська рада і входження України до складу Росії безумовно було визначальною подією в історії України. Не тому, що український народ, нарешті, "возз'єднався" з кимось, а тому що цей договір відіграв значущу роль в розвитку українських земель.

Цей договір, на думку Б.Хмельницького, мав бути звичайним, абсолютно не відрізняючись від інших. За роки Національно - визвольної боротьби таких договорів було укладено дуже багато:

в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;

в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;

8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;

в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;

18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;

у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;

8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;

у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;

Вже багато століть в науковому середовищі точиться запекла дискусія - чим же все таки була переяславська угода: 1). Унія України з Москвою 2). Васалітет. 3). Протекторат. 4). Псевдопротекторат. 5). Мілітарний союз двох держав. Ми як і більшість істориків схиляємося до думки, що це був міліарний союз - протекторат.

Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною без феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізно царський уряд мав почати наступ на автономію України.

Також важливим питанням було як саме називати "долучення" України до Росії. В 1966 р. Михайлом Брайчевським була написана стаття "Приєднання чи возз'єднання.", в ній спростовувався ряд міфів радянської історіографії. Автор статті розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми -- "приєднання України до Росії" було декретоване -- "возз'єднання України з Росією", всупереч протесту ряду фахівців-істориків. Тут починається дискусія навіть в філологічній площині…

Історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі і ворожнечі.

І все ж Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками -- лише причинами. Чим далі відходила Москва від духу і букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак за цей зручний для неї трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значення надавала йому українська сторона.

Враховуючи сказане, немає вагомих аргументів на користь думки, що для тогочасної Української держави обрання царської протекції було оптимальною альтернативою з-поміж можливих: польської, кримсько-османської і шведської. Перевага для вибору Московії була лише одна - єдина віра. Багато істориків, вважаючи Богдана Хмельницького визначним військовим, який мав надзвичайні організаційні здібності, називають його не дуже гарним дипломатом, а україно - російський договір - "головною помилкою Богдана".

Кожна з цих сторін у тих чи інших конкретних обставинах могла мати для неї певні позитивні аспекти. Проте всім їм був притаманний спільний істотний негативний момент: прагнення протекторів звести до мінімуму, якщо не знищити зовсім, її суверенітет. Зрозуміло, він не міг задовольняти українську еліту, тому вона у пошуку оптимальнішого варіанту змінювала протекторів, правда не завжди успішно. Зіткнувшись з брутальним імперським втручанням Москви у внутрішньополітичне життя держави, її намаганням перетворити козацьку Україну на російську провінцію, вона пішла на розрив відносин з нею, уклавши 16 вересня 1658 р. Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою.

Отже, договір 1654 р. проіснував всього близько 4,5 років. Виступивши його ініціатором, українська сторона, обманувшись у своїх сподіваннях, відмовилася від нього. Представляючи собою типовий договір про прийняття протекції, він не передбачав ні "возз'єднання" України з Росією, ні поневолення України Росією.

Унаслідок цього й досі залишається простір для суперечливих тлумачень тих словесних формул, дефініцій та символів, котрі використовувалися учасниками події 1654 p., визначення юридичної природи українсько-російських взаємин середини XVII ст., достовірності писемних джерел, на яких ґрунтуються описи Переяславської ради, альтернативності прийнятих на ній рішень.

Нескінченні дискусії "за" та "проти" переяславського вибору, котрі не змогли завершити попередні покоління істориків, далекі від розв'язання й сьогодні, але ж вони мають колись скінчитися…?

Список літератури і джерел

Джерела:

1. Літопис Самовидця. -- Київ: "Наукова думка", 1971. -- 208 с.

2. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. -- К.: Т-во "Знання" України, 1992, -- 192 с.

3. Літопис Самійла Величка. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.-- К.: Дніпро, 1991.-- 642 с.

Збірки джерел:

1. Архив Юго-Западной России. - К., 1908

2. Воссоединение Украины с Россией: В 3 т./ Сост.: П.П. Гудзенко и А.П. Лола . - М.: Издательство АН СССР, 1953 .

3. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. - К.: Наукова Думка, 1954.

4. Документи Богдана Хмельницького : . - К.:Видавництво АН УРСР, 1961 . - 740 с.

Література:

1. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. -- К.: Варта, 1994. - 82 с.

2. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке / Відп. ред. О. Мишанич. -- К.: ТОВ "Видавництво "Обереги", 1999. -- 216 с.

3. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII -- першої чверті XVIII ст. -- К., 1995

4. Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі: Критичні замітки // Україна. - 1917.

5. Грушевський М. Переяславська умова України з Москвою 1654 року:

Статті й тексти // Український світ. - 1992.

6. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876). - Львів, 1909.

7. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. 9. Кн. 1: Роки 1650-1654/ Грушевський М.- К.: Наукова думка, 1996.- 880 c.

8. К будущему - через прошлое и настоящее (1654-2004)/ А.И. Молчанов, П.П. Толочко; БелГУ. - Белгород: БелГУ, 2004 - 31 с.

9. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. - Львів: Світ, 1990. - 351 с.

10. Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів: Сіверян. думка, 1996. - 288с.

11. Липинський В. Україна на переломі: 1657--1659 (Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-м столітті)// Український історичний журнал. - 1992. - № 2, 4.

12. Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII в. - Т. 1. - Вып. 1. - Прага, 1924

13. Наслідки Переяславської Ради 1654 року: Збірник статей /Ред. Ігор Гирич.- К.: Смолоскип, 2004. - 605с.

14. Hаціонально-визвольна війна укpаїнського наpоду сеpедини XVII століття: Політика, ідеологія, військове мистецтво / HАH Укpаїни. Ін-т істоpії Укpаїни; Відп. pед. В.А. Смолій. -- К.: Генеза, 1998. -- 319 с.

15. Оглоблин О. Українсько-московська угода. Нью-Йорк - Торонто,1954.

16. Окіншевич Л. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем московським // Ювілейний збірник. - Прага, 1923.

17. Пічета В. Прилучення України до Москви в московській історичній літературі. - К., 1917.

18. Переяславська угода 1654 року:історичні уроки для українського народу. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень/ А. Гальчинський та ін. - К.: НІСД, 2004. - 13с.

19. Переяславська Рада 1654 року (Історіографія та дослідження). Ред. кол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін. - К. Смолоскип, 2003. - 890 с.

20. Петровський М. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654 рр.) / Нариси з історії України. - Вип. IV. - К., 1939. - С. 254-255

21. Полонська-Василенко Н. Переяславський договір в очах його сучасників. - К., 1955

22. Рафальский О. Переяславський договір України з Росією 1654 року: ретроспективний аналіз. К. : Генеза 2004. - 294с.

23. Смолій В.А., СтепанковВ. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет - К. : Національна академія наук України, 1995 - 312 с.

24. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська Національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.).- К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1999.-352с.

25. Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині XVII--XVIII ст.: проблема державотворення. -- К., 1993

26. Степанков В. Кам'янецька угода й Переяславська рада: спроба дослідження політичних наслідків Жванецької кампанії // Українсько-російський договір 1654 р.: Нові підходи до історії міждержавних стосунків. -- К., 1995

27. Федорук Я. О. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648-- серпень 1649 рр.). --Львів, 1993