Переяславська рада. Входження України до складу Росії

Оцінка становища українських земель з початку національно-визвольної війни 1648 р. до підписання Переяславської угоди. Її зміст та наслідки. Основні положення "Березневих статей Хмельницького" - документального оформлення союзу України з Росією.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 23.11.2010
Размер файла 62,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.Н. Каразіна

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Курсова робота

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ

студента 1 курсу

денної форми навчання

Науковий керівник

д.і.н., професор

СКОРОБОГАТОВ А.В.

Харків - 2008

Зміст

Вступ

Розділ І. Передумови та укладення договору

Розділ ІІ. Зміст договору, його наслідки для України

Висновки

Список літератури і джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. З набуттям незалежності українське суспільство потребувало розбудови сильної демократичної України, ця знаменна подія зумовила розвиток різних напрямів вітчизняної історії.

За умов становлення історичної науки в незалежній Україні неухильно зростає інтерес до тих визначних подій, які мали місце за часів українського гетьмана Богдана Хмельницького. Адже між явищами в сучасній України, та тими, які відбувались понад три століття тому, існує об'єктивний історичний зв'язок.

Діяльність найвідомішого українського гетьмана Богдана Хмельницького, його величезний військовий та організаторський геній, за допомогою якого він зміг перетворити повстання на революцію, його багатовекторна дипломатична політика, направлена на створення незалежної Української держави, викликають потребу у всебічному вивченні діяльності гетьмана і його найсуперечливішого кроку - входження України до складу Російської держави. Лише правильно розставивши усі акценти, ми можемо рухатися далі. Переяславська угода була значною віхою в подальшій український історії.

У 2004 році було 350 років з часів укладення тієї суперечливої угоди, а вона й досі викликає великий інтерес як у суспільстві загалом, так і серед істориків, зокрема. Прикладом цьому, є дискусія, яка поновилась з новою силою в науковому середовищі після опублікування Указу Президента України, щодо відзначення 350 річниці Переяславської Ради. У цьому Указі Президент, напевно в угоду якимось політичним інтересам, не долучаючи наукове середовище для підготовки Указу, повторив радянські тези про воз'єднання двох братніх народів.

Зараз для Української держави є надзвичайно важливим встановити історичну правду в багатьох спірних питаннях, які довгий час були спотворені через протидію правлячого режиму, який почав панувати в Україні, саме після укладення Переяславської Угоди і до набуття незалежності у 1991 році.

Переяславська козацька рада 1654 року належать до тих вузлових етапів української та й світової історії, які внаслідок свого великого значення не можуть оцінюватися однозначно і лише з історичних позицій. Вона завжди викликала значний інтерес політиків та науковців, а її трактування мало політичний підтекст. Тому цю угоду потрібно розглядати не лише як якесь окреме явище, а лише у контексті із Гадяцьким трактатом 1658 року та іншими спробами української дипломатії того часу знайти надійного союзника у боротьбі із зовнішньою загрозою.

Суперечливість Переяславської угоди завжди була тією подією, щодо якої велися запеклі суперечки. І це легко зрозуміти, оскільки вже під час укладання договору обидві сторони вбачали у ньому різні функції. Також слід зазначити, що цей договір був укладений під тиском політичних обставин. Саме тому, з юридичної точки зору, він був неповноцінним і недосконалим.

Нова генерація українських вчених - істориків, яка працює над цією проблемою, використовує нові методи і нові підходи для вивчення цього питання. Будемо сподіватися, що їх дослідження допоможуть нам побачити ті аспекти проблеми, які досі були невідомими. Українське суспільство має почути різні точки зору на події пов'язані з Переяславською радою, прагнути досконалого вивчення цього важливого питання української історії. Як казав Цицерон "Якщо ти не знаєш історії - ти завжди залишатимешся дитиною".

Хронологічні рамки дослідження. В роботі хронологічні рамки дослідження обмежені початком національно - визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 року та початком періоду відомого під назвою Руїна.

Історіографія. Україно-російський договір 1654 р. був і залишається предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права, та інших науковців. Серед відомих вчених, які досліджували цю проблему, ми можемо побачити такі імена як В. Антонович, М.Драгоманов, М Грушевський, Л.Цегельский, В. Будзиновський, М. Кордуба, В. Липинський, М. Покровський, М. Яворський, М. Брайчевський, О. Оглоблин, Ю. Мицик , О.Гуржій, В.Степанков, О.Апанович, Н.Яковенко.

Зокрема В.Антонович у своїй роботі розглядав Переяслав як невдалу спробу козацького гетьмана створити федеративний зв'язок з Росією, також він вважав що тексти пропозицій, написані українськими авторами наспіх, містили в собі численні двозначності, чим вправно скористалися досвідчені російські дипломати, щоб спочатку обмежити, потім і взагалі ліквідувати українську автономію. Згодом цю думку сприйме учень В. Антоновича М. Грушевський.

М.П. Драгоманов який також цікавився цією проблемою, висловив традиційну для народницької історіографії думку про станову обмеженість "березневих статей", котрі, за його словами, писали козаки, думаючи лише про власні станові інтереси, але забуваючи про хліборобів.

Погляди найвизначнішого українського історика М.Грушевського, щодо цієї проблеми зазнавали певної еволюції та поглибленої деталізації. Він першим з українських істориків детально, крок за кроком, описав основні події, що склали комплекс Переяславської угоди 1654 р. У зображенні М. Грушевського, Переяславська угода виокремлювалася з густого нашарування соціально-політичних упереджень чи патріотичних почуттів, породжених малоросійським автономізмом, і осмислювалася в контексті реальної міжнародної політики, двосторонніх взаємин двох держав, в якій кожна сторона переслідувала власні, цілком конкретні інтереси. Переяславська угода 1654 р. стала, на думку М. Грушевського, була глибокою помилкою Богдана Хмельницького, який недооцінив у даному випадку ні власної слабкості, ні характеру російської політичної та державної системи. Історик не надавав особливого значення питанню про юридичний статус українсько-російських взаємин після Переяславської угоди. Головне для нього полягало в тому, що Україна й після досягнутих домовленостей залишалася державою, хоча й без гарантій з боку російського уряду.

Один з перших оглядів українського історичного процесу з національно-державницької точки зору спробував здійснити галицький автор Лонгин Цегельський. На думку автора у Переяславі в 1654 р. відбулося не приєднання України до Росії, не злука і не підданство, а союз між двома самостійними державами, до якого Україна була змушена прилучитися, але який не заперечував її державного статусу.

Особливу концепцію вивчаємої проблеми давав і відомий мислитель В.Липинський - він вважав, що Переяславська угода 1654 р. була тактичним союзом, спрямованим насамперед на забезпечення військової допомоги під формою протекторату тобто так званий "мілітарний союз". В. Липинський одним з перших українських істориків заперечив поширену в історіографії думку про те, що Богдан Хмельницький був змушений до російського протекторату через невдачі у війні та зовнішній політиці, а також постійний тиск з боку "черні". В його інтерпретації це був крок, продиктований з позицій сили, а не слабкості, політичний успіх, а не поразка.

М. Яворський тлумачив Переяславську угоду 1654 р. як класовий союз реєстрового козацтва з російським дворянством. Вона мала юридичний характер реальної унії, в результаті якої гетьман ставав підданим російського монарха. Це був так званий "марксистський погляд" на Переяславську угоду.

У добу короткочасної політичної "відлиги" в Україні 60-х років з'явилася робота Михайла Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання"? Автор називає "абсурдом" термін воз'єднання. На його думку Переяслав був союзом правлячих класів обох держав, спрямований проти підвладних їм трудящих масс. У національно - державницький історіографії з'являється нове ім'я - Олександр Оглоблин. Цей учений повторив традиційні для національно-державницької історіографії оцінки події як військово-політичного союзу, укладеного з тактичною метою Україною, але брутально зламаного Росією.

За часів незалежної України теж працювали над вивченням цієї проблеми, зокрема Олександр Гуржій, говорив про "об'єднання" України з Росією, але обережно ставився до всенародного схвалення цієї події та її правовий xapaктep.

Валерій Степанков заперечив тезу про те, що гетьман з самого початку контактів з російським урядом почав клопотатися про приєднання України до Росії. Володимир Сергійчук вважав, що ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією й Україною не було підписано. Лише домовлено, що російський цар не тільки підтвердить давні права й звичаї українського народу. Вважливу роль відіграла праця О.Апанович, яка каже що Переяславська угода "ні була ні трагедією ні ганьбою".

З незначними відмінностями державницька концепція Переяславської угоди 1654 р. стала загальноприйнятою в українській історіографії, утвердившись у працях навчального, популярного та монографічного дослідницького характеру.

Натомість парадоксальним, на думку деяких сучасних істориків, виглядає той факт, що ні в Україні, ні в Росії сьогодні не привертає уваги проблема юридичного характеру Переяславської угоди, котра викликала такі дискусії на початку XX ст. Незважаючи на істотні розбіжності та плутанину щодо визначення правової основи українсько-російських взаємин середини XVII ст. деякі авторитетні автори взагалі відмовляють цій проблемі в науковій актуальності, вважаючи її науковою схоластикою.

Поряд з державницько-національним напрямом інтерпретації Переяславської угоди 1654 p., представленим переважно вченими академічного Інституту історії України, в сучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигма проблеми, яку репрезентують, зокрема, праці Юрія Мицика та деяких інших авторів, пов'язаних не лише з державними, а й громадськими національними організаціями та творчою інтелігенцією. Автори відповідних праць роблять наголос переважно на національних, а не соціальних аспектах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.

Мета і задачі дослідження. Метою наукової роботи є розкриття суті, основних характерних рис та особливостей подій, завдяки яким Україна стала частиною Російської держави, встановлення їх історичного значення у процесі розвитку української держави.

Відповідно до поставленої мети основну увагу в роботі зосереджено на вирішенні наступних завдань:

* дослідити походження та наслідки Переяславської Угоди ;

* встановити роль та історичне місце України до і після підписання Переяславської Угоди в контексті розвитку європейської політики та державотворення.

Джерельну база. Джерельну базу дослідження склали збірки архівних документів, наукові публікації історико-правових джерел, історичні літописи. Важливу інформацію про документи які використовувались під час дипломатичної переписки несуть у собі такі історико-правові пам'ятки як "Полное собрание законов Российской империи" - це фундаментальна збірка законодавчих актів, перше видання якої складало більше 30 тис. документів, з 1649 по 1825 роки. В значній мірі результати дослідження спираються на збірники першоджерел, опубліковані у другій половині XIX - на початку XX ст.: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России", "Акты, относящиеся к истории Западной России", "Архив Юго-Западной России" - 15-томне видання документальних матеріалів, присвячених головним чином історії України й Білорусії 13--17 століть, в 10 та 14 томах опубліковані документи , про визвольну війну українського народу. Проаналізувати зовнішню політику в період гетьманування Б.Хмельницького дають змогу документи, що містяться у збірниках першоджерел, опублікованих у радянський період: "Воссоединение Украины с Россией", "Документи Богдана Хмельницького", "Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг." та у новому доповненому виданні - "Універсали Богдана Хмельницького".

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, та висновків.

В першому розділі розповідається про загальне становище українських земель з початку національно - визвольної війни 1648 року до так званої переяславської присяги гетьмана Хмельницького. Описуються дипломатичні зносини гетьмана в найвдаліший - початковий період національно - визвольної боротьби, та його намагання знайти "найвигіднішого" союзника. Але ж, заважаючи на події які трапилися згодом, зокрема підписання невигідного Білоцерківського мирного договору, коли гетьман був змушений діяти за обставинами, тобто брати у союзники або Московську державу, або султанську Туреччину.

У другому розділі розповідається про документальне оформлення союзу з Російською державою - "Березневі статті Богдана Хмельницького", розкривається його державно-політичний характер і юридична природа, вивчається доля оригіналів цього документа, та його можливих копій. Також, зважаючи на велике значення цього документу, для подальшого розвитку України, вивчаються різні події, які зв'язані з підписанням цього договору і входженням України до складу Російської держави.

Розділ І. Передумови та укладення договору

Становище українських земель напередодні підписання Переяславської Угоди.

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв'язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Українська революція почалася у 1648 році, козацьким повстанням на Запорозький Січі, а невдовзі охопила всі прошарки тогочасного українського суспільства. Блискучі перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над поляками на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями завдали важкого удару Речі Посполитій не лише мілітарно, але й політично та ідеологічно. Ця боротьба закінчилась появою нового державного утворення - Української козацької держави, яка мала офіційну назву - Військо Запорозьке. Її становлення внесло принципові зміни в геополітичну обстановку в тогочасній Східній Європі. Україна, яка до цих подій вважалася об'єктом міжнародної політики, поступово починала бути справжнім гравцем у великій геополітичний грі.

Утворення Української козацької держави, як спадкоємця старої Руської (Київської) держави, було найбільшим політичним досягненням українського народу за довгі століття бездержавності й національного поневолення. Цей величезний успіх поклав на всі стани української людяності й передусім на козачину важкий тягар дальшої збройної й політичної боротьби проти Польщі й праці над будівництвом нової держави в умовах дуже складної міжнародної ситуації на Сході Європи й великих соціально-політичних змін на Україні.

Так склалося, що Українська держава увесь час мала шукати собі союзника у боротьбі проти Речі Посполитої. Досвід шести років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним ударом, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648 р., змінилось на краще. Нагальна потреба в пошуку союзників для цієї боротьби та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють досить активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду.

Молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч кримського хана була ненадійною. Особливого значення у військово-політичних планах Б. Хмельницького набирає справа українсько-московського союзу.

З перших же кроків повстань важливе місце в діяльності гетьманського уряду займають контакти з Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна геополітичної ситуації в регіоні, істотно вилинули на характер московської політики Б.Хмельницького. Однак саме стосунки з царським урядом посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації.

Українсько-російські контакти даного періоду започаткував лист гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р. Цей документ не раз розглядався в історичній літературі та отримав неоднозначне трактування в історіографії. Деякі історики, зокрема, М. Петровський висловив припущення, що лист гетьмана до Москви мав започаткувати переговори про приєднання України до Росії. Варто зауважити, що саме ця теза використовувалась у радянській історіографії. Чи не поодиноким винятком з цієї теорії була думка, висловлена І. Крип'якевичем стосовно того, що мотивом написання листа є спроба схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги українській армії, при цьому російський цар мав мати і власний інтерес - претендувати на польську корону.

Ще в перших місцях повстання увага Б.Хмельницького була звернута на московський кордон. Гетьман знав, що між Польщею і Москвою був договір оборонного союзу, укладеним Адамом Киселем у Москві 1647р. Цей договір був спрямований проти Криму, але від початку 1648р. Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московської угоди могло звернутися й проти української революції. З початком визвольної війни та появою на українських землях союзника повстанців - кримського хана, польське керів- ництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов'язань і надання військової допомоги в боротьбі проти Хмельницького і татар.

Отримавши відповідні відомості від польських урядовців, царський уряд 16(26) лютого 1648 р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві С. Волховському готуватися до відбиття можливого нападу ординців, у квітні розпочав мобілізацію в прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпорядження С. Волховському та сівському воєводі 3. Леонтьєву виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман почерпнув з перехопленого листа князя О. М. Трубецького до брацлавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя. Прагнучи спростувати негативні наслідки анти козацької кампанії, проведеної польською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, Хмельницький в листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О. М. Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги.

Нічого не сказано про наміри гетьмана прийняти разом з Військом Запорозьким підданство Москви і в листі Богдана до сівського воєводи Леонтьєва від 8(18) червня 1648 р., де йшлося лише про прихильне ставлення української сторони до царя

На початку того року український посол, у Москві Силуян Мужиковський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину. Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій. Але Москва не допоможе Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на "вільний мир" з Польщею, московський уряд обмежувався впевненнями, неясними оцінками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах. Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на "спадщину" Київської держави.

Будуючи плани "унезалежнення" Української держави, Хмельницький розраховував на допомогу православного російського царя. В травні 1649 року направляє до Москви представницьке посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, в акредитивній грамоті якого чітко висловлено прохання про покровительство московського монарха.

Варто зауважити, що "московська карта" була важливою, але не єдиною в тогочасній дипломатичній грі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контактує з трансильванським двором, прагнучи організувати спільний антипольськпй похід. Зокрема, під час лютневих переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули трансильванські посли. Вони передали гетьманові досить привабливі обіцянки князя Д'срдя II Ракоці стосовно того, що разом з українськими та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда як претендента на корону Речі Посполитої вступляться литовські війська.

Однак плани Хмельницького щодо використання Москви й Трансільванії в боротьбі проти Польщі тоді так і не були втілені в життя. Влітку 1649 р. в боротьбі за звільнення з-під влади польського короля Військо Запорозьке могло використати лише Кримське ханство. А наскільки ненадійною була його допомога засвідчили результати Зборівської битви.

Після Зборова українсько-російські відносини значно погіршилися. Пригнічений невдачею, Богдан Хмельницький вбачав одну з її головних причин у небажанні Москви надати Україні необхідну військову допомогу.

На політичний курс Хмельницького в стосунках з царем значний вплив справляє й позиція кримського хана, який наполегливо схиляв гетьмана до спільного походу на московське порубіжжя. Тому інформація про українсько-кримські плани не могла не непокоїти Москву.

Початок 50-х рр в історії української дипломатії позначений активізацією її контактів з керівництвом Османської імперії. Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запорозьке змушує гетьмана на початку 1650 р. знову активізувати контакти зі Стамбулом і султанський уряд, незважаючи на скрутне внутрішнє становище, обіцяє надати Україні військову допомогу.

Наступного року українсько-турецькі контакти тривають, і в середині вересня до Хмельницького прибув Осман-ага, котрий повідомив гетьмана про готовність турецького уряду взяти під свій захист Україну, але ж політично - дипломатичні гойдалки продовжуються, і наприкінці 1650 -- початку 1651 рр. поліпшуються українсько-російські відносини. Це зумовлено тим, що у Москві розпочав роботу Земський Собор(19 лютого 1651 року), московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов "вічного миру" дозволити Олексію Михайловичу прийнята в підданство Військо Запорозьке.

Поразка козацького війська під Берестечком завершує період висхідного розвитку визвольної боротьби. Укладений за її результатами Білоцерківський мирний договір зводить нанівець автономію козацької України, спричиняє значне загострення соціальних суперечностей на Наддніпрянщині, породжує реальну загрозу спалаху громадянської війни. Незважаючи на блискучу перемогу під Батогом, внутрішньополітичне становище України та геополітична ситуація з регіоні не лише не поліпшилися, а й, з огляду на різні обставини, значно погіршується. Перед Хмельницьким постала дилема: визнати владу польського короля, відмовившись від усіх здобутків у царині державотворення, або ж заручившись військовою підтримкою чужоземних правителів, поступившись власним суверенітетом. На середину 1653 р. шанси на політичне розв'язання конфлікту з Річчю Посполитою шляхом задоволення королем і сеймами вимог Війська Запорозького як тогочасного репрезентанта політичної волі українського народу були вельми мізерними.

Складність становища гетьманського уряду значно посилювалася й тим, що затяжна війна з Річчю Посполитою серйозно зруйнувала господарство краю, розорила місцеве населення, значна частина якого не могла бути залученою до війська через матеріальні нестатки. Крім того, у настроях переважної більшості населення України почало з'являтися відчуття емоційно-психологічної втоми, розчарування та зневіри. Невдоволення рядового козацтва політикою гетьманського уряду, неспроможного завершити війну і тим самим припинити спустошення краю та насильства над місцевим населенням своїх союзників -- татар, зриває наступальну операцію козацького війська під Городком і змушує йото керівництво шукати шляхи примирення з польським королем. Російські шпигуни в Стамбулі у першій половині 1653 р. інформували уряд Олексія Михайловича про активізацію зносин козацької старшини з представниками турецького султана . Підтвердженням цього стає грамота великого візира Мустафи на ім'я Б. Хмельницького, в якій повідомлялось про те, що султан, милостиво реагуючи на прислану йому останню чолобитну про прийняття гетьмана і Військо Запорозьке "в підданство і покровительство", погоджується виявити стосовно них свою високу ласку. Щоправда, захист свого нового васала Порта планувала здійснювати силами Кримського ханства, з приводу чого було вислано відповідне розпорядження кримському ханові Іслам Гірею.

В середині травня 1653 р. до гетьмана прибув Магмет-ага із султанською грамотою. За свідченням І. Виговського, Хмельницькому було запропоновано протекторат на умовах навіть значно кращих порівняно з становищем кримського хана. Скрутне політичне становище Української держави та відсутність власних засобів для нейтралізації військового потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького пристати на загалом привабливі пропозиції Стамбула. Пославшись на несприятливий для переговорів час, Хмельницький просить посла поки що зачекати. А сам тим часом намагається успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. 22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли К. Бурляй і С. Мужиловський уже вкотре безрезультатно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького в підданство Москви та надання йому військової допомоги для боротьби проти Польщі . Скликаний на Покрову (1 (11) жовтня) Земський собор ухвалив рішення: "…Чтоб их не отпустить в подданство турскому султану или крымскому хану…, гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять…" .

В Україну відправили посланників -- стольника Р. Стрешнєва і дяка М. Бредихіна, які мусили виконати традиційну функцію дипломатичних відносин, що зберігається досі: підготувати належні умови для зустрічей на високому державному рівні.

Таким чином, за умов, що склалися на кінець 1653 р., прийняття протекції російського царя ставало одним із небагатьох (якщо не єдиним) відносно прийнятних для керівництва гетьману та старшини шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого внутрішньополітичними процесами в козацькій Україні.

Переяславська присяга

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору Московський уряд посилає в Україну надзвичайну дипломатичну місію -- велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна.

1 листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Б. Хмельницький довідався про ухвали Земського собору під час Жванецької кампанії. Отримавши інформацію про умови замирення 15 грудня Кримського ханату й Речі Посполитої, які, нагадуємо, не передбачали визнання Української держави, він усвідомив усю безвихідністі ситуації. На зібраній старшинській раді гетьман повідомив про прибутті російського посольства з царською "милістю". По дорозі до Чигирина розпустив військо й наказав полковникам, сотникам та осавулам "съезжатца в Переяславль к Васильеву дни безо всякого мотчанья".

Московське посольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а також нової хоругви для гетьмана (перша пошкодилась в дорозі), в останніх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.Прибуло туди 31 грудня, де їх зустрів Переяславський полковник Павло Тетеря.

У цей час Богдан Хмельницький перебував ще у Чигирині і приїхав до Переяслава лише 6(15) січня і з ним прибула уся генеральна старшина. Ввечері цього ж дня гетьман провів зустріч з В. Бутурліним, на якій були присутні І.Виговський та П.Тетеря.

Аналіз змісту розмови свідчить, що жодна із сторін не порушувала питання про доцільність зібрання козацької ради для розгляду питання про прийняття протекції й принесення присяги царю. Так, російський посол запропонував Б. Хмельницькому ранком 18 січня приїхати до нього на "приїжджий двір", де йому подадуть государеву грамоту і проголосять царський милостивий указ, після чого мав разом із старшинами й "різними людьми" присягнути у церкві, "как им быти под государевою высокою рукою". Зі свого боку, гетьман вніс певні корективи у запропонований розпорядок дня, повідомивши, що ранком переговорить з полковниками, приїде до російського посла вислухати царську грамоту й указ, тоді знову зустрінеться для розмови із старшинами, опісля якої вони й присягнуть.

Єдине джерело, що збереглося до наших днів про цю розмову, -- "Статейний список руського посольства на чолі з В. Бутурліним"- це є звіт В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших, вважати його за повністю достовірне джерело - важко. Також у самій доповіді, чомусь відсутній факт обговорення умов прийняття протекції козацькою Україною. Протокольного документального запису про Переяславську Раду не існує.

Існує думка, що обидві держави дуже поспішали з проведенням власне самого акту, менше турбуючись про формально-правове оформлення його змісту. І після цього постає питання: "Що ж тоді спонукало саме українських урядників поводитися таким чином? " Відповідь на поставлене запитання слід шукати у критичному становищі Української держави, що опинилася перед загрозою ліквідації, внаслідок можливого наступу польського війська зі своїми новими союзниками - татарами. Усвідомлення цієї небезпеки й потреби негайного реагування та опертя на військову підтримку країни-протектора і штовхало Б. Хмельницького максимально поспішати з оформленням акту протекції. Безпосереднім свідченням його глибокого занепокоєння загрозою поновлення бойових дій слугує універсал від 17 січня старшинам Війська Запорозького з наказом готуватися до відбиття наступу "неприятелів-ляхів"

Зранку 8 січня гетьман скликав таємну старшинську раду, яка ухвалила прийняти протекцію, але, очевидно, висловилася за те, щоб це рішення знайшло підтвердження з боку козацької ради . В такий спосіб старшина прагнула легітимізувати, відповідно до звичаєвого права Війська Запорозького, своє рішення й уникнути можливих закидів з боку козацтва у його незаконності.

О 14 годині на переяславському майдані вдарили у барабани, скликаючи на раду присутніх старшин, козаків і міщан. Сюди ж з'явився і Богдан Хмельницький під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок -- це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу -- Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя

Якщо проаналізувати зміст промови Б. Хмельницького, й реакції на неї присутніх на майдані, вона однозначно засвідчує, що вирішальним чинником у прийнятті власне такого рішення виступило усвідомлення ними історичної спільності православної віри населення Малої (козацької України) і Великої Русі.

Потім мала відбутися присяга. В зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини, в церкві виникли серйозні ускладнення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти. І тут відбувся один з найвідоміших конфузів переяславської присяги - царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю і гетьман має покладатися на "царське слово".

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і вийшов з церкви. Він відправився до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Десь у цей час прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький, вони теж повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым".

Козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: цар "изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать".

Це була перша ластівка справжньої автократичної самодержавної політики російського царизму - ми сміливо можемо зауважити, були чужими для світогляду українців, сформованого у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Наштовхнувшись на непередбачену відмову росіян, гетьман і старши-

ни постали перед дилемою: або, поклавшись на непорушність царського слова, спочатку присягнути, а вже потім домагатися укладення договору, або відмовитися від присяги, а відтак і від протекції, й залишитися наодинці перед загрозою окупації козацької України польськими підрозділами.

Але ж, українське керівництво покладало великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, вони були змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське і українське духовенство -- архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій з священиками і дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги, гетьман, старшини й козаки прибули до двору В. Бутурліна, де посол передав Б. Хмельницькому прапор, булаву та символічний одяг (ферезію й шапку). В промові під час їх вручення російський посол акцентував увагу на зв'язках влади московських царів з владою св. Володимира, представленні Києва як колишньої царської - князівської столиці тощо .

На другий день присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Вже тоді було дивно те, що в Переяславі не було представників Запорозької Січі, серед яких відомий кошовий Іван Сірко. Також не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.

Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один.

Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан -- чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля, козацький реєстр 60 тис., саме це військо мало стати армією Української держави, збирання податків самими українцями - це мало б давати хоч фінансову самостійність.

13 січня гетьман з старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали в Чигирин.

14 січня російські урядовці роз'їхалися по полках для прийняття присяги від населення, яке по-різному поставилося до неї. Ті з козаків і поспільства, котрі сподівалися, що єдиновірна Московія допоможе здолати

Польщу, а відтак нарешті настане мир, не без радості сприймали цю звістку й вчиняли присягу. За свідченням греків Мануйла Костянтинова і його товаришів, вони "во Всех городех и местах слышели, что везде православные християне благодарят бога о том, что пожаловал государь, изволил их принять под свою государскую высокую руку. И радуютца де все от мала и до велика великою радостию, что господь бог над ними умилосердился и дал им его, государя християнского благочестивого царя".

З іншої сторони, є дослідження джерел багатьма українськими істориками(О.Апанович, М.Грушевський, Ю.Міцик, І.Крип'якевич) з яких ми можемо побачити що водночас значна частина населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї.

Отже, одностайного схвалення та сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало; мали місце відмінні, а то й протилежні оцінки і дії різних груп населення. Присягали лише козаки, шляхта і міщани -- всього майже 127,3 тис. осіб .

З усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок, який збігається з поглядами багатьох сучасних( і не тільки) українських істориків: взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. У січні 1654 р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила нерепрезентативний, декларативний характер. Вона не мала ніякої юридично-правової сили, тому що не було укладено жодної офіційної угоди, яка б визначала умови об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Відбулася лише однобічна присяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан.

Стає зрозумілим, чому гетьман Богдан Хмельницький з старшиною виявили таку енергійну, швидко проведену і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору з Москвою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави, примусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які б гарантували незалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу з Московською державою.

Значення Переяславської присяги значно перебільшувалась, причому абсолютно штучно, це робилося в угоду соціально - політичних інтересів спочатку Російської імперії, а потім її наступниці - Радянської держави.

Розділ ІІ. Зміст договору, його наслідки для України

Березневі статті Богдана Хмельницького.

Козацька старшина з гетьманом після від'їзду царських послів приступила до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина відправляється в Москву українське посольство для укладання міждержавного договору. У наступні тижні були сформульовані основні статті (всього 23) проекту договору, що знайшли відображення у "Проханні" до Олексія Михайловича від 27 лютого, яке повезли до Москви посли Самійло Богданович-Зарудний та П.Тетеря.

Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. "У проекті договору викладено тільки основні умови, -- попереджав у грамоті Богдан Хмельницький, -- багато чого буде висловлено послами". Український гетьман просив царя "права, устави, привілеї і всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укрепити".11 березня українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд до столиці Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя.

У той же день, почалися переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвище становище в Московській державі. Це -- ближній боярин і намісник, казанський князь О. Н. Трубецькой, один з найзначніших московських боярів В. В. Бутурлін, який очолював у січні 1654 р. велике посольство в Переяславі, окольничий і намісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов.

Наступного дня, 14 березня, посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачав об'єднатися з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана України Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Саме тому, багато українських істориків вважають, що цей договір був привезений саме з України. Також були привезені договори козацької держави з Речю Посполитою, зокрема, Зборівський договір та різні привілеї Богдану Хмельницькому. Цей документ отримав в історії назву "Просительські статті".Ці перемовини, виявилися дуже нелегкими, оскільки російські дипломати не погоджувалися на окремі умови договору.

Статті проекту договору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Росії. У першій статті йшлося про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська -- збройних сил України -- 60 тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти в "добрах", судах (гродських і земських) та місцевої адміністрації. У четвертій статті була поставлена умова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права. У п'ятій статті йшлося про надання староства Чигиринського на гетьманську булаву, шоста закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті восьма, дев'ята, десята, одинадцята та дванадцята були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Чотирнадцята стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Статті п'ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту та способів збирання податків для цієї данини.

У статті сімнадцятій мовилося про те, що права населення України гарантують царські "хартії, писані на вольності козацькі, а другі -- на шляхетські". Вісімнадцята стаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У дев'ятнадцятій статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцята стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцять першій статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, -- про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

По шістьох дуже важливих пунктах з 23-х не було досягнуто згоди, принаймні збережені редакції цього не показують; зафіксовано тільки протилежні позиції обох сторін. Це стосується, наприклад, статті про зовнішню політику України. Якщо український уряд прагнув провадити самостійну зовнішню політику, то московський уряд намагався заборонити йому зноситися з Річчю Посполитою та Османською імперією, обмежуючи цим самим суверенітет України.

Десять статей -- перша, друга, третя, п'ята, шоста, сьома, дев'ята, одинадцята, тринадцята, сімнадцята -- затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма, дванадцята, п'ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев'ятнадцятої, двадцять другої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю чотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Статті десята, двадцята, двадцять третя містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. Як видно із змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вони повністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях,-- "проханнях-чолобитних" до царя, поданих послами 14 березня. Отже, Статті в 23 пунктах, як проект Хмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом договору між Українською державою і Росією в 1654 р.

"Березневі статті" треба розглядати в тісному зв'язку з царськими резолюціями на їхні пункти, а також з відповідними царськими грамотами.

Так, саме в царських грамотах знаходимо апробацію чисельності реєстру Війська Запорізького в 60 тис. козаків. Більшість статей, поданих 24 березня 1654 p., було прийнято й підтверджено жалуваними грамотами Олексія І. Необхідно врахувати також два послання Б. Хмельницького до царя з проханням про ствердження окремих пунктів договору або ж прав та привілеїв відповідними царськими жалуваними грамотами. В цих листах, а також в усній інформації гетьмана українським послам до Московської держави йшлося про ствердження "прав і вольностей" України, окремих пропозицій та пунктів угоди. У відповідь були видані 4 царські жалувані грамоти. У першій проголошувалося прийняття України до складу Московської держави, але водночас підтверджувалися "права й вольності" всіх категорій її населення. Другою грамотою, дуже великою за своїм обсягом, підтверджувалися деякі "права й вольності" Війська Запорізького з числа тих, що згадувались у "23 статтях", а саме в пунктах 1, 2,5, 7, 13, 14. Ще дві грамоти були видані відповідно до 5-го пункту "23 статей" та усного наказу українським послам. Цар підтверджував тут передачу "на гетьманську булаву" Чигиринського староства, а також Гадячого та Гадяцької "волості" (у приватну власність Б. Хмельницькому та його нащадкам).

27 березня, тобто на другий день Великодня, українським послам вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також вже згадані три царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану грамоту місту Переяславу і царський привілей Богданові Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Борки й Кам'янку, а також три царські листи особисто гетьманові.

Аналіз договору. Головною особливістю цього договору, було те, що він складавася із двох повноцінних документів, які ми маємо розглядати лише разом, оскільки вони є взаємодоповнюючими. Отже, частиною першою був кінцевий варіант "Просительських статтей", тобто ті 11 статей(Статті Богдана Хмельницького) які отримали українські посли, і частина друга - це царська жалувана грамота гетьманові й Війську Запорозькому.

Охарактеризуємо сутність "Статей Богдана Хмельницького" та "Жалуваної грамоти" царя гетьману й Війську Запорозькому. Вони передбачали збереження у непорушності існуючих форм правління й устрою Української держави, її території, адміністративно-територіального устрою, суду та судочинства, фінансової і фіскальної систем, соціальної структури суспільства, витвореної моделі соціально-економічних відносин. Підтверджувались усі права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщанства та повний суверенітет гетьманського уряду у проведенні внутрішньої політики. Гетьманська влада визнавалася пожиттєвою; після смерті гетьмана "поволити Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя". Чисельність козацького реєстру затверджувалася у 60 тис. осіб; визначалися розміри платні російським урядом козакам і старшині. Споряджений до Києва російський воєвода з кількома тисячами вояків мав надавати допомогу у боротьбі з ворогами. Росія зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й допомогти у відбитті нападу ханства. Зі свого боку, козацька Україна визнавала протекцію царя, повинна була щороку виплачувати до царської скарбниці певну суму данини, втрачала право на проведення самостійної зовнішньої політики (відносини з Річчю Посполитою й Портою без дозволу царя заборонялися взагалі).

Якщо задатися питанням чи збереглись оригінали договору - то відповідь буде негативна. У московському посольському приказі, де вироблялися і оформлялися документи, їх оригінали не збереглися. Із поданих українськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей були зроблені "списки", тобто переклади (точніше -- перекази з української на російську мову), занесені у "стовпці", (рос. "столбцы")--досить громіздка форма діловодства у московських приказах.

Із 11 статейного договору московськи дьяки зробили копію на українській мові, яку потім і віддали послам, а оригінал, написаний на російський мові, залишався у Посольському приказі.

Оригінал договору не могли знайти вже через 15 років. Відомо, що й Петро І наказував провести відповідні пошуки у московських архівах, але й тоді його не змогли знайти. Існував іще один варіант договору -- з чотирнадцяти статей. Його подав московський посол князь Трубецькой на козацькій Раді у жовтні 1659 р., де Юрія Хмельницького знову було проголошено гетьманом. Трубецькой представив ці чотирнадцять статей як "Статті Богдана Хмельницького з додатками", що насправді були підробкою, і це було доведено на початку ХХ століття, дослідники-історики та юристи, спираючись на історичні джерела, спростували ці твердження і довели, що редакція з'явилася в 1659 р.

До сих пір доля першої редакції документу(23 статті) залишається невідомою, що ж стосується 11 статтейного договору - то вдалося знайти лише версію на російський мові, тоді як на український, збереглися лише чернетки з чисельними виправленнями і додатками.


Подобные документы

  • Військово-політична ситуація напередодні Переяславської ради. Причини укладення союзу з Московською державою. Концептуальні погляди гетьманського осередку на характер договору. Підготовка та затвердження Березневих статей. Посилення залежності від Москви.

    курсовая работа [1,7 M], добавлен 23.07.2016

  • Загальна характеристика політичного становища України у середині XVII ст. Передумови, причини, результати та наслідки Великого Українського повстання 1648 р. під керівництвом Б. Хмельницького. Основні положення та значення Переяславської угоди (1654 р.).

    реферат [31,4 K], добавлен 11.03.2010

  • Історичні передумови, підготовка до Переяславської Ради і укладення переяславської угоди. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст. Початок російської експансії. Імперська політика денаціоналізації українського народу.

    реферат [45,6 K], добавлен 12.05.2010

  • Причини політичного, соціального и національно-релігійного характеру. Характер і рушійні сили. Цілі Національно-визвольної війни. Прагнення Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель. Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією.

    курсовая работа [19,8 K], добавлен 19.01.2010

  • Причини і цілі національно-визвольної війни середини XVII ст., її етапи і розвиток подій. Суспільний лад України у цей період, становлення національної держави. Найважливіші джерела права і правові норми внутрішнього життя і міжнародного становища країни.

    реферат [33,0 K], добавлен 04.01.2011

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.