Становлення та розвиток багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови"

6. Національний рух "За національне відродження руського народу, його культури і державності". Спільним, об'єднуючим моментом для політизованих груп цього напряму стало національне та культурне відродження російських традицій в педагогіці, вихованні, різноманітних видах мистецтва, архітектури, а також виховання поваги до національних символів вітчизняної історії, збереження та розвиток російської мови. Ці групи та об'єднання радикального "неформального" крила російського національного відродження по суті вели пропаганду спрямовану на збереження "російської державності" як основи благополуччя всіх народів Росії при провідній ролі росіянина як захисника їх інтересів та виступали за відновлення та збереження культурних російських національних пам'яток і святкування пам'ятних дат, відродження пам'яті національних російських героїв, повернення християнського православ'я як основи духовного морального відродження російської нації [62, c.295]. Найчастіше вони асоціювалися з групами, які називали себе "Пам'ять", відмінною рисою яких була: боротьба за збереження "російської державності" як основи благополуччя всіх народів Росії, при панівній ролі росіян як захисників їх інтересів і Об'єднувачів прагнень до повноцінного національного життя кожного з них. Вони піддавали нищівній критиці "сіонізм та космополітизм як реакційні явища, що суперечать духу національного відродження руської нації із стану колонії, сировинного придатку світової сіоністської та фінансової олігархії, і вимагали повернення Росії статусу духовного, політичного та економічного світового центру, що належав їй віками. Крім того націоналістичні сили вимагали "оголошення всієї правди про винуватців геноциду руського народу та інших народів СРСР" [3, c.34-35].

На початку 1989 року спостерігалася тенденція до формування в рамках руху ряду самостійних союзів та організацій, що претендували на лідерство в ньому. Серед них: "Союз Духовного відродження Вітчизни", "Московське міське добровільне товариство руської культури", Патріотичний Союз Демократичного Відродження тощо. За ініціативою інтеррухів республік Прибалтики а Молдови у вересні 1989 року була створена "Об'єднана рада Росії", з метою "консолідації, взаємодії та координації різних організацій і громадських рухів, чия діяльність базується на платформі єдності країни, народної згоди, зміцнення соціалістичної Вітчизни, відновлення повного рівноправ'я РСФРР з іншими союзними республіками. В склад ради увійшли майже всі "патріотичні групи" та інтеррухи, серед яких: Абхазький Народний форум, Національний рух Південно-Осетинської республіки, Союз трудящих Молдови, Об'єднаний Рада трудових колективів Естонії, "Захист Радянської влади" та "Захист прав радянських громадян" Латвії, які вели боротьбу за політичне урівняння в громадянських правах всіх народів, що проживали на території даних республік [62, c.298].

На початку 1989 року у багатьох республіках СРСР виникають нові політичні організації типу "громадського руху" під назвою "Народні фронти", які прийшли на зміну найбільш популярним у 1987-1988 роках "Союзам на підтримку "перебудови". Ряд народних фронтів у радянських республіках протягом 1989-1990 років функціонували як широкі суспільно-політичні блоки, виборчі комітети, асоціації по проведенню політичних кампаній, рухи підтримки тих чи інших депутатських груп у Верховній Раді СРСР, виступали в якості ініціативних рухів по формуванню нових структур влади, що діяли на громадських самодіяльних засадах. В практичному плані фронтистські структури вели боротьбу за безперешкодне проведення масових акцій, підготовку різноманітних резолютивних документів у директивні органи влади, виконували функцію акумулятора суспільного настрою і виразника суспільної думки [62, c.36]. Розрізнені Народні фронти до жовтня 1989 року не мали загальнореспубліканського центру. У більшості з них розвивалися регіональні ( більшою мірою міські) структури в обласних центрах, що впливали на міста і села шляхом створення у них свої відділів та філій. До кінця 1989 року вже існували Московський, Ленінградський, Ярославський, Орловсбкий, Кубанський, Донський, Ставропольський, Далекосхідний, Байкальський та інші народні фронти. Більшість із них орієнтувалися на ідеали "демократичного соціалізму", парламентаризму в системі організації державної влади, багатопартійність в політичній системі та ринкову економіку. Характерними рисами новостворених Народних фронтів були масовість, значний рівень згуртованості учасників, достатньо централізоване управління з відносно розвиненою первинною та регіональною структурами, дисциплінованими по відношенню до центру [62, c.38].

На їх основі у грудні 1988 року на Установчому з'їзді демократичних рухів Росії був утворений Російський народний фронт (РНФ). Головною програмною цінністю РНФ було оголошено "матеріальне духовне, національне, демократичне відродження Росії". В рамках програми фронту "К народному богатству", розробленої одним із членів ініціативної групи об'єднання В.Скурлатовим передбачалася поетапна відмова від державної власності, заохочення підприємницької ініціативи, вільний ринок, іноземний капітал під контролем Рад, орієнтація на "людину-господаря", який мав приватну власність на противагу "люмпенізованому трудящому" [56, c.19].

До осені 1989 року в рамках РНФ сформувалося дві основні фракції: "патріотично-демократична" ( В.Іванов, В.Розанов Є.Дергунов), програмними принципами якої стали орієнтація на народовладдя, колективні форми трудової діяльності, розвиток суспільного самоуправління, відродження та розвиток національних культур народів Росії, зміцнення їх добровільного союзу, на основі відродження та розвитку патріотичної самосвідомості громадян. На базі фракції у серпні 1989 року був утворений Народно-патріотичний фронт Москви, куди увійшли представники від 6 московських клубів та груп. Центириська фракція на чолі з В.Скурлатовим, на відміну від радикальних антикомуністичних поглядів "демократів" вважала комуністичний ідеал цілком прийнятним для розвитку країни і передбачала у своїй діяльності спиратися на ліберальне крило в КПРС [56, c.20]. Республіканські групи, які входили в РНФ також вийшли із його складу та утворили у жовтні 1989 року на Установчому з'їзді в Ярославлі Народний фронт РСФРР, який діяв не як єдина організація чи рух, а скоріше як інформаційно-координаційний центр діяльності Народних фронтів в загальносоюзному масштабі.

Аналогічні Народні фронти виникали і в інших республіках СРСР. У жовтні 1988 року відбувся установчий з'їзд Литовського народного фронту "Саюдіс" ("Відродження). В програмі прийнятій на установчій конференції у Вільнюсі був сформульований статус "Саюдісу" як самостійного громадського руху, який підтримує початку керівництвом КПРС перебудову соціалістичного суспільства на началах демократії та гуманізму. Було визначено і завдання руху: "досягнення державного, економічного, культурного суверенітету Литовської РСР, створення правової соціалістичної держави" [18, c.93].

У жовтні 1989 року був сформований Народний фронт Латвії (НФЛ), в програмі якого зазначалося, що НФЛ - це масова суспільно-політична організація республіки, що виникла в результаті патріотичної активності народу та виступає на підтримку кардинальної "перебудови" в Латвії на принципах демократичного соціалізму та гуманізму" [15, c.84]. В програмі об'єднання була сформульована і його основна мета - "відновлення державної незалежності Латвії, створення демократичної парламентської республіки".

Народний конгрес Народного фронту Естонії (НФЕ) відбувся у Талліні у жовтні 1988 року. Було обрано керівні органи НФЕ: рада уповноважених і правління в яке увійшли Х.Валк, Р.Вейдеманн, К.Герідорф, М.Лаурістін, З.Савісар, М.Хінт. Згідно програми, прийнятої на Народному конгресі НФЕ, останній проголошувався заснованим на громадській ініціативі "політичним народним рухом, змістом якого є всебічна перебудова соціалістичного суспільства на принципах демократії і гуманізму, здійснення волі народу через виборні органи представників і контроль громадськості над діяльністю державних органів". Головною метою початкового етапу існування НФЕ проголошувалося "досягнення дійсної політичної, економічної та культурної самостійності Естонської РСР. Суверенітет Естонії трактувався як "визнання прав Естонської РСР як суверенної республіки" [16, c.97].

Установчий з'їзд Білоруського народного фронту "Адрадженьне" ("Відродження") відбувся у червні 1989 року у Вільнюсі. Керівним органом організації став сойм БНФ, куди увійшли З.Позняк, Ю.Ходько, М.Ткаченко. Згідно з прийнятою на з'зді програмою "Адрадженьне" виразив намір "організувати широку народну підтримку початим в КПРС радикальним реформам в усіх сферах суспільного життя, забезпечивши на цій основі пробудження ініціативи демократичного та національного свідомості народу, "ліквідацію монополії КПРС на владу, деполітизацію державного та суспільного життя республіки". БНФ виступив за "перебудову суспільства на принципах демократії, гуманізму та соціальної справедливості", створення правової держави, "відродження ленінських принципів національної політики", реальний суверенітет Білорусії, проголошений Конституцією БРСР [11, c.80].

Схожу організацію та програмні положення мали Народні фронти Молдови, Грузії, Вірменії Азербайджану, а також Народний Рух України за перебудову (НРУ)", установчий з'їзд якого відбувся у вересні 1989 року у Києві. На ньому була прийнята Програма та Статут організації, а також обрано Велику Раду Руху, куди увійшли Іван Драч (голова Руху), С.Конєв, В.Черняк, М.Горинь. У статуті головною метою своєї діяльності НРУ визначав "побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу і умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і перетворення республіки у дійсно суверенну Українську державу" [49, c.3]. Досить швидко Народний Рух за перебудову став найпотужнішою політичною опозиційною силою в УРСР і вже 9 лютого 1990 року його статут було зареєстровано Постановою Ради Міністрів УРСР.

Таким чином, діяльність неформальних суспільно-політичних груп та об'єднань в період "перебудови" була боротьбою зі сторони набираючої силу "нової" республіканської бюрократії політичної еліти, в складі якої виступали відомі політичні діячі "нової хвилі" разом із опозиційно налаштованими по відношенню до загальносоюзних органів влади місцевими національними політичними групами і рухами із політичним впливом союзного центру та його номенклатури за допомогою агітаційно-пропагандистської гасла про те, що лише безкомпромісна боротьба з "московсько-російською бюрократією, яка заражена імперськими амбіціями", виступає запорукою національного відродження та подальшого самостійного процвітання та просування по шляху прогресу та цивілізованості радянських республік

2.3 Законодавче оформлення радянської багатопартійності

У 1988 році в ідеологію "перебудови" були включені деякі політичні ліберально-демократичні принципи, такі як - розподіл влади, парламентаризм, правова держава, природні невід'ємні громадянські та політичні права людини. Нова доктрина політичної демократії отримала своє втілення у рішеннях ХІХ Всесоюзної партконференції, яка відбувалася у Москві 28 червня-1 липня 1988 року. На конференції були прийняті принципові рішення щодо кардинального реформування всієї партійно-державної системи країни. І хоча формально мова йшла про зміцнення ролі КПРС як політичного авангарду суспільства і радах як істинних представницьких органах народовладдя, суть її рішень зводилася до відмови партії від монополії на владу в СРСР. Нарада завершилася підписанням резолюцій, які наносили серйозний удар по радянському тоталітаризму, і здавалося створювали надійну основу і для запуску демократичних механізмів в економіці. Всього було прийнято шість резолюцій з промовистими назвами: "Про хід реалізації рішень XXVII з'їзду КПРС і завданнях по поглибленню "перебудови", "Про демократизацію радянського суспільства і реформу політичної системи" [22, c.145-147], "Про боротьбу з бюрократизмом" [21, c.149-150], "Про гласність", "Про правову реформу" [26, c.156].

Вперше на порядок денний було поставлене питання про побудову в СРСР громадянського суспільства. В доповіді Горбачова саме поняття "громадянське суспільство" не вживалося, але давалося лаконічне і чітке його визначення: це механізм "вільного формування і виявлення інтересів та волі всіх класів і соціальних груп, а також система "саморегулювання і самоуправління суспільством". А ось поняття "правова держава", що означало безумовне верховенство законів, а не держави та чиновників у врегулюванні взаємовідносин у суспільстві вживалося прямо і стало на конференції одним із найбільш популярних [103, c.40].

Під час конференції були вироблені і конкретні реформи політичної системи, які передбачалося реалізувати у найближчий час. В першу чергу передбачалося відкрити максимальний простір для самоуправління з боку суспільства, створити умови для повноцінного розвитку ініціативи громадян, представницьких органів влади, партійних і суспільних організацій, трудових колективів, а також налагодити механізм демократичного волевиявлення і формування інтересів та волі всіх класів та соціальних груп, їх погодження та реалізації у внутрішній та зовнішній політиці Радянської держави. Політика партії - економічна, соціальна, національна - повинна була проводитися в першу чергу через виборчі органи народного представництва [22, c.146].

В резолюції ХІХ партконференції "Про демократизацію радянського суспільства і реформі політичної системи" була дана позитивна оцінка факту виникнення нових "неформальних" суспільно-політичних організацій та рухів. В ній зокрема зазначалося: "Як позитивне явище слід розглядати виникнення в останній час ряд нових громадських асоціацій і об'єднань, що ставили за мету сприяти справі "соціалістичного оновлення" [22, c.147].

Незважаючи на те, що конференція не висловила свого ставлення до необхідності створення в радянському суспільстві багатопартійної системи, її рішення значно прискорили процес формування "неформальних" груп та об'єднань "протопартійного" типу, сприяли розробленню програмних положень, що визначали напрями їх роботи.

Паралельно із утворенням "неформальних" організацій на зламі 1980-их-1990-их років відбувалося формування відповідного нормативно-правового поля, законодавчої бази, яке так чи інакше сприяло становленню багатопартійної системи.

12-15 березня 1990 року на ІІІ з'їзді народних депутатів СРСР " в порядку законодавчої ініціативи" був внесений проект Закону СРСР "Про заснування поста Президента СРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР" [34, c.25]. В результаті делегатами з'їзду була змінена редакція ст.6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про КПРС як керівну і спрямовуючу силу суспільства і ядро політичної системи. Відтепер стаття 6-а Основного закону звучала наступним чином: "Комуністична партія Радянського Союзу, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні, інші громадські організації і масові рухи через своїх представників, обраних в Ради народних депутатів, і в інших формах беруть участь у виробленні політики Радянської держави, в управлінні державними та громадськими справами" [34, c.25].

Крім того, в новій редакції ст.51 Конституції СРСР вперше на законодавчому рівні була закріплена можливість утворення політичних партій в країні. "Громадяни СРСР, - говорилося в ній, - мають право об'єднуватися в політичні партії, громадські організації, брати участь у масових рухах, які сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності, задоволенню їх багатоманітних інтересів" [34, c.25]. Тим самим була закладена конституційна основа для формування легальної багатопартійності в СРСР.

Подальше розширення багатопартійної системи змусило законодавців вжити заходів з метою упорядкування цього процесу, поставивши його у визначені рамки правового поля країни. 9 жовтня 1990 року Верховна рада СРСР приймає Закон СРСР "Про громадські об'єднання" [33, c.839-841], який заклав основи правового регулювання діяльності політичних партій, сформулював мету їх створення, принципи діяльності, визначив коло їх прав та відповідальності. Він змінив дозвільний порядок утворення політичних партій на реєстраційно-явковий, згідно з яким партія як один з видів громадського об'єднання не повинна була брати дозвіл у державних органів влади на своє створення. Але певні обмеження в цьому випадку були передбачені. Зокрема не допускалося створення і діяльність політичних партій, що ставили собі за мету: насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу країни, порушення її територіальної цілісності, пропаганду війни та насилля, розпалювання соціальної, в тому числі класової, а також расової, національної й релігійної ворожнечі, здійснення кримінальних діянь. Не допускалося членство в партіях іноземних громадян чи осіб без громадянства, а також участі колективних членів - трудових колективів підприємств, закладів, організацій, об'єднання громадян. Законом не заборонялося вступ партій в міжнародні неурядові об'єднання, підтримка прямих міжнародних контактів і зв'язків, підписання відповідних угод. В той же час отримання фінансової та іншої матеріальної допомоги від іноземних держав, організацій і громадян для політичних партій не допускалося [33, c.839].

З метою забезпечення політичного плюралізму в Законі були зафіксовані багато апробованих в світовій практиці положень, що стосувалися прав політичних партій. Це можливості партій: вільно розповсюджувати інформацію про свої програмні завдання та напрями діяльності, брати участь у формуванні органів державної влади і управління; брати участь у виробленні рішень цих органів, представляти та захищати законні інтереси своїх членів в державних та громадських органах; здійснювати інші повноваження, передбачені законодавством. Партіям було надано також право висувати кандидатів в депутати, в тому числі єдиним списком, вести передвиборчу агітацію. Вперше вони отримали можливість формувати групи своїх послідовників - депутатів у відповідних представницьких органах [33, c.840].

Було проголошено рівність всіх партій перед законом, недопустимість втручання державних органів і посадових осіб в діяльність політичних партій, як і втручання партій у діяльність державних органів і посадових осіб, крім окремих випадків, передбачених законодавством.

У відповідності із Законом держава покликана забезпечувати дотримання прав та законних інтересів політичних партій і гарантувати умови для виконання ними уставних завдань. Питання, що зачіпають інтереси політичних партій, в передбачених законодавством випадках, повинні вирішуватися державними органами і господарськими організаціями за участю чи по домовленості з відповідними політичними партіями [33, c.841].

Проте, вирішальний удар політичній гегемонії КПРС у державі завдали Укази президента РСФРР Б.Єльцинa: ( "О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР" від 20 липня 1991 року [27, c.1035], "Про призупинення діяльності комуністичної партії РСФРР" від 23 серпня 1991 року [28, c.1149], "О деятельности КПСС и КП РСФСР" від 6 листопада 1991 року" [ 23, c.1537], що позбавляли КПРС права втручатися в діяльність державних установ та організацій та забороняли діяльність її організаційних структур в межах РСФРР.

Таким чином, становлення багатопартійної системи СРСР в період "перебудови" відбувалося паралельно із формуванням її нормативно-правового поля, та відповідної законодавчої бази. По суті це була друга в російській історії (після революційних подій 1905-1907 років) спроба модернізувати форму політичного правління країни в умовах гострої системної кризи і створити умови для формування в СРСР представницької, партійної демократії як інституту громадянського суспільства.

Підсумовуючи вищесказане можна стверджувати, що початковим етапом утворення сучасних партійних структур пострадянських республік вважається період виникнення в радянському суспільстві неформальних груп та об'єднань протопартійного типу, які з'явилися в країні в період горбачовської "перебудови". Виникнення, становлення та перші кроки самодіяльного суспільно-політичного руху в СРСР пройшло складний і неоднозначний шлях розвитку: від квартирних напівлегальних зустрічей однодумців, перших форм публічної діяльності у вигляді гуртків та клубів - клубних союзів та федерацій, до громадських рухів та Народних фронтів, "незалежних" профспілок. Перші неформальні об'єднання не зважаючи на їх різний соціально-політичний зміст об'єднувала спільна мета - національне відродження та звільнення від впливу загальносоюзного центру (Москви).

В умовах соціальної неоднорідності суспільства в номінально єдиному партійно-державному апараті КПРС також йшло формування організованої ідейно-політичної опозиції, де прогорбачовському центру опонували декілька внутрішньопартійних течій: ортодоксально-комуністична (Є.Лігачов), яка виступала за збереження "ідейної чистоти" марксизму-ленінізму з неосталінськими рисами); радикально-реформаторська (А.Яковлєв, Б.Єльцин М.Рижиков, Л.Албакін), яка спрямовувала свої зусилля на корінну зміну політичної системи країни на національно-демократичних засадах та реформаторсько-комуністична (прибічники М.Горбачова), що вбачала свій ідеал в програмних положеннях Соціалістичного інтернаціоналу та виступали за єдність КПРС та її оновлення на засадах демократичного соціалізму. В процесі політичної трансформації ці течії на початку 1990-их років утворили всередині монолітної компартії ідейно-теоретичні платформи різноманітної орієнтації: праву "Демократичну платформу в КПРС" (січень 1990 року), що виступала за демократизацію політичного ладу, ринкову економіку та приватну власність, центристську "Марксистську платформу (квітень 1990 року), прибічники якої прагнули до повернення ідеалів істинного марксизму-ленінізму, лівоцентристський "Рух комуністичної ініціативи" (січень 1990 року) як антидемократичну альтернативу горбачовському курсу та демократичному рухові в цілому та Більшовицьку платформу (липень 1991 року), яка своєю головною метою проголосила боротьбу з "ревізіонізмом" всередині КПРС і повернення до "сталінсько-ленінських норм" в політичному та економічному житті. Не зважаючи на розбіжності в програмних вимогах та різний ступінь партійної організованості поява в межах КПРС зазначених платформ лише прискорювало внутрішній процес її розпаду.

Розділ 3. Становлення політичних партій в СРСР на заключному етапі його існування: їх класифікація та програмні вимоги

3.1 Перші опозиційні партії соціал-демократичного та ліберального спрямування

Цілий спектр факторів сприяв формуванню у 1988, а особливо в 1989 та 1990 роках перших антикомуністичних партій соціал-демократичного та ліберального спрямування. Тут і ріст політичної активності населення, і послаблення ідеологічної та політичної цензури, і поява нових суспільних груп на базі формування зародків нових форм власності (кооператори, орендатори, акціонери, ліберальна інтелігенція), а разом з тим, і усвідомлення необхідності представити в органах влади свій специфічний інтерес, захистивши його. Це і криза, як політична, так і ідеологічна однопартійної моделі, що існувала в СРСР, і пробудження національної самосвідомості, і вплив політики "відкритих дверей" із зовнішньополітичної сфери на внутрішньополітичну (прагнення вивчити і втілити в життя досвід розвинених капіталістичних країн Заходу), а в цілому кризовий стан радянського суспільства і пошук варіантів виходу з нього [96, c.91].

Партійний тип суспільної організації легально заявив про себе лише на етапі розквіту політизованого "неформального" руху наприкінці 1980-их років, оскільки попередня культурно-політична традиція в СРСР ще не сформувала у широких мас населення схвального ставлення до наявності у верхніх ешелонах влади декількох партій, до того ж залишався великий ризик нових репресій з боку комуністичної влади. І лише після реабілітації майже всіх політичних в'язнів до кінця 1987 року, призупинення дії статей 70-й ("антирадянська агітація") та 190-й ("пособництво антирадянській агітації") КК РСФРР з'явилися перші спроби в Радянському Союзі створити політичні партії.

Першою "опозиційною по відношенню до тоталітаризму політичною партією" в СРСР став Демократичний Союз (ДС), установчий з'їзд якого відбувся у Москві 7-9 травня 1988 року. На ньому були прийняті програма, та уставні принципи новоствореного партійного об'єднання. Організаторами партії виступили представники семінару "Демократія та гуманізм" (В.Новодворська, І.Царьков), клубу "Перебудова-88" (В.Кузін, Ю.Скубко), групи "Довіра" (Є.Дебрянська),

В програмі Союзу було зафіксовано, що ДС - політична партія, опозиційна тоталітарному державному ладу СРСР. Вона "засуджує систему політичного правління, що виникла у жовтні 1917 року", і "відкидає не тільки сталінізм, але й культ Леніна, ідеологію марксизму-ленінізму як фундамент тоталітарного ладу". Основною метою ДС було проголошено "ненасильницьку зміну існуючого суспільного ладу і побудову правової держави на засадах гуманізму та демократії", "сприяння формуванню суспільства, заснованого на принципах політичного та економічного плюралізму, багатопартійності, радикального перетворення економіки на засадах вільної конкуренції різних форм власності і можливостях вільної агітації за певний суспільний порядок" [40, c.2].

До початку 1989 року склалася внутрішня структура Демократичного Союзу, що включала різноманітні фракції і нефракційні групи. Найбільш численними фракціями, зафіксованими в уставі організації були: соціал-демократична (А.Лукашев В.Кузін), ліберально-демократична (В.Новодворська, І.Царьков), комуністів-демократів (А.Грязнов), християнсько-демократична (А.Дерев'янкін). Валерія Новодворська в рамках Демократичного Союзу створила декілька фракцій - ліберально-демократичну (1988 рік), революційно-демократичну (1990 рік), ліберально-революційну (1991 рік). На протязі 1989-1990 років основними формами участі партії у політичному житті країни було проведення несанкціонованих мітингів, збір підписів під зверненнями до влади, поширення листівок, широка видавнича діяльність [62, c.299]. Проте ДС не сприймалося суспільством в якості серйозної політичної сили, що виходила із реальної політичної ситуації та претендувала на підтримку широких мас населення.

Самопроголошення ДС слугувало сигналом до утворення інших політичних організацій, що прагнули зафіксувати свою першість у справі партійного будівництва. У 1989 році ліберальний напрям поповнили Демократична партія, метою якої було проголошено "ліквідацію тоталітарного режиму в СРСР і створення демократичного суспільства на принципах дотримання економічної, політичної і духовної свободи громадян" [92, c.468]. Засновниками партії були Л.Убожко, Ю.Вронський, В.Орєхов, А.Черепанов), Ліберально-християнська партія, Християнсько-демократичний союз Росії, які ставили за мету економічне та духовне відродження Росії і створення на її території правової демократичної держави на принципах християнської демократії [92, c.469].

У 1990 році організаційно оформилися найбільш впливові представники ліберального руху РСФРР. Серед них Партія конституційних демократів (ПКД), організаційну основу якої складали політичні групи колишнього протопартійного об'єднання Союзу Конституційних демократів, що діяв з жовтня 1989 по травень 1990 року. На установчому з'їзді, що відбувся у травні 1990 року була затверджена програма та статут новоствореної партії, та обрано її Політичний комітет у складі І.М.Сурікова, В.Б.Золотарьова, М.О.Глобачова та інших її організаторів. Мета діяльності ПКД полягала у "досягненні конституційно-демократичного устрою суспільства, що визнає пріоритет прав особи по відношенню до прав держави і приведення внутрішнього законодавства у відповідності з нормами міжнародних конвенцій в області прав людини". В числі практичних завдань ПКД розглядала: "формування сильного демократичного блоку, що здатен забезпечити мирне проведення радикальних реформ, а також недопущення будь-якої диктатури в суспільстві"; "домагатися права на участь у представницьких органах влади", здійснення "деідеологізації держави та економіки"; "конституційного закріплення принципу розподілу влади"; "деполітизацію армії та правоохоронних органів". У національному питанні партія виступала за децентралізацію держави з перетворенням її у союз добровільно-асоційованих юридичних рівноправних земель і національно-територіальних утворень, правові відносини яких закріплюються Конституцією [38, c.2].

Впливовою політичною силою першого періоду формування багатопартійної системи в РСФРР (1989-1991 років) стала Ліберально-демократична партія Радянського Союзу. Вона була заснована 31 березня 1990 року у Москві і зареєстрована 12 квітня 1991 року. На Установчому з'їзді партії у березні 1990 року було затверджено її програму та статут, а також обрано голову ЛДПРС В.В.Жириновського. Основні програмні постулати Ліберально-демократичної партії СРСР базувалися на наступних п'яти принципах: правова держава, багатопартійність, багатогалузева економіка, президентська форма правління, деідеологізація всіх державних та суспільних інститутів. В області державного будівництва визнавалося верховенство закону, постійно діючий парламент (Державні збори) за президентської форми правління, де уряд підзвітний президенту, ліквідація галузевих відомств. Адміністративно-територіальний поділ країни повинен ґрунтуватися на принципі "економічної доцільності" (передбачалося створення 50-60 областей з населенням не більше 5 млн. чоловік). Життям областей повинні керувати ради на чолі з головами. Армію країни слід формувати на професійній і водночас добровільній основі. До того ж особистий склад армії, правоохоронних органів, КДБ повинен бути безпартійним. Декларувалося створення суду присяжних, пожиттєве обрання суддів тощо. В основу економічного розвитку країни програма партії поклала ринкову економіку і вільне підприємництво, всеохоплююче залучення іноземного капіталу, імпорт та експорт радянської робочої сили і спеціалістів за кордон, що дасть змогу на думку лідерів партії, вийти із існуючої кризи. В області громадянських прав партія виступала за вільне волевиявлення та право всіх націй в межах СРСР на самовизначення, відміну всіх видів характеристик, прописки за місцем проживання як "елемента феодального права", видачу закордонних паспортів всім громадянам та відміну виїзної візи. Таким чином основною метою партії було проголошено створення "вільної демократичної правової держави" на основі багатогалузевої економіки та особистої свободи її громадян [50, c.2].

Роль координуючого центру ліберальної демократії на початку 1990-их років відігравала Демократична партія Росії (ДПР) (лідери партії - Н.І.Травкін, Г.Є.Бурбуліс, О.П.Бородін, І.В.Констянтинов, Г.Каспаров). Оргкомітет за створення ДПР виник 21 квітня 1990 року на засіданні представників Об'єднання "Демократична платформа в КПРС", Міжрегіональної депутатської групи та виборчо-парламентського блоку "Демократична Росія". Ще в процесі вироблення програмних документів ДПР пережила ряд організаційних розколів: перший призвів до відділення Вільної демократичної партії, другий - до утворення фракції вільних демократів, з її подальшим виходом із ДПР. Обидва розмежування відбулося в процесі вироблення ідеологічних і організаційних принципів діяльності партійних утворень.

На Установчому з'їзді партії у Москві 27 травня 1990 року в результаті тривалих дискусій було затверджено устав та програму Демократичної партії Росії, яка відтепер визначалася як масова політична партія, що об'єднувала в своїх рядах прибічників радикального оновлення держави. Метою діяльності партії оголошувалося "політичне та духовне відродження народів Росії". ДПР ставила перед собою наступні завдання: "відтворення Російської державності у формі Демократичної республіки; створення на основі багатопартійності правової держави із суворим розподілом влади; децентралізацією державного управління на основі народовладдя; економічне оздоровлення республіки через розвиток ринкових відносин; підтримка підприємницької діяльності; розробка та прийняття програм соціального захисту населення. В числі інших завдань: "консолідація всіх демократичних сил в боротьбі за конституційне відсторонення партапарату КПРС від влади; реалізація всіх громадянських прав та свобод; деідеологізація науки та освіти; деполітизація діяльності правоохоронних органів та органів державного управління [48, c.3-4].

4 вересня 1990 року разом із Демократичною платформою Російської Федерації та Соціал-демократичною партією Росії ДПР утворила політичну коаліцію з метою домогтися відставки союзного уряду Н.І.Рижкова та сформувати російський "уряд народної довіри".

Процес формування партій ліберального-демократичного напряму доволі бурхливо проходив республіках Прибалтики. У 1988 році була утворена Християнсько-демократична партія Естонії (лідер організації - І.Халласте), програмні документи якої ставили за мету відновлення естонської державності за рахунок створення комітетів естонських громадян, а також людей, що прагнуть його отримати, проведення виборів у Естонський Конгрес, розпустивши при цьому Верховну Раду та Раду Міністрів Естонії, збереження та захист естонської національної культури [13, c.100]. Слідом за нею, протягом 1989-1990 років були утворені Демократична партія Литви (на чолі з С.Печелюнасом), метою якої було проголошено "відновлення вільної, незалежної і демократичної Литовської держави в якому суверенна державна влада належить народу і здійснюється на демократичній основі" [14, c.95] та Латвійська ліберальна партія (голова Я.Данос), у маніфесті про створення якої зазначалося, що вона "буде шукати шляхи до суспільного ладу, який забезпечить всім можливість брати на себе повну відповідальність за свою роботу, надасть людині свободу дії як особистості". В політичні сфері Ліберальна партія відстоювала як вищу цінність людства - індивідуальність, категорично відкидаючи оцінку людей за класовими, кастовими чи расовими ознаками [12, c.88].

У листопаді 1990 року на основі об'єднання невеликих демократичних партій Мінська, Бреста та Гродно, а також ліберально-демократичної та радикально-демократичних політичних груп була утворена Об'єднана демократична партія Білорусії (ОДПБ). Її установчий з'їзд прийняв програму та устав партії, а також обрав Раду ОДПБ, куди ввійшли її співзасновники - В.Афанасьєв, Є.Райко, Г.Самойленко, М.Турганов, С.Гусак та інші. Програма партії ставила за мету побудову у Білорусії "демократичного суспільства з пріоритетом загальнолюдських цінностей над класовими, дотриманням плюралізму у всіх сферах суспільного життя", досягнення реального суверенітету і незалежності Білорусії (в рамках конфедерації Україна - Білорусія - Росія), забезпечення деідеологізації культури, освіти, засобів масової інформації, правоохоронних органів та армії. В сфері економіки партія виступала за ринкові відносини, вільне підприємництво, заохочення приватної ініціативи за умови державного захисту соціальних прав громадян [62, c.303].

Першою українською політичного партією ліберального спрямування стала Ліберальна партія України (ЛДПУ), Установчий з'їзд якої відбувся 12 вересня 1991 року у Києві. На ньому були прийняті Програма та Статут партії, та обрано її Координаційну раду у складі О.Толпиго, Є.Рилєєва, М.Оверковського, В.Козака, А.Руденко, що склали організаційне ядро ЛДПУ. Із дня заснування діяльність партії була спрямована на розповсюдження в Україні ліберальних ідей, розробку програм та концепцій реформування українського суспільства. В проекті програми підкреслювалося неприйняття соціалізму, як ідеології, оскільки він є несумісним із гуманізмом та демократією, і є головною причиною кризи економічного, культурного та духовного життя України. Ліберальна партія вважала за необхідне вихід республіки із складу СРСР та прийняття серії законів для захисту приватної власності і вільного підприємництва, а також для боротьби з корупцією та організованою злочинністю. В області економіки ЛДПУ виступала за поетапний перехід до вільної ринкового господарювання з рівноправ'ям усіх форм власності [2, c.61].

Поряд з цим 1990 рік став роком активного створення партій соціал-демократичної орієнтації. У травні 1990 року була утворена Соціал-демократична партія Росії (лідери партії - О.Румянцев, Л.Волков, Б.Орлов). На установчому з'їзді партії був затверджений її устав та основа програми СДПР "Путь прогресса и социальной демократии". Стратегічною метою своєї діяльності партія проголосила "створення громадянського суспільства соціальної демократії", розрив з більшовицькою традицією, проголошення та реалізація на практиці реального суверенітету та державної незалежності Росії з конфедеративною формою державною устрою в межах республіки. У своїй діяльності СДПР виступала за систему парламентської демократії, засновану на авторитеті представницької влади вільно обраної на багатопартійній основі; деідеологізацію всього державного апарата, збройних сил та інших правоохоронних органів; досягнення єдності всіх демократичних сил; створення єдиного блоку "громадянський мир", що включає всі цивілізовані політичні сили і формування на його основі коаліційного уряду народної довіри. В галузі економіки партійні функціонери підтримували невтручання держави в економіку, юридичну рівність всіх форм власності та перехід до регульованої ринку як необхідної передумови стабілізації економічно становища країни. Заходи в соціокультурній сфері базувалися на ідеологізації виховання та освіти, гарантування на законодавчому рівні розвитку національних культур, забезпечення соціального захисту населення. В плані практичної політики СДПР пропонувала з метою виходу із суспільно-політичної кризи проведення "круглого столу", уряду та суспільства, який повинен розглянути коло питань, пов'язаних із подоланням кризових явищ в економіці, характері взаємовідносин між республіками, обговорити заходи пов'язані із реальною демонополізацією влади ( в першу чергу - деполітизацію державних органів і ідеологічної демонополізацію ЗМІ). Партія вважала себе реформістською парламентською партією соціального партнерства, що спирається на досвід загальнодемократичного руху і "притримується ідеологічного нейтралітету, без офіційного світогляду" [42, c.12-16].

У червні 1990 року на базі Федерації соціалістичних клубів Москви та Міжрегіонального комітету незалежних соціалістів була утворена Соціалістична партія (СП), у Виконавчий комітет якої увійшли В.Кагарліцький, В.Кондратов, В.Попов, О.Воронін, В.Комаров, Є.Островський, П.Семенков та інші. Ключовою ідеєю програми соціалістів виступала соціальна справедливість, основою якої повинна стати "демократична економіка", що передбачає розвиток виробничого самоуправління, муніципалізацію основних засобів виробництва, передачу державних підприємств у власність трудовим колективам, наявність сильних і незалежних від держави політичних структур профспілок [47, c.3]. В зв'язку з цим своїм найближчим тактичним завданням Соціалістична партія вважала формування організованого робітничого руху, як альтернативи безвладдю в сфері економіки та міжнаціональних відносин. Ще однією партією соціал-демократичного напряму стала створена у грудні 1991 року Соціалістична партія трудящих (лідери - колишні члени ЦК КПРС Р.Медвєдєв, А.Денисов, А.Н.Мальцев, Г.І Скляр та інші). Метою своєї діяльності партія проголосила відстоювання інтересів "найманих робітників розумової та фізичної праці, колективних та індивідуальних виробників, джерелами доходу яких є особиста праця та власність…", збереження Російської Федерації як державного об'єднання народів, що історично склалися на певній території, відродження економічного та політичного союзу СРСР. Свої основні завдання СПТ бачила у перетворенні Росії на правову державу, в якій буде реально забезпечено верховенство права та рівність всіх громадян перед законом. В економічній сфері програма Соціалістичної партії Трудящих передбачала забезпечити перехід до багатогалузевої економіки з рівноправ'ям усіх форм власності, введення в практику планування соціально-економічного розвитку країни, покликаного стимулювати перетворення в економіці та соціальній сфері [43, c.1-2].

Утворення партій соціал-демократичної орієнтації можна було спостерігати і в інших республіках СРСР. Зокрема, протягом 1990 року організаційно оформилася низка соціал-демократичних партій Прибалтійських республік, Білорусії, України та Молдови. В їхніх програмах були зафіксовані наступні завдання: подолання "монополії політичної та економічної влади, яка знаходиться в руках партійно-державного апарату; перехід до плюралістичного демократичного ладу європейського типу та парламентської системи побудованої на основі багатопартійності та свободи діяльності для опозиції; забезпечення децентралізації структур влади і всіх життєвих сфер суспільства; надання права прийняття рішень органам місцевого самоврядування. Основою збалансованого розвитку регіонів, на думку, соціал-демократів повинна слугувати їх економічна та політична самостійність. Інвестиційна, консультативна допомога, що виходить із центру покликана розвивати ініціативу на місцях та підвищувати якість життя народу, гарантуючи йому самостійність та незалежність у прийнятті рішень.

В економічній сфері партійні функціонери прагнули ліквідувати державну монополію на власність в сфері виробництва та розподілення національного доходу, здійснити перехід до вільної ринкової економіки, децентралізувати виробництво через створення і введення в дію нової податкової системи, провести аграрну реформу (на основі ліквідації колгоспів та радгоспів відновити селянські господарства). Для досягнення своєї мети соціал-демократи вважали єдино можливим метод перманентних реформ в суспільно-політичному житті країни і в цьому плані були готові співробітничати з будь-якими політичними організаціями, цілі і методи яких не суперечать досягненню ними поставлених завдань [ 67, c.6].

Узагальнюючи сказане, можна виокремити спільні вимоги, що були характерними для усіх політичних партій та рухів ліберальної та соціал-демократичної орієнтації в період горбачовської "перебудови". Серед них: захист прав людини і свобода особи, реформа системи державного управління, заперечення тоталітаризму, розподіл влади, повна реалізація прав особи в сфері економіки, вільна конкуренція в економіці, боротьба з корупцією, реформування бюрократичного, аморального суспільства в сучасне суспільство політичної демократії і ринкової економіки, реформування пенсійної системи, реорганізація системи медичного обслуговування, формування ефективної системи освіти, підтримка вітчизняної науки і культури. Вважаючи себе невіддільною частиною загальнодемократичного руху партії соціал-демократичного та ліберального спрямування ставили собі за мету сприяти перетворенню СРСР на політично стабільну демократичну правову державу з розвиненим громадянським суспільством на основі загальновизнаних принципів миру, демократії, гуманізму та солідарності.

3.2 Розпад КПРС та утворення партій комуністичної орієнтації

На сучасному етапі розвитку суспільства цілий спектр партій та організацій, що називають себе комуністичними, відображає різноманітні орієнтації - від соціал-демократизму до сталінізму. В основі цього феномену лежить як суб'єктивний (особисті амбіції лідерів, неготовність партійних еліт до перерозподілу владних повноважень, роздування програмних розбіжностей), так і об'єктивні фактори, що витікали із строкатості соціальних груп, що складали основу комуністичного руху.

З кінця 1989 року спостерігається поступовий розпад монолітної КПРС на ідейно-політичні течії, рухи та платформи. Цей процес проходив немовби двома хвилями.

Перша розпочалася, коли у відповідь на створення "демократами" так званих "народних фронтів" прибічники ортодоксально-комуністичних поглядів вийшли за межі КПРС і утворили у липні 1989 року Об'єднаний фронт трудящих СРСР. В його склад увійшли "інтернаціональні" рухи Молдови, Білорусії, України прибалтійських та інших союзних республік. У вересні 1989 року була утворено республіканський відділ Фронту - ОФТ РСФРР, що об'єднав неформальні комуністичні та робітничі організації. Своєю метою організатори ОФТ (В.Ярин, А.Сергєєв, Р.Косолапов та інші) вважали боротьбу за "комуністичні орієнтири "перебудови", забезпечення "справжнього відродження КПРС як партії робітничого класу" [94, c.3]. В цілому ідеологічна платформа асоціації передбачала створення суспільно-політичної організації, яка відстоюючи корінні інтереси робітничого класу, могла б "в практичній політичній сфері діяльності вести боротьбу за зміцнення ролі робітничого класу в перебудові, відновлення та зміцнення авторитету КПРС, за наповнення реформаторської діяльності партії та інших ланок політичної системи суспільства комуністичними цінностями…" [94, c.4]. В той же час це була по суті єдина політична організація комуністичної орієнтації, яка напряму апелювала до мас.

До червня 1990 року протистояння "реформаторів" та консерваторів" у вищому партійному керівництві призвело до створення Російської компартії (КП РСФРР) у складі КПРС (ініціатори - І.Полозков, Г.Зюганов, В.Купцов та інші) як альтернативи курсу горбачовського ЦК. Партія залишалася структурною частиною КПРС і не мала свого Уставу[74, c.3]. Таким чином, всі члени КПРС, що стояли на обліку в первинних організаціях на території РСФРР були членами КП РСФРР. Це означало, що на момент створення чисельність партії була близько 10 млн. чоловік. У вересні 1990 року на другому етапі Установчого з'їзду КП РСФРР підтвердила вірність "соціалістичним орієнтирам перебудови" [74, c.4]. Проте коли під час ХХVIII з'їзду КПРС із документів компартії республіки практично зникають положення марксизму-ленінізму, стало зрозуміло, що даний крок стане початком відкритої конфронтації республіканських комуністів з Горбачовим. На пленумі ЦК 6 серпня 1991 року І.К.Полозков був звільнений з посади першого секретаря ЦК, а вже 8 серпня першим секретарем ЦК РСФРР і членом Політбюро було обрано В.Купцова.

24 березня 1990 року у Москві відбувся установчий з'їзд Марксистської робітничої партії - партії диктатури пролетаріату ( МРП-ПДП) в якому брали участь представники марксистських робітничих груп із 70 міст СРСР (Москви, Ленінграду, Свердловська, Донецька, Риги, Магнітогорська, Мінська, Кишиніва та інших). Метою партії було проголошено повернення до влади робітничого класу, "який фактично був відсторонений від управління державою в союзі із селянством і прогресивною інтелігенцією, ліквідація відносин панування та примусу та перехід до безкласового самоврядного суспільства - соціалізму" [41, c.2]. В ході другого з'їзду партії (14-16 вересня 1990 року) було прийнято остаточний варіант уставу партії та її "програму-мінімум" [41, c.3-4] (за авторства Ю.Леонова) в якості програмного документа, в якому найближчими завданнями партії було названі боротьба за робітниче самоуправління, пролетарську демократію та скликання Всесоюзного з'їзду робітничих та селянських депутатів; боротьба з бюрократією; відміна всіх видів номенклатури; пропорційне представництво всіх груп та прошарків суспільства в законодавчих органах влади; забезпечення трудящим соціальних гарантій.

Протягом березня-квітня 1990 року, у результаті ідеологічних трансформацій, у більшості республіканських компартій СРСР стався розкол. Частина комуністів оголосили про свій вихід із складу КПРС та створення самостійних компартій союзних республік, які доволі швидко еволюціонували у сторону традиційної європейської соціал-демократії та відстоювали "демократичний шлях розвитку", намагаючись бути партіями парламентського типу. Виступаючи за суверенітет та самостійність власних республік вони вимагали надання рівних політичних та соціально-економічних прав всім жителям країни, незалежно від їх національної приналежності, проведення економічних реформ, які б сприяли встановленню державного контролю за цінами на товари, створення дієвої системи соціального законодавства. Інша частина представників місцевих компартій продовжувала виступати з інтернаціоналістських позицій, відстоюючи єдність структур КПРС в республіках та державі загалом [74, c.5]. Створені ними комуністичні партії, які ідеологічно продовжували залишатися у фарватері діяльності КПРС протягом 1990-1991 років взяли активну участь у "параді суверенітетів" та проголошенні незалежності союзних республік в складі СРСР. Створені за їх ініціативою Комітети Національного порятунку вступили в жорстке протистояння з проголошеною владою незалежних радянських республік.

Після серпневого путчу ДКНС 19-21 серпня 1991 року КПРС та компартія РСФРР були звинувачені у змові із "заколотниками" і указами президента РСФРР Б.Єльцина від 23 серпня 1991 року [28, c.1149], та 6 листопада 1991 року [23, c.1537] фактично заборонені. У відповідності з ними, їх діяльність на території РСФРР була припинена, організаційні структури в межах республіки були розпущені, а партійне майно конфісковане. Після опублікування аналогічних законів та постанов в межах інших союзних республік наприкінці 1991 року остаточно завершилася епоха політичного панування КПРС в Радянському Союзі. Колишні республіки СРСР вступили в посткомуністичний період свого існування.

Проте, остаточно усунути комуністів із суспільно-політичного життя країни так і не вдалося. Навпаки, серпневі події і подальша заборона діяльності завдали потужний імпульс їх організаційному розвитку, прискоривши розмежування внутрішньопартійних течій і створення на їх основі самостійних політичний організацій, що означало початок другої "хвилі" розвитку комуністичного руху.

Одразу ж після невдалого виступу ДКНС розпочався бурхливий процес трансформації внутрішньопартійних комуністичних течій у самостійні партії. 8 листопада 1991 року в Ленінграді члени всесоюзного товариства "Єдність - за ленінізм та комуністичні ідеали" разом із представниками частини Більшовицької платформи в КПРС провели установчий з'їзд Всесоюзної комуністичної партії більшовиків (ВКПБ). Своїми програмними цілями партія проголосила: встановлення панування соціалістичної власності, державної монополії зовнішньої торгівлі, соціальних прав трудящих, гарантованих Конституцією 1977 року; оновлення на сучасному науковому рівні планової системи господарства, припинення насильницької колективізації; відновлення радянської держави, виконуючої функції диктатури пролетаріату [39, c.2]. Генеральним секретарем ЦК ВКПБ була обрана голова політвиконкому "Єдності" Н.Андрєєва. Тим самим організаційно оформилося сталінська течія комуністичного традиціоналізму всередині КПРС. ВКПБ навіть після розпаду компартії продовжувала залишатися однією із небагатьох організацій, в основі діяльності якої лежали більшовицькі принципи внутрішньопартійного життя, наступність традицій, перерваних "хрущовським ХХ з'їздом КПРС". Формально навіть після розпаду СРСР у грудні 1991 року вона продовжувала зберігати "загальносоюзний статус".