Становлення та розвиток багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Процес формування багатопартіійності в СРСР у вітчизняній та зарубіжній історіографії

1.1 Стан розробки проблеми

1.2 Джерельна база дослідження

Розділ 2. Ідеологія "перебудови" та початок партогенезу в СРСР

2.1 Передумови та причини кризи однопартійної системи та спроби її внутрішнього реформування

2.2 Зародження ідейно-політичної опозиції в КПРС наприкінці 1980-их років та поява неформальних груп та об'єднань

2.3 Законодавче оформлення радянської багатопартійності

Розділ 3. Становлення політичних партій в срср на заключному етапі його існування: їх класифікація та програмні вимоги

3.1 Перші опозиційні партії соціал-демократичного та ліберального спрямування

3.2 Розпад КПРС та утворення партій комуністичної орієнтації

3.3 Націонал-патріотичні та націоналістичні партійні об'єднання

Висновки

Список використаних джерел

однопартійний політичний опозиція партійний

Вступ

Актуальність дослідження.

Актуальність нашого дослідження зумовлена наступними причинами:

По-перше, відсутністю у багатьох колишніх радянських республіках стабільної та ефективної політичної системи, за якої дві коаліції право- та лівоцентристського спрямування періодично змінюють одна одну. У більшості випадків політичне життя цих країн продовжує визначати не відкрита міжпартійна конкуренція, а закулісна боротьба за владу між різноманітними фінансово-політичними угрупуваннями, де партійні гасла виступають лише інструментом реалізації політичних планів "партії влади" та олігархії. Справжньою метою переважної більшості політичних сил найчастіше виступає не реалізація декларованих програмних вимог , а доступ до влади та розподілу державних ресурсів. Відтак вимальовується величезна кількість проблем, які доведеться вирішувати владному політикуму багатьох пострадянських країн на шляху до багатопартійної демократії європейського зразка.

По-друге, політичні партії на протязі всього періоду свого існування несуть на собі відбиток тих конкретно-історичних умов (соціальних, економічних, політичних, соціокультурних), в яких протікає процес їх формування. З цього випливає неможливість налагодження ефективного функціонування багатопартійної системи у державах колишнього СРСР, без врахування впливу специфічних умов становлення радянського партійно-політичного спектру та виявлення причин обмеженої реалізації першими партіями своїх програмних вимог в умовах горбачовської перебудови.

По-третє, оскільки партії та партійні системи виступають сполучною ланкою між громадянським суспільством та владою, їх програмні документи виступають до того ж своєрідним соціологічним дослідженням, що відображає ступінь усвідомлення громадянами своїх інтересів та вимог, плюралізм поглядів та оцінок різними соціальними групами шляхів вирішення різноманітних соціально-економічних та суспільно-політичних проблем, що постали перед країною та суспільством у роки горбачовської "перебудови".

По, четверте, наявність у суспільстві великої кількості соціальних груп, які мають в чомусь схожі, а в чомусь відмінні інтереси ставить на порядок денний питання про досягнення компромісу між різними політичними силами з метою задоволення запитів та потреб усіх прошарків населення. Тим самим актуальним постає з'ясування умов взаємодії та співпраці між партіями різної соціально-політичної та ідеологічної орієнтації, з метою досягнення консенсусу шляхом збалансування групових суспільних інтересів.

По-п'яте, нормативно-правове поле діяльності перших радянських партійних утворень тривалий час залишалося невизначеним та обмеженим, через відсутність на державному рівні партійного законодавства, яке б чітко регламентувало права та обов'язки політичних партій у суспільному житті країни. З цього випливає необхідність з'ясування впливу на становлення сучасної багатопартійної системи пострадянських країн тривалої відсутності інституалізації на конституційно-правовому рівні перших радянських політичних партій утворених наприкінці 1980-на початку 1990-их років.

По-шосте, для вітчизняної історичної та політологічної науки проблема становлення політичного плюралізму та багатопартійності в СРСР є відносно новою та малодослідженою, про що свідчить відсутність публікацій, які б поетапно розкривали процес внутрішньої трансформації "неформальних" громадських об'єднань у структури партійного типу, починаючи від початку і до завершення перебудовчих процесів у радянському суспільстві. Переважна більшість сучасних досліджень аналізуючи процес становлення багатопартійної системи роблять головний акцент на проблемах пострадянського періоду її функціонування лише подекуди виводячи суперечливі тенденції її розвитку з кінця 1980-их-початку 1990-их років. Крім того, до цього часу вченим так і не вдалося виробити загальноприйняту класифікацію перших радянських політичних партій, утворених в роки горбачовської "перебудови", що говорить про необхідність подальшого поглиблення наукового аналізу та усебічного дослідження даної проблеми.

Стан розробки проблеми.

Вивчення проблеми формування багатопартійної системи в СРСР в період "перебудови" почалося із дослідження неформального політичного руху другої половини 1980-их років радянськими істориками М.Малютіним [84], А.Б. Громовим, О.С. Кузіним [69] В.Н. Березовським, Н.І.Кротовим [62], В.І. Добриніною, Є.А. Сусловою [73], Ю.П. Щекочихіним [111], В.В. Грибановим, Г.И.Грибановою [68], А.П. Бутенком [65], И. Голубєвою [67], Л.К. Кравцовою [81], В.В. Прибиловським [94], С.С. Митрохіним [87]. У них відображено особливості першого етапу партогенезу в СРСР, пов'язаного із процесом виникнення політичних клубів, неформальних рухів, протопартійних організацій та формуванням демократичних "фронтів" у радянських республіках.

З другої половини 1990-их років російські дослідники почали приділяти більше уваги особливостям організаційної структури політичних партій, різноманітним аспектам їх програмних положень та уставної діяльності, з метою прогнозування подальшого розвитку багатопартійності на сучасному етапі. Сюди можна віднести роботи російських вчених М.І. Кодіна [79], З.М. Зотової [75], Ю.Коргунюка [80], О.І.Зевєлєва, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаєва [92], Н.Н.Маслова [85], А.Ю. Сунгурова [104], А.М.Салміна, І.М.Буніна, Р.І.Капелюшнікова, М.Ю.Урнова [99], А.М. Попова [93], К.Г.Холодковського [108], Д.В.Шутько [110] та інших.

В дослідженнях В.В.Согріна [103], М.В.Барабанова [60], М.Н Мосейкіної [88], С.А.Величко [66], І.П.Осадчого [90], Б.А.Ісаєва, М.А.Баранова [77] розглядаються теоретико-методологічні проблеми формування нових демократичних еліт, партогенезу, функціонування політичних партій та партійних систем на сучасному етапі, а також висвітлюється історія зародження та діяльності політичних партій в Росії наприкінці 1980-их-початку 1990-их років ХХ століття, через призму різноманітних політичних моделей розвитку країни (консервативної, ліберальної, соціалістичної).

Джерельна база дослідження.

До першої групу джерел нашого дослідження в першу чергу слід віднести Постанови Політбюро ЦК КПРС: "О проведении отчетов и выборов в партийных организациях в 1989 году" [29], "О работе партийных организаций по укреплению своих рядов и обновлению состава КПСС в условиях углубления перестройки" [30], "О позиции КПСС в отношении с общественно-политическими организациями и движениями" [25]; матеріали з'їздів КПРС: Програмна заява ХХVIII з'їзду КПРС "К гуманному, демократическому социализму" [20]; матеріали ХІХ Всесоюзної партконференції КПРС: "О борьбе с бюрократизмом" [21], Резолюції: "О демократизации советского общества и реформе политической системы" [22], "О правовой реформе" [26], "О ходе реализации решений ХХVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки" [32],

Друга група джерел - це нормативно-правові акти та документи державних органів законодавчої та виконавчої влади в СРСР. Серед них: законодавчі акти, постанови Верховної Ради та з'їздів народних депутатів СРСР та РСФРР: "О выборах народных депутатов" [9], "Об общественных объединениях" [33], "Об учреждении поста Президента СССР и внесений дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР" [34], "О механизме народовластия в РСФСР" [24], "О регистрации общественных об'ъединений в РСФСР и регистрационном сборе" [31]; укази президента РСФРР: "О деятельности КПСС и КП РСФСР" [23], "О приостановлении деятельности коммунистической партии РСФСР" [28], "О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР" [27]. Вони відображають еволюцію політичної системи в країні і процес формування громадських об'єднань та політичних партій зокрема.

Третю групу джерел складають програми статути маніфести, резолюції та інші уставні документи громадсько-політичних та партійних утворень, що діяли в період "перебудови". Зазначені політичні матеріали всебічно відображають програмні завдання, хід партійного будівництва, передвиборчу тактику, стратегію та інші сторони їх діяльності в різних радянських республіках наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років.

Четверту групу джерел утворюють матеріали присвячені суспільно-політичним процесам в СРСР в роки горбачовської "перебудови", що вміщені на сторінках періодичних видань центральної та місцевої преси. У дослідженні нами були використані публікації газет "Правда", "Панорама", "Хронограф" "Советская Россия", "Літературна Україна", "Аргументы и Факты", "Слово Урала", "Экспресс-хроника", "Русские Ведомости", "Голос коммунистов", "Свободное слово", "Русское дело", "Демократическая Россия", "Гражданское достоинство", "Новая жизнь", "Община", "Демократ" а також суспільно-політичних журналів "Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР" "Известия ЦК КПСС", які дають автентичний інформаційно-аналітичний огляд процесу зародження громадянського суспільства в країні, на фоні кризи комуністичної ідеології КПРС та формування партійного плюралізму в державному управлінні.

До п'ятої групи джерел належить мемуарна література - авторські роботи політичних діячів КПРС, лідерів політичних партій та громадських об'єднань: М.С. Горбачова "Жизнь и реформы" [4], М.І. Рижкова "Главный свидетель" [53], "В Политбюро ЦК КПСС…По записям Анатолия Черняєва, Вадима Мєдвєдєва, Георгия Шахназарова" (1985-1991)" [1]. Вони відображають різнопланові суспільно-політичні соціально-економічні та морально-духовні проблеми перехідного для радянського суспільства етапу "перебудови" і розкривають ключові моменти політичної історії СРСР в роки перебування при владі Михайла Горбачова. Записи цих авторів не позбавлені особистого суб'єктивного бачення, а подекуди навіть навмисних викривлень тих реальних проблем та процесів, що мали місце в партійному апараті влади протягом 1985-1991 років.

Мета дослідження.

Проаналізувати процес становлення та розвитку багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови".

Завдання дослідження.

- З'ясувати причини кризи радянської однопартійної системи у період "перебудови";

- Розглянути основні течії ідейно-політичної опозиції в КПРС наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років;

- Прослідкувати процес зародження та основні напрями діяльності перших в СРСР неформальних груп та об'єднань;

- Проаналізувати організаційну структуру та програмні вимоги політичних партій в СРСР на заключному етапі його існування.

Об'єкт дослідження.

Політичних партії в СРСР

Предмет дослідження.

Процес формування багатопартійної системи в СРСР у період "перебудови"

Хронологічні рамки дослідження.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період "перебудови" в СРСР: від Квітневого пленуму ЦК КПРС 23 квітня 1985 року, на якому новий Генеральний секретар М.Горбачов повідомив про свої плани радикальних перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни, до 25 грудня 1991 року, коли М.Горбачов виступив на телебаченні, заявивши про складання своїх повноважень Президента СРСР, що означало припинення існування Радянського Союзу як держави.

Теоретико-методологічні основи дослідження.

Методологічною основою дослідження обрана концепція модернізації в тому вигляді в якому вона викладена у працях провідних вітчизняних та зарубіжних дослідників В.Алексєєва, А.С.Ахієзера, В.Красильщикова, О.Лейбовича, І.Побєрєжнікова, П.Штомпки, В.Цапфа, А.Турена, Е.Тіріакьяна. Згідно цього підходу під модернізацією розуміється соціальний процес формування принципово нових соціокультурних інститутів у всіх підсистемах суспільства, що володіють конкретно історичним змістом. Модернізація - загальний процес, в який залучені в різній формі і в різний час всі локальні цивілізації. Але цей процес нерівномірний, зміни різних соціальних підсистем неузгоджені у часі. Разом з тим, модернізація конфліктний процес, який спричиняє розкол суспільства на різноманітній основі. При цьому процес модернізації має спрямований характер, кінцевим пунктом якого є перетворення суспільства на ринкових та раціонально-культурних началах.

У радянській модернізації дослідники виокремлюють два завершених цикли: буржуазно-авторитарний та соціалістичний. Перехід від одного циклу до іншого супроводжується соціальною катастрофою, в якій знищуються основні інститути модернізації.

В рамках концепції модернізації політичні процеси інтерпретуються в тісному зв'язку з соціальними і особливо культурними процесами, що дозволяє спиратися на принципи соціоаналізу П.Бурд'є в яких робиться акцент на символічному характері політичних інститутів. Кризу кінця 1980-их-початку 1990-их років теорія модернізації трактує як компонент загальної кризи інститутів соціалістичної модернізації, що вступили у конфлікт з соціокультурними тенденціями, що були ними і породжені. Даний підхід дозволяє пояснити сенс політичних змін, що здійснювалися владою, і, саме головне, приреченість цих змін. На основі концепції модернізації можна зрозуміти і те зміщення різних ідеологічних доктрин, яке було властиве усім політичним силам епохи горбачовської "перебудови".

Методи дослідження.

Під час дослідження процесу формування багатопартійної системи в СРСР в період "перебудови" нами були використані наступні групи методів:

Загальнонаукові

1. Аналіз і синтез (дають підстави для виокремлення передумов та причин виникнення неформального молодіжного руху в роки "перебудови", з'ясування особливостей процесу трансформації неформальних протопартійних утворень у політичні партії різноманітної ідеологічної орієнтації. Крім того зазначені методи дозволяють усебічно поглянути на теоретичні та практичні основи діяльності та функціонування політичних партій з метою їх подальшої типологізації та класифікації);

2. Метод аналогії ( дає змогу у процесі порівняння уставних документів різних політичних партій СРСР в роки "перебудови" виявити характер спільності і розходження між ними у питаннях державного будівництва, методів та напрямів діяльності);

3. Індукція і дедукція ( на основі дослідження еволюції програмних вимог різноманітних політичних партій кінця 1980их-початку 1990-их років зазначені методи дають можливість відобразити різнопланові суспільно-політичні, соціально-економічні та морально-духовні проблеми перехідного для радянського суспільства етапу "перебудови");

4. Класифікація та типологізація ( ці методи з одного боку дозволять згрупувати за певними ознаками політичні партії та громадські об'єднання утворені в роки "перебудови", а з іншого дають можливість виявити специфіку функціонування різних за типологією політичних сил, їх спільні та відмінні риси, через призму формування внутрішньопартійних коаліцій).

Конкретно-наукові

1. Порівняльно-історичний метод ( дає змогу виявити схожі та відмінні риси в організаційній структурі, програмних завданнях, тактиці та стратегії діяльності політичних партій та неформальних громадських об'єднань наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років);

2. Історико-генетичний метод (простежує етапи формування, динаміку соціального складу та еволюцію програмних вимог партійних утворень в СРСР в умовах "перебудови");

3. Історико-типологічний метод ( на основі аналізу політичних стратегій різних опозиційних сил, дозволяє створити класифікаційну схему формування антисистемних ідейно-політичних течій в межах КПРС);

4. Хронологічний метод ( допомагає розглянути у хронологічній послідовності процес утворення неформальних організацій та політичних партій різної суспільно-політичної та ідеологічної орієнтації);

5. Порівняльно-правовий метод ( використовувався у процесі дослідження партійного законодавства, що стосувалося правових основ формування багатопартійної системи в СРСР на заключному етапі його існування);

6. Соціологічний метод ( дозволив проаналізувати соціальну базу, чисельність, показники соціального та політичного статусу партій та громадських об'єднань у радянському суспільстві наприкінці 1980- на початку 1990-их років).

Практичне значення дослідження.

Теоретичні положення та висновки нашого дослідження дозволяють суттєво доповнити накопичені історичною та політологічною наукою знання, щодо особливостей виникнення та розвитку багатопартійності, становлення партійної системи в СРСР у період "перебудови". Матеріали роботи можуть бути використані у подальшій науковій розробці цієї проблеми, читанні лекцій та спецкурсів з новітньої історії України, історії СРСР, новітньої історії Росії, політології, партології, теорії політичного плюралізму, історії політичних та правових вчень, історії політичних партій та рухів ХХ століття, а також при підготовці навчальних посібників, статей та інших навчально-методичних матеріалів для студентів та викладачів вищих навчальних закладів присвячених політичній історії СРСР у другій половині 1980-их-на початку 1990-их років.

Апробація дослідження.

Матеріали дослідження вміщені у статтях "Зародження масового громадсько-політичного руху в УРСР у період "перебудови" та "Причини кризи радянської однопартійної системи", були апробовані під час виступів на Всеукраїнській науковій конференції: "Другі Череванівські читання" (Полтава, ПНПУ імені В.Г.Короленка, 30-31 жовтня 2013 року) та Перших Полтавських студентських наукових читаннях зі всесвітньої історії (Полтава, ПНПУ імені В.Г.Короленка, 20-21 березня 2014 року).

Загальна структура роботи.

Магістерська кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підпунктів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Процес формування багатопартіійності в СРСР у вітчизняній та зарубіжній історіографії

1.1 Cтан розробки проблеми

Вивчення проблеми формування багатопартійної системи в СРСР в період "перебудови" почалося із досліджень особливостей першого етапу партогенезу в СРСР, пов'язаного із процесом виникнення політичних клубів, неформальних рухів, протопартійних організацій та формуванням демократичних "фронтів" у радянських республіках. Такі радянські дослідники як А.Б.Громов, О.С.Кузін [69], В.І.Добриніна, Є.А.Суслова, М.І. Ювкін [73], у своїх роботах розглядають причини та передумови виникнення неформального молодіжного руху як феномену суспільного життя, особливості його розвитку, специфіку проявів, акцентуючи увагу на клубно-інтелігентській природі формування партійних та протопартійних утворень в радянських республіках. Вони пояснюють причину виникнення неформальних об'єднань в роки "перебудови" відстороненням молоді від управлінських функцій в суспільстві, поширенням соціальної апатії та ростом недовіри до радянського партійного керівництва.

Pадянські та російські дослідники С.С. Митрохін [87], І.Ю. Сундієв [105] у своїх дослідженнях приділяли велику увагу історії молодіжних неформальних об'єднань в країні. Роботи Ю.П. Щекочіхіна [111] відтворювали картину ненормативного світу радянської молоді. Феномен молодіжного руху і його впливу на суспільство у своїх працях розглядали В.В.Грибанов, Г.І.Грибанова [68], А.Папп [91], В.В. Прибиловський [94], Л.К.Кравцова [81] та інші.

М.Малютін у своїх роботах "Общественно-политические движения в СССР периода перестройки" [84], "Неформалы в перестройке: опыт и перспективы" [83] та акцентує увагу на тому, що періодичність пульсації політичної активності неформальних об'єднань підпорядковувалося як сезонним ритмам (весна-осінь - розквіт, зима-літо - спад так і політичними ("виклик - відповідь як реакція на конкретну подію і вихід на якісно новий рівень розвитку).

Дослідники В.М. Березовський та М.І. Кротов у своїх працях "Гражданские движения" [61] та "Неформальная Россия: О "неформальных" политизированных движениях и группах в РСФСР" [62], наголошують на тому, що виникнення та розширення самодіяльного руху в період перебудови, його прагнення до повноправної участі у політичному житті свідчить про динаміку радянського суспільства. В.В. Игрунов [76], Б.Ф. Славін [101], В.І. Голубєв [67], А.П.Бутенко [65], здійснили спробу відобразити як різносторонність так і масовість перших неформальних об'єднань в СРСР так і значні зрушення у політичній свідомості радянської молоді наприкінці 1980-их років.

З серпня 1991 року почався принципово новий етап у дослідженнях присвячених процесу формуванню багатопартійності в СРСР. На перше місце виходить проблема генезису радянської багатопартійності, її суті та перспектив розвитку у країнах пострадянського простору. З'являється монографія Л.Н. Груздєвої "Становление многопартийности в современном российском обществе: трудности и противоречия", роботи авторських колективів А.М.Салміна, І.М.Буніна, Р.І.Капелюшнікова, М.Ю.Урнова "Партийная система в России в 1989-1993 годах: опыт становления" [99], А.М. Салміна, З.М. Зотової "Партии в общественной организации в политической жизни и управлении обществом" [98].

У працях Н.Н.Маслова [85], А.М. Попова [93], А.Ю. Сунгурова [104], К.Г.Холодковського [108], Д.В.Шутько [110], показаний генезис радянських протопартійних утворень і політичних партій, та визначені основні етапи формування російської багатопартійності на сучасному етапі розвитку. В них розглядаються особливості організаційної структури політичних партій кінця 1980-их - початку1990-их років, різноманітні аспекти їх програмних положень та уставної діяльності. Дослідники розкривають закономірності функціонування російських політичних партій, через призму формування внутрішньопартійних коаліцій.

Логічним продовженням даного напряму можна вважати дослідження, присвячені регіональним партійним утворенням. У роботі Г.І.Тафаєва "Региональный процесс и перспективы становления политических партий Урало-Поволжья" [106] систематизований емпіричний матеріал початкової стадії появи та розвитку суспільно-політичних рухів, організацій, протопартій в республіках Поволжя, Приурал'я, Мордовії. Хронологічно вона охоплюють період з 1987 по 1992 рік.

У працях українських дослідників К.В.Астахової [59], А.О.Білоуса [63] К.Є.Богомаза [64], І.К. Калмакана, О.Б.Бриндака [78], В.Г.Кременя [82], А.Г.Слюсаренка, М.В.Томенка [102] висвітлюється історія створення політичних партій та громадських організацій в УРСР, та їх боротьба за своє утвердження в умовах радянської однопартійної системи. Вони суттєво розширюють загальну картину еволюції суспільно-політичних рухів в УРСР в роки горбачовської "перебудови", даючи можливість порівняти основні підходи та тенденції їхнього розвитку в історичній науці.

Професійні російські політологи Л.Н. Алісова [57], М.Г. Анохін[58], Р.Ф. Матвєєв[86], С.Б. Радкевич [97], в своїх монографіях представили власні результати досліджень присвячені особливостям функціонування політичних партій на початку 90-их років ХХ століття. В роботі М.Г.Анохіна, "Партийные системы: виды и особенности функционирования в различных соціально-политических условиях" розглядаються види та особливості функціонування партійних систем в різних соціально-політичних умовах. Серед факторів досягнення стійкості політичної системи автор виділяє утвердження реального, а не бутафорського плюралізму у вигляді функціонування по властивим їй законам багатопартійної системи.

В роботі Р.Ф. Матвєєва "Теорія політичних процесів" проаналізовані новітні підходи до загальної теорії формування вітчизняних партійних структур. Останні розглядаються ним як організації, що об'єднують соціальний рух з певним світоглядом. На думку автора, майбутнє партії у багатьох випадках залежить від стійкості і реального зв'язку між цими двома елементами.

Політолог С.Б.Радкевич у своїй праці "Политические партии: общая теория и российские проблемы" аналізує риси партій як типу сучасної політичної організації, подає типологію політичних організацій, розглядає фактори взаємовпливу між партією та суспільством у період з 1985 по 1993 рік.

З другої половини 1990-их років російські дослідники почали приділяти більше уваги комплексному розгляду процесу утворення партійних структур, діяльності та ролі політичних партій в політичному процесі, з метою визначення ступеню розвитку багатопартійності на сучасному етапі. Сюди можна віднести роботи російських вчених З.М.Зотової [75], М.І.Кодіна [79], Ю.Коргунюка [80], О.І.Зевєлєва, Ю.П.Свириденко, В.В.Шелохаєва [92] та багатьох інших.

У монографії М.І.Кодіна "Общественно-политические объединения и формирование политической элиты в России (1990-1997 гг.)" проаналізована роль суспільно-політичних об'єднань у формуванні нової російської політичної еліти в 1990-1997 роках. Концептуальному осмисленню сучасного партійно-політичного процесу присвячена робота Ю.Г.Коргонюка та С.Є.Заславського "Современная российская многопартийность", де партійно-політичне життя СРСР та 1980-их-1990-их років розглядається в декількох аспектах - системно-функціональному, соціально-теоретичному та історичному, при цьому розвиток сучасної багатопартійної системи аналізується авторами на макро- та мікрорівнях. Монографія містить докладні відомості щодо діяльності найбільших суспільно-політичних об'єднань країни до 1999 року.

В колективній праці під редакцією О.І. Завєлєва, Ю.П. Свириденко, В.В.Шелохаєва "Политические партии России: история и современность" вперше було здійснено системний аналіз розвитку загальноросійських та національних партій до 1999 року, проаналізовано етапи їх формування, показано динаміку їх соціального складу та чисельності, еволюцію їх програмних вимог, стратегії і тактики, розкрита їх функціональна роль та значення в умовах суспільно-політичних процесів в СРСР в роки "перебудови".

Особливий інтерес представляє монографія З.М.Зотової "Политические партии России. Организация и деятельность", в дослідженні якої дається глибокий аналіз теоретичних та практичних основ політичних партій: їх сутність, функції, типологія, формування іміджу, роль посередника між владою та суспільством, діяльність партій на виборах і в парламенті. Особливу увагу автор приділив дослідженню правових основ їх створення і діяльності.

Доволі велика кількість робіт у цей період була присвячена окремим періодам в історії російської багатопартійності, зокрема періоду діяльності неформальних об'єднань та внутрішньопартійних платформ в КПРС, а також окремим секторам політичного спектру в тому числі "лівопатріотичній опозиції, комуністам, "партії влади", націонал-патріотичним партіям та соціал-демократам. Серед них праці Б.Ф.Славіна [100], Л.Я.Дадіані [71], Я.Г.Єрмакова [74], Г.Г.Ділігенського [72]. В них підкреслюється всеохоплюючий характер опозиції, зроблений аналіз її політичних позицій, на основі яких зазначені автори пропонують декілька класифікаційних схем формування опозиційних КПРС антисистемних партій. Крім того ними був визначений і зв'язок між процесом формування опозиції та руйнуванням політичних інститутів соціалістичного суспільства.

Початок ХХІ століття ознаменував собою принципово новий етап у дослідженні проблем формування багатопартійної системи на пострадянському просторі. Звертаючись до аналізу новітньої вітчизняної історії, вчені намагаються спиратися на такий теоретичний інструментарій, який би дозволив проаналізувати глибинні об'єктивні причини як походження сучасної багатопартійної системи та її динамічної трансформації, так і її драматичних наслідків для політичних систем країн колишнього СРСР.

В дослідженнях В.В.Согріна [103], М.В.Барабанова [60], М.Н Мосейкіної [88], М.А.Трегубова [107], С.А.Величко [66], І.П.Осадчого [90], Б.А.Ісаєва, М.А.Баранова [77], В.Л.Шейніса [109] розглядаються теоретико-методологічні проблеми формування нових демократичних еліт, партогенезу, функціонування політичних партій та партійних систем на сучасному етапі, а також висвітлюється історія зародження та діяльності політичних партій в Росії наприкінці 80-их-початку 90-их років ХХ століття, через призму різноманітних політичних моделей розвитку країни (консервативної, ліберальної, соціалістичної).

М.Н Мосейкіна у своїй праці "История политческих партий и движений в России" на основі дослідження історичних закономірностей та особливостей формування політичних партій та рухів в СРСР виводить причини тих чи інших сучасних процесів становлення російського парламентаризму, політичного плюралізму та багатопартійності. Особливо цікавим в контексті дослідження виступає розділ праці присвячений відродженню багатопартійності в СРСР та Росії, який хронологічно охоплює період із кінця 1980-их років до початку ХХІ століття, де автор пропонує різноманітні варіанти класифікації новостворених партій та рухів, аналізує процес вироблення ними програмної тактики та політичних вимог.

У книзі відомого сучасного російського історика В.В.Согріна "Политическая история современной России 1985-2001: от Горбачёва до Путина", розглядається сучасний період російської історії, початок якому, на думку автора, поклали модернізаційні процеси в СРСР часів горбачовської "перебудови", які були тісно пов'язані із процесом кризи комуністичної ідеології та формуванням багатопартійної системи в країні.

Один із розділів книги Б.А. Ісаєва та М.А. Баранова "Политические отношения и политический процесс в современной России" автори присвятили процесу формування та еволюції російської партійної системи. Розглядаючи власне сам процес радянського партогенезу та його характерні риси, вчені проаналізували особливості виникнення партійної опозиції правлячому режиму КПРС наприкінці 1980-их років та зародження у цей період перших протопартійних об'єднань, прослідкували діяльність перших політичних партій в СРСР на прикладі аналізу їх програмних вимог.

Збірник наукових статей кандидата політичних наук М.В.Барабанова під назвою "Из истории становлення и развития политических партий и многопартийности в России" розкриває складний історичний процес становлення та розвитку політичних партій та партійних систем в Росії з початку ХХ століття до сьогодення. Аналізуючи програми різних політичних сил, утворених наприкінці 1980-их - на початку 1990-их років, та їх роль у реалізації інтересів різноманітних соціальних груп радянського суспільства, автор статей доходить висновку, що перехід до демократичних принципів в новій Росії часів горбачовської "перебудови" створив умови для формування політичного плюралізму та зародження багатопартійності в країні.

Історії еволюції багатопартійної системи сучасної Росії присвячені праці і зарубіжних дослідників. В цій області доволі давно та плідно працюють англійські та американські історики та політологи Р.Даніельс [112], Д.Лейн [113], Р.Саква [116], М. Урбан [117], С.Уайт [118], та багато інших. Зокрема в роботі М.Урбана "Кроки політичної ідентифікації в пізній радянській та пострадянській Росії" автор доводить, що процес політичної ідентифікації політичних партій ( визначення їх цілей, диференціація інтересів, національна ідентифікація) в Росії ще не завершений. Жодна з партій, які виникли у 1989-1990 роках не визначилася з практичними цілями та специфічними проблемами. Їх об'єднував лише антикомунізм та негативізм. Кожна з партій називала себе такою, що протистоїть КПРС, тобто є демократичною: "християнсько - ", "соціал - ", "ліберально-демократичною, і намагалася зробити все, аби заперечити в своїх програмах ідеологічні догми старої комуністичної системи. У праці британського дослідника Р.Сакви "Російська політика та суспільство" російська партійна система 1990-1991 років визначається як ембріональна, а не повноцінна багатопартійність. На його думку, на розвиток нових російських партій впливали наступні фактори: 1) схожість їх програм, які не були звернені до чітко визначеного виборця; 2) домінування окремих лідерів в партії; 3) ворожість населення ідеї партійної політики; 4) відсутність чіткої соціальної бази нових партій. Такі зарубіжні дослідники як Н.Робінсон [114], Р.Мозер [115], займалися дослідженням суспільно-політичного демократичного руху в СРСР в роки "перебудови", і ставили перед собою завдання описати групи, які до нього входили, як в масштабах всього Радянського союзу, так і в окремих його регіонах. Головним завданням цих авторів було прагнення донести до читача формальні риси нового соціального явища. Значення цих робіт полягало в першу чергу у зборі унікальних даних, які дослідники отримали із засобів масової інформації, або шляхом інтерв'ю у лідерів тогочасних політичних сил. Крім того дослідження зарубіжних вчених дають змогу поглянути на події недавнього радянського минулого з іншого боку, незаангажованим та незаідеологізованим поглядом. Вони зуміли відійти від радянських ідеологічних штампів, і не зважаючи на обмеженість джерельної бази, кожен з них створив власну глобальну концепцію процесу формування багатопартійності в СРСР та перспектив її подальшого удосконалення в сучасній Росії.

1.2 Джерельна база дослідження

До першої групи джерел дослідження в першу чергу слід віднести Постанови Політбюро ЦК КПРС: "О проведении отчетов и выборов в партийных организациях в 1989 году" [29], "О работе партийных организаций по укреплению своих рядов и обновлению состава КПСС в условиях углубления перестройки" [30], "О позиции КПСС в отношении с общественно-политическими организациями и движениями" [25]; матеріали з'їздів КПРС: Програмна заява ХХVIII з'їзду КПРС "К гуманному, демократическому социализму" [20]; матеріали ХІХ Всесоюзної партконференції КПРС: "О борьбе с бюрократизмом" [21], Резолюції: "О демократизации советского общества и реформе политической системы" [22], "О правовой реформе" [26], "О ходе реализации решений ХХVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки" [32],

Друга група джерел - це нормативно-правові акти та документи державних органів законодавчої та виконавчої влади в СРСР. Серед них: законодавчі акти, постанови Верховної Ради та з'їздів народних депутатів СРСР та РСФРР: "О выборах народных депутатов" [9], "Об общественных объединениях" [33], "Об учреждении поста Президента СССР и внесений дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР" [34], "О механизме народовластия в РСФСР" [24], "О регистрации общественных об'ъединений в РСФСР и регистрационном сборе" [31]; укази президента РСФРР: "О деятельности КПСС и КП РСФСР" [23], "О приостановлении деятельности коммунистической партии РСФСР" [28], "О прекращении деятельности организационных структур политических партий и массовых общественных движений в государственных органах, учреждениях и организациях РСФСР" [27]. Вони відображають еволюцію політичної системи в країні і процес формування громадських об'єднань та політичних партій зокрема.

Третю групу джерел складають документи політичних партій, рухів та неформальних громадських об'єднань - їх програми, статути, протоколи, резолюції засідань та мітингів, а також матеріали довідниково-інформаційного характеру. Зокрема у нашому дослідженні були використані наступні групи партійних документів:

1. Програми і статути неформальних об'єднань та політичних партій: Всесоюзного добровільного історико-партіотичного об'єднання "Меморіал" [55], Соціально-екологічного союзу [44], литовського громадського руху "Саюдіс" [18], Народного Фронту Латвії [15], Народного фронту Естонії [16], Білоруського народного фронту "Адрадженьне" [11], Народного руху України "За перебудову" [49], Демократичного Союзу [40], Партії конституційних демократів [38], Ліберально-демократичної партії Росії [50], Демократичної партії Росії [48], Демократичної партії Литви [14], Латвійської ліберальної партії [12], Християнсько-демократичної партії Естонії [13], Ліберальна партії України [2], Соціал-демократичної партії Росії "Путь прогресса и социальной демократии" [42], Соціалістичної партії [47], Російської партії комуністів [46], Соціалістичної партії трудящих [43], Російської комуністичної робітничої партії [36], Всесоюзної комуністичної партії більшовиків [39], Марксистської робітничої партії [41], Національно-демократичної партії Росії [17], Руської партії [51] , Національно-республіканської партії Росії [37].

2. Резолюції та декларації партій і громадських організацій: "Воззвание Патриотического объединения "Память", к русскому народу, к патриотам всех стран и наций" [3], Декларация Всесоюзной конференции партийных клубов и парторганизаций "О создании в рамках КПСС "Демократической платформы" [6] "Декларація принципів Української Гельсинської спілки" [5], Декларация "О создании Большевистской платформы в КПСС" [7], Декларация клуба "Московская трибуна "Неповиновение обману: Об основних политических условиях демократического развития России" [8], Обращение оргкомитета Союза учащейся молодежи "О необходимости реформ в вузах" [45], Заявление Конституционно-демократической партии "О преемственности от партии кадетов начала ХХ века" [10], Инициативная коммунистическая программа действий "За возрождение советской социалистической России" [19], "Резолюции Учредительной конференции Всесоюзного добровольного историко-просветительского общества "Мемориал" [52], "Тезисы к программе практической деятельности по углублению и реализации перестройки" Міжрегіональної депутатської групи [54]. Зазначені матеріали відображають програмні завдання, хід партійного будівництва, передвиборчу тактику, стратегію та інші сторони діяльності політичних партій радянських республік наприкінці 1980-их-на початку 1990-их років.

Четверту групу джерел складають матеріали присвячені суспільно-політичним процесам в СРСР в роки горбачовської "перебудови", що вміщені на сторінках періодичних видань центральної та місцевої преси. У дослідженні нами були використані публікації газет "Правда", "Панорама", "Хронограф" "Советская Россия", "Літературна Україна", "Аргументы и Факты", "Слово Урала", "Экспресс-хроника", "Русские Ведомости", "Голос коммунистов", "Свободное слово", "Русское дело", "Демократическая Россия", "Гражданское достоинство", "Новая жизнь", "Община", "Демократ", а також суспільно-політичних журналів "Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР", "Известия ЦК КПСС", "Сучасність", які дають автентичний інформаційно-аналітичний огляд процесу зародження громадянського суспільства в країні, на фоні кризи комуністичної ідеології КПРС та формування партійного плюралізму в державному управлінні.

До п'ятої групи джерел належить мемуарна література - авторські роботи політичних діячів КПРС, лідерів політичних партій та громадських об'єднань: "В Политбюро ЦК КПСС…По записям Анатолия Черняєва, Вадима Мєдвєдєва, Георгия Шахназарова" (1985-1991)" [1]. М.С. Горбачова "Жизнь и реформы" [4], М.І. Рижкова "Главный свидетель" [53], Вони відображають різнопланові суспільно-політичні соціально-економічні та морально-духовні проблеми перехідного для радянського суспільства етапу "перебудови" і розкривають ключові моменти політичної історії СРСР в роки перебування при владі Михайла Горбачова. Незважаючи на те, що зазначені автори мали змогу безпосередньо спостерігати роботу Політбюро ЦК КПРС та інших керівних партійних органів влади зсередини, їхні записи не позбавлені особистого суб'єктивного бачення, а подекуди навіть навмисних викривлень тих реальних проблем та процесів, що мали місце в партійному апараті влади протягом 1985-1991 років.

Таким чином, короткий огляд стану наукової розробки проблеми доводить, що в опублікованих на сьогодні дослідженнях російських, українських та зарубіжних вчених висвітлений ряд аспектів проблеми генезису, етапів формування та перспектив розвитку радянської багатопартійної системи кінця 1980-их - початку 1990-их років, проаналізовані особливості ідеологічних, програмних доктрин новостворених політичних партій та блоків, принципи їх класифікації та організаційної структури. Проте, незважаючи на велику кількість робіт, присвячених різноманітним аспектам генезису радянської багатопартійності до цього часу не існує наукового дослідження, яке би повністю охопило діяльність неформального руху та партій радянського політичного спектру в загальносоюзному масштабі, на протязі всього періоду "перебудови". Використана у дослідженні джерельна база дозволила нам провести комплексний аналіз історичних передумов становлення багатопартійної системи в СРСР в роки "перебудови", проаналізувати динаміку організаційних принципів, соціального складу та чисельності партійних структур в країні, показати еволюцію їх програмних вимог, особливості виборчої тактики політичних партій і громадських об'єднань в останні роки існування радянської влади.

Розділ 2. Ідеологія "перебудови" та початок партогенезу в СРСР

2.1 Передумови та причини кризи однопартійної системи та спроби її внутрішнього реформування

На протязі сімдесяти років суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток радянського суспільства визначала Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Тоталітарна влада партії - держави охоплювала всі без виключення сторони життя народу. Будь-яке питання в усіх сферах існування радянської людини входило до компетенції відповідного комітету комуністичної партії. Навіть спроба створення альтернативних політичних груп однозначно оцінювалося державними структурами як найтяжчий кримінальний злочин. Таким же чином тлумачилися і спроби замаху на офіційну ідеологію КПРС - "марксизм ленінізм".

Однопартійна модель політичного життя, яка була реалізована в СРСР, юридично закріплювалася Конституцією 1977 року. В статті 6 Основного закону КПРС проголошувалася керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи [ 103, c.30]. Партія, в якій станом на 1989 рік перебувало 20 млн. чоловік, здавалася непорушним монолітом не лише в очах вітчизняної пропаганди. Близької думки притримувалися і зарубіжні дослідники, хоча вони різко негативно оцінювали роль КПРС у державі. Між тим, панування партії-монополіста об'єктивно породжувало проблеми, які загрожували внутрішній стабільності режиму. Вже, до початку славнозвісної епохи "перебудови" в СРСР у другій половині 1980-их років глибока соціально-економічна, суспільно-політична та ідеологічна криза охопила і саму систему влади, і все радянське суспільство.

Тому в першу чергу необхідно зупинитися на основних причинах кризи радянської системи "розвиненого соціалізму" напередодні приходу до влади Михайла Горбачова.

Саме в цей час виразно виявилися органічні вади адміністративно-командної системи економіки, яка була несприятливою до технічного прогресу і технологічних новацій. Вона розвивалася на екстенсивній основі, що породжувало диспропорції та постійний дефіцит у країні окремих видів продукції, переважно легкої промисловості, незважаючи на неперервне розширення виробничих потужностей. До того ж, постійне збільшення планових показників, які доводилися до керівництва підприємств, постійно уточнювалися та "коректувалися" на всіх рівнях, що неминуче вносило в економіку держави хаос. Більше того, партійне керівництво посилювало цей хаос вимогами постійного перевиконання планових завдань, що ставило перед підприємствами нездійсненні завдання. Керівники підприємств йшли на прямий обман держави - на приписки, випуск завідомо некондиційної продукції, браку. Все це породжувало дефіцит, а той в свою чергу - спекуляцію, "блат", черги біля магазинів та інші негативні явища. В умовах дефіциту виникла тіньова (приватна) економіка, яка втягувала в свою орбіту через систему хабарництва партійно-державних чиновників, яких підтримувало вище керівництво країни [95, c. 171]. Спроби партійної керівництва в 1960-их - на початку 1980-их років перейти на інтенсивні методи господарювання так і не призвели до позитивних результатів. Навпаки, до середини 1980-их років усі економічні показники країни впали до критичного рівня. Радянський Союз вступив у смугу глибокої економічної кризи, яка доводила нежиттєздатність соціалістичної системи господарства, в той формі в якій вона існувала в державі [60, c.132]

Не кращою ситуація була в соціальній сфері. Керівництво країною призвело до зменшення заробітної плати, що звичайно, не стосувалося партійно-радянської та господарської номенклатури - нового правлячого класу в СРСР, який був забезпечений усіма необхідними матеріальними благами за рахунок праці радянського народу. Практика "розвиненого соціалізму" поступово викликала втрату у більшості населення країни віри в обіцяну партійними чиновниками комуністичну перспективу.

Проявом кризи КПРС стало етично-моральне розтліванні вищої та середньої ланки партійного керівництва, в якого склалося відчуття вседозволеності, прагнення лише до особистого збагачення, не зважаючи на долю власного народу, протекціонізм, клановість та родинність у займанні вищих державних посад [89, c.139]. Разом із втратою віри у можливість побудови комунізму втратила свій вплив на суспільство і соціалістична мораль, яка насаджувалася партією, а її замінили або ж повний аморалізм, що призвів до фактичної декласації та люмпенізації великої кількості населення, або ж прагнення до повернення загальнолюдських моральних цінностей, в тому числі до релігійної моралі [85, c.408].

Політична криза КПРС виявилася одразу в декількох аспектах. По-перше, у прагненні партійної номенклатури зберегти недоторканною свою владу та в геополітичних амбіціях, що завжди переважали над інтересами більшості населення країни. По-друге, у падінні авторитету керівництва КПРС як винуватця масових репресій, інформація про які стала доступною для всіх. По-третє, політична криза проявилася у масовому невдоволенні "першими особами держави": Хрущовим - за його непродумані новації в народному господарстві та суб'єктивну кадрову політику; Брежнєвим - за його потурання нездібному та марнотратному керівництву на місцях, та дрібне марнославство, що виявляло себе в багаточисельних самонагородженнях орденами та званнями, за втручання у внутрішні справи інших держав; Черненком - за його старече безсилля. Якщо Сталіна боялися, але поважали, то з цих "вождів" відкрито глузували [95, c.172]. Критичне ставлення до "вождів" поширилося на все партійне керівництво і на уособлювану ними партію, дійшовши до рядових комуністів, які з гіркотою відчували своє політичне безсилля та нездатність вплинути на долю партії, членами якої вони були.

Сама ж КПРС, напередодні проголошення курсу на "перебудову" продовжувала невпинно втрачати якісні характеристики, що забезпечували їй життєздатність, активність та саморозвиток. Вона перетворювалася на політичну партію державного типу, яка сконцентрувала в своїх руках величезну владу. Партійні органи замкнули на собі рішення всіх питань економічного, соціального, політичного та духовного життя суспільства, тому партія об'єктивно не встигала та й не могла своєчасно та кваліфіковано вирішувати ці питання, ставши гальмом на шляху суспільного розвитку. До того ж партію розривали зсередини зростаючі суперечності і в самій правлячій еліті. Політична боротьба, незважаючи на існуванні монопартійної системи зовсім не зникла. Вона була перенесена у верхні ешелони апарату ЦК, і являла собою приховану боротьбу партійних клік за ключові посади в Політбюро КПРС [103,c.132]. Таким чином, самий прогресивний лад, за твердженнями радянської пропаганди, повернувся до найпримітивніших форм боротьби за владу, який був характерним для давніх тираній. Кліки формувалися за територіальними ("дніпропетровська група Л.І.Брежнєва), галузевими ("оборонники", "нафтовики"), віковими ознаками, під впливом неформальних зв'язків всередині комуністичної номенклатури [103, c.33]. Такі угрупування в певній мірі згладжували негативний ефект в діяльності радянської однопартійної системи. В ході внутрішніх зіткнень функціонери КПРС захищали інтереси "своїх" територій, галузей економіки. Але при цьому перемогу отримували часто не самі вигідні для суспільства проекти, а ті, за якими стояло наймогутніше та найвпливовіше в даний момент угрупування, чи союз партійних клік.

Кремлівські верхи були настільки поглинені перерозподілом влади, що остаточно прогавили момент, коли реформування суспільно-політичного життя в країні можна було здійснити еволюційним шляхом. Все це в кінцевому випадку, призвело до гострої кризи однопартійної влади КПРС в країні. Критичне переосмислення проблем внутрішньопартійного життя, ролі, місця та функцій партії в нових історичних умовах стало об'єктивною потребою та нагальною необхідністю. Починаючи з 1985 року КПРС вступила в останній, якісно новий етап свого існування.

Виникнення в КПРС та радянському суспільстві суми протиріч обумовило необхідність того процесу, який диктувався вимогами часу та отримав назву "перебудова". Початок "перебудови", пов'язаний з приходом до керівництва в КПРС у березні 1985 року Михайла Горбачова, породив надії у суспільстві на зміну характеру влади в країні та її пріоритетів. Вже в квітні 1985 року на пленумі ЦК КПРС, Горбачов виклав свій стратегічний задум доволі широких реформ. Ключовим словом реформаторської стратегії нового генсека повинно було стати "прискорення", яке одразу ж було взяте на озброєння партійною пропагандою та засобами масової інформації. "Прискорювати, на думку Горбачова потрібно було все: і розвиток засобів виробництва, і соціальну сферу, і діяльність партійних органів, але головне - науково-технічний прогрес" [60,c.134]. Головну причину консервації недоліків Горбачов у повній відповідності зі стереотипами партійного керівництва бачив у "послабленні партійного керівництва", втраті необхідної ініціативи, та тривалій самозаспокоєності керівних органів КПРС [60, c.135].

В основу "прискорення" економічних перетворень новий генсек заклав нову інвестиційну та структурну політику, яка передбачала перенесення уваги з нового будівництва на технічне переоснащення, модернізацію діючих виробництв. Новими методами, за допомогою яких Горбачов та його команда намагалися реалізувати програму "прискорення" соціально-економічного розвитку стали зміцнення виробничої та виконавчої дисципліни, покращення роботи з кадрами, а також жорсткий контроль за промисловою продукцією. "Кожен повинен займатися своєю справою" - ця фраза Горбачова була з величезним ентузіазмом підхоплена радянсько-партійною та господарською номенклатурою, яка побачила в його курсі посилення командно-адміністративних прийомів "удосконалення соціалізму" [88, c.15].